Янголи, що підкрадаються

Глава 14

«Того дня ніщо не віщувало біди» — цю фразу, досить часто вживану і в романах, і в періодичній пресі, Любко просто ненавидів, вважаючи її класичним зразком «чавунного штампа» — того, який вживають, не надто замислюючись над змістом. А що, по-вашому, мало віщувати біду, часто запитував він, насолоджуючись безглуздими, на його думку, відповідями: поганий сон, кепський настрій без очевидної причини, усе валиться з рук, тягне на сон або на сльози… Він цілком і повністю поділяв думку Оскара Уайльда про те, що ніяких вищих знаків не буває, а оскільки намагався підтримувати імідж інтелектуала, навіть працюючи у бульварній газеті, то завжди ретельно добирав слова для своїх статей. Він був переконаний — якщо замітка починається цими зашкарублими словами, далі можна просто не читати. Хоч би про що йшлося, подано це погано — а його як професіонала вже не могли шокувати будь-які новини, тільки їх подання.

Що ж, кожному воздається по вірі його — і ТОГО дня справді ніщо не віщувало біди. Він був звичайним, цей день — обурливим у своїй звичайності. З неба не сипав чорний сніг, та й білий теж — він не часто буває у квітні, не каркали зловісно ворони, темні хмари не заступали сонце, і сни Любку бачилися винятково чудові. Ніка, як завжди зранку, трохи капризувала, не бажаючи їсти корисну для здоров’я кашу і вимагаючи некорисної ковбаси. Любомир навіть хотів на неї нагримати, але стримався, і це було єдиним, що потім його втішало, якщо це слово тут доречне. Однак ця обставина трохи підтримувала його — та ще те, що, прощаючись із Нікою в дитсадку — вибачте, у так званому нульовому класі, вона так пишалася, що ходить до майже школи, Любко, теж за звичаєм, розцілував сестру в рожеві щічки, але несподівано замість: «Бувай!» — сказав:

— Я люблю тебе, янголятко. Я дуже-дуже тебе люблю.

Домініка всміхнулася і відповіла:

— І я тебе теж. Дуже-дуже.

Може, це й було віщуванням?

О шостій вечора, ще засідаючи в редакції «Юності», відчуваючи, як пар валить у нього з вух, перехопивши на обід лише цигарковий дим, чітко усвідомлюючи, що забрати сестру вчасно він не встигне навіть на гелікоптері, й не бажаючи вантажити Галю своїми проблемами, Любко зателефонував до дитсадка. Таке траплялося, хоча й не часто, і він домовився з однією вихователькою, яка ну дуже цінувала його творчість, що та, у разі таких виробничих накладок, заведе Ніку до сусідки, баби Каті, котра пам’ятала ще геніального Юхима і, хоч це й дивно, дуже його любила. Трубку зняла завідувачка садком, жіночка років п’ятдесяти на прізвисько Кремінь — як її прізвище насправді, Любко не пам’ятав. Вона правила своїм садком залізною рукою, а дисципліні в ньому позаздрив би сам Макаренко. Забувши назватися, він попросив покликати Юлію Семенівну.

— Її немає, — прозвучало у відповідь. Любко здивувався.

— А зранку була. Вона захворіла?

— А хто її питає?

— Ой, вибачте, це Любомир Шеремет. Я з приводу Ніки. Я тут на роботі затримуюся і попросив би… — він увірвав мову, бо завідувачка спочатку сказала: «Ми вам дзвонили, у вас постійно зайнято», — а потім заплакала. Він чомусь не став нічого більше розпитувати, очевидно, від шоку, просто кілька секунд дослуховувався до її придушених ридань, а потім кулею вилетів із редакції, навіть не поклавши трубку. Вони з таксистом порушили всі правила дорожнього й придорожнього руху, і водій відмовився брати додаткову плату, бо почув, у чому справа, і спохмурнів.

— Та не переймайся так, брате, — спробував він утішити пасажира. — Може, у малої живіт заболів. Апендицит там якийсь, чи що…

— І тому Кремінь плаче?

З авто Любомир вискочив на ходу і відразу ледь не носом вперся у жовтий міліцейський «бобик» із синьою смугою на боці. Сусідньою доріжкою до бокових воріт рухалася машина «швидкої допомоги». Любко спізнився буквально на якусь мить і, діставшись до клятих воріт, отримав чудову можливість помилуватися задніми фарами білого мікроавтобуса.

— Чорт!

По тій посипаній гравієм доріжці, яку щодня, поміж інших, утоптували і вони з Нікою, чомусь не біглося. Він повз по ній, як контужений слимак, повз, проклинаючи всіх софістів світу: якби вони мали рацію, якби шлях, поділений на відрізки, пройти було неможливо, він би ніколи не дізнався, що сталося, він так і жив би в незнанні, але «би» — безглузда частка, і вже ось вони, двері, які треба потягнути на себе, щоб увійти. Потягнути на себе…

Він так і зробив. І на нього впало все й відразу. Істерика Кременя, яку звали насправді Тамарою Іванівною, і яка виявилася матір’ю Юлії Семенівни, міліція — метушлива, як роздратовані оси, допит, довгий-предовгий, і страшна істина: Ніка зникла. А молоденька вихователька опинилася в лікарні з підозрою на інфаркт.

Ніхто достоту не бачив, як це сталося. На вечірній прогулянці все було, як завжди — дівчатка бавилися ляльками, хлопчики, ніби знічев’я — танками та машинками, аякже, вони були вже такі дорослі й трохи стидалися своєї зацікавленості іграшками, але й відмовитися від них не могли. Ніка блукала майданчиком осторонь від інших дітей — вона взагалі росла самітницею, його дівчинка — з незмінною Манею в руках. Юлія Семенівна в цей час, сидячи на ослінчику під «грибком», запоєм читала про походеньки Джеймса Бонда — дивно, які незначні, цілком зайві деталі закарбовуються у пам’яті в такі моменти життя. Втім, раз у раз вихователька оглядала своїх курчат щодо кількісної наявності. Востаннє вона бачила Ніку тоді, коли, вистромившись із виру карколомних пригод найкращого агента британської розвідки, зауважила дівчинку біля паркану — та завзято демонструвала язика й Маню бродячому псові. Звелівши не дражнити тварину, Юлія Семенівна знову зачиталася і отямилася, лише почувши звук працюючого двигуна — від’їжджала якась машина. Жінка підхопилася, але було пізно. Усе, що вона встигла помітити — це задник якогось авто вітчизняного виробництва — чи то «Жигулів», чи «Москвича», короткозора вихователька впевнена не була — бежевого кольору, котре швидко віддалялося у напрямку центру. Зчинивши ґвалт, пані Юлія кинулася викликати міліцію. Люб’язна диспетчер сповістила, що машина буде десь за годину, бо бракує пального, однак пообіцяла розіслати орієнтири всім постам ДАТ. Та чи не всі пости встигли їх отримати, чи викрадачі просто змінили авто, але більше Ніку ніхто так і не бачив. У сітці паркану виявилася чималенька діра — на рівні грудей дорослого чоловіка. Вона давно там була, але чомусь раніше її ніхто не зауважував. Таке трапляється.

Молодий капітан міліції, чиє ім’я Любко так і не запам’ятав, хоч як старався, а звання вирахував, як у дитинстві, за зірочками на погонах, — сильно нервувався, багато палив і що три слова вставляв матюки. Любомир слухняно відповідав на запитання — ви розумієте, ми не хочемо вас турбувати, співчуваємо вам, поділяємо ваше горе — почувши це, Любомир ледь не спитав, а чи є діти в капітана, — але ви ж розумієте, від ваших відповідей залежить те, як швидко ми знайдемо Ніку… правда, ви це розумієте? Любко слухняно кивав, але не розумів. Ані того, як йому тепер жити, ані того, яким чином його відповіді можуть хоч у чомусь допомогти. Прізвище, ім’я та по батькові, так, той самий, яка у нас, виявляється, начитана міліція… тобто карний розшук. Усе одно. Так, звичайно, я підпишу книжку вашій мамі, можу навіть усю бібліотеку підписати, хоч олександрійську… згоріла? Вибачте, щось я не те говорю. Адреса, місце роботи, фото Домініки — хороше, кольорове є вдома, а звичайне вже надала завідувачка дитсадка. Ні, мала ніколи не розповідала про сторонніх дядів, які виявляють до неї підвищену увагу. І про сторонніх тьоть теж не розповідала. Про що говорили взагалі? Про ляльку Маню і про поезію, про те, як минув день — у нього і в неї, про Петрика Семенишина, який їй, мабуть, подобався, бо щохвилини з’ясовувалося, що він «надто багато про себе уявляє». І про янголів. Ні, він не казав, що всі люди — це янголи. Так, він попереджав, що до чужих підходити зась. І що не можна нічого в них брати, і нікуди з ними їздити теж не можна. Так, неодноразово. Звідкіля йому знати, чому вона не послухалася? Ні, він зовсім не кричить, і не знає, чому дзвенять шибки в кабінеті завідувачки, яка боїться тепер потрапити йому на очі. Милосердний капітан призупинив допит.

— Хочете курити?

Любку хотілося померти. Він взяв сигарету негнучкими пальцями, хоча смутно пригадував, що Мінздрав попереджає, але не гарантує, тим більше — смерті легкої та безболісної. І що він, на жаль, людина, а не коняка. Крапля нікотину його не доб’є. Вчепившись за цю асоціацію, настирливо закрутилося в голові знамените Симоненкове: «Ти знаєш, що ти — людина?», але він і цього не знав, він плутався у своїх відчуттях і мріяв не відчувати нічого, а капітан без імені тим часом щось говорив… потік слів, із якого раптом виокремилося:

— П’ятий випадок за рік! Усі дівчатка… до десяти років… з вулиць, садків, зоопарку…

— Їх знайшли? — цигарка випала з рук. Міліціонер опустив очі.

— Двох, — і, помовчавши, додав: — Тіла.

Більше Любко нічого не бажав знати. Проти ночі пішов дощ, і він пішов із дощем — у місто, він блукав вулицями-удавами цілу добу і не відчував нічого — ані втоми, ані бажання поспати, але біль його не минав. Домініка стояла перед очима такою, якою була тим проклятим ранком — у блакитній сукеночці, нових сандаликах, білих гольфиках на збитих — упала з велосипеда — ногах і білим бантом на голові. Любко так пишався тим, що сам зав’язав той бант, тим, що нарешті навчився його зав’язувати, і та широка газова стрічка надзвичайно пасувала Ніці; зі своїм довгим золотистим волоссям сестра скидалася на ляльку набагато більше, ніж її Маня, була такою гарненькою — очей не відірвати. А може, бант і привернув увагу бандита? І навіщо тільки він зав’язав ту окаянну стрічку?

Він блукав би по місту й далі, доки не впав би десь, знеможений, а люди переступали б через нього і гидливо брижили б носи, думаючи, що він п’яний. Він так і не зміг напитися, жлуктив усе, що горіло, але збунтувався шлунок — свідомість залишалася чистою, мов скло, а усвідомлення того, що трапилося, різало серце ще гірше. Та допомога прийшла з цілком неочікуваного боку — від його шефа, Якова Гнатовича, якого невідома добра душа з карного розшуку повідомила, що за горе в Любомира. Пан Бунчук осідлав свого «Опеля» і, як справжній ковбой, пустився на пошуки друга. Йому пощастило майже відразу — він здогадався зазирнути у бар «Газетяр», у підвальчику того самого будинку, де розміщувалися редакції кількох газет — і поміж них їхньої. Коти знаходять шлях додому інтуїтивно чи інстинктивно, стверджують науковці — Любко так само прийшов на роботу. Тут було над чим замислитися.

Яків Гнатович не став вести з підлеглим довгі дискусії про сенс життя і недосконалість світу, відповідати на запитання, як таке могло статися, і чому саме з нею… з ним. Пан Бунчук також не дозволив вимастити шмарклями і сльозами свою нову жилетку — глянь, яка краса! на замовлення шилася! Він просто запхнув Любкові до рота якесь вбивче снодійне і, завізши додому, кинув спляче тіло в передпокої на підлогу, як лантух із соломою. На дверну ручку почепив цидулку із написом: «Не прийдеш післязавтра на роботу — звільню до бісової мами», і подався геть у своїх видавничих справах.

Коли Любко прокинувся, ця записка його дещо насмішила — спочатку. Це якщо прийняти за аксіому, що в тому стані він взагалі міг сміятися. Але ж і налякали їжачка голими сідницями! Можна подумати, йому є чого боятися! Зникла Домініка, і він умить став скидатися на порожню оболонку від мухи, висмоктаної діловитим павуком-життям. Він трохи потинявся квартирою і здуру подзвонив матері. Йому здавалося, що він збожеволіє, якщо не почує чийогось голосу. Не Ніки. Когось іншого. Бо навіть у тяжкому наркотичному сні Ніка щось говорила йому. Щось таке лялькове.

— Мамо, Ніка пропала! — крикнув він, мало не плачучи. І крізь потріскування на телефонній лінії та сотні миль дротів до нього долетів крижаний Агнесин голос:

— Ніколи не розуміла, навіщо твій батько назвав її цим дурнуватим ім’ям.

Її. Любко зціпив зуби і подумки порахував до трьох.

— Бо так звали його знамениту бабцю!

— Ха! Чим це вона знаменита?! Тим, що зі «стрибками» тягалася?!

— Це брехня, і тобі це відомо, — ще у ті щасливі дні, коли поруч із ним була Ніка, він навів довідки — заради неї, і з подивом з’ясував, що батько не збрехав. У Юхима справді була геройська бабуся-бандерівка, розстріляна якраз «стрибками», а не навпаки. — Але ми зараз не про те. Ти добре розчула, що я тобі сказав? Домініка зникла!

— Погуляє трохи і прийде!

— Мамо, її немає вже три дні!

— А тобі не здається, що це клопіт її батьків?

Цього разу, щоб заспокоїтися, довелося рахувати до десяти.

— Вони померли, мамо. Обоє.

— То чого ти від мене хочеш? — раптом (чи не раптом?) закричала Агнеса. — Щоб і я живцем до крипти полізла? Щоб у домовину лягла? Дістав ти мене зі своєю Нікою, хай їй грець! — і у вусі Любка болем віддалися короткі гудки. Йому здавалося, що він кричить від цього болю, від безвиході, і що кричить він один, а його місто мовчить. Місто, яке він колись так палко любив, а тепер ще палкіше зненавидів, німіє і лише насмішкувато виблискує вікнами-очима — таке велике і байдуже. Бездушний кам’яний мішок, у холодному череві якого назавжди зникла крихітна золотокоса дівчинка з очима кольору шафранів. Любомир упав на коліна, вчепившись собі у волосся.

— Я не вберіг її, татку. Боже мій, тату, прости мені — я її не вберіг!

Минула ще одна ніч без дна, І ще один чортів день, а надвечір Любко нащось подзвонив Галі. Він розумів, що зараз цього робити не треба, ще чіткіше, аніж тоді, коли набирав материн номер, та все ж — зробив. Галя страшно перелякалася, дуже швидко приїхала і довго втішала його різними способами, а коли нарешті заснула, знесилена, йому стало ще гірше, ніж було. Він подумав, що це ж вона вперше віддалася йому, взагалі вона була дівчиною, а він їй навіть якихось гарних слів не сказав… Він і сам не знав, чого шукав у її обіймах, але вже точно — не задоволення, він не міг навіть думати про задоволення, це здавалося йому зрадою Домініки. Просто те, що він живий, теж здавалося йому зрадою, а Галя… так, вона добре ставилася до Ніки, усі добре ставилися до його сестрички. Так, вона щиро сумувала разом із ним, але насправді це — його особисте пекло і тільки його біль. Хоча це, звичайно, ще не причина, аби псувати Галі життя. Чомусь Любомир був переконаний, що відтепер буде нести в собі лише деструктивне начало. Та хоч би як, а Галина не заслужила того, щоб її використовували. Вона хороша, спокійна дівчина, виживає у Києві, навіщо морочити їй голову? Щоправда, вона заявила, що ні на що не розраховує, що їй нічого від нього не треба, просто — бути поруч, та всі вони спочатку так говорять, а йому не потрібна сім’я. Все, що роблять дівчата у стосунках із хлопцями — все це з дальнім чи навіть з ближнім прицілом на сім’ю. Ще діти підуть… Любко здригнувся. Думати про Галю було прикро, про Ніку — нестерпно боляче. І він подумав про роботу. Любко згадав, що він журналіст. Поки що.

Адже він може провести власне журналістське розслідування, головне — зробити собі посвідчення пристойного видання і не казати сумнівним людям, де він працює насправді.

Крім того, в нього багато знайомих — у ЗМІ, у міліції і навіть у СБУ.

А потім він зрозумів, що віднині у нього в житті одна мета — знайти Домініку. Або її викрадачів. Він востаннє за цей гумовий чотиридобовий день зняв трубку, набрав домашній номер Якова Гнатовича, і о першій годині ночі ощасливив шефа повідомленням, що завтра — себто вже сьогодні — виходить на роботу.