Зелені мартенси

Віка

Такого поганого дня народження в мене ще не було. Тобто, мені не слід нарікати, бо бабуся купила в подарунок новий додаток до Сімсів (а точніше Фелікс купив, бо бабуся на цьому не знається й досі не виходить з дому). Від себе мій брат додав новий пенал, бо старий уже такий брудний і потертий, що нашитий на ньому ведмедик виглядає, наче щойно бабрався в калюжі. Тож я не повинна жалітися, я отримала подарунки й навіть гроші на цукерки, щоб пригостити однокласників. Це теж Фелікс. Здається, я його недооцінювала. Мені лише прикро, бо мама… зовсім забула про мій день народження. Я навіть не розраховувала, що вона щось мені пришле, але могла б принаймні есемесом привітати. Трохи мені неприємно. Чому вона забула?

Тато теж не написав, хоч минулого року пам’ятав. Адже ми навіть не знаємо, чи він живий. Що ж, роблю добру міну при поганій грі й нікому не скаржуся.

Зате мені вдалося намовити дівчат піти разом після уроків до Морського ока. Погодуємо качок, трохи потиняємося, у мене лишилося ще багато цукерок і я купила чипси за кишенькові. Уже щось. Бо найгірше це, напевно, святкувати день народження самій.

Як на листопад, погода дуже гарна, настільки, що ми йдемо без курток, у самих кофтах, а в якийсь момент я навіть залишаюся в самій футболці. Стрибаємо по кривих плитах, що оточують озерце, і врешті вирішуємо пофоткатись. У Зузки є селфі-стік, і вона мені його позичає, як-не-як, маю день народження. Разочок можна дати погратися.

— Увага! Тепер — найстрашніша міна у світі! — вигукую й ми всі скривлюємо жахливі гримаси.

— Окей. А тепер ми ненормальні.

Вибалушуємо очі, висолоплюємо язики, схиляємо голови.

— Окей! — селфі виходять просто супер!

— А тепер ми красуні, робимо качечку!

Останнє, здається, найкраще. Я швидко заходжу на ФБ і кидаю фотку. А що. Хай ця невелика група моїх знайомих побачить, що я чудово розважаюся в день народження.

— Шкода, що в нас немає банана й «Спрайту», — каже Зуза. — Могли б улаштувати челендж. Якщо з’їсти чотири банана й запити «Спрайтом», шалено ригаєш, я бачила на Ютубі!

— Зузка! — вигукую. — Я зараз обригаюся від самих таких розповідей!

— Та ну, що ти, це прикольно, ще можна колу й «Ментос», тоді вибухає.

— То мені вже краще, щоб вибухало, — каже Майка, — ніж коли хтось ригає на Ютубі, господи, кому хочеться таке дивитися?

— Знаєш, скільки там лайків?

І тут мій телефон вилітає із селфі-стіка й падає на одну із плит. Чесно кажучи, ще трохи, і він би опинився у воді. Звісно, з нього випадає акумулятор і зупиняється на краю. Чорт, цього мені ще не бракувало, телефон розбити на день народження. Мені аж страшно дивитися на нього. На щастя, нових тріщин на екрані немає, він давно вже побився, і телефон продовжує працювати, фух…

— А мама ж мала купити тобі телефон на день народження.

— Купить, коли повернеться з Німеччини, — кажу.

— А це коли? Вона не повинна повернутися принаймні на твій день народження?

— У неї не вийшло. Багато роботи.

— Паршиво, — каже Зуза. Вона взагалі перестала бути милою. Раптом вона говорить до мене, наче ми не подружки, а вороги. — Моя тітка каже, — цідить вона крізь зуби, — що ти євросирота.

— Що? — я відчуваю, як у мені наростає злість.

— Ну, каже, що це така суспільна проблема, батьки їдуть працювати й кидають дітей зовсім самих, наче сиріт.

— Сирітка Марися, тобі хіба сімох гномів бракує![11] — сміється Майка.

— Моя тітка ще сказала, що якщо твоя мама медсестра, то, напевно, підтирає тепер зад якомусь німцеві, що колись на війні поляків убивав.

Я знаю, що почервоніла. Я вся палаю. Як вони можуть говорити мені таке, ще й у день народження!

— Йдіть геть! Ви хамки! Як ви можете?!

Починаю хлипати, сідаю на камені, сховавши обличчя в долонях, щоб вони не бачили, як я рюмсаю, але вони особливо й не дивляться, крізь пальці бачу, як вони знизають плечима й просто йдуть. А я думала, що вони мої подруги!!! Сидітиму собі тут і плакатиму. Усім до мене байдуже!

Ногою відкидаю камінчик, він летить в озеро, а якась качка зривається, щоб доплисти до нього. Дурна качка, не може камінь від хліба відрізнити. Плюснуло — то й плюснуло. А чи можу я відрізнити? Чи можу відрізнити друзів від ворогів? Як я могла так помилятися! Всідаюся над водою й дивлюся на птахів, їх підпливає дедалі більше, думають, мабуть, що в мене щось для них є.

Раптом іззаду виростає чиясь тінь. Я схвильовано озираюся, якийсь хлопець, мабуть, хоче пройти, а я загородила дорогу.

— Привіт, Анджело, — каже. — Із днем народження. Сподіваюся, ти любиш желейки. — Він вручає мені велику пачку «Haribo» у формі м’ячів. — Не знаю, чи тобі подобається футбол, але вони дуже смачні.

Я дивлюся на хлопця великими очима. Хто він узагалі такий? Я його не знаю. Він точно не з нашої школи, надто дорослий.

— Не пізнаєш? Я Майкл, — простягає він долоню. — Адже ми знайомі, через есемеси й Фейсбук.

— Звідки ти тут узявся? — ледь видушую я, слова застрягають у горлі.

— Назвемо це інтуїцією. Чи таємним знанням. Ну, і ти надто хороша, щоб дозволити тобі святкувати день народження наодинці.

Я почуваюся ні в сих, ні в тих, мені це зовсім не подобається. Вирішую, що погодую качок і піду додому.

— Можна погодувати з тобою? — питає цей Майкл.

Невдовзі стає навіть приємно, ми кидаємо, хто далі, а я кілька разів поцілюю в качку, і це дуже смішно, та помічаю, що вже починає сутеніти, і я справді хочу повертатися додому.

— Мені час йти, — кажу.

— Звичайно. Я проведу тебе.

— Не треба.

— Як це ні? Адже вже темно, поглянь. Окрім того, у мене для тебе дещо є, але в машині.

— Для мене?

— Так, подарунок, у тебе ж сьогодні день народження, як-не-як. Ходімо, я припаркувався неподалік. Та не бійся, я тебе не з’їм, зрештою, ми ж знайомі, чи не так?

Не знаю, що думати, але цей Майкл і справді не видається небезпечним. Приємний хлопець. Ну, і він дорослий, тож повинен бути відповідальним. Він теж не знає, скільки мені років, але не спитав і зовсім не здивувався, що я молодша, може, я виглядаю старшою, ніж думала.

— І як ти почуваєшся старшою на рік? — питає, коли ми йдемо до машини.

— Добре, — кажу.

— А мені здається, ти якась сумна.

— Hi… Тільки за мамою скучаю. Вона поїхала. І навіть не привітала мене сьогодні. І я посварилася з подружками, бо вони говорили погане про неї.

Не знаю, чому я йому це розповідаю. Мабуть, мені просто немає з ким поговорити.

— Я тебе розумію, — серйозно погоджується Майкл. — Моя мама теж повністю наплювала на мене, коли я був малий. Кинула мене й тата. А твій тато як? У вас хороші стосунки?

— Він не живе з нами.

— Бідненька. Я знаю, що це таке, коли батьків майже не бачиш. Моєї мами взагалі не було, а тато лише працював і працював, щоб прогодувати нас, тож рідко бував удома, а коли й був, то зайнятий. І я вічно почувався таким самотнім і покинутим…

То хтось усе-таки може мене зрозуміти. Я прихильно дивлюся на Майкла. Мені вже не так ніяково, як раніше. Ми доходимо до машини, мабуть, його, бо він зупиняється й зазирає до салону. Щось старанно шукає, а тоді вилазить зі словами:

— От чорт! Я був упевнений, що взяв його, а виявилося, що ні. Слухай, він у мене вдома.

— Але що, який ще він?

— Гаразд, це мав бути сюрприз, та я скажу. Це Пенні-борд, не зовсім новий, але майже. Моя молодша сестра їздила на ньому, але їй набридло, тож я купив його в неї. Він синій, з різнокольоровими коліщатками. Гарний. Я думав подарувати тобі на день народження.

Якби мої очі світилися в темряві, мабуть, вони б сяяли на всю парковку. Уже помітно темніє.

— Супер, дякую, — кажу. Шкода, що не захопив. — У тебе є сестра? — питаю.

— Так. Я зараз опікуюся нею, їй дванадцять.

Хороший хлопець, ще й про сестру дбає. І подумав, щоб знайомій з Фейсбука подарувати борд. Мені стає приємно. Бувають ще нормальні люди на світі…

— Слухай, якщо хочеш, ми зараз поїдемо по нього, сідай.

— Та ну, де там, ні. Я не настільки тебе знаю, щоб сідати разом у машину.

— Та не жартуй. Якщо ти мене не знаєш, то хто знає? Адже я й так не лишу тебе тут саму. Поїдемо на секунду, це на Вікторській, два кроки звідси. Я вискочу по борд, ти почекаєш унизу, а тоді я відвезу тебе додому. Домовилися?

— Ну, не знаю…

— Давай. Людям треба довіряти. Я ж тебе не з’їм.

Мабуть, мені не варто сідати в цю машину. Брат точно б цього не схвалив. Але потім я думаю, якщо в Майкла є молодша сестра, про яку він піклується, то він не може бути ніяким збоченцем. Їдемо.

Він зупиняється перед низьким будинком і заходить туди. А я чекаю в машині. Цікаво, чи цей борд і справді такий, як він каже. Мені найбільше подобаються рожеві з кольоровими коліщатками, але синій теж може бути. Від нудьги я роззираюся, що в нього ще є в машині. На задньому сидінні я помічаю мотузку. Мені стає якось дивно. Нащо йому мотузка? І бачу ще дещо. З-під сидіння визирає краєчок хустини в горошок. Мабуть, його сестри, думаю, але мені справді некомфортно.

Щось мені ця хустка нагадує, але не можу згадати, що. Мабуть, на Ютубі бачила схожу, в якомусь ролику.

Намагаюся зателефонувати братові, сказати, що запізнююсь. Не можу додзвонитися, бачу, що погано ловить. Вирішую вийти з машини й пошукати краще покриття. Натискаю клямку і з жахом виявляю, що дверцята заблоковані. Я сильно смикаю, але замок не попускає.

Мене охоплює невимовний, холодний страх. Я в житті так не боялася. Що мені тепер робити? Я швидко роблю фото з телефона й відправляю Феліксові. Пишу лише: «Рятуй». Це так про всяк випадок, якби зі мною щось сталося. Бачу, як у будинку відчиняються двері, Майкл повертається, під пахвою й справді тримає борд. Мушу вдавати, немов я нічого не підозрюю, бо наразі іншої ідеї не маю. Не кричати ж мені, ще хтось подумає, що я божевільна.

— Який класний, — кажу, розглядаючи борд з усіх боків. Від хвилювання мені погано. — Можна, я спробую?

— Та ні, дорога надто близько. Завтра спробуєш, удень, — усміхається Майкл. — А тепер поїхали, я не хочу, щоб твої родичі хвилювалися за тебе.

Нізащо. Адже він справді може виявитися психопатом, якщо замкнув мене в машині. Він же може завезти мене куди-завгодно й щось зі мною зробити…

— Можна попросити, — кажу я так солодко, як тільки зараз здатна. — Можна мені в туалет? Якщо, звісно, твоя сестра не заперечує.

— Моя сестра? — здивовано перепитує він, автоматично. І я вже знаю, що він збрехав.

— Ну, так, сестра. Мені справді треба попісяти, — повторюю. Думаю, що якщо він уже випустить мене з машини, я просто побіжу. Він відчиняє дверцята, і це саме той момент, та мить, але вона минає, а я нічого не можу зробити, бо він міцно тримає мене за руку. Бо вже відчуває, що я знаю, що підозрюю його в чомусь, і що хотітиму втекти.

— Сестра не матиме нічого проти, — каже. — Ходімо в будинок.

Раптом бачу, як у наш бік ідуть якісь люди. Пара, чоловік і жінка. І тоді я наважуюсь і щосили кричу: «Рятуйте!» Вони підходять, і Майклові доводиться трохи відпустити мою руку. Вона вже вся посиніла.

— Це сестра, — каже він. — Вона дещо неврівноважена.

Але оскільки він відпустив мене, я користуюся моментом і вириваюся. Сильно відштовхую його, біжу й влітаю до першого-ліпшого магазину.

Це музична крамниця, на щастя, ще відчинена. Продавець здивовано поглядає на мене, я, мабуть, схожа на опудало, можу собі уявити. Прикладаю палець до вуст, а тоді ховаюся за піаніно. Увесь час боюся, що він прийде по мене. Але він не приходить. Принаймні поки що. Шукаю в кишені телефон, мені потрібно подзвонити братові. Однак із жахом помічаю, що його нема. Мабуть, випав із кишені, коли я тікала, або ще в машині.