Зелені мартенси

Фелікс

Уперше я побачив Опту на шкільному стадіоні. Був день спорту. Я ненавиджу такі заходи. Причини дві, а може, навіть три.

По-перше, я хронічно не перетравлюю ярмарків, фестивалів, усіляких днів. Я не люблю натовпу й усього цього цирку. Того, що хтось організує тобі час, хоч ти б краще спокійно почитав книжку чи потинявся вулицями, бо не обов’язково тобі має сьогодні хотітися стрибати в довжину, бігати з перешкодами чи їсти пироги, спечені на громадських засадах старанними першокласниками для видатних спортсменів. Мене від цього нудить.

По-друге, я, зокрема, ненавиджу день спорту. Бо ненавиджу спорт у принципі. Я абсолютно не розумію цього аспекту життя. Чому треба бігати наввипередки, змагатися, хто далі стрибне, чи битися навкулачки? Як це взагалі свідчить про людину, що вона бігає, швидше за інших? Чи не краще, аби вона сіла й трохи подумала? Я знаю, знаю, не годиться зізнаватися, що ти не любиш спорт, бо зараз почнеться. Той, хто так каже, слабак і розмазня. Що ж, не заперечую. Я завжди був нижчий і худіший за інших, а тепер, у другому класі гімназії, виглядаю, наче учень молодшої школи. Колись на фізрі я медичний м’яч навіть підняти не зміг, не те що його кинути. Як усі реготали, я думав, у мене барабанні перетинки не витримають. Моя б воля, я б узяв звільнення з фізри, і то не на місяць чи рік, а до кінця життя. Звичайно ж, мама й чути про це не бажає, але якби хотіла, то могла б зробити, зрештою, вона ж медик, хіба ні?

Ну, і нарешті, третя причина… Річ у тім, що я не переношу конкуренції. Ніде, не лише в спорті. Мені гидко, що хтось повинен виграти, а хтось — програти. Усе найдурніше, що існує в нашому світі, було вигадане через те, що існує конкуренція. Один другому мусить ввалити, як на війні. У школі, зрештою, теж трохи, як на фронті, у ній б’ються на кулаках, але й на марках лахів і смартфонів. Я в таке не лізу.

Ну, більш-менш. Бо поки я ні в що, хочу я того чи ні, не можу не влізти. Мене ніхто не питає, і доводиться брати участь у цьому смердючому дні спорту, хоч я, мабуть, і на стометрівці ледве до фінішу доплентаюсь з язиком на спині. Нікого не обходить, чи мені хочеться публічно демонструвати свою безнадійну форму, але я — заручник системи, де кожен повинен робити те саме, хай захлинаючись соплями й наклавши в штани.

Як і передбачав, я добігаю останнім, навіть Коперкова підсміюється, хоч вона вчителька, і їй не годиться, але отой її чорний пушок над губою тремтить від радості, що Фелікс Маслянка, чудо природи з гарним прізвищем і таке собі на вигляд, уже ледве плентається, а не біжить, бо останнє коло його добило. Якщо вона ще раз скаже, що мені варто вживати більше молочних продуктів (і — ха-ха! — маслянки), то я не здивуюся: вона має обмежений репертуар жартів. Добігаю до фінішу й падаю на лаву, принижений і змучений; я з такою силою гепаюся на неї, що якась дівчина поруч аж підскакує. Зиркаю краєм ока: руда, волосся кучеряве, відьма, мабуть, зараз почне істерити, що я хам і село, навіть сісти не можу по-людськи.

Але та сміється. Я думаю, що з мене, і вже міркую, як відповісти, аж вона каже:

— Якби проводили змагання із приземлення з космосу сідалом на лавку, ти б точно переміг.

Усередині я зіщулююся в клубок і намагаюся стати ще меншим, ніж насправді, може, вона відчепиться, але дівчина стає наді мною й доводиться підвести очі. Вона загороджує мені сонце, сама перетворюється на сонце, обличчя все в ластовинні, а це руде волосся, як німб над головою святої Цецилії. Вона широко всміхається, у неї великі зуби зі щілиною посередині. Я не можу відірвати очей від цих здоровенних, як у коня, зубиськ.

— Я Опта, — простягає руку.

Ну, такого я ще не бачив, щоби дівчина так віталася. Але я в принципі небагато бачив, а вже на дівчатах знаюся, мабуть, найменше у світі.

— Опта? — кажу, а точніше пищу, щось голос зривається, мабуть, від хвилювання. Ще вирішить, що я глухий чи дурний, або одне й друге, зрештою, мені не вперше. — Чи Отта?

— Ну, насправді, Ота, Отилія. Але мені більше подобається Опта. Це мама придумала. А зрештою… не знаю, чи ти захочеш послухати чудову історію мого імені. Тобі не треба йти?

Так, тепер я бачу, що Коперкова махає до мене. Здається, знову доведеться дурня клеїти.

— Зачекай на мене тут, — прошу її з відчаєм, бо такого досі не було, щоб якась дівчина зі мною заговорила, а що вже казати про таку із рудим німбом. Я ліниво йду до Коперкової, спеціально тягнучи ноги. Мені вдається скривитися так, що на обличчі читається дуже погане самопочуття.

— Ти де зник?! — сердиться Коперкова. — Скільки можна на тебе чекати? Зараз естафета, ми поставили тебе в першу четвірку.

Схоже, що в першу для того, щоб я встиг дошкандибати під кінець забігу.

— Пані вчителько, — стогну я, — у мене живіт болить. Я не зможу, чесно.

Я кривлюся й згинаюся навпіл, але при цьому стежу, щоб не переграти, до того ж ледве стримую сміх, розуміючи, що це все може зараз погано закінчитися.

— Ви ж знаєте, що від бігу мені стає погано. З’являється страшенна колька.

Вона зневажливо дивиться на мене й теж супиться, немов намагається передражнити. Із цими рухливими вусиками над губою вчителька схожа на хом’ячка, що оцінює, чи зерно добре, чи пусте.

— Гаразд, — капітулює вона. — Як за чверть години не минеться, підеш до медсестри. Йди відпочинь, після естафети — стрибки в довжину, може, наберешся сил.

Я сумно киваю, наче переживаю, що естафета відбудеться без мене, а тоді розвертаюся, і вже майже хочу бігти, та пригадую, що в мене колька, тому плентаюся назад у бік лавки. Ця Опта й далі там, сидить і просто на мене дивиться.

Навіть не пише есемесів у телефоні, удаючи, що для неї це розвага чи їй пофіг.

— Привіт! Як живіт? Непогано зіграно, — оцінює вона й знову сміється. Я не певен, чи мені це подобається. Скільки можна так сміятися?

— А ти що? Тобі, мабуть, предки вибили липове звільнення від фізри?

— Їм не треба було вибивати, але звільнення в мене справді є. У мене астма. Я хіба що йогою можу займатися. Таке бігання мене б убило.

— Мене теж ледь не вбило, — зізнаюся. — Може, я теж хворий на астму, тільки про це не знаю?

Чому, коли я хочу справити враження, то завжди роблю із себе посміховисько? «Може, у мене теж астма». Чудово. У цьому весь я.

Але вона знову сміється.

— Ти б знав, — каже. — Послухай.

Дівчина присувається до мене. Я ніяковію. Вона пахне солодко, як печиво. Вона так близько, що майже торкається мене. Дихає голосно, і в її диханні щось тихо посвистує.

— Чуєш? Мушу негайно запшикатись. Це через те, що тут повно рослин. Пилок, розумієш. Якась фігня літає в повітрі, здуріти можна. На щастя, скоро зима! У мене ще алергія на котів, собак, а найсильніша — на коней. Кінь хвостом махне, а я падаю, як підкошена. Ну, і ще в мене астма фізичного зусилля, так що спорт — це не моє.

— Заздрю. Принаймні тобі не доводиться бігати естафету.

От знову я бовкнув дурницю, тож чекаю, що зараз дівчина скаже мені валити з цими своїми невдалими жартами, але вона цілком серйозно погоджується:

— Авжеж. Це великий плюс. Зараз я можу, наприклад, розслаблятися й вести цікаву розмову.

Та ну, це ж вона не про розмову зі мною. Я замовкаю. Поняття не маю, що далі. На щастя, вона одна з тих, хто постійно говорить.

— То як, хочеш послухати історію про моє ім’я?

— Звісно.

— Ти іноді думаєш про мить, коли виник?

— Коли народився? — питаюся, бо для багатьох це одне й те саме.

— Та ні. Коли тебе зачали, — прямо каже вона.

Звичайно ж, думаю. Це перший Важливий Момент серед тих, що змінили моє життя. Тому думаю. Найбільше, мабуть, про те, чи я взагалі десь був, перш ніж виник, адже в природі ніщо не виникає з нічого й нікуди не зникає, отже, навіть якщо я існував лише у вигляді атомів чи якогось зоряного пилу, це однаково був я. Хоча, звісно, офіційний момент мого зачаття припадає на певні канікули на початку двадцять першого століття. З моїх обчислень випливає, що це мав би бути липень, оскільки народився я в березні. Мама ніколи не хоче говорити зі мною про це, вважає, що такі теми не для дітей. Цікаво, що дорослі так часто змінюють перспективу. То ти для них дитина, то майже дорослий, у залежності від того, що вони хочуть, щоб ти робив, чи не робив. Я знайшов на антресолях старі фотокартки, мама, щоправда, вирізала з них батька, але залишився пляж, рушник і море. І дата в кутику теж лишилась, 12 липня, приблизно дев’ять місяців до мого народження, тому можна припускати, що це відбулося саме тоді, бо мама на цьому фото променіє усмішкою. Батька вона з нього прибрала, тому я не знаю, що за вираз обличчя був у нього, ну, але важко уявити, що сумний, бо тоді вони ще радше любили одне одного. Цікаво, хто їх сфотографував, тоді ще не існувало селфі-палиць, навіть телефони були якісь допотопні. Я уявляю, що вони поставили фотоапарат на замку з піску або стосику каміння й увімкнули автоспуск, я люблю уявляти таке, невідомі деталі. Здається, навіть волію вигадувати, ніж хтось би мені розповів, як було насправді.

— Інколи думаю, — відповідаю лаконічно.

От і вся скорочена версія, на яку мене вистачило. Це тупо — розмовляти про такі речі.

Опта шкірить зуби в посмішці.

— Ну, тоді ось: під час тих романтичних канікул, коли батьки створили мене з нічого, розумієш… — вона замовкає. — Ні, ну я знаю, що це, певно, дурня — взагалі думати, як це було, коли вони спали разом, ну, розумієш, і з цього вийшла дитина… Коли я про це думаю, мені якось дивно, але думаю… Так чи інакше, я перевірила в інтернеті, і — бінго! Отилія Єнджейчак, ну, знаєш, відома пловчиня, саме тоді здобула золоту медаль на Олімпіаді в Гельсінкі, на двохстах метрах батерфляєм, і так я їх уявляю, як вони над тим озером голубляться, а тоді повертаються в обшарпану дешеву хату, вмикають телевізор, бо він там є, і ось Отилія припливає першою, і мама каже: «Адаме, якщо дівчинка, назвемо її Отилією, а якщо буде хлопчик, то, мабуть, Отто». Вони хихочуть і вовтузяться в тому ліжку, аж урешті штепсель телевізора випадає з розетки й далі вже лише темрява…

— Тобі мати розповідала?

— Не мати, — виправляє вона. — Мама. Слово «мати» — негарне, правда?

— Може й не дуже, але точно не таке ніжне.

— Так-от, уяви собі, що я про це дізналася не від мами й не від тата. Я сама це відтворила.

Схоже, у нас є дещо спільне. Вигадування реальності.

— Тобто, мама сказала, що це на честь Отилії Єнджейчак, бо вона захоплюється нею як спортсменкою й усе таке, але є купа спортсменок з набагато гарнішими іменами. Отилія — це наче вона тілиста, товстуха якась, гірше ім’я уявити годі… особливо з моїм виглядом…

Я дивлюся на неї. Раніше не звернув уваги, може тому, що взагалі не дивився на її фігуру, а лише на оте волосся й усмішку, але Опта й справді повненька. Не товста, я б так сказав. Вона як… пончик. Пончик у довгій спідниці в яскраві рожеві квіти, у жовтому светрі і в зелених мартенсах.

— Коли я була малою, мене називали Ота. А тоді мама почала казати Опта. Бо вона, начебто, не бачила веселішої дитини. Може, це й на краще, бо спортивне ім’я для незграби з астмою трохи не фонтан, правда?

— Ти не схожа на незграбу, — кажу я. — Просто…

— Я трошки хвора. Трошечки, — договорює вона. — Ай, неважливо. Я б тістечко з’їла. На щастя, шлунок у мене здоровий, і я можу їсти, скільки влізе. Що, зрештою, помітно. Ходімо?

— Та ну, як Коперкова побачить, що я із хворим животом їм тістечко…

— То не їстимеш. Дивитимешся, як я їм. А я вмію чудово їсти, це одна з тих речей, що я вмію найкраще в житті. Ти знаєш, є така мисткиня, яка в одній галереї картоплю чистила? А я могла б сісти на табуретці та їсти тістечка. Цей перформенс би називався «Товстуха їсть тістечка», і все місто приходило б дивитися.

Я пирхаю сміхом. Вона відповідає мені сміхом ще голоснішим, приблизно удвічі. Звучить так, наче хтось до металевого відра всипав скляні кульки. Вона нахиляється до лавки й дістає гітару. Я раніше не звернув уваги.

— Ти граєш? — не стримуюся й запитую навпростець.

— Та ні, так собі ношу, для понтів, — вона знову хихоче, наче це звичайна манера спілкування. — Зрозуміло, що граю. У мене заняття після уроків, на Ловицькій, тому я її притягла із собою.

Опта закидає гітару за спину й тепер виглядає насправді неймовірно, із цим своїм волоссям, усмішкою й гітарою. Я, мабуть, їй не казатиму, що колись грав на синтезаторі, і навіть ходив до музичної школи, ще б захотіла, аби я показав, що вмію. Я вже уявляю картину: сидимо разом, я граю на синтезаторі, вона на гітарі, і співаємо на два голоси, а на трибунах стадіону збирається вся школа й закидає нас помідорами, як під час Томатіни.

Я намагаюся йти не надто швидко, щоб ніхто не здогадався, що я симулюю. Та насправді мене розпирає від енергії. Мені давно не було так радісно. Це жалюгідно: я розумію, що ця радість, скоріше за все, пов’язана з фактом, що зазвичай зі мною ніхто не говорить. Але ні, чи я б так само радів, якби балачку почав один зі шкільних качків? Не певен.

Опта розглядає солодощі, очі в неї сяють. Я згадую, що в мене є десятка. А може, повестися, як джентльмен і пригостити її тістечком?

— Яке ти хочеш? — запитую й ковтаю слинку, незвичайно густу, мабуть, через хвилювання. — Я тобі куплю.

— Та чого ти! — сміється вона, відкинувши голову назад і стріпуючи цим своїм рудим волоссям. — Я сама собі куплю. Зрештою, у нас рівноправ’я, чи не так?

— А до чого тут рівноправ’я, якщо я хочу пригостити тебе тістечком? — дивуюся я. — Ти ж не феміністка?

Знову дурниці говорю.

— Звичайно, що так! — обурюється вона. — Кожна розумна людина — фемініст, а ти — ні?

— Я? Та я ж хлопець, — тепер сміюся я. — Придумала теж!

— Знаєш, а ти навіть доволі симпатичний, коли смієшся.

Доволі симпатичний? Мені починає здаватися, що ця Опта трохи прибацана. Але вона вже відвернулася й купує шматок шоколадного торта й сирник із желе. Тримає обидві тарілочки в руці, коли проходять якісь двоє дівчат. Одна її штовхає, видно, що навмисне. І цей чорний шоколадний трикутник падає на траву. Опта мало не гепається, обтяжена гітарою на спині. Друга, струнка блондинка, регоче.

— Товстуха не поласує, — каже та перша. Знову хихотять.

Мені соромно за них, хоч я їх і не знаю.

— Агов, — протестую я. — Ви трохи перебільшуєте.

— О-о-о, хлопчик захищає нашу товстуху! Погляньте, Гладка Отилія знайшла залицяльника! А хто він? Знайомий з п’ятого? Дивися, ще памперс протече! Хоча, якщо ти йому заграєш на своїй гітарі, може, він купить тобі нове тістечко в нагороду?

Я почуваюся зовсім фігово, бо не можу нічого зробити, нічого відповісти, лише ніяковію, як завжди, програвши в таких ситуаціях. Але вони вже йдуть, я бачу це краєм ока, тож піднімаю голову.

— Не переймайся через них, — кажу. — Я куплю тобі нове.

— Припини, — вона знизує плечима й піднімає тістечко із трави. — Воно ж недовго лежало?

Я дивлюся, як вона їсть. Я ніколи не бачив, щоб хтось так їв. Із кожним шматочком Опта примружує очі, довго жує, а коли ковтає, вираз блаженства на її обличчі стає ще виразнішим. Вона поїдає тістечка, а я поїдаю очима її. На останньому шматочкові сирника вона згадує про мене.

— Хочеш?

Я хитаю головою.

— Мені ж страшенно болить живіт, це навіть може бути апендицит…

Цього разу я вибухаю сміхом. Усе раптом видається таким легким і гарним, її руда копиця волосся, великі зуби й крихти тістечка, що падають на траву. Вона викидає тарілочки в синій сміттєвий мішок, прикріплений до стійки.

— Пробач, — кажу, а радше виривається в мене.

— За що?

— Що… — не знаю, як це сказати. Це «пробач», вихопилося в мене, мабуть, через те, що ця дівчина така щира й поруч із нею людина говорить те, чого за жодні скарби світу не сказала б за інших обставин. — Ну, бо я не зробив нічого із цими твоїми подружками. Що не спустив їх в унітаз абощо.

— Перестань. Вони просто мене не люблять і глузують, але я цим взагалі не переймаюся. Ти однаково б не вдарив жінку, еге ж?

— Ну, не вдарив би, — зізнаюся я, бо це правда, хоч так насправді не знаю, яка відповідь правильна. Якби я сказав таке здоровилам зі свого класу, вони б, напевно, вважали мене слабаком.

— Я не переймаюся тими, хто мене не любить. Шкода сил. Нащо? Хай собі балакають, мене це жодним чином не стосується.

— Окрім того, ти не товста, — додаю сміливо. Чесне слово, у житті б не подумав, що я так з дівчиною говоритиму.

— Трохи товста. Ну й що? У дупі я то мала, тобто мені байдуже. Моя мама теж була трохи затовста, а тоді стала найгарнішою дівчиною на районі. А навіть, якщо я не стану, що з того? У цьому світі є місце й для товстих, і для худих. А я казала тобі, що в поїданні мені немає рівних?

— Я бачив, — усміхаюся у відповідь.

І тут, на жаль, підходить Коперкова.

— Маслянка, іди сюди, — кидає вона. — Як живіт?

— Краще.

Немає вже сенсу брехати.

— Ага. Це добре. Пішли.

Я кидаю на Опту вибачливий погляд. Нічого не поробиш. Адже я тут в’язень і мушу виконувати накази наглядача.

День спорту закінчився. Я виглядав потім Опту, але її ніде не було. Тож я повернувся додому, або до чогось, що ним називалося.

Віка сидить сама за столом на кухні й грає на телефоні. У мийці гора брудного посуду, а смітник давно переповнений.

— Де бабуся? — питаюся.

— Лежить, — знизає плечима Віка. — Я голодна.

— Ти не обідала в школі?

— Обідала, але це було давно.

— А ти не могла собі нічого приготувати? Чи принаймні посуд помити?

— Як бачиш, не могла.

Короткі запитання, короткі відповіді. Як завжди. Віка. Після другого важливого моменту, коли я з’явився на світ, настав третій: народження Віки. Я мало що пам’ятаю з обох цих моментів, хоч ми народилися в одній лікарні, на Сольці, і якби мене пустили туди після її народження, може, я б пригадав щось із власного. Але цього не сталося.

Це третій Важливий Момент, не лише тому, що відтоді в мене є сестра, а ще й тому, що Віка поглинула всю мамину увагу. Тепер я перестав бути її дитиною, я став сином батька, тобто, вважай, нічиїм, бо батько вже тоді не надто брав участь у родинному житті. Не хочу нарікати, я розумію, що мама дуже хотіла донечку й узагалі. Кілька разів, гніваючись, вона сказала мені, що я схожий на батька, тож не дивуюся, що мама не в захваті від мене.

Віка — інша справа, її не можна не любити, бо вона така манюня гарнюня білявочка, яка за п’ять хвилин крутитиме будь-ким, як схоче. Крутила. Від манюньої гарнюньої білявочки нічого не лишилося. Чим темнішим ставало її волосся, тим хмурнішала вона сама. Зараз їй майже десять і вона нагадує важкого підлітка. Я б зовсім не здивувався, якби Віка курила за школою, разом із цими своїми подружайками, клубом Орлиць, схожими на рок-версію «Spice Girls» чи потвор із «Monster High», колись улюбленого Вічиного серіалу — тепер це вже вчорашній день, вона виросла з нього, як із плаття. Тепер моя сестра носить чорні джинси й футболку з написом «Fuck Off». Добре, що бабця не розуміє англійської.

На відміну від мене, Віка в школі популярна. Тобто батькам таки вдалося створити екземпляр, невідбракований ще на старті.

— Мати… Мама дзвонила?

Віка заперечно хитає головою.

Гм. Піду до бабусі.

Її кімната, колишня мамина спальня в мансарді, пахне ліками й старістю. Старість має свій запах, я це знаю, відколи бабуся тут живе. Їй уже майже вісімдесят, хоч мамі щойно сорок. У бабусі довго не було дітей, вона сама каже, що мама в них знайшлася, як манна небесна. Коли вони з дідусем уже геть утратили надію.

— Привіт, Бабі, — вітаюся я. — Як справи?

— А ти чого такий задоволений?

Звісно. Мати б точно нічого не помітила, але бабуня має радар на всі нюанси мого настрою.

— Ти переміг у забігу?

— Бабусю! Не смішно. Просто… — і ось я вже хочу розповісти, що познайомився із симпатичною дівчиною й узагалі, але якось не можу й слова видушити. — Якийсь такий настрій гарний. Просто так.

— Ну, певне ж, — примружує око бабуся.

— А ти як почуваєшся?

— Чудово. Уже краще. Щось трохи не мала сил нині, але вже добре.

— Бабусю… — наважуюся я, з нею нелегко говорити на такі теми. Вона поводиться, наче втричі молодша. — Може, тобі варто сходити до лікаря?

— Та що мені ці коновали! — обурюється вона. — Я ж маю про вас піклуватися! Усе зі мною гаразд. Балакаю — значить жива. Мені просто потрібно трохи відпочити. Вимкни світло, Фелю.

Так виглядає мій дім. Віка грає на телефоні, бабуся лежить нагорі, і я — шкільний лузер, фахівець із брудної роботи, який зараз засукає рукави й митиме посуд. Більше в цьому домі нікого немає й ще з місяць не буде. Або й два. Бо… от власне.

Одного дня, — мені тоді було сім, а Віці три роки, — батько випарувався із нашого життя. Це Четвертий Момент. Не те, щоб я відчув це як помітну зміну, бо, як я вже казав, він і раніше рідко бував удома. Батько був далекобійником і з’являвся в нас лише кілька разів на місяць, але мама це важко пережила, бо раптом не стало грошей, їй довелося йти на роботу, а Віку віддати до дитсадка. Мама — медсестра, і заробляла дуже мало, у нас вічно не було грошей, бо садок платний, комунальні треба платити, купувати підручники й одяг, таке інше — щоразу мама лише зітхала. Від батька ми нічого не отримували, а коли бабуся казала, щоб мама подала на аліменти, та відповідала, що їй нічого від нього не потрібно. Одним словом, це були важкі часи, якби бабуся час від часу щось мені не купувала, то навіть не знаю, бо Віка завжди була першою. Я не скаржуся, бо якось ми давали собі раду… аж до певного моменту.

От, власне. П’ятий момент — це коли мама вперше поїхала до Німеччини. Мені тоді було дванадцять, а зараз чотирнадцять. Ми залишилися з бабусею й жили досить непогано. Мама там доглядала якогось дідуся й за місяць заробила стільки, що ми заплатили частину боргу за помешкання. Ще вона купила комп’ютер і нову пральну машину, бо стара зламалася, і загалом виглядало на те, що настали нові, кращі часи.

Вона мала поїхати ненадовго, когось там заміняла. Але потім подалася знову. І частіше її вдома не було, ніж навпаки. Ми якось давали собі раду, доки бабуся не захворіла. Вона ледве дибає і їй потрібно купу бабла на ліки, і тепер мама каже, що тим більше змушена їздити на заробітки. Стало фігово.

— Сміття хоча б винеси, — кажу я Віці, а та дивиться на мене спідлоба.

— Ти ж бачиш, що я уроки роблю. Тобі чудово відомо, що в четвертому класі вимоги суворіші.

— Ти ж не вчиш, а граєш.

— Не граю. Я перевіряю на ФБ, що було з математики.

Я бачив, що вона грає. Я можу відрізнити, але не маю сил сперечатися з нею. Починаю мити посуд, сподіваючись, що це вижене сестру до своєї кімнати, бо чесне слово, мені навіть бачити її вже не хочеться. Нічого не робить і на все плювати хотіла, ніхто її не виховав, то й мені навряд чи вдасться. Я б хотів, щоб мама повернулася й зайнялася цим усім.

Віка не виходить, тільки вдягає навушники, щоб не чути галасу миття. Щось вона таки їла, бо я намагаюся відмити каструльку від киселю. Звичайно, їй не спало на думку залишити мені хоч трохи. Цікаво, чи бабусі принесла… І чи бабуся взагалі щось їла.

— Віко…

Вона робить вигляд, що не чує, але я намагаюся докричатися крізь навушники, адже навіть з ними щось там чути. Я трясу її й вириваю з вух навушники.

— Ай! — верещить вона. — Боляче! Лапи забери!

— Чому ти зжерла кисіль і нічого не лишила?

— Лишила, — відповідає. — У холодильнику. — Я пропонувала бабусі, але вона не хотіла.

А я вже було подумав, що у Віки є до мене чудові сестринські почуття. Ну, але принаймні для бабусі щось зробила.

— Можеш з’їсти, якщо вона не буде, — ласкаво дозволяє сестра.

Піду до бабусі. А ні, не піду, вона хотіла подрімати. Чорт, мене це непокоїть, бабуся завжди була на ходу, я ще ніколи не бачив, щоб вона спала вдень. Я не знаю, що робити. Змусити її піти в поліклініку, а може, викликати лікаря? Намагаюся подзвонити мамі, але вмикається автовідповідач. Зараз вона працює в такого одного, де погане мобільне покриття. Я піднімаюся сходами, тихенько прочиняю двері й чую, як бабуся похропує. Якщо спить, то, мабуть, усе гаразд.

Повертаюся до посуду. Віка, звичайно ж, сміття не винесла. Я ставлю на сушку останні тарілки й міцно зав’язую мішок. Ніби із запахом полуниці, але як на мене, і так страшенно смердить.

Зношу мішок униз. Щиро кажучи, на сьогодні з мене досить. Згадую дівчину, із якою познайомився на стадіоні, та її усмішку. Цікаво, чи вона так само б посміхалась, якби їй щодня доводилося мити гору брудного посуду?