Зелені мартенси

Фелікс

Одразу після школи їду на Волоську побалакати з тим лікарем. Сподіваюся, він буде на місці. Стало похмуро, мокро й холодно, погода, що добрий господар собаки на вулицю не вижене. Цікаво, чому так кажуть? Чому собаку шкода менше за інших? Сильні пориви вітру підхоплюють старі пакети й папір, і хоч я натягую на голову капюшон, це зовсім не рятує від дощу, бо вітер його відразу здуває.

Побачивши лікарню знову здригаюся, я б не хотів тут опинитися навіть жодної секунди. Згадую ту пісню, «Eleanor Rigby», і думаю про самотність усіх хворих, що лежать тут цілими днями. Якщо в них немає жодних родичів, це капець. Бабуся казала, що з нею в палаті була така жіночка, яку за два тижні ніхто не провідав. І коли я приходив або мама, вона так сумно дивилася, це було справді жахливо.

— Нетримання сечі може бути ускладненням після операції, таке трапляється навіть за якийсь час потому, — заспокоює мене лікар. — Протягом кількох днів має минутися, якщо не пройде, нехай бабуся звернеться в поліклініку. А як вона почувається?

— Непогано, — кажу.

— Ага, — підсумовує лікар, і я відчуваю, що мені час йти, бо він зайнятий.

Ну, але він мене заспокоїв, бабуся точно зрадіє, коли дізнається, що таке буває. Я поспішаю додому. Хочу пограти «Eleanor Rigby» і кілька інших пісень, які співає Опта. Наступної середи репетиція, я хочу підготуватися так, щоб грати разом. Ми тоді поруч, і це дійсно приємно.

Це цікаво: за п’ять років музичної школи я жодного разу не грав з такою втіхою, як протягом тієї години. Я справді розлюбив це, постійні вправи, музика, яка зовсім не подобалась, у якийсь момент мені справді здалося, що це не має сенсу. Окрім того, я вже трохи не встигав, усього було забагато: звичайна школа, музична школа, повна відсутність вільного часу, був момент, коли я думав, що дахом поїду. Це були радше мамині амбіції, ніж мої, вона колись дуже хотіла навчитися грати на піаніно, але її батьків не було стати на заняття музикою. Тож вона вирішила це компенсувати. А я думав, що якщо гратиму, може, вона мене трошки більше любитиме. Віка одразу сказала, що ні в яку музичну школу вона не піде, нема про що говорити — і крапка. І мама зовсім не стала менше її любити через це. Я завжди думав, що це страшенно несправедливо.

Приходжу, кажу бабусі, щоб вона не переймалася через пісяння, готую їй обід, повертається Віка, їй за інерцією теж готую їсти, так само автоматично мию посуд.

— У тебе забагато обов’язків, — каже бабуся.

— Я звик.

І я це кажу не просто так. Схоже, я справді звик. А загалом, попри все, що я на собі тягну, почуваюся, наче в мене виросли крила. Знаю, що це завдяки Опті мені хочеться жити. Життя набуло сенсу. І раптом я розумію, що тобі може бути найважче у світі, але якщо маєш когось… то й так варто. І на цих крилах я ще виношу сміття, а тоді зачиняюся в кімнаті із синтезатором.

І бачу на Фейсбуці повідомлення. Від Опти.

«Феліксе, Socorro![5] У мене таке завдання. Пан Генрик сплачує за котрактні послуги мобільного зв’язку 182,80 злотих щомісяця. Ця сума включає 14 % податку ПДВ. Обчисли, скільки б коштував контракт, якби податок знизився до 3 %. Я порахувала, але в мене вийшло понад 200, це ж неможливо, якщо податок знижується?»

Всміхаюся подумки.

«Ну, радше неможливо. Окрім того, нащо він сплачує такий дорогий пакет? Є ж дешевший».

«Справді, — пише Опта. — Я сплачую півсотні. Ну, не я, тато. І в мене безліміт. Але математику я від цього краще не знаю».

«Але завдяки цьому ти можеш подзвонити і я все тобі поясню».

Дзвонить. І я готовий рвати волосся на голові. Бо вона нічого не розуміє. Мабуть, із мене був би поганий учитель, бо я дуже нервую. Може, це питання телефону. Я взагалі не дуже люблю говорити телефоном, мені краще особисто.

— Може, прийдеш? — питаю. Щоправда, одразу думка, що це не надто хороша ідея, бо в хаті запах сечі й узагалі… — Або я зайду до тебе?

— А бабуся?

— Чекай, зараз спитаю, як вона почувається. Вона вже цілком на ногах, окрім того, що пісяє в памперс…

Я кажу правду. Бабуся почала сама вставати до туалету й уже помітно зміцніла.

— Зрештою, вона й так лишається сама, коли я йду до школи. Я нагодував її і вже навіть усе прибирав.

— Хороший хлопчик, — хихоче Опта.

Ох, як мені не вистачає цієї усмішки. Я зроблю що-завгодно, аби хоч на мить її побачити. Йду до вітальні.

— Бабусю, — кажу. — А якби я вийшов десь на годинку… Ну, може, півтори?

— Звичайно, а куди?

— До подруги. У неї проблеми з математикою. І якось мені не виходить пояснити їй по телефону.

— Та йди, чом би й ні. Я залишуся з Вікою.

— Або Віка з тобою, — жартую.

«Або ви обидві лишитеся кожна сама із собою», — думаю, але вже нічого не кажу. Це найвірогідніше, бо Віка загалом весь час просиджує у своїй кімнаті. Відсторонюється. А бабуся самодостатня. Звичайно, коли я є, то намагаюся нею займатися, але коли мене немає, теж не страшно. Вона дає раду. Їсть рисові хлібці, запиває водою й не нарікає, на відміну від Віки, яка жаліється на всіх і все.

Цікаво, як живе Опта. Хоч її котів побачу. Ну, і тата. Опта сказала, що його дівчина саме виїхала, тож і в них ситуація так собі. Сідаю в трамвай на Дворковій і їду до площі Унії, вона живе десь тут біля самісінької Пулавської.

Дзвоню у двері, Опта відчиняє й за нею стрибає щось біле, напевно, той дикіший кіт. Вона запрошує мене ввійти й знайомить нас:

— Це Болек, це Льолек. І мій тато, зовсім забула.

Її тато всміхається, я теж. Нерішуче підхожу й простягаю йому руку, хоч не зовсім упевнений, чи це я повинен, чи він. Забув. Попри зовнішність, з етикетом у мене проблеми.

— Я Фелікс, — кажу. — Маслянка.

— Адам Міхальський.

— То ми, тату, підемо до мене, — Опта переймає керування на себе. Я бачу, що дівчина почервоніла, цікаво, чому вона так рознервувалася. Мені хочеться торкнутися її щоки, але, звісно, я цього не роблю. Я б хотів ще раз обійняти її так, як тоді, але це теж… має, мабуть, бути якийсь особливий настрій, а я зовсім не знаю, як його створити. Поки я сідаю біля Опти, це теж приємно, стіл у неї невеликий, тож мені доводиться присунутись ближче. І починаю пояснювати, хоч зовсім не можу зосередитись.

— Що таке процент? — питаюся.

— Ну, як це — що? Процент — це процент. Інакше його, здається, не можна назвати?

— Ну, ні. Знаєш, що означає це слово?

— Поняття не маю.

— Per Cent. На сто. Тобто, дванадцять процентів ПДВ — це не одна дванадцята, а дванадцять від ста. Тобто?

Опта зітхає.

— Ну, дванадцять сотих.

— Власне. А не одна дванадцята.

— А це не те саме?

— Ну, на жаль, ні.

Я справді дратуюся. Мені здається, що під час роздавання генів вона не отримала жодного математичного.

— Мушу напитися, — кажу.

— Знаєш, у тата досить непоганий бар… Схоже, я так тебе рознервувала, що згодилося б щось міцніше?

— Опто… Води мені дай.

Вона йде по воду, а я роззираюся її кімнатою. Вона зовсім інакша, ніж моя. Дівчача. Важко сказати, у чому це виявляється, бо стіни не пофарбовані в рожевий чи щось у цьому стилі. Може, у тому, що на підвіконні в неї квіти, ще й квітнуть, а не як у мене — самотня суха бадилина, яку я тримаю хіба із жалю. У ще тут є різні дрібнички, рамки з фотографіями. Велике фото на полиці, напевно, мама. Підходжу, щоб краще роздивитися. Господи, вони з Оптою схожі, як не знаю хто, тільки мама — блондинка. Руде волосся, напевно, від батька, хоч наскільки я помітив, він уже почав сивіти. Але усмішка, зуби — копія. Схожа на маму, як дві краплі води.

Опта повертається з водою.

— Твоя мама дуже схожа на тебе…

Хотів сказати, що була, але прикушую язика.

— Справді? — Опта радіє. — Тато каже, що я дедалі сильніше її нагадую. Мене це тішить, бо це немовби вона живе в мені. А принаймні, наче її зовнішність живе в мені. Бо характер… не зовсім.

— Яка вона була?

— Не така шалена, як я. Лагідна… і спокійніша. Як стоїк, ну, ти розумієш.

— Розумію.

— Вона ніколи не кричала, не дратувалася, будь-кого вміла простити. У кожному бачила позитивні риси.

— Щось мені здається, що ти схожа на неї більше, ніж тобі здається. Зрештою, люди потроху змінюються з віком.

— Гадаєш, колись я стану спокійніша й менш балакуча?

— Гм… Це трохи складно уявити… — сміюся, а Опта жбурляє в мене подушкою.

— Агов! — вдаю, що образився. — А взагалі, повертаймося до завдання. Ти сповзла з теми, а я цього навіть не помітив.

І ми повертаємося до процентів. Через годину бачу, що Опта розуміє, а мені вже час іти, зрештою, я обіцяв, що повернуся не надто пізно.

— Даси раду? — питаю.

— Із чим? Лягти спати? — позіхає вона. — Гадаю, із цим я дам раду чудово.

— Ні, завтра, на математиці.

— Звісно. Після такого пояснення хто б не впорався. Дякую, Феліксе.

— До Ваших послуг, — низько вклоняюся. — А якщо серйозно, то завжди кажи, коли в тебе будуть якісь проблеми з математикою чи фізикою.

— Завжди казати?

— Ага, — киваю.

— Тоді тобі б довелося тут поселитися, бо, схоже, не існує такого розділу математики, фізики чи хімії, з яким у мене не було б проблем.

— Я з радістю тут житиму, — кажу ніби жартома, але насправді… Я б хотів якомога частіше бути поруч із нею. Шкода, що ми не однокласники. У школі ми часто розминаємось, бо перерви надто короткі, і кожне з нас біжить до свого класу. Іноді я бачу її здалеку, але навіть побалакати ніколи, ми лише всміхаємося одне одному, я навіть не махаю їй, бо всі б одразу почали реготати. Уроки в неї часто закінчуються раніше чи пізніше за мої.

Я підводжуся, щоб піти, і якусь мить ми стоїмо навпроти одне одного, і обоє не знаємо, що далі. Врешті я роблю крок до неї й злегка обіймаю. І так стоїмо, застиглі в обіймах, а я не знаю, що думати, бо так воно якось… Не знаю, чи вона чекає, щоб я щось зробив, але я боюся робити будь-що, тому починаю шкодувати, що взагалі її пригорнув. Нарешті вона обережно відсторонюється.

— Дякую, Феліксе. Побачимося… у школі.

— То па-па. Я триматиму кулаки за математику.

Вона киває й проводжає мене до вхідних дверей.

— До побачення! — гукаю я її татові, а він відповідає, але мені не дуже чутно, бо працює телевізор.