Зелені мартенси

Фелікс

Опта. Опта. Я перекочую її ім’я на язику, як карамельку. Здається, я закохався. А навіть точно. Отже, це так виглядає? Як? Складно описати це відчуття. Справді, можна читати про нього в різних книжках, бачити в кіно, і так не знатимеш, про що мова, доки сам цього не переживеш.

Сиджу в кухні, заплющивши очі, і перемотую події, як фільм. Її дотик. Тепло її тіла. А десь усередині літають барвисті папуги щастя й чорні птахи страху. Мені лячно, що це якийсь сон, що я це вигадав. Починаю одразу аналізувати, і думаю, що, може, вона пригорнулася, бо потребувала, щоб її втішили, або хотіла побачити, як це. Може, це нічого не означає. І я падаю в чорну діру. А тоді згадую, як вона подивилася на мене, і в душі знову тріпоче щастя. І чую, як мене гукає бабуся, цікаво, чи вона помітила цей блаженний вираз, що явно не сходить з мого лиця, і хоче розпитати.

— Фелику, — каже, — подай мені судно, любий.

Приношу з туалету судно, та коли простягаю його, відчуваю дивний запах.

— Бабусю…

— От, власне, — бабуся починає хихотіти. Я швидко розумію, що це нервовий сміх. — Здається мені, Фелику, що я впісялася. Ну, не знаю, як це сталося, мабуть, уві сні.

Чорт забирай! Романтичні думки можна тепер запхати куди подалі, треба зайнятися бабусею, а я не знаю, із чого почати.

— І сміюся зовсім не тому, що це смішно, знаю, це жахливо, я в житті ліжка не намочила, відколи мені виповнилося два роки! Може, я просто сходжу на діючий розум.

— Ха-ха, — цього разу я сміюся, трохи силувано, але якщо бабусі сміх корисний для здоров’я, то чудово.

— Я скажу тобі, що робити. Підеш до аптеки й купиш мені памперси, але не такі дитячі, а для дорослих. А потім… якось упораємося.

Я йду до аптеки, вже біля самого віконечка мені хочеться втекти світ за очі, але якось себе пересилюю й прошу памперси ДЛЯ ДОРОСЛИХ, я старанно підкреслюю це, розмір М2, щоб аптекарка не подумала, що це в мене нетримання сечі. Швидко повертаюся додому, і не знаходжу бабусі в ліжку. Я перелякано бігаю по дому, аж раптом чую, як ллється вода. Вона сама пішла до ванної? Але ж вона не встає, їй не можна!

— Бабусю! — горлаю крізь двері. — Чому ти не почекала? Я б допоміг!

Клямка опускається й бабуся виходить, а точніше стоїть, учепившись за одвірок.

— Нічого зі мною не сталося, я добре почуваюся! — пирхає вона. — Адже мені треба було помитися. Тепер зніми постіль і поклади в брудне… ні, краще одразу в пральну машину.

Біжу, стягаю постіль, кладу до машини.

— Але… ліжко мокре.

— Гаразд. Посади мене в крісло й висуши ліжко феном. Але чекай, ні, дай мені памперс, маю вдягти, бо якщо обпісяю крісло, буде ще гірше.

— Допомогти тобі?

— Ні, просто не дивися, але підтримай мене.

Це складна акробатика, та якось вийшло. Сушу ліжко феном. Стелю нове простирадло. Допомагаю бабусі перебратися на ліжко. Ну, і не знаю, що буде далі.

«Нетримання сечі», — вбиваю в Гугл. І знаходжу стільки результатів, що вже не знаю, чи мені справді потрібно це все читати. Може, бабусі слід порадитися з лікарем? Може, мені слід порадитися з лікарем, з яким я тоді розмовляв?

Чую звук ключа, що повертається в замку. Віка.

— Що так смердить? — питає вона з порогу.

— Віко! — кричу. — Припини!

— Смердить, бо я обмочила ліжко, — відважно повідомляє бабуся.

У Віки приголомшений вигляд. Добре їй. Недипломатичне питання, недипломатична відповідь. Я залишаю Віку з бабусею, нехай поговорять, і йду до своєї кімнати. Хочеться написати щось Опті. Я сумую за нею.