Зелені мартенси

Опта

Я ніколи не вважала, що в мене сумне життя, але тепер воно стало ще радісніше! Я нічого не боюся: ані математики, ані фізики, ані цих тупих овець, що постійно мене критикують і насміхаються з мого вигляду. Я живу думкою, що в середу в нас репетиція, і ми знову трохи побудемо разом.

Татові вже теж ніби краще, і він навіть почав розсилати резюме в різні місця. А я допомогла йому написати кращий супровідний лист, такий більш позитивний.

— Знаєш, що, — каже він, — у цій ситуації є один плюс.

— Що? — питаю.

— У мене відпустка. Я нарешті виспався й почуваюся вільною людиною.

— Ну, але ж ти справді вільний.

— Ти маєш на увазі Марту? — питає з підозрою.

— Ні, загалом. Адже ми всі вільні.

— Ніби так, але робота в корпорації цю свободу все ж таки обмежує. А зараз я можу, наприклад, в обід піти гуляти… І навіть якщо тимчасово немає з ким…

— Ти можеш піти зі мною.

— От, власне. А якщо говорити про Марту… Я зрозумів, що це й так було не воно.

— Ні?

— Ми все ж були різні. Наприклад, вона не любила котів, — каже він, гладячи Болека і Льолека в себе на колінах. — А так між іншим: як твоя алергія?

— Не знаю, але здається краще. Я вже так не кашляю.

— Може, це була просто застуда.

— Хотілося б.

Тато вмикає якийсь фільм і розслабляється, а я йду до себе порепетирувати. Програю всі пісні по черзі. Мені дуже цікаво, як у нас вийде з Феліксом. І я шалено боюся цього виступу, хоч тепер, звісно, значно менше, ніж якби мені довелося грати самій.

Починаю щось награвати, і раптом у голові з’являється мелодія. А якщо написати власну пісню? Я ніколи навіть не пробувала компонувати, але зараз відчуваю, що все можливо. Звичайно, накидаючи слова в старому зошиті, я думаю про Фелікса. Здається, я закохалася. Навіть напевно закохалася.

Господи, яка ж я сентиментальна. Та саме це я відчуваю. І навіть якщо я сховаю цю пісню глибоко до шухляди, я щаслива, що написала її.