Зелені мартенси

Епілог

Це дивно. Справді. Такого ніхто з нас не очікував і взагалі неясно, що про це думати. Навіть не знаю, як розповісти. Може, від початку.

Минуло кілька місяців, зовсім, як в одній з тих пісень, що їх співає Опта. І там далі такі слова: «Ось таке воно, хлопці, таке воно — пекло».[12] Ні, мама більше не поїхала до Німеччини. І не стала прибиральницею в Польщі. Вона знайшла роботу медсестри в приватній лікарні. І нарешті нам перестало постійно бракувати грошей.

Але сталося ще дещо. Мама почала зустрічатися з батьком Опти. Зустрічатися, якщо ви розумієте, про що я. То в театр, то на каву, то погуляти. Ходила, як п’яна, а очі сяяли, мов вифлеємська зірка. Чесно кажучи, нам це зовсім не подобалося. А коли ми з Оптою підгледіли, що вони цілуються, то взагалі впали в розпач.

І тепер так: завтра сюди переїздить Опта з татом. Тато мешкатиме в маминій кімнаті, а Опта в другій кімнаті на мансарді, коло бабусі, бо та кімната завжди була вільна, тільки якісь речі там лежали.

Ні, мені нічого для мами не шкода, а особливо кохання, але що нам із цим робити? Ми тепер будемо майже родиною, як брат і сестра! Як із цим жити? Не знаю, може, їм варто було й про це подумати, перш ніж зустрічатися? Чесно кажучи, я розлючений.

Та до моєї кімнати саме зазирає Опта, тримаючи в руках коробку із книжками й котячий лоток.

— Поставлю в туалеті внизу. Бо знаєш, краще, щоб коти були внизу, у мене на них, усе ж таки, трохи алергія.

— От, власне, — кажу. — Мені здається, ти останнім часом менше кашляєш.

— Може, у мене була алергія на Марту. Твоя мама зовсім інша. Вона мені дуже подобається, чесно. Я рада, що тато… закохався.

— А я…

— Я знаю, що ти боїшся. Але це ж не може стати між нами!

— Це буде складно!

— Феліксе… — каже Опта, — ти знаєш, що означає твоє ім’я?

— Моє ім’я? Дивно, я ніколи цього не гуглив.

— А шкода. Бо твоє ім’я означає «щасливий».

— І що з того?! — наїжачуюся я.

— Як то що? Просто трохи постарайся.

Вона підходить і знову мене цілує, а я відчуваю запах її волосся, запах шоколадного пирога й ванілі, Опта кидає коробку на моє ліжко, і лоток, і ми навіть не переймаємося, що пісок розлітається по всій кімнаті.

— Щасливий, — каже вона, на мить відриваючись від моїх вуст. — Пам’ятай про це.