Янголи, що підкрадаються

Глава 17

Третій після вигнання з ліцею та дяді Васиних чіплянь і на довгий час останній у житті Дани гуркіт грому пролунав однієї чудової суботи, в середині листопада, коли під вечір у гості до Василя Людожеровича, як позаочі охрестила Дана свого «опікуна», завітав його колега по високоінтелектуальній праці охоронця гаражних бляшанок Семен Йосипович. З усього було знати, що такий самий покидьок, як і дядя Вася. Товстий, як кнур, із рожевим, густо порослим світлою щетиною лицем та крихітними оченятами, що тільки підсилювало його схожість зі свинею, — дядя Сеня з першого погляду викликав у Дани ще більшу огиду, ніж Василь, хоч як важко було їй самій у це повірити. І тривогу — в’їдливу, нав’язливу, як комар, що дзижчить над вухом. Взагалі, після смерті тітки Олени Дану надто часто почали відвідувати різні відчуття, що раніше було не характерним для дівчини. І цей раз теж не став винятком. Відчуття невідворотної біди гризло Дану весь той час, що вона сиділа над підручником з інформатики, і геть заважало їй зосередитися. Воно її збурювало. Маленький Мирко солодко спав, і ніщо, окрім отого внутрішнього голосу, не віщувало біди. Якби Дані тоді не захотілося пити, вона, можливо, і не дізналася б, що чекає на неї в майбутньому.

Голос дяді Сені, що повністю відповідав його екстер’єру, нагадував рохкання, і Дана, що мишкою шмигнула в коридор, щойно почувши його, відразу акуратно причинила за собою двері. Василь не любив, коли вона «тупала, як бегемот» і «рипіла тут дверима, як у себе вдома». Це дратувало його, а дратувати Василя Людожеровича, маючи у люльці безпомічне дитя, міг тільки самогубець.

— Та я тобі потім віддам, потім. Ти мені що, не віриш?

«Мабуть, мова йде про гроші», — вирішила Дана і не помилилася.

— У сраку потім! — прямолінійно заявив дядя Вася. — І довіру — в сраку! Коли це я комусь довіряв? Ні, Семене, жени монету. Сам знаєш, закон бізнесу. Гроші — вперед. Та не будь таким жмикрутом! Ти бачив, який товар, бачив? Перший сорт, нерозпечатаний! Чи сліпаки геть жиром запливли?

«Цікаво, що це він продає?»

Дана тихенько пройшла повз мамину спальню, успішно перетворену Василем на хлів, де засіли негоціанти, і вже ступила на поріг кухні, коли до неї долинуло:

— А де гарантія, що вона — ціла?

Дівчині стало цікаво, чим же торгує Василь. Каністрами, чи що? Може, шубами? Що має бути цілим?

— Я — твоя гарантія, — щось булькнуло, потім дядя Вася матюкнувся і зареготав. — Я поруч постою, доки ти не впораєшся. Не буде крові — гроші поверну.

Дана заціпеніла.

— А сам?

— Я на цілок не любитель, — Неждана цього, звісно, не бачила, та могла б життя закласти за те, що, супроводжуючи ці слова, Василь махнув рукою. — Не варте воно тих сентиментів! Кров, вереск, сльози, шмарклі… Ні, це не для мене. Я люблю, щоб баба сама все робила — о, ото діло! І щоб знала, як мужика обслужити, а не ти їй усе показуй, а вона вищить та виривається! Потім якось, коли приручу цю кішку дику, тоді — може. Подумаю.

— Очі в неї гарні, — мрійливо хрюкнув дядя Сеня. — Справді, мов у кішки — зелені такі. Тільки от окуляри…

— Будеш трахати — зніми, — порадив дядя Вася і знову зайшовся реготом. У Неждани стислося серце, вона нарешті все зрозуміла. А за стіною за кілька метрів від неї двоє покидьків продовжували вести свій страшний торг.

— То скільки?

— Як домовилися. Десять баксів. Кажу ж, первачка!

«Десять доларів! Звідки ж у нічного сторожа такі гроші? І чи сторож це свиняче рило?»

— Дорого, — поскаржився покупець. І тут Дану несподівано для неї самої охопила якась хижа втіха. То вона, виявляється, ще й не кожному охоронцю по кишені.

— Дешеве м’ясо — гівно юшка, — повчально мовив дядя Вася, і від цієї народної мудрості дівчину затіпало. А дядя Сеня не вгавав:

— Скільки їй, ти кажеш, років?

— Я не казав.

— То скільки?

— Тринадцять, — помовчавши, мовби знехотя, зронив Василь. Дана аж задихнулася — навіщо він бреше?!

— Така стара, — в рохканні Семена прозвучало розчарування, яке, втім, миттю змінилося надією. — То, може, знижку зробиш із цього приводу?

— У комісіонку йди, — відрубав дядя Вася. — Там усі знижки. А дівка майже пласка, хочеш — груди забинтуй, і вперед, до перемоги комунізму!

— Добре, добре. А вона… вона нас не чує?

— Ні. Вона у свою математику як пірне, то хоч гарматою під духом стріляй. Одне слово — блаженна. Ти ж любиш, щоб зненацька, так? Як сніг на голову? Ну, то й годі розмов. Іди за грошима, я чекаю. Ефект несподіванки гарантовано.

— Ти ж гляди, не напивайся, — з тривогою мовив дядя Сеня під повторне булькання — вочевидь, Василь за своєю милою звичкою дудлив горілку з горлечка. — Хто мене тоді впустить?

— Суджена твоя десятибаксова. Та ворушися ж, бо я її комусь іншому продам. Хто власне на цілках поведений, а не на малолітках.

— Мені треба і те, й інше.

— Два в одному, — видав Василь цитату з якогось рекламного ролика. — Ти це й отримаєш. Якщо, звісно, поспішиш.

Неждана не уявляла, як їй вдалося на ватяних ногах так швидко і, головне, безшумно добігти до своєї кімнати. Зачинившись зсередини на смішний старомодний гачок, у хвилину скрути не набагато надійніший за швабру, вона, не роздумуючи, почала збирати речі. Свою метрику, атестат про середню освіту, тітчине фото — єдине, що збереглося, і досьє на Шеремета вона обгорнула шматком клейонки та поклала в шкільну сумку — вірніше, у ту сумку, з якою ходила до ліцею, ще материну, пляжну, плетену із соломки, на мотузяних зав’язочках. Іншої в неї не було. Прислуховуючись до кроків у коридорі: ось дядя Вася, провівши гостя, йде на кухню, ось він воду відкрутив, — Дана туди ж запхала пакет із молочною сумішшю, кілька пелюшок і залишок переведених у валюту грошей. Шарпнула зав’язочки так, що одна з них тріснула і повисла на кількох нитках. Дана аж схлипнула з досади, але все-таки змусила себе думати про важливіші речі. Якщо вийде, треба ще поцупити з кухні пляшечку та соску Мирка, хоча одному Богу відомо, де вона буде гріти воду для малого — у долонях? Якщо ж ні, то доведеться витрачати останні гроші ще й на пляшку та кланятися молодим мамам біля молочних кухонь, щоб хтось продав їй трохи молока. Заможніші жінки тою кухнею гидували, бо в умовах повного ігнорування будь-яких норм, у тому числі й санітарних, те, що там видавали, аж пахтіло дизентерією та сальмонельозом, але бідні… Гордість — це щит багатія і прокляття жебрака, казала колись тітка Олена, а Дана пересвідчилася вже давно — в бідних гордості немає. Для таких, як вона, це — розкіш.

Заплакав Мирось — як завжди, невчасно. Ще мить тому хлопчик пускав веселі бульки, і з усіх сил усміхався сестрі, аж ось тобі маєш — почервоніле личко і крихітний ротик, що виголошує протест на єдиній доступній йому мові.

— Ану пащу заткни йому! — гримнуло з-за дверей. Потім почулося характерне дзюрчання, і Неждана зрозуміла, що кухня з пляшечкою їй сьогодні не світить. Перлиною в колекції чарівних звичок Василя була манера засідати в туалеті, не зачиняючи дверей. Дана часто, залежно від процесу, мала задоволення споглядати то голі сідниці дяді Васі, то його геніталії. Спроба закрити очі чи бодай різко відвернутися у вузькому коридорчику незмінно закінчувалася травмуванням лоба.

— Чи ти оглухла, курва твоя мати?

Здригнувшись від повторного окрику, Дана кинулась до малюка. На щастя, побачивши знайоме лице, Любко загукав і весело перевернувся на живіт. Не зводячи з хлопчика очей, Дана продовжила збиратися. Вона дуже добре розуміла, що часу в неї обмаль. Хтозна, може, той Семен дефективний, для якого тринадцять років — старість, взагалі в їхньому будинку живе? Що тоді? Натягнувши на себе все, що мала, разом із сарафаном та двома майками, дівчина згадала, що її пальто висить у коридорі, й ледь не заплакала гучніше за малого. І черевики теж там, під вішалкою стоять! Одягнувши Мирка, Дана загорнула його в дві ковдрочки — одну, власноруч нею змайстровану, вирізану з великої маминої ковдри, і в другу, що в неї, за словами тітки Олени, ще її загортали, — Дана тоді пожартувала: «Оце пам’ять» — і вирішила почекати хоч кілька хвилин. Іти в осінній холод босоніж і без пальта здавалося їй безглуздям. Та ледь вона зачула кроки Василя, що наближалися до її спальні, нерви у неї не витримали. Розчахнувши вікно та міцніше притиснувши до себе малюка, Дана почепила на шию сумку і стрибнула з другого поверху в чому була — у драних колготках, заношених светрах і тітчиних «чешках» замість домашніх капців на ногах.

Вдалого приземлення не вийшло. Дана впала на бік і сильно забилася — їй навіть здалося, що з лівого боку щось хруснуло, зате Любомир не постраждав, і це було головне. Кульгаючи і ледь дихаючи — кожний вдих віддавав болем чи то в серці, чи просто біля ребер, — Дана поквапилася забратися геть від будинку, в якому минуло все її свідоме життя. Вона не озиралася, як дружина Лота, їй і на думку не спадала якась ностальгія. Вона просто знала, що більше сюди не повернеться, що дитинство залишилося позаду, і тепер вона, за влучним зауваженням дяді Сені, справді надто стара для віри, надії і ще якихось прекрасних речей, і що віднині в неї не просто немає жодної близької людини в цілому світі, а й даху над головою теж нема. Вона не планувала, що їй робити, просто квапилася втекти з двокімнатного пекла, де торгують дівчатами. Квапилася, побоюючись, що рішучість ось-ось залишить її, і вона повернеться і ляже — під дядю Сеню, і дядю Васю, і під будь-якого іншого дядю, тільки заради того, щоб її Мирось не виріс бродягою. Вона не змогла б пояснити, чому цього робити не можна, вона не думала про вагітність як наслідок співжиття з дядями і не згадувала ні про яку честь, а гасло: «Помри, та не давай поцілунку без кохання», яке з таким екстатичним захватом декламувала вчителька російської літератури, здавалося їй знущанням, насмішкою, порожньою і невагомою, як цибулиння. Вона тільки відчувала — знову це кляте, ненависне слово — просто відчувала: там, звідки вона вистрибнула, причаїлася смерть.

Листопадовий вечір, непривітний і вологий, прийняв її у свої обійми з деяким небажанням, але й відпускати не збирався — Дана зрозуміла це за кілька хвилин. Змерзла вона, певно, ще в польоті, а нині просто заледеніла, незважаючи на те, що бігла, бігла щодуху, а напоєне мжичкою повітря вогкою ганчіркою било її по щоках. Безсоромний вітер, що вже дихав зимовим перегаром, позадирав її благеньке шмаття, тремтливими крижаними пальцями обмацав усе, що міг, а потім проник усередину її тіла і ґвалтовно там поводився. Він обдмухав кожну її клітину, включно з кровоносними, пробігся хребтом аж до потилиці, охопив вогкими долонями лице Дани, а потім заходився вигравати на ребрах якусь тільки йому відому мелодію. Він стукав по них заледенілим молоточком, як по струнах цимбалів, і Дана чула, як дзвенить кожна кісточка, і навіть зуби цокотіли, видзвонюючи, як богемський кришталь. Мирось, поки що перебуваючи у стані відносного комфорту, мовчав і лише водив туди-сюди оченятами, ніби намагаючись запам’ятати шлях.

— Краще б ти міг сказати, куди нам тепер іти, серденько, — пробурмотіла Дана. Мирко угукнув. Неждана зупинилася і присіла на якусь мокру лавку, щоби перевести дух. Їй було так зимно, що в очах, здавалося, застигали сльози. Та варто було подумати, що робити далі.

Першим поривом у Дани було таки піти в міліцію і заявити на Василя. Навіть якщо він спробує зараз втекти, виявивши, що її немає вдома, його знайдуть. Мабуть. І, можливо, посадять. Якщо доведуть, що саме він убив її матір. Хто його бачив того ранку? Ніхто. Так, він жив із Майєю не розписаний, але ж законом це поки що не заборонено. Вони посварилися, і він пішов. Усяке в житті буває. А потім дізнався про маленьку сироту, яка лишилася на світі сама-самісінька, навіть без тітки, і повернувся. Вона сама його впустила і попросила залишитися. Він дбав про неї, як міг, а ця невдячна тварюка зводить на нього наклеп — так або приблизно так Василь скаже міліціонерам, і Дана розуміла, що протиставити цьому щось суттєве вони не зможуть. А якщо й зможуть, то що чекає на неї? Мирка у неї точно відберуть, і навряд чи вона встигне аж так забагатіти, щоби за кілька років забрати його назад. Крім того, Дана чула, що дітей з притулків неохоче віддають одній людині, коли навколо стільки бездітних сімей. Отже, Мирося переведуть у дім маляти, а її… бозна. Для інтернату вона завелика, для самостійного життя — ще мала, хоча є шанс влаштуватися на роботу й мешкати в гуртожитку. З мрією про вищу освіту доведеться розпрощатися або вступити на заочний, хоча відомо, що там за навчання… Ні. Усе це не годиться. На кваліфіковану високооплачувану роботу її не візьмуть — із середньою освітою, у той час, коли Україна забита безробітними кандидатами та докторами різноманітних наук, а на платню продавця чи прибиральниці дитину, освіту й житло не витягнеш. І кому яке діло до її здібностей і можливостей? Кому яке діло до неї? Світ… він такий байдужий. Невчасно пригадалася одна з Любкових передач; він читав вірші якогось львівського поета, що помер зовсім молодим, як і її тітка. Дана не пам’ятала його прізвища, та слова тієї поезії пророче закружляли навколо неї, як зграя чорних, обвуглених круків-істин.

Так, колись, до перебудови, все було б інакше — і Дана це знала. Вона тільки не знала, добре це чи погано, але досить чітко уявляла собі розвиток подій. Відразу по смерті тітки Олени до їхнього дому набігли б різноманітні й різнокаліберні соціальні працівники — з управління з питань роботи з неповнолітніми, з опікунської ради, іще з якихось подібних установ… І вона пискнути не встигла б, як уже сиділа б у інтернаті, а товста тітка-вихователька (чомусь вони всі були дебелими, оті тьоті, не просто повненькими чи в тілі, а саме товстими) радісно пояснювала б їй, як чудово, що Мирко зараз під опікою держави. Мирко… Дана здивувалася тому, що вже майже не відчуває холоду, і глянула на свій скарб — на хлопчика. Віднині й завжди вона всім говоритиме, що це — її син. І нікому його не віддасть. Треба щось придумати. Знайти якийсь вихід із цього становища! Ну, думай, підбадьорила себе Неждана, увімкни мозок! Адже не можна все життя просидіти в цьому скверику — малий скоро зголодніє! Та розум категорично відмовлявся працювати, натомість Дані страшенно захотілося спати. Ледь струсивши із себе сонне заціпеніння, вона побрела асфальтовою доріжкою туди, де світилися в темряві жовті зіниці будинків. Дана знала, що в так званих «свічках» на дев’ять поверхів, на відміну від її хрущовки, на прольотах між сходами стоять лавки, і там можна переночувати. Якщо її не зженуть. А потім купити на останні гроші квиток і втекти до якогось маленького містечка на Буковині, де всі одне одного знають, де тамтешні мешканці вирішать, що вона ховається в них від ганьби, і будуть показувати на неї пальцями… ну й плювати! А може, ще й не будуть! Там живуть хороші люди, щирі, працьовиті, як Інтеграл… тобто Петро Олексійович. І там гарантовано немає дяді Васі.

Омріяний буковинський рай, утім, дещо затуманився, коли Дана подумала, що саме вона там робитиме, окрім як ховатиметься від Василя. Виглядало на те, що більш нічого. Страшне безробіття охопило навіть столицю, а про маленькі провінційні містечка годі було й казати — виживали там люди лише завдяки своїм городам. І навряд щоби вони радо чекали чи то на покритку, чи то на солом’яну вдову з дитиною на руках і великим математичним талантом, потрібним на землі, як нитяна парасолька в сильну зливу. Дуже знадобляться її здібності, коли настане час висаджувати помідори чи кукурудзу сіяти. Її бабуся — а жила вона у приватному будинку на самій околиці столиці — мала крихітну присадибну ділянку, тому деякі уявлення про городину Дана мала, хоча й не розуміла, як людям може подобатися це убоге заняття. Вона обмірковувала все це, рухаючись так швидко, як тільки було можливо, щоб не впасти. Сонливість трохи відступила, і знову прийшов холод, невблаганний, безжально-пекучий; здавалося, що всі її кістки перетворилися на кригу і дзвенять у такт крокам. «Якщо я терміново не зроблю щось, то замерзну, — з тугою подумала Дана. — І нікому буде подбати про Мирося». Але що? Що можна зробити? Танцювати? Плакати? Попроситися до когось у квартиру? Так ніхто її не пустить.

Вона саме пробігала повз якийсь смітник, навіщось втягнувши голову в плечі — тепліше від цього не стало, зате Дана відчула себе ще нещаснішою, — коли почула, що біля бака хтось ворушиться. Не кішка і не пес. Хтось великий. Вона зупинилася, озирнулась.

Якийсь бездомний. Товариш по нещастю.

Дана зробила кілька кроків назад, напружено вдаючи, що просто вирішила викинути сміття. Лампочка над дверима двірницької ледь блимала, але вона була, її ще не встигли викрутити, і в її тьмяному світлі Дана побачила, що тіло, яке наробило стільки шуму, належало зовсім не жебраку, а пристойно, навіть не без форсу вбраному парубку, просто дуже п’яному.

Дуже п’яному тепло одягненому парубку.

Дана підійшла ще ближче, зупинилася. Вона ще не знала, що робитиме. Не хотіла знати.

— З вами все гаразд?

— Ав… жеж! — гордо відповів хлопець, розділивши довге слово на дві частини, і спробував підвестися, та, втративши рівновагу, беркицьнувся на спину в калюжу, повну картопляних лушпайок. — Я тут живу, — вже лежачи, продовжив він.

— Де?

— От дурна баба! Тут! — юнак ткнув пальцем кудись у бік шосе і заспівав, майже не затинаючись: «Вот эта улица, вот этот дом, вот эта барышня, что я влюблен…»

А потім гикнув і солодко заснув прямо на смердючому лушпинні.

Слина у Дани в роті набула чомусь гіркого присмаку і такою залишалася весь час, доки дівчина озиралася, доки, плачучи, сяк-так вмощувала на сумку сповитого Мирка, а коли знімала з п’яного демісезонні черевики на тонкому хутрі, чорне пальто й білий вовняний шалик, то ледь не зомліла від страху та огиди до самої себе.

Вона — злодійка. Крадійка. Що сказала б тітка Олена?

У внутрішній кишені пальта Дана знайшла порожнє портмоне і старенький записничок. Портмоне вона запхала хлопцеві під голову, а записник розгорнула і побачила на першій сторінці кілька цифр, під якими було написано: «Мій номер». Більше не роздумуючи, Дана поспіхом натягнула на себе поцуплені речі й кинулася на пошуки телефонного автомата. Задубілі пальці трохи відтанули в рукавичках і почали боліти. Черевики, завеликі на неї, голосно чвакали і все намагалися злетіти, незважаючи на те, що Дана зашнурувала їх так міцно, як тільки змогла. Чешки довелося зняти, бо вони промокли наскрізь. Шкарпеток на ній теж не було, але навіть без них, навіть завелике, справжнє взуття повертало чутливість — і біль також — її ногам. Благаючи невідомо кого — адже в Бога вона не вірила, — Дана знайшла-таки ледь живий таксофон і набрала номер. Трубку зняли після першого гудка.

— Ну, й де ти досі лазиш? — спитав жіночий голос, роздратований, як дзижчання оси.

— Вибачте, — несміливо мовила Дана, — але річ у тім, що біля смітника на вулиці Стальського, того, що навпроти будки «Ремонт взуття», лежить якийсь хлопець, а біля нього — записник із цим номером, і я…

— Він живий? — обірвала жіночка, вочевидь, уже більше перелякана, ніж зла.

— Так, тільки п’яний і роздягнутий.

— Догола?

— Ні. У сорочці та штанях.

— Шкода, що не догола, харцизяка клятий! Але вам я дякую! Вас як звати, моя люба?

— Іра.

— Дякую, Іриночко. Піду зараз його забирати. Ми зовсім поряд живемо, другий дім за тією будкою — не дійшов, халамидник чортів! Паливода, трясця його мамі!

— А ви його дружина?

Жінка раптом розсміялася.

— Та ні, мати. Виходить, що трясця мені. Портмоне там, часом, біля нього не валяється?

— Я не бачила.

— Шкода, якщо пропало, — у слухавці почувся якийсь шелест — вочевидь, жіночка одягалася під час розмови. — Мій подарунок… Ще раз спасибі, що подзвонили.

— Немає за що, — щиро відказала Дана, обгортаючи шию комірцем краденого пальта.