Вовк-тотем

34

Старого Біліґа більш не запрошували до Комітету на виробничі збори, Чень Чжень часто бачив його вдома без діла, він сидів у своїй юрті й мовчки щось виготовляв зі шкір.

Після сезону дощів, які йшли влітку і восени, вуздечки, віжки, вудила та пута в усіх конопасів, чередників та чабанів розкисли від дощової води й утратили багато кислоти, а тепер на сонці вони висихали, ставали твердими, тріскались і їхня міцність суттєво знижувалась. Тож почастішали випадки, коли коні перегризали вуздечки чи розривали пута й тікали до табуна.

А в Старого Біліґа тепер з’явився час зайнятися кожум’яцькою роботою для своїх домашніх, для конопасів загону й молодих інтелігентів. Тож Чень Чжень, Ян Ке та Ґао Цзяньчжун часто використовували свій вільний час на те, щоб піти до юрти Старого й повчитись кожум’яцтва. За пару десятків днів вони навчились виготовляти непогані вуздечки й батоги. А Ян Ке зробив навіть кінські пута, що вважалося найскладнішою роботою.

Широка юрта Старого перетворилась на кожум’яцький цех: тут скрізь були наскладовані якісь вироби ручної роботи зі свіжооббілованої коров’ячої шкіри й розносився запах глауберової солі. Однак усі вироби тут ще чекали на останню процедуру — нанесення на шкіру байбачого лою.

Байбачий лій — це найбільш високосортний особливий тваринний лій у степу. На монгольській високогірній рівнині зими надзвичайно холодні, й овечий лій, вершкове масло та дизельне паливо стають твердими, тільки байбачий лій протягом усього періоду залишається рідким, навіть у 30-градусний мороз його можна вилити з пляшки.

Байбачий лій є специфічним продуктом степу, великою цінністю для скотарів, яку потрібно мати в кожній родині. Під час заметілей у найбільш холодну пору року конопаси й чабани наносять на обличчя шар такого лою й тоді в них не відмерзають носи, а шкіра обличчя не стає мертвотно-білою від обмерзання. Посмажений на байбачому лої монгольський «хмиз» має яскравий жовтий колір й надзвичайно приємний смак. Такий «хмиз» найчастіше з’являється тільки на весільних бенкетах або подається до чаю при зустрічі дорогих гостей. Байбачий лій також має властивість лікувати опіки не гірше, ніж барсучий жир.

Байбачий лій та байбача шкура також є одним з основних джерел прибутку від підсобного господарства для скотарів. Щороку восени, коли байбаче хутро — найтовстіше й коли ці тварини накопичують найбільше лою, скотарі неодмінно йдуть у гори полювати на них. М’ясо впольованих байбаків вони з’їдають самі, а шкуру й лій відносять на закупівельний пункт або до кооперативу постачання і збуту, де обмінюють їх на брикети чаю, шовкові чи атласні тканини, батарейки, чоботи, цукерки та інші корисні в побуті речі. Одна велика шкурка байбака коштує чотири юаня, а один цзінь байбачого лою — трохи більше одного юаня. Байбача шкурка є високосортним матеріалом для виготовлення жіночих шуб, тож повністю йде на експорт і конвертується у валюту. Великий байбак має також шар жиру завтовшки в палець, тож з нього можна отримати до кілограму лою. Таким чином, убивши одного великого байбака, окрім м’яса, можна ще й заробити п’ять-шість юанів грошей. А якщо за цілу осінь убити сотню байбаків, то можна отримати прибуток у п’ятсот-шістсот юанів — це навіть більше за однорічний прибуток чабана, встановлений за трудові одиниці. Мешканці Орхонського степу — напівскотарі-напівмисливці. Хоча основним їхнім заняттям вважається скотарство, однак основні доходи більшості з родин пов'язані з мисливством. Адже тільки полювання на байбаків дає змогу заробити більше, ніж випасання овець, а якщо додати ще полювання на вовків, лисиць, корсаків, дзеренів тощо, то прибуток ще збільшиться. Тож рівень заможності життя тодішніх орхонських скотарів перевищував рівень заможності родин пекінських кадровиків середнього рангу, й майже кожна орхонська родина мала такі грошові запаси, яким би дуже здивувалась міська родина.

Однак прибутки скотарів від мисливства були нестабільними. Дикі тварини в степу, як і плодові дерева на внутрішніх китайських землях, один рік можуть розплодитись у великій кількості, а на інший рік — зазнати «неврожаю», що зумовлене такими чинниками, як погода, стан кормів, випадки природних лих тощо. Тож орхонські скотарі добре розуміють необхідність обмежувати масштаби мисливства й ніколи не встановлюють жорстких планових показників, які щороку потрібно збільшувати більше, ніж на сто відсотків. Якщо диких тварин багато — на них полюють більше, якщо небагато — полюють менше, завдяки цьому, полюючи сотні й тисячі років, вони майже щороку мають змогу полювати.

Уполювавши байбака, його шкуру скотарі здебільшого продають, а от з лоєм шкодують розлучатись. Байбачий лій має широке застосування й дуже швидко витрачається, здебільшого його використовують саме для обробки шкіряних виробів. Змазаний лоєм, такий виріб набуває темно-коричневого кольору й за мить стає гарним та гнучким. Якщо в сезон дощів частіше змазувати кінську збрую байбачим лоєм, то вона не так легко буде знесолюватись і це продовжить час її використання та зменшить кількість різних інцидентів. Байбачий лій застосовують у великих кількостях і в широких сферах, тому в запасах скотарської родини він найчастіше закінчується раніше, ніж починається новий сезон полювання на байбаків.

Старий, дивлячись на завалений шкіряними виробами килим, сказав Ченю:

— У нас залишилось лише півпляшки байбачого лою, а я вже скучив за байбачим м’ясом, яке в цей сезон — найсмачніше. Колись навіть князі в цей час уже не їли баранини… Тож завтра я візьму тебе на полювання за байбаками.

— Почекаєте, поки я розтоплю байбачий жир, — сказала Ґасмаа, — й тоді я вас пригощу чаєм із «хмизом» на байбачому лої.

— Ой як добре! — відповів Чень. — Цього року мені теж доведеться запастися трохи байбачим лоєм, щоб не ходити постійно до тебе харчуватись.

Ґасмаа розсміялась:

— Після того, як ти взяв на виховання вовка, ти про мене вже й забув! От хоча б за останній місяць — скільки разів ти приходив до нас пити чай?

— Але ж ти — бригадир, і мій вовк створює тобі чимало клопоту, тож я й боявся приходити до вас, — сказав Чень Чжень.

— Але ж якби я тебе не прикривала, конопаси з інших бригад давно б уже вбили твоє вовченя.

— А що ти їм казала? — запитав Чень.

Ґасмаа знову розсміялась:

— Я казала, що китайці загалом ненавидять вовків і їдять їхнє м’ясо, а тільки Чень Чжень і Ян Ке люблять вовків. І що ви няньчитесь із тим вовченям, ніби з власною дитиною. Тож потрібно почекати, поки ви з’ясуєте все з вовчими справами, і тоді станете подібними до нас, монголів.

Чень Чжень був глибоко зворушений і казав, що навіть не знає, як їй віддячити.

Ґасмаа голосно розсміялась:

— Як подякувати? Влаштуйте для мене вечерю в «ресторані». Я хочу скуштувати вашу ханьську страву «сліпці»… з баранини й барабулі (млинці з начинкою з баранини й цибулі). Чень Чжень, почувши це, дуже зрадів. Ґасмаа підморгнула йому й, тихо вказуючи на насупленого Старого Біліґа, сказала:

— Твій Старий Батько також полюбляє ваших ханьських «сліпців».

Чень Чжень нарешті голосно виявив свою радість і поспішив сказати:

— Чжан Цзіюань купив багато цибулі в Комітеті пасовища і в нас іще залишилось цілих півв’язки. Сьогодні ввечері я принесу все сюди до вас і нагодую Старого Батька, Стару Матір та всю вашу родину.

На обличчі Старого Біліґа з’явилась, нарешті, ледь помітна посмішка, й він сказав:

— Тільки баранини не принось, ми тут щойно зарізали барана. Млинці з начинкою, які готує Ґао Цзяньчжун, смачніші навіть за ті, що подають в головному ресторані аймаку. Бери з собою також Яна Ке та Ґао Цзяньчжуна — вип’ємо разом.

Увечері Ґао Цзяньчжун навчив Ґасмаа замішувати начинку й заліплювати її в млинці, а також розкочувати тісто на млинці та смажити їх. Усі разом наїлись, напились і наспівались удосталь. Під час веселої розмови Старий раптом поставив свою піалу й запитав:

— У військовому корпусі кажуть, що для того, аби зменшити захворюваність серед скотарів та полегшити їм роботу, пов’язану з випасом худоби, надалі скотарі повинні жити осідло. А ви що скажете про осідле життя? Ви ж, ханьці, дуже любите збудувати житло й осісти на одному місці?

— Однак і ми не знаємо, чи можна змінити тисячоліттями налагоджене кочове життя на осідле скотарство, — сказав Ян Ке. — Я думаю, що не можна. Трав’яний покрив у степу дуже тонкий і легко витоптується. Коли люди й худоба з одного табору потопчуться по ньому один-два місяці, їм уже необхідно переїжджати на нове місце. Якщо ж осісти на одному місці, то земля навколо на декілька лі менше, ніж за рік буде витоптана й перетвориться на самий пісок, а в майбутньому, коли поселення ростимуть одне поряд з іншим, уся ця місцевість перетвориться на пустелю. До того ж де, зрештою, обрати місце для поселення? Це не так уже й легко зробити.

Старий закивав головою й сказав:

— Улаштовувати постійні поселення в монгольському степу — це справді дурниця. Люди із землеробських районів не розуміють степ, і якщо самі полюбляють жити осідло, то хочуть й інших змусити так жити. Хто ж не знає, що осідле життя дуже комфортне? Однак у монгольському степу скотарі з покоління в покоління ніколи не облаштовували постійних осель, бо це Тенґер установив таке правило. От візьмемо, наприклад, пасовища. Розподілені по сезонах, кожне з них має своє застосування. Наприклад, на весняному пасовищі, де приймають окот в овець, трава завжди дуже гарна, але низька, тож якщо якась родина там осяде, а взимку піде сильний сніг і вкриє повністю цю траву, то чи виживе їхня худоба? Під зимові ж пасовища обирають луки, де трава виросла високою й можна не боятись, що її вкриє снігом. Та якщо якась родина осяде там і їхня худоба їстиме траву в цьому місці з весни до осені, то коли настане зима, хіба там залишиться десь висока трава? Літні ж пасовища неодмінно повинні бути поряд із водою, інакше худоба помре від спраги. Однак усі такі місця — глибоко в горах, якщо там осісти, то взимку доведеться зазнати такого холоду, від якого вся худоба померзне. Осінні пасовища влаштовують там, де колосиста трава, однак якщо там осяде якась родина, то її худоба за весну й літо вигризе всю траву й на осінь вона ніяк не заколоситься. Кожне сезонне пасовище має безліч недоліків і тільки одну перевагу, тож кочове скотарство тому й кочове, щоб можна було уникнути недоліків сезонних пасовищ і скористатись їхніми перевагами. А якщо осісти в одному місці, то всі недоліки відразу ж тут і з’являться, що навіть і тієї єдиної переваги, яка властива кожному пасовищу, буде непомітно, як же тоді пасти худобу?

Чень Чжень, Ян Ке та Ґао Цзяньчжун закивали головами на знак згоди. Чень Чжень ще подумав, що осідле життя має тільки одну перевагу — воно вигідне для утримування вовка, однак не наважився висловити свою думку вголос.

Хоча Старий Біліґ випив чимало горілки й з’їв аж чотири млинці з начинкою з баранини й цибулі, однак його настрій, здавалось, тільки ще погіршився.

На другий день уранці Чень Чжень та Ян Ке знайшли собі заміни й пішли зі Старим у гори полювати на байбаків. За сідлом Старого був прив’язаний лантушок з кількома десятками капканів. Капкан для байбака надзвичайно простий: береться дерев’яний кілок завдовжки більше півчи, зверху до нього прикручується залізний тросик, скручений з восьми тонких залізних дротиків, і потім з цього тросика утворюється петля. Щоб установити такий капкан, потрібно вбити дерев’яний кілок поряд із байбачою норою таким чином, щоб петлею накрити вхід до нори. Однак петля повинна бути на два пальці вище землі й не торкатись її, тільки тоді капкан затисне шию або стегна байбака, коли той вилізе з нори. Чень Чжень і раніше ставив капкани на байбака, однак вони рідко попадались у його пастки і то, здебільшого, були маленькі байбаки. Тож йому хотілось цього разу підглянути в Старого якісь секрети.

Два коні мчали на північний схід. Стебла трави на осінньому пасовищі, які були вищі за один чи, вже пожовкли зверху на половину, однак їхня нижня частина й листки знизу все ще залишались зеленими. У такий час байбаки часто виходять з нір, поспішаючи накопичити свій останній шар жиру. Вони готуються спати сім місяців, тож без достатніх запасів жиру просто не зможуть дожити до наступної весни. Тож у такий час байбаки — найжирніші. Чень Чжень запитав:

— Минулого разу я ставив на байбака капкани, позичені у вас, однак чому ж мені не вдалось нікого вполювати?

Старий Біліґ захихотів і сказав:

— Адже я ще не навчив тебе секретів того, як слід ставити капкани. Майстерність мисливців Орхонського степу не можна передавати чужакам, адже вони зможуть тоді винищити всіх диких тварин. Проте, дитино, твій Старий Батько вже постарішав, тож передасть секрети встановлення капканів тобі. Усі заїжджі тут ставлять негнучкі капкани, а дорослі байбаки — хитрі, вони вміють зіщулитись і вилізти з такого капкана. А мій капкан — гнучкий, якщо хоча б злегка до нього торкнутись, то його петля стискається, і щільно охоплює якщо не шию, то зад, тож байбак уже ніяк не втече. Коли ставиш капкан, слід спочатку затягнути тугіше його петлю, а потім розширити її, і тоді, коли відпустиш руку, ти побачиш, що петля знову стиснеться.

— Як же його зафіксувати? — запитав Чень.

— На дроті слід скрутити маленький завиток, а потім натягнути петлю й злегка зачепити її за цей завиток. Петлю не слід ослабляти, адже коли повіє вітер, то капкан спрацює порожнім, вийде, що його тільки дарма ставили. Однак не слід також і занадто натягувати петлю, адже тоді капкан, навпаки, не спрацює і байбак теж не впіймається. Петля не повинна ні ослаблюватись, ні натягуватись, вона повинна бути рухомою, тільки тоді капкан закріпиться, а байбак, коли пролізе в нього наполовину, так чи інакше зачепить залізний дріт, і тоді петля миттю зіскочить із завитка й стиснеться. У такий спосіб на десять поставлених капканів можна вполювати шість-сім байбаків.

Чень Чжень ляснув себе по чолі й вигукнув:

— Неперевершено! Просто неперевершено! Не дивно, що в розставлені мною капкани не попався жоден байбак — виявляється, я не зробив їх гнучкими, тож байбаки вільно могли вилазити з них.

— Зачекай трохи, — сказав Старий, — подивишся, як я робитиму. Це нелегко зробити належним чином, ще потрібно звернути увагу на розмір нори й на розмір байбачих лап, визначивши його по відбитках біля нори. Є й ще більш важливі секрети, яких я навчу тебе, коли будемо ставити капкан, коли все буде готове, ти сам їх зрозумієш. Однак усі ці секрети повинен знати тільки ти, не слід передавати їх іншим.

— Обіцяю, — сказав Чень.

Старий додав:

— Дитино, мусиш запам’ятати ще одне: полюючи на байбаків, слід убивати лише дорослих самців і тільки тих самок, у яких немає байбачат, а якщо в капкан упіймається самка, що має байбачат, або маленьке байбача, їх слід відпускати. Ми, монголи, полюємо на байбаків уже сотні років, але до сих пір маємо байбачатину, щоб їсти, маємо шкурки байбаків, щоб продати, і маємо байбачий лій — це все тому, що жоден степовий монгол не наважується порушити закони предків. Байбаки руйнують степ, однак, з іншого боку, від них є багато користі для монголів. З давніх давен бідні скотарі в степу виживали в зимові холоди саме завдяки байбачому м’ясу. Де ж вам, ханьцям, знати, скільки бідних монголів урятували байбаки.

Два коні мчали крізь густу осінню траву. Кінські копита здіймали в повітря безліч рожевих, помаранчевих, білих та блакитних метеликів, а також зелених, жовтих та різнобарвних осінніх комах, зокрема й сарану. Над ними двома кружляли три-чотири ластівки й пронизливо співали, пурхаючи в повітрі, то торкаючись у падінні крупа коня, то злітаючи знову в небо, насолоджуючись можливістю побенкетувати комахами, яких здійняли в повітря для них коні й люди. Два коні промчали відстань у декілька десятків лі, ластівки також супроводжували їх усю цю відстань, а коли вони наїлись і полетіли собі, їхнє місце зайняла нова зграйка птахів, які пурхали навколо них і супроводжували своєю піснею.

Старий Біліґ, указуючи руків’ям батога на декілька пагорбків попереду, сказав:

— Це і є «великі байбачі гори» Орхонського степу, тут багато байбаків, вони великі й жирні, а також мають добре хутро, тож тутешні місця — великий скарб для нашої бригади. На півдні й півночі є ще дві «маленькі байбачі гори», там теж чимало цих звірят. Через декілька днів усі сюди прийдуть, адже цього року байбаків легко буде піймати.

— Чому? — поцікавився Чень.

— Тому що вовків поменшало, — зітхаючи, зі збляклим поглядом відповів Старий. — От байбаки й потрапляють легко в капкани. Восени вовки накопичують жир, харчуючись жирними байбаками, адже вовки без жиру також не перезимують. Причому вовки теж полюють на великих байбаків, а не на маленьких, тому й вони щороку мають можливість попоїсти байбачатини. У степу тільки монгольські скотарі та монгольські вовки розуміються на степових законах, які встановив Тенґер.

Вони поступово наближались до «великої байбачої гори». Раптом вони помітили, що там з боку урвища напнуті два брезентових намети, над якими піднімаються струмки диму, а поряд стоять вантажівка та віз із дерев’яними відрами для води. Усе це було схоже на намети тимчасових робітників.

От біда! Вони знову виявились першими! Вираз обличчя Старого Біліґа різко змінився — він так розсердився, що в його очах справді ледь не палав вогонь. Він помчав у напрямку наметів.

Два коня ще не наблизились до наметів, а вершники вже відчули запах байбачатини й байбачого лою. Перед наметами вони відразу ж спішились і побачили, що на влаштованій там кабиці стоїть великий казан, наполовину заповнений коричневим байбачим лоєм, що саме кипить і булькає великими бульбашками, і в ньому крутяться декілька цілих тушок байбаків, з яких зняли лій і залишили саме м’ясо, яке вже обсмажилось у лої до жовтого кольору й хрумкої скоринки. Один молодий заробітчанин щойно виловив просмаженого байбака й збирався вкинути в казан іншого, оббілованого, випатраного й уже без лою. Голова Ван і ще один заробітчанин сиділи біля старої дерев’яної скрині, на якій були розставлені миска з соєвим соусом, блюдце з сіллю й перцем і тарілка із зеленою цибулею. Вони пили вино просто з горла пляшки й жували смажену байбачатину. Їм було дуже весело.

Поряд із казаном стояла велика залізна миска для вмивання, заповнена оббілованими тушками байбаків, більшість з яких були розміром лише з долоню — тобто ще байбачата. На траві лежали декілька стулок дверей і більше десятка виплетених з вербових прутиків матів, розміром з обідній стіл, на яких були розстелені великі й малі байбачі шкурки — не менше сотні-двох. Чень Чжень із Старим Біліґом увійшли в намет і побачили там декілька стосів у половину зросту людини заввишки вже висушених байбачих шкур, кількістю приблизно більше сотні. У центрі намету стояла велика бензинова каністра висотою більше метра, вже наполовину наповнена байбачим лоєм, а поряд на землі ще була розставлена «маленька тара» — заповнені лоєм чайники й відра.

Старий кинувся з намету надвір, підійшов до залізної миски для вмивання й відсунув руків’ям батога кількох байбачат, що лежали зверху, та помітив, що внизу під ними є ще декілька самок із зовсім тонким шаром лою.

Зі злості Старий сильно ляснув батогом по мисці й закричав на начальника Вана:

— Хто це дозволив тобі вбивати самок і байбачат? Це ж власність усієї бригади! Орхонські скотарі з покоління в покоління витрачали стільки зусиль, щоб зберегти байбаків, а ви, такі сміливці, без згоди всієї бригади наважились убити стількох тварин!

Начальник Ван, уже добряче п’яний, продовжуючи їсти м’ясо й пити, не поспішаючи, сказав:

— Я б не наважився вбивати байбаків на ваших землях, але ж хіба це — ваші землі? Навіть ваша бригада увійшла до військового корпусу. Тож повідомлю вам, що це керівництво корпусу направило нас полювати на байбаків. Радник Сунь сказав, що байбаки руйнують пасовища, а також є основним харчем для вовків, щоб пережити зиму, тож якщо винищити байбаків, вовки ж і не перезимують? От керівництво корпусу й видало наказ про те, що війна на винищення вовків повинна включати й винищення байбаків заразом. Лікар з лікарні при дивізії сказав, що байбаки можуть поширювати чуму, а якщо тепер, коли в цих місцях з’явилось так багато людей, тут виникне епідемія, то хто відповідатиме? Може, ти?

Старий Біліґ довго мовчав, стримуючись, але, зрештою, вигукнув:

— Навіть якщо керівництво корпусу видало наказ, все одно — так не можна! Якщо ви винищите всіх байбаків, то як тоді скотарі будуть займатись кожум’яцтвом? А якщо збруя порветься, кінь злякається й людина травмується, хто відповідатиме? Ви шкодите виробництву!

Начальнику Вану вино вдарило в голову, тож він сказав:

— Якщо начальство сказало нам усіх винищити, значить, зрозуміло, що є відповідальні за це! А якщо ви такі розумні, то йдіть шукайте начальство і йому кажіть усе це, який сенс базікати про це тут перед нами, простими робітниками? — І кинувши погляд на лантух, причеплений до сідла Старого, начальник Ван продовжив: — Ви ж, я бачу, теж прийшли полювати на байбаків? Якщо вам дозволено, то чому нам не дозволено? Дикі тварини — це ж не ваша домашня худоба, хто їх уполював, тому вони й належать!

Від гніву в Старого аж вуса тремтіли, він сказав:

— Ось зачекай, я поїду назад і покличу конопасів, усі ці шкури й лій слід відвезти на бригаду!

— Усе це байбаче м’ясо й лій замовила їдальня керівництва корпусу, і завтра це все потрібно їм відвезти. Якщо ж ти маєш намір покликати людей і все це відняти — клич собі, але потім з тебе за це спитають. А ці шкурки також заздалегідь були замовлені високими чиновниками, і голова Бао особисто збирається відвезти їм цей товар.

У Старого опустились руки, він аж задихався від гніву й не міг говорити.

Чень Чжень холодно сказав:

— Я бачу, ви маєте чималі здібності — одним разом убили так багато байбаків! І великі тут є, й малі, навіть ще сліпі — але подивимось, на кого ви будете полювати наступного року!

Начальник Ван відповів:

— Хіба ж ви не називаєте нас «сліпим потоком мігрантів»? Ми не турбуємось про наступний рік — де є їжа, ми туди й «перетікаємо», проживемо один рік — і то добре. От ви так турбуєтеся про байбаків, а хто потурбується про бідних мігрантів?

Чень Чжень знав, що з цими шахраями нема про що розмовляти. Йому тільки хотілось дізнатись, у який хитрий спосіб їм удалось убити так багато байбаків — невже вони теж уміють ставити гнучкі капкани? Тож, змінивши інтонацію, він запитав:

— А ви у який спосіб ловили байбаків, що наловили так багато?

— Хочеш у нас повчитися? — самовдоволено запитав начальник Ван. — Але пізно! На цій горі вже майже не залишилося байбачих гнізд. Ми позавчора відправили до Комітету дивізії цілу вантажівку байбачого м’яса й лою… Хочеш знати, як ми їх уполювали? Піднімись на гору й подивись, і то швидше, а то незабаром уже не побачиш.

Чень Чжень підтримав Старого, щоб той сів на коня, і вони вдвох поїхали прямо до верхівки гори. Біля маленького пагорбка, розташованого найдалі на північний схід, вони побачили чотирьох-п’ятьох людей, які саме щось робили, нахилившись до землі. Старий і Чень помчали до них, і Старий закричав:

— Зупиніться! Зупиніться!

Заробітчани припинили свою роботу, підвелись і подивились на вершників. Коли вони спішились, то Чень Чжень аж заціпенів від жаху, побачивши, що коїться в нього перед очима. На самій верхівці пагорбка збоку було п’ять-шість байбачих нір, кинувши оком на які, він відразу ж зрозумів, що це пов’язані ходами нори, в яких байбаки влаштовують гніздо. Однак ходи до всіх чотирьох нір, окрім входу до головної й однієї допоміжної нори, були щільно закриті сумішшю землі й каміння. Найбільший жах у Ченя викликало те, що заробітчанин, який був тут головою, тримав у руках маленького байбака, завдовжки трохи більше одного чи, і звірятко саме пручалось із останніх сил, намагаючись вирватись. До короткого хвостика цього байбака було прив’язано низку петард і окрему мотузку, на іншому кінці якої кріпилась згорнута в кульку стара повсть розміром з кулак, зверху повсть була притрушена змеленим на порошок червоним перцем і щойно облита дизеліном, запах якого різко бив у ніс. Один із заробітчан поряд тримав у руках коробку сірників. Ще трохи, і вони б закинули байбака назад у нору та підпалили його «хвіст», підірвавши таким чином нору й викуривши з неї байбаків.

Старий Біліґ швидко, в два кроки, підбіг до нори й наступив однією ногою просто всередину, а потім присів поряд із норою й почав голосно дорікати заробітчанам, змушуючи їх облишити всі ті речі, які вони тримали в руках. Кілька заробітчан, які ціле літо провели під керівництвом Старого Біліґа, не наважились його ослухатись, тож поспішили розв’язати мотузки.

Чень Чжень ще ніколи не бачив у степу такої жадібної й жорстокої, тотальної форми полювання, ще більш жорстокої, ніж осушування водойм для того, щоб упіймати рибу. Коли б маленький байбак затяг у нору низку петард, перець та облиту дизеліном повсть, він приніс би лихо ще одному гнізду байбаків. Байбачі нори — найбільш глибокі, уривчасті й складні за своєю внутрішньою структурою житла диких тварин, причому вони облаштовані так, щоб уберегтись від диму: якщо людина надумає пустити всередину нори дим, байбак відразу ж закупорить вхід до нори у вузькому місці й перекриє диму шлях. Однак ці мисливці-заробітчани з напівхліборобських-напівскотарських районів удалися до більших хитрощів і заскочили байбаків зненацька. Адже відпущене на волю байбача з переляку побіжить, незважаючи ні на що, до дна нори, де скупчились усі байбаки, й притягне туди петарди та дим підпаленого перцю. Байбаки в норі уже не встигнуть закупорити хід і будуть переможені відразу в своєму осерді. Один за одним вибухи петард і їдкий перцевий дим викурять з нори всіх байбаків, а на виході на них чекатимуть палки й лантухи. Такий лихий трюк дуже легко організувати — варто лише спочатку впіймати капканом маленьке байбача для «приманки». Таким чином за якихось кілька днів ці люди зруйнували цілу «байбачу гору», яка творилась тисячами років, і майже знищили байбаків як вид.

Старий Біліґ гнівно вдарив руків’ям батога об землю, аж із-під руків’я в різні боки розлетілись камінці. Його очі ледь не випадали з орбіт, коли він гнівно стукав і кричав:

— Ану відрізайте петарду! Знімайте мотузку з перцем! І відпустіть байбача назад у нору!

Заробітчани, хоч і гаючи час, розв’язали мотузку, однак маленького байбака не відпускали.

У цей час приспів на легкому возі, запряженому конем, начальник Ван. Схоже, він уже протверезів, і коли зістрибував із воза, на його обличчі була посмішка. Він спочатку запопадливо взявся тицяти Старому сигарети, а потім, обернувшись, почав сварити своїх спільників. Підійшовши до заробітчанина, який тримав у руках байбака, він схопив звірятко за шкірку, й ножем перерізав прив’язану до його хвоста мотузку, а потім підійшов до Старого й сказав:

— Вставайте, будь ласка, ось я його відпускаю.

Старий поволі підвівся й, обтрусивши з тіла порох, сказав:

— Цього — відпускай, але надалі й не думай більше віднімати в нашої бригади основну роботу.

Начальник Ван сказав, запопадливо посміхаючись:

— Ну що ви, хіба ж я можу? Я й цього разу тільки виконував наказ. Якщо не винищити всіх байбаків, то не зможемо перекрити вовкам шлях до відступу, а це теж означає позбавити народ від лиха. Однак ви теж правду кажете — якщо не буде байбачого лою, то кінська збруя розсохнеться й це легко призведе до різних аварій, тож краще залишимо скотарям трохи байбаків…

Маленького байбака поставили на приступку перед норою, і щойно начальник Ван відняв свою руку, як звірятко миттю гулькнуло в нору.

Начальник Ван, зітхнувши, сказав:

— Насправді дістати ціле гніздо байбаків також нелегко. Сьогодні ми ледь-ледь упіймали одного байбака, адже за останні дні часто підпалювали петарди, тож так розлякали байбаків, що вони не наважуються тепер з нори показуватись.

Однак Старий непохитно сказав:

— Цю справу ще не завершено! Маєш зразу ж доправити на бригаду все, що ти вполював! Інакше, якщо про це дізнаються Лхамжав та інші конопаси, вони розтрощать ваші намети й вантажівки!

— Ми зараз усе тут приберемо й поїдемо, — сказав начальник Ван, — адже треба ще доповісти про все начальнику Бао.

Старий подивився на годинника й почав хвилюватись за «малу байбачу гору» на півночі, тож сказав до начальника Вана:

— Я зараз поїду за людьми, але незабаром повернуся.

Вони з Ченем сіли на своїх коней і поїхали в напрямку прикордонного шоссе.

Щойно вони проминули два пагорбки, як раптом почули здалеку позад себе декілька вибухів петард, а потім усе заспокоїлось. Старий сказав:

— Біда! Нас знову надурили.

Вони розвернули коней і поїхали назад. Діставшись верхівки пагорбка, вони побачили, як начальник Ван, обмотавши мокрим рушником нижню половину обличчя, віддає накази іншим убивати байбаків, а перед норою вже вся земля устелена мертвими тваринами. З нори виходить їдкий перцевий дим, а заробітчани вбивають палками кількох останніх байбаків, які щойно вилізли з нори. Старий Біліґ сильно закашлявся від їдкого диму, тож Ченю довелось відвести його на підвітряний бік і постійно бити по спині.

Люди з обмотаними мокрими рушниками обличчями, мов злодії, швидко повкидали в лантухи більше десятка малих і великих байбаків, закинули лантух на воза й швидко помчали вниз.

— Не розумію, як їм удалося так швидко впіймати капканом ще одного байбака? — запитав Чень Чжень.

— Можливо, щойно вони впіймали двох — іншого ховали в лантусі, тож ми й не помітили. Крім того, вони могли довгою жердиною просунути хлопавку до дна нори й таким чином теж підірвати байбаків. От злодії! Розбійники! Ще лихіші, ніж були колись у степу конокради-розбійники!

Старий підвівся, спираючись на руків’я батога, й розплакався, дивлячись на стару байбачу нору, мешканці якої були винищені всі до одного. Він забубонів собі під ніс:

— Який гріх! Я пам’ятаю цю нору. Дитиною я ставив тут із батьком капкан. Навіть важко сказати, скільки поколінь нашої родини полювали на байбаків біля цієї нори, однак байбаки в цьому гнізді ніколи не виводились, щороку тут стояв веселий писк великих і малих байбаків. Байбаки плодились тут з року в рік щонайменше декілька сотень років… Хто б міг подумати, що за час, достатній лише щоб викурити дві трубки, ця столітня нора повністю буде спустошена?..

Чень Чжень із сумом сказав:

— Не сердьтеся, краще ходімо назад і подумаємо, як цьому зарадити.

Однак Старий все ще про щось переживав і раптом сказав:

— Чому ж тут не видно Доржа? Гадаю, він повів своїх людей на північ до «малої байбачої гори». У них є автомобіль, вони їздять швидко й завжди виявляються першими за нас. Ходімо швидше!

Два коні помчали на північ. Вони проминули декілька положистих схилів і побачили велике гірське пасмо, що стояло вже на території Зовнішньої Монголії. Кордон проходив якраз по підніжжю цього пасма.

Вказуючи на сіро-зелений пагорбок удалині, Старий сказав:

— Раніше туди можна було ходити полювати на байбаків, однак нині ситуація напружена й цього не дозволяють. Комарів тепер небагато, тож вовки неодмінно побігли туди ловити байбаків. Однак про що вовки згадають, до того й Дорж додумається.

— Однак невже КПП дозволить їм? — запитав Чень.

— Там так багато гір, що з КПП їх нелегко буде помітити, а навіть якщо й помітять, то через військову машину можуть лише попередити їх.

Поки вони так їхали, їхні коні почали самі по собі зменшувати швидкість, час від часу опускаючи голови, щоб насмикати собі повен рот свіжої трави. Чень Чжень помітив, що трава в зубах коня набагато зеленіша за кормові трави на їхньому моріжку, й уся товста, тож виглядає як найбільш якісний корм на всьому пасовищі, ще й колоситься на повну силу. Опустивши голову нижче й придивившись, він помітив у трав’яних хащах купки свіжої трави, які були схожі на гнізда сорок. Однак він знав, що це — заготовлений степовими гризунами на зиму харч, кожна така купка саме сушиться біля входу до нори гризуна, а після того, як вона висохне, гризун по травинці перенесе її до нори. У цей час осіння трава на пасовищах уже пожовкла до половини, однак трава, яку назбирали собі гризуни, була вся зеленою, отже, ці купки гризуни наскладали собі кілька днів тому, коли трава ще не пожовкла. Природно, що коні, побачивши таку запашну й розкішну траву, не поспішали бігти далі.

Старий натягнув віжки й повільно під’їхав до місця найбільш щільного скупчення трав’яних купок, говорячи:

— Відпочиньмо трохи й дозволимо коням відібрати в щурів трохи гарної травички. І хто б міг подумати, що не встигнуть вовки полишити ці місця, як щури перевернуть тут усе догори дном — адже цього року таких от трав’яних купок у декілька разів більше, ніж було минулого року.

Вони спішились і зняли з коней вуздечки, даючи їм змогу попоїсти вволю зеленої трави. Тварини із задоволенням устромили свої морди глибше в купки трави, скидаючи верхній, вже трохи підсушений шар зелені й спеціально вибираючи собі ще соковиту, зелену травичку. Було схоже, ніби їм тут накрили стіл на найвищому рівні — по їхніх губах тік зелений сік, вони форкали й їли траву купку за купкою, тож скрізь розносився сильний запах свіжої трави. Старий також, копнувши, розворушив одну з купок і поряд з нею відкрилась нора, розміром із отвір чайної чашки. З нори саме висунув голову щур і, побачивши, що хтось ворушить його зимові запаси, вистрибнув назовні й укусив Старого за носок його їздових чобіт, після чого знову гулькнув у нору, де запищав від хвилювання. Згодом позаду них почувся такий звук, ніби кінь намагається скинути сідло. Обернувшись, вони побачили, що один щур, завдовжки більше чи, раптом вистрибнувши з нори, від злості вкусив за ніс коня, який саме їв траву, зануривши в неї голову. З носа в коня пішла кров, а людей і коней при цьому оточував щурячий писк.

Старий розлютився й висварився:

— Світ і дійсно змінився, якщо щури вже наважуються кусати коней! Якщо й далі так убиватимуть вовків, то щури незабаром людей почнуть їсти!

Чень Чжень швидко, в декілька кроків зупинив коня і зв’язав мотузкою його передні ноги. Кінь продовжив, опустивши голову, їсти траву, однак тепер остерігався щурів — він спочатку копитом підривав щурячу нору, щоб вона обвалилась, а потім затоптував її, й тільки після цього поспішав їсти траву.

Старий, перегорнувши не одну купку трави, сказав:

— На сім-вісім кроків — одна купка трави, тож щури нахапали собі найкращого корму на пасовищі! Навіть сіньцзянські племінні барани на парувальному пункті не їдять такої гарної трави! А щури ще гірші за косарку: та косить усе підряд — і гарну траву, й погану, а щури підбирають тільки гарну. А якщо цієї зими в щурячих норах буде багато трави, то мало щурів замерзнуть чи подохнуть з голоду, а наступного року в їхніх самок буде багато молока й великий послід, тож вони знову крастимуть траву й вириватимуть зі своїх нір пісок, тоді вже наступного року тут усе буде перерите. Ось бачиш — як тільки в степу зменшується кількість вовків, щури перестають потайки чинити свої справи й перетворюються на могутніх злодіїв…

Дивлячись на численні трав’яні купки поблизу й удалині, Чень Чжень відчув сум і жах. Щороку восени в Орхонському степу відбувається війна людей і худоби з гризунами. Якими б хитрими не були гризуни, однак вони теж мають свої слабкі місця. Коли вони восени риють глибокі нори й широко заготовляють собі харчові запаси, щоб перезимувати, вони так чи інакше повинні попередньо наскладувати траву купками й висушити її на сонці, бо якщо траву затягти в нору сирою, вона там загниє й не збережеться. Однак щороку восени цей колективний захід злодійкуватих гризунів з висушування трави, без сумніву, дорівнює самовикриттю й надає людям та худобі чудову можливість знищувати гризунів. Щойно скотарі виявляють, що на якомусь пасовищі масово з’являються трав’яні купки, вони відразу ж доповідають про це, й виробничі загони відразу ж мобілізують усі отари, череди й навіть табуни, щоб ті поспішили поїдати трав’яні купки. У цей час трава на пасовищі вже починає жовтіти, а трав’яні купки гризунів залишаються зеленими й запашними, до того ж мають і насіння, багате на олію, тож коли худоба прибуває на місце, вона просто-таки кидається на ці купки й за декілька днів може начисто виїсти всю щурячу траву, перш ніж та встигне висохнути. Таким чином, гризуни — найбільше лихо для пасовища — залишаються на зиму без зерна й без трави, тому гинуть від холоду й голоду. Це — давній, але ефективний спосіб монгольських скотарів викорінювати «щуряче лихо» в степу.

Однак знищуючи восени гризунів, люди й худоба повинні ще узгоджувати свої дії з вовчими зграями, адже останні відповідають за полювання на гризунів і стримують таким чином їхнє поширення в степу. Зазвичай восени гризуни — найтовстіші, тож це — золотий сезон для вовків, коли вони можуть попоїсти щурятини. Щур потрапляє в дуже незручне становище з необхідності тягти до нори траву, адже його легко може впіймати вовк, а трав’яні купки до того ж вказують вовкові, де щурів найбільше й де вони найбільші. Тож осінь завжди — сезон великих збитків для щурів. Однак ще більш важливим є те, що вовки не дозволяють щурам вільно виходити з нір і тягати собі траву в ключовий для її заготівлі сезон. Це призводить до того, що степові щури масово гинуть з голоду, оскільки їм не вистачає харчів перезимувати. І от саме коли вовки не дають щурам розгорнути збір трави, приходять люди й худоба, які відповідають за знищення трав’яних купок. Таким чином, протягом тисяч років вовки, люди й худоба за мовчазною згодою ефективно стримували щуряче лихо. Трав’яні купки, які назбирують щури, продовжують час жовтіння кормових трав, а це дає змогу худобі довше днів на десять їсти зелену й гарну траву, тобто худоба на десять днів більше нагулює осінній лій, тож осіння війна людей, вовків і худоби зі щурами дуже легко дає дивовижний ефект. Що ж стосується зимових пасовищ, які розташовані так далеко, що люди й худоба туди не можуть дістатись, то там щурів винищують здебільшого вовки, не даючи гризунам змоги заготувати собі зернові запаси. Хіба ж може людина з хліборобських районів, яка вперше потрапляє в степ, зрозуміти глибоку сутність цієї війни, що стосується долі степу?

Обидва коні набили травою свої животи менше, ніж за півгодини. Однак перед такими обширами й масштабами трав’яних купок, сил солдатів зі стада бригади було, очевидно, недостатньо. У бойовій ситуації, якої він ніколи раніше не бачив, Старий, подумавши довго, сказав:

— Перегнати сюди табуни? Це теж не вийде, адже тут — пасовище для корів і овець, тож якщо сюди прийдуть коні — це буде повним порушенням старих правил. На таку кількість трав’яних купок навіть якщо пригнати сінний прес, і то він їх усі не збере. Схоже, що на степ дійсно чекає лихо…

— І його причиною є людина, — люто сказав Чень Чжень.

Вони сіли на коней і стурбовано поїхали далі на північ. На шляху їм увесь час траплялись трав’яні купки, які то щільно, то розріджено тяглись у бік прикордонного шосе.

Коли вони були вже неподалік Малої байбачої гори, раптом з гір долинуло «Бах! Бах!», однак звук не був схожий ні на постріли з рушниці, ні на вибухи хлопавок. Коли ці звуки відлунали, запала тиша. Старий безнадійно зітхнув і сказав:

— У будівельному корпусі вони знайшли правильну людину полювати на вовків — Доржа: де вовки — там і він. Навіть останній прихисток вовків — і той він не пропустив.

Вони погнали коней, а з ущелини їм назустріч виїхав джип. Тоді вони зупинили коней і джип зупинився перед ними. У машині сиділи два першокласних стрільці й Дорж. Радник Сюй власноруч кермував машиною, Дорж сидів на задньому сидінні, у нього біля ніг лежав великий закривавлений лантух, а багажник автомобіля був заповнений ущерть, навіть не зачинявся. Увагу Старого відразу ж привернула рушниця з довгим дулом, яку тримав у руках радник Баатар. Чень Чжень з першого погляду визначив, що це — дрібнокаліберна спортивна рушниця. Старий ніколи раніше не бачив такої дивної зброї, тож пильно розглядав її.

Обидва радники, побачивши Старого, поспішили привітатись:

— Сайн байна уу! Сайн байна уу! (Вітаємо! Вітаємо!)

А радник Баатар сказав:

— Ви також їдете полювати на байбаків? Не їдьте, я подарую вам пару.

— Чому це нам не їхати? — кинув пильний погляд на нього Старий.

— А тому що всі байбаки, які були поза норами, стали нашою здобиччю, а ті, які були в норах, не наважуються виходити, — відповів радник Баатар.

— Що це в тебе за дивовижа в руках? Чому це в неї така довга цівка? — запитав Старий.

— Це — дробовик, призначений спеціально для того, щоб стріляти диких качок. Стріляє патронами завбільшки як кінчик палички, якраз підходить для полювання на байбаків, адже дуло в нього маленьке й куля не псує шкурку. Ось поглянь…

Старий узяв у руки рушницю, ретельно оглянув її, тримаючи в обох руках, також подивився й на патрони.

Для того щоб продемонструвати Старому всі переваги таких рушниць, радник Баатар вийшов з машини, узяв зброю в руки й, роздивившись на всі боки, помітив на гірському схилі на віддалі більше 20 метрів великого щура, який стояв біля купки трави поряд із своєю норою й голосно пищав. Радник Баатар злегка прицілився й вистрелив — «бах!», і щуру знесло голову, а його тіло там і впало біля нори. Старий усім тілом затремтів.

Радник Сюй засміявся:

— Вовки всі побігли до Зовнішньої Монголії. Сьогодні Дорж возив нас півдня, але ми й одного не зустріли. Добре, що взяли цей дробовик — хоч байбаків чимало настріляли. Тутешні байбаки — просто дурні: людина підходить до нори на десять кроків, а вони й не думають ховатись усередину, чекають кулі.

Дорж, хизуючись, сказав:

— Обидва шановні стрільці з 50 метрів можуть влучити в голову байбака. Ми по дорозі скількох бачили, стількох і вбили — набагато швидше, ніж ставити капкани.

Радник Баатар сказав:

— Коли будемо проїжджати повз вашу родину сьогодні, я залишу Вам двох великих байбаків, тож ви поки що повертайтеся.

Поки Старий ще перебував під враженням від нової міцної зброї, джип уже помчав далі. Старий же завмер із таким виглядом, мов усе ще залишався на звичному для нього осінньому пасовищі. Можливо, він усе ще згадував ту легку й зручну рушницю із довгою цівкою. За якийсь короткий місяць у степу з’явились так багато жахливих нових людей, нової зброї, нових справ і нових засобів, що Старий був зовсім ошелешений. Коли курява за джипом розсіялась, Старий повернувся і, не говорячи ні слова, злегка торкнув вуздечку на своєму коні, сів верхи й поїхав додому, покладаючись на коня. Чень Чжень повільно їхав за ним збоку й думав про те, що кажуть, ніби останнім імператорам династій завжди було скрутно, однак, мабуть, останнім старим кочовикам ще скрутніше. Занепад тисячолітнього первісного степу набагато складніше прийняти, ніж зникнення столітніх імператорських династій. Маленька куля розміром із кінчик палички раптом ніби продірявила тіло Старого й випустила з нього всю кров, тож він на певний час зіщулився вполовину, а по його знурених і поборонованих зморшками щоках потекли мутні сльози й закапали на килим біло-блакитних диких хризантем.

Чень Чжень не знав, чим може допомогти Старому і як розрадити його душевний біль. Проїхавши певний час мовчки, він забурмотів:

— Батьку, цього року осіння трава виросла такою гарною… Орхонський степ такий красивий… Почекаємо наступного року, можливо…

— Наступного року? — відсторонено перепитав Старий. — Хто знає, можливо, наступного року стануться ще якісь дивні події… Раніше навіть сліпі старці могли бачити красу степу… А тепер степ уже не красивий. Було б добре, якби я осліп, тоді б я не бачив, на що його зруйнували…

Старий похитувався в сідлі й дав волю коню просуватись уперед важкими великими кроками. Він заплющив очі й по-старечому кректав, здіймаючи за собою запах свіжої трави й хризантем. Ченю здавалося, що слова його пісні були схожі на коротку й чарівну дитячу пісеньку:

Старий наспівував її знову й знову, однак тональність пісеньки все знижувалась, а слова ставали дедалі заплутанішими. Це було схоже на маленьку річку, яка тече здаля, петляє тисячами кілець по неозорому степу й зникає на вологих луках. Чень подумав, що цю дитячу пісеньку, можливо, співали діти цюанів, жунів, гунів, сянбійців, турків, киданів, а також нащадків Чингісхана монголів. Однак чи в майбутньому діти степу розумітимуть цю пісню? Тоді вони, можливо, запитають: що таке жайворонок? байбак? сірий бусол? дикий вовк? дикий гусак? орхідея? хризантема?

Над безмежним жовтим степом прямо вгору з трави здійнялися кілька жайворонків і, махаючи крильми, зависли в повітрі, дзвінко співаючи…