Зелені мартенси

Віка

Вранці, коли ми прокидаємось, мама готує нам сніданок. Їмо яєчню й дивимося, як падає сніг.

— Я рада, що ти повернулася.

— І найближчим часом нікуди вже не поїду.

— Справді? — кидаюся їй на шию й думаю, що кращої новини й бути не може. — Дівчата з мого класу казали, що ти доглядаєш літніх людей, а вони німці, які під час війни вбивали поляків.

— Ох, Віко. Кожен має право на догляд, навіть погані люди. Зрештою, то була війна. Поляки теж стріляли в німців. Іноді їх змушували до цього обставини. Окрім того… мушу вам у дечому зізнатися. Я вирішила сказати вам, хоч спочатку приховувала це.

— У чому? — питаюся, бо звучить загадково.

— Я… від певного моменту вже менше доглядала хворих. Частіше прибирала.

— Тобто як прибирала? — Фелікс виглядає обуреним.

— Отак… Бо коли я поїхала цього разу, то в мене не було жодної роботи на прикметі. Та заміна закінчилася. І хтось порекомендував мене прибирати. А тоді ще хтось… це таке собі ББС, баба бабі сказала, що полька добре прибирає. Соромно, га?

— Ні, — заперечує Фелікс. — Робота — це робота, ну що ти, мамо. Шкода, що тобі довелося це робити. Через нас.

— Як це — через вас?

— Ну, бо через нас. Бо ми є.

— Не жартуй, Феліксе. Не через вас, а заради вас. А чим би було моє життя без вас? Мені шкода, що у вас у школі виникли неприємності… А насамперед через те, що сталося з тобою, доню… Я не можу спокійно думати про це. І обіцяю… Постараюся… знайти якусь роботу тут. Навіть, якщо доведеться прибирати.

І тоді Фелікс каже, що може віддати мамі свій приз, що хай це небагато, але стане в пригоді, і мама дуже зворушена, але каже, що ні, і якось упораємося. Бо вона більше не хоче їхати й залишати нас. Ніколи-преніколи.