Янголи, що підкрадаються

Глава 19

Вони спустилися на перший поверх, у безкоштовний зал очікування. Там стояв такий гамір, що будівля вокзалу резонувала, як чудернацький вулик зі скла, металу та бетону від дзижчання невгамовних бджіл. Дана безсило впала на єдине вільне крісло посеред довгого ряду, замащене чимось липким. Сечею чи ситром — Дані було байдуже. Шикарний пан лишився стояти; він лише трохи схилився над нею зі словами:

— Дай сюди дитя.

— А навіщо вам? — язик уже погано повертався в роті, а руки просто німіли, та віддавати Мирося будь-кому вона не квапилася. — Що ви хочете?

— Щоб ти його не впустила. Ти ж не думаєш, що я з ним утечу?

— Я не знаю, що думати. Тримайте.

Визволитель управно, з деякою елегантністю підхопив Мирка. Може, й не слід довіряти незнайомцеві, мляво подумала Дана, з усіх сил борючись зі сном, взагалі нікому не слід довіряти, але вона так втомилася… Їй так безмежно важко. І цей добродій, що здалеку здався їй сивим, як голуб, а тепер вона бачить — ні, це не сивина, хоча чоловік має вже років сорок п’ять, якщо не більше; це таке в нього волосся, як льон, видно, що м’яке, падає на щоки і потилицю блискучими локонами, справжнісінькими, певно, не штучно завитими, і вдало підкреслює ідеальний овал шляхетного лиця. Зачіска вишукана, модна і водночас дуже нагадує старовинну, а колір… за такий більшість дівчат і душу віддали б, називається «платина». Дана знала це, бо мама колись намагалася пофарбуватися у цей відтінок. Фарба, накладена на її мідь, у результаті дала жовтизну новонародженого курчати. Крім цього, у чоловіка дивні очі: холодні, як крига, і блакитні, світло-блакитні, пронизливі й уважні. А над ними — густі брови кольору місяця-молодика. І глибокі зморшки навколо повних, немов витесаних із каменю вуст. І пахне від нього таким тонким, пронизливим ароматом… дивна суміш лимона, м’яти та морської свіжості — тієї, справжньої, як денний бриз, що приносить із собою ці пахощі та крики чайок. Колись тітка Олена возила Дану на море… один раз. Їй тоді тільки виповнилося вісім років, і цю поїздку вона запам’ятала на все життя. І на все життя закохалася в Чорне море.

— Я тобі подобаюся?

— Що?

— Ти так уважно мене розглядаєш… Запевняю тебе, я не маніяк, і міліція мене не розшукує. Познайомимося?

— Що?

— Дуже змучилася? — у крижинках очей явно побільшало співчуття. — То пусте, скоро відпочинеш. Мене звуть Денис. Можна просто Ден. Так мене називають друзі.

— А чому?

Такого запитання йому, певно, ще не ставили.

— Не знаю. Так швидше. Час економиться. Розумієш?

— Ні. А як вас по-батькові?

— Арнольдович.

— Денис Арнольдович? Звучить екзотично.

— Тато називав мене Дéніс — з наголосом на першому складі. Але мама надавала перевагу нормальному радянському імені. А тебе як звуть?

— Дана. Неждана.

— А по батькові? — поруч із Даною звільнилося крісло, і Денис присів у нього, все ще тримаючи Мирося. Малий зрадник солодко спав у обіймах чужого дядька і навіть не пискнув.

— Знущаєтеся?

— Ні. Просто хотів би знати.

Дана зіщулилася і глухо відповіла:

— Я теж. Просто хотіла б знати.

Тут Мирко прокинувся, розплющив очі й позіхнув. Денис — чи як його там насправді — миттю розплився в усмішці і засюсюкав:

— Боже мій, які ж у нас очі! Чистий яхонт! Ну, і як нас звуть, богатирю?

— Ми… ми… — малий залопотів, замахав рученятами, котрі добрий дядя вивільнив із остогидлої ковдри. — Ма…

— Любомир. Скорочено Мирось, — вже зовсім ревниво промовила Дана і, не втримавшись, поцікавилася:

— А що таке яхонт?

— Те саме, що й сапфір. Камінь, синій, як очі твого сина.

— Вони ще зміняться!

— О, ні! — Ден знову зазирнув малому в личко і засміявся. — На щастя, ні. Це не дитяча блакить. Це насичений відтінок. Він уже встановився. Так що очі в нас будуть кольору індиго! Рідкісної краси у нас будуть очі! Вже є!

— І нащо так багато слів, які означають одне й те ж? — не приховуючи легкого роздратування, спитала Дана. Денис несхвально похитав головою.

— На те, що мова — це духовна скарбниця будь-якого народу, а кожне слово в ній — це монетка, золота, срібна чи й мідна; це перлина, діамант або смарагд. Що більше слів, то багатша мова. Але ви, українці, не цінуєте своїх скарбів.

«Що за дивна лекція на вокзалі!»

— А ви не українець?

— Ні.

Дана чекала продовження, але Ден не квапився оприлюднювати свою національність. Акценту в його мові майже не відчувалося; хіба що він якось по-особливому м’яко та неквапно вимовляв слова. Здавалося, що поспішати йому нікуди, а в кишені у нього — вічність. Та Дана чомусь вирішила перервати неприродну, як їй здавалося, паузу.

— Я страшенно вам вдячна за те, що ви мене виручили. Чесне слово. Та я, мабуть, мушу вже йти. Справді. Сьогодні такий невдалий день. Ці хлопці — я, звісно, знала, що не варто з ними зв’язуватися, і потім, я вгадала, де кулька, але вони це не зарахували, і я так перелякалася. Якби не ви, не уявляю собі, що могло б статися. Дякую вам ще раз, і…

— Усміхнися.

Вражена Дана, навіть не зрозумівши гаразд, чого від неї хочуть, замовкла і продемонструвала зуби.

— Добре. Ти виглядаєш свіжою. Мабуть, не так давно цим займаєшся?

— Щойно сьогодні почала, — чесно, хоч і несподівано для самої себе, зізналася вона, почуваючись страшенно незатишно під гіпнотичним поглядом Дениса. Той недовірливо похитав головою.

— Судячи із синьоокого згортка, з яким ти так носишся, дещо ти почала давніше. Ну, гаразд. Це не має значення. Сьогодні мені потрібна компаньйонка. Двадцять доларів за ніч — це тебе влаштовує?

— Я що, така дорога? — вирвалося у приголомшеної Дани. У відповідь почулося:

— Можливо. Я ще не знаю, але частину… ні, половину плачу наперед.

Дана готова була впасти на коліна, але стрималася, бо під кріслом теж була калюжа невідомого походження. За двадцять доларів — якщо вона їх дістане — цілком реально зняти нехай не квартиру, а окрему кімнату, зате на кілька місяців. І можна нарешті нагодувати Мирка як слід. І самій наїстися. А те, що від неї за це вимагається… дідько з ним. У пам’яті сплив нев’янучий образ Василя, що злягався з Аглаєю. Пусте. Можна просто заплющити очі. А якщо стане зовсім кепсько — закусити губу, щоб не кричати. Головне — отримати гроші. За будь-яку ціну. Про те, що гроші за будь-яку ціну не набагато краще, аніж жінки за гроші, Дана якось не замислювалася.

— Я згодна.

— Ще б пак. Рушаймо.

Вони вийшли на автостоянку й підійшли, як пояснив Ден, до його машини. Іномарки все ще лишалися розкішшю й дивиною на вулицях міста. Дана чомусь думала, що в її клієнта — як по-діловому вона подумки назвала його — саме іномарка. Вона пасувала б йому, ця візитка з іншого світу, з того життя, де автомобілі має кожна сім’я, навіть якщо їх доводиться брати в кредит, де всі усміхаються одне одному і на запитання: «Як справи?» — відповідають: «Усе гаразд», хоч би як було насправді. Під страхом смерті Дана не змогла б вимовити зараз «Усе гаразд». Та у Дениса виявилися «Жигулі» дев’ятої моделі, кольору благородної сивини. Він посадив дівчину на заднє сидіння, бо з дитиною там безпечніше, передав їй малого, і за п’ять хвилин шини вже шурхотіли по мокрому, трохи підмерзлому на ніч асфальті, який виблискував кришталевими іскорками у світлі ліхтарів. Наскільки Дана могла судити, її везли кудись на околицю.

— Ти не боїшся мене? — крижані очі ловили її відображення у дзеркалі водія.

— А треба? — мляво відгукнулася Дана. Вона перевірила Мирося — той знову був мокрий, а до того ж обробився, і специфічний запах «дитячої несподіванки» повільно, проте невідворотно розпливався по салону. Зараз її висадять, подумала Дана вже не так мляво і тривожно засовалася на сидінні. У її плани це не входило.

— Носом чую — аварія, — весело, немов нічого не сталося, констатував Денис. Дана обережно торкнулася його плеча, коли авто пригальмувало на-світлофорі.

— Я вас дуже прошу. Ще ж працюють нічні відділи супермаркетів і валютні магазини… Я вас благаю, дайте мені аванс. Хоча б п’ять доларів. Я куплю Миросю трохи їжі та підгузники. І все. А, ще пляшечку для молока. І це — точно все.

— А скільки йому? — звертаючи на узбіччя, поцікавився Денис. — Півроку?

Навіть крізь тоноване скло Дана розгледіла неонові літери на вивісці якогось магазину. «Супермаркет Сонечко». І нижче — вже дрібнішими червоними буквами: «Цілодобово». Супермаркет. Двоє продавців, один охоронець і двадцять квадратних метрів торгової зали. Пощастить, якщо там є бодай звичайне молоко.

— Сім місяців.

— Ще не годуєш його з ложки?

— А що, вже можна? Я й не знала. А звідки ви…

— У мого друга сину — три роки, — по голосу було чути, що Ден усміхається. — Коли я ще був там, ми втрьох пройшли всі етапи великого шляху.

Дана не наважилася запитати, де саме «там», натомість поцікавилася:

— А матір хлопця?

— Відмовилася від нього. Воно й на краще.

— Як ви можете таке казати?

— Дано, я знаю життя. Ось, приміром, ти. Хто назвав тебе таким екзотичним іменем?

— Мама, але я… вона… це не тому.

— Звичайно. Просто так склалися зірки. Добре, не будемо про це. Що ти там хотіла купити? Кашу малому, білизну… ще щось?

— Ні, це все.

— А собі?

— Мені нічого не треба. Ви тільки дайте мені грошей, і я все для вас зроблю. Навіть цей, як його, — вона напружилася, пригадуючи, що саме особливо зацікавило тих шахраїв на вокзалі, і нарешті, просяявши, видала: — менует.

Денис повернувся до неї, на його губах промайнула дивна усмішка — водночас і співчутлива, і єхидна.

— О, то мені трапилася справжня професіоналка, — сказав він і тут-таки додав: — Я сам куплю тобі все, що треба. І твоєму малому — теж. Бо тебе в твоєму дранті або зі склепу випхають, або купюру в банк на експертизу повезуть.

— З якого склепу? — не зрозуміла Дана.

— З крамниці.

— А про яку купюру ви говорите?

— У п’ятдесят баксів. Я увесь дріб’язок тим бикам віддав..

— Я… — на якусь секунду Дані аж заціпило, — дякую вам… я віддячу, відпрацюю… я…

— Не сумніваюся, — мовив Денис урочисто. — Менует виконаєш. Сиди спокійно й нікому не відкривай. Я повернуся за півгодини.

У відповідь Дана чхнула — та так добряче, що бризки з носа і рота розлетілися по всьому салону. Ден зареготав.

— Боже, яка ти сексуальна! Зваба з тебе так і пре, просто в усі щілини лізе, як протяг, — хоч поролоном затикай!

— Ви з мене знущаєтесь?

— Ні. Пробач. Я скоро буду. Не тікай.

— Я не божевільна, — буркнула Дана, обійняла Мирка, який запустив свої розчепірені рожеві пальчики в її кучері, і заснула. Вона не чула, як повернувся Денис, і кинулася лише тоді, коли авто в’їхало на подвір’я якогось приватного будинку. На сидінні біля неї лежали два пузаті пакети з крамом. Із одного стирчали рожеві бавовняні повзунки. Або син Денисового друга був дівчинкою, або сам Ден нічого не петрав у традиціях, гордо вирішила Дана. Що з нього взяти, з неукраїнця?