Янголи, що підкрадаються

Глава 7

Тіло знайшла тітка Олена — вона занепокоїлася, що сестра не виходить до скромного святкового столу, який вони домовилися накрити ще вчора (продукти — від Майї, готування — Дани, сервірування Олени). По дванадцятій дня, після десятихвилинного нерішучого переминання з ноги на ногу біля сестриної — себто вже подружньої — спальні, Олена нарешті постукала в двері. Не отримавши відповіді, постукала сильніше, двері прочинилися, і в утворену завдяки цьому щілину вона побачила, що Майя лежить на підлозі, лицем донизу, а Василя в кімнаті немає. Враз забувши про всі суперечки з сестрою, Олена вихором залетіла до спальні.

— Маєчко, що з тобою? Тобі погано, серце моє?

У відповідь лише рипнуло вікно, чомусь відчинене в цю по-зимовому холодну, непривітну пору. Вже беручи за плечі сестру, щоб перевернути її, Олена знала, що ніколи більше не почує від тієї жодного слова. І навіть того, сакраментального: «Не твоє діло», що так дратувало її, доводячи до сказу, теж не почує. І вже не лишилося на білому світі нікого з тих, хто називав її, як у дитинстві, Льоля. Олена довго дивилася на багряно-сині плями від пальців на сестриній шиї і чекала сліз. Сльози так і не з’явилися, зате прийшло заціпеніння, похмуре відчуття ірреальності, таке, наче і ця кімната, і ця квартира, і увесь дім — усе гуртом — просто жахливий сон, жахливий саме своєю монотонністю, своїми тінями, що ховаються від сіруватого, сяк-так процідженого крізь хмари денного світла по кутках осель і сердець… Не було болю, але його предтеча — така собі рятівна байдужість — вже потроху огортала Олену тупим здивуванням: чому це трапилося саме з Майєю? Чому це мусило трапитися саме з нею?

І — вже цілком слушне запитання — де подівся Василь?

Олена закрила сестрі очі — це було непросто, враховуючи те, що вони ледь не повністю вилізли з орбіт, і пішла викликати міліцію.

Неждана саме побігла за мімозами, на які економила довго й невідь на чому. На розі гастроному, біля телефонів-автоматів, уже стояли бабусі з відрами, а навколо них юрмилися покупці, здебільшого — чоловіки, які з болем у серці відривали від щоденної порції горілочки нещасні копійки, аби раз на рік віддаруватися від своїх жінок, тицьнути їм ті патички з крихітними жовтими кульками ледь не в писок, разом із парфумами «Росинка» і вечірнім концертом по телевізору, і благополучно забути про їхнє існування до наступного свята. Тут усі так жили. Це були правила гри, яких дотримувалися і молодиці, і їхні кавалери, що полюбляли жартувати: «Як добре, що жіночий день лише раз на рік», і квіткарки, котрі в ці дні дерли з покупців три шкури, та ще й вовну знімали. У Дани грошей вистачило лише на дві крихітні, убогі, як рання весна, гілочки, але дівчина квапилася додому в доброму настрої, навіть обігнала на сходах двох сердитих чоловіків, і зовсім не зауважила, що один із них у формі, і що під їхнім парадним стоять сині міліцейські «Жигулі».

Дана мала свої ключі, та не встигла навіть брязнути ними — двері розчахнулися, як вхід у печеру Сім-Сім, і тітка Олена, чомусь замотана в пухову, ще бабусину шаль, гаркнула на небогу люто, мов пес:

— Де ти лазиш? Марш на кухню!

І Дана збагнула — трапилося щось страшне. Вона не вміла надумати, що, але одне знала напевно — ніколи раніше Олена не говорила з нею так. І річ була не в словах, що розпорювали повітря, як ніж грабіжника — перину. І навіть не у виразі тітчиного обличчя. Це очі… вони зненацька нагадали Неждані синю смальту, яку вона бачила на стінах Софійського собору — непрозорі, застиглі, мов неживі. Квіти випали з Даниних рук.

— Мама?

Дівчина рвонула вперед, та тітка все ж устигла схопити її, не дати увійти в материну спальню. За спиною щось хруснуло — ледь чутно і водночас голосно. Важкий формений черевик наступив на мімози. Дана зойкнула, а міліціонер розгублено подивився собі під ноги.

— Вибачте…

— Пусте, — сказала тітка голосом, що здавався вкраденим у якогось дерев’яного ідола. Візитери, обидва несподівано схожі на сором’язливих лелек, довго витирали ноги об зачовганий килимок біля порога, ще довше називалися та показували якісь посвідчення, а Неждана дивилася на них і усміхалася.

— Де мама? — спитала вона нарешті.

— Вона не знає? — спитав той, що в цивільному — з волоссям кольору стиглого жита і густими вусами.

— Вона щойно повернулася, — пояснила тітка.

— Сьогодні Восьме березня, — нагадала Дана, ставши навшпиньки, щоб через плече дядька у формі зазирнути до маминої кімнати. — Я квіти купувала… А ви вже привітали своїх жінок?

— Сонечко, будь мужня, — той, що у формі, з погонами капітана на худих плечах, чорнявий і вилицюватий, потягнувся, щоб взяти її за руку, та Дана відступила, притьмом сховавши долоню за спину. — Чорт, як я це ненавиджу! Може, ви їй скажете?

Дана не знала, до кого він звертається — до тітки чи до свого колеги в цивільному, і що саме хтось мусить їй сказати, але затрясла головою так, що окуляри в некрасивій чорній оправі сповзли на самісінький кінчик носа.

— Я не…

— Доню, — здавлено мовила тітка Олена, і все стало зрозуміло.

— Ні, тьотю!

— Майя… вона…

— Я не хочу…

— Мені так шкода, але вона…

— …нічого чути. Не хочу чути… нічого…

— Твоя мама померла.

Неждана підвела очі й глипнула на міліціонерів поверх оправи.

— Зовсім?

На Олену вона підкреслено не дивилася. Не могла, їй здавалося, що варто лиш глянути на неї — і її легені луснуть, увібравши в себе ще й тітчині ридання. Вона знала, що тітка Олена захлинається криком, знемагає від нього, гріє його бабусиною шаллю, щоби він скоріше розтанув, розчинився у ній, вийшов крізь пори. Але він не розтане, як той сніг, що падав їй на вії у Новорічну ніч. Ні, він житиме у ній ще довго, так довго, що тітка звикне до нього, як звикла було Дана до того, що мати ніколи її не помічала, ніколи не пишалася нею, не читала їй казок на ніч, не обіймала її, так і не взяла до рук жодної з десятків грамот, чесно зароблених донькою на різноманітних олімпіадах, до того, що в цій родині її справді не ждали. Але це трохи інший біль… Дана повернулася до дядька в цивільному.

— Хочете чаю?

— Він задушив її, — говорив чоловік у формі сам до себе, оглядаючи шию покійної. — Голими руками. Слідів боротьби немає зовсім — спала вона, чи що? На те схоже. Може, й прокинулася вже в останню мить, та пізно було.

— А ви як вважаєте, вона мучилась? — Олена, що, здавалося, примерзла до одвірка, нарешті ворухнулася. Зробила кілька непевних кроків у бік сестри — тіла сестри — та не втрималася і впала на дешевий, із ситцевою оббивкою стілець. Які ж меблі в них убогі, промайнула недоречна думка, аж від людей стидно… Зате креми в Майї на трюмо — дві її зарплати! Її…

— Я ж просив вас вийти! — капітан блимнув невдоволено, але все ж відповів по суті. — Я не патологоанатом, та гадаю, — ні. Це вас утішить?

Він і сам не знав, навіщо бовкнув останню, злу фразу — чи його дратувала ця сліпуча врода в оправі ледве не жебрацького животіння, чи просто давалася взнаки втома — це була остання година його чергування, виснажливого, довгого, з дрібними пригодами: бійки, крадіжки, хуліганство. Він уже спав, коли до відділку подзвонили, спав, поклавши голову на щойно підписаний протокол, а йому сказали: «труп, можливо, вбивство». Перше, що він подумав, — убивство побутове, розкрити — раз плюнути, а тепер видно, що натуральний «глухар» накльовується, і він вільний плюватися, як верблюд, на далекі відстані, але знайти привида квартири номер дев’ятнадцять, відомого її мешканкам, як дядя Вася, буде не так уже й просто. Руда красуня випросталася на своєму стільці, що виглядав чомусь, як трон, хоча ще хвилину тому був старою кривоніжкою у глибоких подряпинах, і розгнівано сказала:

— Авжеж. Просто камінь із душі впав. Не хочете ще чимось мене порадувати?

— Вийдіть із кімнати.

— Чорта з два!

На цій оптимістичній ноті в двері подзвонили — приїхали експерти. Разом із ними з’явилися й пойняті — якісь сусіди, вперто незнайомі. Вони ретельно ховали за масками фальшивого співчуття болісну, до кривавого блиску в очах, цікавість і перешіптувалися між собою так жваво, що Олені здавалося — в її вухах оселився цілий рій бджіл. На кухні цивільний блокував Дану — вона рвалася до тітки. Експерти швидко оглянули місце злочину, засліпили Олену численними фотоспалахами, поклали Майю на ноші й кудись понесли, накривши лице білим простирадлом. Добре, що була чиста білизна, спливла ще одна безглузда думка з глибин підсвідомості, хоч за це не доведеться червоніти… Майї, тій уже все одно…

— Їй робитимуть розтин? — така смішна, слабка надія, що не робитимуть. Убивство. А ти, пані досліднице, розкраяла б черево рибі, що невідомо чому викинулася з акваріума?

— Обов’язково, а ви як думали? Це слідство, а не балаган! Стан внутрішніх органів треба дослідити, чи не була вона вагітна, невиліковно хвора…

— А він придушив її з милосердя, так?

— У неї в крові може бути наркотик, — капітан, здавалося, не чув її. — І взагалі… що завгодно!

— Навіть кров, — навіщось сказала Олена.

На місто опустилися сутінки, більшість мешканців налаштувалася на телевізійний концерт «Зі святом, любі жінки!», а оперативно-слідча група у складі двох осіб усе ще перебувала в будинку сім на вулиці Алішера Навої. На Олену, яка по суті так і не вийшла з шокового стану, сюрпризи сипалися, мов із рога достатку. Найперше з’ясувалося — і про це їй люб’язно повідомив капітан, попередньо довго матюкаючи когось по телефону, — що громадянка Майя Тиктор, тисяча дев’ятсот шістдесятого року народження, була не зовсім заміжня, а вірніше, зовсім не заміжня, і якщо й устигла взяти шлюб, то зробила це в таємниці, не гіршій за державну, бо ні в районному РАГСі, ні в центральному жодних записів про наречену з такими даними не було. Коли знайшли паспорт Майї, побачили, що сторінка, на якій вгорі написано «Сімейний стан», сяяла незайманою чистотою. Олені знадобилося кілька хвилин, аби перетравити цю новину: вона терпіла вдома абсолютно стороннього чоловіка.

Далі новини були ще цікавіші. Капітан, що вже бігав до їхнього телефону, як до свого власного, після одного такого забігу повернувся ще похмуріший, ніж був увесь цей час, і вкотре настійливо попросив вивести кудись Неждану, яка під шумок утекла-таки з кухні і тепер стояла за спинкою тітчиного стільця, як юний паж, майже непорушна, бліда й мовчазна.

Олені не сподобалося ані саме прохання, ані тон, яким воно було озвучене. Вочевидь, малося на увазі, що вона защепне на шиї в малої повідець і вручить його якій-небудь сусідці зі словами: «Ви тут з нею погуляйте, доки я у справах». Однак стосовно Дани цей номер не проходив, про що капітана і його цивільного соратника було сповіщено негайно і в дуже різких виразах.

— Ну, як хочете, — процідив «формений» дядько. Олена для себе означила їх дуже просто — за зовнішнім виглядом: один у формі, другий у костюмі. Деталі її не цікавили. — Та не кажіть потім, що я не попереджував. Вам відомо, що ваша сестра хворіла на гонорею?

Олена й оком не змигнула.

— Я не венеролог.

— Може, за це він її і вбив? — припустив цивільний.

— Усе може бути, — філософськи відгукнувся капітан. І тут нарешті озвалася Дана.

— Про що вони говорять?

Тітка накрила долонею пальці небоги, що з усіх сил учепилися в її плече.

— Про погану хворобу.

— А хіба бувають хороші хвороби?

— Слушне запитання. Мабуть, що ні.

Капітан, почувши це, оскаженів.

— Востаннє повторюю, трясця вашій мамі, виведіть звідси дитину! Що, зовсім розуму нема — їй таке казати?!

— Це моя мати. Я маю право знати все. — Дана трохи помовчала, і додала: — І я вже давно доросла.

Ще зовсім молодий чоловік у погонах глянув їй прямо у вічі й відвернувся.

Вона справді давно не дитина. Поможи їй, Боже.

Міліціонери такі роздратовані, думала Дана тим часом, і дуже їм співчувала. Адже вони з тіткою, по суті, так і не змогли відповісти на жодне їхнє запитання. Вони насправді нічого не знали про дядю Васю, а того, що знали, було замало, щоб допомогти слідству.

— Де він працював, цей ваш Василь? — спитав добродій у цивільному.

— Він не мій. І він ніде не працював, — сказала Олена. — Принаймні на моїй пам’яті він не виходив із дому більше ніж на півгодини.

— І на моїй теж не виходив, — додала Дана.

Міліціонери перезирнулися.

— Ось тобі й капіталізм, — мовив той, що у формі. — Раніше всі десь працювали. А хто не хотів, той сидів за дармоїдство. І як тепер накажете його шукати?

Той, що в цивільному, мовчки дивився на тітку Олену, та ще й з таким докором, ніби вона прямо відповідала за виникнення диких форм капіталізму в суверенній Україні.

— Ви хоч прізвище його знаєте? — поцікавився формений. Олена вишкірила зуби в єхидній усмішці.

— Ні. Це ж не я за нього заміж вийшла. Тобто… ви розумієте. Щодо прописки Майя мене не турбувала, а решта… коли я намагалася щось у неї спитати, у відповідь чула: «Не твоє діло».

— Ну, не сім’я, а просто еталон любові та довіри, — захоплено вигукнув «цивільний».

— Свої оцінки можете оприлюднити в журналі «Людина і закон», — холодно зронила Олена. — Читачам сподобається. А мені ваше «фе» до одного місця. Я у цій божевільні майже тридцять років прожила, все життя, не рахуючи навчання та відряджень. Тому, будьте ласкаві, приберіть із ваших мармиз такий вираз, ніби ви лайно у білих рукавичках розгрібаєте, і займіться нарешті справою, за яку вам… — вона затнулася, а в очах у «форменого» блиснули веселі вогники.

— Гроші платять? — допоміг він.

— Це ваша робота.

— Точно, — цивільний встав, простягнув їй руку. — Вибачте.

— Все гаразд, пане Геннадію.

— Ви запам’ятали, як мене звуть? — здивувався той.

— Не тільки вас, а й вашого колегу. І прізвища запам’ятала, і звання — я ж дивилася посвідчення. Ви — майор Прокопчук, старший слідчий Дніпровської районної прокуратури, а ваш друг у формі — капітан Юрій Тищенко, старший оперуповноважений карного розшуку районного відділення управління внутрішніх справ. Правильно?

— Феноменально! — захоплено вигукнув капітан і глянув на Олену значно прихильніше. — Вам нова робота часом не потрібна? Бо в разі чого в нашому відділку знайдеться вакансія.

— Я за фахом іхтіолог.

— То ми практично колеги! Ми теж ось… рибку ловимо. Ну, гаразд. Пані Олено, — слідчий трохи помовчав, — ми мусимо провести детальніший огляд речей потерпілої. Як ви скажете — будемо чекати пойнятих, або…

— Не треба більше пойнятих. Шукайте.

— Може, там десь, в особистих речах… хоч щось вкаже на цього Васю. Я розумію, вам це неприємно…

— Але не смертельно. Я це переживу, — сказала Олена і раптом розсміялася сухим, неприємним сміхом, що дуже швидко перейшов у такий же сухий плач.

Доки пан слідчий крапав їй валер’янку і намагався заспокоїти ідіотською фразою: «Ну, не треба… не плачте, я вас дуже прошу!» — капітан, не питаючи дозволу, взяв до рук записничок Майї, який лежав на тумбочці біля ліжка й за розміром більше нагадував телефонну книжку якого-небудь райцентру — такого собі невеличкого, тисяч на п’ятдесят мешканців, містечка.

— Ні фіга собі, — присвиснув він, гортаючи сторінки. — Ти тільки поглянь на це, Гено. Який обсяг! А записи як велися! Ну чисто тобі гросбух із борделю! Самі лиш імена та цифри, ні прізвищ, ні адрес…

— Так, писати коханцям листи вона вочевидь не збиралася, — підтвердив слідчий, і собі перегорнувши кілька сторінок. — Праці тобі, Юро, на два тижні стане.

— Ти що, хочеш, щоб я їм усім подзвонив?

Майор м’яко всміхнувся.

— Хочу я вдома жінку. А тут — наполягаю.

— Це нічого не дасть.

— Вибач. Робота псяча. І ти знав це, коли йшов у карний розшук.

— Та не знав я ні хріна! Мене не попередили!

— А незнання законів не звільняє від відповідальності — таке ти чув?

— Еге ж. На першому курсі, — капітан сумно глянув на записник, потім на Олену. — Я вилучаю це, як речовий доказ.

— Вилучайте, що завгодно і як завгодно. Тільки знайдіть його.

— Пані Олено, — майор Прокопчук зітхнув, видно, збираючись із духом, — я не хочу вас дурити. Себто вселяти у вас марні надії. Я хотів би зараз пообіцяти, що з-під землі його дістану, негідника того, що небогу вашу круглою сиротою зробив, а Юрко мене б підтримав, але навіщо ця вистава? Шансів знайти його практично немає. Ваша сестра на пошті працювала, я правильно запам’ятав? Не буду вам казати, скільки там людей буває щодня, досить одного разу підійти до жінки за віконцем і призначити їй побачення, і все! Справу зроблено! І тебе ніхто не згадає, і маєш подругу — без проблем! Ми, звичайно, все перевіримо, колег її опитаємо, начальство, але… я так давно працюю слідчим — он хай Юрко скаже, стільки не живуть. Без чуття у нашій справі довго не протримаєшся — хоч ти опер, хоч слідах. І моє чуття каже мені: це дохлий номер. Вася зник назавжди. Випарувався, наче й не було! Не залишив жодної своєї речі, ані бритви, ані щітки зубної, ані, перепрошую, трусів — усе підмів, геть чисто! Так, звісно, ми знімемо відбитки пальців, оформимо все як слід, але якщо він раніше не притягувався — а я зуб даю, що не притягувався, то ми можемо або чекати, хоч як страшно це звучить, доки він уб’є ще кого-небудь, або дістати по шапці від начальства за черговий «висяк» — утім, одне одному не заважає, і забути про цю справу назавжди. Ну, тобто не зовсім назавжди, бо періодично Юрка ось, — він ткнув пальцем у капітана, — та й мене будуть викликати на «килим» і добре пісочити — вбивство, як не як, але спочатку це буде щодня, потім — щотижня, далі — щомісяця, аж доки…

— Я розумію, — повільно промовила Олена.

— Він же навіть не через двері втік, Вася цей. Відчинив вікно, та й по всьому, благо, другий поверх. Медексперт каже, вбивство сталося десь о сьомій ранку, тобто людей на вулиці мало, вікна ваші, знову ж таки, у лісок виходять, хто його бачив? Ніхто. Опис ваш… ну, той, що ви дали, — майор трусонув аркушем із тітчиними свідченнями, — дуже цінний, одне в ньому зле — до кожного третього мужика підійде, котрому за сорок.

— Він постійно пітнів, — сказала Дана.

— Що, маленька?

— Він пітнів. Майка була в мокрих плямах. Він тому й тримав вікно відкритим увесь час. Мама скаржилася, що їй холодно, але він або мовчав, або бив її — якщо вона йому з тим набридала.

Неждана розуміла, що й ця прикмета мало що дасть слідству, але слухали її чомусь дуже уважно і майор, і капітан. Першим не витримав Геннадій.

— А знаєте що? — гнівно звернувся він до Олени, і навіть вуса його настовбурчились якось обурено. — Я б таких, із дозволу сказати матерів, як сестричка ваша, сам би на місці забивав. Без суду і слідства. Ось не смикай мене, Юрку, чув я, чув, що про мертвих нічого, крім хорошого! Та що ж ти за мати, сука така, якщо дитя на мужика проміняла?!

Олена мовчки підвелася й махнула рукою в бік виходу. Майор зрозумів натяк, так само мовчки взявся за пальто, доки капітан Тищенко квапливо збирав усі папери в одну купу, і заговорив, уже стоячи на сходовому майданчику:

— Я не збираюся вибачатися, бо сказав те, що думаю. І можете скаржитися на мене куди завгодно.

— Ви не маєте права судити її!

— Гляньте краще на дівчинку! Скільки їй — тринадцять?

— Чотирнадцять!

— О, шарман! І вона вже бачила, як чужий дядько гамселить її матір. Як ви гадаєте, яке ставлення до чоловіків буде в неї після цих уроків?

— А ви Зиґмунд Фрейд чи Макаренко?

— Я — ідіот. На все добре, пані.

Олена навіть не помітила, як капітан прослизнув повз неї і теж опинився на сходах. Довго дивилася на міліціонерів, які чомусь не квапилися йти і тупцяли на одному місці, немов чекаючи манни небесної, а потім навіщось гукнула — буквально крикнула, хоч стояли чоловіки за два метри від неї:

— Майя була дуже нещасна!

І Геннадій не забарився з відповіддю:

— Сподіваюсь, що так. Ми повідомимо вас, коли можна буде забрати тіло.

— Тепер ми лишилися тільки удвох, — згорьовано прошепотіла тітка, коли вони сиділи на дивані в її кімнаті, як у мушлі, прикриті ілюзією надійності, і гріли руки об чашки з чаєм, який не збиралися пити. Дана звела на тітку очі, схожі на шматочки зеленої смальти:

— Ми завжди були тільки вдвох, хіба ні?