Вовк-тотем

32

Коли пікнік завершився, Бао Шуньґуй щось стиха сказав раднику Сюю, й обидва джипи поїхали на північний схід. Чень Чжень поспішив зауважити:

— Ми ж не туди їдемо! Повертатись тією самою дорогою, що ми приїхали, набагато краще.

Бао Шуньґуй сказав:

— Вертатись до Комітету бригади потрібно 140 кілометрів, такий довгий шлях не можна їхати порожніми.

А радник Сюй додав:

— Нам не слід їхати повз ті три місця, де щойно лунали постріли, а слід зробити гак, щоб, можливо, знову наштовхнутись на вовків. Навіть якщо ми не побачимо вовків, а тільки лисиць — теж непогано. Слід примножувати наші здобутки постійними битвами й підтримувати славну традицію здобувати трофеї.

Джип невдовзі заїхав на широке зимове пасовище, й перед очима Ченя відкрився безмежний ковиловий степ. Ковил — це чудовий зимовий корм для худоби, він вищий за кормові трави інших сезонів, а його листя може сягати двох чи завдовжки, при цьому рідкі стебла разом із віхтями виростають заввишки більше метра. Узимку зазвичай навіть великий сніг не вкриває їх повністю, а якщо трапляються великі снігопади, стебла й віхті ковилу все одно можуть виступати над шаром снігу ледь не наполовину й залишаються гарним кормом для худоби. Крім того, тварини можуть підривати сніг копитами вздовж стебел ковилу й таким чином діставатися листя, укритого снігом. Зима в Орхонському степу триває аж сім місяців, і те, чи зможе худоба всієї бригади нагуляти лій і перезимувати, повністю залежить від цього великого зимового пасовища.

Повіяв осінній вітер і ковил захвилювався, по ньому побігли повільні хвилі від кордону й прямо до джипа, поглинувши усі чотири його колеса. Дві маленькі машини були схожі на два швидких човна, що розрізають хвилі в морі трави, упіймавши вітер. Чень Чжень із полегшенням зітхнув: на пасовищі із такою щільною травою шукати вовка навіть із телескопом — тільки дарма витрачати сили.

Ченя знову охопила вдячність до степових вовків і конопасів. Ця прекрасна рівнина, яка на перший погляд виглядає абсолютно природною й первісною, насправді була збережена ціною щорічних поту й крові вовків і конопасів. У її красі, природності й первісності містилась величезна праця вовків і людей. Щоразу, коли скотарі приганяють на зимове пасовище худобу після того, як випаде сніг, вони відчувають вдячність до вовчих зграй. У такі миті скотарі часто починають співати протяжні степові пісні, схожі на довгі й тремтливі вовчі завивання, від чого в Ченя на душі робиться легко й приємно.

Джипи мчали дорогою, а стрільці, хоча вже й дещо п’яні, все одно, піднявши підзорні труби, ретельно вишукували вовчі шкури й вовче м’ясо.

Чень Чжень усе ще був занурений у свої думки. Він ніколи раніше не милувався, ще й на такій швидкості, первісною красою зимового пасовища до приходу на нього людей і худоби. У цю мить на неозорих просторах пасовища не кучерявилось жодного димку, не було жодного коня, корови чи вівці. І хоча це зимове пасовище, яке відновлювало свої сили вже близько півроку, стояло щільно-зеленим, воно тепер виглядало набагато більш неживим, ніж навесні під час окоту. На весняному пасовищі завжди багато кам’яних і земляних загорож, складів і високих приступок — тобто скрізь видніються сліди людської діяльності. На зимовому ж пасовищі не потрібно копати криниці й робити до них приступки, оскільки люди й худоба можуть споживати сніг; крім того, до зими ягнята й телята вже виростають, тому для них не потрібно будувати загорожі, а достатньо тієї «стіни» зі з’єднаних рухомими поручнями возів, укритих повстю та розставлених півколом, як захист від вітру. Тож якщо оглядати це пасовище на початку осені, перед очима не буде ні людей, ні худоби, ні людських будівель, а лише ковил, що здіймається і спадає хвилями. Якби раптом на цьому пасовищі з’явився Григорій Мелехов[169] у своїй козацькій смушці, Чень Чжень не сумнівався б, що це за ними двома простягається чарівний до нестями донський степ. Коли Чень ходив до середньої школи, він двічі чи тричі перечитував «Тихий Дон», а також дивився фільм. Згодом, коли потрібно було виїхати з Пекіна до Орхона, він узяв із собою «Тихий Дон» та інші романи про степ.

«Тихий Дон» був також одним із найважливіших рушіїв Ченевого рішення їхати в степ. Чень прагнув побачити донський степ завдяки таким волелюбним людям, як Григорій, Наталія та Аксинія. А закоханість Ченя в монгольский степ походила з його любові до свободи та до степових вовків і степовиків, які ладні були за свободу віддати життя. Звідки ж у степу була така потужна сила тяжіння, що він змушував його, мов чутливу голку компасу, завжди з тремтінням указувати в своєму напрямку? Чень Чжень часто відчував якесь тремтіння й ніби крики про порятунок, що йшли з самого серця степу, і в глибині душі в нього виникав резонанс із душею степу, який був значно глибшим, ніж це буває між матір’ю та сином. Духовне тяжіння, яке виникало в нього до цієї найдавнішої матері-родоначальниці повз зв’язок із матір’ю, бабусею, прабабусею й т. ін., викликало в нього якісь найпервісніші почуття, що йшли з такої глибини серця, про яку він раніше й не здогадувався.

Дивлячись на пустельний і безмовний степ, Чень Чжень ніби занурився в духовну мандрівку уві сні й побачив предків людства з доісторичних часів. Дарвін повідомив людству: «Пряма постава й праця створили людину». Однак людиноподібні мавпи розпрямилися в лісі чи в степу? Це — вже наступне питання, яке стосується «праземлі людства».

Чень Чжень спілкувався з дикими степовими тваринами більше двох років і вважав, що людиноподібні мавпи не могли виробити пряму поставу в лісі, оскільки там передні кінцівки для мавп набагато важливіші й розвиненіші. У лісі для того, щоб подивитись удалечінь і, тим більше, щоб уникнути хижаків, необхідно залізти якомога вище. Однак щоб це зробити, необхідно мати передні кінцівки з розвинутими долонями. Також і для того, щоб збирати плоди. Більше того, швидко пересуватись у лісі мавпи можуть здебільшого завдяки «ходінню» на передніх лапах. Оскільки ж передні кінцівки в мавп виконують такі важливі функції, значить, їхні задні кінцівки не можуть бути дуже розвиненими, а можуть лише виконувати роль допоміжного органа для передніх кінцівок, вони не зможуть виконувати таке важке завдання, як самостійне пересування. Тож у лісі мавпи не могли, та й не мали для цього потреби, розпрямлятися.

Згодом через те, що тварини плодились і в лісі ставало тісно, а кількість їжі поступово зменшувалась, таке жорстоке оточення змусило частину мавп вийти з лісу й податись у степ, а нове степове оточення почало змінювати функції їхніх передніх і задніх кінцівок. По-перше, в небезпечних умовах у степу, де скрізь ховаються дикі звірі, але ніяк сховатися від них на висоті, мавпи, якщо вони хотіли вгледіти ворога чи здобич звіддалік у траві, повинні були розпрямлятися; по-друге, в степу немає гілок, за які можна триматись передніми кінцівками й «швидко пересуватись», тож колишні функції цих кінцівок утратили свою актуальність, а степ змусив мавп поступово зміцнювати задні кінцівки, і за сотні тисяч років постійного використання останніх хребет і кістки ніг людиноподібних мавп потроху витягувались вертикально, через що їхні груди й задні кінцівки розпрямились. У процесі такого випрямлення людиноподібні мавпи здобули ноги в людському розумінні цього слова й таким чином вивільнили «руки», які тепер наводять жах на решту тварин. Це сприяло прогресу ще страшніших розумових здібностей, адже завдяки їм людиноподібні мавпи перемогли всіх диких тварин і стали їхніми повелителями, зрештою, еволюціонувавши в людину.

Однак первісна людина з кам'яною сокирою та смолоскипом у руках, розпрямившись, відразу ж прибрала войовничої пози.

Кам’яна сокира — це насамперед зброя для боротьби з дикими тваринами, і тільки після цього — виробничий інструмент для здобуття їжі. Однак саме боротьба викликала її до існування, а потім — праці. Не лише пряма хода й праця створили людину, але й ті незчисленні війни, що сприяли прямій ході. А ті мавпи, які відмовились прямо ходити, а продовжували бігати на чотирьох лапах, зрештою, відсіялись, оскільки не змогли «обігнати» тигрів, барсів, левів та вовків. Багаторічні спостереження, міркування й інтуїція підказували Ченю: мавпи почали прямо ходити в степу. А степові вовки були одним з найважливіших чинників, який змусив мавп розпрямитись.

Тому жорстокий і прекрасний степ — це не тільки прабатьківщина китайської нації, а й прабатьківщина та колиска всього людства. Степ — це вихідний пункт, з якого люди, розпрямившись, «пішли» по всій землі. А великий степ — це найстарша праматір людства. Чень відчував, що кожна травинка й кожна порошинка в степу випромінюють якусь сиву ніжність, що міцно огортає його. Водночас він відчував і якусь глибоку пригніченість, що надовго оселилась у його грудях через розуміння того, що натовп селян, які випалюють рослинність під посіви й піднімають цілину, чим руйнують степ, є найбільш дурними й жорстокими злочинцями.

Джипи швидко мчали на схід уздовж давнього шляху з притоптаною травою. Цей давній шлях був уже міцно утрамбованим, однак під час переїздів скотарів і переміщень на нові пасовища на ньому залишалося досить багато екскрементів худоби, і бур’янець на цьому шляху був хоча й низьким, але дебелим і надзвичайно зеленим. Тож якщо подивитись у далечінь, давній шлях здавався низьким зеленим рівчаком, що простягався в глибину степу.

Раптом Чень помітив неподалік у траві праворуч попереду три чорні цятки і зрозумів, що це — велика лисиця, яка стоїть на задніх лапах, притиснувши до грудей передні, й звіддалік уважно дивиться на джипи, а над травою видніється верхня половина її тіла. Жовтогаряче післяобіднє проміння падає на голову, шию й груди лисиці, тож сніжно-біле хутро на її шиї та верхня частина грудей забарвились у слабкий жовтий колір і майже змішались зі слабко-жовтим кольором колосків ковилу. Однак три чорні цятки вище шиї були надзвичайно помітні — це два чорних вуха лисиці й ніс. Щоразу, коли Чень ходив полювати на лисиць із Батьком Біліґом, особливо взимку на снігу, старий завжди звертав його увагу та такі «чорні цятки», адже досвідчені мисливці ціляться й стріляють у нижню частину цих «цяток». Маскування й сміливість хитрих степових лисиць не могли ошукати степових мисливців, однак першокласні стрільці з очима, як у орла, зовсім не бачили їх. Чень Чжень не видав ані звуку, він більше не хотів бачити крові, тим більше що хитрі красуні лисиці — також майстри ловити степових гризунів. Джипи поступово наближались до «трьох чорних цяток», і ці «цятки» поступово присіли й зникли в глибокій траві.

Коли вони проїхали ще один відтинок шляху, із заростей трави піднявся заєць і також почав уважно розглядати джипи. Його тіло виднілося крізь рідкі стебла трави, однак колір хутра на грудях також зливався з кольором колосків, проте його видавали довгі вуха. Чень тихо сказав:

— Гей, подивіться, попереду є жирний заєць, він — велике лихо для степу. Не хочете його підстрелити?

Бао Шуньґуй дещо розчаровано сказав:

— Поки що не будемо, от коли винищимо вовків, тоді візьмемося за зайців.

Заєць ще трохи піднявся вгору, стоячи на задніх лапах. Він зовсім не боявся машин і зник у траві, втягнувши шию, тільки після того як джипи під’їхали на відстань десяти метрів від нього. Запах трави густішав, а ковилове море хвилювалося. Стрільці нарешті теж зрозуміли, що на зимовому пасовищі вони вже не зможуть знайти собі об’єктів для полювання, тож джипам залишилось тільки повернути на південь і виїхати з ковилового степу, щоб опинитись на осінньому пасовищі, скрізь усіяному невисокими пагорбками. Кормова трава тут була низькою, однак скотарі століттями влаштовували на цьому місці осіннє пасовище — здебільшого через те, що трава, яка росла на пагорбках, була дуже колосистою й мала багато зерна, а до осені колоски й зерно дикої пшениці, люцерни та стручки бобових рослин саме достигали й важніли, переповнені жирами й білками. Коли вівці приходили на це пасовище, вони задирали голови, аби зручно було обдирати колоски, й починали хрумкати насіння, ніби їли спеціальний корм із чорних бобів і пшениці. Орхонські вівці за осінь могли набрати курдюк на три пальці жиру завтовшки, а все завдяки цьому цінному насінню. Однак у приходьків, які не розуміли цієї первісної науки й технології, вівці набирали недостатньо жиру й дуже часто не доживали до кінця зими, а якщо й перезимовували, то навесні в овечок не було молока й тому масово помирали ягнята. Завдяки дворічному навчанню в Старого Біліґа, Чень уже майже став спеціалістом. Він нахилився, простягнув руку й видрав жмутик колосків, а потім потер зерно в долонях. Воно вже ось-ось мало дозріти, а бригада мала готуватись переїжджати на осіннє пасовище.

Кормова трава тут була ледь не вполовину нижчою від попереднього степу, тож горизонт розширився, і машини додали швидкості. Бао Шуньґуй раптом помітив на шляху декілька свіжих вовчих кавалочків, тож стрільці знову оживились, а Чень відразу ж затурбувався, адже вони вже від’їхали на шістдесят-сімдесят лі від місця, де лунали постріли, тож якщо тут є вовки, вони не встигнуть підготуватись до зустрічі з двома майже безшумними машинами, що приїхали з північного боку, де зазвичай немає людей.

Щойно джип виїхав на верхівку одного положистого схилу, як раптом троє людей у машині стиха загукали: «Вовки! Вовки!» Чень Чжень протер очі й побачив, як за триста метрів попереду і збоку по ходу машини раптом вискочив величезний вовк, розміром, мабуть, із леопарда. В Орхонському степу якщо вовк великий, то він високий на зріст, має люту силу й велику швидкість. Такі вовки часто промишляють самотужки, поза межами зграї, і здається, що вони живуть і харчуються самі по собі, хоча насправді вони виконують роль «спецназу» в зграї й шукають для своїх родичів «великі можливості».

Схоже було, що цей великий вовк саме задрімав і був очевидно чимало наляканий гудінням моторів, тож чимдуж помчав до найближчого гірського яру, зарослого густою травою. Старина Лю натиснув на газ і збуджено загукав:

— Думаєш втекти, коли так близько?!

І джип, просвистівши, відрізав вовку шлях до відступу, вовк швидко розвернувся й скажено помчав до верхівки пагорбка, що був попереду, набравши при цьому, мабуть, швидкість дзерена, однак відразу ж був зупинений машиною радника Баатара. Джипи мчали на вовка з двох сторін, мов затискаючи його в лещата. Вовк біг із максимальною швидкістю, на яку був здатен, однак педаль газу в джипах ще не була втоплена до кінця.

Обидва першокласних стрільці раптом почали церемонно поступатись один одному правом пострілу. Радник Сюй голосно сказав:

— Стріляй ти, ти на вигіднішій позиції!

А радник Баатар відповів:

— Все-таки краще ти стріляй, ти — влучніший!

Бао Шуньґуй замахав руками й голосно закричав:

— Не стріляйте! Ніхто не стріляйте! Сьогодні ми здобудемо велику вовчу шкуру без жодної кулевої дірки. Я хочу оббілувати його живцем, адже тоді шкура добре розтягується, хутро залишається живим і блискучим, і така шкура коштує найдорожче.

— Правильно! — майже одночасно голосно вигукнули обидва стрільці й обидва водії. Старина Лю ще й підняв угору великий палець, показуючи, який Бао Шуньґуй молодець:

— Ось подивитесь, я заганяю цього вовка так, що він сам ноги простягне!

Ван додав:

— А я його заганяю, що в нього кров ротом піде.

Положисті схили і пагорбки з низькою травою — найкраще поле дії для джипа. До того ж і відстань до вовка в них була зовсім незначною. Тож коли машини затисли вовка, тому не залишилося жодної можливості втекти. Вовка вже так загнали, що його паща вкрилась білою піною, і напружена та небезпечна війна на джипах із вовками раптом перетворилась на легку розвагу. Від самого приїзду в степ Чень Чжень ніколи не помічав, що людина має над вовками таку разючу перевагу. У цей момент монгольський степовий вовк, предки якого панували в степу десятки тисяч років, виглядав жалюгідніше за якогось зайця. Ченю раптом майнула думка: «Хто відсталий, того б’ють, а хто прогресивний, той б’є». Невже ж природа, створена Тенґером, дійсно така безжальна?

Джипи, керовані двома висококласними водіями, спокійно ганялися за вовком — коли той додавав швидкості, і вони додавали, коли той уповільнював свій біг, і вони стишували ходу, але при цьому вони сигналили, різкими звуками змушуючи вовка бігти швидше. Відстань між машинами й вовком трималась у межах п’яти-шести десятків метрів. Хоча великий вовк і може розвинути велику швидкість, однак його велике тіло потребує більше енергії, тож після двадцяти лі такої гонитви вовк уже важко дихав, вивергав білу піну, максимально розкривав пащу, як тільки міг, однак усе одно йому було ніяк дихати. Чень Чжень ніколи так довго не ганявся за вовком, дивлячись із машини, як той біжить. Ще ніколи степового вовка ворог не заганяв до такого стану, що тому не залишалося навіть ковтка повітря, щоб дихати. Чень навіть на якусь мить заплющив очі, не витримуючи більше дивитись на це, і не міг потім змусити себе розплющити їх. Як же він сподівався в цю мить, що вовк зможе бігти ще і ще швидше або зможе піднятись у небо чи заритись у землю, як то розповідається в легенді про вовка, який уміє літати і може просто зі степу піднятись у небесний простір і зникнути в ньому, прорізаючи хмари, або ж зможе заритись у одну з виритих ним глибоких вовчих нір. Однак цей великий вовк не міг ані злетіти в небо, ані знайти собі нору. Степові легенди про вовків, всі до одної, знітились перед лицем прогресивних досягнень науки й техніки. Однак цей справжній, а не легендарний, вовк продовжував бігати, викладаючись з усіх сил і змагаючись зі смертю, зібравши всю свою вовчу волю і впертість. Здавалося, що варто тільки ворогу відстати, як він, вовк, так і буде бігати далі з такою ж швидкістю. Чень Чжень справді сподівався, що перед машинами раптом виникне великий рівчак, яр, коров’ячий скелет — він був згоден на все, навіть якщо при цьому і його самого викинуло б з машини…

Стрільці в обох машинах були зворушені тим, що зустріли такого великого й зухвалого красеня-вовка, й від цього почервоніли ще більше, ніж від щойно випитого вина. Бао Шуньґуй закричав:

— Цей вовк більший за будь-якого з тих, що ми підстрелили! З однієї його шкури можна зробити ковдру, навіть валяти не потрібно.

Радник Сюй сказав:

— Тоді цю шкуру ми не будемо продавати, а подаруємо її командирові полку.

— Правильно! — додав радник Баатар. — Подаруємо командирові полку, щоб він знав, які тут водяться величезні вовки і яке від них велике лихо.

Старина Лю, ляснувши по керму, сказав:

— Великі монгольські степи такі багаті, що тут ледь не молочні ріки течуть. За рік ми зможемо тут облаштуватись краще, ніж у місті, й заживемо багато.

У ту мить Чень Чжень так стис кулаки, що його долоні аж спітніли; йому справді хотілося дати добрячого запотиличника цьому Лю. Однак перед його очами раптом промайнув Вовчик і його серце захопили теплі родинні почуття, ніби вдома на нього чекала голодна дитинка. Його руки безсило опустились, і він тільки відчув, що все його тіло і розум просто заціпеніли.

Два джипи врешті загнали вовка на рівний протяжний схил. Тут не було яру, не було гострого піку, не було рівчаків, — тобто нічого з того, чим міг би скористатись вовк для втечі. Обидва джипи одночасно засигналили, лякаючи небо й землю так, що різало в вухах. Вовка вже так загнали, що в нього заніміли кінцівки і він ледь не випускав дух. Бідний велетень, нарешті, не міг уже швидко бігти, його швидкість вочевидь знизилась, і він уже навіть не міг випльовувати білу піну. Тож як би не натискали обидва водії на свої сигнали, вони вже не могли налякати вовка так, щоб той біг швидше.

Бао Шуньґуй вихопив у радника Сюя рушницю й націлився на вовка. Бах! Бах! — пролунали два постріли. Кулі ледь не підпалили вовчого хутра і їхній свист, якого найбільше бояться вовки, пробудив-таки у велетня залишки його страху. Вовк скажено рвонув і промчав з півлі, майже зриваючи свої легені. Раптом він зупинився і зібравши останні крихти сил, розвернувся і сів, прибравши своєї останньої пози.

Обидва джипи загальмували за три-чотири метри від звіра. Бао Шуньґуй, схопивши рушницю, вистрибнув з машини, постояв кілька секунд і дивлячись, що вовк не ворушиться, набрався сміливості, причепив багнет та, взявши рушницю горизонтально, повільно пішов до вовка. По тілу велетня пішли судоми, його погляд розсіявся, а зіниці розширились. Бао Шуньґуй наблизився до вовка, той, на подив, так і не рухався. Він устромив дуло рушниці разом із багнетом у горло вовка, той все одно не рухався. Бао Шуньґуй розреготався:

— Ми його так заганяли, що він просто здурів, — і, договоривши це, він простягнув долоню і погладив велетня по голові, ніби гладив собаку. Він, мабуть, був першою в монгольському степу людиною, яка за десятки тисяч років наважилась у дикому полі погладити по голові живого вовка, який при цьому спокійно сидів. Велетень усе ще ніяк не реагував на це, однак коли Бао Шуньґуй спробував пригладити його вуха, він з гуркотом упав, мов тисячолітня кам’яна тварина.

Чень Чжень повернувся додому, почуваючись злочинцем. Він навіть не наважувався переступити поріг юрти. Він трохи посумнівався, однак, зрештою, все ж вирішив увійти.

Чжан Цзіюань саме розповідав Яну Ке та Ґао Цзяньчжуну про битву на винищення вовків і чим далі він розповідав, тим більше сердився:

— Тепер уся дивізія, від вищих чинів до нижчих, розохотилась убивати вовків і знімати з них шкури. Стрільці й народні ополченці на вантажівках і в малих автомобілях разом пішли на цю битву, причому їм постачають бензин і патрони скільки потрібно. Навіть полкові лікарі вийшли на поле бою. Вони роздобули в Пекіні гіпертоксичну отруту, що не має ні кольору, ні смаку, і за допомогою шприца впорскують цю отруту в кістковий мозок мертвих баранів, а потім кидають їх у степу. Так уже отруїлося чимало вовків. Однак ще гірше робить бригада робітників-ремонтників доріг, які приїхали сюди разом із виробничо-будівельним корпусом. Вони використовують будь-яку зброю в ході битви й навіть винайшли спосіб підривати вовків: ховають детонатор у кістку з ноги барана й обмазують усе це овечим лоєм, а потім кладуть у місцях, де з’являються вовчі зграї. Щойно вовк укусить таку «кістку», так йому і знесе вибухом півголови. Ці будівельники скрізь розкидають таку вибухівку в баранячих кістках, навіть уже попідривали чимало собак місцевих скотарів. Степові вовки були втягнуті у вир народної війни, коли скрізь співається: «Діди й онуки вийшли воювати і не полишать поля бою, поки не винищать усіх шакалів і вовків». Я чув, що скотарі вже подали скаргу до військового округу…

Ґао Цзяньчжун сказав:

— А робітники нашої бригади в останні дні також розохотились і за один раз убили п'ятьох-шістьох вовків. Ці люди, які зі скотарів перетворились на селян, мають ще кращі навички вбивства вовків. За дві пляшки горілки я вивідав у них, як вони це роблять. Ці також ставлять капкани, але вони набагато хитріші, ніж тутешні скотарі. Місцеві мисливці завжди ставлять капкан поряд із мертвим бараном, і за довгий час вовки вже визначили певну закономірність. Коли вони бачать мертвого барана в степу, то стають надзвичайно обережними й не наважуються відразу ж торкатися його, а направляють туди спочатку ватажка, який має найбільш гострий нюх. Коли цей ватажок винюхає капкан, вони його спочатку відриють, а потім уже приступають до харчування. Однак ці заробітчани відкинули такий спосіб і спеціально почали ставити капкани в місцях, де багато вовків, але поряд немає ні мертвих баранів, ні кісток, а тільки рівна земля. І здогадайтеся, що вони використовують як приманку? Ні за що не здогадаєтесь… Вони вимочують кінський кізяк у розтопленому овечому лої, а потім виловлюють його й висушують, згодом розминають цей кізяк, який уже добре просяк запахом овечого лою, і розсипають його в місцях, де встановлені капкани, кількома рядками, причому кожний рядок веде до капкана. Це і є їхня приманка. Коли вовки йдуть повз таке місце, вони чують запах овечого лою, однак, оскільки поряд немає ні мертвого барана, ні м’яса з кістками, вовки втрачають пильність і починають нюхати все наліво й направо. Та поки вони так рознюхуються — потрапляють у пастку. От і скажіть, чи такий спосіб не лихий? Це називається «зловити курку, й жмені рису для цього не використавши». Голова Ван каже, що саме у такий спосіб вони позбулись вовчого лиха в себе на батьківщині…

Чень не міг цього слухати. Він прочинив двері й пішов до вовчого кола, стиха кличучи Вовчика. Вовчик також скучив за ним, не бачивши його цілий день, тож уже стояв на краю свого кола в радісному очікуванні й, розмахуючи хвостом, дивився, як він наближається до кола. Чень присів і міцно обійняв малого, притиснувшись обличчям до його голови, а потім довго сидів так, не бажаючи його відпускати. Осінні ночі в степу морозні, а тужливі й протяжні завивання степових вовків на широкому новому пасовищі залишились уже дуже далеко… Ченю не варто було турбуватись про те, що вовчиці прийдуть віднімати в нього Вовчика, однак у цю мить він насправді дуже хотів, щоб вони його забрали й повели на північний бік кордону…

Почулись чиїсь кроки й зупинились поряд із Ченем. Голос Яна Ке промовив:

— Я чув, як Лхамжав розповідав, що він бачив, як білий вовк-ватажок повів свою зграю на той бік прикордонного шосе, і бригадний маленький ГАЗ так і не зміг їх наздогнати. Я думаю, що цей білий вовчий князь уже більше не повернеться до Орхону.

Усю наступну ніч Чень Чжень крутився з боку на бік, але так і не заснув.