Янголи, що підкрадаються

Глава 15

Вранці, повернувшись додому з купою непотрібних паперів у руках, без яких, як було сказано, їй не видадуть свідоцтва про смерть, Дана дуже швидко втямила, про кого говорила Олена — як усвідомила й те, що тітка не марила. Відразу з передпокою на Дану війнуло кислим — так часом тхнула вкинута матір’ю до сміття квашена капуста. І ще чимось знайомим видавався цей сморід, щось таке нудотно-пітне було в ньому, щось, що, здавалося, назавжди пішло з їхньої хати… За дверима тітчиної спальні хтось вовтузився, через паперові стіни до Дани доносилися зойки, стогони й голоси. Ось ця, в лиху годину найнята нянька просить когось не зупинятися, ось вона вищить так, ніби її ріжуть, а ось… не вірячи власним вухам, Дана рвучко розчахнула двері й побачила огидну картину: жирна спина дяді Васі, котрого дівчинка впізнала відразу, навіть не бачачи лиця, рухалася в такт няньчиному попискуванню, а з-за його монументальних розмірів драглистої дупи стирчали, мов сірники, ті обтягнуті шкірою кістки, що правили за ходулі Аглаї Петрівні. Кілька секунд Дана дивилася на хаотичні рухи Василя між широко розставлених жіночих ніг, наче заворожена, аж доки її не знудило. Вона судомно і досить голосно ковтнула, дядя Вася озирнувся і розплився в привітній усмішці.

— Неждано! Кого я бачу!

Дана метнулася до ванни — вона зовсім не збиралася тікати, не хотіла лише блювати на очах у цього бидла, однак Василь, вочевидь, подумав щось таке про втечу, бо з криком: «Стій! Куди?!» — та з неочікуваною для його комплекції спритністю відірвався від жінки, кинувся Дані навперейми і, схопивши її за руку, сильно смикнув на себе. З кімнати щось обурено кричала нянька — вона, вочевидь, лишилася невдоволеною.

— Ану тихо будь, маленька курва! Бо шию зверну, як курчаті!

— Пустіть мене! Мені погано!

— Що таке? — дядя Вася коротко реготнув, але відпустив дівчину, і, не прикриваючи дверей ванної, анітрохи не соромлячись того, що він голий, зосереджено спостерігав, як Дану вивертає жовчю — вже годин двадцять вона нічого не їла. — Статеве виховання шокувало? Дарма ти так, руденька, реагуєш. Це ж ця, як її… краса людських стосунків.

«Звірі, — думала Неждана, полощучи рота і намагаючись не дослуховуватися до Василевої маячні — він і досі щось молов, ніяк не міг заткнутися. — Щоб я після цього комусь дозволила хоч пальцем мене торкнутися?! Та не діждуться! Маніяки чортові!»

На язиці ще залишався присмак гіркоти, коли вона увійшла в кімнату до малого. Взяла хлопчика на руки, плачучи, дивилася, як той пускає радісні слиняві бульки. Не кричить — це добре. Знав би, що сталося — на пси від крику зійшов би. Любомир. Любко… ні, краще вона називатиме його Мирось, Мирко — просто щоб не плутати. Не забувати. Любко — то для її поета. Для її прекрасного принца з фіалковими очима, який існує у світі рим і, звісно, не має жодного уявлення про такі страхіття. Любко — це як любов, тільки чоловічий варіант… Василь, що вже вбрався у штани, посунувся за нею і мовчки спостерігав; як вона заколисує хлопча.

— Та хвойда… його хоч нагодувала?

— А я звідки знаю? Я тут годину, не більше.

— Швидко ви… зблизилися!

— То все моя чарівність, — дядя Вася вишкірив нерівні, але надзвичайно білі, як у хижака, зуби. — Ви ж замки поміняли, так? Розумна обачність. Але що це вам дало? Я сказав голоблі… тобто Аглаї, що я твій тато, вона мені й відчинила. Миле в неї іменнячко, правда?

— Авжеж. І дуже мило з твого боку дізнатися, як її звуть, перш ніж трахнути!

Коливаючись пузом, неначе холодцем, Василь підійшов до Дани і, не прицілюючись, тріснув кулаком прямо в обличчя. Удар прийшовся в око, і від болю вона закричала, ледь не впустивши малого.

— Ще раз «тикнеш» мені — уб’ю, стерво малолітнє, — дуже тихо й переконливо мовив дядя Вася. — А хлопця поклади… як, до речі, його звуть? Чого мовчиш? Ще раз у писок зацідити для швидкої реакції?

— Мирось.

— Дурне ім’я. Та від вас, бабів, чогось розумного чекати годі. Ну, поклала? Від ліжка відійди. Ага, бачу. Гаразд. А тепер слухай мене уважно. Йди на кухню і чекай там, доки я ту голоблю не дотрахаю. Треба, щоб вона кінчила — закон ввічливості. Ти хоч знаєш, що таке оргазм? Що, знов геть мову відібрало?

Дана здригнулася всім тілом, але не випустила й пари з уст. На щастя, Василь не став загострювати на цьому увагу.

— То дочекаєшся мене, ясно? Треба поговорити. Я для більшої певності спальню з малим замкну. Мені ще мати твоя збочена ключі дала, сука брехлива. Це моя небога, — передражнив він покійну Майю, і знову перейшов на діловий тон. — Внутрішні замки ви не міняли? Бачу, що ні, от і молодці. Ну, чого вклякла — рушай, куди звелів! Чи хочеш до кінця додивитися?

Він зареготав, а Дана підстрибнула так, наче її вдарили батогом по кісточках, і побігла на кухню. По дорозі зазирнула у велике дзеркало — під оком розпливався синець. Він обіцяв бути великим — як її ненависть.

Дана нізащо не змогла б визначити, скільки часу просиділа на табуреті, охопивши голову руками і киваючи в такт пульсуючим у мозку думкам: «Мирось… тітка… треба тікати… що тепер робити… що?» — годину чи п’ять хвилин. Василь увійшов, ступаючи голосно, по-хазяйськи, тістом гепнувся на обтягнуте дерматином сидіння біля столу — частину так званої «кухні», себто кухонних меблів, свого часу — останнього писку меблевої моди. Тепер це була лише жалюгідна дошка з протертою на краях обшивкою.

— Ти ще тут? — тупо пожартував він і знову заіржав, мов кінь, аж сяючи від повноти життя. Очевидно, нянька Аглая добре знає й те, як обходитися з великими хлопчиками, кисло подумала Дана. — Ну що ж, тоді слухай — тільки уважно, бо я двічі не повторюю. Тепер я, мала, буду тут жити. З тобою. Ні, не треба так смикатися — мене соски в ліжку не цікавлять. Там погладиш, прибереш, їсти зготуєш — та й по тому. Хіба пізніше, коли виростеш… А різні неправильні думки краще викинь… бажання там усякі — в міліцію типу сходити чи втекти від мене. Ні, ти можеш — усе можеш робити, що закортить. У нас же вільна країна тепер, ти в курсі? — дядя Вася знову зареготав. — Але той пуголовок, що в кімнаті квакає — він такий, знаєш, беззахисний. На вулиці здохне з тобою разом, а до інтернату підеш — його здадуть у дім маляти. Хоча… скільки тобі стукнуло?

— П’ятнадцять повних, — крізь зуби мовила Неждана.

— Ага, ясно. Ще рік у школі вчитися?

Дана кивнула, тактовно змовчавши, що вже отримала атестат про середню освіту, бо таки мала вчитися в ліцеї ще рік — аби потрапити відразу на другий курс політехнічного інституту.

— Отже — інтернат, — підсумував Василь. — Ну, а звернешся до ментів — так я вишкребка твого за ногу візьму, на п’ятий поверх піднімуся, не полінуюся, і скину головою вниз. Хай політає. Ще й так зроблю, що всі скажуть, що це твоя робота. Усі на тебе подумають.

— Він не мій. Він…

— Знаю, знаю — тітки твоєї. Гарна шльондра була, ото, мабуть, кров кипіла, шкода — не скуштував. Я до неї в лікарню навідався був… стежив за вами, еге ж. Квіти їй приніс, розбудив, щоби вручити — так у морду кинула. Гвалт здійняла, мусив тікати. Горда, — дядя Вася гмикнув, ніби дивуючись, звідки у бабів гордість. — Та тільки байдуже мені, дівко, чий він син. Любиш ти малого, я ж бачу, — водянисті вирла Василя раптом набули осмисленого виразу. — Ось у чому біда. Не знаю я, звідки воно у вас, у бабів, береться — не ти його виносила, не ти народила — а туди ж, очі, як у вовчиці, коли на руках тримаєш. Так що гляди, я тебе попередив. І не здумай взяти його та до ментури бігти. Вас там все одно розділять, коли почують, що тітка твоя померла, а ти — неповнолітня і роботи не маєш, а доки доведуть, що я твою мамку замочив, — дядя Вася підняв правицю, і його тверді, як клешня, пальці вчепилися Дані в шию, — я ще й тебе встигну. Де одна, там і дві — однаково «вишка». Ну, все вкурила?

Дана поспішно закивала. Василь відняв руку.

— Ну, гляди-мені… не лишай сина сиротою — я його годувати не буду. А тепер марш у коридор, там Аглая щось від тебе хоче.

— Як, вона ще тут?

— Буде тут, доки я не скажу «вимітайся». Тепер я в цій хаті господар.

Неждані так палко хотілося прокинутися, що вона чітко усвідомила — це не сон. Мовчки вийшла в коридор і з викликом глянула на няньку.

— Чого витріщилася? — та, вже одягнута і навіть дещо схожа на людину, вимогливо постукувала по підлозі чаплиною ніжкою. — Плату давай. Решту.

Від такого нахабства Дану аж заціпило.

— Яку решту? — закричала вона, коли оговталася. — Ти, тварюко, в мій дім бандита впустила! Бордель тут влаштувала! Вбити тебе мало — ось твоя решта!

— Ну-ну, спокійно. Навіщо ж так нервувати? — дядя Вася виник у Дани за спиною і злегка штовхнув її під зад — якщо вона не помилилася, коліном. — А ти, серце, не бійся… Вона заплатить, правда, дівчинко? Неси бабки, якщо обіцяла. Ну?

Неждана стояла, не рухаючись. Вона отупіла від горя, від усього, що їй довелося пережити, але не настільки, щоби дати зрозуміти цьому чудовиську, що в неї є живі гроші.

— Ні, ти, мабуть, оглухла. От же ж горе… та пусте, зараз полікуємо, — і Василь заліпив Дані такого потиличника, що вона впала під няньчині патики в кросівках, тицьнувшись носом у килимову доріжку.

— Ну, де лаве?

— Немає, — глухо сказала Неждана у ворс. — У мене тітка померла. Я мусила заплатити за розтин, — тут вона трохи збрехала, бо в лікарні за це грошей не брали, — і за труну. Більше нічого не лишилося.

— А якого ж дідька ти мене наймала?

Дана намацала окуляри, які вчасно злетіли, начепила їх на носа і підвелася — щоправда, для цього їй довелося стати спочатку навколішки.

— Я не знала, що вона помре, — Боже правий, вона ще мусить виправдовуватися перед ними! — Просто… я не знала.

— Добре, — мовив Василь по хвилі роздумів, — іди в кімнату. І щоб як миша там сиділа, ясно? Перший тиждень на вулицю будеш виходити тільки під моїм наглядом.

— Що то значить: «добре»? Де моя платня?

— Але ж післязавтра похорон!

Ці дві репліки прозвучали в унісон. Дядя Вася гмикнув.

— Ти, — звернувся він до Аглаї, — вважай, що я з тобою розплатився. Хто тобі ще вставить? Задоволення — нуль, сухо, як у соломині. Так що мотай звідси, я спати хочу!

Нянька роззявила рота, прагнучи щось сказати, але, вочевидь, впіймала позирк Василя і змовкла. Той гигикнув.

— Молодець. Деколи й у бабів просвіти бувають. А ти, руда, не переймайся. Дядя Вася про все подбає. Хата у вас бідна, та я знайду, що продати. Закопаємо тітку твою, у морзі не лишиться. А ти за це на похороні не забудь сказати всім, що я твій вітчим… ні, краще — опікун. Інакше вишкварку цьому плохó буде!

Він так і сказав: «плохó», ще й з наголосом на останньому складі, й Дані раптом стало смішно. Треба стриматись, це нервове, заспокоювала вона себе, однак щось не діяло — вочевидь, самонавіювач зламався. Її розбирав сміх, та що там сміх — дикий регіт, він лоскотав її нутро, розпирав її зсередини, душив за горло… Хо! Хо-хо! Йо-хо-хо і пляшчина рому! І вона не витримала — розреготалася до сліз, що градом покотилися з яскравих зелених очей. Аглая перехрестилася — і рука ж не всохла! — поспішно вискочила з квартири. Дана розвернулася до Василя — той дивився на неї з інтересом.

— А ви що, — ридаючи від сміху, спитала вона, — зі мною на похорон підете?

— А треба? Та, певно, ні. Я, руда, похорони ненавиджу з дитинства. Так на них сумую — немає сил! Увесь сльозами вмиваюся. Та й трупів сильно боюся, аж до гикавки. Так що ти підеш. І на цвинтар поїдеш. А я вдома побуду, з Миросем твоїм. Нічого немовля на гробки тягати, там йому не місце.