Зерно правди

Євреї урочисто відзначають сьомий день свята Пейсах, згадуючи про перехід через Червоне море, у християн нині Світлий четвер. У поляків сьогодні другий день триденної національної жалоби після пожежі в Камені Поморському. У світі великого футболу «Челсі» та «Манчестер Юнайтед» виходять до півфіналу Ліги чемпіонів, у польському футболі кількох уболівальників Національного спортивного клубу звинувачено в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі через носіння футболок з написом «Смерть жидзевській суці». Головна комендатура поліції публікує звіт про стан злочинності в березні: порівняно з березнем 2008 року вона зросла на 11 відсотків. Коментар поліції: «Криза змушуватиме людей вчиняти злочини». У Сандомирі вона вже примусила продавчиню м’ясного магазину відпускати з-під прилавка сигарети без акцизу. Жінку затримано. У місті холодно, як і скрізь у Польщі, температура не піднімається вище 14 градусів, проте це перший сонячний день після незвичайно холодного Великодня.

1

Духи напевне не приходять опівночі. О цій порі по телевізору ще дивляться вечірні фільми, підлітки активно думають про своїх учительок, коханці набираються сил перед наступним любовним актом, старі подружжя провадять серйозні розмови про те, що відбувається з їхніми заощадженнями, порядні дружини витягають з духовок пироги, а погані чоловіки будять дітей, намагаючись після пиятики відчинити двері до квартир. Північ занадто сповнена життя, аби духи померлих могли справити належне враження. Інша річ перед світанком, коли засинають навіть працівники автозаправок, а бруднувате світло починає вихоплювати з темряви буття й предмети, про чиє існування ми навіть не підозрювали.

Була майже четверта ранку, сонце мало зійти за годину, а оточений мерцями Роман Мишинський змагався зі сном у читальному залі Державного архіву в Сандомирі. Довкола нього височіли стоси парафіяльних книг із дев’ятнадцятого століття, і хоча більшість записів стосувалася радісних моментів життя, попри те, що хрещень і вінчань було більше, ніж кончин, однаково його постійно супроводжував запах смерті. Він ніяк не міг позбутися думки, що всі ці новонароджені й усі молодята вже щонайменше кількадесят років гризуть землю, а книги, які зрідка переглядають, принагідно витираючи з них пилюку — це єдине свідчення фактів їхнього існування. Хоча їм усе-таки пощастило, коли згадати про те, як обійшлася війна з польськими архівами.

Було страшенно холодно, у термосі закінчилася кава, і Мишинському тільки й залишалося, що лаяти себе за ідіотську ідею заснувати фірму, котра займалася генеалогічними розвідками, замість того, щоб залишитися на кафедрі. В університеті зарплатня невелика, зате стала, страховка оплачена — суцільні переваги. Особливо, якщо порівняти з роботою в школі, що дісталася його однокурсникам — теж погано оплачуваною, зате підсичуваною постійною фрустрацією й погрозами з боку учнів.

Зиркнув на відкриту книгу й речення, каліграфічно виведене ксьондзом із парафії у Двікозах у квітні 1834 року: «Батько і свідки читати не вміють». Ото й усе, якщо говорити про шляхетське походження Влодзімежа Неволіна. А якщо у когось залишалися сумніви, мовляв, батько прапрадіда Неволіна, що приніс його хрестити, був напідпитку після народин нащадка, то їх розвіював рід занять — селянин. Мишинський був переконаний, що коли йому пощастить дошукатися свідоцтва про шлюб, то він з’ясує, що згадана в метриці Маріанна Неволінова, яка була на п’ятнадцять років молодша за чоловіка, виявиться служницею. Або досі жила в батьків.

Підвівся й енергійно потягнувся, зачепивши при цьому на стіні стару фотографію, довоєнний знімок сандомирської ринкової площі. Поправив його, подумавши, що ринок на листівці виглядав зовсім не так, як зараз. Скромніше. Визирнув у вікно, але вулицю й ринок, яким вона закінчувалася, сповивала темна передсвітанкова мла. Що за дурниці, з якого б це дива старий ринок мав виглядати інакше, чого це він узагалі про це думає, треба братися до роботи, якщо вже вирішив розкопати минуле Неволіна й устигнути повернутися о першій до Варшави.

Чого ще можна чекати? Зі свідоцтвом про шлюб проблем бути не повинно — метрики Якуба та Маріанни мають десь зберігатися, на щастя, Польське королівство виявилося для дослідників архівів досить благодатним полем діяльності. Від початку XIX століття у Варшавському князівстві завдяки наполеонівському кодексу метрики мусили писатися у двох примірниках і передаватися до державного архіву. Пізніше ці принципи змінилися, але все й так виглядало непогано. У Галичині було гірше, а вже окраїни виявилися справдешньою чорною дірою, у Забузькому архіві Варшави знаходилися хіба що якісь рештки документів. Отож із Маріанною, приблизно 1814 року народження, проблем бути не повинно. Якщо йдеться про Якуба, котрий народився наприкінці XVIII століття, то й тут усе незле, священики мали кращу освіту і, коли не були ледацюгами, то книги заповнювали переважно старанно. У Сандомирі допомагало й те, що під час останньої війни місто не спалили ані німці, ані совіти. Найстаріші документи датувалися вісімдесятими роками XVI століття. Раніше сліди однаково губилися, бо лише на Тридентському соборі Церкві спало на думку вести облік своїх овечок.

Потер очі й нахилився над розкладеними документами. Отже, йому потрібні свідоцтва про шлюб із Двікозів за останні два роки і, може, відразу вдасться знайти матір. Дівоче прізвище Квітневська. Гм... У голові дослідника зродилася якась підозра.

Минули майже два роки, відколи Роман усупереч порадам родичів та знайомих відкрив фірму «Золотий корінь». Ця ідея виникла в нього, коли Мишинський збирав матеріал для дисертації в Головному архіві й зустрічав там напівбожевільних людей, які невміло шукали інформацію про своїх предків, намагаючись створити своє генеалогічне дерево. Одному хлопцеві Роман допоміг через жалість, якійсь дівчині — через її гарні груди, і нарешті, Магді, бо вона виявилася просто чудовою зі своєю генеалогічною реконструкцією, що нагадувала Древо Ісайї. Скінчилося все тим, що Магда та її генеалогічне дерево оселилися в нього на півроку. На п’ять місяців більше, ніж треба. Дівчина пішла від нього зі сльозами на очах та усвідомленням, що її прапрабаба Цецилія була байстрючкою, бо в 1813 році її принесла хрестити повитуха.

Тоді Роман вирішив, що можна скористатися цією генеалогічною скаженівкою, і почав продавати свої навички користування архівами. Реєструючи підприємницьку діяльність, він наперед захоплювався тим, як стане детективом історії, і йому й на думку не спало, що назва фірми «Золотий корінь» спричиниться до того, що кожен, буквально кожен клієнт спершу поцікавиться, чи це має щось спільне з китайською медициною, а потім невдало пожартує на цю тему.

Яку «чорних» детективних романах, спершу Мишинський переважно чекав на телефонний дзвінок, утупившись у стелю, проте клієнти зрештою таки з’явилися. Часом випадкові, іноді хтось його рекомендував, тож охочих прибувало, та, на жаль, це не були довгоногі брюнетки в спокусливих панчохах. Передусім приходили відвідувачі двох типів. Перший — закомплексовані окулярники, на чиїх обличчях вимальовувалося питання «Ну, що я тобі такого зробив?» У житті їм не надто повелося, тож вони сподівалися відшукати його сенс і цінність у давно спорохнявілих предках. Покірно і з полегшею, наче сподіваючись цього удару, вислуховували інформацію про те, що вони нічиї нащадки, і зникали.

Другий тип — тип Неволіна — від початку заявляв, що платить не за те, аби довідатися, що в роду були п’янички-фурмани й гулящі дівки, а за відшукання гербової шляхти й місця, куди можна повезти дітей і показати їм, мовляв, тут був маєток, у якому дід Полікарп лікував завдані йому під час повстання рани. Повстання могло бути будь-яке. Спершу Роман намагався бути максимально відвертим, та потім вирішив, що все-таки в нього приватна фірма, а не дослідний інститут. Якщо шляхта в родоводі означала премії, щедру винагороду й нових клієнтів, що ж, нехай! Якби хтось запрагнув створити образ колишньої Польщі лише на підставі результатів його пошуків, то легко дійшов би висновку, що всупереч сподіваному, це не край простих селян, а справжніх панів чи принаймні заможних міщан. Попри різні натяжки, Роман ніколи не брехав, просто шукав серед далеких родичів доти, доки не знаходив якогось шляхтича.

Найгірше було наштовхнутися на єврея. Історичні аргументи про те, що в міжвоєнній Польщі десять відсотків населення становили саме євреї, у зв’язку із чим, особливо на теренах Галичини або колишнього Королівства Польського можна було натрапити на предка юдейської віри, нікого не переконували. Із Романом таке сталося двічі. Першого разу його просто виматюкали, за другим Мишинському замалим не натовкли пику. Спочатку він аж нетямився від здивування, потім, подумавши кілька днів, дійшов висновку, що клієнт — наше все. Зазвичай єврейське питання він зондував під час першої ж розмови, і якщо виявлялося, що ця тема викликає надмірні емоції, був готовий затаїти можливе існування Іцика. Проте це траплялося надзвичайно рідко: далися взнаки наслідки Голокосту.

І ось, будь ласка, у документах дев’ятнадцятого століття виринає така собі Маріанна Неволіна, дівоче прізвище Квітневська. Не завжди, проте часто бувало, що прізвища, які походили від назв місяців, нерідко виявлялися прізвищами вихрестів, бо саме цього місяця відбувалося хрещення. Так само, як і ті, що походили від назв днів тижня чи починалися з «Нова». Прізвище Добровольський могло свідчити, що хтось із предків добровільно змінив юдейську віру на християнську. Романові подобалося уявляти, що за такими історіями стояло кохання, бо люди, маючи перед собою вибір — релігія чи почуття, обирали друге. А що католицизм був тоді панівним віросповіданням, то зазвичай на нього й переходили.

Власне, Мишинський міг би й закинути цей слід, бо однаково здивувався, що задокументовані корені Неволіна сягають такої давнини. Але, по-перше, йому було цікаво, а по-друге, дратував цей пихатий йолоп, що розмахував перед ним перснем-печаткою з місцем для майбутнього герба.

Роман відкрив у лептопі одне зі своїх основних знарядь — зісканований «Географічний словник Королівства Польського та інших слов’янських земель», монументальну працю з кінця XIX століття, де було описано кожне село в межах Речі Посполитої до поділу. Знайшов слово «Двікози», і довідався, що це було село на 77 хат і 548 душ та маєток по священику. Жоднісінького слова про єврейську громаду, зрозуміла річ, якщо пам’ятати про заборону оселятися євреям на теренах, що належали костьолові. Отож, якщо Маріанна походила з тамтешньої родини вихрестів, то шукати треба в Сандомирі або Завихості. Переглянув скани й дізнався, що в Сандомирі було 5 єврейських заїздів, синагога, 3250 католиків, 50 православних, 1 протестант і 2715 юдеїв. Зате в Завихості з 3948 душ юдеями була 2401 особа. Багатенько. Глянув на мапу. Інтуїція підказувала йому, що шукати треба саме в Завихості.

Відкинув думку, що марнує час, встав, зробив кілька присідань і скривився, почувши хрускіт у колінах. Тоді вийшов із читалки. Клацнув вимикачем у темному коридорі, але нічого не змінилося. Клацнув іще двічі. Нічого. Невпевнено роззирнувся. Хоча він і звик проводити ночі в архівах, та все ж відчув неспокій. «Геній місця», — прошепотів Роман, подумки кепкуючи над власною схильністю до фантазування.

Знову нетерпляче клацнув вимикачем, і після кількох спалахів, а тоді сходову клітку залило мертвотне світло люмінесцентних ламп. Роман глянув униз, на готичний портал, що провадив з адміністративної частини до архіву. Перехід виглядав, м’яко кажучи, непривітно.

Мишинський кахикнув, щоб порушити тишу, і рушив униз із думкою, що пікантності до справи Неволіна і його прапрабаби, у дівоцтві Квітневської, додасть той факт, що Сандомирський архів містився в будівлі синагоги вісімнадцятого століття. Читальний зал і кабінети працівників знаходилися в добудованому до храму будинку кагалу, де зараз розташувалася адміністрація гміни. Самі документи займали головне приміщення синагоги, одне з найцікавіших місць, які Романові довелося бачити за свою кар’єру детектива.

Він спустився вниз і штовхнув важкі, інкрустовані гвіздками залізні двері. У ніздрі вдарив горіховий запах старого паперу.

Стара молитовна зала мала форму великого куба, який оригінальним чином пристосували для потреб архіву. Посередині приміщення звели ажурну конструкцію, яка складалася зі сталевих драбинок, сходів та, передусім, полиць. Конструкція була хіба що трохи меншою від зали, її можна було обійти вздовж стін, можна було ввійти досередини, до лабіринту вузеньких коридорів, або піднятися на вищі рівні й там заглибитися в читання старих документів. Це немовби риштовання скидалося на завелику біму, у якій замість Тори вивчали документи, що інформували про народження, шлюби, сплату податків та вироки. «Бюрократія — це така собі священна книга сучасності», — подумав Роман. Не вмикаючи світла, він обходив уздовж риштовання, торкався долонею прохолодного тиньку. Дійшов до східної стіни, де ще кількадесят років тому в ніші, котра звалася арон га-кодеш, зберігали сувої Тори. Мишинський увімкнув ліхтарика, світло пронизало порошинки, які густо здіймалися в повітрі, і вихопило з темряви золотого грифа, що тримав дошку з гебрайськими літерами. Мишинський міг хіба здогадуватися, що це одна зі Скрижалей Завіту. Спрямував світло догори, але поліхромії, які були ближче до склепіння, потопали в темряві.

Піднявшись на найвищий рівень стрімкими ажурними східцями під акомпанемент металічного відлуння, він опинився під самим склепінням. Походжаючи між полицями з документами, Роман заходився розглядати зображення знаків зодіаку, які оздоблювали горішню частину зали. Уздрівши крокодила, нахмурив брови. Крокодил? Глянув на сусідній знак, Стрілець, і збагнув, що крокодил — то насправді Скорпіон. Може, це мало пояснення. Він лише пам’ятав, що в юдаїзмі не можна зображати людей. Підійшов до знаку Близнюків. Усупереч засаді, вони були зображені як люди, проте позбавлені голів. Мишинський здригнувся.

«Досить уже роздивлятися», — подумав Роман, побачивши на додачу Левіафана, що обкрутився довкола окулюса. Дух смерті й руйнації оточував пляму тьмяного світла, немовби то був вхід до його підводного царства. Мишинському зробилося ніяково. Він запрагнув утекти з архіву, аж раптом краєм ока помітив за круглим віконцем якийсь рух. Сунув голову досередини потвори, та помітив небагато, бо шибка була дуже брудна.

По той бік зали скрипнула дошка, Роман сахнувся, боляче вдарившись при цьому головою об стіну. Вилаявся й виліз із окулюса. Знову щось скрипнуло.

— Гей, хто тут?

Присвічував ліхтариком навсібіч, але довкола бачив самі папери, пилюку й знаки зодіаку.

Цього разу скрипіння почулося зовсім поруч. Роман тихо скрикнув. За якийсь час заспокоївся й перестав пришвидшено дихати. «Чудово, — подумав він, — тепер мені варто ще менше спати і ще більше пити кави».

Енергійними кроками попрямував сталевим місточком до стрімких східців. Від темної діри, яка зяяла між ним і стіною його відокремлювали хисткі поручні. Позаяк найвищий рівень риштовання був заразом рівнем, на якому знаходилися вікна, що додатково освітлювали залу, Роман проходив повз мудровані конструкції, які служили для їхнього миття й відкривання. То були немовби розвідні містки, які зараз перебували у вертикальному положенні. Щоб дістатися до вікна, треба було відв’язати товсту линву й опустити місток так, аби той сягнув віконної ніші. Мишинський подумав, що механізм виглядає доволі химерно, бо ж ані риштовання з документами, ані, тим більше, солідні стіни синагоги не були рухомими, і з’єднання могло би бути постійним. Тепер усе це нагадувало йому корабель з піднятими трапами, готовий відпливти. Освітив механізми ліхтариком і підійшов до східців. Уже поставив одну ногу, коли приміщення сповнилося звуком удару, східці захиталися, а сам він утратив рівновагу й не впав униз лише тому, що встиг обіруч схопитися за поручень. Ліхтарик випав, хряснувся об підлогу, відбився від неї і згас.

Мишинський випростався, серце шалено калатало. Швиденько, уже ледь панічно, роззирнувся довкола. Це впав місток, біля якого він проходив. Роман дивився на нього, важко відсапуючись. Нарешті розсміявся. Певне, він ненавмисне щось порушив. Звичайнісінька фізика, жодної метафізики. Усе можна пояснити. Так чи сяк, це востаннє він працює вночі серед усіх цих спорохнявілих трупів.

Майже навпомацки Мишинський підійшов до розвідного містка й схопився за линву, щоб звести його. Звісно, місток заклинило. Лаючись як останній швець, Роман став навколішки й заліз до віконної ніші. Вікно виходило на ті самі кущі, що й окулюс, який охороняв Левіафан.

Зовнішній світ становив тепер єдине джерело світла, і було те джерело надзвичайно слабким. Усередині не можна було розгледіти майже нічого, надворі займався несміливий світанок, з темряви виринали дерева, рів, який оточував історичний центр Сандомира, вілли, побудовані по той бік контрфорсів і мури колишнього монастиря францисканців. Чорний туман перетворювався на сірий, світанок був якийсь каламутний, немовби відбивався в мильній воді.

Роман глянув на місце, де раніше помітив якийсь рух — у кущі під самими руїнами оборонного муру. Напружив зір — якась ідеальна білизна виразно контрастувала там із навколишньою сірістю Протер рукавом шибку, проте існування хитромудрого механізму розвідного містка вочевидь не спонукало нікого часто мити шибки, тож Мишинський хіба що розмазав бруд по склу.

Відкрив вікно, закліпав, в обличчя війнуло холодне повітря.

«Наче порцелянова лялька, що лине в імлі», — подумав Мишинський, дивлячись на труп під синагогою. Тіло було неприродно білим, позбавленим будь-яких барв.

Ззаду з гуркотом зачинилися двері старої синагоги, немовби всі духи вилетіли геть, подивитися, що сталося.

2

Прокурор Теодор Шацький не міг заснути. Світало, а він усю ніч не заплющив очей. Та найгірше, що ця мала німфоманка теж не спала. Теодор з радістю почитав би книжку, та замість цього лежав нерухомо, вдаючи сплячого. Відчув, як його почухали за вухом.

— Спиш?

Шацький кілька разів плямкнув і щось відбуркнув на відчіпного.

— Бо я не сплю.

Довелося зібрати всю силу волі, щоб не зітхнути. Він напружено чекав, що буде далі. Бо щось таки буде, у цьому не було жодних сумнівів. Тепле тіло в нього за спиною ворухнулося під ковдрою й замурмотіло, мов герой мульт-серіалу, який саме вигадав план здобуття влади над світом. Враз Шацький відчув, що його боляче вкусили в лопатку. Схопився з ліжка, в останню мить погамувавши бажання вилаятися.

— Ти що, здуріла?!

Дівчина сперлася на лікоть і задерикувато глянула на нього.

— Та отож, я справді навіжена, бо чомусь подумала, що ти, може, ще раз вдовольниш мене. Я справді неможлива.

Шацький звів руки горі, мовби захищаючись, і втік на кухню покурити. Саме стояв біля раковини, коли до нього долинуло зальотне «Я чекаю». «Не діждешся», — подумав Теодор, натягаючи флісового светра. Закурив сигарету й увімкнув чайник. За вікном темно-сірі дахи контрастували зі світло-сірими оболонями, відокремленими від безбарвного підкрапатського краєвиду темною стрічкою Вісли. Мостом проїхав автомобіль, дві світляні смуги просувалися в тумані. Усе навколо було монохромне, включно з білою віконною рамою, з якої злущувалася фарба, блідим відображенням обличчя Шацького, його сивого волосся й чорного светра.

«Ну й діра», — подумав Теодор, затягнувшись сигаретою. Заярів червоний вогник, світ перестав бути монохромним. Діра, у якій він сидів от уже кілька місяців. Якби хтось запитав у нього, як таке сталося, він лише безпорадно знизав би плечима.

Спочатку була Справа. Завжди нагодиться якась справа. Саме ця була невдячна й марудна. Усе почалося з убивства української повії в борделі на Кручій, за якихось сто метрів від місця роботи Шацького. Зазвичай у таких випадках знаходження трупа означало закінчення справи. Усі альфонси й шльондри випаровувалися протягом лічених хвилин, свідків, природно, теж не було, а ті, хто зголосився, нічого не пам’ятали, і можна було вважати щастям, коли труп узагалі вдавалося опізнати.

Та цього разу все було по-іншому. З’явилася подруга покійниці, труп отримав імення Ірина, альфонс, судячи з опису, був навіть вродливим, а свентокшиський слід виплив, коли справу вже вдалося розкрутити. Шацький два тижні їздив околицями Сандомира й Тарнобжега разом з Ольгою, перекладачкою і гідом, у пошуках місця, де дівчат утримували після приїзду зі Сходу. Ольга розповідала, що вдалося побачити з різних вікон і часом за шибкою автомобіля, перекладач перекладав, гід прикидав, де це може бути, водночас неймовірно дратуючи Шацького простацькими балачками. За кермом сидів місцевий поліцейський, який усіляко давав зрозуміти, що його час марнують, бо, як заявив він сам ще на початку, єдиний у Сандомирі бордель ліквідували влітку, а разом із ним пані Касю й пані Беату, які торгували тілом після робочого дня в крамниці й дитячому садочку. Решта — просто маленькі шльондрочки з технікуму харчової промисловості. От у Тарнобжегу або Кельце — то інша справа.

І все-таки вони знайшли будинок на околиці, у промисловій частині Сандомира. Той самий будинок. У колишній теплиці, переобладнаній на спальню, конала замучена кишковим грипом дрібненька блондинка з Білорусі, більше не було нікого. Дівчина знай повторювала, що всі поїхали на ярмарок і що вони її вб’ють. Її переляк справив неабияке враження на учасників поїздки, усіх, крім Шацького. Зате слово «ярмарок» примусило його замислитися. Спальня в оранжереї була величезна, крім того, був ще великий будинок, майстерня і склад. Шацький уявив собі Сандомир на мапі Польщі. Місцина із двома повіями-аматорками. Костьол на костьолі. Тиша, спокій, нічого не відбувається. До України близько. До Білорусі теж недалеко. Двісті кілометрів до столиці, до Кракова чи Лодзі ще менше. Нічогеньке місце для перевалочної бази й гуртівні живим товаром. Ярмарок.

Виявилося, що ярмарок був, та ще й який. Великий базар, який місцеві звали торговицею, біржа абсолютно всього між історичним центром та Віслою, біля самої окружної дороги. Шацький порозпитував поліцейського, що там діється. Той відповів, що буває різне, але росіяни залагоджують справи між собою, а якщо втрутитися, то тільки статистику зіпсуєш. Час від часу заметуть якогось хлопчину з лівими дисками або травкою, аби ніхто не казав, що поліція нічого не робить.

З одного боку здавалося малоймовірним, що існує настільки тупа мафія, щоб торгувати людьми на базарі. З іншого — чомусь же злочинці ніде не світяться. Та й базар, власне, розташувався на нічийній території.

Узяли із собою хвору, напівпритомну дівчину, поїхали туди і знайшли. Два здоровенні фургони між ятками з одягом, теоретично зі шматтям, а насправді всередині перебували двадцять зв’язаних дівчат, котрі приїхали шукати кращої долі. Це був нечуваний успіх сандомирської поліції відтоді, як вдалося розшукати вкрадений велосипед отця Матеуша. Протягом місяця місцеві газети ні про що більше не писали, а Шацький ненадовго перетворився на місцеву зірку. Осінь була невимовно гарна.

І йому тут сподобалося.

Подумав собі: «А може, це воно?»

Вони випивали в піцерії «Модена» неподалік прокуратури, він уже був добряче під мухою й здуру запитав, чи немає, бува, у них вакансії. Вакансія була. У них таке трапляється раз чи не на двадцять років, але вона була.

Шацький був переконаний, що почне тут нове, пречудове життя. Кадритиме дівчат у клубах, щоранку бігатиме над Віслою, насолоджуватиметься свіжим повітрям, переживатиме пригоди та пристрасті й нарешті знайде справжнє кохання свого життя, і вони разом старітимуть у порослому диким виноградом будиночку де-небудь біля міського парку. Так, щоб прогулюючись неквапом, дійти до Ринку, сісти в «Малій» або «Кордегардії» й випити кави. Коли він переїздив сюди, ці картини так міцно сиділи в його голові, що їх навіть складно було назвати планами чи мріями. Це була реальність, яка увійшла до його життя й почала втілюватися. От і все. Теодор добре пам’ятав ту мить, коли сидячи на замковій лавці й вигріваючись під осіннім сонцем, він побачив своє майбутнє так виразно, що йому аж сльози набігли на очі. Нарешті! Нарешті він точно знав, чого прагне.

Що ж, м’яко кажучи, він помилявся. А кажучи відверто, Шацький втопив у нужнику своє життя, яке будував роками, заради невідомо чого і тепер залишився настільки ні з чим, що це навіть вселяло якесь відчуття очищення. Абсолютно, цілковито ні з чим.

Замість зірки столичної прокуратури він перетворився на зайду, який у цьому провінційному містечку викликав хіба що недовіру. Щоправда, життя в Сандомирі після шостої вечора завмирало, та на жаль, не через те, що всі його мешканці повирізали одне одного. Вони взагалі нікого не вирізали. Не намагалися вбивати. Не ґвалтували. Не організовували злочинних угруповань. Хіба що зрідка лаялися. Коли Шацький подумки переглянув справи, якими тут займалися, його аж замлоїло. Такого просто не буває.

Замість родини — самотність. Замість кохання — самотність. Замість близькості — самотність. Криза, викликана жалюгідним, короткочасним, пустопорожнім романчиком із журналісткою Монікою Гжелькою, назавжди перекреслила його шлюб, скинула до прірви, з якої він не мав шансів вибратися. Вони ще якийсь час щось там імітували, начебто заради дитини, але все це було жалюгідним дотліванням. Теодор завжди думав, що саме він заслуговує на більше, а Вероніка не дає йому розвиватися. А проте не минуло й півроку від остаточного розриву, як вона почала зустрічатися з молодшим на рік перспективним адвокатом. Нещодавно колишня дружина сухо повідомила, що вони вирішили жити разом у нього у Ваврі, і що йому, Теодорові, мабуть, варто зустрітися з Томашем і побалакати з тим, хто відтепер виховуватиме його доньку.

Власне, він програв усе, що тільки можна. У нього нікого й нічого не було, крім того, Теодор із власної волі перетворився на вигнанця. Він не любив Сандомир, а Сандомир не любив його. Дзвінок до Клари, яку він місяць тому зняв у клубі, а тоді через три дні сплавив, бо на ранок вона не видавалася йому ані гарною, ані розумною чи хоча б цікавою, був просто актом відчаю й остаточним доказом його поразки.

Згасив сигарету й повернувся до монохромного світу. Проте лише на мить. За кілька секунд на його светрі з’явилися довгі червоні пазурі. Шацький заплющив очі, щоб приховати гнів, але не спромігся на грубість до дівчини, яку спершу звабив, а тепер ще й дав їй надію, наче між ними щось може бути.

Чемненько пішов до ліжка, щоб займатися нудним сексом. Клара звивалася під ним, ніби силкуючись подолати повну відсутність ніжності й уяви. Глянула на нього й, мабуть, помітила у виразі обличчя щось таке, що примусило її старатися ще дужче. Смикнулася й почала стогнати.

— О, так, трахай мене, я твоя, ввійди в мене глибоко.

Прокурор Теодор Шацький намагався втриматися, але не зміг і зареготав.

3

Жоден труп не виглядає добре, а деякі виглядають геть погано. Жінка, яка лежала в рові під середньовічними мурами Сандомира, належала якраз до другої категорії. Один з поліцейських милосердно прикривав наготу жертви, коли на місці злочину з’явився прокурор.

— Ще не накривай.

Поліцейський підняв голову.

— Дай спокій, я її ще із садочка знав, не можна їй так лежати.

— Я теж її знала, Пйотре. Зараз це справді неважливо.

Прокурор Барбара Соберай легенько відхилила безлисті гілки й сіла навпочіпки біля трупа. Сльози розмивали чітку картину. Їй доводилося не раз оглядати тіла вбитих, найчастіше витягнені з потрощених автомобілів на узбіччі окружної дороги, іноді це навіть були особи, яких вона раніше зустрічала. Проте вона ніколи не бачила мертвими тих, кого знала особисто. І вже точно серед них не було давньої подруги. Вона знала, може й краще за інших, що люди вчиняють злочини й стають їх жертвами. Але це... Це була якась маячня.

Кахикнула, щоб прочистити горло.

— Гжесек уже знає?

— Я гадав, що ти йому скажеш. Ти ж знаєш...

Барбара глянула на нього і вже збиралася вибухнути, але зрозуміла, що Маршалок, як називали цього поліцейського в Сандомирі, мав рацію. Вона багато років була другом щасливої родини Будників — Ельжбети й Гжегожа. Колись навіть кружляли плітки, що якби Еля свого часу не повернулася із Кракова, хтозна, як би воно склалося, бо дехто вже й оголошення в костьолі чув. Давно й неправда, але факт залишався фактом: якщо хтось і повинен повідомити Гжесека, то лише вона. На жаль.

Барбара зітхнула. Це не був нещасний випадок, побиття, напад чи зґвалтування, скоєне п’яними бандюками. Хтось мусив добряче поморочитися, щоб убити Елю, а потім роздягти догола й покласти в цих кущах. І ще оце... Барбара Соберай намагалася не дивитися, але ніяк не могла відвести очей від пошматованої шиї жертви. Поперерізувана впоперек горлянка нагадувала зябра, вузенькі листки шкіри, між якими видніли вени, гортань і стравохід. Обличчя над цією жахливою раною було на диво спокійне, навіть усміхнене, у поєднанні з незвичайною, гіпсовою білизною шкіри справляло враження нереальності, скульптурності. Барбара подумала, що може, хтось убив Ельжбету сплячою, або коли та була непритомна. Схопилася за цю думку, їй справді хотілося в це вірити.

Маршалок підійшов до неї й поклав руку на плече.

— Мені дуже шкода, Басю.

Барбара кивнула головою, щоб труп накрили.

4

Такі діри мають свій плюс: скрізь близько. Відразу після дзвінка від начальниці Шацький, полегшено зітхнувши, залишив Клару й покинув однокімнатну квартирку, яку винаймав у кам’яниці на вулиці Длугоша. Маленька й занехаяна вуличка теж мала свою перевагу, а саме — розташування. У самому центрі, а на додачу звідси відкривався краєвид на Віслу й старовинну середню школу, засновану єзуїтами в XVII столітті. Шацький вийшов з будинку й сягнистими кроками дістався Ринку, ковзаючись на вологій бруківці. Повітря було ще по-зимовому чисте, проте відчувалося, що це останні такі деньки. Туман з кожним кроком рідішав, і Шацький сподівався, що цей день стане першим чудовим весняним днем. Він справді потребував у житті позитиву. Наприклад, сонячного тепла.

Перетнув абсолютно порожній Ринок, проминув будинок пошти, яка розташувалася в прегарній кам’яниці з підтінням і дійшов до Єврейської, здалеку помітивши поліцейські маячки. Ці блимавки якось навіть зворушили Шацького, така картина була частиною ритуалу. Телефонний дзвоник на світанку, коли виплутуєшся з теплих обіймів Вероніки, одягаєшся навпомацки в передпокої, а перед виходом цілуєш сплячу доню в теплий лобик. Поїздка столицею, у якій лише прокидається життя, гаснуть ліхтарі, нічні автобуси з’їжджаються до гаражів. Звична скептична посмішечка Кузнецова, потім труп, кава на площі Трьох Хрестів. І сутичка з вічно невдоволеною начальницею в прокуратурі. «Наші кабінети, здається, знаходяться в різних часових і просторових вимірах, пане прокуроре».

Його аж млоїло від цього смутку. Шацький проминув будівлю синагоги і, хапаючись за гілки, зійшов схилом. Рудоволосу святенницю Соберай він упізнав відразу. Та стояла потупившись, наче прийшла помолитися за упокій душі, а не вести слідство. Огрядний поліцейський поклав їй руку на плече, наче втішаючи її в скорботі. Як і припускав Шацький, місто, де костьолів було більше, ніж барів, явно болісно вплинуло на мешканців. Угледівши Шацького, Соберай так здивувалася, що навіть не встигла приховати зневагу на обличчі.

Теодор кивнув усім головою, підійшов до трупа й безцеремонно підняв поліетиленову плівку, якою була накрита жертва. Жінка. На око від сорока до п’ятдесяти. Кепсько порізана горлянка, інших ушкоджень не видно. На напад не схоже, швидше скидається на химерний злочин у стані афекту. Ну, нарешті нормальний труп. Він уже хотів було прикрити тіло, проте щось не давало йому спокою. Шацький двічі оглянув жертву від голови до п’ят, просканував зором місце злочину.

Відкинув поліетиленовий мішок, частина поліцейських знічено відвернулася. Аматори нещасні.

Він уже знав, що саме було не так. Білизна. Нереальна, небачена в природі білизна тіла жертви. Але не тільки це.

— Перепрошую, це моя знайома, — озвалася в нього за спиною Соберай.

— Це була ваша знайома, — буркнув Шацький. — Де техніки?

Тиша. Обернувся й глянув на огрядного поліцейського, голомозого, з пишними вусами. Як там його прозвали? Маршалок? Дуже дотепно.

— Де техніки? — повторив запитання Шацький.

— Марися зараз буде.

Усі тут називали один одного на ім’я. Самі дружбани, хай їм біс, містечкова секта.

— Викличте бригаду з Кельце, нехай захоплять своє причандалля. Перш ніж вони приїдуть, тіло прикрити, оточити територію в радіусі п’ятдесяти метрів, нікого не пропускати. Роззяв тримати якнайдалі. Де оперативний офіцер?

Маршалок підняв руку, втупившись у Шацького, мов той був інопланетянином, і водночас запитально поглядаючи на приголомшену Соберай.

— Чудово. Я розумію, що туман, темно й дулю з маком видко. Але всіх із цих будинків, — показав рукою на кам’яниці вздовж Єврейської, — і звідтіля теж, — кивнув у напрямку вілл по той бік рову, — треба допитати. Може, хтось страждає на безсоння, може, у когось проблеми із простатою, може, нам трапиться досконала господиня, яка готує суп перш ніж піти на роботу. Хтось міг щось бачити. Зрозуміло?

Маршалок кивнув головою. Тим часом Соберай отямилася, підійшла й зупинилася так близько, що Теодор відчував її подих. Як на жінку, вона була доволі висока, їхні очі перебували майже на одному рівні. «Сільські дівчата завжди нівроку», — подумав Шацький, спокійно очікуючи, що вона скаже.

— Перепрошую, то тепер ви займатиметеся цією справою?

— Ну.

— А можна дізнатися, чому?

— Дайте вгадаю. Бо дивним чином цього разу не йдеться про п’яного велосипедиста або крадіжку мобілки в початковій школі?

Темні очі Соберай почорніли.

— Я негайно йду до Місі, — просичала вона.

Шацький зібрав у кулак усю свою силу волі, щоб залишатися серйозним і не зареготати. Боже мій, невже вони справді називають свою начальницю Міся?

— Що швидше, то краще. Саме вона витягла мене з ліжка, де я неймовірно цікаво проводив час, і наказала цим займатися.

Якусь мить Соберай справляла враження, наче от-от вибухне, проте крутнулася й пішла геть, погойдуючи стегнами. Вузькими й мало привабливими стегнами, як оцінив Шацький, проводжаючи її поглядом. Потому обернувся до Маршалка.

— Хтось із відділу розслідувань буде? Чи їхній робочий день починається о десятій?

— Тут я, синку, тут, — пролунало в нього за спиною.

За ним на складаному рибальському стільчику сидів якийсь вусатий дідок — усі вони тут були вусаті — і курив сигарету без фільтра. Уже не першу. З одного боку стільчика лежало кілька відірваних фільтрів, з іншого — купка недопалків. Шацький приховав подив на обличчі й підійшов до нього. У дідка було абсолютно сиве, коротко стрижене волосся, посмуговане зморшками лице, неначе з автопортрета Леонардо й світлі, водянисті очі. Натомість добре доглянуті вуса були чорні мов воронове крило, і це надавало старому демонічного, бентежного вигляду. Йому явно було років сімдесят. Якщо й менше, то в його житті, вочевидь, трапилося чимало несподіваних поворотів. Дідок дивився якось байдуже, Шацький зупинився біля нього й простягнув руку.

— Теодор Шацький.

Старий поліцейський шморгнув носом, відкинув недопалок у потрібний бік і, не підводячись, простягнув долоню.

— Леон.

Затримавши руку Шацького, він скористався його допомогою, щоб устати. Був високий, дуже худий, під грубою курткою й шарфом, мабуть, виглядав, наче паличка ванілі — тонка, довга й зморщена. Шацький відпустив руку старого, сподіваючись, що той пояснить, хто він такий. Але цього не сталося. Дідок глянув у бік Маршалка, а той відразу підбіг вистрибом, наче гумовий паяцик.

— Слухаю, пане інспекторе!

Це явно була якась помилка. Зависоке звання, як на копа із провінційного відділку.

— Робіть, що наказав прокурор. Із Кельце приїдуть за двадцять хвилин.

— Де там, це майже сто кілометрів, — заперечив Шацький.

— Я їх викликав годину тому, — буркнув дідок. — А потім чекав, доки пан прокурор зволить прийти. Добре, що стільчика захопив. Кави?

— Перепрошую, що?

— Ви каву п’єте, пане прокуроре? «Пулен» відкривається о сьомій.

— Але їсти там я нічого не буду.

Дідок схвально кивнув головою.

— Диви-но, молоде, нетутешнє, а схоплює все швидко. Ходімо. Хочу тут бути, коли хлопці зі своїми причандалами приїдуть.

5

Приміщення ресторану в «Пулені», готелі, розташованому в найбільш відвідуваному туристами місці, тобто на Ринку, по дорозі до кафедрального собору й замку, було втіленням того, чим ресторани в цивілізованих містах перестали бути понад десять років тому. Здоровенна непривітна зала, столи, накриті скатертинами й серветками, обтягнуті плюшем стільці з високими спинками. На стінах бра, під перекриттям канделябри. Офіціантці на високих підборах довелося подолати таку велику відстань, що Шацький не мав жодних сумнівів — кава по дорозі захолонула.

Не захолонула, проте відгонила брудною ганчіркою, а це було безсумнівною ознакою того, що кавоварку в цьому вишуканому сандомирському закладі не звикли мити щодня. «Але ж мене це не дивує», — подумав Шацький. Його це справді анітрохи не дивувало.

Інспектор Леон пив мовчки, дивлячись у вікно на аттик ратуші. Шацького могло тут і не бути. Та він вирішив підлаштуватися під дідка й терпляче дочекатися, доки не довідається, нащо той його сюди витягнув. Нарешті поліцейський поставив чашку, прокашлявся й відірвав фільтр від сигарети. Тоді зітхнув.

— Я вам допоможу, — голос мав неприємний, скрипучий, ніби погано змащений.

Шацький запитально глянув на старого.

— Ви коли-небудь жили десь, крім Варшави?

— Лише зараз.

— Тобто життя ви не знаєте.

Шацький промовчав.

— Але це ж не гріх. Будь-який малолітка не знає життя. Та я вам допоможу.

У Шацькому поволі зростав гнів.

— А ця допомога стосується лише виконання ваших обов’язків чи ще чогось? Ми з вами не знайомі, тож мені складно оцінити, наскільки у вас добре серце.

Лише тепер Леон затримав погляд на прокуророві.

— Не надто добре, — відповів, не посміхнувшись. — Але мені дуже цікаво, хто зарізав і покинув у кущах дружину цього блазня Будника. Інтуїція мені підказує, що ви це розкопаєте. Але ви нетутешній. З вами кожен говоритиме, але ніхто нічого не скаже. Може, воно й на краще: менше інформації — чистіший розум.

— Більше інформації означає правду, — зауважив Шацький.

— Правда це правда, від плавання в нужнику вона правдивішою не стає, — заскрипів інспектор. — І не перебивайте мене, юначе. Іноді ви намагатиметеся зрозуміти, хто справді з ким і чому. І тоді я вам допоможу.

— А ви що, з усіма тут дружите?

— Я взагалі не дружу. І не ставте безглуздих питань, бо втрачу про вас гарну думку.

У Шацького було й кілька посутніх питань, але він вирішив відкласти їх на пізніше.

— І вважаю, що нам краще не переходити на «ти», — завершив поліцейський, а Шацький ледь втримався, щоб не сказати, наскільки йому подобається така пропозиція. Лише кивнув головою на знак згоди.

6

Роззявляк дедалі прибувало, та на щастя, вони стояли чемно. У неголосних розмовах Шацький уловлював прізвище Будників. На мить замислився, чи інформація про те, ким була жертва, йому щось дає. Проте вирішив, що ні. Тепер потрібно докладно оглянути тіло й місце злочину. Решта зачекає.

Разом з інспектором, який тим часом збагатився на прізвище Вільчур, вони стояли біля закритого ширмою тіла, доки фотограф із Кельце фотографував труп. Шацький вдивлявся в розпанахану горлянку, котра виглядала, немов якийсь анатомічний препарат, і його аж чорти брали, бо він не міг пояснити відчуття, що не давало йому спокою. Щось було не так. Звісно, він згодом збагне, що саме, та краще, аби це сталося перед допитами й пошуками відповідних фахівців. До них підійшов начальник оглядової групи, симпатичний вирлоокий хлопець, що скидався на дзюдоїста. Відрекомендувавшись, зупинив на Шацькому витрішкуватий погляд.

— А звідкіля ви до нас висадилися, пане прокуроре? Просто цікаво.

— Зі столиці.

— Із самісінької столички? — він навіть не намагався приховати подиву, неначе готувався запитати, за що саме вигнали Шацького: за пияцтво, наркотики чи сексуальні домагання.

— Я ж сказав: із столиці, — Шацький ненавидів слово «столичка».

— То ви там щось вичворили, чи просто так?

— Просто так.

— Ага, — поліцейський явно розраховував на продовження відвертої розмови, проте дав Шацькому спокій. — Крім тіла нічого немає, ми не знайшли жодного одягу, торбинок, прикрас. Слідів, що її тягли по землі, ознак боротьби чи спротиву теж немає. Схоже на те, що її сюди принесли. Ми зробили відбитки свіжих слідів шин у рові й черевиків. Усе буде в протоколі, але я б на багато не розраховував, хіба розтин щось покаже.

Шацький кивнув головою. Не те, щоб він надто цим переймався. У всіх випадках він дошукувався злочинця, спираючись на особові докази, а не на речові. Звичайно, воно було б приємно знайти в кущах знаряддя вбивства й паспорт злочинця, але він давно зрозумів, що на це краще не розраховувати.

— Пане комісаре! — загорлав один із техніків, що вели пошуки в кущах.

Витрішкуватий подав знак зачекати й побіг у напрямку руїн середньовічного муру, котрий у давнину щільно оточував місто, а нині слугував переважно прихистком для п’яничок, які споживали в затінку традиційні польські трунки. Шацький подався слідом за техніком, який сів навпочіпки під муром, розхиливши безлисті гілки й торішню траву. Витрішкуватий простягнув долоню в рукавичці й обережно підняв щось догори. Сонце саме розірвало хмари й різко зблиснуло на цьому предметі, на мить засліпивши Шацького. Лише кліпнувши кілька разів, щоб прогнати темні плямки з-перед очей, Теодор помітив, що технік тримає дивний ніж. Обережно сховав його до герметичної торбинки для речових доказів і простягнув у їхній бік. Знаряддя явно було дуже гострим, бо під власною вагою прорізало торбинку й упало на землю. Тобто впало б, якби технік, який так і сидів навпочіпки, не встиг його схопити останньої миті. Упіймав і глянув на Шацького й інспектора.

— Ти міг залишитися без пальців, — спокійно озвався Вирлоокий.

— Міг своєю кров’ю заляпати знаряддя вбивства, кретине, — спокійно докинув Вільчур.

Шацький здивовано глянув на старого поліцейського.

— Звідки вам відомо, що це знаряддя вбивства?

— Припускаю. Якщо під одним кущем знаходимо труп із розпанаханою горлянкою, а під іншим — гостру, мов самурайський меч, бритву, між ними може існувати якийсь зв’язок.

«Бритва» то було вдале слово для ножа, що його Вирлоокий саме вкладав до нової торбинки, цього разу дуже обережно. Ніж мав прямокутний, блискучий, мов дзеркало, клинок без гострого кінця й жодної кривизни на лінії вістря. Руків’я з темного дерева було, на противагу лезу, надзвичайно невеличке й абсолютно не пасувало. Зате саме лезо було солідне, біля тридцяти сантиметрів завдовжки й десять завширшки. Справдешня бритва, бритва, якою міг би голитися велетень із пикою, завбільшки з автобус. І клинок, і руків’я, принаймні на перший погляд, були позбавлені будь-яких оздоблень. Це не була колекціонерська цяцька, а знаряддя. Можливо, знаряддя злочину, та передусім знаряддя, яке явно мало певне застосування. І ним було явно не гоління ніг п’ятдесятирічної жінки.

— Дактилоскопія, мікросліди, кров, виділення, матеріал ДНК, хімія, — перелічив Шацький. — Настільки швидко, наскільки можливо. А нині мені потрібні докладні знімки цього ножика.

Простягнув Вирлоокому свою візитівку. Той сховав її до кишені, із острахом позираючи на здоровенну бритву.

Вільчур знову відірвав фільтр від сигарети.

— Мені це не подобається, — прокоментував він. — Занадто награне.

7

Прокуророві Теодорові Шацькому не щастило з начальницями. Попередня була справжньою бездушною бюрократичною сукою, до того ж вродливою, неначе викопаний з-під снігу труп. Сидячи в її кабінеті, просякаючи тютюновим димом, він невимовно страждав, бо Яніна Хорко намагалася демонструвати йому те, чого була цілковито позбавлена, а саме жіночність. Тоді Шацькому здавалося, що гірше бути не може. Проте злостива доля невдовзі переконала його в протилежному.

— Ну, будь ласка, скуштуйте, — Марія Міщик, яку всі підлеглі й вона сама звали Місею, так-от, ця Міся тицьнула Теодорові під ніс таріль із печивом, яке складалося із чогось, схожого на терте тісто, бісквіта і, здається, безе.

Начальниця широко всміхнулася до Шацького.

— Під безе я поклала тонкий шар сливового повидла. У мене ще залишилося з осені. Ну ж бо, пригощайтесь.

Шацькому зовсім не хотілося солодкого, але щира усмішка Місі діяла на нього, наче погляд кобри. Позбавлена розумового контролю рука сягнула по солодке, згідно волі жінки взяла шматок і запхнула його Шацькому до рота. Теодор криво всміхнувся, всіюючи крихтами костюм.

— Ну, добре, Басю, розкажи нам, у чому справа, — озвалася Міщик, відсуваючи таріль.

Соберай штивно сиділа на шкіряному дивані, від Шацького, який вмостився у кріслі від гарнітуру, її відокремлював скляний столик. Якщо Міщик збиралася створити у своєму кабінеті атмосферу домашнього затишку, беручи за зразок пересічне умеблювання квартир у польських багатоповерхівках, то їй це явно вдалося.

— Мені б хотілося зрозуміти, — Соберай не вдалося чи не хотілося приховати претензії в голосі, — чому після семи років власних розслідувань у нашій прокуратурі мене відсторонюють від убивства Елі. І я хочу знати, чому слідство має вести пан Теодор, чиїх досягнень я аж ніяк не заперечую, але ж він ще не знає міста і його особливостей. І я хочу сказати, що мені було прикро довідатися про таке. Ти могла б мене принаймні попередити, Місю.

На обличчі Міщик вимальовувалася явна материнська турбота. Воно променіло таким теплом і розумінням, що Шацькому почав вчуватися запах їдальні в дитсадочку. Він у безпеці, пані вихователька напевне вирішить цю проблему так, аби ніхто не образився. А потім приголубить обох.

— Звичайно, я розумію, Басю, пробач. Та коли я довідалася про Елю, то мусила діяти швидко. За звичайних обставин ця справа чекала б на тебе. Але у нас незвичайні обставини. Еля була твоєю близькою подругою, Гжегож теж був із тобою пов’язаний. Ти з ними дружила, зустрічалася. Будь-який адвокат міг би використати це проти нас.

Соберай прикусила губу.

— Крім того, емоції в слідстві явно не допомагають, — докинув Шацький, беручи другий шматок солодкого й відповідаючи усмішкою на вбивчий погляд.

— Яке ваше собаче діло до моїх емоцій, ви про них нічого не знаєте.

— Блаженне невідання.

Міщик сплеснула в долоні й глянула на обох так, наче збиралася сказати: «Ой, діти, діти, припиніть». Шацький примусив себе не потупити погляд і витримати докір у її лагідних, привітних материнських очах.

— Пізніше з’ясовуватимете стосунки, дорогенькі. А зараз я вам поясню, як виглядає ваша службова ситуація.

Соберай здригнулася й швидко заговорила. Скільки таких неврастенічок Шацький бачив у житті? Неміряно.

— Я сподіваюся, що...

— Басю, — перебила її Міщик. — Я радо вислухаю ваші думки й пропозиції. Я ж завжди готова вислухати, правда? Але зараз я скажу, як виглядатиме ваша службова ситуація.

Соберай миттєво замовкла, а Шацький уже уважніше глянув на Міщик. Вона й далі залишалася такою собі матусею з лагідними очима, посмішкою дитячого психолога й голосом, у якому вчувалися нотки ванілі й запах порошку для печива. Та якби її репліку позбавити форми, стало б зрозуміло: вона щойно рішуче поставила на місце підлеглу й подругу.

Міщик долила всім чаю.

— Я знала Елю Будник, Гжеська теж знаю, зрештою, як усі тут. Ніхто не мусить його любити чи погоджуватися з ним, але про нього не можна забувати. Це буде, точніше, уже є, велике й резонансне розслідування. Ситуація, у якій його вела б подруга потерпілої...

— І головного підозрюваного, — утрутився Шацький.

Соберай пирхнула.

— Уважніше добирайте слова. Ви його зовсім не знаєте.

— А мені це й не потрібно. Він чоловік жертви. Наразі це робить його головним підозрюваним.

— От про це я й кажу, — Соберай переможна підняла руки догори. — Тому вам краще триматися від цієї справи подалі.

Міщик зачекала, доки запанує тиша.

— Саме тому прокурор Шацький не лише не триматиметься від цієї справи подалі, а ще й вестиме це слідство. Позаяк я хочу уникнути ситуації, коли жертва, підозрювані й слідчий — це група друзів, які ще вчора ходили одні до одного на гриль. Але ти права, Басю, пан Теодор справді в нас віднедавна. Тому ти йому допомагатимеш порадами й інформацією про все, що стосується міста і його мешканців.

Шацький полегшено зітхнув, здолавши нарешті проковтнути здоровенний шматок солодкого пирога. «Ото буде клас», — подумав він. Соберай непорушно сиділа на дивані, надусавшись мов середа на п’ятницю. Міщик кинула сповнений материнської турботи погляд на чашки й таріль, а тоді крутнула його на сто вісімдесят градусів.

— Із цього боку більше повидла, — театрально прошепотіла вона, беручи шматок.

Шацький почекав ще трошечки, тоді вирішив, що аудієнцію закінчено й підвівся. Міщик подала рукою знак, що проковтне й ще щось скаже.

— Зустрічаємося тут о дев’ятнадцятій. Я хочу побачити перші протоколи й докладний план розслідування. Усіх журналістів відразу відправляєте до мене. І якщо я довідаюся, що приватні порахунки заважають вам у цій справі...

Соберай і Шацький дружно зупинили погляд на повних, вкритих крихтами вустах начальниці, яка до них лагідно всміхнулася.

— ...я влаштую вам пекло, яке ви ніколи не забудете. А з доступних робіт у державних установах вам залишиться хіба що миття підлог у нужниках. Ви мене зрозуміли?

Шацький кивнув головою, вклонився обом дамам і вже збирався вийти.

— Я так розумію, що решту моїх справ слід комусь передати?

Міщик м’яко посміхнулася. Теодор збагнув, що питання було зайвим. Її ображає думка, наче вона могла про таке не подумати. Усе вже точно залагоджене, і секретарка виносить із його кабінету течки зі справами.

— Ви, певне, здуріли. До роботи.

8

Прокурор Теодор Шацький стояв у своєму кабінеті, дивився у вікно й думав, що провінція теж має свої переваги. У нього був особистий просторий кабінет, який у Варшаві перетворили б на три кімнати і в кожній посадили б двох працівників. З вікна відкривався чудовий краєвид на зелені дерева, вілли й вежі Старого Міста вдалині. З дому до роботи було двадцять хвилин неквапного ходу. У кабінеті був сейф, а в ньому — течки з вісьмома поточними справами, яких було рівно на дев’яносто сім менше, ніж у Варшаві півроку тому. Зарплатня була така сама, як і в столиці, а найкраща кава в його улюбленій кав’ярні на вулиці Сокольницького коштувала всього п’ять злотих. І нарешті, — Шацький соромився своїх почуттів, проте не міг приховати задоволення, — він отримав нормального трупа. Ця сонна кошмарна діра раптом видалася йому дуже непоганим місцем.

Грюкнули двері. Шацький обернувся, додаючи подумки, що в нього є ще й напарниця, котрій ПМС вдалося перетворити на стиль життя. Машинально натягнув холодну, професійну личину прокурора, спостерігаючи, як ця розумниця Соберай підходить до нього з течкою в руках.

— Якраз принесли. Мусимо на це глянути.

Теодор вказав рукою на диван (аякже, у кабінеті був навіть диван) і вони сіли поруч. Спробував зазирнути їй за викот, але не помітив там нічого цікавого, бо усе було закрите абсолютно несексуальним чорним гольфом. Відкрив течку. Перше фото зображувало наближення потятої горлянки жертви. Соберай голосно вдихнула повітря й відвела погляд, а Шацький уже збирався це прокоментувати, але йому зробилося шкода й він утримався від злостивості. Це ж не їхня провина чи недолік, що всі вони тут разом узяті за все своє життя бачили стільки трупів, скільки він протягом року.

Теодор відклав знімки.

— Однаково доведеться зачекати на огляд патологоанатома. Підете на Очка?

Соберай глянула, нічого не зрозумівши.

— Перепрошую. До лікарні. На розтин.

У її очах блиснув переляк, але вона швидко опанувала себе.

— Гадаю, нам краще піти туди разом.

Шацький притакнув і розклав на столі кільканадцять знімків докладно сфотографованої бритви. Згідно лінійки під нею, довжина бритви сягала понад сорок сантиметрів, із чого лише прямокутне лезо близько тридцяти. Руків’я вкривало темне дерево, на якому було щось вигравіюване. Шацький пошукав наближення напису. Майже витерті літери складалися в слово «С. Runewald». На одному з наближень він помітив, що рука фотографа відбивалася в гладенькій мов дзеркало, поверхні клинка. Жінка-фотограф, заміжня, судячи з обручки. Блакитне лезо було цілковито позбавлене плям, подряпин і щербин. Без сумніву, справжній шедевр металургійного мистецтва. Антикваріат.

— Ви вважаєте, що це знаряддя вбивства?

Шацький уважав, що ці форми ввічливості починають його дратувати, а під час слідства здаватимуться просто нестерпними.

— Я вважаю, що все це дивне й занадто штучне. Голий труп із порізаною горлянкою, покинута поруч антикварна бритва-мачете, жодних слідів боротьби чи опору.

— І крові на лезі.

— Почекаємо, що скажуть у лабораторії. Гадаю, що буде і кров, і якісь мікросліди, ДНК. Ця бритва скаже нам більше, ніж хотілося тому, хто її підкинув.

— Підкинув?

— Таку чистеньку, відполіровану, ідеальну? Хтось зробив це навмисне. Навіть при брудних убивствах у стані афекту будь-який п’яний негідник пам’ятає про те, щоб забрати із собою знаряддя вбивства. Не вірю, щоб ніж лежав у цих кущах випадково.

Соберай витягла з торбинки окуляри для читання й почала уважно переглядати фотографії. Їй дуже личила масивна коричнева оправа. Шацький подумав: «Якщо бритва-мачете це повідомлення, то треба знайти того, хто зможе його прочитати. Чорт забирай, який спеціаліст може таким займатися? Фахівець із холодної зброї? Хтось із військових? Металург? Мистецтвознавець?»

Соберай простягнула йому фотографію наближення дерев’яного руків’я й зняла окуляри.

— Треба пошукати фахівця з холодної зброї, найкраще когось із музейників. Може, знатиме цю фірму.

— «С. Runewald»? — запитав Шацький.

Соберай засміялася.

— Grunewald. Може, час на окуляри, пане прокуроре?

Шацький залишався спокійним. Жодних жартиків, жодних нервів, чи влучних слівець у відповідь.

— Час вам розповісти мені про загиблу та її родину.

Соберай спохмурніла.

9

Прокурор Теодор Шацький був незадоволений. Розповідь Соберай про Будників містила чимало інформації, проте й багато емоцій. Жертва перестала залишатися для нього результатом злочинних дій, за які когось слід було притягнути до відповідальності й покарати. Чоловік потерпілої перестав бути підозрюваним номер один. Завдяки емоційній, жвавій розповіді Соберай вони перетворилися на людей із плоті й крові, межі між інформацією й інтерпретацією було порушено. Всупереч собі, Шацький, думаючи про жертву, бачив усміхнену вчительку зі своїм класом під час велосипедної прогулянки. Її чоловік був не лише імовірним підозрюваним, але й громадським діячем, що міг до останнього боротися за будь-яку дрібну справу, якщо за цим стояло благо міста. Шацький сумнівався, щоб десь іще в Польщі жив позапартійний депутат, який міг переконати усю раду проголосувати одноголосно, заради блага Сандомира. Годі, годі, годі, прокурор більше не хотів думати про Будників, доки не поспілкується зі старим поліцейським, який натякнув йому, що він не найкращої думки про цих світських святих.

Теодор посилено шукав інформацію про таємничу бритву-мачете, і це становило другу причину його невдоволення. Шацький узагалі не звик довіряти людям. А вже людям, які мали хобі, і поготів. Хобі й відданість своїм захопленням, особливо колекціонуванню, він уважав збоченням, а людей, схильних зациклюватися на одній темі — потенційно небезпечними. Йому доводилося бачити самогубства, викликані втратою нумізматичної колекції, бачив і двох дружин, чиїми провинами були подерта унікальна марка й спалене перше видання «Панн із Вілька» й «Березняка» Івашкевича. Обидві стали небіжчицями. Чоловіки-вбивці сиділи біля трупів, плакали й повторювали, що дружини їх ніколи не розуміли.

Тим часом світ ножів виявився середовищем любителів та колекціонерів, існував навіть журнал «Лезо», чиїм завданням, як переконували автори, було «поширення перевіреної інформації про високу якість ножів і всього, що з ними пов’язане. Любі Читачі, на Вас чекатимуть численні ці кавники, наприклад, у наступному номері читайте статтю «Батіг» про речі, які можуть комусь здаватися незвичними, хоча батоги віддавна виготовляли в Польщі. Звісно, ми готуємо серію статей і про довгу холодну зброю».

«Батоги, шаблі й різницькі ножаки — ніде правди діти, чарівне захоплення», — аж здригнувся Шацький, заглибившись у форуми, де учасники дискутували про клинки, руків’я, способи гостріння, виготовлення й застосування. Читав звіряння одного письменника, який власноруч виготовляв самурайські мечі, читав про «Батька сучасної дамаської сталі», що опанував технологію її виготовлення, роздивлявся фотографії військових кортиків, мисливських ножів для білування тварин, мечів, багнетів, рапір і палашів. Він навіть не припускав, що людство вигадало стільки різновидів гострих предметів.

Але бритви-мачете не було ніде.

Нарешті у відчаї зробив кілька фоток гаданого знаряддя злочину й надіслав до редакції «Леза» мейла із запитанням, чи вони щось про це знають.

10

Весна прийшла й пішла собі. Увечері, ідучи вулицею Міцкевича в напрямку піцерії «Модена», де він домовився про зустріч із Вільчуром, Теодор Шацький відчував дошкульний холод. Старого поліцейського не вдалося вмовити зустрітися на ринковій площі, бо він заявив, що «ненавидить цей сраний музей», а Шацький прожив у Сандомирі достатньо довго, аби зрозуміти, про що йдеться.

Сандомир складався із двох, ба навіть трьох міст. Третім був так званий комбінат по той бік річки, пам’ятка із часів, коли червоні намагалися перетворити міщанське, повне костьолів місто на промислове, і побудували величезний склодувний комбінат. Це був похмурий і відразливий район, із жахливою недіючою залізничною станцією, огидним костьолом і здоровенним заводським димарем, котрий спотворював панораму Підкарпаття, що відкривалася з високого лівого берега Вісли.

Містом номер два був Сандомир, у якому справді вирувало життя. Це був невеликий район не надто бридких багатоповерхівок, були й вулиці з котеджами, школами, парками, цвинтар, військова частина, поліцейський відділок, автовокзал, великі й не дуже крамниці, бібліотека. Таке собі польське повітове містечко, може, трохи більш доглянуте й мальовничо розташоване, бо ж на пагорбах. Та воно б нічим не вирізнялося на тлі численних польських провінційних дір, якби не місто номер один.

Місто номер один — то був той Сандомир, що на листівках, Сандомир отця Матеуша і Ярослава Івашкевича, розташоване на пагорбі таке собі казкове місто, панорама якого повсякчас захоплювала всіх, і в яку свого часу закохався Шацький. Він і досі міг пройти мостом, аби помилуватися на зграйку кам’яничок на березі, вишуканий будинок Колегіум Гостоманіум, вежі ратуші й кафедрального собору, ренесансну Опатовську браму, громаддя замку. Залежно від пори року й дня цей краєвид щоразу виглядав по-іншому й щоразу так само зворушував.

На жаль, Шацький нині добре розумів, що цей краєвид лише на віддалі нагадував про Італію, особливо Тоскану. Усередині Старого Міста все було аж занадто польське. Сандомир був задалеко від Кракова й передусім задалеко від Варшави, щоб перетворитися на модне місто на зразок Казимежа-Дольного. Хоча й заслуговував на це в сто разів більше, бо ж був справді гарним містом, а не якимсь занюханим селом із трьома ренесансними будинками й кількома десятками готелів, аби кожен польський новобагатько мав де трахати свою коханку. Розташування на узбіччі головних магістралей спричинилося до того, що чарівні старовинні вулички Сандомира сповнювала нудьга, порожнеча, польська безнадійність і все перетворилося на «сраний музей». По обіді зникали шкільні екскурсії, старі пожильці кам’яничок усамітнювалися у своїх домівках, невдовзі зачинялися нечисленні крамниці, трохи потому кнайпи. Уже о шостій вечора Шацькому траплялося пройти від замку до Опатовської брами, не зустрівши жодної живої душі. Одне з найпрекрасніших міст Польщі ставало спорожнілим, вимерлим і гнітючим.

Шацький справді почувся краще, спустившись вулицею Сокольницького вниз і прямуючи вздовж Міцкевича до «Модени». З’явилися автомобілі, люди, повні о цій порі крамниці, дітлахи обвішані мобілками, хтось їв пончика, хтось біг до автобуса, хтось кричав до жінки по той бік вулиці, мовляв зараз, зараз, ще хвилинку. Шацький глибоко перевів подих, він боявся собі в цьому зізнатися, але йому страшенно бракувало міста. Настільки, що навіть цей скромний сурогат, яким був Сандомир, примушував кров швидше текти в жилах.

«Модена» була справжньою провінційною дірою, де смерділо пивом, але треба було зізнатися, що тут була найкраща в Сандомирі піца, а завдяки неймовірно смачній «Романтиці» з подвійною моцарелою, рівень холестерину в Шацького вже не раз перевищував норму. Інспектор Леон Вільчур за звичкою сидів у найпохмурішому кутку, спиною до стіни. Без куртки він виглядав ще худішим, і Шацькому згадалися кімнати кривих дзеркал у луна-парках під час канікул. Неможливо, щоб людина була настільки кощавою, здавалося, хтось задля розваги настромив череп на вішак зі старими лахами.

Шацький мовчки сів напроти старого поліцейського й подумки ще раз переглянув питання.

— Ви знаєте, хто це зробив?

Поглядом Вільчур схвалив запитання.

— Ні. Гадки не маю, хто міг би це зробити. Я не знаю нікого, кому це потрібно. Не знаю, для кого ця смерть є вигідною. Я би сказав, що це хтось нетутешній, якби не те, що це мусить бути хтось місцевий. Не вірю в незнайомих волоцюг, які зважилися б на такі зусилля.

Власне, це й була відповідь на головні питання Шацького, навіть якби він сам збирався відповісти на них особисто. Час було перейти до другорядних.

— Пиво чи горілка?

— Вода.

Шацький замовив воду, а собі колу й «Романтику». Потому приготувався слухати скрипучий голос Вільчура, складаючи подумки протокол розбіжностей між словами старого поліцейського й солодкавим описом Соберай. Суха інформація свідчила про те саме. Гжегож Будник був віддавна, тобто від 1990 року сандомирським депутатом міської ради з нереалізованими амбіціями бургомістра, його світлої пам’яті дружина Ельжбета, молодша за нього на п’ятнадцять років учителька англійської мови в славетному загальноосвітньому ліцеї, який містився в будинку старого єзуїтського колегіуму, вела художній гурток для дітей і брала активну участь у всіх без винятку місцевих культурних акціях. Вони мешкали в приватному будиночку на Кафедральній, де за переказами колись жив Івашкевич. Не дуже заможні, бездітні, вони займалися громадською діяльністю й поступово старіли. Політикою не цікавилися. Якщо комусь дуже кортіло начепити на них якогось ярлика, то Будника можна було назвати «червоним» через його минуле в Народній раді, а його дружину «чорною», бо вона охоче прилучалася до діяльності костьолу й не надто нав’язливо демонструвала католицькі цінності.

«Вони до певної міри є символом цього міста, — розповідала Соберай. — Люди з дуже відмінними поглядами, із різною історією, теоретично мали би перебувати по різні боки барикади. Але завжди здатні порозумітися, якщо йдеться про благо Сандомира».

— Це до певної міри символ цієї діри, — говорив Вільчур. — Спершу червоні й чорні по черзі щось доводили, і нарешті зрозуміли, що домовляться заради ділових інтересів. Недаремно міська рада знаходиться в старому домініканському монастирі, звідки видно синагогу та єврейські квартали. Аби не забувати, що потрібне для гешефтів. Не хочу вам тут влаштовувати урок історії, та коротко кажучи, за червоних місто було справжня кака. Тарнобжег був цяця, бо там видобували сірку, ще стерпним уважали комбінат за річкою, а тут були суцільні інтелігенти, та ще й у сутанах на додачу. У Варшаві навіть дороговкази були спрямовані на Тарнобжег. Тут були злидні, убогість і задрипаний скансен. Прийшли нові часи, люди зраділи, проте ненадовго, бо раптом виявилося, що це не місто, а світський чиряк на здоровому тілі Церкви. Кінотеатр перетворили на Католицький дім. На ринковій площі почали правити меси. На оболоні поставили статую Івана-Павла II завбільшки з морський маяк, щоб мати причину не влаштовувати там жодних розважальних заходів, бо ж не годиться, тому тепер там хіба собаки серуть. І все знову перетворилося на задрипаний скансен, більше костьолів, ніж кав’ярень. А потім червоні повернулися до влади й після недовгих роздумів з’ясувалося, що коли можна мати добрий гешефт, то ай-вай, ай-вай, усі можуть цим скористатися. Бо якщо на костьольних землях поставити крамниці чи бензозаправку, то всі будуть задоволені.

— Будник брав у цьому участь?

Вільчур завагався, замовив чергову склянку води так, наче йшлося про марочне віскі.

— Я тоді працював у Тарнобжегу, але люди подейкували.

— Це Польща, завжди подейкуватимуть. Я чув, що він ніколи не був ні в що вплутаний.

— Офіційно ні. Але Церква не мусить влаштовувати тендерів, може продати кому завгодно, що завгодно й за скільки завгодно. Це виглядало доволі дивно, бо спершу місто радо повертає Церкві земельні ділянки, як відшкодування за кривди, заподіяні в часи комуни, а та відразу продає їх під бензозаправку чи супермаркет. Невідомо кому, невідомо почому. А Будник якраз і дотримувався принципу, щоб віддати Богові Боже, а євреєві єврейське.

Шацький знизав плечима. Він нудьгував, його страшенно втомлювало те, що всі розповіді Вільчура були сповнені неприязні, налиті польською отрутою, липкі, як столи в «Модені».

— Таким бізнесом у Польщі скрізь займаються, хіба це важливо? Будник зажив собі ворогів? Комусь не догодив? Зробив не те, що треба? Домовлявся з мафією? Наразі це виглядає на містечковий шахер-махер, принада для місцевої шкільної газетки. Навряд чи за таке його дружині перерізали горлянку.

Вільчур підніс догори тонкого зморщеного пальця.

— Може, земельні ділянки тут не коштують стільки, як на Маршалковській, але задурно їх теж ніхто не роздає.

Він замовк і замислився.

Шацький чекав, спостерігаючи за поліцейським. Намагався сприймати його як місцевого досвідченого копа, проте було в старому щось незрозуміло відразливе. Він скидався на бомжа, причому настільки із цим зжився, що байдуже, як він би вбрався і яке питво замовив, однаково нагадував би п’яничку-безхатька. Якихось раціональних пояснень цього не було, але кредит довіри Шацького танув із кожною хвилиною. Йому бракувало Кузнецова. Дуже бракувало.

— Ви бачите, як це місто виглядає, — продовжував Вільчур. — Може, воно й здається сонним, але воно унікальне, такого в Польщі більше немає, із потенціалом не гіршим, ніж у Казимежа-Дольного, а може й краще. Побудують пристань, кілька салонів спа, неподалік буде автострада зі столиці до Кракова. П’ять років — і тут щоп’ятниці будуть корки із самих беемвешок в обидва боки. Скільки можна заробити на продажі ділянок? Удесятеро більше? Удвадцятеро? У сто разів? Не треба бути генієм, щоб це передбачити. І самі подумайте. Ви знаєте Сандомир, тут багато грошей і багато планів. Готелі, ресторани, елітні райони, різні принади для туристів. Тут справді йдеться про мільярди. І ви це знаєте, але можете щонайбільше поставити у своєму садочку собачу буду, бо міські інвестиційні ділянки з ласки Божої повертаються до курії, щоби потім потихеньку перейти до рук тих, хто найбільше знає і кому найбільше довіряють, тобто тих, кого треба. Де ви живете?

— Винаймаю квартиру на Длугоша.

— А ви цікавилися, скільки коштує тут квартира? Чи будинок? Чи ділянка?

— Звичайно. Шістдесятиметрова квартира близько двохсот тисяч, будинок — утричі більше.

— У Казимежі така квартира коштує від півмільйона до мільйона, ціни будинків просто без горішньої межі, але розмова починається від мільйона у випадку розвалюх на околиці.

Шацький уявив собі, що бере в банку найбільший можливий кредит і купує тут три квартири, щоб за кілька років перетворитися на щасливого рантьє. Заманливо, дуже заманливо.

— Окей, — повільно вимовив він. — Тоді наступне питання: кому з будівників собачої буди у власному садочку найдужче допекли?

У відповідь Вільчур відірвав від сигарети фільтр і закурив.

— Ви повинні зрозуміти одну річ, — сказав він. — Будника тут ніхто не любить.

Шацький завовтузився на стільці. Він сподівався, що Вільчур виявиться проникливим поліцейським, а зіштовхнувся з параноїком.

— Мені щойно змалювали образ подружжя Будників у суцільних рожевих барвах, такі собі загальні улюбленці, світські святі. Це правда, що Будник зробив так, аби саме тут знімали «Отця Матеуша»?

— Правда. Збиралися в Нідзиці, але Будник мав зв’язки із деким на TVP й переконав їх знімати фільм у Сандомирі.

— Це правда, що завдяки ньому зарості на бульварі Пілсудського перетворилися на парк і пристань?

— Найщиріша правда.

— Правда, що він відновив парк «Ключиці»?

— Авжеж, що правда. Навіть на мене це справило неабияке враження, я був переконаний, що ніхто не здатен нічого зробити із цією яругою імені вбивць і ґвалтівників.

Шацький подумав, що не чув нічого про жодних сандомирських убивць чи ґвалтівників, якщо не брати до уваги місцеві кнайпи, де смаки вбивали, а піднебіння брутально ґвалтували. Та вирішив не ділитися своїми спостереженнями.

— Тоді в чому справа? — запитав Теодор.

Інспектор Вільчур зробив невизначений жест рукою, який мав означати, що він намагається висловити те, що словами передати неможливо.

— Вам знайомий тип громадського діяча, який не терпить заперечень, бо сам завжди перебуває в стані війни?

Шацький кивнув.

— Оце саме він і є. Однаково, чи мав Будник рацію чи ні, він завжди всіх страшенно діставав. Я знав людей, які голосували так, як він хоче, щоб він лише дав їм спокій. Не морочив голову, не дзвонив ночами, не бігав по редакціях газет.

— Цього замало, — заперечив Шацький. — Усього замало. Діставучий громадський діяч, який при нагоді залагоджує свої дрібні справи; усе це не те. Йому не шини попроколювали, не вікна побили, не собаку застрелили. А жорстоко, небаченим чином зарізали дружину.

Соберай оцінювала покійну однозначно позитивно. Чудова, добра, позбавлена будь-яких вад, неймовірно щира, навіть якщо її чоловік у своїх хрестових походах і поводився занадто агресивно й викликав роздратування, то її всі любили. Вона допомагала, вона радила, вона залагоджувала справи. Ходяча доброта, втілення усіх чеснот. Пані прокурор Соберай виголосила абсолютно позбавлений об’єктивності пеан на її честь, а тоді розридалася. Шацькому зробилося незручно. Та попри все, її слова виглядали вірогідними. Тоді як із розповідями Вільчура була проблема. Щось тут було не так. Теодор ще не знав, що достеменно, але щось явно було не так.

— Ельжбета, Мати Янголів, так її називали, — заговорив знову Вільчур.

— Божевільна?

Вільчур заперечно похитав головою.

— Аж ніяк. Втілення доброти.

— В оповіданні це була божевільна.

— І ви це знаєте, і я, і вона знала й ненавиділа це прізвисько. Але її так прозвали, думали, що це комплімент. Буду з вами відвертим: вона була не з моєї опери, проте кожен комплімент на її адресу — заслужений. Вона справді була неймовірно доброю. Не повторюватиму, але все, що ви про неї почули чи почуєте, це правда.

— Може, вона теж дратувала когось? Може, була занадто правильною? Занадто католицькою? Ну, не знаю, замало купувала на доброчинних ярмарках? Це ж Польща, її мусили за щось ненавидіти, перемивати кісточки позаочі, заздрити.

Вільчур знизав плечима.

— Ні.

— Ні й усе? Оце й увесь ваш блискучий аналіз?

Поліцейський притакнув і знову відірвав фільтр бід сигарети, а Шацький відчув безсилля. Хотілося до Варшави. Тепер. Негайно. Уже.

— А стосунки між ними?

— Люди зазвичай добирають собі пару за принципом схожості, вам це відомо. Гарні з гарними, дурні з дурними, марнотратники з марнотратниками. Тоді як дружина Будника завжди стояла на два, три щаблі вище, ніж її чоловік. Як би це вам пояснити... — Вільчур замислився, на мить його обличчя набуло жахливого, мертвотного виразу. У тьмяному світлі піцерії, оповитий тютюновим димом, він скидався на невдало реанімовану мумію. — Люди ставляться до нього поблажливо терплять його лише тому, що його обрала Ельжбета. Думають собі так: нічого не вдієш, він, звичайно, псих, та зрештою має рацію, а якщо поруч із ним така жінка, то він не може бути поганим. І він це знає. Знає, що це лише через неї.

Соберай сказала: «Хотіла б я, щоб якийсь чоловік стільки років так мене кохав. Хотіла би щодня бачити таке обожнювання в чиїхось очах. Якщо дивитися збоку, вони могли видаватися погано дібраною парою, та насправді це було чудове подружжя. Кожному можна побажати такого кохання, такого обожнювання».

— Він її обожнював, але в цьому почутті було щось брудне, — продовжував цідити свою отруту Вільчур, — щось захланне, липке, я б сказав. Моя колишня жінка працювала в лікарні кільканадцять років тому, коли стало зрозуміло, що в Ельжбети Будник не буде дітей. Вона була в розпачі, зате він — анітрохи. Заявив, що так принаймні не муситиме її ні з ким ділити. Це справді була пристрасть. Але ж ви знаєте, як воно буває з такими фанатиками.

Шацький знав, проте не хотів погоджуватися з Вільчуром, бо той подобався йому дедалі менше й будь-яке зближення з такою особою видавалося йому огидним. Тож Теодор не збирався продовжувати цю дискусію. Двоє людей розповідали йому нині про Будників, але йому й далі здавалося, що він так нічого й не довідався, а вся ця пронизана емоціями напівправда нічого не варта.

— Ви допитували Будника? — запитав Шацький нарешті.

— Він у жахливому стані. Я поставив йому кілька технічних запитань, решту залишаю вам. За ним непомітно спостерігають.

— Де він був учора?

— Удома.

— А вона?

— Теж удома.

— Що?

— Так він стверджує. Дивилися телевізор, обнялися, заснули. Будник устав уранці, щоб напитися води, а її не було. Перш ніж він устиг по-справжньому занепокоїтися, до нього зателефонувала Баська Соберай.

Шацький не вірив власним вухам.

— Це якась маячня. Найтупіша брехня, яку мені доводилося чути за всю мою кар’єру.

Вільчур кивнув головою на знак згоди.

11

Прокурор Теодор Шацький викинув до смітника рештки ковбаси й сиру, які залежалися в холодильнику, недоїдену банку паштету, шматок помідора, якусь хвилину повагався, що робити із залишками на сковорідці, та зрештою позавчорашній соус «болоньєз» теж опинився в смітнику. Більшість усього, що він приготував. Теодор постійно готував забагато, стільки, аби вистачило для родини із трьох осіб і неочікуваних гостей. У Сандомирі він був позбавлений родини, друзів, знайомих чи гостей, тож іноді примушував себе готувати якусь їжу, але ритуал самотнього стояння біля плити й самотнього споживання був жахливий. Шацький намагався їсти, увімкнувши радіо або телевізор, але ця імітація чужої присутності лише погіршила справу. Він не міг проковтнути жодного шматка, їжа застрягала йому в горлянці й почала асоціюватися із чимсь невимовно важким і пригнічуючим настільки, що кожного разу він довго не міг повернутися до тями. Далі ставало чимраз гірше.

До крамниць ішов, як на страту. Учився купувати менше. Спершу за звичкою брав стільки, як завжди, бо звик, що скільки б не купив, однаково все зметуть. Хтось зробить собі канапку, хтось прийде голодний, щось перекусять, дивлячись увечері телевізор. А тут він був сам-один. Для початку вирішив відмовитися від усього фасованого. Пакованої ковбаси чи сиру було забагато для однієї людини, щодня доводилося щось викидати. Почав купувати на вагу, проте й тут примудрявся набрати зайвого. Двісті грамів ковбаси, сто п’ятдесят, сто. Якогось дня Теодор підійшов до каси в занюханому магазинчику на Ринку. Одна булочка-«кайзерка», гомогенізований сирок, упаковку апельсинового соку, п’ятдесят грамів шинки, один помідор. Касирка пожартувала, мовляв, апетиту немає. Вийшов мовчки, дорогою ще якось тримався, але вдома хлипав, готуючи собі сніданок, а сівши до столу з тарілкою, на якій були дві канапки, істерично ридав, не міг зупинитися, сльози й шмарклі розмазував по обличчю. Шацький вив, погойдуючись уперед-назад, не в змозі відвести каламутний погляд від канапок із шинкою. Бо нарешті збагнув, що втратив усе найдорожче, що мав, і ніколи цього не поверне.

Покинувши Варшаву, він схуд на п’ятнадцять кілограмів. Тут його ніхто не знав, усі думали, що він завжди був худорлявим. Але костюми висіли на ньому, як на вішаку, комірці зробилися занадто вільними, а в паску довелося розпеченим над газом цвяхом пропалити додаткові дірки.

Шацький мріяв кинутися у вир праці. Але тут роботи не було. Подумував повернутися до Варшави, але повертатися не було куди. Сподівався знайти когось, хто не буде лише лялькою в ліжку, але сил на це бракувало. Подовгу лежав, багато роздумував. Іноді йому здавалося, що він почувається краще, міцно стоїть на ногах, але земля під ногами западала, і йому знову доводилося відступати. Не було видно, що там, за ним, але мусив робити цей крок назад. По той бік розколини було його колишнє життя, метушилися Вероніка, Гельця, Кузнецов, давні друзі. Світло, гомін, сміх. Шацького з одного боку оточувала темрява, попереду була прірва. Новий день, нова розколина, черговий крок назад. Нарешті темрява оточувала його зусібіч, але він щодня продовжував відступати назад. Змирився з думкою, що так триватиме й надалі. Налив трохи води до сковорідки, відставив на плиту. Помиє якось згодом.

«Так не може продовжуватися», — подумав Теодор, відганяючи переконання, що ці думки переслідують його щодня. Так не може продовжуватися. Люди живуть у згоді й після розлучень, іноді навіть дружать, спільно виховують дітей, Демі Мур була на весіллі в Брюса Вілліса й навпаки, не конче спати в одному ліжку, жити в одній квартирі, щоб бути родиною. Адже він, Вероніка й Гельця завжди будуть родиною, незважаючи на все, що сталося чи станеться.

Сягнув по мобілку, де Вероніка й досі залишалася під швидким набором. От тільки тепер вона була Веронікою, а не як колись — Котиком.

— Алло?

— Ну, привіт, це я.

— Привіт, я бачу. Чого тобі треба?

Вона мала право бути неґречною. Шацький це чудово розумів.

— Та я дзвоню, чи все у вас добре. Що в тебе, як там Гельця?

Мовчання у відповідь, а тоді:

— Знову?

— Як це знову? А що, пробач, є якийсь визначений час, у який мені можна дзвонити, щоб запитати, як справи в моєї доньки?

Зітхання.

— Усе добре у твоєї доньки, ніяк не зажену її уроки робити, завтра в неї контрольна, — Вероніка говорила втомлено, знехотя, наче виконуючи неприємний обов’язок, Шацький відчув, як у горлі в нього бубнявіє куля агресії.

— А із чого контрольна?

— Із природознавства. Тео, ти чогось конкретно хочеш? Пробач, але я трохи зайнята.

— Конкретно я хотів дізнатися, коли моя донька сюди приїде. У мене складається враження, що ти ускладнюєш їй контакт зі мною.

— У тебе що, параноя, Тео? Ти ж знаєш, що вона не любить туди їздити.

— Чому? Бо якщо приїжджатиме, то у вітчима з’явиться конкуренція, і твоє нове, ідеальне заміжжя не буде таким ідеальним?

— Тео...

— Так, авжеж, але вона повинна зрозуміти, що я тепер живу тут.

Шацький ненавидів себе за благальні нотки в голосі.

— Поясни їй це сам.

Він не знав, що на це відповісти. Гельця неохоче розмовляла з батьком, слухала теж знехотя. Свій новий дім любила, батькову холостяцьку нору за двісті кілометрів від Варшави — ні. Раніше намагалася приховувати свої почуття, та віднедавна перестала.

— Окей, то може, я приїду.

— Може. Як хочеш. Тео... благаю, якщо ти нічого конкретно не хочеш...

— Ні, дякую, поцілуй мого борсучка, добре?

— Добре.

Почекала, чи він нічого більше не скаже, Шацький відчував її нетерплячість і нехіть. Вловлював звуки по той бік. Працював телевізор, бряжчав посуд, хтось засміявся, дитина. Вероніка поклала трубку, і в маленькій квартирці на вулиці Длугоша в Сандомирі запанувала ідеальна тиша.

Треба було щось робити, щоб не думати. Робота. Зрештою, у нього тепер є нормальна справа. Мусить скласти план, подумати, підготувати етапи слідства, записати все в календарі. Чому ж він цього не робить? Раніше в нього вже три зошити були б списані нотатками. Різким рухом відкрив леп-топ, щоб пошукати інформацію, підготуватися до завтрашнього допиту Будника. Останній, певне, часто з’являвся в медіях, він та його дружина. Треба переглянути якісь коментарі, плітки, звіти із засідань міськради. Усе. Характерний сигнал повідомив про нового листа.

Шацький декілька разів перечитав листа, геть забувши про свої особисті проблеми. У цьому повному костьолів місті з антисемітським минулим він муситиме вести слідство у справі вбивства відомої громадської діячки, яку ритуально зарізали, як корову в єврейській бойні.

Хтось постукав.

«Це буде справді незлецька різня», — подумав Шацький, картаючи себе за невідповідний добір слів, і відкрив двері. Клара стояла за ними голісінька, у чому мати народила. Теодор глянув на її досконале, пружне тіло, на молоді тугі груди, на хвилі каштанових кучерів, що спливали по шиї. І усміхнувся щасливо й заклично, не відчуваючи до неї абсолютно нічого.

Але усмішка була щирою. У прокурора Теодора Шацького була справа, і він був дуже щасливий.