Янголи, що підкрадаються

Глава 16

Тітку Олену поховали поруч із матір’ю та сестрою. Тепер уже три жінки з родини Тикторів знайшли останній притулок на старому і по-своєму дуже гарному Позняківському цвинтарі. Там шуміли вікові дерева, наспівуючи свою вкрадливу колискову тим, хто й так спав вічним сном, а біля могил росли кущі бузку та черемшини. Там було дуже спокійно, і думалося чомусь зовсім не про смерть, а про чари цього світу.

Дана знала, що тітці там подобалося. Олена часто навідувала батьків, а потім — сестру, аж доки не приєдналася до них назавжди. Прекрасна — до краси.

Те кладовище нагадувало Дані уламок райського саду — колись Олена напівлегально дістала дитячу Біблію в картинках і підсунула її небозі. Та дочитала якраз до гріхопадіння Адама, погортала ілюстрації, переконалася, що формул ніде немає, і відклала книгу зі словами: «Не люблю казок». Але щось усе-таки залишилося в ній, щось малече, віра в диво, якій вона опиралася з усіх сил. І тепер життя наздогнало ту віру, збило з ніг, розпластало по землі і стрибало по ній чавунними стопами, дико регочучи. Рай на цвинтарі, пекло вдома — що за потворна іронія долі!

Дана сама обирала тітці домовину і, чекаючи у конторі ритуальних послуг на свою чергу, наслухалася такого, що їй сильно захотілося лягти десь поруч із Оленою. Києвом уперто блукали чутки про те, що небіжчиків закопують у землю без трун, обгортаючи поліетиленовою плівкою, і хоча не було документально зафіксовано жодного такого випадку, плітки не вщухали. Що ж ви хочете, бідність, грошей немає — закочували очі екзальтовані жіночки в чорних вдовиних сукнях. Ось до чого нас довела ця самостійність, скорботно усміхаючись, підхоплювали чоловіки і охоче розповідали ще страшніші речі: як люди самі риють для близьких ями, бо нічим заплатити гробарям, як задля того, щоб поховати дорогих покійників, розривають старі могили і там залишають тіла, ще якісь страхіття в такому ж дусі… Дані дуже хотілося затулити вуха, бо всі ці розмови зливалися для неї в одну божевільню какофонію, здавалися їй виттям, аж ніяк не скорботним, але вона трималася з останніх сил. Їй стало зле лише тоді, коли вона увійшла до зали, де виставляли домовини. Побачивши це розмаїття кольорів, матеріалів та цін — від копійчаних, обтягнутих чорним крепом, збитих із якихось невідомого походження дощок, до дубових, ціною в півквартири, усвідомила, що це — кінець. Тітки більше немає. Зовсім. І байдуже, у яку труну її покладуть — це аж ніяк не мірило любові. Олена пішла назавжди. А домовину довелося брати найдешевшу.

Після похорону Дана жила, як уві сні. Вона й уявити собі не могла, що туга може бути такою всепроникною та всеохоплюючою. Чомусь вона була переконана — і це переконання слугувало її єдиним, паперовим щитом, — що їй просто ніколи буде тужити. Малий Любомир, до якого вона так прив’язалася, що, не вагаючись, і серце вирвала б, аби лиш йому було добре, займатиме увесь її час. Та з’ясувалося — і це було ще одне упирське ікло у вищирі життя, — що туга зовсім не потребує часу. Вона просто оселяється в серці, в’їдається у нього, в душу, в думки, як іржа, і залишається з тобою назавжди. То тільки ті, кого ти любиш, відходять. Дані так бракувало тітки, що, якби не Мирко, вона вже наклала б на себе руки. Якби не Мирко… і не його дорослий тезка, чиї щотижневі радіопередачі залишалися чи не єдиним подувом свіжості у суцільній задусі Даниного життя. Вона чекала неділі зі спраглістю душі, приреченої на вічний біль, а коли та нарешті наставала, Дана вмощувалася на кухонному табуреті задовго до сьомої вечора, заварювала собі велику чашку м’ятного чаю і завмирала, немов павучок, що ловить у свої тенета такі капризні й жадані слова: «У Києві дев’ятнадцята година. На хвилях „Променя“ звучить авторська програма „У світі рим“, а в студії для вас працює Любомир Шеремет». І ще якийсь звукорежисер — на них Неждана ніколи не зважала. Головною подією дня був Його голос. Тепер уже він, цей голос, плів тенета, а вона боялася навіть борсатися в них, щоби не порвати ті сріблясті ниті, ті струни, що дзвеніли й переливалися, наповнюючи собою ефір. Той голос пестив її, торкався її чола кришталевою короною, цілував її щоки сонячним світлом, огортав плечі білим горностаєвим хутром і припадав до її долонь королівським оксамитом. Уся вона, все її тіло, пронизане цим дивом, неначе стрілами, чогось прагнуло, вимагало, повнилося бажаннями, природу яких Дана навіть не намагалася зрозуміти, а підказати було нікому. Вона майже не слухала, про яких поетів говорить Любомир, чиї вірші він цитує — це не мало жодного значення, її цікавив тільки він, тільки його поезії. Вона лише ліниво відзначала, що інколи оті вірші, які він читає, зовсім не мали рими — він називав їх дивним словом «верлібри», ще казав щось про білі вірші. Але одна передача таки запам’яталася Дані. Він говорив про поетесу Сапфо, що жила на острові Лесбос посеред Егейського моря, і на щось таке натякав — його натяків Неждана, правду кажучи, так і не зрозуміла, але поезії тієї, кого називали «Десятою музою», чимось запали їй у душу.

Досягнути вершечка — вершини, стати гідною парою чоловіку, який уявлення не має про її існування, перетворилося на мету для Дани. Це бажання було настільки гострим, що його грані різали й без того зранену душу. Дана кепкувала сама з себе — це не допомагало; вона й далі назбирувала відомості про Любомира. У частині пліток, чуток і фотографій досьє швидко поповнювалося, а в частині віршів за півроку не з’явилося жодної новини. З чим це було пов’язано, Дана не знала, однак вважала, що поет має право на відпочинок. Якби хто-небудь їй сказав, що для більшості піїтів відпочивати від поезії все одно, що від життя, вона, напевно, дуже здивувалася б. Та сказати їй це не було кому, і вона по пам’яті — а пам’ять Дана мала майже абсолютну — записала ще один вірш поетеси Сапфо — прямо на обкладинці теки з досьє:

Хто така Кіприда, Дана не уявляла — з давньогрецької міфології вона затямила лише про ахіллесову п’яту, і то завдяки поезії Любомира про Ахілла та сутінкові води Стікса. За що ця невідома мучила поетесу, і як це співвідносилося з її задекларованою ніжністю, Дана теж не знала, однак то було для неї несуттєвим. Ці шість рядків, коротких, як любовне зітхання, вхопили головне — те відчуття неспокою, збентеження, яке дедалі сильніше охоплювало дівчину, коли вона чула Любка, ніжилася в оксамитовій піні його голосу. Коли вона жила ним і розчинялася у ньому, дещо зміненому, але незмінно дорогому.

Ті загадкові зміни Дана помітила відразу, просто не могла витлумачити їх, дібрати їм правильну назву. Ні, у кришталі цього голосу не з’явилося жодної тріщинки, жодної щербинки, знайомі оксамитові нотки так само перетворювалися на рукавички й ніжно гладили Неждану по щоці, проте у ньому відчувалася нова глибина. Невимірна глибина, а в ній — прихований біль, цілі пласти туги, такої, від якої завмирало серце, схожої на її тугу, як рідна сестра. Спочатку Дана вирішила, що їй це тільки примарилося, бо першу передачу, де зауважила зміни, вона слухала наступного дня після похорону тітки Олени. Але потім була ще одна передача, а за нею ще одна, і ще, і Дана зрозуміла — їй не здалося. Все так і було. Її принц також носить ніж у серці. Вона прикладала максимум зусиль, проте так і не змогла дізнатися, у чому ж справа.

Колись, думаючи про пекло, Дана з великою самовпевненістю вважала, що такого місця немає ані в бутті земнім, ані в царстві небеснім. Особисто для неї пеклом здавалася неспроможність зануритись у солодкий світ математики, коли заманеться. І лише тепер вона зрозуміла, як жорстоко помилялася. Пекло — це не вигадка церковників і не брак можливості займатися улюбленою справою. Неволя — гірше геєни вогняної. А пекло скрізь, де дядя Вася.

Неждана з усіх сил намагалася якомога менше плутатись у нього під ногами, і, слід віддати йому належне, з того ранку він її майже не бив, якщо не рахувати кількох потиличників. Не було потреби. Ледь забачивши його, Дана сама починала п’ятий кут шукати. Вона робила все, що він наказував. Стала наймичкою у власному домі. Працювала стільки, що будь-яка Попелюшка порівняно з нею видалася б сибариткою. І старанно вдавала, що не розуміє, чому щоразу при погляді на неї у Василя масніють очі. Десь півроку він тримався, як і обіцяв. Обмежувався лише двозначними зауваженнями на кшталт: «Ростеш!» або «Ти у мене справжня наречена!» — від яких її то кидало в піт, то холодом обсипало. З горя вона навіть прочитала той роман, що лишився від тітки — «Наречену пірата». У ньому стверджувалося, що це перші ознаки пристрасті, і за це Дана спалила його в кухонній мийці.

Дядя Вася не витримав у жовтні — либонь, сталося сезонне загострення, і одного вечора під час прасування, коли Дана, схилившись над кухонним столом, старанно розгладжувала стрілки на бавовняній сорочці, став за її спиною, так, що вона і на сантиметр не змогла б відсунутись ані вперед, ані назад, і, охопивши руками її груди, зареготав:

— Ти диви, цицьки нарешті пробилися! Чому ліфчика не носиш?

Дана завмерла, міцніше стиснувши праску у вологій долоні. Дівчина розпашілася — чи то від пари, чи від брутального дотику, і вже думала, куди краще бити, щоб напевне, але Василь відійшов, зронивши недбало, як завжди робив, звертаючись до неї:

— Щоб за десять хвилин вечеря була готова.

Похапцем згортаючи білизну, Неждана розплакалась, а роблячи бутерброди, добряче врізала собі пальця. Вона була зовсім юною, недосвідченою, але дурною ніколи не була. Вечірній демарш дяді Васі міг означати тільки одне — початок активних бойових дій. І Дана не мала жодного уявлення, що їй робити, їй і на гадку не спадало поділитися з кимось своєю ганьбою. Вона пам’ятала перекривлену люттю морду Василя. «Я викину його з п’ятого поверху вниз головою». Дана знала, що він так і зробить.

Вночі, коли Василь відбув на свою тяжку й виснажливу роботу нічного сторожа гаражного кооперативу — доба через три, сто карбованців зарплати — Дана почала шукати у шафі бюстгальтер — тітчин, бо з того, що подарувала їй колись Олена, вона давно виросла, а просити гроші у дяді Васі не те, що не наважувалася — і думати про це не хотіла. Серед її приданого, як, кепкуючи над собою, Дана називала свої лахи, було двоє трусів, дві майки, одні теплі колготи, що складалися із зашитих нею дірок, один дитячий светр — він доходив їй до пупа, а рукави дотягувались ледве до ліктів, і ще один, який носила тітка Олена під час вагітності — тоненький, на риб’ячому хутрі, і неймовірно розтягнутий. Ще була тепла спідниця із тканини, що називалася чомусь «шотландка», затягана до такої міри, що вилиск на краях не відпирався жодним порошком, рожевий ситцевий сарафан, який взимку міг слугувати хіба що за нічну сорочку. Або цілорічно за ганчірку для миття підлоги. А ще пальто — демісезонне, тоненьке, і розтоптані черевики на шнурівках.

Решту її речей разом з одягом матері та тітки дядя Вася викинув на смітник. Збереглися, на щастя, тітчині дарунки — сапфір на ланцюжку і бурштиновий кулончик — та й то лише тому, що Дана носила їх, не знімаючи.

Спершу Неждана ходила до ліцею — звісно, не на всі уроки, бо просто не могла надовго залишати Мирка самого. Навмисне, крізь сльози бурмочучи прокляття на голову Василя, не давала йому спати вночі, щоби вивільнити для себе кілька годин ранком. Наслідком цих нездорових ігор стало те, що малий день із ніччю сплутав і виглядав дуже кепсько, марнів і погано їв. Утім, Дана виглядала не краще. Учителі питали, що трапилося, бо пам’ятали ту педантичну чепурушку, якою вона була ще рік тому. Опускаючи очі, Дана повторювала одне й те ж: ми залишилися удвох з опікуном, нам дуже важко, бракує грошей, і я мушу йому допомагати. Про те, що на похорон тітки Олени пішли майже всі заощадження сім’ї Тикторів, а з нечисленних решток Дана потай купує малому молочні суміші (дядя Вася це розуміє і гризе її за це, як собака кістку), вона нікому не зізнавалася. На поховання Олени він тоді не дав ні копійки.

— Я знаю, сучко мала, гроші в тебе є, — заявив він наступного дня. — Я тобі не Аглая, мене не надуриш. Скільки — то вже не моя справа, хоча, може, одного дня стане моєю. Але тітку свою ти сама ховаєш, ясно? Як собі хочеш. І вишкребка того сама годуєш! Скінчаться гроші — твої проблеми. Працювати підеш, лошиця здорова!

Якби не Любомир, вона давно б уже заявила на Василя в міліцію. Він убив її матір — Неждана не мала сумніву, що то його робота, і в правоохоронців, безперечно, знайшлося б для нього кілька ексклюзивних запитань. Але Дана боялася — не за себе, за малого. Уява — це ж треба, а Дана ніколи й не підозрювала, що у неї є уява — з готовністю малювала барвисті картини розправи дяді Васі над Миросем, і жодна з них не здавалася надто неймовірною.

Від початку навчання на обмані та самообмані Дана протрималась півтора місяці. Потім усе стало ще гірше, ніж було. Не маючи ані часу, ані сили займатися як слід, вона стрімко скотилася до трієчниці. Якщо матеріал, який давали власне на лекціях, вона сяк-так опановувала, то впоратися з домашніми завданнями не могла. Викладачі ставили їй «трояки» та прогули, готуючись уже, за формулюванням класного керівника, до ґрунтовної бесіди з опікуном, що експлуатує малу на межі пристойності, аж тут в один далеко не прекрасний день ударив грім — їхню школу вирішили зробити ліцеєм не лише на вивісці і ввели плату за навчання.

Для Дани це був день подвійного удару. За контрольну роботу з мов програмування вона дістала три з мінусом, і Хосе-Антоніо, чия навчальна практика давно переросла в повноцінну викладацьку діяльність, не полінувався оголосити це привселюдно у властивій йому експресивній манері, яка, щоправда, раніше стосувалася лише пояснень до нової теми й аж ніяк не успішності учнів. Махаючи зошитом, мов віялом, хоча зазвичай він мовчки переносив оцінки до журналу і так само мовчки роздавав зошити дітям, Хосе-Антоніо кричав так, що в Дани аж вуха заклало.

— Ось! Бачиш це, бачиш?! Трійка тобі, Неждано Тиктор! І то лише тому, що ти — це ти! З поваги до тебе! Три бали! З мінусом! Де ти поділа свою голову, перш ніж увійти в цей клас?! На моїх заняттях нічого робити безголовим, чуєш, дівчино?

Його чула вся школа.

— Залишся після уроку, — наказав Хосе-Антоніо, коли викричався. Дана кивнула, кутаючи шию у розтягнутий комірець тітчиного светра. Одногрупники постійно хихотіли та переморгувалися, поглядаючи на неї — принаймні так їй здавалося, і безмежно довгі сорок п’ять хвилин вона просиділа, мов на їжакові.

— Що таке, querida?[2] — спитав молодий викладач, коли клас спорожнів. — Ти сама не своя, думками десь далеко. Ти занедбала навчання — це мене тривожить. Може, поясниш, що трапилося? Скажи мені. Я — твій друг.

На якусь мить, дивлячись у ці повні співчуття південні чорні очі, Неждана завагалася. Вона не знала, що означає «querida», але відчула — щось хороше. Вона ніколи не була на сповіді й вельми туманно, як і більшість дітей атеїзму, уявляла собі цю процедуру, однак цієї миті їй пригадалося бабусине: «Від неї стане легше». І ще пригадався вислів, який деколи вживала тітка Олена — вилити душу. Завжди треба мати людину, якій довіряєш настільки, що можеш вилити душу, стверджувала вона. Дана вже розкрила рота, і…

І тут перед її внутрішнім зором з’явився дядя Вася. Ну, просто як живий. Біля розчахнутого вікна, з Мирком, якого він тримав за п’ятку, немов купаючи його у водах Стіксу, як Ахілла. Малий верещав, Василь усміхався.

— Зі мною все гаразд, — промовила Дана.

— Ти не вчишся, — наполягав Хосе. — Твої домашні завдання… це коли ти взагалі їх готуєш — це мильна булька. Пуф! Жодної інформації. Твої зошити стали мальованками для дитячого садка. І я хочу знати, чому? Що з тобою діється, chica?[3]

— Нічого. Я… мені набридло це навчання. Я й так усе знаю! Я…

— Що? — Хосе-Антоніо просто не повірив власним вухам. — Ти вважаєш, що всьому навчилася? Ти вже доктор математичних наук? Нобелівський лауреат?

— Нобелівську премію не дають математикам, — буркнула Дана.

— Та невже? А я думав, для тебе зробили виняток! Про що ти говориш, дівчисько? Це — технічний ліцей, і трієчникам тут не місце!

— Ну й не треба, — огризнулася Дана, навіть не уявляючи, як швидко і невідворотно справдяться ці слова. — Я скоро звільню вас від своєї присутності! Я… заміж виходжу, ось!

Хосе зблід — його смаглява шкіра набула попелястого відтінку.

— Ти? Та тобі лише п’ятнадцять! У вашій країні це неможливо! Я не вірю тобі!

— А я вагітна, — відважно збрехала дівчина, — і тому нас розпишуть за спеціальним дозволом.

— Хто він?

— Яка різниця, Хосе?

— Хто? — від ревіння вчителя зі стелі сипалася побілка. І Неждана не знайшла нічого розумнішого, як брякнути:

— Мій вітчим… тобто, опікун.

І тієї ж миті отримала ляпаса такої сили, що ледь не впала.

— Puta![4] Canalla![5] А я ще хотів одружитися на ній! Привести у свій дім ramera![6] Доки жива була твоя madre,[7] вона приглядала за тобою, а ти, щойно Бог її прибрав… Сука!

— Чи ти забув, що моя madre тебе ледь з вікна не викинула? — прикривши долонею забиту щоку, поцікавилася Дана. «Щось мені останнім часом від чоловіків дістається», — ще встигла подумати вона, перш ніж почула:

— Ну й правильно! Все так і мало бути! Вона прийшла додому, а ти — наодинці з чоловіком! Видно, вона добре знала тебе! Знала, що від тебе чекати!

— Дякую, Хосе, — Дана всміхнулася і зронила вже на ходу. — Ти дуже хороший друг.

— Стій! — він обігнав її біля дверей, став у проймі, розкинувши руки — ні дати, ні взяти, живий шлагбаум. — Не роби цього, маленька. Ти сама не розумієш, що збираєшся накоїти. Скільки років тому miserable?[8] Ким він працює? Він гарний? Ти кохаєш його?

— Я не знаю, що таке кохання. Пропусти, бо я спізнюся на тригонометрію.

Учитель безсило опустив руки, відступив.

— Ти зіпсувала собі життя!

— Можливо. Але це не твій клопіт.

Виходячи з класу, Дана навіть не озирнулася. Вона не збиралася йти ні на яку тригонометрію, а сподівалася нашвидкуруч поїсти — шкільні обіди часто ставали її єдиним харчуванням на весь день — і бігти додому, до Мирка. Та на підступах до їдальні Дану перепинила та сама, її «улюблена», завучка із виховної роботи, виконувачка обов’язків директора і абсолютно бездарна викладачка алгебри, Віра Степанівна. Ледве глянувши на неї, дівчина відчула: ось вони, справжні неприємності. І вже вкотре з тугою подумала, як їй бракує Георгія Івановича. Ні, вона, звісно, тішилася за нього, раділа, що нове призначення справді відповідає його таланту, але як же їм усім його не вистачало. Ліцею. Їй, Неждані Тиктор, особисто. Учням взагалі та старшокласникам зокрема, кожний з яких міг «взути» Віру Степанівну в частині алгебраїчних знань. Миколович завжди випромінював оптимізм і любив своїх дітлахів. Він справді вважав їх своїми — всіх без винятку. А Віра Степанівна… ліцеїстів вона ненавиділа ледве не більше за алгебру.

— Тиктор!

Неждана зупинилася. Спроби втечі були марними і тягнули за собою ще більше покарання, аніж нудні, беззмістовні нотації, які завучка читала з приводу чи й без.

— Подивись, на що ти схожа, Тиктор! Ти що, роль Опудала у шкільній постановці отримала?

Голос Віра Степанівна мала скрипучий, з верескливими нотками, а, наростаючи до крещендо, він просто зривався на писк. Дана мовчала.

— Ти довго збираєшся прогулювати лекції?

— Я не…

— Гадаєш, тебе тут триматимуть лише тому, що ти — сирота?

Дівчинка рвучко підняла голову.

— Дякую, що нагадали.

— Ти на мене баньками не світи! І на жалість бити не треба!

— А що ви знаєте про жалість?

Випаливши це, Неждана ладна була сама собі язика втяти, та пізно. Слово — не горобець. Завучка, почувши це, звилася, мов кобра-плювальниця.

— Ах ти ж… маленька поганка! Ну все, вважай, що ти догралася! Завтра чекаю твого опікуна чи хто він там, у себе в кабінеті о шостій вечора! І не кажи мені, що він працює, чхати я на це хотіла! Або він прийде, або вважай, що ти в нашому ліцеї вже відучилася! І нехай прихопить тридцять доларів — звісно, за курсом. Якщо вони ще знадобляться!

— Три… тридцять доларів? — Неждана впіймала себе на тому, що заїкається — їй насправді стало страшно. — Та в нього зарплата — шість!

Це була справжня платня Василя, з якої Дана не могла розраховувати й на шість центів.

— Не мої проблеми. На педагогічній раді ми вирішили встановити плату за навчання, еквівалентну рівню знань, які отримують наші учні. Тим більше, ти вже на підготовчому відділенні, в спеціальній групі… П’ять доларів на місяць, оплата не менш ніж за півроку авансом. Тобто з першого вересня — тридцять доларів, потім — двадцять.

— Але ж надворі жовтень!

— А що ж нам, гроші через це втрачати? Нам на зарплату держава дулю з маком виписала! Догралися зі своєю незалежністю — то платіть за неї! За все в житті треба платити! — тонкі зморшкуваті губи Віри Степанівни сердито підібралися. Вона так запекло кивала в такт своїм думкам, що із сивого пучка на потилиці вибилися рідкі пасма і попадали їй на плечі. — Але ти не хвилюйся, Тиктор. Може, тобі ще не доведеться гроші витрачати… тобто опікуну твоєму. Може, ми тебе ще й так виженемо. Друга Ковалевська! — передражнила завуч свого колишнього директора і рушила коридором, пряма, як лінійка, вибивати валюту з інших учнів. Звісно, за курсом! Хто б говорив! Курс той міняється щодня, і всім відомо, що хабарі завуч бере тільки в доларах. Тепер буде брати їх на підставі рішення педради, ото й уся різниця. Мабуть, офіційне оголошення про оплату навчання зроблять класні керівники на батьківських зборах. Це тільки їй уже вкотре поталанило, подумала Неждана, притулилась до стіни й заплакала. Забита щока палала вогнем.

Більше до ліцею Дана не ходила. Зовсім. Вона вирівняла малому режим і допізна засиджувалася за, по суті, краденими підручниками — до ліцею їх так і не повернула. Перші дні вона з жахом чекала, що зараз, ось-ось, через хвилину, за ними чи за нею хтось прийде. Можливо, симпатичний сусід із так званої «Камчатки» — задніх парт, де зазвичай сиділи ті, хто навчався найгірше, а Дана просто ховалася від насмішкуватих поглядів одногрупників. Хосе-Антоніо. Або навіть Віра Степанівна. Це напружене чекання, до якого, окрім страху, долучилася раптом надія, затягнулося. Минали дні, а ніхто до неї так і не зазирнув. Вона знала це, бо, окрім як із Любком на прогулянку, практично нікуди не виходила. Усі продукти — зазвичай ковбасу, хліб і горілку — купував особисто дядя Вася. Своїх грошей він їй не довіряв. А гуляла Дана завжди у невеликому скверику біля дому — так, наче боялася проґавити чийсь важливий візит. Надворі якраз настав період Великої Боротьби за Виживання, і жоден мешканець не такої вже й великої п’ятиповерхівки не звертав уваги на тендітну дівчинку-підлітка, яка щодня протягом кількох годин тягала на руках семимісячне немовля, бо не мала коляски. Більшість перехожих косилися на неї несхвально, бо, незважаючи на свою худість, Дана виглядала досить дорослою і сформованою для того, щоби люди думали, що вона — така собі вельми юна мати-одиначка. І ця дитина — її. Втім, Неждані це було тільки на руку.