Янголи, що підкрадаються

Глава 26

На українську філію благодійного фонду «Усі ми — діти Божі» вони вийшли, хоч як дивно, завдяки нетямущості російських колег. Тобто, по суті, випадково — Дана ненавиділа саме це поняття, бо воно вилізало з її системи координат, але поняттю було начхати. Немає нічого більш закономірного, ніж сліпий випадок, часто повторював Ден. І доки росіяни, плутаючись у паперах, неквапом збирали дані для «молодших братів» — визначення, що завжди викликало в Дена холодну лють, а в Дани — єхидство на зразок: «Ну хто б говорив!» — з’ясувалося, що десь за рік до зникнення дівчаток у Москві зареєструвався «якийсь філіал якоїсь фундації», як сказав Денису майор російського бюро Інтерполу в телефонній розмові — Ден увімкнув селектор, щоб Неждана все чула. Найцікавіше почалося, коли вперше на її пам’яті Денис заговорив російською. Це був атракціон. Ден тягнув голосні так довго, що вони врешті-решт застрягали між зубами, і навіщось постійно міняв парні приголосні, від чого «добрий день» у нього звучало як «топритень», а замість «давайте» виходило щось на зразок «тафайте». Ще з часів свого студентства він чудово вивчив українську мову, а повернувшись до Києва і переконавшись, що тут, як і колись, всюди панує російська, анітрохи не знітився. Ден і далі вважав, що незнання рідної мови — це ганьба і проблема українців, і аж ніяк не його, а хабарі, які він розпихував потрібним людям зі спритністю знаного ілюзіоніста, суттєво поліпшували взаєморозуміння між ним і тубільцями, як він називав тутешніх. Дана якось спробувала обуритися.

— Чому це ми тубільці?

— Бо прийшов великий білий хазяїн, навернув вас у свою віру… мордою в багно навернув, я б сказав… і ви ще шістдесят років тому їли з голодухи власних дітей, але й не думали протестувати, а зараз голосуєте за тих, хто змушував вас це робити. Ви все втратили. Свою культуру, прадавню мову, літературу подарували «старшому братові», християнську віру отримали відшліфованою до невпізнання, як не перетравленою, з Москви, і міцно тішитесь, що ви — холуї. Так що, мабуть, твоя правда. Ви не тубільці. Ви яничари.

Денис розмовляв українською всюди, навіть у тих жахливих барлогах, де вони часом бували разом — утім, у дуже жахливі він Дану не водив. Одного разу вона поцікавилася, чи не боїться він, що його там запам’ятають — за мовною ознакою.

— Ні, не боюся. Більше того, на це вся моя надія, — загадково відповів Ден. Дана не мала жодного сумніву, що і з цим бундючним москалем Денис говорив би українською, якби мав час не лише перетворювати літери в слова, а ще й сваритися з Москвою. Крізь ледь уловимий тріск на лінії москвич упевнено заявив:

— Цей фонд, він усюди реєструється. По всьому світу, тільки під різними назвами. Ну, це типу філій з правами автономії. Там усе чисто, але ви так наполягали, що я вирішив згадати про нього. Вони справді допомагають дітям, і на вашому місці я б їх не чіпав.

Ден стримано подякував, попрощався і вибухнув такою тирадою, що у Дани аж дух перехопило — знаючи, що він здатен на такі емоції, вона десять разів би подумала, перш ніж заводити ту сумнозвісну розмову про геїв.

— На моєму місці?! Ох ти ж, трясця вашій мамі! Усе чисто! Він думав, прийде до фонду, а там, прямо у вестибюлі — операційний стіл із жолобками для стоку крові! А в кабінеті директора порно знімають — долар за перегляд, п’ять за участь! І на полицях склянки з органами заспиртованими стоять — для антуражу, щоб глядачі з міліції миттю в мізансцену в’їхали! Якщо і в інших країнах у лягавих була така ж логіка, не дивно, що ті вилупки й досі на волі!

Старомодний Ден не зносив терміна «менти».

Ще кілька днів, доки вони чекали оновлених відповідей на запити українського бюро Інтерполу, Денис пояснював їй схему того, що відбувається.

— Це дуже просто. Ланцюжок короткий: замовник, організатор і виконавці. Я кажу в множині, бо останніх, швидше за все, багато, і вони різні. У кожній країні — свої. А ось замовник — один. І організатор, головний, я маю на увазі, мозковий центр усього — теж один. Я впевнений. А знаєш, чому?

— Почерк.

— Так. Твоя правда, почерк. Ті нечисленні свідки, що бачили саме зникнення, стверджують, що дівчаток запихали у непримітне сіреньке чи бежеве вітчизняне авто, яке потім невідомо куди зникало. На мій погляд, на якімсь відрізку шляху викрадач із дитиною просто пересідали в іншу машину, а водій або їхав у своїх справах, мов нічого не сталося, або просто заганяв свою чортопхайку до гаража.

— А багато їх… тих, хто бачили зникнення?

— Троє. І перш ніж ти почнеш, як блискавки, кидати гасла про злочинну бездіяльність, скажу, що все це відбувалося на такій значній відстані від очевидців, що ті довго й цілком щиро вважали, що то приїхав за донькою стурбований татусь і повіз своє дитя до рідного дому.

— Але ж…

— Дівчинко, ти собі навіть не уявляєш, як багато злочинів можна здійснити прямо на очах захопленої публіки, яка буде вважати все дійство лише відновленням справедливості чи існуючого стану речей.

Дана трохи подумала.

— Я так і помру, не дочекавшись, доки ти почнеш говорити нормально, як усі люди.

— Тобто? Зі словами «типу, ну, і таке інше»? Ну, типу так, не дочекаєшся.

Дана мимохіть розсміялася. Денис часто бував нестерпно серйозним. Вона сказала йому про це і, як годиться, почула у відповідь маленьку лекцію.

— Дуже добре, якщо людина сприймає все з іронією, але іронія ця має бути дозованою. Нерозумно ставитися до світу так, наче це анекдот, створений навмисне і виключно для твоїх веселощів. А деякі речі, як не крути, зі смішком не сприймеш. Отже, ми встановили, що замовник один. Само собою, я говорю про замовника на фільми. Тепер питання…

— Чому?

— Що «чому», Дано?

— Чому в Ризі це тривало так довго, у Москві, Талліні, Батумі, Єревані та Мінську — не більше року, а в Києві, по суті, вже чотири роки? Може, замовник жив у кожному із цих міст певний час… той самий час, на який припадають зареєстровані зникнення?

— Скоріше за все, так воно й було. Ось тільки перевірити це складно. Ті країни, де наш містер Ікс провів по три місяці, можна облишити у спокої — навряд чи він там реєструвався. Та навіть якщо взяти за аксіому його перебування в Латвії, із реєстрацією, і подальше оселення в Україні, тим же способом і з тією ж метою, то інтервал між цими двома подіями приблизно вісім-десять років. Так ми його не знайдемо.

— Ми ніяк його не знайдемо, — кисло напророчила Дана.

— А ось тут я з тобою не згоден.

Хосе-Антоніо Медейрос віддавався спогадам і мріям з однаковою палкістю своєї гарячої південної натури. Важко повірити, але тут, на забутій Богом Україні, він досяг усього того, за що безуспішно боровся довгі роки і в Мексиці, і в Штатах. Не кажучи вже про Аргентину, куди постійно тягнув його дід. Респектабельність? Будь ласка, він — викладач технічного ліцею, деколи і в університеті лекції читає… щоправда, на підготовчих курсах, але то пусте. Достаток? Платню йому поклали непогану, а на підробіток гріх і скаржитися. Асиміляція? Так він про неї все життя мріяв, ніколи не тримався за свою національну автентичність, як декотрі з його упертих друзів. О, латино-мексикано, куди твоє діло! У ньому, приміром, стільки різної крові намішано, що сам чорт не розбере, хто він за національністю, ну то й що? Йому і без цього непогано, без нації. Тим більше, тутешньою мовою він, завдяки діду, чеше, як рідною. Краще, ніж самі українці. Але то вже лірика. Добре, що його вічнозелений вигляд укупі з липовим дипломом Київського університету та справжнім знанням інформатики забезпечив йому гарну роботу. Як усе просто, коли ти молодо виглядаєш — для смаглявих людей це, загалом, не характерно. Тому він, називаючи свої дані так званому чоботарю для виготовлення фальшивого паспорта, сумнівався, чи не занадто це — скинути зі свого справдешнього віку цілих вісім років, але, як з’ясувалося, не занадто. Останнім і найпереконливішим аргументом слугувало те, що новий, омолоджений Хосе у вісімдесят другому році ще сидів за шкільною партою. Хосе реальний устиг вляпатися в погану історію. Згадувати про неї він не любив, а Україну як емігрантський притулок обрав за дуже простими принципами. По-перше, звідси родом його дід. Старий корч ледь не розридався від надлишку почуттів, коли почув про рішення онука, і відразу вирішив востаннє прикрити Хосе — як він сказав, по можливості. Ну, а по-друге, хоча й увесь Радянський Союз і ті складові, на які він розпався, Хосе бачив у труні в білих капцях, виходу не було. Раптом з’ясувалося, що колумбійські наркобарони — серйозні, часом навіть надміру похмурі дядьки, і жарти на кшталт викрадення кокаїну на суму в якихось нещасних сто тисяч доларів, що їх у цій країні чомусь смішно називають «умовними одиницями» — ні чорта собі умовність! — до них доходять швидко, але наслідки мають погані. Звісно, вони знали, чий він онук, ще б пак не знати, у них так служба інформації поставлена — ЦРУ відпочиває, разом із ФБР, — але тиснути на діда не посміли. Тут найшла коса на камінь. Цікаво, чи виплатив їм старий хрін ті сто кусків, на які їх кинули? Хосе боявся, що ні. Клятий дід принципово не любив наркотиків і, подейкували, що спраглим баронам, котрі прибули до Аргентини на розбірки, заявив: «Якщо ви настільки дурні, що дозволили вкрасти у вас товар, то я поки що не страхова компанія!» Звісно, на якісь поступки та знижки діду піти довелося — хоч як важко в це повірити, але й у Колумбії існує чистий бізнес. Та ж кава, приміром, банани… Але мазатися в білу коку навіть заради любого сина коханої доньки — ні, то не для діда Мігеля. Якби не ця ідіотська впертість, він, Хосе, вже міг би мандрувати світом, звісно, не нариваючись, обережно… Спочатку завітав би в Мексику, до мами. Потім що… напевно, Париж. І Лондон. Хосе-Антоніо дуже любив Лондон. Вважав його вишуканим і стильним містом. А ще — Італія. Рим, Венеція, Генуя, Неаполь… Шкода, що Дана не з ним.

Ніколи й ніде Хосе не зустрічав красуні, рівної його колишній учениці. Ані в Європі, ані в Мексиці, ані в тому задрипаному Голлівуді, куди у вісімнадцять років якийсь чорт попер його нелегалом. Думав, заробить трохи грошенят і позбудеться нав’язливого дзижчання аргентинського діда, що спав і бачив, як його діти та онуки все життя на дефективних дітей переведуть. Аж дзуськи! Хосе з усього розмаху врізався у той бетонний мур, що називається Великою Американською Мрією. Мур був заліплений яскравими плакатами, всуціль розмальований спокусливими картинками, але бетон під ними був справжнім, і лоба він розбивав до крові. Та навіть там, у тій оазі пещених краль, він не бачив жодної, яка хвилювала б його сильніше за маленьку українку з дивним іменем Неждана. А вона взяла і зрадила його. Спочатку обдурила, сказавши, що виходить заміж, а потім завела собі коханця, років, як мінімум, сорока, і без краплі стиду, з радісним вереском вішалася йому на шию, коли той приходив до ліцею. Добре, що це неподобство тривало лише півроку. Погано, що потім вона блискуче склала випускні іспити й автоматом потрапила на другий курс політеху. Хосе майже втратив її з поля зору. Майже… Він перевернувся на спину — минуле пригадується найкраще, коли лежиш на канапі, — витяг цигарку, затиснув її в білих міцних зубах і клацнув запальничкою. Сибаритська звичка — курити в ліжку, та що поробиш, такий уже він є, сибарит. Життя коротке, навіщо відмовляти собі в маленьких радощах?

Задзвонив телефон, новенький, дорогий — на таких речах не варто економити. Хосе-Антоніо зиркнув на визначник номера, скривився, і улюблений цигарковий дим раптом став здаватися йому ароматним зашморгом. Але трубку він зняв.

Бо на тому кінці дроту був замовник.

— Ось, поглянь, — сказав Ден, покликавши Дану до комп’ютера. — Я склав для тебе таблицю. Дуже цікава картинка вийшла, як гадаєш?

Дана за звичкою ткнулася носом у монітор, та вчасно згадала, що віднині у неї нормальний зір. Так, що тут у нас? Ага, дитячий благодійний фонд «Усі ми — діти Божі». Заснований у Аргентині, так давно… стільки не живуть! Кількість філій… ні чорта собі!

— Це спрут, що охопив увесь світ?

— Не увесь. Антарктида та Австралія залишилися поза зоною впливу.

Дана покосилася на Дениса — ніколи не зрозумієш, жартує він чи ні.

— Пощастило пінгвінам та кенгуру. Слухай, а цей Мігель Мар’яно… звідки у нього стільки грошей?

— А звідусіль потроху. Нафта, кава, сталь… Та річ навіть не в його багатстві, а в тому, що практично в кожній країні, окрім найвідсталіших, він знаходить місцевих доброчинців, які підтримують його справу власними коштами.

— З доброго дива?

— Ні. Зазвичай це ті люди, які теж мають хворих дітей. Далі дивися.

На якусь мить запала мовчанка, потім Дана вигукнула.

— Боже мій, він українець?!

— Так, але й це не головне.

— А що тоді… — раптом Дана зблідла. Денис цього не бачив, бо сидів до неї спиною, але добре розумів, що вона відчуває.

— Дене, — покликала вона зміненим тоном, радше для того, щоб перевірити, чи не зрадив її голос, аніж щоб щось сказати. Денис озирнувся, взяв її руку, і міцно стиснув.

— Люба?

— В усіх наших країнах?

— Так, і Латвія — найперша, ще за совка.

— А чому… різні назви? Це що, хитрий трюк?

— Ні. У країнах Європи відділення фонду мають права автономії. Скрізь, у принципі, мають, бо неможливо створити, приміром, один банківський рахунок, з якого фінансувався б цей багатоголовий велет. Так от, кожна філія вигадує собі назву, в міру сил та фантазії. А фантазії в них не бракує, як бачиш.

Дана швиденько переглянула список. Латвія, фонд іменується «Бог є любов». Естонія — «Милість Божа». Росія… г-м… коротко і зрозуміло: «Фонд реабілітації розумово неповноцінних та хворих на ДЦП дітей», назва трохи випадає із загального ряду, але то пусте. Грузія — «Очі Господні»… лайно, ось як це називається, вже й Бога на запчастини розібрали, не гірше за тих дівчаток! Вірменія — «Мудрість світу», Білорусь — теж коротенько так, і по суті: «Благодійний фонд допомоги дітям з порушеннями рухово-опорного апарату». Україна — «Світло надії». Що є, то є. Так блиснуло, що й досі в очах темно.

— Ти віриш у те, що наміри визначають подальшу долю дії? — дуже серйозно спитав її Ден, доки вона приходила до тями від читання. — Бо я вірю. Якщо ти почнеш добру справу з поганими намірами, рано чи пізно вона пірне під мідні ночви.

— Приміром?

— Ну, скажімо, відкриваєш невеличкий благодійний фонд, нібито щоб сиротам допомогти, а насправді — акумулюєш грошики на свою виборчу кампанію чи просто відмиваєш їх… чистота — чисто грак називається. Щоб уникнути зайвих запитань, дещицю надаєш і для сиріток… Благодійний фонд — справа хороша?

— Так. Але відмивання грошей — це зле. На мій погляд, це некоректний приклад.

— Цілком коректний, люба моя. І біда в тому, що таких я тобі сотню можу навести, якщо не більше.

— Гадаєш, сеньйор Мар’яно…

— Ні. Він — ні. Я тут деякі довідки навів щодо нього. Це — стара гвардія, справжній дракон, останній з могікан — ніколи в житті. Але хтось, близький йому… хтось із його родини — так, без сумніву. І саме тому я згадав про дію. Де відкривалися останнім часом філії фонду?

— У південній Азії та центральній Африці, судячи з твоєї таблиці. Слід уточнити, де?

— Ні, бо це не підходить. А ще?

Дана зазирнула в монітор.

— Польща, рік тому.

— Знову ні. Польські колеги стверджують — нічого подібного в них не було.

— Угорщина, два роки тому.

— З мадярами не зв’язувалися, перевіримо.

— Молдова, разом із Угорщиною.

— Перевіряли. Там люди добровільно нирками торгують. Тихий жах… Далі.

— А далі — Україна. Себто ми.

— А перед нами — Вірменія?

— Саме так.

— Перед нею — Грузія, Росія, Білорусь та Естонія.

— Правильно, але між Грузією та Росією ще вклинився Узбекистан, а між Білоруссю та Естонією — Румунія.

— В узбеків усе спокійно. І в румунів теж.

— Я тішуся за них. І не усміхайся так, Дене, я серйозно… твій крокодилячий вишкір аж у моніторі світиться.

— Наклеп і провокація. Але мова не про те. Що ти робиш сьогодні ввечері, нагідко? — Ден зі своїм кріслом розвернувся так, аби бачити її всю. — Після того, як підбереш щелепу?

— Ти запрошуєш мене на побачення?!

— Точно. У колумбійському посольстві чи представництві, як воно там правильно називається, сьогодні прийом. Там буде один амбасадор, для якого всі дівчата, старші від дванадцяти років — пенсіонерки, а головне — відповідальний секретар «Світла надії». Такий собі милий пухтій, що, за найсвіжішими чутками, здатен забезпечити відео на будь-який смак. І дитинку, і тваринку…

— А тваринку — це як?

— Не знаю. Ніколи не пробував. Краще запам’ятовуй легенду. Ти — моя коханка, а я старий, багатий і до нестями розпаскуджений тип.

— А в чому легенда?

Денис фиркнув.

— А вона ще не почалася. Отже, у мене вже нічого не виходить.

— Що не виходить? Ти загадками говориш!

«О, небо, і ця дитина постійно мене питає, звідки я знаю, що вона й досі цнотлива!»

— Вони самі зрозуміють, що. Ти, головне, текст не забудь. Скажеш, що стоїть у мене лише на такі фільми, а ти цим користуєшся!

— Я не… — Дана пекуче почервоніла. — А можна сформулювати це якось пристойніше?

— Ні, не можна. Ти ж не в кабінеті сексопатолога. Із цими хлопцями й крутіше говорять, Дано, та якщо ти почнеш корчити із себе інститутку, вони тобі просто не повірять. І тоді — все. Гаплик. Тому я тебе дуже прошу — залиш свою вихованість для тих, хто здатен її оцінити. І ще одне. Якщо ти не впевнена до кінця, що тобі вдасться переконати їх…

— Його.

— А його — це й означає їх, моя хороша. Так от, якщо ти не певна, краще не йди. Я маю запрошення на дві особи, то поведу туди Саву… хоч воно дещо й незручно.

— От лишенько, правда ж?

— Ні. Я не хотів світитися як гей, але нічого, переживу. Зате Сава досвідчений, з ним завжди цікаво поговорити, він добрий політолог…

— Хто?!

— А ти думала, вантажник? Ну, то менше з тим. Залишаєшся ти.

— Ще є Тамара, — солодко підказала Дана. Денис зареготав.

— Уявляю собі, як витрачу весь вечір на те, щоби знімати палких шанувальників пухкеньких форм із Томиного тіла. Так що, вочевидь, мала, як-то кажуть, при всьому розмаїтті вибору, альтернативи тобі немає.

— А якщо він… вони спитають, чому я й досі не покинула тебе?

— Не спитають, якщо правильно використаєш чарівне слово «багатий». І ще одне — ледь не забув. Можливо, там буде твій світський стерв’ятник.

— Ти про кого?

— А ти не в курсі? Про Любомира Шеремета. Так його називають у світі журналістики.