Зелені мартенси

Опта

Насправді, я не мушу йти. Ні, не так: мушу, але не тому, що хтось там хвилюватиметься. Я написала татові есемес, що після школи зустрічаюся з подругою, цього достатньо. Мабуть, якби мене не було о десятій вечора, він би подзвонив, але доки не пізно, не заважатиме. Сам довго сидить на роботі. А я мушу вертатися, бо завтра контрольна з математики. От і все.

Вирішую принаймні повернутися пішки, це лише три зупинки звідси. Я мушу рухатися, бо справді вже, як пончик. Це ніби й непогано до певного моменту, тим більше, що мені не хочеться бути страшенно худою, але стає несмішно, коли не влазиш у штани.

Йду Пулавською, минаю крамнички й кафешки. Тут є сумермаркет, кілька секондів. Мені кортить зайти, але ні, маю із собою половину кишенькових на місяць, тож є великий ризик щось купити. Я доходжу до фітнес-клубу. Колись тут був кінотеатр «Silver Screen», а за часів ПНР — «Москва». Що ж, тепер можна хіба пострибати. В околицях залишився лише кінотеатр «Ілюзіон», мама водила мене туди іноді на такі старі фільми, на яких смієшся від початку до кінця хоча б із того, як ті люди виглядають і як убрані.

Я сумую за цим. Відколи мама померла, я рідко ходжу до кіно. Є ще одне місце на Пулавській, що асоціюється мені з мамою, це кафе з морозивом, яке там продають, здається, все життя. Я не можу пройти повз, щоб не купити хоч одну кульку, тож заходжу всередину й від думки про морозиво, яке я обожнюю, у мене тече слинка. От лише не можу вирішити, халва чи білий шоколад? День теплий, і на терасі багато людей, вони насолоджуються останніми погідними днями. На календарі вже осінь, але всесвіт чхав на календарі.

Я помічаю їх, коли виходжу. Марта. І якийсь чоловік. Я його не знаю, але це точно не батько. На щастя, вони мене не бачать. П’ють каву й балакають.

«Не будь дурна», — переконую сама себе, адже це ні про що не свідчить, може, це просто її знайомий чи хтось, з ким вона вирішує якісь справи. Доки вони не цілуються, її немає в чому підозрювати. І тут той чоловік кладе руку на руку Марти. І ні, це не невинний жест. Бо другою він відгортає їй пасмо волосся за вухо.

Відчуваю, як калатає моє серце. Бідний тато. Я швидко йду від столиків, щоб вона мене не побачила.