Зерно правди

Католики відзначають шостий день Світлого тижня, у православних християн Страсна п’ятниця, юдеї розпочинають шабас після заходу сонця, у Сандомирі це о 18:31. Згідно гіпотези Мольнара минає рівно 2015 років від дня народження Ісуса, свічки на іменинному торті задмухують Ян Борисевич, Аполоній Тайнер і Вікторія Бекхем. У Польщі суцільна нудьга, прем’єр отримує підтримку, уряд підтримку втрачає, президент також. Валенса присягається, що не був агентом спецслужб, мовляв, нехай його грім поб’є, коли він бреше. Події у світі. Білий дім зізнається, що Буш дозволяв тортурувати в’язнів. Євросоюз заявляє, що кількість вдалих і невдалих терактів зменшується, шотландська поліція свідчить, що в її шерегах працює десять джедаїв, а Ватикан висловлює невдоволення через те, що уряд Бельгії критикує Бенедикта XVI за його негативні висловлювання про застосування презервативів. У кінотеатрах прем’єра фільму «Вікі Крістіна Барселона» Вуді Аллена й недооцінений «Генерал Ніл» із неповторним Ольгердом Лукашевичем у ролі Фільдорфа. «Легія» виграє в Гливицях у матчі проти «П’яста» 1:0 і стає лідером прем’єр-ліги. У повітрі відчувається весна, у Сандомирі максимальна температура сягає 20 градусів, на жаль, жодної в тім заслуги сонця, похмуро і ллє дощ.

1

Прокурор Теодор Шацький отримав класичну освіту й знав, що Ерос і Танатос завжди перебувають у парі, читав легенду про Трістана й Ізольду, Морштина, «Березняк» та «Коханців з Марони», був навіть період, коли він не міг заснути, не всотавши в себе кілька краплин еротичного песимізму Івашкевича. Проте ніколи ці два елементи не поєднувалися в його житті так буквально, таким несподіваним чином. Він прокинувся зі смаком винного перегару в роті і, перш ніж усвідомив, де перебуває, відчув, що до тями його повернула не спрага, а нестерпний, пульсуючий біль члена. Поступово відтворювалася картина вчорашнього вечора, він пригадав, як Татарська виснажувала його різними способами й позами, яких він не бачив навіть у порнофільмах. Якось ніяково було вшитися, бо вона собі, вочевидь, багато чого встигла уявити, а він не хотів здаватися хамлом, тож без особливого зацікавлення брав участь у нових і нових еротичних вправах, половина з яких була прісною, половина просто ідіотською, а всі разом були страшенно втомливими. Узяті докупи, вони могли би становити секс-пригоду, про яку розповідають навіть через багато років і продовжують згадувати через десятиліття. Насправді ж Шацький прагнув якомога швидше про це забути. І йому дуже хотілося в душ.

Розплющив око, побоюючись, що угледить суддівське тіло, яке чигає на його притомність і вкотре під час свого перебування тут уразився. За півметра від нього були скляні двері, а за ними на метровій відстані — мокра намогильна плита: «Тож пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години». Шацький заплющив очі, не бажаючи думати про те, що прокинувся після тваринних збочень поруч із надгробком з біблійною цитатою із притчі про нерозумних дів, наскільки він пригадував. Йому так хотілося бути вчора тією нерозумною дівою, перед якою зачинили двері, не впустивши її на забаву, щоб учора суддя Татарська сказала: «Істинно кажу, що не знаю тебе» й відправила назад. Теодор відвернувся спиною до могили п’ятдесятидворічного Маріуша Випиха й цитати з Євангелія від Матвія. По той бік у кімнаті було не набагато краще, суддя Татарська похропувала, лежачи навзнак, рот у неї був відкритий, обличчя лискуче й одутле, чималі груди розлилися їй аж попід пахви. У світлі квітневого ранку її вітальня більше не була сніжно-білою, щонайбільше бруднувато-сірою. Шацький глянув на годинника, вилаявся й чимшвидше евакуювався із цього цвинтарного будинку розпусти.

Через півтори години, умитий, скупаний, він сидів у прокуратурі, сподіваючись, що печіння під час пісяння є просто наслідком потертості, а не якоїсь невідомої інфекції. Із дивним переконанням, що на обличчі в нього вимальовується все, що він витворяв минулої ночі, Теодор зачинив двері кабінету й поринув у світ символів. За годину він уже знав, що справа з ними виглядає ще гірше, ніж із ножами: кількість графічних знаків, товариств, численні логотипи, присвячені їм інтернет-сторінки — усього й не перелічиш. Вирішив систематизувати пошуки.

Почав, звісно, від єврейських і невдовзі розчарувався, бо їх було не так уже й багато. Зірка Давида, менора, сувої Тори, декалог і — о, диво — рука Фатіми. У нього цей символ завжди викликав асоціації з арабами, проте виявилося, що це також єврейський амулет. Певне, із культурами, як із подружжям: що більше вони подібні, то дужче ненавидять одне одного. Шацькому пригадалося, як колись у Варшаві в халяльній крамниці він назвав ягнятину кошерною. Власник ледь не висадив себе у повітря від люті. Шацький докладно переглянув літери гебрейського алфавіту, проте нічого схожого не знайшов. Література, яка стосувалася Кабали, була цікавою, але на жодному малюнку, схемі, ніде він не знайшов нічого, що бодай приблизно нагадувало значок, що лежав перед ним.

Марне вивчення єврейських сект привело його до християнства. Через християнство Шацький дійшов до хреста в його численних різновидах, на мить він навіть подумав, чи це не є варіантом православного хреста, символ його половини, може, символ якогось чернечого ордену, але ні, нічого такого.

Від хреста перейшов до свастики. Стародавній знак існував у багатьох різновидах, він розглянув кожен, оскільки значок, який затиснула в руці Ельжбета Будник виглядав точнісінько як половинка нацистського символа із дзендзиком унизу. При нагоді Шацький змарнував кілька хвилин, переглядаючи фотографії неймовірно вродливої бенгальської актриси Свастики Мукерджі. Щоправда, уранці він присягався, що ніколи більше не займатиметься сексом, проте заради неї зробив би виняток. Здивувався, що купа польських організацій колись використовувало емблему свастики, ще раніше, ніж вона стала символом Гітлера і його арійської ідеології. Особливо на Підгаллі це був поширений талісман, про який тепер говорили неохоче, або як у гірському притулку в Галі-Гонсеніцовій, супроводжували відповідними поясненнями, щоб жоден із туристів не вмер від обурення. Традиційна польська або слов’янська свастика звалася сварга або сварожиця. Так він дійшов до слов’янських символів, уважно переглядаючи значки, які з’являлися, наприклад, на дохристиянських гончарних виробах, рельєфи, наклейки для обрядових пирогів, знаки на писанках і вишивках. І що?

Серце забилося жвавіше, коли пригадав про масонів (знову ж таки нічого) і занурився у світ окультизму, сатанізму і схожих дурниць, чиї прихильники полюбляють витатуювати собі щось на дупі або нашити на куртці. Теж нічогісінько.

Відхилився на стільці. Йому боліла голова й спина від сидіння за комп’ютером. Це скидалося на жарт, немовби хтось доклав зусиль і ознайомився з усіма світовими символами, щоб створити ні на що не схожий знак. Треба було поміркувати. Утупився в монітор, де в кількох вікнах юрмилися перевернуті зірки, сатанинські вбивства й графіки, які свідчили про те, що пентаграма вписана в план вулиць міста Вашингтон. Був ще й рунічний алфавіт, який привернув увагу Шацького. Він потягнувся й поринув у нові символи. Познайомився з рунами, які Толкін вигадав для «Володаря перснів», із відмінностями між окремими формами цього давньогерманського алфавіту й нарешті досягнув успіху, хоча й половинного. Якби в його символі стерти дзендзик, він виглядав би як руна «ейвас». Магнетична руна, яка позначає тис, символ змін, відповідає знакові Водолія, чудовий амулет для духовного лідера, державного службовця й пожежника. Навіть католицькі святі не володіли таким широким спектром діяльності. І що це нам дає? Нічогісінько, саме марнування часу. Ну, і дзендзика немає.

Розлючений Шацький підвівся зі стільця. Йому хотілося спати, боліли голова і член, у роті пересохло з похмілля, мозок перебував у стані похмілля морального після секс-подвигів, на додачу ще й погода була така, що кортіло або до ліжка, або до кнайпи. Хмари нависали низько, без угаву накрапав дрібний набридливий дощ, вода збиралася на шибках і стікала поодинокими струмочками. Шацький подумав про підвішену на якомусь покинутому складі догори ногами Ельжбету Будник, про вбивцю, котрий спостерігав, як кров дедалі повільніше витікає з її шиї. Підставив відро? Миску? Чи дозволив, аби кров стекла до каналізації? Що докладніше уявляв він собі цю сцену, то дужче тремтіла в ньому струна такого собі звичайного, людського, зовсім не юридичного, почуття справедливості. В Ельжбеті Будник, яку він бачив на кадрах, зроблених камерою, було щось чарівне. Гарна жінка, але з ноткою дівочості, жінка, яка не забула, як це підбігати підстрибом, голосно сміятися в кіно й улітку з’їсти гофра зі збитими вершками, не зважаючи на білу плямку крему на носі. Якій хотілося влаштовувати курси, вистави, вечірки для дітей, більшість із цього задурно або за копійки. У якої, певне, була розпланована відпустка, вона знала, хто коли приїде, коли екскурсія, коли концерт, коли поїздка до замку в Уїзді. Яка раділа, коли матері говорили їй, що навіть шкода, аби діти виїздили кудись на канікули, бо тут стільки всього відбувається.

Вона була живою, коли її підвісили догори ногами, коли їй перерізали горло. Світла артеріальна кров спершу бризнула фонтаном, запінилася, потім почала стікати обличчям у ритмі останніх ударів серця.

Шацький уперше відчув, що йому дуже хочеться побачити злочинця в суді. Навіть якщо заради цього доведеться з похмілля переглядати всі ці ідіотські символи, створені людством за свою історію.

Повернувся до комп’ютера, занотував те, що знайшов про руну ейвас, і заходився шукати національні символи. Може, єврейський слід виведе його на антисемітський? Перегляд націоналістичних порталів його трохи здивував, він сподівався закликів у стилі «Жиди до Ізраїлю» або «Гомосеків до газу» з малюнками в стилі довоєнних антисемітських пасквілів, а натрапив на вишукані й добре поредаговані інтернет-сторінки. На жаль, ніде не було руни із дзендзиком. Був Щербець, символ Фаланги, кельтський хрест скінхедів. Він уже хотів було скоритися, та почуття обов’язку примусило клікнути на сайт малопольських патріотів. Із грудей вирвалося полегшене зітхання. У заголовку сторінки, крім герба Республіки Польща, видніла руна із дзендзиком, хай там чим вона була.

— Алілуя! — голосно вигукнув він, і в цю мить у прочинених дверях з’явилася руда голова Соберай.

— Хвалити Господа з небес, — докінчила Бася. — Я тут уранці описала чоловікові цей таємничий знак, і він сказав, що це родло, символ Союзу поляків Німеччини. І що нам, певне, знову треба сісти за парту, якщо ми відразу його не впізнали. Я трохи пошукала і... матимеш хвилинку?

Шацький швидко згорнув усі вікна браузера.

— Та звісно, я просто документи впорядковував. Ну, певне, що родло, я вчора був, мабуть, непритомний, якщо відразу не допетрав.

Соберай подивилася багатозначно, але нічого не відповіла. Сіла поруч, разом із хмаркою парфумів, доволі солодкавою хмаркою, занадто солодкою як на ранню весну, і розклала на столі видрукувані сторінки. На одній з них родло було накладене на карту Польщі.

— Дивися, Теодоре, — Шацький не пригадував, аби хтось останнім чином так до нього звертався, хіба що колись учителі в школі. — Таємнича половинка свастики із цим дзендзиком — це символ Вісли на карті Польщі. А дзендзик — це місце, де Вісла перетинає Краків. Символ виник у 1933 році, після приходу до влади Гітлера. Нацисти запровадили свастику, заборонили використання будь-якої іншої символіки, крім схваленої ними, про білого орла взагалі мови бути не могло, заборона його використовувати сягала ще прусських часів. А тепер дивися, що роблять спритні наші земляки в Німеччині. Створюють свій значок і кажуть німцям, що це половинка свастики, німці вдають, що все розуміють, кивають, кажуть: о так, це може бути. Справжні німці мають цілу чудову свастику, а поляки в Німеччині лише половину — gut, guł, sicher, bachdzo grzetschna polnische schweine, verstehen?

— Чого ж не verstehen, я все verstehen, — Шацький згадав цитату з фільму «Ведмедик».

— Звичайно, що для наших це була цілковита протилежність свастики, тобто тієї ідеології, яку вона представляє. Родло було і є символом зв’язку польської діаспори з Польською республікою.

— А ця назва? Щось схоже на «рало»?

— Неологізм, ребус — щось зі слова «родина», щось із герба, «годла», розумієш? Перший склад слова «родина» і другий слова «годло», герб.

Шацький кивнув головою.

— І що? Цей союз і досі існує?

— А то ж як, із того, що я довідалася, він навіть дуже активно діє, зареєстрований у Бохумі. Це така організація, яка підтримує поляків, представляє їх у різних інституціях, допомагає в разі проблем, щось на зразок неурядового консульства. У них розвинена національна міфологія, союз виник у двадцяті роки, їм довелося діяти за часів розквіту нацизму, ти ж розумієш, що це означає.

— Конфіскація майна, арешт, розстріли, концтабори.

— Саме так. Тому нині родло — це символ мучеництва, польського духу й мужності правих організацій. Наприклад, кілька харцерських загонів теж використовують цей символ.

— Правих у розумінні «хлопець і дівчина — нормальна родина»?

— Ні, радше таких розумно-правих, патріотичних.

— Розумно-правих? — зареготав Шацький. — Ми що, в оксюморони бавимося?

Соберай знизала плечима.

— Можливо, у Варшаві це не модно, але в провінції декому подобається пишатися тим, що він поляк.

— Учора ти пояснювала мені, що буття щирим поляком у Сандомирі може викликати негативні асоціації.

— Можливо, я забула додати, що між зреченням від народу й підпалом синагог від його імені існує доволі широкий простір, який можуть зайняти розсудливі люди.

Шацькому не хотілося дискутувати. Він не любив людей, які мали хобі, ба більше, побоювався їх. Народ для нього був хобі. Непотрібна ні для чого пристрасть, яка ні в чому не допомагає, зате настільки поглинає, що за несприятливих обставин може призвести до жахливих речей. На його думку, прокурор не повинен ототожнювати себе з народом, не повинен ні в що й ні в кого вірити й не мати всепоглинаючих пристрастей. Кодекс чіткий, кодекс не ділить людей на кращих і гірших, не зважає на віру й національну гордість. А прокурор повинен бути слугою кодексу, захисником порядку й законності.

Соберай підвелася й сперлася на підвіконня.

— До речі, про спалення синагог, — сказала вона, киваючи головою на щось за вікном.

Шацький визирнув — по той бік вулиці стояв фургон «Польсату», техніки розкладали розташовану на даху тарілку антени. Що ж, його хата скраю. Він думав, що робити далі. Ельжбета Будник затиснула в руці значок Союзу поляків у Німеччині, такий символ використовували й деякі патріотичні та націоналістичні організації. Доведеться побалакати з тутешніми націоналістами, якщо тут узагалі такі є, перевірити харцерів, правих діячів.

— Єжи Шиллер — почесний член Союзу поляків Німеччини, — тихо, немовби до себе, мовила Соберай. — Ця справа робиться все дивнішою.

— А хто такий Єжи Шиллер?

Руда голова Барбари Соберай повільно обернулася в його бік. Були моменти, коли вона здавалася Шацькому гарною такою приємно-жіночною, невульгарною й ненав’язливою красою. На обличчі вимальовувалася недовіра й подив, ніби він запитав, хто досі був папою або як сталося, що цей Качинський перебуває у двох місцях водночас.

— Ти жартуєш, еге ж?

Але Шацький не жартував.

2

Вислухавши все, що Соберай могла розповісти про Єжи Шиллера, Шацький, щойно вона вийшла, зателефонував до Вільчура й наказав тому негайно приїхати. Йому потрібна була протиотрута від чергового панегірика, виголошеного його веснянкуватою колегою. З її розповіді вимальовувався справжній патріот, вродливий мужчина, чесний бізнесмен, який вчасно сплачує високі податки, шанувальник мистецтва, ерудит, людина широких поглядів. Словом, ще одна бездоганна людина в Сандомирі, місті бездоганних громадян, чесних, шляхетних, досконалих, які хіба що зрідка візьмуть якогось жидка на вила або переріжуть комусь горлянку й покинуть у кущах.

Вільчур потонув у фотелі, не скидаючи пальта, із собою приніс вологу, холод і червоний ніс посеред жовтявого обличчя. У кімнаті враз потемніло, Шацький увімкнув настільну лампу й пояснив, у чому справа.

— Тижня не минає, щоб ми не отримали якогось доносу на Шиллера, — почав Вільчур, відриваючи фільтр від сигарети. — Що він неправильно припаркувався під Опатівською брамою. Що дерева біля його офісу заслоняють світло. Що його пес нагидив комусь під дверима. Що в нього дві машини, в одній встановлена перегородка, а це ж вам не доставочний фургон, а легковий автомобіль. Що перетнув вулицю Міцкевича на червоне світло, створюючи загрозу дорожньому рухові. Що не дотримується нічної тиші. Що висякався біля пам’ятника Іванові-Павлу II, ображаючи релігійні почуття католицьких мешканців Сандомира й тим самим порушуючи статтю сто дев’яносто шосту кримінального кодексу.

— Останній приклад, звісно, жарт?

— Ні. І навіть не виняток. Хотів би я отримувати злотого щомісяця від кожного сандомирянина, що ненавидить його як собаку, — Вільчур замислився, оточений хмарою диму, він явно уявляв собі, на що витратив би такі гроші.

— Його ненавидять з якихось конкретних причин?

Вільчур хрипко зареготав.

— Ви справді ніколи не мешкали в маленькому місті, прокуроре. Його ненавидять, бо він багатий, вродливий, у нього великий дім і класна машина. У католицькому світі це може означати лише одне: він злодій, визискувач бідних, який збагатився коштом інших.

— А насправді?

— А насправді Єжи Шиллер — бізнесмен, що добре знається на нерухомості, займається нею тут і в Німеччині, спеціалізується на привабливих для туристів місцях, я чув, що свого часу він скуповував у селян ділянки в Казимежі Дольному. Трохи інвестує в інфраструктуру, наприклад, йому належить отой новий готель на Завихойській. Мені відомо, що його кілька разів перевіряла податкова й різні установи, у нього все чисто. Досить своєрідний тип, але в цьому переконаєтеся самі.

— Які в нього були стосунки з Будниками?

— Із Будником вони явно не були в захваті одне від одного, через його крутійство й передачу землі Церкві Шиллерові не дісталося кілька гарних ділянок. Щодо Ельжбети Будник, то тут я гадки не маю, мужик такий собі трохи благодійник, напевне, фінансував якісь її дитячі заходи. А взагалі вони були, як із різних планет. Будники — це така собі лівацька інтелігенція з «Газети виборчої», а Шиллер радше з-під знаку «Польської газети» й біло-червоного прапора перед будинком. Він їх уважав комуністами, вони його трохи фашистом, на гриль разом точно не збиралися.

Вільчур страждав на типову польську хворобу: навіть коли висловлювався про кого-небудь добре або принаймні нейтрально, це звучало, як звинувачення. Втомлений голос, ледь помітно викривлені вуста, затяжка сигаретою на місці коми, затяжка й струшування попелу на місці крапки. Загальна зневага до світу плямила кожного, про кого розповідав старий поліцейський.

— Шиллер. Єврей?

На вустах Вільчура майнула в’їдлива посмішка.

— Після останніх змін ми не ведемо обліку віросповідань і національності. Та якщо вірити доносам, то стовідсотковий. А також педераст, зоофіл і сатаніст.

Для більшого ефекту Вільчур підніс руку з випростаним мізинцем і вказівним пальцем, тепер він виглядав, як потворніший і більш знищений життям брат Кейта Річардса.

Шацький не засміявся.

3

У телефоні Єжи Шиллера приємний низький голос польською та німецькою мовами повідомляв, що власник просить залишити для нього повідомлення. Шацький зробив це, ні на що особливо не сподіваючись, але вже за чверть години Шиллер зателефонував, вибачившись, що не зміг прийняти дзвінок. Коли Шацький заходився пояснювати, у якій справді дзвонить, той урвав його чемно, проте рішуче.

— Звичайно, я все розумію, я навіть чекав цього дзвінка. Як і подружжя Будників, я в Сандомирі теж публічна особа, ми, — майже непомітна пауза, — хоч-не-хоч підтримували контакти. Скажу навіть, що я скасував поїздку до Німеччини, знаючи, що можу знадобитися правоохоронним органам.

— У такому випадку прошу вас прийти на вулицю Косели.

— На жаль, не такий я вже й ідеальний громадянин. Поїздку до Німеччини я скасував, але скористався нагодою, щоб залагодити деякі справи у Варшаві. Зараз я ще в столиці, — Шацькому сподобалося, що він вжив це слово, — починаються п’ятничні корки, доки я виїду... Якщо ми зустрінемося завтра, це буде дуже велика проблема? Пробачте, будь ласка, моє нахабство, звичайно, я можу будь-якої миті сісти до машини, та боюся, що в такому випадку однаково не приїду раніше восьмої вечора.

Навчений досвідом Шацький знав, що з кожною годиною, яка минала від часу виявлення трупа, справа розпливається, а шанси знайти злочинця маліють. Він уже хотів було відреагувати різко, але подумав, що ці кілька нічних годин не мають жодного значення.

— Гаразд, зустрінемося завтра.

— О котрій мені прийти до прокуратури?

— Я сам прийду до вас о третій, — Шацький гадки не мав, чому відповів саме так, це був якийсь поштовх, увімкнулося шосте чуття.

— Звичайно. Що ж, тоді до побачення?

— До побачення, — відказав Шацький і поклав слухавку, подумавши, чому Шиллер закінчив розмову запитанням. Виховання не дозволило йому закінчити розмову, яку не він почав? Чи він припускав, що вони все таки не побачаться?

До кабінету зазирнула секретарка начальниці.

4

Прокурор Теодор Шацький був людиною начитаною, знався на основах психології й розумів, що негативна самоідентифікація — це сліпий кут. Бо людина повинна ідентифікувати себе через позитивні емоції, через улюблені речі, через те, що робить її щасливою, справляє радість. Що будування власного «я» на тому, що дратує або розлючує означає початок похилої, по якій людина скочується до прірви, скочується дедалі швидше, аби врешті перетворитися на мізантропа, який дихає ненавистю.

Він знав про це, намагався із цим боротися, як умів, проте траплялися моменти, коли нічого не виходило. Це й був один із таких моментів. Прокурор Теодор Шацький у своєму бездоганно випрасуваному костюмі й підібраній краватці, випростаний, з ідеальною, шляхетною сивиною густого волосся й суворим поглядом, був справжнім уособленням слуги Феміди. Сидів за імпровізованим столом президії й дивився на групу з кільканадцятьох журналістів, зосереджуючись на своєму диханні, стежачи, аби на обличчі не з’явилася зневажлива гримаса, яку могли впіймати камери.

Так, сивочолий прокурор люто ненавидів медіа. Із різних причин. Напевне, через те, що всі вони були немилосердно, болісно, до кривавої блювоти нудні й передбачувані. Можливо тому, що вони в живі очі брехали й вигадували залежно від потреб моменту, жонглюючи фактами так, аби ті відповідали заздалегідь запланованим твердженням. Напевне тому, що вони спотворювали картину світу, приписуючи будь-якому маргінальному явищу риси норми й нового напрямку, бо тільки тоді маргінальне набуває ваги, а це виправдовує переливання з пустого в порожнє протягом двадцяти чотирьох годин на добу.

Проте все це ще якось можна було стерпіти, за умови визнання медіа розвагою для емоційно нестабільних людей. Комусь подобається дивитися футбол, комусь порнуху із тваринами, комусь TVN24 — різні люди, різні вподобання. І якби Теодор Шацький не був прокурором, він, мабуть, прирівняв би журналістів до тих, хто полюбляє забавлятися з лабрадорами, та й забув би про це. На жаль, у його розслідування вже стільки разів утручалися дебіли, які волали про право громадян на інформацію, примудрялися стільки разів роздмухувати найгучніші та найжорстокіші аспекти справи й перековбасити все в головах свідків, стільки разів, незважаючи на прохання, публікувалися факти, які затягували слідство на тижні, а то й на місяці, що якби милосердний Господь звернувся до Шацького з питанням, яку професійну групу слід негайно знищити, він не вагався б із відповіддю жодної секунди.

І от виявляється, що може, його хата й скраю, проте не зовсім.

— Чи встановлені вже якісь винуватці?

— Наразі слідство провадиться «у справі», а не «проти». Це означає, що ми вивчаємо різні сліди, допитуємо різних осіб, проте нікому не було пред’явлено звинувачень, — Міся відповідала гладко, причому з її обличчя навіть на мить не зникала материнська усмішка. Це було вже надцяте дурнувате, некомпетентне запитання, і Шацький із жахом збагнув, що провінційні перодряпи були ще тупішими від столичних.

— Як ви прокоментуєте факт, що жертву було брутально вбито ножем для кошерного забою?

У залі запала тиша. По обидва боки столу. Шацький уже відкривав рота, коли залунав дзвінкий, приємно високий голос Басі Соберай.

— Шановні пані й панове, на жаль, складається враження, що хтось намагається утруднювати слідство, поширюючи плітки, а ви прямуєте за ними, як вівці на заріз, не обов’язково ритуальний. Фактом є те, що жертву позбавлено життя шляхом перерізання шийної артерії, дуже неприємним чином. Ще один факт, що для цього було використано дуже гостре знаряддя. Але про ритуальний забій нам нічого не відомо. Ані про кошерний, ані халяльний чи будь-який інший.

— Тобто йдеться все-таки про єврейський чи арабський ритуал?

— Шановний пане, — утрутився Шацький, — не йдеться про жодний ритуал. Повторюю — жодний. Звідки у вас узагалі такі ідеї? Я щось пропустив? Може, це у вас така мода — називати будь-які вбивства ритуальними? Сталася трагедія, жінку позбавлено життя, ми всі працюємо скільки сил, щоб з’ясувати цю справу й зробити все, аби злочинця було знайдено. Обставини вбивства анітрохи не відрізняються від десятків інших, з якими мені довелося мати справу раніше, а я відпрацював п’ятнадцять років у центральній прокуратурі Варшави. І справді багато чого набачився, повірте мені.

Міщик подивилася на нього вдячним поглядом, на диво позбавленим материнського схвалення.

Підвелася якась, страшна як ніч, журналістка в зеленому светрі, звісно, не назвалася, певне думає, що всі її повинні знати.

— Потерпіла була єврейкою?

— Для слідства це не має жодного значення, — відповів Шацький.

— Я так розумію, що якби жертва була гомосексуалістом, то це для вас теж не мало би жодного значення? — страшненька журналістка чомусь здавалася ображеною.

— Мало би таке саме значення, як, наприклад, факт, що вона грала в шахи чи полюбляла риболовлю...

— Сексуальна орієнтація — це для вас різновид хобі?

Регіт. Шацький почекав.

— Усе, що стосується жертви й підозрюваних, має значення для слідства й ми все перевіряємо. Проте досвід показує, що мотиви вбивств рідко криються в релігійних чи інших уподобаннях.

— А в чому? — вигукнув хтось із залу.

— В алкоголі. Грошах. Родинних стосунках.

— Але такий антисемітський учинок заслуговує, мабуть, особливої уваги? — наполягала журналістка. — Особливо в місті погромів, у країні, де антисемітизм і ксенофобські настрої досі процвітають?

— Якщо вам відомо про якісь антисемітські вчинки, напишіть заяву. Я про це нічого не знаю, слідство у справі про вбивство Ельжбети Б. точно не має із цим нічого спільного.

— Бо я, пане прокуроре, хочу написати правду. Поляки заслуговують на правду про себе, а не лише на випране й підкрохмалене геройство.

Кілька осіб зааплодувало. Шацький пригадав, як аплодували Лепперові, коли той, регочучи, патякав, чи можна зґвалтувати повію. Атож, та сцена була квінтесенцією правди про польські медіа. З останньою реплікою журналістки він якраз погоджувався, і все-таки в ньому зростало відчуття, що вони тут лише марнують час. Глянув на Міщик і Соберай — обидві непорушно сиділи перед камерами, ніби цей цирк мав тривати весь день.

— Гаразд, будь ласка, пишіть правду, — на жаль, Теодорові не вдалося приховати зневагу, це було видно по його обличчю, — може, таким чином покажете правильний шлях своїм колегам по фаху. Останнє запитання, нам треба працювати.

— Ви антисеміт, пане прокуроре?

— Якщо ви єврейка, тоді так, я антисеміт.

5

Він був розлючений. Після прес-конференції втік до свого кабінету, щоб уникнути розмови з Міщик. Перекинувся кількома словами із Соберай і зателефонував Вільчурові, щоб перевірити, як іде слідство, проте жодного прогресу не було. Свідки не з’явилися, слідів крові не знайшли, перегляд записів інших камер нічого не дав, Будник сидів удома. Опитування решти знайомих Ельжбети Будник лише підтверджували, що вона була надзвичайною людиною, життєрадісним, жвавим організатором дитячих курсів і вистав. Не всі схвально відгукувалися про її шлюб, проте всі говорили, що вони «принаймні були друзями». Справа грубшала, а Ельжбета Будник перетворювалася на святу, але у справі не з’являлося жодних мотивів, і прокурор Теодор Шацький був цим пригнічений. Він ледве втримався, щоб не сісти до машини й не поїхати назустріч Шиллерові, допитати його де-небудь на автозаправці в Козеницях, зробити бодай щось, чогось довідатися, зсунути справу з місця.

У пошуках свіжих думок і свіжого повітря він вийшов із прокуратури, проминув стадіон, де й досі тривала якась акція на захист яток із картоплею, і подався Староміською в бік костьолу святого Павла, повз вілли сандомирської еліти й сучасний парк «Ключиці», що розташувався в яру із тією самою назвою. Шацький не бачив цього місця до реконструкції, та схоже, що то була типова яруга, прихисток усіх, хто вшановував святого Шмурдяка, і де будь-якої пори можна було втратити цноту всупереч власній волі. Ішов швидко, сягнисто. Було так тепло, що він розстебнув плаща, мжичка осідала на вбранні, вкриваючи Шацького ефемерним блискучим панцирем.

Дійшов до костьолу й мальовничо розташованого при ньому цвинтаря. Хмари розвіялися настільки, що було видко пагорб із сандомирським історичним центром, від якого Шацький був відокремлений яром. Місто звідси скидалося на корабель, що дрейфує по щойно зазеленілій оболоні. Шпичаста вежа костьолу була носом корабля, кам’янички виглядали як розставлені на палубі контейнери, щогла ратушної вежі стриміла якраз посередині судна, на кормі стояла присадкувата Опатовська вежа. Звідси Шацький добре бачив характерний приземкуватий силует синагоги, а під нею кущі, де було знайдено труп.

Почав спускатися вниз, у бік міста, подумки прикидаючи можливі сценарії розвитку подій. Кожен починався від ключового припущення, що вбивця або Будник, або не Будник. Усі вони були однаково безглуздими й невірогідними. Відчуваючи, як у ньому зростає відчай, він ішов дедалі швидше й коли нарешті зупинився біля кафедрального собору, то вже добряче засапався.

Костьол був такий собі, не гарний і не поганий, доволі великий — цегляна готична брила з дочепленими барочними елементами на фасаді. Усі гіди, як один, вихваляли костьол, розводячись над його стародавньою історією, проте на Шацького будівля не справляла жодного враження, особливо відтоді, як він довідався, що найгарніша частина, тобто шпичаста вежа, була результатом неоготичної перебудови наприкінці XIX століття. Підійшов до бічного входу, там висів свіженький, явно сьогодні повішений напис: «Відео- та фотозйомка категорично заборонені!!!» Медіа, вочевидь, далися церковникам взнаки.

Увійшов досередини.

Як на великодній тиждень, храм був дивно порожній. Лише один, схожий на туриста, чоловік роздивлявся інтер’єр, а на лавах не було нікого. Біля хорів чоловік і жінка однаковими рухами мили кам’яну підлогу. Шацький вдихнув неповторний, ні з чим незрівнянний запах старого костьола, почекав трохи, доки очі звикнуть до напівмороку й роззирнувся. Він був тут уперше. Сподівався готичної монументальної строгості, чогось схожого на кафедральний собор святого Яна у Варшаві, а тим часом сандомирська базиліка анітрохи не пригнічувала своєю величністю. Шацькому сподобалося, що архітектонічний скелет — колони й ребра склепіння — були не із червоної цегли, а з білого каменю, який надавав приміщенню вишуканості. Повільними кроками, як він звик у костьолі, Теодор пройшов між лавами й зупинився посередині головної нави, під імпозантною кришталевою люстрою. З одного боку в нього були хори, увінчані короною органа, з іншого — головний вівтар і пресвітерій — усе по-бароковому пишне. Мармурова купіль на пузатій ніжці, золоті рами в бічних вівтарях, усі ці вигадливі орнаменти, пухкенькі янголи й темні олійні картини немовби волали: «Агов, нас зроблено у XVIII столітті!»

Шацький проходжувався між колонами, байдуже роздивляючись скульптури й картини із зображеннями святих, на мить зупинився перед пресвітерієм, що його якийсь сандомирський Джотто досить вдало оздобив сценами з Нового Завіту. Шацький дивився на Останню вечерю, воскресіння Лазаря, на Пилата, Юду й Хому — комплект невмирущих мотивів, які чи не двом мільярдам людей дарують почуття впевненості, спокій та усвідомлення того, що вони можуть чинити, як їм заманеться, бо зрештою Господь однаково найдужче любить своїх марнотратних синів. Ще одне хобі для навіжених, хай вам грець. Шацький потер обличчя долонями, його охопила неймовірна нудьга.

Рвучко відвернувся від вівтаря, не для того він сюди прийшов, щоб захоплюватися другорядним європейським мистецтвом. Швидко попрямував головною навою, між лавами, у бік хорів. Під люстрою спробував обійти чоловіка, який одноманітними, розміреними рухами робота мив підлогу. Рух швабри був, наче метроном.

— Не по мокрому, — попередив чоловік.

Шацький зупинився. Чоловік припинив миття й глянув йому в очі. Землисто-сіра шкіра, сповнений смутку погляд, чорна, застебнута під шию, сорочка. Він скидався трохи на зомбі, трохи на бомжа — справдешній католик, радісний і щасливий, що Господь прослав перед ним світлий шлях просто до неба. Шацький мовчки відступив назад і краєм сухої підлоги пройшов до бічної нави. Кроки заглушували ритмічне човгання швабри, яка продовжувала свої дії.

Не було жодних сумнівів, де саме знаходиться славетна картина. На західній стіні, обабіч входу до бабинця висіли чотири великі полотна. Дві перші вельми натуралістично зображували дві різанини, судячи за виглядом нападників — татарську або монгольську навалу. На першій картині невірні розправлялися з мешканцями Сандомира, на другій — із легко впізнаваними через їхні білі хламиди домініканцями. По той бік від входу — знову різанина й палаючий замок, цього разу на татарів не схоже, мабуть, Потоп — ніхто так не полюбляв влаштовувати пожежі й висаджувати в повітря, як шведи, справжні шанувальники вибухівки, до речі, задовго до Нобеля. А четверте полотно? Прокурор Теодор Шацький зупинився просто перед ним, схрестивши руки на грудях. Невже воно може мати щось спільне з убивством Ельжбети Будник? Невже їм справді доведеться шукати релігійного шаленця? Обернувся в бік вівтаря й подумки попрохав Бога, щоб це було не так. Із релігійними шаленцями справи найгірші. Такий злочинець означає тонни паперів, юрби спеціалістів, суперечки про осудність — суцільна мука, а якщо йдеться про вирок, то тут узагалі лотерея, незалежно від доказових матеріалів.

Шацький молився й думав. Ліворуч до нього неухильно наближалося човгання костьольної швабри. Цього разу жінка. Переставила відро, почала мити, дійшла до ніг Шацького. Припинила роботу й вичікувально глянула. Була так само сповнена світла й радості віри, як і її колега. Крамниця із причандаллям для самовбивць миттєво взяла б її на роботу. Прокурор відступив на крок і пішов до виходу вузенькою доріжкою сухої підлоги. Не було сенсу витріщатися на червону завісу, яка закривала суперечливу картину. На втіху вірянам, аби ті не казали, що немає на що дивитися, на тканині висів портрет Івана-Павла II.

Шацький знав, що було на картині, бачив її в інтернеті. Карло де Прево, може, і не був гарним художником, але явно мав хист до зображення жахіть і здатність малювати такі собі комікси, що сподобалися тодішньому архідияконові собору, який і замовив художникові картини для храму. А що архідиякон Жуховський був істинним християнином і запеклим ворогом юдеїв, де Прево увічнив єврейські злочини, вчинені на сандомирських дітях. На картині були євреї, що купували дітей у матерів і перевіряли їхню вгодованість, мов у худоби на ярмарку, були євреї-вбивці, були фахівці з виточування крові за допомогою бочки з наїжаченими гвіздками, був навіть пес, що пожирав рештки немовлят. Шацькому найдужче запам’ятався вигляд розкиданих по землі дитячих трупиків.

Йому не вдалося дійти до дверей, між ним і виходом з бічної нави були три метри мокрої, свіжо помитої підлоги. Хотів було просто зробити три великі кроки, але щось його зупинило. Не було кроків, не було човгання. Чоловік і жінка стояли, спершись на свої швабри в однакових позах, і дивилися на нього здалеку. Спершу він хотів стенути плечима й вийти, але в їхніх очах був такий смуток, що Шацький зітхнув і почав шукати шляху по сухому. Доріжка звивалася; почуваючись, мов щур у лабіринті, Теодор дійшов до протилежної стіни костьола, дуже далеко від виходу. Та здавалося, що тепер дорога до вівтаря вільна, і тим боком він дійде до дверей. Заспокоєні його поведінкою, чоловік і жінка повернулися до роботи.

Ідучи повз стіну, Шацький дивився на чергові картини, які теж були барочними коміксами де Прево. Ступав чимраз повільніше, аж, нарешті, зупинився. Католицьке виховання не дозволяло йому вжити слово «порнографія» щодо побаченого, але жодне інше слово не передавало так влучно суті речей. Зміст великих картин був один — смерть. Реалістична, кривава, мученицька, ще й на додачу в сотнях варіацій. Першої миті Шацький не зрозумів, чому біля кожного трупа стоїть номер, потім помітив, що на картинах вказані латинські назви місяців, і зрозумів, що це щось на зразок збоченого календаря. По маленькому жахіттю на кожен день року. Він саме стояв біля березня, тортури були такими вишуканими, неначе прагнули передати всю безнадійність холодної, грузької польської ранньої весни. 10 березня конав, прибитий списами до дерева, Афродозій, два дні пізніше ніж перерізав горлянку Мікдонію, особливо привертали увагу нутрощі, що кривавою стрічкою обкрутилися навколо зазубреного невідомо-чого, що протнуло 31 березня їхнього колегу по мучеництву, Веніаміна. У квітні трішки потепліло: скидання зі скелі до річки, стинання голів, волочіння кіньми й розшарпування дикими звірами. Когось, здається живцем варили, вираз обличчя не свідчив, що це тепла купіль. 12 травня наштовхнувся на Теодора. Якраз його тезко міг похвалитися не надто суворою карою — його втопили, прив’язавши камінь до шиї. Шацький відчув абсурдне полегшення, що це був не його патрон, сам він відзначав іменини в день Теодора з Тарсу, ченця й філософа із VII століття.

Ішов далі, художні кошмари відштовхували й приваблювали водночас, як жертва нещасного випадку на узбіччі дороги. Він захоплювався творінням де Прево, якому протягом 365 днів удалося на диво рідко повторитися, хоча смерть на хресті або перерізані горлянки все-таки тримали першість.

Нарешті він майже дістався дверей, прискорив кроки, бо служка в чорній сорочці явно намагався намочити останній острівець сухої підлоги біля входу. Шацький зупинився біля листопада, його день народження був одинадцятого. Що ж, якраз цей мученик справді заслужив, аби його визнали святим. Мало того, що нещасного жахливим чином підвісили на гаку, то ще й для певності прив’язали до ніг тягар, а тіло пронизали списом. Шацький похмуро подумав, що хтось розпачливо намагався йому довести існування у світі місця для мучеництва.

Служка промовисто кахикнув. Шацький відвів погляд від видіння барочного порнографа.

— Я знайшов свій день народження, — сказав він ні сіло ні впало.

— Ніякий це не день народження, — озвався той несподівано весело. — Це свідчення того, яка вам судилася смерть.

На вулиці справжній листопад. Мокро, холодно, темно. Прокурор Теодор Шацький застебнув плаща і, вийшовши крізь хвіртку на Костьольну, подався в бік ринку. Глянув на камеру, ту саму, котра востаннє впіймала Елю Будник, коли та поправила халяву чобітка, а потім підстрибом наздогнала свого чоловіка. У думках майнуло, чи не зайти до Будника, та зрештою він передумав.

6

На вулиці весь час іде дощ, зима прощається зі Свентокшиським краєм утомленим, слабким схлипуванням. А тут сухо й тепло, якби не палаючі очі чоловіка в кутку, то було б навіть затишно. Невисокий на зріст, худий, зі зв’язаними руками й ногами, він нагадує дитину, тільки руда борода, що стирчить з-під кляпа, вказує, що жертва — дорослий. Він викликає співчуття, але це нічого не змінить. Десь удалині дзиґар на ратушній вежі бамкає чотири рази на повну годину, потому вибиває другу. Залишається доба. Усього лише доба. Шкода, що не можна перечекати її тут, треба ще зазирнути до собак і повернутися нагору. На щастя, другий акт вистави вже завершується.