Зерно правди

У православних християн нині Мертвецький Великдень, свято, схоже на Дзяди або Задушки, коли споживання їжі на цвинтарях має допомогти душам померлих потрапити до неба. В охоронців польських в’язниць — День тюремного працівника. День народження відзначають Ян Петшак і Анна Муха. Свинячий грип шаленіє. Медіа без угаву інформують про випадки зараження в нових країнах, польські музиканти в Мексиці стверджують, що «вулиці виглядають, як відділення інтенсивної терапії», міністр охорони здоров’я переконує, що Польща готова до атаки хвороби. До Риму приїздить Олександр Лукашенко, це його перший закордонний візит від 1995 року. Прем’єр-міністр Туск підписує заяву, що він погоджується передати свої органи для пересадки. Опозиція в розпачі, бо лише після смерті. Сандомиряни рекламують своє місто на Варшавському туристичному ярмарку, тимчасом у місті виступає етнічний рок-гурт «Якісь кореші», на Віслу повертають прогулянкові пароплави, проте подія дня — це таки весна, нарешті весна! Тепло, сонячно, температура перевищила магічний бар’єр у 20 градусів.

1

Прощання з Геленою-Євою Шацькою було неймовірно болісним. Що ближчою ставала година від’їзду автобуса, то гіршала атмосфера, незважаючи на всі зусилля Шацького й намагання розважити доньку. Дорогою до так званого автовокзалу, який насправді був будкою із фанери й рифленої бляхи, одинадцятирічна дівчинка тихо плакала, а біля автобуса розридалася й учепилася за батька так істерично, що той подумав, чи бува не відвезти її до Варшави машиною. Але йому на допомогу поспішила огрядна енергійна жіночка, яка подорожувала з онукою приблизно такого ж віку і, бачачи критичну ситуацію, запропонувала заопікуватися другою дівчинкою під час подорожі. А «друга дівчинка», щойно відчула можливість розваги, негайно радісно цьомкнула тата в чоло й зникла всередині на диво пристойного автобуса.

Попри це прокурор Теодор Шацький сумний і невеселий повертався... от-от, куди? Додому? Це чуже помешкання не було його домом. До себе? Радше так, «у себе» може означати все, що завгодно: дім, готельний номер, ліжко в гостелі або намет у кемпінгу. Так можна сказати про будь-яке тимчасове місце проживання.

Отож він повернувся до себе, та щойно глянув на вікно кухні, як крутнувся й рушив сходами вниз, у бік Вісли. Йому хотілося справді прогулятися так, аби втомитися, пообідати, випити два пива й заснути сном без сновидінь.

Боже, який то був чудовий день? Права була Соберай, коли тиждень тому переконувала його, що він мусить побачити весну в Сандомирі. Весна вирішила надолужити всі згаяні дні, голі досі гілки вкрилися дрібненькими листочками, на тих, де вже видніла зелень, з’явилися білі квіти, у повітрі солодкі аромати квітування змішувалися з пахом землі й ледь болотяним — підмоклих лук з-над Вісли. Шацький вдихав їх, мов наркоман, намагався вловити всі нараз і кожен зокрема, ніколи досі у своєму житті він не пережив жодної весни, крім міської, вибляклої, від самого початку якоїсь вимученої й минущої.

Зійшов на оболонь і біля пам’ятника Іванові-Павлу II, супроводжуваного курйозною табличкою з написом про те, що папа відправив тут «месу в присутності відродженого лицарства», звернув ліворуч і подався оболонню до шосе на Краків. Лише там обернувся й глянув на Сандомир. І подумав: «Окей, якраз у цій легенді про полковника Скопенка мусить бути дещо більше, ніж кволе зерно правди». Він не уявляв собі, аби хтось міг побачити місто із цієї перспективи й віддати наказ про артобстріл. Воно було прекрасне, найпрекрасніше в Польщі, було італійським, тосканським, європейським, непольським, було містом, у яке можна було закохатися з першого погляду, оселитися тут і нікуди не виїздити. Було — ця думка зродилася в голові прокурора вперше — його містом.

Відірвав погляд від скупчених на березі Вісли кам’яничок, від білого громаддя «Колегіум Гостоміанум», яке сусідило із червоним цегляним готичним Домом Длугоша, від ратушевої вежі й мало помітної із цієї перспективи невеличкої вежі кафедрального собору. І рушив уздовж дороги, раз у раз позираючи на цю архітектурну пишноту, яка так тішила око.

Він трохи покрутився бульваром Пілсудського над Віслою, де на пристані вже з’явився білий корабель. Шацький посидів на лавці, спостерігаючи за туристами, що піднімалися на борт або сходили з нього. Залежно від того, на кого падав погляд, він або радів, що не є цією людиною, або навпаки, заздрив їй. Міг так розважатися годинами. Потім піднявся таємничим і похмурим лесовим узвозом до костьола святого Павла й звідти повернувся до замку, пройшовши дорогою крізь юрбу, що вийшла після служби із костьола святого Якуба.

На жаль, він не міг глянути на галявину внизу, а то було саме те місце, під яким кілька днів тому вибух жбурнув його на стіну, а Марека Дибуса назавжди перетворив на каліку. Це були невеселі спогади.

На жаль, він не міг довше вдавати, наче його найдужче цікавить донька, краєвиди Сандомира, прогулянка й пошуки весни. Він був неймовірно, украй вичерпаний, схвильований, розбитий, виснажений, будь-яке слово будь-якою мовою, що означало би неспокій, підходило до нього якнайкраще. Цей неспокій він болісно відчував усіма фібрами своєї душі. Незалежно, чи бавився з донькою, чи їв або спав — переживав одну-єдину емоцію. І перед очима було лише одне: Вільчурове обличчя. І фраза: «Ви помиляєтеся, пане прокуроре».

Маячня, повна маячня, не може він помилятися, усі факти, хоч які неймовірні й фантастичні, ідеально збігаються. Що з того, що такого досі в практиці не було? Що з того, що мотив видається карколомним? Люди вбивали й через менші дурниці, кому, як не Вільчурові, це добре відомо. Крім того, йому ж ніхто не забороняє говорити. Він може пояснити, чому Шацький помиляється. Може довести, де він сам був під час убивств. Може говорити, скільки йому заманеться, розповідати, доки в прокуратурі паперу не забракне. Але він цього не зробить, він же не дурний, клятий старий дідуган, хай йому грець.

Ще під час останньої безсонної ночі Шацький окреслив те, що йому муляло. Сидів на кухні, прислухаючись, як донька перевертається з боку на бік, і визначав можливі версії подій — тепер принаймні із підозрюваним за ґратами. Версії відрізнялися дрібними деталями, але всі переконливо відповідали на питання «чому?», як у детективних романах. Велика кривда, невигойна ненависть, помста через багато років. Помста, запланована так, аби всі довідалися, що відбулося тут лютої зими Року Божого 1947-го. Так, як пояснював Клейноцький: знеславлення — це важливий елемент вендети, самого лише трупа замало. Отож Вільчур досягнув своєї мети, уся Польща говоритиме про нього та його кривду.

Таким чином, мотив був зрозумілим. Гірше виходило із відповіддю на питання «як?» Як цей старий, худий сімдесятирічний дідуган замордував трьох людей? Численні знаки запитання можна пояснити тим, що це був досвідчений сандомирський поліцейський. Завжди перший на місці злочину, він роздавав карти, віддавав наказ. Контролював допити й слідчі дії, власне, увесь механізм розслідування. Він слідкував за отриманням записів міського моніторингу, водночас продемонструвавши обізнаність у сучасних технологіях. А це пояснювало й акаунт на інформаційному сервері, і використання мобільного телефона для поінформування медіа. Шкода тільки, що мобілки так і не знайшли. Вільчур знав Сандомир як свої п’ять пальців, а це своєю чергою пояснює знання сандомирських підземель. Треба поговорити з Дибусом про це, коли хлопець опритомніє. Кому було відомо про їхні дослідження, чи брали в цьому участь міські служби, чиновники. Припускаючи, що Вільчур знав підземелля і те, що входи до них є в різних частинах міста, можна пояснити, як саме відбувалося перенесення тіл. Поліцейський у ролі винуватця злочину вирішував також питання про значок родла в руці Ельжбети Будник. Вільчур запхнув його в долоню небіжчиці, аби спрямувати підозру на Шиллера, бо тоді тінь упала б на Будника і на світло денне вийшов роман у сандомирських вищих колах. А це підтверджувало теорію Клейноцького про знеславлення.

Але цього мало, надто мало.

Шацький стояв на замковому дитинці, він любив це місце й краєвид, що відкривався з тераси на вигин широкої о цій порі року Вісли. Йому подобалося думати, що протягом кількасот років люди стояли на цьому місці й милувалися тим самим пейзажем. Ну, може колись він був кращий, неспотворений димарем склокомбінату. Довкола було повно людей, які виходили з поблизьких костьолів після меси. Святково одягнені, як це зазвичай буває в маленьких містечках: чоловіки в костюмах, жінки в жакетах неймовірних кольорів, хлопці в блискучих спортивних черевиках, дівчата — у чорних колготках, яскраво нафарбовані. Кожен зокрема й усі разом становили привід для кепкування. Проте Шацького ця картина розчулювала. Після стількох років життя у Варшаві він відчував, що там усе не так, що ця найогидніша метрополія Європи страшенно непривітна, а його сантименти до коричневих варшавських мурів — насправді невротична залежність, урбаністичний стокгольмський синдром. Так в’язні узалежнюються від тюремних камер, чоловіки — від дружин-мегер, так він сам повірив, що життя в бруді й хаосі достатньо, аби ці бруд і хаос обдарувати теплими почуттями. Прокурор Теодор Шацький, варшав’янин. Варшав’янин, тобто безхатько. Тепер, стоячи на осяяному сонцем, сповненому гомону дитинці сандомирського замку, він виразно це відчував. У нього, мешканця великого міста, не було малої батьківщини, не було краю щасливого дитинства, свого місця на землі. Місця де твоє повернення вітають усмішки, простягнуті руки й змінені часом, проте ті самі обличчя. Де риси померлих сусідів і друзів помічаєш у їхніх дітях та онуках, де відчуваєш себе частиною великої спільноти, відшукати сенс у тому, що ти — ланка міцного й довгого ланцюга. Тут він бачив цей ланцюг під купленими на базарі костюмами й жакетами — і заздрив усім цим людям. Заздрив аж до болю, бо відчував, що цього ніколи не зазнає, навіть у найщасливішій еміграції завжди залишатиметься позбавленим вітчизни бездомним.

— Пане прокуроре? — Клара виникла поруч у бежевій легенькій сукенці. Він уже відкрив рота, збирався прохати пробачення.

— Марекові вже краще, він опритомнів, мені вдалося навіть перемовитися з ним трохи. Побачила тебе й подумала, що може, тобі варто знати.

— Дякую. Це чудова новина. Я б хотів...

— Дай спокій, тобі не треба вибачатися. У тому що сталося з Мареком там, унизу, немає твоєї провини. Я лише сподіваюся, що цей клятий стариган дочекається свого кінця за ґратами. А що стосується нас, то що ж, ми дорослі. Провели разом кілька ночей, які я вважаю дуже приємними. Дякую.

Шацький не знав, що сказати.

— Це я повинен тобі дякувати.

Клара кивнула, стояли мовчки, тиша була незручною, за інших обставин вони б точно пішли до ліжка, щоб її не чути.

— Не запитаєш, чи я напісяла на тест?

— Мене б це не вразило. Для мене була б честь стати батьком твоєї дитини.

— Диви-но, а ти все ж умієш повестися гідно. Ну, якщо так, то... — вона зіп’ялася навшпиньки й цмокнула його в щоку, — до побачення. Це маленьке місто, ми неодмінно весь час наштовхуватимемося одне на одного.

Помахала рукою на прощання й швидкими кроками подалася в бік кафедрального собору. Шацький подумки повернувся до Дибуса, підземелля, до Вільчура, до справи. І до настирливого питання: «Як?» Блін, ну як? Навіть припустивши знання системи тунелів, припустивши, що до них є вхід чи не з кожного під’їзду, як старий дав раду із трупами? Ну добре, Ельжбета Будник могла бути неважкою, її чоловік теж худорлявий, зате Шиллер був мов шафа. І що? Повірити, що Вільчур його приспав, а тоді завдав собі на спину й розіпнув у підземеллі? Що він міг докласти зусиль і затягнути Будника на другий поверх будиночка на Замковій? А Ельжбета Будник? Адже він не міг знати, що вона того дня о певній годині вирішить покинути чоловіка й піти до коханця! Стежив за нею? Але як? Камери повстановлював?

І цей напис на картині в костьолі. Вільчур єврей, кілька разів демонстрував дивовижну обізнаність із єврейською культурою, напам’ять цитував Святе Письмо по-гебрайськи. Невже він припустився такої очевидної помилки? Невже міг неправильно написати літеру в такому простому слові? У його плані це не мало жодного сенсу. Може, у нього був спільник? Цим також могло пояснюватися його небажання говорити. Досконала стратегія й гарантія, що він нікого не викаже випадково.

У нього розболілася голова, певне, від голоду. Наближалася обідня пора, а він від самого ранку й ріски в роті не мав. Пробрався крізь запах квітнучих яблунь у саду біля костьола й піднявся до ринку, не замислюючись, попрямував до «Тридцятки». До місця, куди завжди йшов, якщо не мав бажання поекспериментувати, де жоден кулінарний критик не досидів би до десерту й де подавали найкращу на світі гречану кашу. Він і порахувати не міг, скільки разів симпатична офіціантка ставила перед ним шматок свіженького ошийка із гриля, обкладеного чорносливом, гори каші й кухоль холодного пива. Не міг, бо злякався, що його печінка не витримає.

— Наші столики, мабуть, перебувають у різному часі й просторі, пане прокуроре, — почувся ззаду занудний голос.

Шацький обернувся й занімів. За столиком сиділа його колишня шефиня, начальниця центральної районної прокуратури у Варшаві. Яніну Хорко він завжди сприймав як найнепривабливішу жінку на світі. Що ж, досить було глянути на неї після кількамісячної розлуки, щоб переконатися в слушності своїх висновків. Сіре обличчя було таким самим сірим, коричневі пасма ледь хвилястого волосся були такими самими коричневими, червоний светр замість офіційного сірого жакета не тільки не применшував гнітючого враження, а навпаки, підсилював його. Яніна Хорко скидалася на жінку, яка надіслала подання до фонду, що виконує прохання смертельно хворих, і цей фонд наостанок перевдягнув її в щось веселеньке. Це справляло моторошний ефект.

— Приємно вас бачити, пані прокурор. Ви чудово виглядаєте.

Хорко була не сама, разом з нею була Міся, Марія Міщик зі своїм чоловіком, на диво гарним, схожим на Джорджа Клуні та двома дітьми, років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Хлопець скидався на ходячу проблему, дівчинка, типова відмінниця, була не дуже яскрава, зате очі світилися таким розумом, що Шацький побоявся би її гострого язика.

Попри схильність мами до надміру тілесності та її кулінарного таланту, уся трійця виглядала худорлявою й спортивною. Шацькому враз зробилося прикро, що Хорко сидить з ними, їй, зі своєю втомленою самотньою старістю, певне, було нестерпно спостерігати за чужою щасливою родиною.

— А я й не думав, що ви знайомі, — мовив Шацький, аби тільки щось сказати. Не хотів, щоб Хорко помітила емоції, які вимальовувалися на його обличчі.

— Не знаю, як це свідчить про вас як про слідчого, прокуроре, — ущипливо зауважила Хорко. — Хіба ви досі не вистежили, що обидві ваші начальниці разом училися?

Міщик вибухнула сміхом, Хорко їй вторувала. Теодор ніколи досі не чув, як сміється його начальниця. А сміх у неї був прегарний, щирий, усі її зморшки розгладжувалися, очі блищали, і навіть, якщо вона й не здавалася в цю мить гарною, то принаймні переставала нагадувати наочний препарат для студентів-медиків.

— Ну-ну, — мовила прокурор Яніна Хорко. — Зазвичай я ретельно приховую особисте життя від злочинного світу, але тепер... Це прокурор Теодор Шацький, я тобі, синку, казала, якщо ти попри все хочеш таки вступати на юридичний, то варто писати дипломну роботу з його справ, незвичайні історії розв’язані незвичайним чином. А це мій чоловік Єжи, син Маріуш і дівчинка Луїза, яку ми вдочерили.

— Як це — вдочерили? — обурилася Луїза, привертаючи до себе загальну увагу.

— Бо це неможливо, щоб я народила доньку, яка отак тримає лікті на столі.

— А-а-а, ти пожартувала. Шкода, бо я вже зраділа, що знайду свою справжню сім’ю...

— Не звертайте увагу, це просто вік.

— ...і моє життя після тривалих, сповнених пригод, пошуків, нарешті матиме якийсь сенс.

— Сідайте, я з вами вип’ю, Янка за кермом. — Симпатичний чоловік, який виявився чоловіком Хорко, широко посміхнувся й посунувся, звільнивши Шацькому місце на дерев’яній лаві.

Але прокурор Теодор Шацький продовжував стояти, навіть не приховуючи здивування. Цього не може бути, він пропрацював із цією жінкою дванадцять років, завжди вважаючи її кислою старою дівою, яка до всього ще й намагається з ним незграбно кокетувати. Протягом дванадцяти років йому було прикро, що він змушений її ігнорувати, протягом дванадцяти років він пив за її здоров’я, свято переконаний, що світ несправедливий, що десь мусить бути той, може, не суперкрасень, але принаймні з двома руками й ногами, хто зглянеться над нею, подарує, якщо не кохання, то бодай крихту симпатії й хоч трішечки звеселить її сіре безрадісне життя.

Отож непокоївся він даремно. Певне, існують легенди, у яких немає жодного зерна правди. У яких усе, від початку й до кінця — суцільна брехня.

Усі брешуть, сказав помираючий батько Басі Соберай.

— От бляха! — проказав він уголос.

Він не бачив реакції за столом на цю несподівану репліку, позаяк раптом, несподівано, нарешті, одна-єдина проста думка спричинилася до падіння стіни, об яку він бився головою від самого початку слідства. Легенди, у яких немає й зерна правди, сама брехня. Усе! Він подумки згадував епізоди слідства, від першого імлистого ранку під синагогою, припускаючи тепер уже, що все це брехня. І перерізане горло, і бритва-мачете, і легенда про криваве жертвоприношення, і місце, де знайшли труп, і вся ця юдейська міфологія, і вся польська антисемітська міфологія, і будиночок на Замковій, і бочка, і картина в костьолі, і напис, і всі картини, які так послужливо підсували йому під носа.

— От бляха! — повторив він уже голосніше й кинувся бігти ринком.

— Здається, я більше не хочу бути юристом, — почувся ззаду коментар сина Хорко.

Ніколи ще жоден розумовий процес не відбувався в голові Шацького так стрімко, ніколи досі численні факти протягом короткої миті не об’єдналися в єдине нерозривне логічне ціле. Шацький почувався, як у лихоманці, думки стрибали по нейронах в епілептичному темпі, сіра речовина розжарилася до білого від надміру інформації. Він уже злякався, що з ним щось станеться, що його мозок цього не перетравить, удавиться. Та було в цьому щось від наркотичної ейфорії чи релігійного екстазу, нестримне збудження, неприборкані емоції. Брехня, брехня, скрізь брехня, обман, фуфло. Серед цієї навали ярмаркових принад, у декораціях злочину, у надмірі фактів та їхніх інтерпретацій він проґавив найважливіші деталі й передусім найважливішу розмову.

Коли Шацький забіг до «Ратушевої», то певне, скидався на божевільного, бо похмурий офіціант схопився й боязко сховався за стійкою бару. Усередині майже нікого не було, під стіною сиділи дві родини заблукалих туристів, певне, були дуже голодні, якщо наважилися залишитися тут пообідати.

— Де ці волоцюжки, які тут зазвичай сидять? — гаркнув він офіціантові, та перш ніж тому слова пролізли крізь горлянку, накачана гормонами нервова система Шацького відповіла йому сама, і прокурор вибіг, залишаючи за собою чергових здивованих людей, що як і компанія в «Тридцятці» перезирнулися й покрутили пальцем біля скроні.

Найважливіша розмова відбулася в нього з нетутешньою людиною, розумною людиною, яка оцінювала факти не на тлі сандомирського місцевого пекла, а просто як факти. Під час розмови Ярослав Клейноцький його дратував, прикро вражали його стиль, люлечка й показна інтелігентність, знову мішура затулила собою правду. А правда полягала в тому, що Ярослав Клейноцький розв’язав сандомирську загадку тиждень тому, але він, Шацький, виявився занадто дурним, занадто зануреним у брехні, щоб це помітити.

Шацький пробіг повз пошту, перетнув Опатовську, дивом не перекинувши літню добродійку, що виходила із крамниці рукоділля, промчав крізь проїзд Опатовської брами і, засапаний, зупинився біля невеличкого скверика. Мало не скрикнув від радості, побачивши на лавці того самого бомжа, що й учора. Підскочив до чоловічка, на маленькому гостренькому обличчі капловухого волоцюги виднів переляк.

— Пане, чого ви...

— Пан Гонсьоровський, так?

— Е-е-е, а хто питає?

— Прокуратура Республіки Польща, мать вашу, питає! Так чи ні?

— Дарек Гонсьоровський, дуже приємно.

— Пане Дареку, може, ви не пригадуєте, але кілька днів тому ми з вами бачилися біля «Ратушевої». Я виходив разом з інспектором Леоном Вільчуром, а ви нас зачепили.

— Авжеж, пам’ятаю.

— Про що йшлося? Чого ви хотіли від нього?

— Щоб Лео нам допоміг, бо ми сто років знайомі, а коли ми прийшли до відділку, то з нас лише посміялися.

— У чому він мав допомогти?

Гонсьоровський зітхнув, нервово потер носа, йому вочевидь не хотілося, щоб його знову брали на кпини.

— Це дуже важлива справа.

— Є такий чувак, дуже класний чувак, який мандрує тут околицями. Мій друг.

— Волоцюга?

— А от і ні, здається, у нього десь є домівка, просто йому подобається мандрувати.

— І що?

— Ну, і він, я взагалі собі думаю, що то якась хвороба, не тойво до кінця, розумієте, о як він мандрує, то можна годинника перевіряти. Завжди відомо, коли він і в якому місці о котрій буде. Тобто я, приміром, знаю, коли він тут буде, то ми зустрінемося і за винцем побалакаємо.

— І що?

— І цього разу він не прийшов. Навіть двічі не прийшов. А з ним такого ніколи не траплялося. Я пішов до поліції, щоб вони, може, пошукали, бо він бував і в Тарнобжегу, і в Завихості, і у Двікозах. Мабуть, і в Опатові теж. Щоб вони перевірили, бо я ж кажу, що я не тойво, він міг заслабувати на ту хворобу, що пам’яті не маєш. Або що ходив дорогами, а бувають же й аварії чи що, то він би, певне, хотів, аби його хтось у лікарні перевідав, правда? — волоцюга спинив погляд на перев’язаній руці Шацького.

— Правда. Ви знаєте, як його звуть?

— Только.

— Анатоль?

— Так, мабуть, що так. А може, Антоній, то теж так іноді кажуть.

— А далі?

— Фієвський.

— Точно?

— Ну.

— Прізвище пана Анатоля — Фієвський?

— А що тут дивного?

— Неважливо. Дякую.

Шацький залишив Гонсьоровського й витягнув мобілку.

— А не треба описати його чи що? — гукнув чоловічок, підводячись із лавки.

— Не треба! — відповів Шацький.

По той бік вулиці був «Назарет», погляд Шацького ковзнув костьолом святого Міхала, наче приліпленим до барокового будинку семінарії.

Архангеле Михаїле, ти, що борешся зі злом, патроне всіх, хто шукає справедливості, захиснику поліцейських і прокурорів, вислухай свого вірного слугу й зроби так, щоб не було ще запізно. І щоб у цій триклятій країні бодай раз вдалося щось залагодити в неробочий час.