Янголи, що підкрадаються

Глава 10

— А я все ждала, що ти мені зателефонуєш.

Любко, що сидів за столиком найдорожчої у місті кав’ярні, яка так і називалася — «Світ кави», хоча тут подавали також тістечка й чай, чекаючи чергову зірку-одноденку так званої української поп-музики, озирнувся, аметистові очі весело блиснули. «Зірка» запізнювалася більш ніж на годину, та Любомиру пощастило побачити значно приємнішу особу.

— Галя. Галя Бурячок. Сідай, будь ласка, — він відсунув для неї стілець. — Я оцінив твоє прізвище, коли протверезів.

— Та невже? — дівчина розгорнула меню, яке вже лежало на столі, охнула і закрила його так поспішно, ніби боялася, що ціни матеріалізуються у злих псів, зістрибнуть з паперу і вчепляться їй у горлянку. Любко їй співчував — під час перших відвідин цієї кав’ярні він і сам відреагував на ціни сполоханим зойком. Його манірна «зіронька», ймовірно, блакитного сяйва, добре знав, де призначати зустріч. Добре, хоч спиртного посеред дня не п’є. — То чому ж усе-таки не подзвонив?

Бо не люблю нав’язливих дівуль, хотілося сказати Любомиру, але вроджена ввічливість змусила видати щось, дуже віддалено схоже на правду:

— Не люблю білявок. Ти перефарбувалася?

— То була перука.

— Ти носила її замість капелюшка?

Галя засміялася.

— Ні. У нас із дівчатами вийшла суперечка — чи легко звабити чоловіка. Себто — на один раз. І через тебе я програла парі.

— Он як? То заклад — це не тільки хлопчача забава? Багато втратила на мені?

— Одну стипендію і дві курсові, які я мусила писати за подруг.

Без надмірної косметики, у сірій сукні простого крою, з волоссям, чорним, як воронове крило, і ще яснішими за контрастом з ним блакитними очима, вона була такою гарненькою, такою вражаюче не схожою на те вульгарне створіння з університетського коридору, що Любко не витримав і, нахилившись, накрив її руку долонею:

— Тепер я буду почуватися винним за той твій голодний місяць.

— Не варто, — сказала Галя і обережно вивільнила руку. — Я все одно не знала б, що робити, якби ти погодився піти зі мною.

— Ні? Менше з тим, я просто мушу пригостити тебе кавою.

— Я каву не п’ю. Хіба що чай. Зелений, якщо можна. Я, власне, за чаєм сюди й зайшла — хто ж знав, що тут так дорого…

— Гроші — не проблема, люба. Висококласні повії заробляють добре, а перед тобою шльондра — вищий сорт. Тому замовляй, що хочеш. Печиво, тістечка… на всю стипендію.

— Ні, дякую, — Галя потерла мочку вуха зі срібним павучком. — То для мене занадто.

Любомир жестом підкликав офіціанта.

— Де ти тепер? — спитав він, коли юнак, кивнувши на «каву по-віденськи і жасминовий чай», відійшов. — Працюєш?

— Так. Продавцем у нічному відділі універсаму.

— Геолог?

Усмішка Галі стала невеселою.

— Загалом я геофізик. А, власне, що тебе дивує?

Та й справді, що? Хіба він сам не такий? Не в такому самому становищі? І нічого постійно повторювати, що він працює за фахом — у його дипломі не зазначено: «бульварний писака». Коли туман самонавіювання розсіється, він може зостатися віч-на-віч із дуже неприємною правдою: від журналіста в ньому лишилася тільки назва, а від поета — тінь…

— Пробач. Часи такі настали.

Галина поморщилася.

— Давай не будемо про це — про такі часи, і все інше. Я ні про що не шкодую. Я ще молода, і впевнена: все налагодиться. Важко старшим людям… Краще розкажи про себе — чим займаєшся, чи пишеш щось? Я давно про тебе нічого не чула.

Їй-богу, краще б йому сказати: «Я працюю двірником».

— Для газети «Юність» пишу… ні-ні, не треба собі рота затискати. Можеш сказати все, що ти про мене думаєш. Я звик.

Галя довго мовчала. Офіціант приніс їхнє замовлення, дівчина підкреслено ретельно сипала в чашку цукор із фірмових пакетиків, і в цілковитій тиші було лиш чутно, як цокає ложечка об білий фаянс.

— Сподіваюсь, під псевдонімом? — нарешті мовила Галина.

— На жаль. У мене навіть не вистачило хоробрості підписувати ту порнографію, що я пускаю у світ, власним прізвищем.

— А поезії?

— Ну які поезії, Галю? Що, по-твоєму, має мене надихати?

— Не знаю, Любомире. Я не пишу віршів. Але… ось ти сказав про часи. А які вони? Так, складні, неоднозначні, похмурі — ну то й що? Світ помер? Ні, він просто змінився. Адже й під час війни писали вірші, пісні, романи навіть — і не обов’язково на воєнну тематику, хоча в основному таки про це. Але природа, кохання, мрії — хіба це більше не надихає поетів? А надія? Ти так гарно писав про надію… невже забув?

— Я загубив здатність творити казково, Галю. Я втратив відчуття краси.

— Я тобі не вірю.

— Шкода. Бо я з тобою відвертий.

— Он як? То ти обманюєш сам себе. Не може автор «Світлочолої» щось там загубити. Ти пам’ятаєш її?

— А ти?

Галина гмикнула і в тон йому відповіла:

— А то!

І тут-таки запропонувала:

— Хочеш, прочитаю?

Любко кивнув. Взагалі він не любив слухати свої вірші в чужому виконанні і вважав, що актори читають їх штучно, не всі, звичайно, але переважна більшість механічно заучує текст, тисне на пафос там, де потрібна ліричність, і навпаки. Він цінував авторське прочитання, навмисне їздив по країні під час канікул, переписуючи у поетів або їхніх родичів магнітофонні записи, і мав уже непогану фонотеку, але зараз йому було справді цікаво послухати, як відчуває поезію геолог. Геофізик, що працює продавцем у нічному відділі універсаму.

Ніжний проникливий голос… без афектації, без драматизму. Саме так прочитав би цей вірш він сам. Цей неймовірно старий вірш, одну з перших серйозних його речей, якою він так пишався. Якби він не знав, хто автор, подумав би — ця дівчина.

— Боже мій… фантастика! Блискуче, — похвалив він, і це був щирий комплімент. — Хоч я не думав, що хтось ще пам’ятає саме цю поезію. Я написав її у дванадцять років.

— Ти — геній, — проникливо мовила Галя. Любомир поморщився.

— Ні. Не кажи так. Я ненавиджу це слово.

— Нічим не можу допомогти, хоча, на мій погляд, це все одно, що ненавидіти колір своєї шкіри. Це факт, Любку. Хоч як на нього дивись.

— І кому зараз потрібна моя геніальність?

— О, ти знов за рибу гроші? Ну, чекай, — Галина залпом допила свій чай і оперлася долонями об стільницю, немов начальник, що чекає на нетямущого підлеглого. — Поясни мені, кому вона має бути потрібна, крім тебе? Тільки без патетики, домовилися? Без лір, присвячених народу та інших подібних дурниць!

— То це, по-твоєму, дурниці?

— Ні, якщо ми обговорюємо покликання чи служіння. Чи визнання, яке потрібне кожному митцеві. Якщо його немає, це погано, хоча й воно має бути лише стимулом, а не самоціллю. Але ми говоримо не про це. Бо геніальність і визнання — це різні речі, ти зі мною згоден?

— Так, тільки — без гучних слів. Сама хотіла.

— Гаразд, нехай буде обдарованість. Талант. Дар. Іскра Божа. Ти бачиш, як багато визначень для одного явища? І воно належить тільки тобі. Завжди так буде. Яку і хто повинен мати в ньому потребу, крім тебе? Ти що, його на вагу продавати хочеш? Напрокат здавати? Чи вважаєш, що Господь, вкладаючи у тебе іскру небесного вогню, примовляв при цьому: «На тобі, Любомире Шеремет, дар віршування, та дивись мені — якщо він нікому не буде потрібен, заберу назад!»? Якщо ти думаєш так, це — неправильно! Це… гріх!

— Ні. Гріх — це гординя. Так у Біблії сказано.

— А я тебе до цього закликаю? До гордині? Я просто хочу, щоби ти не заривав остаточно свій талант — та й по всьому. Якщо ти вже згадав Книгу Книг, то й цю притчу мусиш пам’ятати. То лінивий раб, що ховає таланти. Але я думаю… ти не жонатий?

Любко відкинувся на спинку стільця, глянув на Галю пильніше, відпив кави.

— Ні… поки що.

— Дівчину маєш?

— Теж ні.

— Кохаєш кого-небудь?

— Галино, це що, допит?

— Будь ласка, так чи ні? — збити Галю з пантелику не вдалося, хоча, виголошуючи свої запитання, вона так почервоніла, що цілком виправдала своє прізвище.

— Наразі — ні.

— Зрозуміло, — поставила діагноз лікар-геофізик. — Тобі потрібна муза. Жінка, яка дасть тобі наснагу. Бо інакше ти так і загнешся в тому помийному листку, котрий хтось з переляку газетою обізвав. Одружуватися не обов’язково, але якщо ти не закоханий — який же ти поет?

— Ніякий. Я тобі про це й говорю.

— Ой, — Галя театрально схопилася за голову, — ти неймовірно впертий. Під яким псевдо ти пишеш у «Юності»?

— Не скажу.

— А, соромно, так? Ну нічого, я сьогодні ж її куплю, і тебе вирахую.

— Не вирахуєш.

— Побачимо.

— Ти не знаєш мого прозового стилю… і навіть не уявляєш собі, що мені доводиться писати!

— Уявляю. Я «Юність» одного разу читала, потім хотіла загорнути в неї бутерброди, та побоялась отруїтися. Давай я придбаю останній номер, а, приміром, завтра, чи коли тобі зручно, ми зустрінемося — місце також призначиш ти, і я оголошу твій псевдонім.

— Добре. Б’ємося об заклад?

— Знову? — Галина засміялася, Любко — теж.

— Якщо боїшся — так і скажи!

— Кого, тебе? Хлопчисько! Я програла один-єдиний раз у житті, а парі укладаю з дитинства, майже професійно. Який заклад?

— Ladies — first.[1]

— На всю зарплату?

— Ні, без грошей. На поцілунок.

Галина раптом посерйознішала.

— Що ставиш ти?

— Новий вірш. Присвячений тобі.

— А ти так можеш? Це ж практично те саме, що писати на замовлення.

— На замовлення я не пишу. Але впевнений, що твої очі мене надихатимуть.

Галя знову зашарілася — їй це надзвичайно пасувало. Доки Любко милувався нею і думав, що робить із людьми похмілля, вона не знала, куди й очі подіти. Щойно в їхній столик врізався захеканий поп-виконавець — у Любка язик не повертався назвати це розпатлане безголосе створіння у блискітках співаком, — дівчина з очевидним полегшенням розпрощалася і втекла, не забувши, втім, домовитися про зустріч «на парі». Любомир думав про неї весь вечір і, спілкуючись із «зіркою», навіть удостоївся персонального зауваження, бо тричі схибив, називаючи його останній шлягер. Спершу замість «сердечні слова» він брякнув «солоні жнива», потім — «сердита трава», і врешті-решт — «печені дрова», чим остаточно добив блискучого одягом дебютанта. Любко був упевнений, що отримає свій поцілунок, і під пильним поглядом Домініки збирався, як на любовне побачення — одеколон, краватка, костюм… А коли Галя у святковій сукні ніжно-бузкового кольору підійшла до нього і, простягаючи руку, сказала «Вітаю, Ренат Смирнов», він відчув сильну спокусу збрехати їй: «не вгадала», та натомість урочисто мовив, діставши із-за спини букет рожевих тюльпанів:

— Твоя правда. А виходь за мене заміж, Галю! Якщо ти так добре мене розумієш… виходь! Можеш навіть прізвище не міняти, або я твоє візьму. Нам буде файно удвох, ось побачиш. Ти мені осанну співатимеш, а я вірші для тебе складатиму. По рядочку в день.

— Я б з радістю, — сумно мовила Галя й опустила завиту в кучері голівку, — але ти спізнився. Я сьогодні зранку, перед тим, як здати зміну, вже заручилася з вантажником зі свого універсаму. Він не пише віршів, але обіцяв мене все життя на руках носити. І я йому вірю.

— І що, у мене немає шансів?

— Вони є завжди. А що ти можеш мені запропонувати?

— Ось це, — він обійняв її, поцілував — коротко і обережно. Її помада пахла полуницями, але на смак була, як вазелін, яким він вирішив поласувати у п’ять років. Галя примружилася.

— Я подумаю. А де вірш, присвячений моїм небесним очам?

Отак вони почали зустрічатися.