Янголи, що підкрадаються

Глава 32

З’яву Ігоря в своєму житті Мирко сприйняв насторожено, але з великою цікавістю. Він знав, що Денис насправді не мав до його народження ніякого стосунку, але завжди вважав його батьком, тому до Ігоря попервах придивлявся, і, відповідаючи його на запитання, старанно дозував правду з вимислом. Він був розвинений, як і Дана, виглядав розумним не по літах, але ота довірливість, чистота, котрої не було в Неждани, і котрою тітка Олена володіла повною мірою, вилітали смішинками з ясно-синіх очей, рвалися назустріч світові, й дуже скоро малий відкрився татові повністю. Ігор був зачарований, і одного дня з’явився просити Дану, аби та дозволила Миросю прийти до нього в гості.

— Ти серйозно? — Дана вухам своїм не повірила. — А твоя Ліда що скаже?

— А моя Ліда два роки тому загинула в автокатастрофі. Я вдівець, Неждано. Ми з тобою споріднені душі.

Ну, не зовсім, подумала Дана, пригадуючи свій шлюб, але довідки про Ігоря все ж навела, благо, працюючи у фонді вже на повну ставку програміста, мала для цього купу можливостей. Усе підтвердилося. Вдівець, батько трьох дітей, один із найбільш перспективних банкірів України.

Хоч бери, та виходь за нього заміж.

Дана відпустила Мирося, за умови, що під вечір його повернуть Тамарі, і, попередньо озброївшись усіма номерами телефонів, які лиш міг надати їй Ігор — двома службовими, домашнім, мобільним — вирішила пройтися містом. Шлях її лежав через Андріївський узвіз, де, як завжди влітку, було гамірно та велелюдно. Сувеніри, біжутерія, картини — кожен виставляв усе, що міг, намагаючись продемонструвати свою фантазію і привабити покупців, переважна більшість яких була іноземцями. Дана дивилася лише на картини, та й то побіжно — думки були зайняті виворотом життя. Затишшя скінчилося, і в Києві за шість місяців зникли дві біляві дівчинки, семи і десяти років. У Дани було враження, що на Страшному суді, якщо він таки настане, цих крихіток запишуть особисто на неї.

Погляд Дани ковзнув по одній із картин, і вона вклякла на місці, питаючи себе, чи це її очі вже з неї знущаються, чи розум їй каже «бувай». На відносно невеликому — приблизно метр на метр — полотні дівчинка-підліток, років дванадцяти, чомусь вражаюче схожа на неї в дитинстві, спала за заваленим підручниками столом, поклавши руду голову на складені, як на уроці, руки, а до неї навшпиньках наближалися три босоногі різномасті янголи в білих тогах і з різнобарвними крилами — бузковими, рожевими та ніжно-зеленими. Янголи, відповідно, були рудим, чорнявим та білявим. Знизу до рами був прикріплений папірець, на якому значилося: «Янголи, що підкрадаються».

— Яка дивна назва, — зауважила Дана, пильніше приглядаючись до картини. Художник, ще зовсім молодий, традиційно розпатланий юнак — кароокий брюнет від сили років двадцяти, дуже мило зніяковів.

— Чомусь вважається, що тихо приходить тільки біда, — хрипкуватим голосом затятого курця пояснив він і розгублено всміхнувся. — Тихо і зненацька. А добро буцімто йде гучно, відкрито, з музикою та феєрверками. А мені здається, що й добро буває тихим. Сором’язливим. Ми ж не бачимо наших янголів, правда? Але вони — є. І вони охороняють нас. Вони підходять тихо, щоб не злякати нас. Вони…

— Підкрадаються.

— Майже, — митець обдарував Дану ще однією збентеженою посмішкою. — Я, мабуть, ідіот.

— Я куплю цю картину, — сказала Дана.

І купила. Хлопець ще поривався сказати щось про презент, але, на щастя, поруч із друкованою назвою від руки хтось нашкрябав ціну — $100, вочевидь не цей юнак. Сто баксів, і янголи стають на варту, сміялася Дана сама до себе, вірніше, намагалася сміятися, бо щось лоскотало її зсередини, наче птах бився в грудях, шукаючи волі. Вона подумала, що це полотно — знак, це має бути якийсь знак, і тут-таки, негайно за себе злякалася. Так і до божевільні недалеко.

Сонце припікало, бо, коли Дана вийшла з узвозу у стані легкого запаморочення від своєї знахідки, була вже друга година дня. Невеличкий бар на Контрактовій площі, куди вона зайшла, щоб випити соку, зустрів її сутінками від запнутих вікон і теплим повітрям, яке ліниво ганяв почеплений під стелею старезний вентилятор.

— Чогось мокрого, — сказала вона дівчині за стійкою, — і холодного. Температурою не вище п’ятнадцяти градусів.

— Спиртного? — з розуміючою усмішкою уточнила спітніла барменка.

Спочатку Дана хотіла відмовитися, та при одній думці, що доведеться в спеку давитися газводою — бо соків у меню про всяк випадок не згадували, їй стало млосно. І вона наважилася:

— Білого сухого вина.

— Як така жінка може пити в цьому ганделику?

Дана впізнала його з першого ж слова, і неквапно, розтягуючи задоволення, озирнулася — адже, промовляючи цей штатний комплімент, він бачив її лише зі спини. Мить — і вона зустрілася поглядом із невисоким повненьким чоловіком із каштановим, до пліч волоссям і розумними фіалковими очима, вбраним у сірі штани й білу теніску. Героєм її снів. Кумиром отроцтва. Поетом Любомиром Шереметом.

Серце у Дани захолонуло ще від звуку його голосу, а зараз, сильно калатаючи, покотилося вниз, прямо на брудну, давно не миту підлогу. Та зовні дівчина — о, слава Аллаху та урокам тітки Олени — лишилася незворушною, мов танк — чого не можна було сказати про Любка. Він закляк на місці, лілові очі зробилися шаленими і розширились так, ніби вони цілком увібрали в себе сяючу, провокуючу Данину красу, і від того навік стали великими. Дану те не сказати як потішило; вона знала, що виглядає добре, та захоплений вираз його обличчя підказав їй інше слово так ясно, ніби він це озвучив — прекрасна.

— А що не так? Ціни тут пристойні, не кусаються.

— А ви, обираючи кафе, завжди керуєтеся цінами?

— Ні, тільки коли хочеться випити, а грошей мало.

— Дозвольте мені вас пригостити.

Дана кивнула.

— Дозволю, дозволю, пане Любомире, — уточнила вона задля уникнення двозначностей, коли вони перетинали вулицю, щоб зайти в маленьке кафе-бар з чарівною назвою «Напроти». Навпроти чого він знаходився, не знав, певно, і його власник, та в Дани ця назва асоціювалася чомусь з дитячою переробкою відомого шлягера: «Эти глаза напротив — эти глаза не против!» Любко ніс Данину картину, загорнуту в цупкий сіруватий папір, і мав вигляд щасливої людини.

— Дуже прошу, не так офіційно. Можна просто Любко. Звідки ви мене знаєте?

Він говорив, приязно посміхаючись, а усміх у нього був теплим і трохи іронічним, чи радше самоіронічним, що відразу сподобалося Дані. Будь-який чоловік комплекції Любка, та ще й з очима, як фіалки, виглядав би очманілим від надлишку в раціоні сон-трави Купідоном і не здавався б мужнім, але тільки не він.

— Ну, сказати, що я вас знаю, з мого боку буде надто самовпевнено. Скажімо краще — я вас впізнала, — вже влаштовуючись на високому стільці, зронила вона і пригубила шардоне. Вино виявилося чудовим — саме те, що треба в літню спеку. Для себе Любко замовив «Криваву Мері». — Я певною мірою ваша шанувальниця.

— Певною мірою? — Любко засміявся, милуючись надзвичайною вродою своєї візаві. Коли вона посміхалася — а видно було, що вона не з тих економних осіб, що бережуть усмішки, бо бояться зморщок, — на щоках у неї вигравали ямочки, а в зелених, як мох, очах починали стрибати бісики. Ця дівчина була неймовірна. Вражаюче, сліпуче прекрасна. Неначе блискавка, яка ожила, щоби вразити його на відстані і прямісінько в серце! — А можна детальніше, якою саме?

— Ну, вішатися чи топитися через вас я не стала б, але й від ночі кохання не відмовилася б!

Любко вдавився коктейлем.

— Ну, нічого собі, — сказав він, коли відкашлявся. — Ви з усіма така відверта?

— Я сказала те, що думаю. А вам більше подобаються лицемірні, манірні ляльки?

Любомир похитав головою.

— Але ж я можу й погодитися!

— На що?

— На ніч кохання.

— Саме цього я й хотіла, — не відводячи погляду від некрасивого, але такого жаданого для неї обличчя, мовила Дана. — Інакше для чого б я все це говорила?

— Тоді я згоден.

Пауза тривала не більше миті, та Любку здалося, що минула вічність, перш ніж його таємнича незнайомка, імені якої він навіть не знав, тихо уточнила:

— А нам обов’язково чекати ночі?

— Ні, — сам не відчуваючи, як від полегшення і пристрасті перехопило дихання, вимовив він. — Ні, не обов’язково.

Дана відсунула вбік келих із недопитим вином.

— Тоді рушаймо.

На вулиці він взяв її за руку, і далі вони йшли мовчки, не обтяжені цією тишею, бо кожен думав про своє. Поет Любомир намагався проаналізувати ситуацію. Жінка, прекрасна, мов мрія, і молода, як весна, зовсім не схожа на його фанатичних прихильниць, робить йому пропозицію, від якої не можна відмовитися. Він знав, куди поведе її, як знав і те, чому він погодився, та уявлення не мав, що рухає нею. Кохання з першого погляду? Не з його мармизою! Захоплення талантом? Це не та жінка, що виказує таким чином будь-які вподобання. Що ж тоді? Він скоса, обережно глянув на неї, немов побоюючись, що від прямого погляду вона зникне, розчиниться в повітрі, але ні — вона йшла поруч, мила, зосереджена, і її довгі пальці тремтіли в його долоні.

«Я зроблю так, що ти не зможеш мене забути», — подумав він і втішено всміхнувся. Він справді хотів цього — щоб у цих очах, у цих зелених лісових хащах пам’ять про нього заблукала навіки. Він не пригадував, чи бажав ще чогось у цьому житті з такою силою.

Програміст Дана нічого не аналізувала. Вона подумки читала Сапфо.