Янголи, що підкрадаються

Глава 12

— Тьотю, ти хоч усвідомлюєш, що зрадила мене?

— Ні, — червонясті від плачу повіки Олени сіпнулися над запаленими очима. — Ніякої зради в бажанні мати власну дитину немає й бути не може. А ти, моя люба, тямиш, на що мене штовхаєш? Ти пропонуєш мені угробити моє дитя. У мене термін двадцять два тижні, а це означає, що його шматками витягатимуть!

— Тьотю!

— Що — тьотю? Не подобається? Вибач, не я цю тему зачепила!

— А що, я?! — вмиваючись слізьми, крикнула Дана. — Це не я тобі дитину зробила! Не я винна, що вона тебе вб’є! Так лікарка сказала, і медсестра… І як мені тоді самій жити? Як? Ти казала — крім мене, у тебе нікого немає. Казала, я — твоя сім’я. Ти брехала мені, так виходить?

Олена зітхнула. Сказати, що розмова не була легкою — це просто заквітчати ружами каналізаційні труби, які прорвало досить давно. Сама винна, так їй і треба. Якби не ховалася від лікарів перший триместр вагітності та здуру домашній телефон не залишила в жіночій консультації, та вчасно з Даною поговорила б — усе було б інакше. А тепер — ось тобі ложка, Олено Тиктор, і наминай кашу, яку сама ж і заварила, аж доки не вдавишся.

— Дано, послухай мене, тільки дуже уважно. Лікарі… вони теж люди. Вони помиляються, деколи — завчасно панікують, бо за кожен… за кожну таку породіллю, як я…

— Ти ще не породілля.

— Маєш рацію. Тоді просто — за кожну таку, як я, вони дістають по шапці. Природно, що вони не хочуть зв’язуватися… Їм легше послати жінку на аборт, та й по всьому. Але аборт — це завжди вбивство, зарубай це собі на носі. Завжди!

— Але твої нирки…

— Годі. Моє здоров’я… таки не найкраще, але я цілком здатна народити цілу купу дітей. У тебе буде брат — правда ж, класно?

— Чому саме брат? — вони сиділи на кухні, й Дана сьорбала чай так зосереджено, ніби від цього залежала доля всього світу. До чаю тітка щедрою рукою плеснула коньяку — про навчання сьогодні вже не йшлося. — Може, ще дівчинка народиться…

— Не може, — Олена перегнулася через стіл і скуйовдила небозі волосся. — Одна дівчинка в мене вже є. Ні, це буде син. Козак. Я це відчуваю. І я маю на це право. Я ж маю право на щастя?

— Мабуть… а ти точно впевнена, що все буде гаразд?

— На всі сто відсотків, — ‘ тітка підморгнула. — Фірма гарантує.

Дана мовчки допила чай і раптом спитала:

— То від кого дитина?

— Навіть не уявляю. Мене ще можна звинуватити в легковажності, але в надмірній цікавості — ні.

Неждана гикнула.

— Це що, жарт?

— Ну звичайно, — погляд в Олени зробився замріяним. — Ти його не знаєш, але він — дуже хороший чоловік.

— Якщо це справді так, то де твоя обручка?

— Він не мусульманин.

Натяку Дана не зрозуміла.

— А при чім тут віра?

— У нього вже є дружина. І діти. Двоє дівчаток. Три рочки і два.

— Он воно що. Справді, дуже хороший чоловік. Прекрасний, я б навіть сказала. Мабуть, добрий сім’янин.

— Не суди його, Дано.

— Він знає? — дівчина підхопилася і забігала по кухні, перевішуючи з місця на місце ганчірки — перша ознака сильного хвилювання.

— Сядь, — тихо попросила тітка. — Тобі доведеться ще раз вислухати мене.

— У мене зараз вуха опухнуть, — поскаржилася Дана, та все ж наново вмостилася на табуретці. — Ну, давай. Говори. Тільки не починай з лекції про складне життя і ще якусь маячню — я для цього не в настрої. Говори конкретно — так чи ні?

— Ні. Він нічого не знає. І не дізнається.

— А це ж чому?

— А ти як вважаєш?

Дана подумала.

— Бо він одружений? — припустила вона.

— Не тільки.

— Ще є якась причина?

— Є. Він значно молодший за мене, багатий, але насправді — самотній.

— Боже, — Неждана театрально притулила руки до грудей, — яке горе! Жах який!

Тітка насупилася.

— Не блазнюй. Ти й уявлення не маєш, яке це насправді горе.

— Ні? Якщо я не маю про це уявлення, то хто тоді його має?

Олена знітилася.

— Пробач. Я хотіла сказати… я мала на увазі, що зараз цих юних скоробагатьків розвелося, як тарганів на смітнику. Їх безліч. Вочевидь, це такий час…

— Поганий час.

— І вони…

— Поспливали. Як лайно.

— Не кажучи вже про те, що перебивати дорослих нечемно, звідки математик знає такі слова?

— У шкільному туалеті на стіні написано. Продовжуй.

— Добре. Нехай буде так. Поспливали. Більшість, але не всі. Є винятки. І один із таких — він. Стався до цього, як тобі завгодно, але він — справжній чоловік. На такого можна опертися у скрутну хвилину. Добрий, надійний, спокійний…

— Тільки трохи жонатий.

— Було б дивно, якби ні. Такі, як він, на дорозі не валяються. Статки свої він нажив відносно чесно…

— Справді? І як це — «відносно чесно»? Купив собі банк на кишенькові гроші?

— З тобою важко говорити, — тітка Олена перевела дух. — Ти надто доросла. Навіть зараз, у свої п’ятнадцять. Як ти здогадалася, що він — фінансист?

— Та що тут здогадуватися? Ти працюєш у банку, правильно? За тобою вічно приїздить якась крута іномарка. Це не службова машина і вочевидь не авто клерка з управління депозитних операцій.

Тітка розгублено закліпала очима.

— Таке враження, що в банку працюєш ти.

— І, до слова, про цяцю на твоїй шиї. Якщо цей камінець фарбований, то я — натуральна брюнетка.

Два місяці тому Олена показала Дані надзвичайно красивий синій камінь, краплеподібний, на тонкому срібному ланцюжку — вірніше, так вона сказала, що срібному. Ось що мені подарували, похвалилася вона. Це фарбований циркон, додала тітка, але Неждана, яка на коштовностях розумілася ще гірше, ніж на поезії, раптом відчула — цей камінь якщо і забарвлений, то принаймні не людьми. А ще — що він дуже дорогий. Це читалося в його густій волошковій глибині з шовковистим відблиском, у тому, як мінялися відтінки його промінців при електричному освітленні… У ньому було щось містичне і чисте, цнотливе — так стверджувала Олена. І носила його, не знімаючи.

— Це єдине, що я в нього взяла, — голос тітки затремтів. — Це насправді сапфір. Такий гарний… точно під колір моїх очей.

— Дуже романтично. Та не має значення, єдине чи ні — за цю «краплинку» можна купити дві наші квартири, ще й на меблі лишиться. Як його хоч звуть?

— Мій камінь? Гадаєш, його треба назвати?

— Тітко!!!

— Яка різниця? — Олена відвела очі.

— Оригінальне ім’я. Уявляю, як звучатиме в твого сина по батькові. Тьотю, — Дана накрила долонею тремтячі Оленині пальці, — я тебе не засуджую. Я ніколи не змогла б… хоча ні, брешу. Ще півгодини тому я не просто засуджувала тебе — вбити була готова, але зараз… Це твоє життя, я тільки не розумію, навіщо це тобі?

— А навіщо тобі Любомир Шеремет? — тітка аж скинулася, а небога вирячилася на неї, не вірячи своїм вухам. — Ага, отже, і я ще можу чимось тебе здивувати?! Так, серце, я не сліпа. Я все бачу. А ось ти, до речі, Любка свого до пуття й не бачила, чи я помиляюся? Він для тебе — голос із радіо, та ще, може, розмите зображення на сірому газетному фото, так? О, ще знімок у журналі, ледь не забула — кольоровий… Чи це щось більше?

— Я не знаю, що це, — глухо відповіла Дана.

— Тоді я тобі заздрю. Деколи краще не знати. Бо я кохаю його. Я дуже сильно люблю цього чоловіка. Через те й не можу ставити його перед вибором. Розумієш?

— Ні.

— Прийде час — зрозумієш. Уже скоро. Інколи вибір — це найстрашніше з того, перед чим взагалі може постати людина. Необхідність вибору розбиває сім’ї і серця, часом навіть життя забирає. Не завжди цього можна уникнути, бо дрібний вибір ми, по суті, робимо щохвилини, але, якщо є можливість, то такого — саме такого, про який я говорила, — краще уникати.

— І як ти тепер збираєшся вчинити?

— Звільнюся з роботи і народжу дитину.

— Саме в такій послідовності?

— Тільки в такій, Дано. Тільки в такій. Ти не переживай… я зібрала трохи грошей — він мені добре платив, надто добре — я підозрюю, значно більше, ніж я того варта. Але то пусте — все одно для дитини. Ну, і ще деякі заощадження у нас лишилися з тих часів — я встигла дещицю в долари перевести, хату мамину продала… Так що гроші в нас будуть. Прорвемося.

— Чхати я хотіла на гроші. Пообіцяй мені, що не помреш!

— Всі ми помремо — рано чи пізно. Але обіцяю не квапитися, — Олена дивилася на небогу з ніжною усмішкою на рожевих губах. — Мені ще тебе в люди виводити, сина… Ніколи байдики в могилі бити. Все буде добре.

Дана аж затремтіла від поганого передчуття — власне, навіть од усвідомлення того, що її знову дурять, а вона безсила цьому стати на заваді. Усе її життя підтверджувало невеселу істину — ледве дорослі починали запевняти її, що все буде гаразд — обов’язково траплялося щось погане. Ось мама… стоїть із розбитим до крові носом: «Я буду щаслива! Я на це заслужила!» Тепер — тітка Олена — ті ж слова, ніс цілий, але загальний вигляд… Щось їй це все не подобається!

— Йди поспи, — буркнула вона тітці, зчищаючи з тарілок залишки каші — вони обидві боролися з гречкою, але не мали апетиту, тому каша перемогла. — На тобі лиця немає. Ще гляне на тебе твій містер Ікс, і відразу «швидку» викличе, будеш тоді знати!

— Твоя правда, — Олена важко піднялася з-за столу. — А ти?

— Приберу зараз, ось посуд помию, а потім радіо послухаю. Сьогодні мають дати Любомира в повторі — я минулої неділі не слухала… Про якогось Рéмбо.

— Рембó, — виправила тітка. — Артур, чи, як дехто вимовляє на французький манер його ім’я, Артюр Рембó. Геніальний французький поет-символіст. Ще твоєму Любку до нього… як до неба рачки. Він помер у тридцять сім років, писати перестав у дев’ятнадцять, однак багато встиг. Ну добре, не буду тобі заважати. Насолоджуйся.

Дана довго дивилася на двері, що зачинилися за Оленою, і напружено розмірковувала, як така розумна жінка може бути водночас такою дурною.