Вовк-тотем

Післямова

Ранньою весною, на другий рік після того, як зникли орхонські вовки, у військовому корпусі видали наказ зменшити кількість степових собак заради економії такого дорогоцінного м’яса — яловичини та баранини, щоб забезпечити ним голодних селян. Найперше лиха доля спіткала цуценят — майже весь новий виводок відправився до Тенґера. В Орхонському степу скрізь тоді було чути жалібне виття сучок, а також можна було побачити, як вони викопують з-під землі нишком закопаних туди господарями цуценят і носять їх у пащах, мов навіжені бігаючи по колу. Жінки в степу голосили, а чоловіки мовчки пускали сльози. Великі мисливські собаки в степу день за днем худнули.

Через півроку люди з військового корпусу з рушницями й на вантажівці застрелили Ерлана, який саме лежав непорушно в траві віддалік юрти, замислившись, і забрали його труп. Розлючені хлопці — всі четверо — кинулись до командування полком та двома ротами, проте так і не знайшли вбивць: адже всі новоприбулі ханьці об’єднались єдиним фронтом навколо поїдання собак, тож приховували їхніх убивць, мов героїв, переслідуваних чужаками.

А чотири роки по тому, одного ранку, коли лютувала завірюха, можна було побачити, як один старий чоловік і один чоловік середнього віку женуть підводу у напрямку прикордонного шосе, а на тій підводі завантажене тіло Старого Біліґа. На той момент з трьох місць поховань просто неба, що були на бригаді, два вже були покинуті й не використовувались, а частина скотарів перейшли на ханьський обряд поховання. І тільки Старий Біліґ наполягав на тому, щоб його тіло відвезли до місця, де ще могли бути вовки. У своєму заповіті він просив двох братів з далекої рідні відвезти його тіло до безлюдного місця на північ від прикордонного шосе.

Як розповідав потім молодший брат Старого, тієї ночі на північ від прикордонного шосе вовки не припиняли виття, його було чутно аж до ранку.

Чень Чжень, Ян Ке й Чжан Цзіюань вважали, що Батькові Біліґу, хоч і довелось помучитись, однак пощастило бути останнім старим монголом в Орхонському степу, душа якого пішла до Тенґера через обряд небесного степового поховання. Відтоді зграї степових вовків більше ніколи не повертались до Орхонського степу.

Невдовзі Чень Чжень, Ян Ке й Ґао Цзяньчжун по черзі були переведені до командування роти. Ян Ке став учителем у молодшій школі, Ґао Цзяньчжун потрапив до бригади механізаторів, де почав водити трактор, а Чень Чжень став комірним. Тільки Чжана Цзіюаня скотарі залишили при табуні конопасом. Еле та її діти залишились Бату й родині Ґасмаа, а вірний Хуанхуан залишив своїх дружину й дітей і послідував за Ченем Чженем до командування роти. Однак як тільки підвода й собаки Ґасмаа з’являлися біля командування роти, Хуанхуан уволю тішився зі своєю дружиною, а щоразу, коли підвода від’їжджала, він біг за ним аж до бригади скотарів, і втримати його було неможливо, він залишався там на певну кількість днів, а потім самостійно повертався до Ченя. Навіть якщо скотарська група переїжджала кудись далеко, хоч і за сотню лі чи й більше, він завжди повертався. Однак щоразу після повернення був невеселий. Спочатку Чень хвилювався, що з Хуанхуаном дорогою щось трапиться, однак потім побачив, що той завжди спокійно повертається, тож дивився на це крізь пальці, адже йому було шкода віднімати в Хуанхуана радість і свободу відвідування родичів і степу. Однак через рік Хуанхуан усе-таки «загубився». Мешканці степу знають, що степові собаки не можуть згубити шлях чи потрапити в зуби вовку. До того ж орхонські вовки вже зникли, але якби яка зграя все ж і трапилась, у степу ще ніколи не було випадку, щоб вовки цілою зграєю нападали на самотнього собаку. Тож убити Хуанхуана дорогою могли тільки люди, і то точно були не степовики…

Чень Чжень і Ян Ке знову повернулись до кіл, де переважали ханьці, й вели тепер суто ханьське осіле життя. Їх оточували здебільшого колишні військові з внутрішніх районів, які тепер змінили професію, та їхні родичі, а також молоді інтелігенти з військового корпусу, які приїхали з Тяньцзіня та Таншаня.[176] Однак обидва хлопці в своїх почуттях більше ніколи не могли по-справжньому повернутися до ханьського способу життя. У вільний від роботи та самоосвіти час вони часто йшли на верхівку невеликої гори, розташованої поблизу командування роти, й довго дивились на північний захід, на далекого Тенґера й серед високих та сліпучих хмар шукали силуети й образи Вовчика та Старого Біліґа.

У 1975 році монгольський виробничо-будівельний військовий корпус було офіційно розпущено. Однак на той момент чарівний і зелений край річок з його табунами уже давно був розораний на пустелю. Будинки, техніка, автомобілі, трактори, навіть більша частина робітників та їхні погляди й спосіб життя залишились у степу. Орхонський степ рік за роком деградував. Якщо тут поширилася чутка, що в якійсь юрті вовк загриз барана, то її обговорювали декілька днів, а чуток, що вершники та їхні коні зазнавали шкоди через те, що коні втрапляли копитом у щурячі нори, ставало дедалі більше.

Декілька років потому Чень Чжень, перш ніж повернутись до Пекіна й вступати там до аспірантури, позичив коня і поїхав попрощатись із Батом та родиною Ґасмаа, після чого спеціально навідався до тієї старої нори, де народився Вовчик. Вона була все такою ж темною, глибокою й міцною, однак на півчи в глибину від входу там висіло павутиння, в якому борсались дві тонкі зелені сарани. Чень Чжень розтулив траву й просунув у нору голову — з середини нори потягло запахом землі, проте вовчий запах, який колись тут бив у ніс, тепер зник. Приступка перед старою норою, де грались і грілись на сонечку семеро вовченят, уже повністю заросла травою й кущами… Чень Чжень довго просидів поряд із норою, однак тепер тут не було Вовчика, не було мисливських собак, навіть не було жодного цуценяти.

Одного дня влітку, через 30 років після того, як молоді пекінські інтелігенти були направлені в Орхонський степ у виробничі бригади, Чень Чжень і Ян Ке виїхали з Пекіна на синьому «Черокі» й попрямували до Орхонського степу.

Завершивши навчання в аспірантурі Академії суспільних наук, Чень Чжень увесь цей час проводив дослідження в галузі державних справ та реформ системи в одному з університетів. Ян Ке спочатку отримав ступінь бакалавра права, потім здобув ступінь магістра й кваліфікацію адвоката, ставши засновником адвокатської контори в Пекіні, яка зажила доброї слави. Ці двоє товаришів, вік яких уже проминув перше п’ятдесятиріччя, завжди згадували степ, але й дуже боялись туди повертатись. Однак 30-ліття тих подій — сходинка до «зрілості» в масштабах людського віку, як вважав Конфуцій, — змусила їх ухвалити рішення знову відвідати Орхон. Вони їхали побачитись із їхніми друзями-степовиками, поглянути на «Великий степ уземчинів», на який було боляче знову дивитись, і відвідати Вовчикову печеру під горою Хар Чулуут. Чень Чжень ще раз хотів пережити відчуття, яке охоплює людину, коли вона потрапляє до степу, а також перевірити деякі положення своєї наукової роботи, чорновий варіант якої вже був написаний.

Щойно джип проминув кордон із Внутрішньою Монголією, як вони побачили все таке ж прозоро-синє небо. Однак тільки люди, які довго жили в степу, знали, що Тенґер уже не колишній Тенґер, адже небо було сухим і без жодної хмаринки. Степовий Тенґер майже перетворився на пустельного Тенґера. Під цим сухим і гарячим небом ніде не було видно густої зеленої трави, а між окремими острівцями сухостою тяглися великі площі затверділої піщаної землі, мов вона була застелена величезними листами наждачного паперу. По напівзбудованій у сухому піску дорозі в зустрічному напрямку повз них, одна за одною, проскакували вантажівки, що у критих залізними клітками кузовах везли овець і корів. Піднімаючи за собою клуби жовтої куряви, вони прямували у внутрішні райони країни. Дорогою їм майже не зустрічались юрти, табуни коней чи череди корів. А ті отари, що все ж зрідка траплялись на очі, були брудні, аж чорні, із скуйовдженої вовною, вівці були худі й нечисельні, навіть жалюгідніші, ніж тварини, яких колись в Орхонському степу відбраковували… У хлопців зникло навіть бажання їхати далі. Вони не могли допустити, щоб цей «наждачний папір» стирав, а сухий порох прибивав той зовсім протилежний, чарівний образ насиченого вологою зеленого степу, який зберігався в їхніх душах.

Ян Ке зупинив машину на узбіччі, обтрусив із себе порох і сказав Ченю:

— Останні десять років я дійсно був дуже заклопотаний, усе не було часу повернутись до степу, відвідати його. Однак ці два роки мої підлеглі вже могли самостійно виконувати завдання, тож у мене з’явилось трохи часу. Однак, сказати правду, я в душі боюся побачити степ. Цієї весни Чжан Цзіюань їздив одного разу до Орхону, після чого багато розповідав мені про опустелювання степу. Однак, попри те, що я довго готувався психологічно, ці картини пустелі перевершили навіть мою уяву.

Чень Чжень, ляснувши по керму, сказав:

— Давай я поведу… Батька Біліґа немає вже 20 років, тож давай на власні очі побачимо ті лихі наслідки, про які він попереджав. Ми просто повинні повернутись в Орхонський степ і поклонитись Батькові. Крім того, якщо не зробити цього зараз, то Вовчикову нору може зовсім засипати піском. А старі нори — це єдиний слід, який залишили в цьому світі степові вовки, що панували тут тисячами років.

— Столітні нори — найбільш міцні, — сказав Ян Ке, — адже їх не змогли обвалити навіть сотні років. А тут минуло тільки двадцять років, тож вона, мабуть, ще ціла. Старі нори дуже глибокі, тож навіть за сто років вітер не зможе засипати їх піском.

— Я також скучив за Улзієм, — сказав Чень, — і дуже хочу його побачити та знову повчитись у нього «вовчої» науки та «степової» науки. Однак, на жаль, степ настільки поранив його серце, що після виходу на пенсію, він залишив його й виїхав до міста — поїхав жити до доньки й лікувати свою хворобу. У Китаї немає науково-демократичного механізму вибору кадрів на основі конкуренції, тож чесні й кваліфіковані кадри завжди залишаються «затиснутими». От і цей спеціаліст, яких мало в Китаї, який розуміється на всьому, що стосується вовків та степу, був таки остаточно похований. Як видно, піски системи ще страшніші від степових пісків, саме вони були справжнім джерелом піщаних буревіїв у степу.

Джип проїхав більше тисячі кілометрів по сухій землі й крізь гарячий вітер, і тільки коли обидві руки його водія згоріли до болю й чорноти, хлопці наблизились, нарешті, до Орхонського степу. На другий день машина в'їхала в Орхон. Оскільки Орхонський степ усе ж таки був глухим закутком і кордоном Великого уземчинського степу, вони побачили суцільне пасовище, правда, з поодинокими купками трави. Тож Орхон усе ж можна було вважати зеленим, однак при цьому непотрібно було дивитись униз — адже варто було тільки опустити голову, як степ ставав таким «прозорим», що було видно дно і можна було чудово розгледіти на ньому пісок і гравій. У минулому ж під густою травою був суцільний перегній зі старої трави, овечого та конячого посліду, на якому навіть росли тоненькі гриби з сірими шапками, схожі на паростки сої.

Тепер же, у розпал літа в степу, Чень Чжень раптом згадав давній вірш, у якому описується степ ранньої весни, і з гіркотою проказав:

— «Зелень видно тільки здалеку, а зблизька вона зникає!»

Друзі збентежились. Вони знали, що якщо проїхати далі вперед — буде давня тисячолітня річка, вода в якій сягала коням по коліно, а іноді навіть доходила до їхніх животів. Раніше переїхати цю річку по воді можна було тільки великою вантажівкою, а військовим джипам доводилось додавати газу і мчати крізь воду, тільки тоді вони могли за інерцією здолати річку. Коли в степу починався сезон дощів, то через цю річку на пасовище не доходила пошта, там скорочувались запаси зерна й туди не постачали товарів від півмісяця аж до цілого місяця. Поки Чень Чжень і Ян Ке вирішували, в який спосіб переїхати річку, «Черокі» досягнув її берега. Однак коли друзі подивились униз, вони замовкли. Виїжджаючи зі степу, вони запам’ятали стрімкий потік цієї річки, однак зараз вона обміліла, на місці її русла лишався тільки вологий пісок, каміння на сухій поверхні й декілька тоненьких потічків, схожих на дощових хробаків. Джип легко здолав річку, проте на серці в обох друзів ставало дедалі важче.

Невдовзі, проминувши річку, вони опинились ніби на степовому полі бою — скрізь на широких просторах Орхону впадали в око бетонні колони й залізний дріт. Джипу довелось їхати по коридору між огорожами з колючого дроту. Уважно придивившись, Чень Чжень визначив, що площа ділянок, огороджених залізними сітками, становить декілька сотень му, трава на цих ділянках набагато вища, ніж поза межами огорожі, однак все одно росте погано й можна побачити під травою пісок.

Ян Ке сказав:

— Оце і є так званий трав’яний кулунь.[177] Після того як сюди прийшла система підрядів на утримання худоби, кожна родина почала відгороджувати собі ділянки пасовища для того, щоб там приймати окіт, ці ділянки були недоторканними протягом трьох сезонів — літа, осені й зими.

— Хіба ж цієї трави достатньо? — здивувався Чень Чжень.

— Я чув, що в останні роки скотарі почали зменшувати кількість своєї худоби, деякі родини аж наполовину, — відповів Ян Ке.

Проминувши ще декілька кулунів, вони помітили, що на кожному з цих пасовищ посередині збудовані по три-чотири будиночки з червоної цегли й хліви, де приймають окіт. Однак у цей сезон у будинках ніхто не жив, над ними не піднімались стовпчики диму, а перед дверима не було ні собак, ні телят. Скотарі, напевне, погнали свої отари далеко в гори на нічийні луки. Чень Чжень, дивлячись на зашарований залізним дротом степ, сумно зітхнув і сказав:

— Хіба раніше хтось наважувався ставити залізні дроти в цьому степу, багатому на найбільш відомих монгольських бойових коней уземчинів? Адже хіба це все вночі не перетворюється на пута для коней? Налетівши на такий дріт, вони можуть зашкодити собі, а то й загинути. Однак сьогодні ті монгольські коні, які колись вразили світ, нарешті були вигнані людиною з монгольського степу. Я чув, що більшість скотарів тепер пасуть овець на мотоциклах. Причому по телевізору передавали, що це є ознакою заможного життя скотарів. А насправді степ уже не родить стільки трави, щоб прогодувати коней. Не стало вовків — настала черга коней, не стане коней — настане черга овець і корів. Нація-вершник перетворилася на націю-мотоцикліста, а ще далі, хто знає, може перетворитись на біженця від екологічного лиха… Будемо вважати, що це ми побачили «велику перемогу» хліборобської цивілізації над скотарською. Нині на політичному рівні вже говорять про «одну країну — дві системи»,[178] однак ханьці в глибині своєї свідомості продовжують триматись за принцип «багато районів — одна система», не розрізняють районів сільськогосподарського чи скотарського призначення, лісового чи рибного господарства, міста чи села, роблять з усього збірну солянку з «єдиним» смаком. А після «великої перемоги» починається політика грандіозних компенсацій, однак навіть за 100 років її реалізації збитки степу не будуть компенсовані.

Вони поїхали путівцем до колишнього місця розташування штабу роти — їм дуже хотілось, нарешті, побачити скотарів, побачити людей. Однак коли вони обминули таке знайоме їм гірське пасмо, то побачили, що місце, де колись був штаб роти, тепер заросло пожовклою травою й засипане піском, тут скрізь бігали щури й видно було їхні зміїсті ходи та вириті з них на поверхню озерця сухого піску. Від колишніх рядів цегляних та земляних будинків не залишилося жодного. Чень Чжень зробив коло на машині по колись галасливому місцю розташування штабу роти і з подивом виявив, що під колеса його машини не потрапили жодні рештки фундаментів, однак кілька разів колеса опинялись в обрушених під їхнім тиском щурячих норах. Друзі поїхали звідси лише 20 років тому, однак усі рештки фундаменту за цей час були безслідно вкриті шарами піску!

— Коли в степу немає вовків, там починають панувати щури, — зітхнув Чень. — Вони риють глибокі нори й накопичують у них багато зерна — хіба це не панування? Хоча китайці й кажуть: «Тільки щур вийде на вулицю — як усі люди заб’ють і засвищуть його», однак насправді в глибині душі вони поважають щура — адже саме щур є головою дванадцяти знаків зодіаку. Щур і людина — яка дивна подібність до свідомості дрібного селянина в плані його кругозору, дітонародження, освоєння цілини (колонізації) та впертості!

Ян Ке замінив Ченя Чженя за кермом і, мов божевільний, повів машину до найближчого пагорбка. Оглянувши простір з його висоти, вони побачили, нарешті, на півночі череди й кілька будиночків, над якими піднімалися стовпчики диму, однак жодної юрти так і не було. Ян Ке відразу ж скермував машину на найближчий стовпчик диму. Не проїхали вони й двадцяти лі, як раптом у далечині над путівцем здійнялась довга смужка жовтої куряви. Як же Чень Чжень сподівався, що це — швидкий кінь когось із конопасів! Однак коли вони під’їхали ближче, то виявили, що це — блискучий мотоцикл «Ямаха». Підліток-монгол років 15–16, одягнений у піджак і бейсболку, загальмував, круто розвернувши мотоцикла, і зупинився поряд із джипом. Чень Чжень із великим подивом помітив, що через плече в підлітка перекинута дрібнокаліберна рушниця, а до заднього сидіння мотоцикла підвішений молодий орел, що саме стікав кров’ю. У Ченя перед очима промайнув спогад про сповнені страху й розчарування очі Старого Біліґа, коли він уперше побачив цю рушницю. Хто б міг подумати, що тепер цю зброю використовують уже навіть монгольські діти, причому користуються нею, сидячи на передовому імпортному двоколісному механізмі!

Ян Ке поспішив привітатися монгольською мовою, а також відрекомендуватися, назвавши свій статус та ім’я. На біло-червоному обличчі підлітка з’явився відсторонений і холодний вираз. Пильно дивлячись на «Черокі», він сказав китайською мовою із північно-східним акцентом, що він — молодший син Чао Лу й повертається додому на літні канікули з середньої школи в аймаку. Чень Чжень насилу згадав, що Чао Лу був приїжджим, з дрібних кадровиків у команді керівників капітального будівництва при Комітеті пасовища. Колись Чжан Цзіюань та інші однокласники розповідали, що після того, як у степу відбулась реорганізація, усі члени будівельно-військового корпусу й професійні військові та робітники Комітету пасовища, які залишились там, також отримали наділи землі та худобу й стали «скотарями, які ведуть ханьський спосіб життя». Таким чином, в Орхонському степу з нічого додалось 30 % ханьських осілих скотарських поселень.

— А навіщо ти вбив орла? — спитав Чень Чжень.

— З розваги, — відповів підліток.

— Ти ж учень середньої школи, хіба не знаєш, що слід охороняти тварин?

— Але ж орли крадуть ягнят, як же їх не вбивати? В Орхоні все одно багато щурів, тож якщо вбити навіть декількох орлів, відразу ж налетять інші із Зовнішньої Монголії.

Ян Ке запитав про місце проживання Бата й Ґасмаа. Підліток, указуючи на північ, сказав, що їхня родина — де найбільший кам’яний хлів, це — найдалі на північ за прикордонним шосе. Сказавши це, він швидко розвернувся на 180° і, навіть не обертаючись, помчав до гірських вершин, над якими кружляли орли.

Ян Ке й Чень Чжень раптом відчули себе гостями й чужаками в Орхонському степу — ніколи раніше не знане відчуження дедалі сильніше відчувалося в цей їхній приїзд.

— Поїдемо прямо до Бата, а інших не будемо навідувати, — сказав Ян Ке, — адже тільки поряд із ним ми не будемо почуватись тут чужаками.

Джип додав швидкості й помчав до прикордонного шосе уздовж добре знайомого їм давнього шляху, по якому в степу переїжджали на нові пасовища. Чень Чжень почав шукати на пагорбках байбаків, адже там скрізь виднілись виступи старих приступок біля байбачих нір, і трава там також була достатньо високою. Однак, проїхавши кілька десятків лі, він так і не помітив жодного байбака.

— Коли навіть діти мають дрібнокаліберні рушниці, то хіба тут знайдеш байбака? — зауважив Ян Ке.

Ченю залишалось тільки відвести від пагорбків погляд.

Джип проїхав повз декілька жилих будинків, однак собаки, які кинулись на них звідти, були дрібними і їх було мало, зазвичай лише дві-три, причому вони виглядали навіть меншими за «чорноспинних» вівчарок, що їх тримали пекінці на своїх дачах. Уже їх не лякали, як було раніше, коли проїжджаєш повз монгольську юрту, сім-вісім, а то й більше десятка, величезних собак з настовбурченими загривками, які відразу ж оточували чужака й кидались його вкусити. А собачий рик тепер був далеко не таким лютим, щоб налякати степових вовків. Ян Ке сказав:

— Не стало вовків — настала черга собак, не стало собак — настала черга боротьби, не стало боротьби — залишились тільки недбальство та занепад… Степові собаки, напевне, ще раніше пекінських, перетворились на «іграшку для людини».

— Я дуже сумую за Ерланом, — зітхнув Чень. — Якби він був іще живим, хіба усіх цих тендітних собачок називали б собаками?

— Коли в степу не стало вовків, інші ланки ланцюга також розірвались, — сказав Ян Ке. — Без вовків собаки перетворились на іграшку, а бойові коні — на «ноші» для мандрівників та тло для фотографії.

Чень Чжень потер око, щоб вийняти піщинку, що потрапила туди з вітром, і сказав:

— Ханьці нічого не знають про степ, навіть у нинішній політиці його функції зазначені неправильно — пріоритет віддається економіці ціною екології. Монгольські степи — це екологічний і живий екран для китайців, тож потрібно визначити монгольський степ, як особливий екологічний район, і спрямовувати сюди бюджетні субсидії, установити тут систему спецдопуску й суворо заборонити займатись тут сільським господарством чи промисловістю, а також припинити сюди в’їзд заробітчанам.

Джип в’їхав на колишню «дорогоцінну территорію» 2-ї бригади — весняне пасовище, де приймали окіт, однак перед очима тепер була сама строкатість — кольори голої землі, піску й трави змішувались в один, у повітрі літали порох селітри й жовті піщинки. Чень відчув сильну сухість в очах і, дивлячись на гори Хар Чулуут далеко на північному сході луки, дуже хотів, щоб Ян Ке повів машину прямо до їхнього підніжжя.

Ян Ке сказав:

— Я 20 років дивився по телевізору «Світ тварин», і чим далі дивився, тим більше хотів висварити тебе й себе, адже якби не ти, я б не заборгував так багато степові. У твоїх руках загинули семеро найкращих вовченят із самого серця монгольського степу, кожен з яких був цінним і рідкісним представником свого виду. А я став твоїм найліпшим спільником. Нині, коли мій син згадує про цю справу, то кричить на мене: «Дурню! селюку! нелюде!» Ех, з точки зору сучасних законів, моя відповідальність також чимала, адже я підтримав тебе, коли ми пішли руйнувати вовчу нору. Якби я не пішов, ти б один, напевне, не наважився йти серед ночі до вовків у гори. Той злочин, який скоїв у провінції Юньнань молодий інтелігент із Шанхаю, ще можна було виправити й повернути, і можна було віднайти ще одну таку ж милу доньку, чому я дуже заздрю. Однак наш із тобою злочин не можна виправити… Усе-таки краще мати доньку. Мій син удома — вовк, а як вийде на вулицю — навіть гірше вівці. Однокласники вкрали в нього три гаманці, а він навіть не наважився їм щось сказати.

Чень Чжень мовчав. Тоді Ян Ке запитав:

— За ці 20 років ти в Китаї й за кордоном досліджував широке коло питань — моделі й системи, економіку й політику, село й місто. Чому ж, зрештою, знову повернувся до теми народностей?

Чень відповів запитанням:

— А ти що, вважаєш, що без вирішення цього питання інші можуть бути остаточно вирішені?

Ян Ке, подумавши, сказав:

— Дійсно так. Після того як пан Лу Сюнь поставив питання народності, воно так і не було розв’язане. Схоже, китайці так до кінця й не вирвали корінь тієї хвороби… За 20 років реформ відбувся чималий прогрес, однак хода його все одно залишається непевною. Слухай, може ти знайдеш час, щоб прочитати мені лекцію?

Коли джип проминув прикордонне шосе на високому схилі, внизу показалась довга лінія кордону. Тут у мандрівників аж очі розширились від здивування: на смузі трохи більше 20 лі завширшки, де колись були закритий військовий район і безлюдна зона, нарешті, під тиском зростання кількості худоби й людей стався прорив, і тепер вона перетворилась на щільно заселене пасовище. Саме тут наприкінці шляху в більш ніж тисячу кілометрів вони побачили єдине степове пасовище, яке ще можна було так називати. Трава на ньому, хоча й була нижчою більше ніж наполовину від колишньої, однак все-таки залишалась темно-зеленою. Лука, яку десятками років «охороняв» закритий військовий район, ще не мала очевидних слідів спіщанення. Можливо, під впливом вологого повітря, що поширювалось сюди з первісного степу по той бік кордону, ця лука, вкрита вологим туманом, була ніжно-соковито-зеленою. Враження запустіння, що справляла на них жовта суха трава по дорозі сюди, вмить стерлось. На пасовищі стояли будинки з червоної цегли й криті черепицею, а кам’яні загони й хліви були схожі на маленькі фортеці вздовж лінії кордону. Більшість будинків були зведені на відносно високих місцях у центрі взятих на індивідуальний підряд пасовищ. На прикордонних пасовищах виднілись десятки отар корів і овець, причому хлопців здивували овечі отари — вони були неймовірно великі, більшість перевищували 3000 голів, а деякі навіть сягали 4000 голів. Кочове скотарство, таким чином, перетворилось на осіле скотарство з постійними пасовищами.

Ян Ке витягнув дорогоцінну підзорну трубу багаторазового збільшення, уважно подивився в неї й сказав:

— Тутешні отари теж надзвичайно великі. Ми, либонь, ніколи й не пасли таких великих отар. Вони більші за наші отари вдвічі! Як же чабани з ними вправляються?

— Раніше отари були в колективній власності, — сказав Чень Чжень, — а коли вони — приватна власність, то навіть із великою отарою господар упорається. Якщо не зможе один, то найме помічників. Таким чином можна і робочі місця створити, і стимулювати активність праці вигодою.

Споглядаючи таке квітуче постійне пасовище, Чень Чжень раптом відчув несправжність того, що бачить. Раніше, коли вони на новому літньому пасовищі організовано ставили табір і організовано пасли худобу, ніхто не хвилювався про те, що робити, коли траву на ньому худоба обгризе, адже про запас зберігались пасовища на інші три сезони. Однак худоба на постійному пасовищі не має інших варіантів, окрім трави на «кулунях». Обом чоловікам дуже хотілось дізнатись, що ж робитимуть далі скотарі? Чень Чжень відчував, що тут вони, напевне, спостерігають останній і «фіктивний» розквіт монгольського степу.

Раптом з’явилися два мотоцикли й один швидкий кінь, поїхали назустріч «Черокі». Чень Чжень нарешті побачив довгоочікуваного степового вершника. Мотоцикли все-таки швидше за коня під’їхали до джипа. Ставний чоловік, одягнений у монгольський плащ блакитного кольору, зупинив свій мотоцикл. Чень Чжень і Ян Ке майже в один голос вигукнули: «Баяр! Баяр!» і вистрибнули з джипа. Величезний, мов ведмідь, Баяр схопив в обійми Ченя й, відсапуючись, сказав:

— Ченьчень (Чжень)! Ченьчень (Чжень)! Мати, коли побачили машину, відразу сказали, що це ти їдеш, і послали мене назустріч, щоб провести тебе до нас додому.

Сказавши це, він ще раз міцно стиснув Ченя, а потім обійняв Яна Ке й сказав:

— Мати знали, що ти неодмінно будеш разом із Ченем. Ходімте до мого дому!

З коня й з другого мотоцикла зістрибнули двоє підлітків шістнадцяти-сімнадцяти й чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Баяр сказав до них:

— Швидше привітайтесь із дідусями! Це — дідусь Чень, а це — дідусь Ян!

Хлопці привітались, але відразу ж після цього почали крутитись біля «Черокі», розглядаючи його. Баяр продовжив:

— Ці двоє щойно повернулись з аймаку на літні канікули. Я хочу пізніше відправити їх до Пекіна вступати до університету, тож доручу їх вам. Сідаймо швидше по машинах, адже коли мати почули від Чжана Цзіюаня, що ви вдвох приїдете, то ледь не захворіли від хвилювання!

Джип помчав слідом за мотоциклами й конем до найвіддаленішого стовпчика диму. Бат і Ґасмаа — вже старенькі й сиві, підтримуючи одне одного, пройшли їм назустріч два лі. Чень Чжень вистрибнув із машини й голосно вигукнув:

— Мамо! Мамо! Бате!

Вони розплакались, обіймаючись. Сльози Ґасмаа капали Ченю на плече, і вона, обома кулаками б’ючи його по плечу, сердито казала:

— Чому ти цілих 20 років не повертався? Інші молоді інтелігенти приїздили по два-три рази! Якби ти не приїхав сьогодні, я б, мабуть, умерла!

— Це не тобі, а мені слід умирати — від сорому, — відповів Чень. — Нехай мене покарає смерть!

Ґасмаа витерла своїми зашкарублими долонями Ченю сльози й сказала:

— Я знаю, що коли ти занурюєшся в читання книжок, то забуваєш навіть про рідних батька й матір, де вже тут згадувати про степову родину?

— Усі ці роки я щодня був у степу, — відповів Чень, — я писав книжку про степ, а також про Старого Біліґа й вашу родину. Хіба ж я міг забути свою степову родину? Усі ці роки я постійно жив у степу — разом з вами.

Чень поспішив допомогти стареньким сісти в машину і повіз їх до дому.

Ця родина мала величезний кам’яний хлів — удвічі більший за кам’яні хліви, що колись були на скотарській бригаді. Коли машина проминула цей хлів, то вздовж західної його стіни показався цілий ряд просторих нових будинків, критих черепицею, обладнаних телевізійними антенами й повітряними генераторами току. Біля західного вікна одного з будинків стояв старий пекінський джип з укритим брезентом кузовом. По периметру будинків і кам’яного хліва був пісок, на якому окремими жмутиками росла лобода на півзросту людини. Чень зупинив машину перед будинком. Він не був в Орхонському степу 20 років, але тепер почувався розчарованим через те, що коли повернувся, вже не міг переступити порогу юрти, у якій жив Старий Біліґ.

Чень Чжень і Ян Ке вивантажили з машини дорогі сигарети й вино, напої в бляшаних пляшках, фруктовий мармелад, накидки на плечі й пов’язки на коліна, запальнички на шкіряних ремінцях, «дельтаметри» та інші подарунки й занесли це все до зали, облаштованої в монгольському стилі. Зала була за розмірами більше 40 квадратних метрів, тут стояли крісла й чайний столик, був телевізор з відеокамерою, а також обладнаний належним чином бар. На одній із стін, прямо по центру, висів великий килим із зображеним на ньому в світло-жовтому кольорі погруддям Чингізхана, який круглими очима привітно дивився на своїх монгольських дітей та онуків, а також на їхніх гостей. Чень Чжень шанобливо зупинився перед цим портретом і певний час оглядав його.

Ґасмаа сказала:

— Його привіз нам один з родичів Батька Біліґа, який приїхав із Зовнішньої Монголії в Орхон навідати свою стару родину. Він ще сказав, що ми тут справді заможно живемо і дороги в нас дуже гарні, от тільки освіта й степ не йдуть у порівняння з колишніми…

Уся родина всілась пити молочний чай та їсти інші свіжі молочні продукти.

Ґасмаа вже не любила їсти іриски «Білий кролик», однак була вдячна за них. Сміючись, вона сказала:

— Ти й справді не забув про мене! А колись ти давав їх собакам поласувати, а мені — ні!

Дуже швидко вона почала розхвалювати мармеладки, яких ніколи раніше не бачила й, повторюючи рухи Ченя, запихала їх собі в рот одну за одною. Сміючись, вона сказала:

— А як ти здогадався, що в мене вже немає зубів, і привіз таку смакоту, для якої зуби не потрібні?

Чень Чжень, торкнувшись своїх скронь, сказав:

— Навіть я вже постарів, і в мене з’явилось сиве волосся та випали вже декілька зубів, як же я міг про тебе забути? У Пекіні я багатьом розповідав, як ти одна наважилась упіймати монгольського вовка за хвіст, ще й переламати йому той хвіст, і при цьому багато людей виявили бажання помандрувати степом і зустрітись із тобою.

— Не буду я ні з ким зустрічатись! — замахала руками Ґасмаа. — Родичі з Зовнішньої Монголії кажуть, що в них там є спеціальні місця, де охороняють вовків і не дозволяють їх убивати. А недавно і в нас по телевізору говорили про те, що не дозволяється вбивати вовків. Як же ти іншим розказуєш, що я чинила таку лиху справу?

Надворі вже стемніло і з вулиці почувся такий знайомий тупіт овечих копит. Чень Чжень і Ян Ке вибігли з сучасної «юрти» і побачили отару, яка, ніби потоком, повільно накочувалась на них. Гнав отару верхи на коні чабан, одягнений по-ханьському. Чень Чжень здогадувався, що це, напевне, один з нових найманих робітників, які віднедавна з’явились в Орхоні. Обидва чоловіки поспішили туди й допомогли поволі гнати отару. Бат, майже непомітно посміхаючись, сказав:

— А ви двоє, я бачу, не забули своє старої професії чабана — минуло 20 років, але ви пам’ятаєте, що не можна швидко гнати овець, які щойно наїлись!

Чень розсміявся:

— Степові справи я ніколи не забуду! — І ще запитав: — Ця отара достатньо велика. Скільки тут голів?

— Більш як 3800 голів, — відповів Бат.

— Ого! — зауважив Ян Ке. — Усі ці великі й малі вівці, якщо рахувати в середньому по 150–170 юанів за голову, є чималою власністю. Вартість тільки цієї отари буде 600–700 тисяч юанів! А якщо ще додати корів, будинок, машину й мотоцикл, то ти вже й мільйонер!

— Багатство в пустелі ненадійне, — відповів Бат. — Якщо це пасовище згодом також перетвориться на пустелю, як пасовища заробітчан, тоді ми знову станемо скотарями-бідняками.

— А скількох овець може прогодувати виділене тобі пасовище? — запитав Ян Ке.

Бат, зачинивши ворота загону, відповів:

— Якщо дощової води достатньо, то на моєму пасовищі можна вигодувати більш як 2000 голів, однак коли засуха — то тільки 1000 голів. Останні кілька років поспіль була засуха, вже чотири-п’ять років не випадало достатньої кількості дощів, у такий час утримувати навіть 1000 голів важко.

Почувши це, Чень був вражений і поспішив запитати:

— Як же ти наважуєшся утримувати так багато овець?

— Ти, напевне, хотів сказати, що я не зважаю на можливості пасовища? — сказав Бат. — На цьому пасовищі живуть ті скотарі, які раніше входили до загону Ґасмаа, вони всі — солдати, які ходили за твоїм Батьком Біліґом, вони всі знають, що таке витривалість пасовища і знають, що потрібно берегти його. Хоча я й утримую так багато овець, однак половину з них я годую лише півроку, а перед тим, як випадає сніг, я продаю всі 2000 голів — більше 1400 уже дорослих цьогорічних ягнят, а також декілька сотень кастрованих баранів та старих овець. Після цього на пасовищі залишається стільки трави, скільки потрібно отарі, щоб прохарчуватися більшу половину зими. А на меншу частину грошей, які я отримую з продажу овець, я купую цілий загін висушеної трави, завдяки якій усі мої вівці можуть перезимувати. Наприкінці літа або на початку осені я відганяю отару далеко в гори на пустирища, а оскільки останні роки засушливі, комарі подохли з посухи, тож вівці в горах можуть нагуляти трохи жирку…

Коли вони повернулись до зали, Бат продовжив розповідати:

— Усі люди з нашого загону все ще дотримують старих прийомів степових монголів — якщо трава гарна, то вигодовують багато овець, якщо погана — то менше. Ми утримуємо овець за законами Тенґера і за законами росту трави, а не за потребами жадібного людського серця. Однак хіба ж ті заробітчани розуміють старі закони степу? Коли їхню траву худоба об’їсть, вони часто потайки приженуть своїх овець до нас годуватись — зла на них не стає! А ще є місцеві монголи — п’яниці й ледарі, вони теж набридли — вимінюють тих овець, що їм розподіляють, на горілку й п’ють безпробудно, дружини від них тікають, діти тиняються невідомо де, а їм залишається тільки здавати в оренду свої пасовища — так вони за рік можуть отримати 10–20 тисяч орендної платні.

— А хто винаймає в них пасовища? — запитав Чень.

— Нові заробітчани з напівсільських-напівскотарських районів, — обурено пирснув Бат. — Ці волоцюги взагалі нічого не тямлять у можливостях пасовища, тож можуть на пасовищі, призначеному для 500 голів, утримувати 2000, а то й 3000 голів, які за кілька років обгризають його вщент, аж воно стає пустелею, тоді вони відмовляються від оренди, розпродують своїх овець і повертаються з грошима до себе додому займатись торгівлею.

Ян Ке сказав до Ченя:

— Хто б міг подумати, що немісцеві «дракони, які перейшли ріку» матимуть дедалі більше впливу і степ рано чи пізно загине від їхніх рук.

У Ченя з’явилось трохи впевненості в господарстві й пасовищі Бата й Ґасмаа, тож він сказав:

— Я справді щасливий, що ви — наша колишня родина — живете так добре.

— Коли великі пасовища зруйновано, то маленьке пасовище нашої родини не вберегти, — похитала головою Ґасмаа. — Степ висох, і Тенґер припиняв давати дощі, тож це наше пасовище стає рік від року гіршим. А ми ж повинні забезпечити чотирьом дітям навчання в школі, а ще потрібно відкладати гроші їм на весілля й на будівництво осель, а ще — на лікування, та й на випадок лиха в степу потрібна чимала сума грошей… Нинішнє покоління далі свого носа не бачить, тільки хочуть усе купити, що очі бачать… Ось їм трапилась ваша машина, і вони вимагають у Баяра її у вас купити. Я боюся, що коли старі люди в степу помруть, молодь уже не розумітиме старих законів степу, буде ганятися за тим, щоб вигодувати якомога більше овець і обміняти їх на гарні машини, гарні будинки, гарний одяг…

— Тоді не дивно, чому це тільки я вийшов із машини, обидва братики відразу ж почали крутитись навколо мене й запитувати, скільки вона коштує, — зауважив Ян Ке.

— Монголам теж слід ввести політику планування народжуваності, — сказала Ґасмаа, — дітей тепер так багато, що степ їх не прогодує. Якщо ці двоє хлопців не вступлять до університету, то муситимуть повертатись у степ пасти овець, потім одружаться й створять окремі сім’ї, й отару тоді доведеться поділити. Однак поділеною отара виглядає маленькою, а їм захочеться мати більше овець. Але ж пасовище при цьому не побільшає! Якщо на цьому клаптику землі звести ще декілька будинків, воно просто загине…

Баяр увесь цей час надворі різав барана, і через деякий час його дружина, так само справна монголка, внесла до кімнати повну миску вареного шматками м’яса. Чень Чжень і Ян Ке також поставили на стіл різні консерви й продукти в вакуумних упаковках. Ще не зовсім стемніло, але в залі раптом увімкнули світло.

— Оце так світло! — вигукнув Чень Чжень, звертаючись до Бата. — Скотарям, нарешті, вже не потрібно палити лампи з овечого лою! А колись я мусив читати книжки упритул до такої лампи й часто обсмалював собі волосся.

— На скільки вам вистачає електрики з повітряного генератора? — запитав Ян Ке.

Бат, посміхнувшись, відповів:

— Коли є вітер, генератор крутиться цілий день, накопичуючи енергію в спеціальній батареї. Цієї енергії вистачає на 2 години, якщо потрібно більше, то в мене ще є маленький дизельний генератор.

Згодом знадвору почулося бібікання — майже всі люди «племені» Ґасмаа з’їхались сюди на джипах і мотоциклах, у великій залі стало тісно, мов у консервній банці. Коли зустрічаються давні степові друзі, почуття починають бити ключем — Чень Чжень і Ян Ке то відчували чиїсь дружні удари кулаків, то виявляли себе затиснутими з усіх боків і втягнутими в розмови про те про се. Раптом Лхамжав, по-старому поглянувши вовком, витягнувши шию і цього разу ще й посмикуючи свою цап’ячу борідку, загорлав до Яна Ке:

— Чому ти не одружився з Cap Цецеґее? Забрав би її до Пекіна! Штраф… штраф… штрафна чарка!

Ян Ке, вже п’яний, беззастережно заявив до нього:

— Ану скажи: скільки чарок висить на крилах у жайворонків, що парами злітають у небо?

Усі старі знайомі були ошелешені його заявою! Лхамжав, який тепер уже не міг пити так багато, як раніше, відразу ж виправився:

— Ні… Не так! Не… не штрафна чарка! Твій штраф — позичити мені твою гарну машину… на один день. Я… я хочу поїздити досхочу на гарній машині!

— Це ж ти сказав, що таке «ягня», як я, ніколи не буде до пари орхонській красуні-«вовчиці», — відповів Ян Ке, — от я й побоявся брати її за дружину. Це все ти винен! Позичити тобі машину — це без проблем, але щоб завтра на ній їздити, ти не повинен і краплі горілки до рота брати!

Лхамжав приніс іще пляшку старого лучжоуського вина й, зробивши смачний ковток, сказав:

— Я… Я, однак, тебе колись не розгледів. Те, що ти не одружився з Cap Цецеґее — це нічого, але чому я не віддав за тебе свою молодшу сестру Улаан? Так би в степу на випадок судових позовів у нас був би свій адвокат з Пекіна. В останні роки тут забагато людей, які його руйнують, ще й риють скрізь великі рови в пошуках корисних копалин, а якщо їх не знаходять, то навіть не закопують після себе те, що нарили… Не потрібно турбуватись, якщо Пекін даватиме нашому степу менше грошей, головне — щоб вони давали нам закони й адвокатів! — Зробивши ще ковток вина, він голосно заявив: — Домовились! Завтра я прийду по твою машину! Давай мені зараз ключі!

Після цього позичати машину прийшли інші старі друзі — Саацерен, Санж та ін. Ян Ке, випивши, ставав поблажливим і з усім погоджувався:

— Гаразд! Гаразд! Гаразд! Наступного разу, коли в вас буде судовий позов, покличте мене, — сказавши це, він віддав Лхамжаву ключі від машини.

Залою прокотився скажений сміх. Після цього всі голосисті чоловіки й жінки «племені», які вміли пити й співати пісень, заспівали разом. Насамкінець усі вибрали пісню відомого монгольського співака Тенґера. Вона лунала потужно й дзвінко, містила протяжне вовче виття, була схожою на гру флейти: Це… і у-у-у… є… монголи у-у-у… люди, які… палко… люблять… свою у-у-у батьківщину…

Пісні під горілку лунали аж до ранку, і не одна з них викликала сльози в давніх друзів.

На бенкеті Чень Чжень і Ян Ке, ніби пекінська горілка «Ерготоу», були «замовлені» кожною з гостинних і охочих до вина родин, тож чоловіки мусили вдень відвідувати по дві родини, в кожній із яких улаштовувався бенкет із піснями. А блакитний «Черокі» став «машиною для друзів», на якій їздили, щоб насолодитися самим процесом кермування, а також купити вина й привезти його, ним же привозили на бенкет решту друзів колишнього «загону». Ворота Батової родини перетворились на паркувальний майданчик — наступного дня по обіді тут стояли джипи й мотоцикли майже половини членів бригади, на конях туди мало хто приїхав. Скотарі розповіли, що якби не великі сніги взимку, коли на мотоциклі неможливо пасти овець і потрібно пересідати на коня, уже б ніхто з них не утримував цих тварин. Від чотирьох табунів колишньої 2-ї бригади тепер залишився тільки один, тож кількість коней навіть не досягає половини колишньої кількості. Бат сказав: «Вовків не стало, трави зменшилось — і коні заледащились, припинили бігати швидко, та й зростом уже не ті; орхонські коні тепер нікому не потрібні». Чень Чжень також зауважив, що з покоління Старого Біліґа вже нікого не залишилось, а основними силами орхонського скотарства тепер стали колишні учні Яна Ке.

Протягом трьох днів обидва гості пили так багато, що в них підскочив тиск і прискорилась робота серця. Однак завдяки тому, що городи ханьського типу в степу стали тепер звичним ділом, щодня на столі в них була велика миска свіжих овочів і заправка для них, інакше холестерин у крові в них так само підвищився б. Через щоденні бенкети робота скотарів здебільшого простоювала, тільки немісцеві найманці підтримували потік щоденних справ. Чень Чжень розпитав їх і дізнався, що їхня місячна зарплатня становить 200 юанів і два великих барани, при цьому їх забезпечують їжею й житлом. Тих, хто гарно працює, наприкінці року чекають ще й нагороди. Один із найманців розповів, що він — сам зі скотарів, родом із одного з селищ за 400 лі на південний захід від Орхону. У попередні роки його родина теж мала більше 1700 голів овець і жила не гірше орхонських родин, у них у родині теж працював один найманець. Однак їхнє пасовище рік за роком ставало гірше, і позаминулого року, коли була сильна засуха, на ньому з’явився пісок, трава згоріла, і більша половина овець передохли від спраги та голоду, тож йому довелось їхати в інше місце шукати собі підробіток. Однак навіть ті 20–30 овець, які він може заробити за рік, неможливо відвезти додому, адже там немає трави, тож від живих овець тепер йому немає ніякого зиску, він змушений їх продавати, а додому везти гроші…

Хлопці, нарешті, отямилися, проспавши цілий день у родинах, де кожен з них тоді гостював. На четвертий день Чень Чжень до півночі проговорив із родиною Ґасмаа.

А на п’ятий день зранку Чень Чжень і Ян Ке поїхали в напрямку гір Хар Чулуут — гір Чорного каменя.