Янголи, що підкрадаються

Глава 25

Сава з’явився в їхньому домі якраз перед днем народження Дани — такий собі двометровий сорокарічний подарунок, чорнявий, вайлуватий, як ведмідь, із несподівано пронизливим поглядом зеленкувато-карих очей. Денис зі своїми білими кучерями та уламками зимового неба в очницях виглядав поруч із ним, як срібна голка біля долота. Поява Сави загнала сто кілограмів живої Тамариної ваги в глухий кут. Вже давно підвищена у статусі від няньки до економки, Тома щиро вважала Дениса і Дану парою, тільки не розписаною, і постійно чіплялася до них разом і поодинці з пропозицією «піти та зареєструватися». Ден реготав і повторював: «Тільки з тобою, люба Тамаро, нащо мені зелені дівчиська?» — а Неждана просто відмовчувалася.

— Не розумію я вас, — сказала якось Тома Дані. — Стільки років разом, дитину прижили, ну чим вам той штамп у паспорті завадить?

— Не люблю розводити бруд, навіть на папері, — відповіла та. Економка, мабуть, зрозуміла це як побажання не пхати носа в чуже просо, однак не образилася.

— Ви в гріху живете, — зайшла вона з іншого боку. — Без Божого благословення.

Тамара була віруючою, тому Дана стримала палке бажання повідати, куди саме Бог може запхати своє благословення, якщо вже шкодує його для тих нещасних безневинних дітей, і обійняла економку.

— Не хвилюйся. Він мене не вижене.

— Ну, та певно! Ти ж на тридцять років від нього молодша! Але, — тут Тома трохи відсторонилась, щоб зазирнути Дані у вічі, — він тебе хоч задовольняє?

— Більше ніж.

— А спите нарізно чому?

— Бо він хропить. Сильно.

— Це ж треба. А з вигляду такий делікатний.

«Делікатний. Тонкий. Як небезпечне лезо. Один необережний рух — і ти стікаєш кров’ю, а болю майже не відчуваєш».

— Так. Він такий.

І ось похмурого листопадового ранку, коли дощило, і цей холодний дощ відгонив роздушеними черв’яками та втраченими надіями, перед Тамарою постала особа чоловічої статі, в бік якої адресувався змах вузької руки Дена:

— Це мій добрий друг, Сава Страдій. Він трохи поживе у нас.

— Йому що, більше ніде жити? — підозріло спитала Тома. Денис дивився на неї мовчки, з широкою усмішкою, аж доти, доки вона не знітилася і не пробурмотіла:

— Вибачте, — і, вже звертаючись до Сави, додала. — Ласкаво просимо.

Як мало інколи значать слова!

Тамара незлюбила Страдія з першого погляду. Просто духу його не зносила, хоча пояснити причину своєї неприязні не могла. Ден удавав, що нічого не помічав, а може, не вдавав, а справді пурхав у хмарах свого непростого щастя. Він ніколи й нічим не виказав того, ким є насправді для нього Сава — навіть не змінив солому на дверях у своїй кімнаті. Щоправда, спальня Страдія зачинялася як слід.

У Денисові не було нічого від тих картинних «педиків», що в незліченній кількості заполонили телеекрани; він і пальцем не торкався Сави на очах у своїх жінок, і Дана була впевнена, що Ден радше помре, аніж прилюдно назве коханця «солоденьким», та вона, на відміну від Томи, чудово розуміла, як саме Сава тут живе. І це її чомусь непокоїло. Дана чи не вперше в житті не хотіла аналізувати, звідки взялися ці дивні, неприємні емоції. Ні-ні, їй не гидко, думала вона, тиняючись будинком, мов ображена святою водою примара, і прислухаючись до звуків, таких знайомих і звичних — ось Мирось репетує, не бажаючи їсти кашу, а густий басок Тамари дорікає йому: «Що ж ти за козак? Усі козаки куліш їли!», ось у вітальні працює телевізор — Сава завжди дивиться вечірні новини, а нагорі, у кабінеті, засів Денис, і звідти — жодного шурхоту. Їй просто не по собі. Саме так. Не по собі. Виразне відчуття дискомфорту, на яке вона не має жодного права — адже зрештою її ніхто звідси не жене.

Те, що почуття, відчуття та інші емоційні стани ще ніколи нікого не питали про якісь права, Дана дізналася дуже швидко й досить-таки болісно — вона зірвалася. Вже після свого дня народження, подарунком у який для неї стали «нові очі» — Денис оплатив їй лазерну корекцію зору. Спочатку він довго вибирав клініку, потім, ще довше, доброго лікаря. Зрештою все пройшло вдало, і якість Даниного зору стала просто неймовірною — неможливо порівняти з жодними лінзами, не кажучи вже про окуляри. Та, незважаючи на це, Дана ходила сумна, із виразно депресивним настроєм. У голову лізли всілякі дурниці. Причину занепадницького стану вона вбачала в тому, що потрібні їй папери збирали повільно, дані надходили нерегулярно, і, вочевидь, ніким не фільтрувалися, бо радісні колеги, як слідом за Деном почала й вона називати фараонів усіх країн, чи то від надлишку ентузіазму, чи просто, щоб від них скоріше відчепилися, почали надсилати буквально все, що під руку потрапляло. Дана не сумнівалася, що вони б і її послали, якби знали про її існування, проте все одно дратувалася, перебираючи копії реєстраційних свідоцтв на молочні, ковбасні, кондитерські, деревообробні, швейні, фармацевтичні та інші підприємства із закордонними інвестиціями або зі стовідсотковим іноземним капіталом. Це було не зовсім те, що її цікавило. Зовсім не те. Але яка на те рада?

Справжня причина Даниної депресії лежала у двох площинах. Першою слугував той прикрий, але незаперечний факт, що передача «У світі рим» наказала довго жити, і схоже було, що найближчим часом вона не воскресне ані на «Промені», ані на будь-якому іншому радіо. Подейкували, що Любомир подався редактором до якогось журналу, але до якого — ніхто не знав. Друга площина, яку Дана відчувала швидше інтуїтивно, стосувалася безпосередньо Сави. Дана боялася зізнатися собі в цьому, бо не хотіла бути поганою, але вона ненавиділа Страдія не менше, ніж Тамара.

Згодом Дана, хоч як намагалася, не могла добре пригадати, з чого почався той фатальний день, коли вона ледь не втратила Дениса. Пам’ятала лишень, що були вони у вітальні, Ден сортував випрану постільну білизну, а вона сиділа на дивані й гортала конспект із основ програмування. Чи якоїсь миті Денис невдало пожартував на тему її кохання до Любка, чи зронив ще щось у своєму блискучому двозначному стилі, та тільки Дану, що називається, понесло. Вона спалахнула, як сухий сніп від іскри, і несподівано навіть для самої себе розродилася довгим спічем, у якому виказала все, що вона думає про сексуальну орієнтацію Дена та присутність у їхньому домі Сави, під кінець обізвавши того підтоптаним Ромео. Денис вислухав це зовні спокійно і сказав:

— Ну по-перше, цей дім — мій, а не наш, дівчинко. А, по-друге, до твого відома, Ромео — так називають активних геїв.

— А як називають пасивних? — Неждана й сама усвідомила, що зайшла надто далеко, та зупинитися виявилося важко: вона ніби летіла на санчатах із високої гірки, і вітер так свистів у вухах, що Дана не чула навіть себе.

— А тобі навіщо? Впевнена, що пасивний — я, і хочеш принизити мене?

Дані стало соромно, бо саме цього вона й хотіла.

— Вибач.

— Не треба перепрошувати, — сказав Ден, повернувшись до неї, і вона аж охнула, помітивши, як він змінився на виду. — Людство в усі часи принижувало тих, хто мав зухвалість хоч чимось вирізнятися із загальної сірої маси. Навіть якщо білі ворони робили це мимоволі. Тобто особливо, якщо мимоволі. До свідомих іноді прилипало визначення «оригінал», але іншим так не щастило. Дражнили рудих, — Ден усміхнувся, — короткозорих, заїк… А тут така безпрограшна справа — встрянути в ту делікатну, інтимну сферу, в яку нібито й втручатися не можна, але ж хочеться, до сверблячки в носі! Ледь не кожен переконаний, що має право вирішувати, кого іншим любити, а кого ні, і вважає — зауваж, щиро вважає! — що народився зі спадковим правом тримати свічку всім, кому побажає. Як же так, думає який-небудь гомофоб, я люблю жінок, а хтось — чоловіків! Ату когось — того, інакшого! Ату! І хоча насправді такий тип людей не здатен кохати, а вміє тільки злягатися, це справи не рятує! Головне, що совість цих діячів чиста — нацькувавши на неправильного ближнього всіх, кого тільки можна, вони відчувають себе щонайменше рятівниками людства. Це ж свята справа, сам Бог велів! Он і в Біблії поміж інших, противних Господу, названі мужоложці. Добре, — тут Денис знову посміхнувся, — що не руді. Хоча про вас, іржавих, кажуть, що ви відьми, і що такий колір волосся — це ознака виродження.

— Як ти мене назвав?

— Іржава. А що таке? Не сподобалося? Я це визначення щойно придумав — правда, влучне і дотепне? Чи ні? Чому ти мовчиш, Дано? Як узагалі називають рудих? А невдячних як? Може, скажеш? Я привів тебе в дім, який ти вже «нашим» назвала, дав тобі дах над головою, і що? Як ти мені відплатила?

— Ти хочеш дяки?

— Я хочу поваги! Я тебе донькою вважав, гори готовий був для тебе звернути! Хто ти така, щоб судити мене?! Ти, нещасна…

Денис осікся. Вони вирячилися одне на одного, збуджені та злі. На очах у Дани забриніли сердиті сльози, а в зіницях Дена, чи не вперше з часу їхнього знайомства, розтанув крижаний щит. Тепер там плюскотів нічим не скаламучений, чистий біль. Пауза затягувалася.

— Приблуда, — безжально обірвала його Дана голосом, рипучим, як новенькі калоші. — Чому ти замовк? Говори, ну?! Дворняжка.

Ден безсило опустив руки.

— Ідіотка, — зовсім тихо сказав він, але Дана почула. Вона півжиття віддала б, аби взяти назад якщо не всі свої слова, то дев’ять десятих точно. Хотіла промовити щось утішне чи бодай зробити якийсь доречний жест, але Ден уже відвернувся до купи різнокольорових сорочок. І здригнулася, коли від дверей пролунало:

— Пані Дано, можна вас на хвилинку?

На порозі маячив Сава Страдій. Як довго він там стояв і чи багато встиг почути, Дана не знала. У чорній шкіряній куртці та грубих, схожих на армійські, черевиках, він переминався з ноги на ногу і термосив фетрового капелюха у великих, як заступи, руках. І знову Дана з несподіваним спалахом люті подумала, ну що знайшов Ден у цьому незграбі? Та він і одягатися як слід не вміє! Шкірянка і капелюх, який носять лише під пальто!

— Я поки що панна, — холодно відрізала Дана, не рухаючись із місця. У відповідь Сава скорчив жалібну гримаску.

— Я вас дуже прошу. Знали б ви, що я від нього, — він кивнув у бік Дена, — вислухав, доки не навчився бодай «пані» вживати.

— Не «пані», а звертання, — озвався Денис зі свого кутка.

— Ну, так. Ось бачите! То можна… на пару фраз?

Вони вийшли на кухню, сіли за новенький стіл, і Сава, поклавши на стільницю вже геть деформований капелюх, так на нього вирячився, ніби це були субтитри фільму, мовою оригіналу якого він не володів. Дана сплела пальці в замок і чекала.

— Дарма ви з ним так, — промовив нарешті Сава. — Він на це не заслужив.

Від простої правди цих слів Дана почала закипати, як чайник.

— Я не збираюся вислуховувати ваші зауваження…

— Та ні, дитино, ти вислухаєш мене, — де й поділася його вдавана ввічливість. — Усе, що я скажу, і дуже уважно. Ти, звісно, думаєш, що страшенно доросла у свої дев’ятнадцять, уже все бачила, і сам чорт тобі не брат. Але ти помиляєшся. Так, у тебе було важке життя, я знаю, Ден розповідав мені й про твою тітку, і про матір, і про того вилупка, що її вбив, і це означає, що ти таки нюхала смаленого вовка, але він… він жив у смаленій вовчій зграї. Я все чув, що ти йому сказала. Ти вдарила його у найуразливіше місце. Ден і досі вважає себе неправильним, виродком, збоченцем — ти, мабуть, знаєш, як багато таких визначень… Я — ні. Я проста людина, народився і виріс там, де нас, таких бракованих, за визначенням бути не може — в селі. Теж дуже страждав, коли зрозумів, що байдужий до дівчат, але я швидше змирився. Я такий, який є, і я не дитячий конструктор, щоби зламати хатинку і скласти наново підйомний кран. Нічого не вийде.

— А я й не…

— Так. Ти переконана, що наш зв’язок — протиприродний, і робиш усе, щоб розбити його. Але нас уже не змінити. Ні, ти, звісно, маєш право захищати свої погляди. Можеш упіймати на вулиці негра й докоряти йому, що він чорний, або соромити китайця за розріз його очей. Ти можеш навіть досягти свого — мурин відбілить шкіру, як Майкл Джексон, а китаєць піде на пластичну операцію. Та чи зробить це їх щасливими? І взагалі, чому вони мають бути щасливі, лише відповідаючи твоєму уявленню про те, що правильно, а що ні? Хто ти така, щоби це вирішувати? Штатний Божий уніфікатор? Ти подумала про те, що вони мають своє бачення щастя?

— Ні.

Сава затнувся від подиву — такої швидкої капітуляції він не чекав.

— Добре, що ти це визнаєш. Ти не любиш мене, Дано. Я виджу. І Тамара не любить. Просто у вас різні причини нелюбові. Вона сердиться, що я не звертаю на неї уваги…

— Уваги?

— Так, їй же лише сорок років, чи тридцять дев’ять… моя ровесниця. А я не можу їй нічого пояснити. Вона тоді точно звідси втече, і що буде з вами? З Мирком? Ця жінка — добрий дух цього дому.

Дана згадала габарити Томи.

— Нічого собі дух…

Сава всміхнувся.

— Гарної людини треба якнайбільше. Але я не про це. Невже ти не розумієш, Дано, що для Дениса ти — все?! Його донька, що повернулася з польоту, його творіння, улюблена учениця, його життя, врешті-решт? Та він десяток таких, як я, гуртом звідси викине, навіть не замислившись, добре це чи зле, а за тебе… заради тебе… Ти знаєш, що він мені сказав, коли запросив жити з ним?

— Звідки?

— Ну, так, звичайно. Він заявив: «Образиш Дану чи Мирося хоч одним словом — відразу забираєшся геть!»

— Я вам не вірю. Він… е… кохає вас.

— Не знаю. Я не впевнений. Так, він добре до мене ставиться, я не скаржуся, але такі високі почуття? Скажімо краще так — я йому потрібний. Але ти… ти просто ревнуєш його.

— Що?!

— Ні, не як жінка — так, як буває, коли дитина з усіх сил дістає тата, що привів у дім нову дружину і почав приділяти доньці менше уваги. Найчастіше то тільки здається, що менше, однак це не заважає дітям доводити татусів до сказу.

— У мене немає тата.

Сава поглянув на неї з жалем.

— Ти так нічого й не втямила? Він був у тебе. Був. А ти втоптала його серце в багно.

«Був — це минулий час. Чому їй раптом стало так зимно?»

— Саво, — повільно, як першокласник, що вимовляє кожну букву в незнайомім слові, проказала вона, — ти можеш зробити мені ласку? Піди у вітальню і затримай там Дена на кілька хвилин. Я зараз теж підійду.

— Гаразд, — він анітрохи не здивувався, кивнув величезною ведмежою довбешкою і вийшов, рухаючись із грацією, якої вона за ним раніше не помічала. Симпатичний чоловік, що переймається своїми сердечними справами. Мабуть, він має рацію, і сам прив’язався до Дениса значно сильніше, ніж Ден — до нього. Боже, яка ж вона свиня!

Вони розмовляли, коли Дана увійшла — стояли на тлі запнутого вікна, і профіль Дена, бездоганний у своїй суворості, як на старовинній монеті, закарбувався відтоді в її серці. Сава гаряче щось доводив Денису, а той слухав, трішки нахиливши голову, і біляві локони падали йому на плече. Янгол, знову подумала Дана, дивлячись на свого рятівника, невимовно гарний і сумний. Скинутий з небес лише за те, що зовсім не схожий на інших солдатів янгольського війська. Вони обернулися на її кроки, і це все, що вони встигли зробити перед тим, як Дана опустилася на коліна.

— Я прошу пробачення у тебе, Дене. Я прошу пробачення у вас обох.

Денис плакав, коли піднімав її. В очах у Сави теж стояли сльози.