Зерно правди

Сьомий, передостанній день Світлого тижня в католиків, Страсна субота в православних християн; шабас у всьому юдейському світі. Тадеуш Мазовецький відзначає свій 82-й день народження. Ярослав Качинський стверджує, що лише партія «Закон і справедливість» може врятувати польську демократію, а Лешек Міллер переконує, що в уряді «Союзу лівих демократів» не було афери Ривіна й узагалі будь-яких інших афер. У світі. Парламент Сомалі запроваджує шаріат по всій країні, Болгарія панікує, бо відомий астролог передбачив землетрус. В Усті-над-Лабою сотні неофашистів із Чехії, Словаччини, Угорщини й Німеччини святкують наближення дня народження Гітлера, нападаючи на заселений циганами мікрорайон. Лукаш Фабіанський поганенько грає в день свого 24-річчя, «Арсенал» програє «Челсі» й випадає з півфіналу Кубка Англії. У Сандомирі злочинці зрубують шість яблунь і сливу. Вартість шістдесятирічних дерев складає тисячу злотих. Увечері в клубі, розташованому в підземеллі ратуші, гучна забава, «Саундомирська зона рок-музики». Перший по-справжньому весняний день. Тепло, сонячно, без опадів.

1

— А ще ось цей послухайте. Рабин і ксьондз їдуть в одному купе, читають, тихо, усе дуже культурно. Тоді за якийсь час ксьондз відкладає книжку й каже: «Так із чистої цікавості: я знаю, що вам не можна їсти свинину. Але... ви справді ніколи не куштували?» Рабин згортає газету, усміхається й відказує: «Щиро? Та було якось». І за мить додає: «А от мені теж цікаво: знаю, що ви мусите дотримуватися целібату...» Ксьондз перебиває: «Я розумію, про що ви, і відразу відповім, що так, одного разу я не втримався від спокуси». Усміхаються поблажливо, бо ж розуміють свою недосконалість, ксьондз повертається до книжки, рабин до газети, читають, знову тиша. І раптом рабин каже: «А воно краще, ніж свинина, еге?»

Шацький чув цей анекдот, проте щиро засміявся, він любив анекдоти про євреїв.

— Ну, тоді ще один...

— Єндреку...

— Останній, обіцяю. Пасха, чудовий день, Мойше бере снідання до парку, сідає на лавці й наминає. На лавці сідає якийсь сліпий, а що Мойше цього святкового дня ладен усіх обійняти, то частує його шматком маци. Сліпий бере мацу, обертає її в руках, вираз обличчя в нього змінюється й він нарешті каже: «Хто написав це гівно?»

Цього разу Шацький вибухнув реготом, анекдот був класний, та й оповідач чудовий.

— Єндреку, прошу тебе! Теодор ще подумає, що ми якісь антисеміти.

— Гарна родина з-поблизу Кельце. А ти розказувала, як ми познайомилися на з’їзді радикальних націоналістів? Яка була ніч, при світлі смолоскипів ти була схожа на якусь арійську королеву... Ой!

Анджей Соберай ледь устиг ухилитися від окрайця хліба, яким кинула в нього дружина, але зробив це так незграбно, що вдарився ліктем об ріг столу. Глянув на неї докірливо. Шацький завжди почувався незручно, коли ставав свідком близькості інших людей, тому лише криво всміхнувся й щедро намастив свій шматок ковбаси гірчицею. Він почувався ніяково, його охопили незрозумілі йому емоції.

Чоловік розумниці-відмінниці Соберай, яку Шацький попри симпатію, не перестав так подумки називати, був досить типовим добродушним ведмедиком. Таким, який ніколи, навіть у свої найкращі часи, не був мачо. За ним не шаленіли жінки, не мріяли про нього ночами. Зате всі його любили, бо з таким і поговорити можна, і посміятися, і взагалі — із ним класно почуваєшся. Потім вони, звісно, обирали таємничих красунчиків, алкоголіків і бабіїв, переконані, що кохання здатне їх змінити, а довірливий ведмедик діставався мегері, якій треба було кимсь командувати. Соберай попри все такою не здавалася, отже, цьому ведмедикові, вочевидь, пощастило: він потрапив у добрі руки. Він і виглядав щасливим, щасливим і симпатичним. Симпатичною була його картата сорочка, заправлена в старі дешевенькі джинси. Симпатичною була кремезна, трохи обважніла від грилів та пива, фігура. Симпатичними були спокійні очі, вуса, що лізли до рота й невеликі залисини, схожі на дві коми в гущавині сивуватого хвилястого волосся.

— Ти вже так не кидай, — сказав Симпатичний Анджей дружині, обертаючи на грилі шматки ковбаси. — Хто-хто, а пан прокурор, мабуть, через антисемітизм не образиться. Те, що пишуть у газетах...

Соберай пирхнула сміхом, Шацький із чемності всміхнувся. На жаль, матеріали вчорашньої прес-конференції опинилися в газетах, на жаль, майже всі писали про «таємниче вбивство», про «антисемітський підтекст» і «коричневі мотиви», одна з газет вмістила докладну історію міста й у коментарях висловилася, що редакція «не надто переконана, чи слідчі усвідомлюють, із якими делікатними речами їм довелося зіштовхнутися». А це лише початок, якщо справу не вдасться розплутати швидко або якщо не з’явиться щось нове, щоб ці стерв’ятники мали чим живитися, то буде лише гірше.

— А чому, власне, ми постійно говоримо про антисемітизм? — запитав Соберай. — Еля не була єврейкою, наскільки мені відомо, не організовувала навіть концертів єврейської музики, єдині її контакти з юдаїзмом — це виконання пісень зі «Скрипаля на даху» кілька років тому. Її ж не вбили якісь фашисти? А поява слова «єврейський» у будь-якому контексті не повинна автоматично означати, що цей контекст антисемітський.

— Мурчику, не філософствуй, — відповіла йому дружина. — Елю зарізали єврейським ножем для ритуального забою тварин.

— Та я розумію, але якщо відкинути істерію, то у зв’язку із цим більш логічно було б опитати кількох єврейських різників, аніж тих, хто ненавидить єврейських різників? Чи ми настільки політкоректні, що навіть гіпотетично не можемо припустити, що злочинець — єврей, або ж тісно пов’язаний із цією культурою? І тому, наприклад, має доступ до знарядь?

Якусь мить Шацький обмірковував слова, що долинали до нього крізь хмарку диму над грилем.

— Це не зовсім так, — відповів він. — З одного боку, ти правий, люди вбивають тим, що в них під рукою. Різник — ножем, механік — домкратом, перукар — ножицями. Та з іншого боку, зазвичай перше, що вони роблять, це намагаються цей слід знищити. А тут знаряддя вбивства лежало біля трупа, та ще й помите, стерильне, старанно приготоване для нас, щоб не виникало жодних припущень, крім одного — усе це якась брудна жидівсько-антисемітська справа. Тому я вважаю, що все це туфта.

— Може й туфта, але я так розумію, що такого ритуального ножа в «Сонечку» не купиш.

— Ні, не купиш, — погодився Шацький. — Тому ми й намагаємося довідатися, звідки він походить.

— Наразі з невеликим успіхом, — докинула Соберай. — На руків’ї є напівстертий напис «Грюневальд», я листуюся з музеєм ножів у Золінгені, щоб отримати якусь інформацію. Вони стверджують, що це може бути якась невеличка довоєнна мануфактура з району Грюневальд, якраз із Золінгена. Там і донині скрізь виробляють якісь ножі, бритви, а до війни таких майстерень і мануфактур були десятки. Частина з них точно єврейські. Побачимо. Ніж в ідеальному стані, виглядає швидше як антикварна річ, предмет із чиєїсь колекції, а не халеф, який справді використовувався в роботі.

Почувши слово «колекція», Шацький скривився, бо це викликало асоціації з ненависним словом «хобі». Та водночас думки скерувалися в іншому напрямку. Ніж — це колекція, колекція — це хобі, хобі — це антикваріат, а антикваріат — це... Підвівся, йому краще міркувалося, коли він ходив.

— Тобто де купують такі ножі? — Соберай висловила думки Шацького вголос. — На аукціонах? В антикварних крамницях? У злодійських кублах?

— В інтернеті, — відповів Шацький. — «Аллегро», «Ібей». На світі не існує антикварної речі, якої б не продавали через інтернет.

Перезирнулися з Басею. Якщо ніж куплено на інтернст-аукціоні, то мусить залишатися якийсь слід. Шацький подумки впорядковував справи, які треба буде зробити в понеділок, аби це перевірити. Поринувши у свої роздуми, він подався вглиб саду, залишивши позаду дім Собераїв і їх самих. Коли повертався, обминаючи яблуньку довкола, у голові вже був складений список, але замість задоволення від нової ідеї, відчував занепокоєння. Добре знайомий неспокій, настирливий, як зубний біль. Він щось проґавив, не звернув на щось увагу, десь помилився. Шацький був у цьому переконаний, без кінця пригадував події останніх днів, аби щось виявити. Марно. Це скидалося на прізвище, що крутиться на язиці, і яке нізащо не можеш пригадати. Нестерпне свербіння в мозку.

Тепер він бачив віллу, чи то пак, будиночок Собераїв у повній красі. Розташований у районі Круків, тобто за сандомирськими поняттями далеченько від міста, неподалік окружної дороги. За димарем виднів костьол по той бік шосе, із характерним дахом у вигляді перекинутого догори дном човна. Шацькому важко було звикнути до того, що власний будинок не означає тут, як у Варшаві, шикарного життя й належності до еліти, яка вирвалася з багатоповерхівок, і це така сама ознака середнього класу, як п’ятдесятиметрова квартира у великому місті. Зате незрівнянно гуманніша. Було щось природне в тому, щоб з вітальні вийти на терасу, посидіти в садку, де росло кілька яблуньок, суботу провести, ледарюючи в шезлонгу біля гриля, вдихаючи перші весняні пахощі.

Шацький не знав цього світу, проте він видався йому прекраснішим, і Теодор щиро заздрив тим, хто недооцінював його й без угаву нарікав, мовляв, це потребує купи зусиль, бо в будинку чи саду завжди є якась робота. Навіть, якщо це й було так, то міські суботи у квартирах, у басейнах, у торгових центрах, в автомобілях і на смердючих вулицях у порівнянні із цим схожі на вирок. Він почувався, немов в’язень, якого після сорока років відсидки випустили на волю. Не знав, як поводитися, усім тілом відчуваючи дискомфорт власної невідповідності. Усе в ньому не пасувало до них: його самотність до їхньої дружби (у тому, що це кохання, був не певен), його холодність столичного мешканця до теплого провінційного гнізда, влучні репліки до неквапних балачок ні про що, відпрасований костюм до спортивних светрів, зрештою, кока-кола до пива. Він переконував себе, що якби не допит, то й сам сидів би неголений у такому самому светрі й цмулив друге пиво, але себе він знав занадто добре. Проблема була в тому, що прокурор Шацький ніколи не сидів неголений і у светрі.

Пригнічений, він повільно повернувся до Басі, її чоловік зайшов у будинок. Трава приглушувала кроки, Соберай або не чула, як він зупинився за нею, або вдавала, наче не чує. Вона підставила веснянкувате обличчя під сонячні промені, руде волосся заклала за вуха, на проділі було помітне відросле волосся, подекуди видніла сивина — типова польська мишка. Маленький носик, гарні повні вуста, що навіть без помади виразно виділялися персиковим кольором від білої шкіри. На ній був мохеровий гольф і довга спідниця-плісе, босі ноги поклала на табурет — звичайний польський табурет з білими ніжками й зеленавим сидінням. Бася кумедно ворушила пальцями ніг, ніби намагаючись їх зігріти або підкреслювала ритм пісеньки, яку співала подумки. Вона здавалася йому спокійною й лагідною. Неймовірно далекою від усіх жінок, з якими він останнім часом зустрічався — зі старанно виголеними стратегічними місцями, любительок вульгарних стогонів і трахання в шпильках. Шацький подумав про Клару, з якою мав увечері зустрітися в клубі, і голосно зітхнув. Бася ліниво повернула голову й глянула на нього.

— Веснянками тебе обкидало, — зауважив Шацький.

— Немає в мене жодних веснянок.

Шацький посміхнувся.

— Знаєш, чому я тебе запросила?

— Бо помітила, що я такий страшенно самотній, і перелякалася, що якщо мені здуру спаде на думку побавитися в самогубця, то весь цей єврейський шайс упаде тобі на голову?

— Ага, це причина номер один. А причина номер два... можеш іще раз посміхнутися?

Шацький невесело всміхнувся.

— Та отож. Я не знаю, як у тебе склалося життя, Теодоре, але мужчина з такою усмішкою заслуговує на більше, ніж тобі здається. Ти розумієш, про що я?

Схопила його за руку. У неї була суха, холодна долоня людини з низьким тиском. Шацький відповів на потиск, але що мав сказати? Лише знизав плечима.

— У Сандомирі зими можуть бути по-провінційному жахливими, але зараз починається весна, — сказала вона, не відпускаючи його руки. — Не розповідатиму тобі, що це значить, сам невдовзі переконаєшся. І... — вона завагалася, — і не знаю чому, але я подумала, що ти мусиш покинути це похмуре темне місце, у якому ти перебуваєш.

Він не знав, що відповісти, тому промовчав. У грудях розросталася куля емоцій і виходила з-під контролю. Ніяковість, зворушення, почуття незручності, заздрість, смуток, біль старіння, задоволення від дотику прохолодної руки Барбари Соберай, знову заздрощі — і він не зміг спинити лавини емоцій. І все-таки йому зробилося страшенно прикро, що така звичайна річ, як проведення з кимось ледачого весняного ранку в садку, була не для нього. До біса таке життя.

Соберай вийшов на терасу із двома пляшками пива в руках, потиск його дружини послабився, Шацький лише зараз вивільнив руку з її долоні.

— Мушу вже бігти на цей допит, — лише й сказав він і штивно вклонився.

Прокурор Теодор Шацький швидко пішов геть, не озираючись, дорогою машинально застебнув верхнього ґудзика темно-сірого піджака. Зачиняючи хвіртку, він уже складав сценарій розмови з Єжи Шиллером. Ніщо інше його більше не цікавило.

2

Могили все приховають, а те, що залишилося, стає дуже далеким, мов укритим серпанком таких почуттів, яких він не може зрозуміти. Стільки жалю й запеклості, така жага руйнації, просто прагнення помсти. Щоб чимсь зайнятися, він без угаву, до запаморочення, подумки повторює всі елементи плану, здається, мови немає про якусь помилку, проте страх усе-таки не меншає, напруження не зникає. Хочеться втекти, але план не передбачає втечі. Доведеться чекати. Це очікування жахливе, звуки видаються занадто гучними, світло занадто яскравим, кольори занадто крикливими. Цокання годинника на стіні надокучливе, мов куранти на ратуші, кожна наступна секунда доводить до оскаженіння. Йому кортить витягнути батарейку, але це суперечить планові — поламаний годинник може стати слідом, доказом, вказівкою. Важко, ох як важко витримати.

3

Шацький уже збирався натиснути на кнопку дзвоника, але відсмикнув руку й повільно рушив уздовж паркану. Цікаво, чи спостерігає за ним Шиллер? Він не помітив обличчя у вікні, не бачив, щоб ворухнулася фіранка, камер теж не було. П’є каву? Дивиться телевізор? Читає інтерв’ю з Лешеком Міллером і лається на всі заставки? А може, це той різновид патріота, який ніколи не сягне по «Виборчу»? Якби це він чекав на прокурора, що веде слідство у справі про вбивство, то найпевніше не зміг би зосередитися на буденних справах. Стримів би у вікні або стовбичив на ґанку й перевищував денну норму сигарет.

Будинок Єжи Шиллера стояв на узбіччі яру, бо де ж іще міг би знаходитися дім одного з найвідоміших і найбагатших сандомирян. Судячи з розмірів сусідніх садиб, власник об’єднав три або й чотири ділянки, тож завдяки цьому вишуканий шляхетський будинок був оточений доглянутим садом. Жодних екстравагантних вибриків, жодних гранітних доріжок, басейнів і гротів Діани. Кілька горіхових дерев, весняна, свіжа трава, виноград, який обплутав веранду з одного боку. Якби не характерний портик, що спирався на пузаті колони й не біло-червоний прапор, який сумовито висів на щоглі перед входом, Шацький подумав би, що опинився в Німеччині. Хоча ні, у Німеччині відчувалася б стилізація, пластикові вікна були би прикрашені позолоченими шпросами, а в домі Шиллера відчувалося щось непідробне. Колони здавалися дерев’яними й втомленими часом, дах ледь помітно прогинався під вагою ґонту, весь будинок нагадував гордовитого дідка, який хоча й чудово тримається, проте літа вже не ті. Такий собі Макс фон Сюдов шляхетської архітектури.

Натиснув на дзвоника, господар озвався миттєво, певне, тримав руку на домофоні. «Усе-таки хвилюється», — подумав прокурор.

Єжи Шиллер розповідав нудно й одноманітно, Шацький дав йому можливість виговоритися. Його співрозмовник, усупереч показній щирості й добродушності, здавався досить напруженим і поводився, як пацієнт на прийомі в онколога, який розмовлятиме про що завгодно, аби лише не почути діагноз.

Прокурор удавав доброзичливе зацікавлення й придивлявся до господаря й інтер’єру.

— Ви вже пробачте, що не називатиму місцевості, здається, я все вчинив законно, але мені б, звісно, не хотілося, щоб у когось були проблеми.

— А ви перевезли все чи тільки частину? — поцікавився Шацький, подумавши, що Шиллер занадто балакучий. Долає напруження тим самим способом, який прокуророві доводилося бачити сотні разів.

— Будинок був доволі знищений, він походить із середини XIX століття, неважко здогадатися, що по війні ним ніхто, звичайно, не займався, тож він поступово руйнувався, та заразом йому пощастило, що білоруси не перетворили його на яку-небудь сільраду, гадаю, будинок був просто замалий, крім того, землі там неродючі. Мої фахівці його розібрали, дошку за дошкою, уже тут виявилося, що доведеться замінити й доробити близько двадцяти відсотків конструкції, дах відтворили на підставі кількох довоєнних знімків, які збереглися в родині Вичеровських. Зрештою, нащадки графа приїхали до мене два роки тому, слід сказати, що це дуже приємні...

Шацький відключився. Невдовзі він припинить цю набридливу балачку, але це невдовзі. Поки що він усе відзначав. Тембр голосу Шиллера, низький і оксамитовий, коли той вітався, а тепер дедалі вищий. От і добре, нехай трохи понервує. Обручки Шацький не помітив, ніде не було фотографій жінок, дітей, беручи до уваги, що Шиллер був класично вродливим і заможним мужчиною в розквіті літ, це здавалося доволі дивним. Може, він гей. На користь цього свідчив його старанно дібраний одяг і ненав’язливий, проте вишуканий інтер’єр. Замість картин у визолочених рамах — кілька гравюр та літографій, у тому числі репродукції ілюстрацій Андріоллі до «Пана Тадеуша». Замість предків із шаблями — портрет господаря, стилізований під модного зараз Єжи Дуду-Грача, а може, навіть авторства самого Дуди-Грача, хтозна.

Шиллер закінчив свою нудну оповідку про перевезення садиби з Білорусі до Сандомира й емоційно сплеснув у долоні. «Плюс один, що він таки гей», — подумав Шацький. За мить додав ще один бал, коли господар підхопився, щоб принести цукерки, розкладені — ще плюс один — на маленькому кришталевому тарелі. Мінус один за рухи. Шиллер рухався енергійно й м’яко, але в цьому не було силуваності, а м’якість радше асоціювалася з рухами хижака.

Сів, заклавши ногу на ногу. Сягнув до манжетів сорочки типово чоловічим жестом людини, яка повернулася додому й підводить риску під робочим днем, закотивши рукави. Проте відсмикнув долоню, перш ніж та торкнулася ґудзиків. Шацький зберіг непроникний вираз обличчя, але відчув неспокій. Щось було не так.

— Почнемо, — мовив він, витягаючи диктофон із кишені піджака.

Шацький успішно вдавав, наче йому неймовірно нудно, бо ж насправді так воно й було, але він вирішив приспати чуйність Шиллера й дати тому можливість виговоритися. Занотував особові дані, попередив про відповідальність за складання неправдивих свідчень, ввічливо здивувався, що допитуваному виповнилося п’ятдесят три роки — насправді Шиллер не виглядав більше, ніж на сорок п’ять — і вже хвилин п’ятнадцять, як слухав про стосунки господаря з подружжям Будників. Звичайні суцільні банальності. З ним він стосунків не підтримував, розумієте, зв’язки бізнесу з політикою сприймаються не найкращим чином, ха-ха-ха, хоча, звичайно, були знайомі й зустрічалися під час офіційних прийомів.

Як би він охарактеризував ці зустрічі? Несистематичні, спокійні, навіть доброзичливі.

— А жертва?

— Ельжбета, — із притиском виправив його Шиллер.

Шацький лише вказав на диктофон.

— З Елею ми знайомі практично відтоді, як вона сюди повернулася.

Він іще не звик, що про неї треба говорити в минулому часі. Шацький вирішив його не виправляти.

— Відтоді, як вийшла заміж?

— Приблизно так.

— Як виглядали ваші контакти?

— Розумієте, коли в Сандомирі шукають для чогось спонсора, то список тут доволі короткий. Комбінат, я, кілька фірм, пару готелів, ну, ще якісь кнайпи. Практично не буває дня, щоби хтось не прохав. Концерт, діти з малозабезпечених родин, хворі пенсіонери, скейти для скейтбордистів, гітари для нового гурту, напої для виставки. Я вирішив це таким чином, що один із бухгалтерів розпоряджається певною сумою на квартал, призначаючи її на різні сандомирські, так би мовити, потреби. Він вибирає проекти, я їх, звичайно, затверджую.

— Яка це сума?

— П’ятдесят тисяч злотих щотри місяці.

— Потерпіла з ним контактувала?

— Ельжбета, — знову підкреслив Шилер, — спілкувалася з бухгалтером або безпосередньо зі мною.

Шацький почав розпитувати докладніше, знову кілька разів піддражнив Шиллера «потерпілою», проте якоїсь цінної інформації не витягнув. Були знайомі, може, навіть дружили, він фінансово підтримував (або ні, але переважно так) її різні шалені ідеї, як-от вистава «Шрек» у сандомирському замку. Можливо, принаймні так здавалося Шацькому, що цей бізнесмен із білоруської садиби, був трішечки закоханий в Будинкову дружину.

— Ви й надалі так щедро спонсоруватимете місцеве культурне життя?

— Звичайно. Якщо вирішу, що пропоновані проекти на це заслуговують. Я не державна установа, у мене є привілей підтримувати те, що мені подобається.

Шацький подумки відзначив, що треба перевірити, що вельможний пан підтримує, а що ні.

— Я чував, що ви Будника, — майже непомітна пауза, лише щоб побачити реакцію співрозмовника, — не любили? Що його діяльність у міськраді була для вас невигідною?

— Це все плітки.

— У кожній плітці є зерно правди. Я так здогадуюсь, що активному бізнесменові, який воліє працювати прозоро, не надто подобається, що місто віддає Церкві нерухомість як відшкодування за численні утиски, щоби потім розпоряджатися майном поза системою громадських потреб для вічної слави всіх зацікавлених. Ну, звісно, не вас.

Шиллер уважно глянув на нього.

— Мені здавалося, що ви тут віднедавна.

— Так, віднедавна, але я не з Марса впав, — спокійно відповів Шацький. — І знаю, що тут зазвичай робиться.

— Або не робиться.

Шацький жестом показав, що погоджується.

— Я радий, що ви такий правильний. Справжній державний службовець. Це повертає віру в Польську республіку.

«Диви-но, а цей зануда може бути дотепним», — подумав Шацький. От тільки в нього немає часу на пустопорожні теревені.

— Скажіть, ви патріот? — запитав він господаря.

— Звичайно. А ви?

— Тоді вам не повинно заважати, коли хтось діє на користь Церкви, єдиної істинної католицької віри, — Шацький вирішив не відповідати на питання, його погляди були тут ні до чого.

Шиллер рвучко підвівся. Коли він не сидів, зіщулившись на дивані, то справляв враження могутнього чоловіка. Досить високий, широкоплечий, міцної статури. Такий тип, на якому навіть костюм із супермаркету добре сидітиме. Шацький позаздрив Шилерові, сам він мусив шити костюми в кравця, щоб вони не виглядали повішеними на швабру. Господар підійшов до бару, і Шацькому на мить здалося, що він сягне по здалеку помітну пляшку «Метакси», але Шиллер приніс пляшку якоїсь крутої мінералки й налив їм по склянці.

— Я не переконаний, що це стосується теми нашої розмови, але найбільшим і найшкідливішим ідіотизмом в історії Польщі є ототожнення патріотизму із цією педофільською сектою. Пробачте за міцний вираз, але не треба великого розуму, щоб побачити, що Церква стоїть не за нашими найбільшими досягненням, а за поразками. За кривавим міфом про підмурівок християнства, за порнографічною жагою мучеництва, підозріливістю щодо багатих...

«От де заковика», — подумав Шацький.

— ...за ледарством, забобонами, пасивним очікуванням божої допомоги, зрештою, за сексуальними неврозами й стражданнями всіх тих пар, у яких немає коштів на in-vitro, і які ніколи не зможуть втішатися дітьми, бо держава боїться цих онаністів у чорному ганчір’ї. — Шиллер зрозумів, що його понесло, і він трохи вгамувався. — Так, я патріот, і намагаюся бути добрим патріотом, хочу, щоб про мене свідчили мої дії і хочу пишатися моєю країною. Але не треба ображати мене підозрами, буцім якусь жидівську секту я ставлю вище інших забобонів і називаю це патріотизмом.

Шацький відчув симпатію до цього мужика, ніхто ще ніколи так влучно не висловлював його власних поглядів. Але цю думку залишив при собі.

— Патріотизм без католицизму й антисемітизму, їй-бо, ви справді створюєте щось нове, — Шацький укотре скерував розмову на тему, яка його цікавила. Він бачив, що господареві вона теж близька, бо той вочевидь розійшовся, розслабився, було помітно, що такі розмови в цьому домі точилися не раз.

— Не ображайтеся, але ви мислите стереотипами, вас запрограмували на те, що найкращий громадянин — це лівий космополіт із короткою пам’яттю. А патріотизм — це такий собі різновид ганебного хобі, яке йде поруч із народним католицизмом, ксенофобією і, звісно, антисемітизмом.

— Тобто ви — невіруючий патріот-юдофіл?

— Скажімо так: я — невіруючий польський патріот-антисеміт.

Шацький підвів брову. Або мужик не читав газет, або він ненормальний, або підступно знущається з нього. Інтуїція підказувала, що йдеться про останнє. Погано.

— Ви здивовані? — Шиллер зручніше вмостився на дивані, здавалося, наче він вмощується на власних поглядах. — Ви не витягнете кодекс, не звинуватите мене в розпалюванні ненависті на національному ґрунті?

Шацький не прокоментував. У нього були важливіші справи. Крім того, знав, що Шиллер своє однаково скаже. Це ще той тип.

— Бачте, ми живемо в дивні часи. Після Голокосту кожен, хто наважиться зізнатися в антисемітизмі, автоматично перетворюється на поплічника Ейхманна й салютує Гітлерові, на нього дивляться, як на збоченця, котрий мріє про те, як розділяти родини перед посадкою до телячого вагона. Тоді як між певною обережністю щодо євреїв, їхньою роллю в історії Польщі та сучасній політиці й закликами до погромів і остаточного розв’язання єврейського питання існує певна відмінність, ви згодні?

— Будь ласка, продовжуйте, це дуже цікаво, — заохотив його Шацький, не бажаючи вдаватися у відвертий конфлікт. Щиро він мусив би сказати, що будь-яка спроба оцінки людей через їхню належність до національної, етнічної, релігійної чи ще якої-небудь групи здається йому огидною. І що він упевнений: джерела кожного погрому крилися в культурній дискусії про «певну відмінність».

— Гляньте на Францію й Німеччину. Невже демонструючи обережність до прибульців з Алжиру й Туреччини, вони відразу перетворюються на фашистів і вбивць? Чи, може, це просто громадяни, занепокоєні майбутнім своєї країни, занепокоєні тим, що в них з’являються гетто, зростає агресія, чужий елемент не бажає асимілюватися й нищить їхню культуру?

— Щось я не пригадую, аби в довоєнній Польщі євреї підпалювали брички, організовували мафію й жили з контрабанди наркотиків, — Шацький вилаяв себе подумки, що не зміг утриматися. Дай йому виговоритися, чуєш, дай виговоритися.

— Ви так кажете, бо не жили в ті часи...

— Справді, я трохи молодший за вас.

Шиллер лише пирхнув сміхом.

— Ви не знаєте, як це виглядало. Як поляк з євреєм із сусіднього кварталу не могли порозумітися, бо говорили різними мовами. Як єврейські райони зовсім не нагадували вилизані скансени оригінальної культури. Бруд, злидні, проституція. Зазвичай така собі чорна діра на мапі міста. Люди, яким дуже хотілося жити в розвиненій Польщі, але не хотіли заради цього працювати й боротися. Ви щось чули про єврейські батальйони під час національних повстань? Про євреїв у легіонах? Бо я — ні. Сиділи тихенько й чекали, доки поляки кров’ю зійдуть, щоб зайняти ще кілька вулиць у спорожнілому місті. Гадаю, що коли б я жив у ті часи, то явно не був би їхнім прихильником, незалежно від поваги до Тувіма й Лесьмяна. Так само, як нині не погоджуюся з тим, аби кожен агресивний і ксенофобський крок Ізраїлю на Близькому Сході миттєво пробачався, бо ж вони пережили Голокост. Ви собі уявляєте, що було б, якби німці почали відгороджуватися кількаметровою стіною від турецьких кварталів?

Шацький не уявляв. Ба більше — не хотів уявляти. Про Берка Йоселевича теж розповідати не хотів. Він хотів знайти вбивцю Ельжбети Будник, найкраще з неспростовними доказами, пред’явити звинувачення, написати обвинувальний акт і виграти в суді. Тим часом він сидів у бездоганно обставленій вітальні, де крім банальних оленячих рогів над дзеркалом не було до чого причепитися, вислуховував світоглядні просторікування і його чорти брали. Він відчував, що Шиллерів пафос пояснюється звичкою, уявляв собі гостей за столом, розливання вина щонайменше по п’ятдесят злотих за пляшку, аромат парфумів щонайменше по дві сотні за тридцять мілілітрів, полядвицю щонайменше по сімдесят злотих за кілограм. Шиллер у своїй сорочці щонайменше за триста злотих бавиться запонкою, яка коштує дідько знає, скільки, і питає, що було би, якби німці... Гості притакують, усміхаються поблажливо: ах, як він уміє висловитися, ах, як він уміє сказати, цей наш Юрек.

— Тих часів немає, євреїв теж немає, можете подякувати, кому слід.

— Перепрошую, ви не так мене зрозуміли, — Шиллер здавався прикро вражений реакцією Шацького. — Я антисеміт, але ж не якийсь там збочений фашист. Якби я міг відвернути Голокост, усвідомлюючи, що Польща залишиться зі своїми довоєнними проблемами, я відвернув би, не вагаючись жодної миті. Але зараз, коли це вже сталося й нічого не зміниш, це гнітючий факт, шрам на світовій історії, якби ви запитали, чи зникнення євреїв у Польщі стало для неї благом, я відповім: так, стало. Так само, як зараз зникнення турків у Німеччині стало би благом для наших сусідів.

— Так, польським дітям нарешті нічого не загрожує.

— Ви про ритуальні вбивства? Ви що, за ідіота мене маєте? Гадаєте, що нормальна людина може серйозно сприймати ці дурниці, ці міські легенди про моторошні, буцімто реальні події?

— Кажуть, у кожній легенді є зерно правди, — провокаційно закинув Шацький.

— Розумієте, я про це й кажу. Достатньо слова критики, і я вже, звісно, фашист, ладний крокувати містом зі смолоскипом, репетувати, що польську дитину на мацу викрали. Країна забобонів, брехні, упереджень та істерії. Важко тут бути патріотом.

Шиллер замовк, замислившись над своїми словами й запевне помітивши в них якусь вражаючу навіть для самого себе глибину.

— Шиллер, — благоговійно промовив Шацький. — Питомо польське прізвище.

— Ви не глузуйте, це старовинний польський аристократичний рід з України, прочитайте «Славу й хвалу».

— Щось я не надто полюбляю Анджеєвського.

— Івашкевича.

— Вічно я плутаю цих соцреалістичних гомосеків, — Шацький дурнувато всміхнувся.

Єжи Шиллер обдарував його сповненим зневаги поглядом, розлив решту води до склянок і подався на кухню, мабуть, по нову пляшку. Шацький міркував. Він розмовляв уже достатньо довго, щоб вивчити реакцію співрозмовника, тож він уважав свій внутрішній детектор брехні настроєним. На додачу він виставив себе ідіотом, а це завжди корисно. Час перейти до справді важливих речей. Почувався спокійним, бо був переконаний, що не вийде від Шиллера, упіймавши облизня. Щось-таки він довідається. Ще не знає, що саме, але довідається, це точно. І це буде щось важливе.

4

Двоє поляків, Єжи Шиллер і прокурор Теодор Шацький, які провадили довгу розмову, не усвідомлювали кількох речей. Шацький — що всупереч інтуїції та сподіванням, він анітрохи не наближується до швидкого розв’язання справи, навпаки, кожна хвилина дискусії віддаляє його від цього фіналу. Шиллер — що нудьгуючий вираз обличчя прокурора — це маска, і що його зростаюче переконання в тому, наче слідчий — типовий некомпетентний чиновник, далеке від правди. Обидва — що вони належать до надзвичайно нечисленної групи сандомирян, які можуть, проте не переглядають сьому серію про пригоди отця Матеуша.

Ірена і Януш Ройські до жодної меншості не належали, тож сиділи собі рядком на дивані, шкодуючи, що це не канал «Польсат», де під час перерви на рекламу можна збігати попісяти, заварити чай і обговорити попередні події. Артур Жмієвський саме здійснював огляд місця злочину в занедбаному притулку для старих, пожилець якого не без чужої допомоги відійшов на той світ.

— Де вони це знімали? Бо точно не в нас. Стільки галасу довкола цих зйомок, а потім отець Матеуш хіба що на велосипеді по ринку поїздить туди-сюди. Не заздрю я йому, по тій бруківці.

Ройська не заглиблювалася в дискусію, чоловікові нарікання перестала помічати ще років двадцять тому, посередині їхнього спільного життя. Зараз її мозок сприймав їх як тло, і це навіть не заглушувало діалогів на екрані.

— Або початок. Бачила, як отець Матеуш відкриває новий кінотеатр? Ксьондз! Кінотеатр! У Сандомирі! Та ж ця чорна мафія відібрала в нас кінотеатр біля кафедрального. Бо виявилося, що то все костьольні землі, аякже, то вони їх отримали назад і влаштували там будинок культури, де нічого не відбувається, про всяк випадок, щоб єпископ з вікна не бачив, як молодь на американські фільми ходить і не дивився на розпусту. І що? І немає кінотеатру в Сандомирі. Ну, хіба що в «Отці Матеуші».

— Не блюзни.

— Це не блюзнірство. Я про Бога жодного слова лихого не сказав, а про церковників і сценаристів можу говорити, скільки влізе. Польський детектив, тримайте мене, та такий самий детектив, як і все інше. Що це за детектив, у якому нічого не відбувається, а крім того від самого початку відомо, в чому справа. О, диви-но, Малиняк. Як його звати?

— Клосовський. То нащо дивишся?

— Бо хочу побачити своє місто по телевізору. І звичайно, нічого не вийде, бо вони це здається десь під Варшавою знімають, тут ані костьола, ані захристії, лише ринок і велосипед. А відділок у податковій — оце клас. Крім того, пригадуєш, як ми ходили на каву, і вони саме знімали? Треба дивитися, невідомо, у яку серію попадемо, то я всі записую про всяк випадок. О, глянь, Турецький.

— Турецького грав Гайос, а це Сюдим.

— Навіть незле виглядає, не можу зрозуміти, нащо його ці графомани до притулку вперли.

— Та ж він директор.

— Ага. Як думаєш, нас діти теж віддадуть до притулку для старих? Я розумію, що це неприємна тема, та може, ми самі маємо їм про це сказати? Знаю, що ми почуваємося молодими, але мені вже сімдесят, тобі шістдесят сім, не можна про таке не думати. Для мене проблема щодня видиратися на третій поверх. Та й дітям було би легше, якби нами хтось опікувався, їм же спокійніше. Насправді мене цей притулок не лякає, аби ми тільки разом були.

Ройська схопила чоловіка за руку, обоє були однаково зворушені. На екрані Артур Жмієвський у своєму сандомирському костьолі під Варшавою звертався до вірян, аби ті молилися за самотніх і стражденних, щоби ті зазнали любові, бо ніколи не пізно любити й щоб тебе любили. Ройський погладив дружину по руці, іноді вона думала, чому чоловік постійно з нею балакає, якщо вони можуть ідеально порозумітися без слів. Така собі загадка.

— Знаєш, я тут про Зиґмунта подумала.

— Того, що в серіалі? — бо потерпілого звали Зиґмунтом.

— Ні, про нашого Зиґмунта...

— А взагалі дивно, що всім із цим іменем уже виповнилося сімдесят. Навіть у серіалах. Уявляєш собі Зиґмунта немовлям? Ні, завжди якісь дідугани.

— Я подумала, що може, ми б пішли помолитися за самотніх, аби ті ще когось покохали. Зиґмунт такий зробився дивний, відколи його Аня померла, то постарів років на п’ятнадцять, я дуже за нього хвилююся. Мені здається, що таких людей багато.

Кілька хвилин дивилися телевізор мовчки. Ройська думала про всіх самотніх друзів, Ройський про те, що добре дружинине серце завжди його вражатиме, і що він найбільший везунчик на світі, бо колись давно ця пекарева донька з косою до пояса погодилася вийти за нього заміж.

— То, може, нині підемо? Помолимося й не доведеться завтра йти на службу.

— Ні, нині певне ні. Я ще хотіла приготувати рулет на завтра, може, Крися зайде, а крім того, мені здається, що до костьола треба ходили в неділю, ми ж не юдеї якісь, аби шабас відзначати.

Кивнув головою, що правда, то правда. Та найбільше його переконав м’ясний рулет, його дружина вміла випарувати з яловичини справжні шедеври кулінарного мистецтва, якби корова їх побачила, то запишалася б, що віддала життя заради цього дива. За будь-якої нагоди Ройський скрізь повторював, що навіть, як його вб’є холестерин, то він умиратиме з посмішкою на вустах. Воно було того варте.

— Приспане, здавалося, сумління, раптово прокидається, — промовляв з екрану сандомирський єпископ голосом Славомира Ожеховського. — Це неприємно, бо провадить до почуття безпорадності, відчаю, болю. І тоді Він допомагає нам підвестися з колін.

Ірена і Януш Ройські не пішли нині до костьола, вона — через світоглядні причини, він — через м’ясний рулет. Обнявшись, вони дивилися на чудову панораму Сандомира з висоти пташиного польоту в останній сцені серії, роздумуючи про те, яке ж то їхнє місто гарне, спокійне й невинне.

5

Незважаючи на свої начебто відважні й суперечливі погляди, Шиллер виявився надзвичайно примітивним, а його ерудиція зводилася хіба що до вправного жонглювання стереотипами й більше ні до чого. Такого висновку дійшов прокурор Теодор Шацький, слухаючи висновки господаря про Німеччину. Як почесний член Союзу поляків Німеччини, йому було що розповісти, проте все це було малоцікавим і не надто позитивним, він уважав, що поляки там — це пригноблювана меншина. На додачу, Шиллерова манера висловлюватися, яка явно подобалася жінкам, дуже дратувала прокурора. Незалежно від важливості справи, він про все говорив піднесено й патетично, і міг справляти враження людини мужньої, упевненої в собі й своїх поглядах, яка знає, чого прагне й зазвичай це отримує. Насправді Єжи Шиллер був самозакоханим егоїстом, якому просто подобалося слухати звучання власного голосу, тому він і вкладав стільки зусиль у свої розповіді.

«Вербальний онанізм», — подумки прокоментував Шацький, слухаючи родинну історію Шиллера. Він був нащадком одного з перших членів Союзу, цим і пояснювалося його високе становище й почесне членство. Народився він у Німеччині, у нього був невеликий будинок у Північній Рейн-Вестфалії, неподалік Бохума, де за його словами перебувало керівництво Союзу. Але він частіше бував у Сандомирі або варшавському помешканні, яке весь час називав «підсобкою», наче вбачаючи в цьому щось кумедне.

— Вам знайомий цей символ? — прокурор витягнув із течки роздрукований символ родла. Зробив це неохоче, побоюючись, що не витримає й скривиться, почувши чергове пафосне «звичайно».

— Звичайно! Адже це родло, якраз символ Союзу, для нас мало не священний знак. Не знаю, чи чували ви щось про історію його виникнення, мені випала честь дізнатися про це від самої авторки, Яніни Клопоцької...

— Так, я знаю історію, — урвав його Шацький. — Перепрошую, якщо моє запитання здаватиметься вам дурним, але в якій формі використовується родло? Прапори, герби, фірмовий папір, футболки, якісь значки у вилозі піджака?

— Знаєте, ми ж не секта, звичайно, родло з’являється скрізь там, де офіційно діє Союз, але ми не вміщаємо його поруч із Білим орлом. Ніколи не слід поводитися демонстративно.

Шацький витягнув фотографію значка, який затиснула в руці жертва. Навмисне приготував звичайне фото, яке не свідчило, що це важливий доказ у справі. Підсунув до Шиллера.

— Члени Союзу носять щось таке?

Шиллер роздивлявся знімок.

— Лише діячі або заслужені члени. Цього не можна купити на турецькому базарчику, лише отримати від голови Союзу.

— У вас, звісно, є такий?

— Звісно.

— Я можу його побачити?

— Звичайно.

Господар встав і зник углибині дому. Шацький чекав, напружено думаючи про купу паперів, які чекають на нього після цієї розмови. Прослухати запис, виокремити важливі фрагменти, записати, дати підписати. Окремо протокол ознайомлення. Господи, ну чому в нього немає секретарки!

— Дуже дивно... — господар стояв у дверях. У теплому пообідньому світлі його білосніжна сорочка здавалася персиковою.

— Але ви не можете його знайти, — доказав прокурор.

— Не можу.

— А де ви його зберігаєте?

— У коробочці із запонками, одягаю лише у виняткових випадках.

— Хто про це знає? Коханка? Друзі?

Шиллер заперечно похитав головою. Він справді виглядав здивованим. Це був поганий знак, Шацький волів би, аби той почав метушитися, запевняти, що значок залишився в піджаку у Варшаві, будь-що.

— А можна запитати, звідки це у вас? — звернувся він до прокурора.

— Ми вийняли його з долоні потерпілої.

— Ельжбети, — Шиллер виправив автоматично, але в голосі більше не відчувалося пафосу.

— Потерпілої Ельжбети.

Шиллер важкими кроками пройшов до дивану, мовчки сів навпроти прокурора. Глянув на Шацького запитально, ніби чекаючи, що той йому порадить, що говорити.

— Де ви провели свята?

— У неділю я був у сестри в Берліні, прилетів у понеділок уранці, о тринадцятій був уже тут.

— Де ви були в понеділок і вівторок?

— Удома.

— До вас хтось приходив? Знайомі, друзі?

— Ні.

Шацький лише подивився довгим поглядом, мовчав, планував подальшу розмову, і раптом у ньому зродилася дивна думка. Дурна, безпідставна, базована виключно на інтуїції. Але настільки бентежна, що прокурор підвівся й почав повільно походжати приміщенням, уважно все роздивляючись. Він шукав у цьому вишуканому шляхетському музеї слідів, що тут живе людина із плоті й крові. Якоїсь плями від вина, фотографії на стіні, крихт після снідання, брудної чашки з-під кави. Замащених грязюкою черевиків, пледа, яким можна вкритися вечорами, покинутої на підвіконні бейсболки. Нічого не побачив. У будинку або не жили, або ж його дуже ретельно поприбирали. Що саме намагалися приховати: бруд, сліди чиєїсь присутності, те, що залишилося після якихось подій? Щоб окрім сказаного про себе господарем не виявилося нічого іншого? Думки в істеричному темпі пролітали в мозку Шацького. Спробувати притиснути Шиллера? Але для цього потрібна якась гіпотеза, припущення, що він бреше, затаює щось конкретне, і з цього боку напасти. На жаль, у голові сиділа найбільш абсурдна гіпотеза.

— А вас взагалі часто хто-небудь відвідує?

— Я не надто компанійський. Ви вже зрозуміли, що я сам провів половину свят. А це місце для мене особливе, такий собі прихисток. Я люблю бути тут сам, не хочу влаштовувати вечірок, гучних розмов, не бажаю відчувати чужі запахи.

Поличка над каміном, місце, яке вкривається пилюкою і брудом вже за півхвилини після прибирання, теж була стерильною. Шацький провів пальцем по дубовій лакованій дошці — нічогісінько. Книжкова полиця — те саме. Телевізора не було. Мовчанка затягнулася, і Шацький почувався ніяково. Він був сам у будинку з удвічі важчим за нього чолов’ягою, який може виявитися вбивцею. Зиркнув на Шиллера. Бізнесмен дивився на нього сторожким поглядом. Якби Шацький був параноїком, то міг би подумати, що той стежить за його рухами, готуючись напасти. Господар зауважив погляд прокурора і про всяк випадок прибрав ледь переляканий вираз обличчя.

— Я так здогадуюся, що це виглядає не найкращим чином? — запитав він.

— Коли ви востаннє бачилися з покійною? — відповів запитанням Шацький.

— З Ельжбетою я зустрівся тижнів за два до свят. Розмовляли про канікули, вона хотіла облаштувати літній кінотеатр на Малому ринку, ми обговорювали, як переконати мешканців у потрібності цього. Ви ж знаєте, як воно, люди завжди противляться. Їм би хотілося, аби щось відбувалося, але не під їхніми вікнами.

Шацький прийняв рішення. Раз козі смерть, щонайбільше перегне, і Шиллер напише на нього скаргу. Не першу й вочевидь не останню в кар’єрі сивочолого прокурора.

— Можна побачити фотографію, яка стояла на камінній поличці?

— Що?

— Я хочу побачити фото, яке стояло на каміні.

— Там не було...

— Ви мені його покажете чи ні?

Шиллер не відповідав. Але його обличчя споважніло. «Що ж, досить розповідати анекдоти панові прокурору, здається, ми більше не друзі», — подумав Шацький.

— Я говорив про вас із людьми. Суцільні захоплені відгуки. Зразковий громадянин. Філантроп. Бізнесмен із людським обличчям.

Шиллер стенув плечима. Якщо він і хотів удати із себе заклопотаного, трохи переляканого громадянина, то тепер саме позбувся цієї маски. Засукав нарешті рукави сорочки, на засмаглих передпліччях заграли м’язи. Сандомирський патріот дбав про своє тіло, нічого не скажеш.

— Надзвичайно культурний. Надзвичайно розумний. Здається, ви повинні усвідомлювати своє становище. Брутально замордована жінка тримала в судомно затисненій руці рідкісний значок, якого ви не можете знайти. І не здатні пояснити, що з ним сталося. Не можете ніяк довести, де він був, коли відбувся злочин. І ще й при цьому брешете. Дуже дивно.

— А вас легко здивувати, пане прокуроре. Така дитяча риса буває корисною у вашій професії?

Шацький недовірливо похитав головою. Аж ніяк не сподівався такої реакції, здається, він переоцінив Шиллера.

— Я мав би вас заарештувати, пред’явити звинувачення, а тоді подумати, що робити далі, — він мало не засміявся, говорив це вже вдруге протягом кількох днів. Що за крутії в цьому місті, цікаво, чи хтось тут узагалі говорить правду?

— Тоді що вас зупиняє?

— Не бачу причин, навіщо вам було вбивати свою коханку. Особливо таким чином.

— Не верзіть дурниць.

— По черзі. Я хочу почути все по черзі. Можете почати від фотографії.

Єжи Шиллер сидів непорушно, повітря аж дрижало від його емоцій, вагання, панічних роздумів, що робити.

— Ви нічого не розумієте. Це маленьке місто. Завжди говоритимуть, що шльондра, гуляща.

— Фотографію. Негайно.

Єжи Шиллер швидко збагнув, що коли кохання твого життя називають шльондрою, це прикро, але не так прикро, як сидіти в слідчому ізоляторі в Тарнобжегу. Приніс усі речі, які раніше старанно приховав. Її коц, яким вона вкривалася на дивані, її халат кумедного блакитного кольору, альбом зі спільними знімками і нарешті фотографію з каміна у вишуканій дерев’яній (аякже!) рамці. Шацький його розумів, якби в нього було таке фото з кимсь, то він теж ставився б до нього, як до реліквії. Зроблене на оболоні в Кракові, обоє сиділи на лавці, за ними виднів Вавель. Шиллер скидався на Пірса Броснана у відпустці, Еля Будник повисла в нього на шиї. Її поза була сповнена грайливості, жінка театрально зігнула одну ногу а ля Одрі Хепберн, вуста склала для поцілунку. Йому було за п’ятдесят, їй — за сорок, проте обоє виглядали, як пара підлітків, вони аж променіли щастям, це було видно навіть на знімку. У цьому фото було стільки любові, що Шацькому стало шкода Шиллера. Може, він убив її, може, ні, але його втрату годі було уявити.

Прокурор довідався про подробиці розвитку роману, і хоча було зрозуміло, наскільки важливим, глибоким і доленосним це здавалося Шиллерові, все-таки це була банальна історія. Жінка, якій здається, ніби вона щось більше, ніж є насправді, і яка кризу середнього віку сприймає як ув’язнення в клітці, де не можна розпростерти крила. Довголітній шлюб, спокійна стабільність, містечкова нудьга. І цей дрібний бізнесмен і дрібний антисеміт, настільки впевнений у власній вищості й ерудиції, що йому вдається переконати в цьому і її, а тоді вже обоє щиро вважають, що вони і їхній графоманський роман — це насправді висока література. Норма, стандарт, суцільна нудьга. Із цинізмом, який здивував навіть його самого, Шацький подумав, що насправді величі цій історії додав лише алебастрово-білий труп.

— Протягом цих півтора року чоловік потерпілої щось запідозрив, вона вам нічого не говорила?

— Ні, нічого не говорила. Але нам було досить легко щось приховати. Він постійно просиджував у міськраді, багато їздив. У неї також були зустрічі з акторами в найрізноманітніших місцях і найрізноманітніший час. Завдяки цьому ми не раз проводили по декілька прекрасних днів у Бохумі.

— Вона збиралася піти від чоловіка?

Мовчання.

— Ви обговорювали це? Адже таке становище не могло вас влаштовувати. Усвідомлювати, що вона щодня лягає біля нього, цілує на добраніч, робить те, що зазвичай роблять дружини.

Мовчання.

— Пане Шиллере, я розумію, що Сандомир — невелике місто, але не таке вже й мале. Мабуть, тут трапляються розлучення, люди сходяться, починають нове життя. Я так розумію, що у вашій ситуації це не було б складно. Бездітні люди вільних професій. Вона взагалі могла надіслати йому документи поштою.

Шиллер зробив рукою невизначений жест, наче пояснюючи, що в цій ситуації стільки складних нюансів і словами цього не розтлумачиш. Шацький пригадав Будника, який нагадав йому Горлума. Для героя «Володаря перснів» ніщо не мало значення, лише його скарб. Що б він зробив, якби довідався, що цей скарб хтось забирає? Та ще й людина, чиї погляди вони, можливо, не раз висміювали разом з Елею в ліжку, чий пафос передражнювали. Може, вона для годиться скаржилася, що мусить до нього ходити, мовляв, він такий дивний тип, розумієш, такий собі мачо, і до того ж невіглас, але що зробиш, завдяки ньому можемо щось зробити для дітей. І раптом дізнається, що дружина не просиджувала в нього зі стражденним обличчям, розповідаючи про бідолашних діток, а спітніла, гарцювала на ньому, звивалася під ним, благала, аби він трахав її глибше й облизувала з губів його сперму.

Я йду від тебе. Прощавай. Ти був правий, слушно весь час передчуваючи, що я ніколи не буду твоєю до кінця. Я для тебе занадто хороша, так було завжди.

Досить, щоб убити? Звичайно.

— У понеділок я на неї чекав.

— Що таке?

— У Великодній понеділок вона мала прийти до мене й залишитися, у вівторок ми планували виїхати й ніколи більше не повертатися.

— Тобто це означає, що вона збиралася розповісти про вас чоловікові?

— Не знаю.

Мать твою! Шацький витягнув телефон і подзвонив до Вільчура, старий поліцейський відразу взяв трубку.

— Негайно хапайте Будника, і мені потрібен хтось для нагляду на Слонечну, до Єжи Шиллера. Треба зробити обшук, а потім очну ставку. Бігом!

Вільчур був професіоналом. Відказав «зрозумів» і поклав слухавку. Бізнесмен дивився приголомшено.

— Як це «обшук»? Адже я вам усе розповів, усе показав.

— Не будьте наївним, люди мені щодня показують і розповідають. Принаймні половина — це чиста туфта, побрехеньки й відверта брехня. А беручи до уваги ваші стосунки з потерпілою...

— Ельжбетою.

— ...я мав би крім обшуку наказати перекопати садок і заарештувати вас до моменту з’ясування всіх подробиць. Може, я так і вчиню.

— Мій адвокат...

— Ваш адвокат зможе написати скаргу, — гаркнув Шацький, у ньому зростала лють, якої він не міг погамувати. — Ви взагалі усвідомлюєте, що приховали надзвичайно важливі для слідства факти? Убито вашу коханку, а ви, маючи інформацію, яка може виявитися вирішальною, сидите й ані пари з вуст, бо про неї погано говоритимуть? Який ви громадянин і патріот, якщо вам начхати на справедливість, а це, нагадую, запорука могутності й існування Республіки Польща! Містечковий антисеміт та й годі, аж нудить від вас.

Єжи Шиллер схопився на ноги, на вродливому обличчі з’явилися червоні плями. Швидкими кроками рушив до Шацького, і коли прокурор уже був певен, що дійде до бійки, задзеленчав телефон. Вільчур. Усе зроблено, добре.

— Що?

Якусь мить Шацький слухав.

— Зараз буду.

Вибіг, біля хвіртки зіштовхнувся з поліцейськими й наказав їм пильнувати Шиллера.

6

Прокурор Теодор Шацький сів на дивані у вітальні Будників, бо йому справді стало недобре. Кров пульсувала у скронях, він не міг зосередити погляду на одному предметі, відчував дивне затерпання пальців рук і неприємний металічний присмак у роті. Різко вдихнув, але це не принесло полегші, навпаки, у легенях закололо, наче повітря було повне крихітних голочок.

А може, це не легені, а серце? Заплющив очі, полічив до десяти, тоді навспак.

— Усе гаразд? — запитала Соберай.

Усіх їх видерли з домашнього затишку. Соберай була в джинсах і червоному флісовому светрі, Вільчур — у дивних коричневих брюках, усередині яких, здавалося, не було ніг, і гольфі, двоє поліцейських у базарних штормівках, таких потворних, що ні в кого не виникало сумніву, що це поліцейські. Шацький у своєму костюмі вкотре відчув себе кретином. І це було лише однією із причин.

— Ні, Басю, — спокійно відказав він. — Ніщо не гаразд. Позаяк дуже важливий свідок, а віднедавна головний підозрюваний у справі про гучне й моторошне вбивство, якого без перерви стерегли двоє поліцейських, зник. І хоча зараз це, звісно, не має жодного практичного значення, я все ж таки дуже прошу, заспокойте мою цікавість і скажіть: як таке, мать вашу, могло статися?

Поліцейські одночасно знизали плечима.

— Пане прокуроре, ми звідси й на крок не відлучалися, присягаємося. Як хотілося їсти, то дзвонили до товаришів, аби ті щось привезли, вони можуть підтвердити. Сиділи перед цією халупою весь час.

— Він виходив?

— Близько полудня кілька разів до саду. Щось підрізав, увімкнув розприскувач, підкрутив поштову скриньку. Ми все нотували.

— А потім?

— Порався вдома, коли стемніло, було видно, що вмикав і вимикав світло.

— Хтось спостерігав за домом з боку схилу?

— Але ж там двометровий мур, пане прокуроре.

Шацький глянув на Вільчура. Інспектор струснув попіл у горщик із фікусом, кахикнув.

— Ми розіслали інформацію до аеропортів, перевіряємо автомобілі й автобуси. Та якщо він подався десь пішака через хащі, боюся, що це не віщує нічого хорошого.

Що ж, можливостей залагодити все тихенько не було.

— Повідомте навколишні районні відділки, я віддам наказ про арешт, оголошу про розшук, складіть текст повідомлення й залагодьте через Кельце, щоб усе це якомога швидше опинилося в медіа. Справа свіжа, мужик не професіонал, а підстаркуватий чиновник, нам, щоправда, дістанеться у хвіст і в гриву, але все має вийти. Принаймні в нас є підозрюваний, а це вже щось, спробуємо продемонструвати це як успіх поліції.

— Це буде нелегко, — буркнула Соберай. — Медіа на це накинуться.

— Тим краще. Кричатимуть про це без угаву, будь-яка продавчиня знатиме Будника в обличчя раніше, ніж він зголодніє й зайде куди-небудь по хліб.

Шацький різко встав, у голові запаморочилося. Він інстинктивно схопив за руку Соберай, жінка глянула на нього з підозрою.

— Усе гаразд. До роботи, ми заповнимо документи в прокуратурі, ви приготуєте повідомлення, за півгодини зідзвонимося, за годину я хочу, щоб це з’явилося в стрічці новин на телебаченні.

Перш ніж вийти, він ще раз роззирнувся міщанською вітальнею Будників. Знову задзеленчав якийсь тривожний дзвіночок. Він почувався, як людина, що дивиться на два малюнки з десятьма відмінностями. Був переконаний, що тут щось не так, але сам не знав, що. Відступив на середину приміщення, поліцейські проминули його й вийшли. Соберай зупинилася у дверях.

— Ти давно тут була? — спитав Шацький.

— Хіба я знаю? Десь місяць тому, кілька хвилин, на каві.

— Щось змінилося?

— Тут постійно щось змінюється, тобто змінювалося. Еля щокілька місяців переставляла меблі, змінювала освітлення, додавала квіти й міняла фіранки, із тих самих речей створювала зовсім інше помешкання. Стверджувала, що воліє провести контрольовані зміни, аніж чекати, доки її душа збунтується й пошукає собі змін усупереч їй.

Шацький незмигно дивився на Соберай.

— Так, я розумію, як це тепер звучить.

— Але крім того, що приміщення виглядає по-іншому, змінився інтер’єр, нічого не бракує? Чого-небудь, що завжди було?

Якусь мить Бася уважно роззиралася.

— У проймі дверей на кухню завжди висіла така перекладина для підтягування, Гжесь на ній вправлявся. Але вона постійно випадала, певне, вони її нарешті викинули.

— Іще щось?

— Ні, мабуть, ні. А що?

Махнув рукою, що це неважливо, і разом вийшли з маленького будиночка на Кафедральній, просто в тінь велетенського із цієї перспективи костьола, гострі готичні форми виразно виділялися на тлі зоряного неба. У холі висіло фото Елі Будник десяти — або й п’ятнадцятирічної давності. Дуже гарна, дуже дівоча, вона, як то кажуть, випромінювала життя. І дуже фотогенічна, додав подумки Шацький, згадавши знімок на каміні в Шиллера.

7

Доходила дев’ята вечора. Баська Соберай нарешті пішла додому, ще раніше пішла начальниця, прокурор Теодор Шацький пригнічено сидів у кабінеті, прислухаючись до молодіжного гомону й приглушених звуків дискотеки — у клубі по той бік вулиці починався концерт. Йому було ніяково, впродовж кількох годин він фізично відчував занепокоєння, фізіологічний страх, позбавлений будь-якого реального джерела з боку якоїсь існуючої загрози. Цей страх просто був, розливався в усьому тілі — боялися плечі, шия, боялися внутрішні органи. Це могло би здаватися смішним, якби не було виснажливим і тривалим, немовби всім відомий короткий укол страху розтягнувся на години. Що довше він про це думав, то гірше почувався.

Шацький міряв кроками кабінет.

Коротко занотована й показана Місі, яка прийшла з дому з бутербродами й термосом чаю з малиновим сиропом, і долучена до справи слідча версія здавалася переконливою. Дружина покидає Гжегожа Будника, або ж він дізнається про роман Ельжбети з Єжи Шиллером. Оскаженіння покинутого, жаль, біль, можливо, усвідомлення того, що це може негативно відбитися на вибудовуваній роками політичній кар’єрі. Напевно, спалахнула сварка, під час якої Будник трохи засильно стискає її шию, Ельжбета непритомніє, Будник у паніці — убив дружину. Він дивиться телебачення, знає, що на шиї залишилися його відбитки, тому вирішує зімітувати перерізане горло, при нагоді ще й викликати істерію на тлі польсько-єврейських стосунків, він із Сандомира і знає, що й до чого. Може, він навіть дивується, коли із дружини витікають літри крові, може, запізно усвідомлює, що вона ще була живою. Він знає місто, кожний прохідний двір, знає, де висять камери. Використовує це, щоб непомітно підкинути тіло під стару синагогу. Проте коли до Сандомира повертається Шиллер, не витримує. Будник розуміє, що коли слідчий довідається про роман, він стане головним підозрюваним. Ще раз використовує знання міста, цього разу, щоб утекти з нього з-під носа поліцейських.

Версія мала свої слабкі сторони, загадкою залишалося місце вбивства, спосіб перенесення тіла, саме знаряддя злочину теж не належало до речей, які тримають у буфеті поруч із виделками для торта. Шацького непокоїв і значок, який знайшли в долоні постраждалої. Спершу він не вважав, аби це вказувало на Шиллера — такі речі насправді не трапляються, і прокурор був переконаний, що злочинець із якихось причин конче хотів, щоб звинуватили бізнесмена. Але Будник? Адже він мусив передбачати, що спрямування уваги слідства на Шиллера миттєво зрикошетить у нього.

Проте попри окремі неузгодження це виглядало вірогідно, незважаючи на фізичну відсутність підозрюваного це було значно краще, ніж ще дванадцять годин тому, коли нічого не було відомо й обговорювалася можливість пошуків якогось шаленця одержимого національно-релігійною манією. А тут усе конкретно, медіа можна говорити, що вони шукають підозрюваного, людину з іменем і прізвищем. Можна очікувати, що Будник попадеться якщо не нині, то завтра, будь-якої години.

Це щодо теорії. На практиці Шацьким аж тіпало. Він намагався переконати себе, що змішує роботу й приватне життя, що його неспокій якраз суто приватний, що це організм вимагає, аби він заплатив ціну за переїзд, за розлучення, за самотність, за всі зміни (усі, зрештою, на гірше) останніх місяців. Він намагався, але всередині скавулів, як гончак. Щось було не так.

Страшенно не хотів залишатися цього вечора сам. Раніше він спровадив Клару, яка тягла його на якусь рагульську дискотеку в ратуші, але тепер зателефонував до неї й сказав, що прийде пізніше. Доведеться її попередити, що він не продовжуватиме їхніх стосунків, треба якось упорядкувати своє життя.

8

Він ще забіг додому, переодягтися в джинси й спортивну сорочку, проте однаково почувався старим дідуганом, коли разом із Кларою входив до льоху сандомирської ратуші, ніби привів старшу доньку на вечірку. Із прокурорської практики він знав про існування пігулок ґвалту й метамфетаміну, але ніколи не зіштовхувався з молодіжним середовищем на практиці. Як відреагувати, коли якась малолітка запропонує, що зробить йому мінет? Чемно подякувати? Зателефонувати до поліції? Відвести до батьків? А якщо йому підсовуватимуть наркотики? Відразу пред’явити обвинувачення? Коли він опинився в невеликому, із низьким склепінням, цегляному льоху, у його голові вирувало безліч питань.

Приміщення було тісне, але мальовниче, на стелі висіла якась решітка з ланцюгами, у кутку уламок якоїсь статуї, може, звідси й походила назва клубу, «Лапідарій», не було сумніву, що це підземелля старого й солідного будинку. Людей було чимало, проте не настільки, аби не можна було проштовхатися до бару, Шацький узяв пиво для себе й для Клари, водночас роздивляючись товариство. Компанія його вразила. Жодних тобі ляльок Барбі, малоліток з наквецяними губами й голими цицьками, жодних прилизаних хлопчиків у блискучих сорочках, жодних тобі білих стрінгів, які мертвотно поблискували б при ультрафіолетових променях стробоскопу. Зрештою, не було ані стробоскопу, ані ультрафіолету. Ба більше, вікова група Шацького була досить значною, у декількох пар, де чоловіків торкнулися перші залисини, а жінок позначила перша сивина, що пробивалася з-під фарби, могли бути діти у віці наймолодших учасників вечірки.

Шацький спостерігав за Кларою, яка долучилася до групи знайомих. Усім було по стільки ж років, скільки і їй, десь двадцять шість — двадцять сім. Хтось розповів анекдота, усі вибухнули сміхом. Виглядали вони симпатично: хлопець, що скидався на сисадміна, в окулярах із круглою оправою, із поріділим світлим волоссям, двоє дівчат у джинсах, одна пласка й широкостегна, друга цицьката й худорлява, разом вони справляли кумедне враження. Ну, і Клара. У джинсах, бордовій блузці з трикутним вирізом, із волоссям, зібраним у кінський хвіст. Молода, вродлива, чи не найгарніша в цьому залі. Чому він вирішив, що вона дурненька Барбі? Тільки через те, що вона більш жіночна, ніж його колишня занедбана дружина, із якою він прожив останні п’ятнадцять років? Невже тепер будь-який прояв жіночності, туфлі на підборах, нафарбовані нігті видаватимуться йому вульгарними, невже його психіка настільки поруйнована після етапу ікеївських капців за 4,99, що валялися біля його ліжка відтоді, як «Ікея» з’явилася в Польщі?

Підійшов до компанії, усі дивилися на нього з доброзичливою цікавістю. Дивина, але Клара, здавалось, пишалася тим, що в їхньому товаристві опинився такий підтоптаний дядько.

— Боже, справжній прокурор, тепер і травки не покуриш, — пожартувала стегнаста, але пласка Юстина.

Обличчя Шацького перетворилося на кам’яну маску.

— Ви не покурите травки, оскільки не можете її мати. Закон про боротьбу з наркоманією, стаття шістдесят друга, абзац перший, передбачає кару позбавлення волі до трьох років для тих, хто зберігає наркотичні або психотропні засоби.

Компанія замовкла й дивилася невпевнено, Шацький зробив добрячий ковток пива. Люра, як і будь-яке розливне.

— Але ти не переймайся, я знаю кількох гарних адвокатів, може, їм навіть удасться влаштувати тебе в окремій камері на другу половину строку.

Усі вибухнули сміхом і розмова поточилася вільно. Клара почала щось розповідати про затвердження теми дисертації, Шацький був приголомшений, він навіть не знав, що вона закінчила якийсь університет, але чергова її фраза потонула у звуках музики. Шацький від здивування замалим не впустив своє пиво, і це здивування не полишало його до кінця вечірки, зрештою, найкращої, на якій він був. Виявилося, що в цій дірі слухали й виконували офігенну музику. Розігрів почався з добрячого панк-року, а потім перейшов до мелодійної стилістики «Iron Maiden», тоді ще два гурти (Шацький зрозумів, що обидва мали зв’язок із «Corruption», котрий, як виявилося, теж був із Сандомира), що теж виконували класний рок, без усяких там приспівів, репу й завивання на зразок «він та вона, yeah, baby».

Із кожною новою піснею людей дедалі прибувало, усі репетували голосніше й стрибали вище, під склепінням чимраз відчутніше скупчувалися ендорфіни, піт конденсувався на металевих решітках, це чимсь нагадувало стадні ігри, пригадувалися давні варшавські клуби, куди він бозна-коли ходив на концерти «Культу». Перший гурт був набагато цікавішим, подекуди нагадував «Soundgarden», іноді «Megadeath», але простіший, без наворотів. Але Шацькому натомість більше припав до смаку другий, який випромінював стрімку, свіжу енергію в стилі «Load/Reload» групи «Металіка». Співали польською, тексти були класні, усе в них було в сотні разів цікавіше й у тисячі разів самобутніше від усіх тих відморожених «зірок» на «Радіо-Зет».

Десь там нагорі вирує життя. Дорожна поліція перевіряє на мосту автомобілі, що виїжджають з міста, патрульні машини повільно їздять бічними вуличками із вимкненими «маячками», шукаючи невеличкого рудоволосого чоловіка. Єжи Шиллер стоїть у темній кухні, спостерігаючи за поліцейськими, які сидять у темно-синьому «Опелі-Вектра» біля його хвіртки. На ньому та сама сорочка із закасаними рукавами, спати йому зовсім не хочеться. Леон Вільчур дивиться на «Польсаті» третю серію «Чужого» й не курить, інспектор ніколи не курить удома. Барбара Соберай відбуває із чоловіком мляву розмову досвідченого подружжя, і хоча стосується вона такої важливої справи, як всиновлення, однаково зрозуміло, що це ні до чого не призведе. Суддя Марія Татарська читає в оригіналі «Таємний сад», переконуючи себе, наче вправляється в мові, та насправді їй хочеться знову це перечитати й ще раз поплакати від зворушення. Марія «Міся» Міщик відкушує шматок копченої ковбаси, її вже нудить від усіх тих солодощів, які стали фірмовим Місиним знаком, і дивиться на фото Будника в новинах «Польсату». Фотографію зроблено поліцією під час останнього допиту, Міщик думає собі, що політика — це в біса паскудна справа, якщо Будник виглядає таким виснаженим, просто тінь, а не та людина, яку вона пам’ятає віддавна, та ще й цей пластир на лобі. Подружжя Ройських спить спокійно, не усвідомлюючи, як небагато на світі пар, що після сорока років подружнього життя продовжують спати під однією ковдрою. За двісті двадцять кілометрів звідси, у варшавському районі Грохув, Марцін Ладонь — тієї самої миті, що й мільйони інших чотирнадцятилітніх підлітків, завзято мастурбує, думаючи про все, що завгодно, тільки не про екскурсію до Сандомира, яка чекає на нього наступного тижня. А Романові Мишинському знову сниться, як порцеляново-білий труп штивним кроком манекена переслідує його в стінах синагоги, а він нікуди не може втекти, бо скрізь наштовхується на стоси списаних кирилицею документів.

Десь там унизу прокурор Теодор Шацький невтомно кружляв у первісному ритмі рок-н-ролу. Тримаючись попід руки, вони витанцьовували із Кларою аж до втрати рівноваги, сп’янілі від пива й ендорфінів, каштанове волосся прилипло їй до спітнілого чола, обличчя блищало, блузка під пахвами була мокра від поту. Задихані, вони все ж відшукали в собі рештки сил, щоб прокричати приспів.

— Не можу, любий Боже, ще гірше почуватись! — горлав Шацький. — Не можу, любий Боже, приниження згадати!

Не чекаючи на «біс», закинув Кларі свою куртку на плечі й затягнув її до помешкання на Длугоша, наче здобич до печери.

Клара пахла потом, пивом і сигаретами, кожен куточок її тіла був гарячим, вологим і солоним, і Шацький уперше подумав, що її стогони й крики анітрохи не вульгарні.

Це було несамовито гарно, Шацький засинав, якщо не щасливий, то спокійний, останньою думкою було, що він покине цю малолітку вранці, нащо псувати їй і собі такий чудовий вечір.