Вовк-тотем

23

Ян Ке стояв спиною до галасливого й безладного будівельного майданчика, тихо дивлячись на лебедине озеро в центрі улоговини. Він не наважувався обернутись і подивитись на майданчик. З тих пір, як Бао Шуньґуй підстрелив і з’їв того лебедя, Ян бачив у нічних снах, як із лебединого озера витікає кривава вода, а блакитна поверхня озера забарвлюється в червоний колір свіжої крові…

Більше тридцятьох будівельників, які прибули з хліборобських районів Внутрішньої Монголії, вже пустили коріння на новому пасовищі і дуже швидко збудували собі міцні землянки. Ці селяни-будівельники, які цілий рік батрачили на пасовищі або виконували сезонні роботи, були кочовиками в другому поколінні в скотарських районах. Їхні батьки були напівселянами-напівкочовиками в напівхліборобських-напівскотарських районах, де змішано проживали ханьці з монголами, але вже на їхньому поколінні зорані землі в степу перетворилися на безплідний пісок, тож не могли прогодувати їх, і їм довелося, мов перелітним птахам, вилітати в степ. Вони вільно говорили і монгольською, і китайською мовами, тямили у скотарстві, але при цьому були справжніми хліборобами-китайцями. Однак вони знали степ набагато краще, ніж ханьці, які прибули сюди з внутрішньоконтинентальних, виключно хліборобських районів, і вони мали особливі здібності до того, як роздобути матеріали, щоб облаштувати селянське життя. Чень Чжень і Ян Ке щоразу, коли приходили до озера напоїти отару, зазирали й до будівельників, щоб подивитись на їхнє життя й поговорити з ними. Ян Ке помітив, що через заклопотаність на будівництві, терміни завершення якого були дуже короткими (Бао Шуньґуй віддав суворий наказ завершити будівництво тимчасового складу і дезінфекційного басейну для овець до початку сезону дощів), ці заробітчани, схоже, на певний час забули про лебедів на озері.

Ян Ке і Чень Чжень останніми днями часто обговорювали такі політичні рішення давньокитайських ханьських урядів, як «колонізація цілинних земель військовими переселенцями і охорона кордонів з їх допомогою», «переселення селян для підйому віддалених районів», а також пізньоцінську[141] політику «випалювання пустирів для підняття там цілини». Така політика «поїдання» степу й утиску скотарів, виявляється, постійно триває аж до сих пір. Ян Ке ніяк не міг зрозуміти, чому скрізь у газетах і по радіо критикують і засуджують Хрущова, який надміру орав цілинні землі, що призвело до появи масштабних пустель та спричинило безмежне лихо степовикам, однак не припиняють робити те саме у себе в країні? Більше того, «бойова пісня військових переселенців на цілину» останнім часом звучить дедалі загрозливіше. Ян Ке не поїхав на північний схід чи в Сіньцзян у військові загони, що освоювали цілинні землі, а обрав саме степ тому, що він виріс на російських романах, фільмах, картинах про лісостеп, слухаючи російські пісні про нього й дивлячись танці цього регіону. Любов до російського лісостепу, яку виявляли великі російські письменники, режисери, художники, композитори й хореографи, чинила на Яна такий сприятливий вплив, що він сам ніби став «твариною» лісостепу. Однак він і подумати не міг, що, уникнувши військових загонів північного сходу чи Сіньцзяну, він усе одно потрапить на «освоєння цілини». Очевидно, потяг селянина до освоєння земель важко подолати, і він не заспокоїться, поки не переоре на пустелі всі степи, що є в країні.

Ян Ке мимоволі схилявся перед здібностями цих заробітчан зводити будівлі. Коли він уперше прийшов до них, тут була ділянка рівної землі, але вже на другий день виріс рядок товстих стін для землянок заввишки у зріст людини. З коня Ян Ке уважно оглянув декілька земляних огорож і побачив, що будівельники на двох низках возів вирізують великими совковими лопатами лимпачі з солончакових лук на найближчому озері. Ці лимпачі з перемішаної з травою глини були вдвічі більшими за цеглини, з яких будувався Великий мур, і вдвічі товщими за них. Грузька солончакова глина з вологих лук була сіро-блакитного кольору, ступінь її глеюватості був дуже високим, до того ж кожна цеглина була пронизана щільно переплутаним корінням, тож коли така цеглина просихала, то твердість, міцність і грузькість побудованої з неї стіни були набагато вищими, ніж у валькових стін. Вирізати такі «вічні» лимпачі з приозерних солончаків можна було в безмежній кількості, тому стіни в будівельників були значно товщими за звичайні. Ян Ке спробував копнути таку стіну носком свого чобота для верхової їзди й відчув, що вона міцна, мов залізобетонна стіна якогось бастіону.

Будівельники притягали кіньми декілька возів лимпачу й починали укладати з неї один шар. Кожна цеглина встановлювалася трав’яним покривом униз, а глиною й корінням догори. Коли цей шар було укладено, його зарівнювали совковою лопатою й починали на нього вкладати наступний шар. Працюючи так безперестанку в три зміни, будівельники лише за два дні повністю звели стіни своїх землянок. Після того, як стіни просохнуть, можна буде вкладати на них сволоки й ставити дах. Велика ж зелена приозерна лука внизу схилу зникла, перетворившись на замулений ставок або на заливне поле ще без розсади, тут скрізь були розкидані трава й глина, тож худоба, коли йшла на водопій, повинна була оминати це місце.

А рядок землянок, що раптом виник на пасовищі, на думку Яна Ке, ще сильніше різав очі, ніж глиняне місиво перед його очима. Коли на новому пасовищі, прекрасному своєю природною красою, ставили білі монгольські юрти, воно не втрачало своєї природної краси. Однак коли тут з’явився ряд сірих землянок, вони виглядали так потворно, ніби в декораціях з Лебединим озером поставили ряд оцарків. Ян Ке просто не міг цього витримати й вимушений був звернутися до начальника заробітчан Лао Вана з проханням повапнити землянки, щоб вони хоча б за кольором могли нагадувати монгольські юрти. Начальник Ван, нахабно посміхаючись, сказав йому на це так: якщо Ян Ке купить на свої гроші вапно, то він одразу ж їх повапнить. Ян Ке розсердився, адже в нього не було жодного виходу — у степу не виробляється вапно, тож навіть якби він і вирішив витратити свої гроші, він не зміг би його тут купити.

Рівчак у кам’яній породі нагорі схилу також ставав дедалі масштабнішим. Звичайні могили в монгольському степу, варто лише вкопнути тонкий верхній шар кам’янисто-піщаного дерну на один-два чи, в середині складаються з кам’яних глиб, кам’яних плит чи кам’яних уламків. Для того щоб їх вийняти з гори, не потрібні молотки, свердла чи вибухівка, це можна зробити за допомогою ломика. Коли семеро-восьмеро будівельників викочували з печери назовні каміння, на зеленому схилі з’являлися три-чотири величезні купи яскраво-жовтого кольору, ніби кам’яні надгробки.

Через декілька днів будівельні роботи розгорнулися з усією широтою, тож на нове пасовище в’їхали на возах з гумовими колесами іще більше двадцятьох будівельників. Вози майоріли червоним і зеленим — це кидався в вічі простацький скарб, яким вони були завантажені. Дехто з будівельників привіз із собою жінок і дітей, які тримали в оберемках домашніх гусей, привезених, очевидно, із північного заходу, тож скидалося на те, що вони збираються тут оселитися, закорінитися в степу й облаштуватися по-старому на новому місці. Ян Ке поділився з Ченем болем у душі на те, що таке прекрасне природне пасовище незабаром перетвориться на загрузле по коліна в бруді село, що бувають у хліборобських районах на північному сході Китаю, а такі рідкісні лебедині озера стануть звичайними ставками для свійських птахів. Чень, скривившись, відповів йому на це:

— Для націй з надміром населення виживання стає найпершою справою, у них просто немає зайвих калорій, щоб годувати клітини, які відповідають за мистецтво.

Пізніше Ян Ке розпитав і дізнався, що ці кілька партій заробітчан здебільшого походять із рідних місць Бао Шуньґуя, який дуже старався перевезти звідти в степ ледь не половину селища.

А ще за декілька днів Ян Ке помітив, як перед землянками кількох робітників їхні рідні копають землю, тож незабаром з’явився город у десяток з гаком му, оточений чотирма глибокими рівчаками, а на ньому — різноманітні овочі — капуста качанна й пекінська, редька й редиска, коріандр, огірки, зелена цибуля, часник тощо. Побачивши це, молоді інтелігенти з усієї бригади почали по черзі ходити туди й замовляти собі такі рідкісні в степу овочі, до яких звикли в своїх китайських родинах.

Звивисті дороги в степу, природно прокладені возами, що їх тягали воли, вирівнялися під гумовими колесами тракторів, що вперто пихкали на них, коли приїжджали забирати овечу вовну й привозили сюди родичів службовців Комітету пасовища збирати рештки вовни, мигдаль, викопувати коріння лікарських рослин чи зрізати цибулю-порей. Тож щойно була відкрита ця рідкісна улоговина, як сюди почався хаотичний приток людей з хліборобських районів і в глибині степу раптом скрізь зачулася китайська мова монгольського зразка з північно-східною вимовою. Чень Чжень сказав Яну Ке, що хліборобська цивілізація ханьців двісті-триста років тому повністю асимілювала маньчжурів династії Цін тому, що рідні землі останніх — три провінції на сході країни, мають широкі й глибокі чорноземи, тож вони змогли «пустити коріння» в хліборобській цивілізації, яка їх увібрала. У тому випадку асиміляція не становила великої проблеми. Але якщо ханьська культура асимілює тонкий монгольський степ, то вона вбере в себе «жовту біду».

Бао Шуньґуй днями стирчав на будівельному майданчику. Він уже чітко зрозумів усі перспективи розвитку нового пасовища і збирався наступного року перетягнути сюди всі чотири бригади, зробивши це місце спільним літнім пасовищем для всіх бригад свого скотарського підприємства. Так було б зручно звільнити ті декілька клаптиків чорної землі, яка раніше була в межах цього підприємства, і розвивати на них сільське господарство. Тоді підприємство зможе давати і зерно, і м’ясо, а в нього з’являться ресурси, щоб перевезти на цей благодатний клаптик землі ще більше своїх родичів і друзів з батьківщини та влаштувати тут хліборобсько-скотарське підприємство «імені Бао». Попри те, що Бао Шуньґуй поставив дуже жорсткі умови щодо поступу будівельного процесу, будівельники на це не скаржилися.

Старий Біліґ і ще кілька скотарів літнього віку цілими днями сварилися з будівельниками, вимагаючи від них зарити рівчаки, що оточували їхні городи, адже вже були випадки, коли в ці рівчаки вночі потрапляли коні. Хоча рівчаки невдовзі були зариті, однак на їх місці з’явилися земляні стіни у півзросту людини. Улзій ходив із сповненим суму обличчям — він, схоже, шкодував, що освоїв це нове пасовище.

Отже, стоячи спиною до галасливого майданчика, Ян Ке доклав чимало зусиль, щоб зосередитися на сцені, що була перед його очима, й надовго замилуватися лебединим озером, щоб залишити в пам’яті більше вражень про нього. В останні дні захоплення Яна лебединим озером навіть перевершило зачарування Ченя степовими вовками. Ян Ке переживав, що, може, не мине й року, як на луках і трав’яних схилах з протилежних берегів озера й річки з’являться численні отари худоби трьох інших бригад і буде зведено ще більший будівельний майданчик. А якщо вирубають очерет навколо лебединого озера, то в птахів, які тут залишаться, більше не буде зеленого прихистку.

Ян Ке сів верхи і поїхав до озера, щоб подивитись, чи не плавають на його поверхні пташенята лебедів, адже в цей сезон лебеді саме мали сидіти на яйцях. На щастя, в цей момент біля озера не було худоби, крім лише кількох корів, і чистий річний потік уже відніс далі увесь бруд, скаламучений отарами, а натомість приніс чисту джерельну воду з далекого лісу, тож вода в озері знову стала чистою і прозорою. Він справді сподівався, що водяне птаство зможе отримати тимчасовий перепочинок.

Раптом з очерету вилетіла зграя зляканих птахів, волаючи на різний лад з остраху. Дикі качки й гуси поспішно полетіли впритул до води на південний схід, а лебеді швидко піднялися в небо й попрямували на болото на півночі. Ян Ке поспішив підняти підзорну трубу й оглянути очерет — може, й правда знайшлася людина, яка зайшла в озеро полювати на лебедів?

Минуло більше десяти хвилин, перш ніж удалині на поверхні зчинився якийсь рух і в об’єктиві підзорної труби з’явився замаскований пліт, якими користувалися загони «гусиного пір’я» на озері Байяндянь[142] за часів опору японцям. Пліт дуже повільно виплив із очеретяної затоки, на ньому сиділо двоє людей, на головах у них були великі маскувальні капелюхи зі скріплених докупи зелених очеретяних стебел, а на плечах — накинуті такі ж очеретяні плащі. На плоту скрізь лежали купки очерету, тож він був схожий на рухомий очеретяний кущ і якщо не придивлятися уважно, то його важко було відрізнити від навколишніх хащів. Ян Ке дуже добре бачив, що люди на плоту, очевидно, вже «зібрали врожай», адже один з них саме знімав свій маскувальний костюм, а інший, тримаючи в руках залізну лопату і працюючи нею, як веслом, повільно гріб до берега.

Пліт поступово наближався. Виявилося, що його зробили з шістьох камер від коліс великої машини, до яких були прив’язані кілька скріплених між собою дверних стулок. В одному з чоловіків на плоту Ян Ке упізнав начальника будівельників Лао Вана, а другий був його племінником на ім’я Ершунь. Коли Ершунь скинув з плоту оберемки зеленого очерету, під ними виявилася оббита залізом миска для прання, заповнена великими й малими пташиними яйцями, а в центрі її впадали у вічі два схожих на маленькі дині великих яйця з блискучою шкаралупою, ніби виточені з білого нефриту скарби. Серце Яна Ке відразу ж стислося, і він вигукнув подумки: «Лебедині яйця!» Але він ще більше вжахнувся, коли побачив, що з-під очеретяного плаща виступає половина великого лебедя, біле пір’я якого забруднене слідами крові. Ян скипів і готовий був перекинути цей пліт, однак змушений був утамувати гнів, адже вбитого лебедя вже не повернеш, а оті два великих лебединих яйця він має будь-що врятувати.

Пліт пристав до берега, і Ян Ке кинувся до нього, голосно вигукуючи:

— Хто вам дозволив убивати лебедів і забирати лебедині яйця? Ану ходімо зі мною на бригаду!

Начальник Лао Ван був невисоким на зріст, однак дебелим і метикуватим, усе його обличчя заросло гострою чорною щетиною, тож він мав напівмонгольський-напівкитайський вигляд. Він пильно подивився на Яна Ке й сказав:

— Начальник Бао дозволив. А тобі що, не подобається? Якщо будівельники їдять дичину, то це ж для вашої бригади економія корів і баранів.

Ян Ке закричав:

— Усі китайці знають, що тільки жаби їдять лебедине м’ясо, то ти китаєць чи ні?

Начальник Ван відповів на це, холодно посміхаючись:

— Я — китаєць і тому не можу дозволити, щоб лебеді полетіли до волохатих,[143] ти що, хочеш подарувати лебедів на обід волохатим?

Ян Ке давно помітив, що тутешні «волоцюги» гострі на язик, от і зараз йому нічого було зауважити на сказане.

Коли лебедя витягли на берег, Яна Ке вразило те, що з грудей білого птаха стирчала стріла, а на плоту він помітив великий лук, зроблений з товстих бамбукових дощечок, і оберемок ще не використаних стріл. Тож не дивно, що він не чув пострілу. А він щойно ламав голову, як ці двоє могли підстрелити лебедя без рушниці. Виявляється, вони вдалися до найбільш первісної зброї. В епоху рушниць і гармат він раптом побачив лук і стріли, що мали величезну вбивчу силу для лебедів і були навіть ефективнішими від рушниць, адже потаємнішими: вони не лякали інших лебедів та водяних птахів, тож ними можна було вбивати декілька разів. Ян Ке нагадав собі, що не можна недооцінювати цих людей і потрібно діяти не напролом, а хитрістю.

Ян Ке тимчасово притлумив свій гнів у серці й з великим зусиллям змінив вираз обличчя. Узявши лук, він сказав:

— О, гарний лук! Тугий! Це ви з нього підстрелили лебедя?

Начальник Ван, побачивши, що Ян Ке змінив тон, хвалькувато сказав:

— А то ні! Цей лук я переробив із бамбукового лука в юрті Комітету пасовища, яким збивали повсть і вовну. Він міцний, з нього без зусиль можна й людину вбити.

Ян Ке витягнув одну стрілу й сказав:

— Можна я спробую?

Лао Ван, який сидів на вкритому травою горбику на березі й спостерігав, як Ершунь тягає здобич, з люлькою в зубах сказав:

— А от робити стріли — морока, тож я краще залишив би їх на наступний раз. Проте одну можеш вистрелити, а більше — ні.

Ян Ке уважно роздивлявся лук і стріли. Дощечка, з якої було зроблено лук, була приблизно в палець завтовшки, а завширшки — три пальці, його тятива була скручена з кількох поворозок коров’ячої шкіри у товщину олівця. Тіло стріли було зроблено з обструганої вербової гілки, а пір’я взяте з місцевих ресурсів — у диких гусей. Найбільше Яна здивував наконечник — він був зроблений із залізного покриття консервної бляшанки і на ньому ще виднілися два ієрогліфи «червонопечений…». З бляшанки спочатку вирізали трикутник, яким потім обгорнули кінець стрілища й закріпили на ньому маленькими гвіздочками, внаслідок чого там утворилась гостра трубка, схожа на стрижень лебединого пера. Стрілище в середині цієї трубки також було навскісно сточене й обмотане бляшанкою так міцно, що не видно було й шпаринки. Ян Ке спробував пальцем кінчик стріли — він був твердим і гострим, мов у маленького списа. Він прикинув на руці вагу стріли — її стрілище не було важким, але наконечник важив достатньо, щоб її не зносило вітром.

Лук був справді тугим — Ян Ке з великим зусиллям відтягнув його на п’ять-шість пунктів. Він натягнув тятиву й поставив стрілу, прицілившись у трав’яний горбик на відстані більше десятка метрів. Коли він із силою вистрелив, стріла полетіла і впала поряд із горбиком, причому наконечник глибоко засів у землі. Ян Ке підбіг, обережно вийняв стрілу й витер з неї глину — кінчик її при цьому не затупився. Тієї миті він раптом відчув, що повернувся в давні часи існування вершників і лучників у монгольському степу.

Повернувшись до начальника Вана, Ян Ке спитав:

— Коли ти стріляв у лебедя, як далеко він був від тебе?

— Кроків сім-вісім.

— Так близько і лебідь тебе не побачив?

Начальник Ван постукав люлькою й сказав:

— Позавчора я зайшов в очеретяну затоку й шукав там лебедині гнізда, шукав дуже довго, поки здибав. А сьогодні вранці ми вдвох, убравшись в очерет і надягнувши очеретяні капелюхи, помалу запливли туди. На щастя, ще й туман був великий, тож лебеді нас не бачили. Лебедине гніздо заввишки буде на зріст людини, звите воно з очерету. Лебедиха саме сиділа на яйцях, а лебідь плавав поряд на воді й стеріг її.

— А ти оце вбив самку чи самця?

— Ми лежали дуже низько, тож не могли поцілити ту, що сиділа на яйцях, тож довелося чекати самця. Чекали ми довгенько, поки він підлетів до плоту, я вистрелив і відразу пробив йому серце, він тріпнувся кілька разів і затих. Самка почула назовні звуки, схопилася й полетіла, а ми тоді вже підпливли до гнізда й забрали звідти два яйця.

Ян Ке подумав, що здатність цих волоцюг до виживання і руйнування — це не жарт: немає рушниці — вони зроблять лук; немає човна — вони зроблять пліт; а ще вміють замаскуватися, довго сидіти в засідці й можуть поцілити жертву з першого пострілу. А якщо їх спорядити рушницями, патронами й тракторами, то до якого стану вони доведуть степ? Їхні предки були вродженими скотарями, однак вони прийняли хліборобську культуру китайців і асимілювалися з ними, після чого раптом стали ворогами монгольського степу. Тисячу років китайці самовтішалися своєю надзвичайною здатністю асимілювати інші нації, однак вони могли асимілювати лише тих, хто за рівнем культурного розвитку був нижче, і при цьому вони завжди мовчали про смутні наслідки, такої асиміляції. Ян Ке ж бачив на власні очі ці жахливі наслідки, і його серце обливалося кров’ю.

Ершунь, завершивши прибирати пліт, також присів відпочити. Ян Ке ж у цей час найбільше турбувався про ті два лебединих яйця. Якщо лебедиха залишилася жива, слід неодмінно повернути їх у гніздо, щоб на світ могли з’явитися двоє маленьких пташенят і полетіти за своєю мамою високо і далеко — аж до Сибіру.

Із вимушеною посмішкою на обличчі, Ян Ке сказав до начальника Вана:

— А ви непрості! Після цього потрібно буде у вас повчитися майстерності!

Начальник Ван самовдоволено засміявся:

— Щось інше ми не вміємо робити, а от ловити птахів, байбаків, ставити капкани на вовків, збирати лікарські рослини й гриби — це ми можемо, у цьому ми — знавці. Усі ці іграшки у нас удома завжди були, але згодом все більше ставало китайців, які проривалися крізь свої застави на сході й приходили на луки, тож землі вже не вистачало і вся дичина була з’їдена вами, китайцями. Однак, на щастя, ми своїх здібностей не забули й вимушені були знову повернутися в степ, щоб здобути собі миску їжі. Ми хоча й говоримо, що монголи, однак жити не вдома важко. От ви, молоді інтелігенти, приїхали з Пекіна й маєте місцеву прописку, тож надалі повинні говорити трохи більше приємних слів про нас, заробітчан, щоб місцеві монголи не виганяли нас, адже вас вони послухають. Якщо ти погодишся, я навчу тебе кількох прийомів і гарантую, що за рік ти зможеш заробити до тисячі юанів.

— Ну тоді я матиму вас за вчителя, — відповів Ян Ке.

Начальник Ван присунувся трохи до Яна й сказав:

— Я чув, у вас і в юртах скотарів залишилося чимало баранячого лою, чи не можеш ти роздобути трохи для мене? Нас сорок-п’ятдесят чоловік, ми цілими днями виконуємо важку роботу, а їмо крупу, що вдається роздобути на чорному ринку за дуже високу ціну, та дику зелень — усе пісне, сала в нас у животі давно вже не було. А ви баранячим лоєм ліхтарі підпалюєте — тільки даром псуєте таку гарну річ! То, може, продаси мені подешевше трохи баранячого лою?

— Запросто, — засміявся Ян Ке. — У нас у юрті є ще дві бляшанки баранячого лою. А мені дуже подобаються ці два лебединих яйця, вони такі гарні! Давай так — я обміняю півбляшанки баранячого лою на ці два яйця, годиться?

— Годиться! — вигукнув Лао Ван. — Це — те саме, що я з’їм менше на п’ять-шість качиних яєць. Забирай!

Ян Ке поспішив скинути з себе куртку й обережно завернути в неї лебедині яйця, говорячи Лао Вану:

— Завтра я принесу вам баранячого лою.

— Ви, пекінці, якщо скажете — зробите, я тобі довіряю, — відказав йому Лао Ван.

Ян Ке, перевівши подих, додав:

— Зараз ще рано, тож я позичу ваш пліт, щоб поплисти до лебединого гнізда подивитися… Ти щойно казав, що лебедине гніздо заввишки буде на зріст людини, щось я не вірю цьому, поки на власні очі не побачу.

Начальник Лао Ван кинув погляд на Янового коня й сказав:

— Гаразд! Давай так: я позичу тобі плота, а ти позичиш мені коня — мені потрібно цього лебедя перевезти до гуртожитку, а він важкий — майже дорівнює одному барану.

Ян Ке, підводячись, сказав:

— Домовились… Але чекай, ти ще повинен розповісти мені, де те лебедине гніздо.

Начальник Ван також підвівся і, вказуючи на очеретяну затоку, сказав:

— Попливеш на схід, потім повернеш на північ, у тій затоці буде багато очерету, придавленого плотом. Пливи тією водяною доріжкою й обов’язково побачиш. Ти вмієш кермувати плотом?

Ян Ке ступив на пліт, узяв залізну лопату й спробував повеслувати, пліт був стійкий, тож він сказав:

— Я часто веслував на човні в парку Бейхай у Пекіні, я також умію плавати, можу навіть пропливти декілька кілометрів і не захлинуся.

Начальник Ван ще його попередив:

— Коли повернешся, добре прив’яжи плота на цьому ж місці, — договоривши, він поклав мертвого лебедя на сідло, а сам сів на круп коня і повільно поїхав до будівельного майданчика. Ершунь із мискою в руках поспішив за ним.

Коли вони віддалилися, Ян Ке знову зійшов на берег і переніс на пліт загорнуті в куртку лебедині яйця, після чого поспішив поплисти до очеретяних хащів на сході озера.

Широка гладінь озера відбивала клаптики білих хмар, аж мерехтіло в очах. Зграя найбільш сміливих диких гусей і зеленоголових качок повернулася з північних боліт. Дивлячись на відображення на воді, здавалося, що водяне птаство пірнає у хмари під водою і прориває їх, а згодом спокійно всідається на білі м'які подушки на воді. Коли Ян Ке виплив на озеро, він мимоволі зменшив швидкість і обережно занурився в зелений очерет. Над очеретяною затокою стояв свіжий запах озерної води й очеретяного листя, і чим далі він гріб углиб затоки, тим зеленішою і чистішою ставала вода, ніби він, нарешті, справді потрапив до баченого в снах лебединого озера. Ян Ке подумав, що було б добре плисти тут разом із Ченем Чженем і Чжаном Цзіюанем. Вони утрьох сиділи б у воді, не вилізаючи, або лежали б на плоту, який несуть кудись хвилі й потоки, і так проводили б цілий день або й цілу ніч.

Пліт поступово наближався до хащів на сході. Вода тут була проточною, оскільки в цьому місці озеро перетинало основне русло маленької річки. Річка пливла на північ, її води тут були доволі глибокими й очерет майже не ріс, а от з обох боків річки усе щільно заросло зеленню — комишом, очеретом і рогозом. Пліт плив уздовж річного потоку на північ; на поверхні води тут плавали різні пір'їнки — білі, сірі, коричневі, жовто-брунатні, золотаво-зелені й блідо-червоні. Іноді з очеретяної затоки могли раптом виплисти кілька диких качок, однак, побачивши людину, вони швидко пірнали назад в очерет. Затока була для них глибоким сховком і тихою пологовою палатою, безпечним раєм для пташенят. Післяобіднє сонце вже не сягало своїми променями водяної поверхні цієї затоки, тож прохолодний вітерець одним подихом висушив увесь піт на тілі Яна.

Затока зробила ще один поворот, і русло річки почало то різко звужуватись, то різко розширюватись. Ян Ке проплив трохи далі й зрозумів, що тут потоки води розходяться. Ян Ке зупинився, але раптом побачив, що на водяній доріжці одного з відгалужень є декілька схилених над водою тростин, тож повеслував далі саме по цій доріжці. Поверхня води ставала дедалі ширшою, і перед ним з'явилося ще одне, приховане в озері, озеро, над поверхнею якого з північно-східного боку виднілася ділянка зрізаного очерету, там перед Яном Ке відкривався водяний шлях, прокладений людиною. Він спрямував погляд уздовж цього шляху й побачив, як за декількома купками очерету раптом виникла величезна жовто-зелена скирда прив'ялої зелені метрів зо два заввишки і десь із метр у діаметрі. Серце Яна загупало, мов у барабан — це воно! Це було лебедине гніздо, якого він ніколи не бачив раніше, навіть у фільмах чи на картинках. Він навіть протер очі, бо просто не міг повірити, що все це — насправді.

Дихання Яна Ке почастішало, а руки затремтіли. Він, петляючи, поплив до гнізда, прихиляючи лопатою обламані стебла очерету на дорозі. Він дуже обережно пристав до гнізда, закріпив пліт поряд із величезною очеретяною колоною, передихнув і, спершись на лопату, обережно став навшпиньки й витягнув шию, щоб дістатися поглядом верхівки гнізда — він хотів перевірити, чи там перебуває біла княгиня, яка втратила своїх дітей і свого чоловіка. Однак гніздо було занадто високим, він не міг побачити його вершини, проте здавалося, що воно все ж порожнє.

Ян Ке бовваном стояв перед лебединим гніздом. Він остовпів від здивування, адже це було найбільш велике, найбільш високе і найбільш дивне пташине гніздо, яке він коли-небудь бачив. Він раніше вважав, що лебедине гніздо буде влаштоване на схиленому лебедями до води очереті, не дуже високо над поверхнею, і гадав, що воно буде звитим у формі піали із зламаних гілок та листя очерету, а також старих суцвіть, як це буває в усіх інших птахів. Однак гніздо, яке він побачив, змусило його глибоко відчути, що його уява — бідна й посередня, адже лебідь — цар птахів. Гніздо, яке він побачив, намостили в королівському стилі, а його форма й робота вирізнялися неординарністю. Це було затишне гніздечко, надзвичайно міцне, майстерного плетива і вправної роботи.

Ян Ке, переконавшись, що господині в гнізді немає, почав ретельніше обстежувати це величезне гніздо з ближчої відстані.

Місце для побудови гнізда було вибране надзвичайно вдало: хащі очерету тут найгустіші на всьому озері, до того ж воно містилося в глибині затоки і поряд з ним було ще одне маленьке озеро в озері. Тож лебедина пара звела собі гніздо тут, щоб було зручно ховатися, зручно шукати їжу й купатися, а лебедю зручно охороняти гніздо. І якби не ті двоє хитрих заробітчан, які підпливли сюди на замаскованому плоті, прорубавши цілу дорогу на воді, й підступно напали, мало хто б з людей помітив це гніздо царя птахів і наблизився до нього.

Ян Ке спробував обома руками посунути вперед цю величезну споруду, однак вона не зрушила з місця ні на волосинку, мов велике дерево з метр завтовшки. І хоча воно стояло в воді, однак його коріння переплелося, мов у старого фікуса, і глибоко вросло в дно озера. Структура гнізда була невідомою Яну, і тільки ретельно його промацавши його, він зрозумів, як лебеді його побудували: вони спочатку обрали ділянку очерету, стебла якого були найбільш грубі й гнучкі, потім, використовуючи ці грубі стебла як каркас, почали знизу переплітати їх іншими стеблами так, ніби плели кошик, і так догори — шар за шаром. Ян Ке здогадувався, що спочатку лебеді сплели перший шар дуже щільним, потім вони вдвох стали на нього, щоб своєю вагою притиснути цю основу гнізда під воду, після чого почали плести наступний шар і його також притисли, і так далі, аж поки гніздо не почало виступати над водою. Ян Ке спробував виміряти глибину лопатою — було приблизно півтора метра. Отже, якщо додати ще два метри основної частини гнізда, що виступала над водою, то його висота в цілому становила майже чотири метри! У пташиному царстві це, напевне, слід вважати будівельним проектом особливого рівня!

Зрілий очерет схожий на бамбук — він гнучкий і гладенький, і до того ж не гниє. Ян Ке одного разу на осінньому пасовищі знайшов стару криницю, якій було років сім-вісім, коли він у неї спустився, то помітив, що підкладені на її дно жмутики очерету проти проникнення піску ще не згнили до кінця. Тепер Ян Ке спробував поворушити лопатою основу гнізда під водою — вона справді була великою й міцною.

Тож коли основа гнізда показалася з води, лебедина пара почала шар за шаром зводити колону. Ян Ке зауважив, що вертикальні й горизонтальні «лози» в цій грубій колоні були переплетені дуже щільно й густо, ніби це справді величезний кошик без порожнини всередині. Коли до верхівок очерету залишалося близько одного чи, плести колону припинили, а вертикальні стебла каркасу загнули назовні, так що вони оточили гніздо, мов перила і з’єднали його в єдину площину з навколишнім очеретом. Ян Ке підколупнув колону лопатою, а потім копнув носком свого чобота, щоб пробити щілину, в яку можна буде поставити ногу, після чого обережно піднявся вгору на два чи і нарешті побачив «пологовий будинок» королеви птахів. Дно гнізда було схоже на мілку тарілку, зовсім не таке, як у звичайних птахів, гнізда яких схожі швидше на глибокі тарілки; усередині воно було вистелене тонким очеретяним листям, пір’ям і пухом, тож виглядало приємно й затишно.

Ян Ке спустився на пліт і, закинувши голову, довго насолоджувався виглядом лебединого гнізда. Виявляється, лебедина пара розумна й працелюбна. Ці птахи глибоко обізнані в естетиці та механіці будівництва! Монгольський степ — це рай для рідкісних птахів, а також королівство сильних і розумних, у ньому приховано дуже багато дивовижних скарбів, якими не дано насолоджуватися хліборобам. Поступово Ян Ке відкрив й інші переваги цього лебединого гнізда — його звели на верхньому кінці очеретяного острівця, де завжди віяв вітерець, тож тут було сухо й прохолодно, а також відкривався широкий краєвид; тут птахи почувалися під охороною зеленої запони із ніжних очеретяних верхівок і не відчували смороду старого й гнилого очеретяного листя, що плавало у воді. А в середині літа тут можна було сховатися від комариних зграй, що купчилися в очереті, а також від підступних водяних змій. А коли тут вилупиться пташеня, то воно, тільки відкриє очі, і вже зможе побачити блакитне небо й білі хмаринки. Восени, коли тут стає прохолодніше, ще до відльоту лебедів у теплі краї, вони можуть ховатись у пухнастих, мов сніг, очеретяних волотях. Тож як би далеко не полетіли великі чи малі лебеді, хіба вони можуть забути свою, таку прекрасну й романтичну, батьківщину?

Повіяв слабкий вітерець, і очерет по всьому озеру захитався, тисячі його голівок схилилися до води. Однак лебедине гніздо залишалося велично-непорушним, ніби імператорський трон, перед яким схилилися тисячі підлеглих. Гордовиті лебеді неодмінно мають бути птахами, що літають найвище в світі, однак Ян Ке і не думав, що в степу, де немає жодного великого дерева, гордовиті лебеді залишаться гордовитими, навіть більше, ніж степові орли, які збільшують висоту своїх гнізд, будуючи їх на піках високих гір. Ян Ке бачив більше десятка орлиних гнізд на гірських вершинах, і це вщент зруйнувало його колишнє містичне схиляння перед ними: хіба це гніздо — просто якась купа хмизу й декілька шматків подертої овечої шкури?! Воно було таким грубим і примітивним, що нагадувало звичайну підстилку жебрака на вулиці.

Однак такі рідкісні великі лебеді завжди — і в небі, і на землі — були чистими й прекрасними. Якби в цьому світі не було лебедів, то хіба з’явилося б серед людей на сцені «Лебедине озеро»? Хіба була б Уланова? І музика Чайковського? Чи хтось би тоді забирав прекрасні мрії людей на небо? Ян Ке стояв, закинувши голову й широко розплющивши очі, та намагався глибоко закарбувати в своїх збільшених зіницях кожну деталь цього королівського гнізда. Йому хотілося в майбутньому на майданчику перед Великим державним театром побудувати грандіозне гніздо царя птахів, що стриміло б у висоту, як колона-тотем людей, які палко люблять лебедів і лебедині озера. А на вершині цієї колони-тотема мала б сидіти пара лебедів, святих і чистих, з простягнутими до хмар крильми. Вони були б також тотемом кохання і краси, що живе в людських серцях, і залишилися б у світі навічно.

Вітерець над озером поступово ставав прохолоднішим, а зелений колір очерету дедалі темнішав. Ян Ке узяв два лебединих яйця й поклав їх за пазуху, думаючи передати їм трохи людського тепла. Хоча в світі стає дедалі більше жаб, а на сцені червоні жінки-воїни уже витіснили лебединих принцес, однак усе одно ще залишаються люди, які люблять тебе і схиляються перед тобою.

Ян Ке обережно піднявся по колоні й із почуттям благоговіння однією рукою підняв до вершини одне яйце й обережно поклав його назад у гніздо. Потім вийняв з-за пазухи друге й так само опустив у гніздо. Коли він спустився на пліт, то з полегшенням зітхнув. Він вірив, що ці двоє лебединих яєць на високій колоні-тотемі будуть, мов два величезних дорогоцінних каменя, випромінювати крізь хвилі очерету яскраве світло, що сягне небесних хмар і прикличе назад королівну-лебединю, яка літає високо в небесних просторах.

У небі нарешті з’явилась біла пляма й почала кружляти у вишині. Ян Ке поспішив відв’язати пліт і обережно відштовхнув його назад на річку. Він підняв очеретяні тростини, які плотом придавило до води затоки, а лопатою виловив з води листя й стебла, що плавали по поверхні. Він сподівався, що на цій місцині, де люди вирубали очерет, знову піднімуться його стебла і сховають величезне лебедине гніздо, тепер відкрите стороннім очам.

Ян Ке відплив до входу в очеретяну бухту й побачив, що лебединя саме поспішно спускається колами вниз, а коли він підплив до берега, у небі її вже не було видно.

До гуртожитку на будівельному майданчику Ян Ке повернувся пішки. Ершунь сказав, що його дядько поїхав верхи на коні до третьої скотарської бригади купувати хвору корову. На порожньому колись просторі навколо гуртожитку вже з’явилася велика земляна піч, на якій стояв величезний казан. На землі було складене купкою мокре лебедине пір’я, а над котлом піднімався пар і в ньому вже варилися шматки лебединого м’яса розміром із кулак. Ян Ке побачив, як у киплячий воді слізно борсається голова лебедя, а поряд із казаном одягнена під ханьку молода жінка саме закидає жменями всередину перець, різану цибулю й імбир, а також виливає прямо на ту дорогоцінну голову половину пляшки дешевого соєвого соусу. У Яна Ке аж запаморочилось у голові, тож він, погано почуваючись, сів на найближчого воза. Молода жінка сказала Ершуню, щоб той відвів пекінського студента до кімнати, а вона за деякий час принесе йому супу з лебедятини, корисного для здоров’я. Ян Ке замахав руками, відштовхнув Ершуня й так розсердився, що ледь не перекинув того залізного казана. Він справді просто не міг дивитися на пар, що піднімається на ним, однак він не наважувався його перекинути й не наважувався виказувати свою злість. Адже ці люди були бідними селянами, а він — відправлений у село на перевиховання «собачий виплодок». Він міг тільки твердо вирішити про себе пошукати можливість зруйнувати той пліт.

Забризкані тиньком і смердючі від поту будівельники поступово завершували роботу. Від запаху м’яса в них потекли слинки й вони підбігли до казана, оточили його, вигукуючи й співаючи:

Один низькорослий і з виряченими, як у жаби, очима чоловік, скориставшись безладом, ущипнув за сідниці жінку, яка поралась біля казана, і, голосно сміючись, пожартував:

— Хто сказав, що жабі не їсти лебедятини? Ось вона зараз і поїсть її.

Однак ще не завмер його голос, як йому дісталося коцюбою.

Побачивши, що м’ясо ще не готове, будівельники, оголивши свою плечі й розмахуючи брудними рушниками, попрямували до озера. Дехто з них став на пліт і поплив до середини озера. А інші, хто вмів добре плавати, давно вже розділися догола й пострибали в воду, після чого попливли по-собачому так само на середину озера, забовтуючи воду й розпускаючи за собою брудні хвилі. У ту мить здавалося, що на сцену з декораціями «Лебединого озера» увірвався якийсь строкатий натовп комедіянтів. З озера, яке перед цим щойно заспокоїлося, знову злякано злетіла зграя водяного птаства, й простір заповнився їхніми зойками.

Ян Ке не розумів, чому ці селяни, хоч вони так само були монголами, так швидко забули водяних духів, яким монголи поклонялися? У Пекіні, ще до від‘їзду на колгоспне пасовище, коли молоді інтелігенти проходили повз урядовий будинок аймаку, дехто з кадровиків, як монголи, так і ханьці, які прийшли побачитися з ними, у приватних розмовах казав їм, що коли вони прибудуть у степ, вони повинні поважати звичаї, традиції й релігію місцевих кочовиків. Зокрема, тоді мова зайшла про те, що в монгольському степу бракує води, тому монголи надзвичайно поважають водяних духів і ніколи не перуть одяг у річках та озерах, тим більше не наважуються там купатися. Історії відомо, що ранні монголи пролили ріки крові, воюючи з ісламськими народами, які полюбляють купатися в природних водоймах, профануючи монгольських водяних духів. Кадровики сподівалися, що після того, як молоді інтелігенти прибудуть у степ, вони в жодному разі не підуть плавати в річці чи в озері. І ось уже більше двох років навіть ті пекінці, які полюбляли плавати, стримувалися у своєму захопленні. Однак хто б міг подумати, що ці будівельники-монголи з селян так нахабно порушать правила степу?

Яну Ке вже не ставало терпіння стояти там, тож він намірився повертатися до своєї юрти, щоб порадитися з Ченем Чженем, що робити в такій ситуації. Щойно він зробив декілька кроків, як раптом помітив під стіною однієї з землянок п’ять-шість величезних бульб. Він знову злякався, згадавши схожих на фей лебедів-півоній, тож поспішив підбігти до цієї землянки й уважно оглянути корені. Він ніколи раніше не бачив бульби півоній, а ці були завбільшки з овечу голову і схожі на величезний шишкуватий батат. Квітконосні пагони вже були обрізані, залишилися тільки кілька щойно пророслих ніжних паростків світло-червоного кольору. Найбільші бульби були складені в оббиті залізом відра великого розміру — в одне відро могла поміститися лише одна бульба; більшу половину відра займав вологий пісок. Схоже було, що його насипали, аби зберегти бульби свіжими.

Ян Ке поспішив спитати в Ершуня:

— Це — коріння півоній? Де їх викопали?

— Так, білих півоній. Вони ростуть у горах, але де точно — я тобі не скажу, — відповів Ершунь. — Декілька днів тому ми вивезли звідти їх більше, ніж піввоза, і всі продали в місто, китайським аптекам.

Ян Ке звісно ж і подумати раніше не міг, що ті піввантажівки півонієвих бульб, які вирив і вивіз Бао Шуньґуй, будуть лише маленькою часткою, а коли прийдуть будівельники, то всі лебеді-півонії на цьому пасовищі будуть остаточно викорінені. Ці люди, які не любили навіть власної батьківщини, коли прибували в інші землі, починали безсоромно їх грабувати.

Коли Ян Ке повернувся додому, він розповів Ченю Чженю і Ґао Цзяньчжуну усе побачене й відчуте за цей день.

Чень Чжень теж так розлютився, що дуже довго не розмовляв, а коли трохи відійшов, то сказав:

— Те, що ти розповів, — це копія в мініатюрі взаємин між скотарями і хліборобами в Східній Азії протягом кількох тисячоліть. Якщо кочовики стають хліборобами, вони потім повертаються і вбивають степ. При цьому програють обидві сторони.

Ян Ке, все одно не розуміючи, спитав:

— Але чому неодмінно обидві сторони мають страждати? Вони ж виростають з одного кореня, чому ж вони мучать одне одного? Нехай би скотарі займалися скотарством, а селяни — землеробством, і всі жили собі спокійно, чи не так?

Чень холодно сказав:

— Земля не така вже й велика, а всі хочуть жити добре, тож історія людства по суті своїй є історією боротьби й охорони свого простору для існування. Китайці — дрібні селяни, вони все своє життя, опустивши голову, доглядають клаптики землі, які мають у себе перед носом, і далі цього не бачать, обрій у них дуже вузький. І ми, якби не приїхали в степ, сиділи б там і далі свого носа не бачили, а вважали себе вище за всіх.

Знадвору донісся скажений гавкіт усіх трьох собак. Ян Ке сказав:

— Напевне, начальник Ван привів коня.

Лютий Ерлан так кидався на Лао Вана, що той боявся спішуватися, тому почав кликати Яна Ке. Ян поспішив вийти й голосом заспокоїв собак, запросив Лао Вана до юрти, а сам пішов розсідлувати коня. Бідна тварина, яку ганяли півдня, була вся мокра від поту, навіть повстяна підстилка під сідлом промокла наскрізь і з неї піднімався гарячий пар. Ян Ке, сердитий через це, аж рвонув запону на вході до юрти, коли входив. Від начальника Вана тхнуло горілкою й часником, а підборіддя блищало, намащене жиром, і він одне повторював, що лебедятина дуже смачна. Однак, щоб не сполошити ворога заздалегідь, Ян Ке вимушений був стримувати свій тон, а ще дати йому овечого лою. Начальник Ван, міцно притиснувши до грудей півбляшанки лою, пішов, радіючи. А Ян Ке, коли подумав, що той білий лебідь, який ще сьогодні вранці вільно собі літав, тепер змішався в животі Лао Вана зі смердючим часником, то ледь не заплакав, так заболіло йому серце.

Усі троє хлопців, сторопілі, довго мовчали. Чому вони не задали добрячого прочухана цьому Лао Вану? Чому не провчили його як слід? Однак вони знали, що цих халамидників-мігрантів, сила яких у масі, краще не бити, а пояснювати їм щось на словах — все одно, що розсипати перла перед свиньми. Тож для того, щоб поставити їх на місце, потрібно клин клином вибивати. І Чень, і Ґао погоджувалися з тим, що пліт Лао Вана потрібно зруйнувати, причому вщент, щоб вони не могли його відновити. Потрібно було будь-що гарантувати пташенятам лебедів, що вони вилупляться, виростуть і полетять. Ян Ке стривожено сказав:

— Я думаю, навесні наступного року лебеді не повернуться сюди, — після чого всі троє пригнічено замовкли.

Однак вони не очікували, що на бригаді оголосять цього вечора політичні навчання, на яких буде поширено найвище і найновіше розпорядження про заборону відпусток. У цьому випадку вони втрачали єдину можливість зруйнувати пліт.

В Орхонському степу вбивати лебедів і їсти лебедятину розпочав Бао Шуньґуй — ще тоді, в наметі, коли було організовано полювання на вовків. Тоді він не приправляв свою страву цибулею, часником й імбирем, а також не додавав до неї перцю, соєвого соусу чи інших приправ, м’ясо лебедя варилося у чистій воді з сіллю. Тоді ніхто з мисливців, зокрема і Ян Ке, не торкнулися паличок. Бао Шуньґуй на самоті випив тоді горілки, однак у нього так і не з’явилося настрою чи відчуття королівського бенкету. Він навіть сказав тоді, що на смак м’ясо лебедя мало чим відрізняється від домашнього гуся, вигодованого на кукурудзі й помиях.

Цього разу Бао Шуньґуй вчасно прибув до гуртожитку будівельників. Тепер лебедятина була приготовлена в китайській печі, з китайськими приправами, тушилася на вогні, який ретельно регулювався. Якщо ще додати сюди декілька десятків людей, які пили горілку й грали в застольні ігри та по черзі вихваляли один одного, він насправді відчув себе на королівському бенкеті.

Шкода тільки, що м’яса було мало, а жаб багато. Бао Шуньґуй і начальник Ван з’їли по цілій мисці лебедятини, іншим же дісталося по кілька шматків. Після завершення бенкету Бао Шуньґуй іще з масними губами пішов проводити політичне навчання, а натовп заробітчан налетів на казан. Їхня жадоба була ненаситною, тож вони вирішили вибрати людей, щоб наступного дня, ще вдосвіта, знову вдягти маскувальні костюми, взяти лук і стріли й попливти до очеретяної затоки. Для більшої гарантії вони вирішили прихопити ще й напівавтоматичну рушницю Бао, щоб підстрелити лебедя з рушниці, а якщо не вдасться, то хоча б підстрелити дикого гуся чи качку, щоб увесь кагал наївся досхочу.

Наступного дня рано-вранці Ян Ке, Чень Чжень і Ґао Цзяньчжун прокинулися від рушничних пострілів на озері. Вони просто не знали, куди подітися від розчарування. Ян Ке, мов божевільний, скочив на коня й помчав до озера, Чень Чжень попросив Ґомбо підмінити його в цей день на випасі отари й разом з Ґао Цзяньчжуном також поїхав верхи до озера.

Хлопці дуже обережно чекали, поки пліт пристане до берега. Трагічна картина, яку вони побачили, викликала в Яна і Ченя відчуття, ніби вони раптом стали свідками нахабної смерті близького родича. На плоту знову лежав один великий лебідь і кілька великих диких гусей та качок, а також ті два лебединих яйця, залитих кров’ю. Убитий птах — це, очевидно, була та лебединя, яка щойно втратила свого супутника і заради цих двох, ще не народжених, часточок своєї плоті не полетіла вчасно з цього жахливого озера, а тому пішла слідом за своїм чоловіком. Її голова була розтрощена кулею, тож її смерть виявилася ще трагічнішою, ніж у її коханого: вона загинула просто на своїх дітях, які ще навіть не пробили шкаралупи яєць, зігрівши їх востаннє своєю гарячою кров’ю.

Обличчя Яна Ке було мокрим від сліз, адже якби він не відвіз ті два яйця назад до гнізда, можливо, лебединя не потрапила б до рук цих злодіїв.

Коли начальник Ван ступив на берег, там уже зібрався натовп будівельників, скотарів і молодих інтелігентів. Начальник Ван самовдоволено й нахабно витріщився на Яна Ке й сказав:

— Що, хочеш іще раз обміняти яйця на овече сало? І не сподівайся! Цього разу я віддам ці два яйця Сяо Пену. Вчора, коли я поїхав купувати хвору корову, то зустрів Сяо Пена й розповів йому, що виміняв півбанки овечого лою на два лебединих яйця, а він сказав, що я продешевив. Ми із ним домовились, що він дасть мені по цілій бляшанці сала за кожне велике яйце.

Поки він говорив, до них під’їхав захеканий Сяо Пен і, зіскочивши з коня, поспішив схопити два закривавлених яйця та закинути їх у свою торбу, набиту вовною, після чого знову сів на коня й умить зник.

Будівельники, мов на святі, позбирали свою здобич і попрямували до гуртожитку. Скотарі недовірливо й гнівно дивилися на них, не розуміючи, чому ці вдягнені в китайський одяг монголи такі жорстокі до степових духів птахів, і наважуються вбивати й їсти велетнів, які літають до Тенґера. Старому Біліґу, схоже, вперше траплявся такий випадок. Від гніву в нього трусилися вуса й він ганьбив начальника Вана за порушення небесних і людських законів, за неповагу до шаманських духів птахів, і за те, що забув своє монгольське коріння. Ти, зрештою, монгол чи ні? Лао Ван не міг цього витримати й закричав:

— Які ще шамани? До чого тут шамани? У наших родинах навіть Будд порозбивали, а ти тут щось теревениш про шаманів! Це все — «чотири пережитки», їх потрібно ущент знищити!

Старий Біліґ, побачивши, що небесними правилами монгольського степу не стримати начальника Вана, почав гортати перекладений монгольською маленький червоний цитатник Мао й спитав у Ченя:

— Яку цитату мені прочитати, щоб угамувати цю банду?

Однак як Чень і Ян не думали, вони не могли згадати, яка з цитат серед найвищих директив стосувалася покарання за полювання на рідкісних птахів.

Будівельників, з одного боку, було багато, з іншого — вони відчували за собою підтримку, тож наважувалися чудовою монгольською мовою сперечатися зі Старим Біліґом. У скотарях кипіла лють; цього разу протистояли одне одному монголи, причому всі — бідняки, але хоча вони належали до однієї нації й одного класу, вони не могли врегулювати між собою конфлікт між скотарями й хліборобами. Ян Ке, Чень Чжень і ще декілька молодих інтелігентів приєдналися до вдягнених у монгольський одяг людей і стали на суперечку із одягненими по-ханськи будівельниками. Суперечка розпалювалася, сторони протистояли вже майже ніс до носа. Якраз коли декілька запальних і лютих конопасів, зокрема і Лхамжав, готові були взятися за батоги, наспів на коні й Бао Шуньґуй. Він вискочив наперед натовпу й люто хльоснув декілька разів батогом у себе над головою та прокричав:

— Усі замовкніть! Хто наважиться дати волю рукам, того я накажу забрати до спеціальної політбригади. І всіх відправлю на перевиховання!

Усі затихли, й ніхто не наважувався навіть рота розтулити.

Бао Шуньґуй зістрибнув із коня й підійшов до Біліґа, говорячи:

— Лебеді — ці лялечки — подобаються радянським ревізіоністам. Однак у Пекіні вже всі п’єси з лебедями прибрано зі сцени, їх більше не грають, а їхній головний герой зазнав серйозної критики, тож якщо ми тут будемо охороняти лебедів і це стане відомо, то виникне питання, причому політичне… Тож давайте ми все-таки будемо триматися революції й збільшувати виробництво. А якщо ми хочемо пришвидшити поступ будівництва, то повинні нагодувати будівельників м’ясом. Бригада ж не хоче продавати їм списаних баранів, змушуючи їх самих добувати собі м’ясо. З цієї точки зору хіба це — погана справа?

Потім, повернувшись до натовпу, він сказав:

— Такий клопітний сезон, а ви всі тут стоїте, як боввани. Ану всі на роботу!

Натовп із невдоволеним сопінням почав поступово розходитися.

Ян Ке не міг проковтнути такого тону, тому сів на коня, поїхав до юрти, привіз звідти три великі хлопавки й вистрелив із них у бік озера. Бах-бах-бах… прозвучали шість вибухів поспіль і змусили водяне птаство розлетітися з переляку хто куди. Сердитий Бао Шуньґуй повернув коня й примчав аж зі схилу, та, розмахуючи батогом перед носом Яна, загорлав:

— Ти хочеш розлякати мою закуску до випивки? Тобі що, своєї голови не шкода? Не забувай про своїх предків-реакціонерів, яких потрібно перевиховувати працею разом із бандою чотирьох.[144] Ти повинен приймати перевиховання від бідних селян, а всі ці будівельники і я якраз і є бідними селянами.

Увіп’явшись у нього очима, Ян Ке наважився заперечити:

— У виробничих бригадах у степу я повинен насамперед приймати перевиховання від скотарів, від бідних скотарів!

Хтось із конопасів обійняв Яна за плечі, й вони разом зі Старим Біліґом пішли вгору схилом. Біліґ сказав:

— Ти порадував мене тим, що привіз хлопавки й вистрелив із них.

Пізніше Ян Ке дізнався, що Сяо Пен, який виміняв лебедині яйця на овече сало, — колекціонер-любитель дивини. Виявилося, що він знає, як довго зберегти лебедині яйця. Сяо Пен був «босим лікарем» на бригаді. Він просвердлив шприцем маленьку дірочку в основі яйця, крізь яку витягнув білок із жовтком, а потім заліпив її рідким клеєм. Після цього можна було не хвилюватися, що яйця зіпсуються чи їхня шкаралупа лусне, тож два чарівних лебединих яйця, які, правда, втратили життя, могли тепер зберігатися вічно. Він ще поїхав до столярні в Комітеті пасовища й нарізав собі скла, з якого зробив скляні коробки й застелив їхнє дно повстяними подушечками, обшитими жовтим атласом, а на них поклав лебедині яйця, ніби це був рідкісний предмет мистецтва. Сяо Пен завжди тримав свій скарб на самому дні скрині, подалі від людських очей. Через декілька років він подарував цей скарб одному кадровику, який приїхав у степ набирати студентів із військових робітників та селян, тож, зрештою, Сяо Пен, позичивши, так би мовити, крила в степового лебедя, зміг полетіти в місто і долетіти до університету.

На четвертий день ближче до вечора, коли Ґао Цзянчжун, пригнавши череду, повернувся додому, він дуже втаємничено сказав до Яна й Ченя:

— Хвору корову, яку тоді купив начальник Ван, загриз вовк! Просто перед їхнім будинком!

Почувши це, хлопці аж заклякли, а Ян Ке сказав:

— Все правильно — ця банда на майданчику не має собак, тож цього разу вони зазнали значних збитків.

Ґао Цзяньчжун сказав:

— Я пішов до їхнього будинку подивитись — корова була на прив’язі всього лише за кільканадцять кроків від будинку, від неї залишилися тільки голова, копита й хребет, а м’ясо зникло все. Лао Ван лаявся від злості, заявляючи, що на цю корову були витрачені гроші, на які увесь гуртожиток мав харчуватися півмісяця, а тепер будівельники знову їстимуть пісне. — Сміючись, він додав: — Насправді ця корова нічим тяжким не хворіла, в неї тільки були паразити в шлунку. Лао Ван тямить трохи у ветеринарії, тож він роздобув ліки й повиганяв тих паразитів з корови та збирався вигодувати її на тутешніх гарних воді й траві, а потім зарізати. Він і подумати не міг, що, вигодувана до половини, вона піде на харч вовкові.

Ян Ке нарешті міг висловити злостивість, яка глибоко в ньому засіла:

— Хіба ж ці волоцюги з хліборобських районів мають ту пильність, що скотарі? Вони ж уночі сплять, як мертві свині. А орхонські вовки — теж не пасуть задніх: вони, тільки одним оком глянувши, вже розкусили цих приходьків, тож наважилися прямо перед їхніми ворітьми з’їсти корову. — І, ніби втамовуючи спрагу помсти, він додав: — Хіба це не приниження бідних селян? Останніми роками на це ніхто не наважується, а от вовки наважилися!

— Це називається не приниження, а відплата, — зауважив Чень Чжень.

Ян Ке, раптом сумно зітхнувши, відповів:

— У наш час вогнепальної зброї у вовків уже майже не залишилося сил для відплати. Тож останнє незаймане озеро в монгольському степу втратило свою охорону. Якщо я колись матиму можливість повернутися до Пекіна, я більше ніколи не піду дивитись «Лебедине озеро». Тому що як тільки його побачу, мені згадається те лебедине м’ясо в казані і голова лебедя, полита соєвим соусом, і я пригадуватиму, яким вишуканим і гордим він був за життя… Раніше я вважав, що це китайська селянська культура зазнає жорстоких образ і вторгнення з боку Заходу, і я й подумати не міг, що ця селянська культура може бути так само по-звірячому жорстокою, коли руйнує кочову цивілізацію.

Ґао Цзянчжун перебив його:

— Це ти далеко відхилився від теми. Коли вовчі зграї вже прийшли до будинків, ми повинні бути особливо обережними, а то варто буде їм лише завернути сюди й пронюхати про вовченя в нашій юрті, тоді вже не пощастить нашим коровам і вівцям.