Зерно правди

Сьогодні Міжнародний день Землі, Джек Ніколсон святкує 72-й день народження, Дональд Туск — 52-й, а автомобілісти-любителі відзначають сьому річницю із дня смерті марки «Полонез». У Польщі майже півмільйона гімназистів складають випускний іспит, крім того, уряд планує цілковиту заборону куріння, 25-річний альпініст без страховки піднімається по стіні на дах варшавського готелю «Маріотт»; конкурс на звання блазня року виграв міністр інфраструктури, який заявив, що автостради A1, А2 та А4 буде закінчено до Євро-2012. У західних сусідів розпочався процес ісламських терористів, у східних на посаду повернувся тренер із хокею, звільнений за те, що його команда наважилася виграти в команди президента Лукашенка. У Сандомирі поліцейські затримали чоловіка, який звинуватив кількох чотирнадцятирічних підлітків у крадіжці на базарі 74 пляшок пива і пляшки горілки й примусив їх відшкодувати за це гроші. Тоді як справжні злодії виносять з відкритої квартири торбинку, а в ній 180 злотих. Власники сиділи на балконі. Воно й не дивно, бо хоч позначка термометра не піднімається вище 18 градусів, а вночі падає до двох, день сонячний і погідний.

1

Відколи в автобусі під час першої гімназійної екскурсії Марцін опинився біля Саші — лише біля цього здорованя із зовнішністю злочинця й було вільне місце — обох хлопців поєднала не те, щоб дружба, а якесь особливе знайомство. Знали вони один про одного небагато, у гості не ходили, на дні народження не запрошували, навіть не були однокласниками. Обоє були самітниками і свою самотність поважали. Марцін був дрібним хлопцем, невисоким блондином в окулярах, скрипалем, якого висміювали й водночас поважали, коли він зрідка неохоче грав на шкільних вечорах. Він трохи компонував, сподівався колись писати музику для фільмів, але його твори чула хіба що Оля, та ще цей Саша.

Про Сашу подейкували, що він торгував наркотиками і був пов’язаний з російською мафією, чутки про це були настільки поширені, що навіть учителі ставилися до нього дуже поблажливо, явно побоюючись, що за невідповідну оцінку за півріччя який-небудь мафіозі в спортивному костюмі поперебиває їм ноги в шкільному гардеробі. Мовчазний від природи Саша нічого не спростовував, і це лише підсичувало плітки, а коли хто-небудь наважувався підійти й запитати в нього про товар, Саша спершу довго мовчав, незмигно втупившись у клієнта, а тоді нахилявся й протяжно говорив: «Не для тебе».

Насправді Саша нічим не торгував, його найбільшою, нікому не відомою пристрастю були документальні фільми, і він скачував їх цілими терабайтами. Час від часу підкидав Марцінові якісь цікавинки, нещодавно фільм про американського єврея, який зі своїми дітьми поїхав до Польщі шукати людей, що врятували його батька. Найдужче вразив його старий, хворий, підключений до різних трубок, єврей, котрий уже шістдесят років, як живе в Ізраїлі, нічого не тямить і знай повторює, що хоче додому. Йому пояснюють, що він же вдома, а він знову — додому та й додому. «Тату, а де твій дім?» — запитав хтось нарешті. «Як то де? Завихойська сім», — відповідає той. Марцін не міг пояснити, чому ця сцена так його зворушила.

Саша стояв, зіпершись на підвіконня й схрестивши руки на грудях, і дивився невідомо-куди. У вільному одязі й світлій сорочці він здавався ще кремезнішим, ніж зазвичай. Марцін підійшов, кивнув головою й собі сперся на підвіконня.

— Пішак на е4, — сказав він.

Саша нахмурив брови й схвально кивнув головою.

— Кінь на с4, — пробурмотів хлопець.

Вони практично безперервно розігрували шахові партії, якраз відтоді, коли познайомилися в автобусі, де Саша саме грав у шахи на мобілці. Тепер у кожного вдома була своя шахівниця, а в гімназії вони щодня обмінювалися одним ходом. От лише в Марціна був цілий день, щоб обміркувати й підготуватися, а в Саші відповідь на його тривалі роздуми не займала більше, ніж чверть години. Якось він попрохав дати йому подумати до наступної перерви, тоді Марцін пишався собою ледь не тиждень. Проте виграти йому ніколи не вдавалося, якийсь російський ген, видко, спричинився до того, що Саша залишався непереможним.

— Слухай, я нічого не переплутав: твій предок злочинець, хабарник, катюга й негідник?

— Точно, він справді офіцер поліції, — підтвердив Саша.

— У понеділок я був на екскурсії в Сандомирі.

— Бідолаха.

— І ми оглядали такі підземелля під старою частиною, кажуть, що раніше вони були багатоповерхові, а тепер там залишився якийсь мало цікавий коридор, а може, лише його й показують.

— Ну.

— Ну, і я чув завивання.

— Ага, то Мері нарешті знайшла клітор. Усе, кінець, тепер ми всі в небезпеці.

— Таке... таке пекельне завивання, звідкись із глибин землі. Наче там когось катували чи що.

Саша глянув на товариша. Підвів брову.

— Ну так, я розумію, як це звучить. Чудово розумію. Але мені воно не дає спокою. Знаєш, що там зараз відбувається, у місті з’явився серійний вбивця, уже знайшли два трупи, нині я прочитав, що люди перестали відпускати дітей до школи, справжня істерія. Розумієш, може, це й нічого такого, напевне нічого, але все-таки? Чому не перевірити, га?

— Завивання, кажеш? Окей, я скажу старому, нехай повідомить там лягавих, може, щось із того й буде. Щось іще?

— Виття, переважно виття, трохи на вітер схоже, трохи на стогін, трохи на крик. І ще якийсь звук, тоді я не міг зрозуміти, що воно таке, занадто тихо, але нині вранці я почув схожий, і пригадав собі.

— Ну?

— Гавкіт. Собачий лютий гавкіт, так, ніби в тих підземеллях тримають пекельних собак, або якісь вовкулаки живуть. Так, я розумію, як це звучить.

2

Розмова була коротка, ділова, і Шацький зрадів, що йому вдалося вмовити Мишинського приїхати з Варшави. Розумний, тямущий хлопець, трохи не вписувався у створений самому собі імідж. Роман був класною, доброю людиною, не здатною нікого скривдити, зате здатною дивуватися, якщо хтось заподіє кривду йому. А намагався вдавати досвідченого чувака, холодного й меркантильного циніка, якого цікавить виключно професійність у власній роботі й більше нічого. Роль узагалі-то пристойна, особливо в його випадку, але сенс має тільки тоді, якщо вміти її грати природно. Шацький умів, а Мишинський — ні. На щастя, його акторські здібності були тут найменш важливі.

Шацький вийшов з кабінету, щоб помити чашку від кави, і зробив це настільки різко, що зіштовхнувся в коридорі з Басею Соберай. З її рук випав маленький пакуночок. Теодор нахилився підняти його — картонна коробочка з поштовою наклейкою скидалася на величеньку книжку, але була легенька, мов порожня всередині. Вишуканим жестом повернув пакунок.

— Будь ласка, ось те, що ви загубили.

І з подивом помітив, що Бася почервоніла, мов дівчинка-підліток, яку зненацька застукали за делікатними інтимними справами. Вона вихопила пакуночок з рук Шацького.

— Будь ласка, стежте, як ви ходите, пане.

Йому хотілося відгавкнути, але тут відчинилися двері кабінету Міщик, начальниця визирнула й зробила рішучий жест: мовляв, учня викликають до директора. Він і пішов, продовжуючи тримати в руці порожню чашку з логотипом варшавської «Легії». У Міщик сидів схожий на бомжа суб’єкт зі спухлою фізіономією алкоголіка, який вочевидь був переконаний, що його нехлюйність сприймається всіма як така собі спортивна елегантність. Він викликав огиду. Побачивши Шацького, підвівся й привітався, мов із давнім знайомим.

— Я вболіваю за «Полонію», — сказав, киваючи на чашку.

— Пробачте, за кого?

— Ну... за іншу варшавську команду.

— Як це? Адже у Варшаві лише одна команда, — пожартував Шацький, але той не зрозумів.

— Пан редактор приїхав з Варшави, пише довгу статтю про нашу справу, — Міщик поспішила кретинові на допомогу. — Я пообіцяла, що він може розраховувати на п’ятнадцять хвилин вашого часу, пане прокуроре, не більше.

Шацький скипів, проте ледь усміхнувся й запропонував залагодити все відразу, бо це дозволить йому швидше повернутися до службових обов’язків.

Спочатку розмова точилася навколо слідства, механізмів діяльності у випадку підозри про серійного вбивцю та різних нюансів кримінального права. Шацький відповідав на питання чітко й швидко, попри всі намагання журналіста не дозволяв, щоб інтерв’ю перетворилося на приємну розлогу розмову, різко відкидав усі спроби перейти на «ти». Він чекав невідворотного, тобто переходу до єврейських мотивів і польського антисемітизму. Невідворотне підтвердило свою семантичну роль і таки настало.

— Мене примушує замислитися похмура символіка цього всього, у цій кривавій грі я вбачаю якісь надзвичайно брудні мотиви. Тут, у місті, яке прославилося картиною, котра певним чином становить кредо антисемітизму. У Свентокшиському воєводстві, у столиці якого відбувся наймасштабніший погром після часів Голокосту. Здавалося б, що все це давні шрами, тоді як досить дряпнути — і що ж виявляється? Що це невигойні, гнійні рани.

— Символіка мене не цікавить, — холодно відповів Шацький.

Журналіст посміхнувся.

— Це таке типове для Польщі, правда ж? «Мене не цікавить». Варто, щоб з’явилася якась незручна тема, і відразу хтось каже: «А навіщо це чіпати?», «Залиште це в спокої», «Нащо зайвий раз ятрити рани».

— Мені шкода, але я не знаю, що означає «типове для Польщі», у мене диплом юриста, а не антрополога. Крім того, ви мене не слухаєте. Ви можете чіпати і ятрити, скільки заманеться, я вас не переконую, щоб ви перестали чимсь займатися. Лише повідомляю, що мене як службовця Республіки Польща не цікавить символіка, навіть брудна й кривава.

— Тоді навіщо ви наказати затримати п’яних негідників, які влаштували антисемітську демонстрацію?

— Сто дев’яносто шість, двісті п’ятдесят шість, двісті п’ятдесят сім, двісті шістдесят один, двісті шістдесят два.

— Що?

— Це статті Кримінального кодексу, які застосовують у таких випадках. Передусім зневага до місця пам’яті, зневага до місця спочинку померлого й заклики до розпалювання ненависті на міжнаціональному тлі. Моя робота полягає в тому, щоб я поставив перед судом тих, хто порушив вимоги закону. Я не керуюся ідеологією чи символікою.

— Я розумію, це офіційна позиція. А неофіційно ви що про це скажете?

— Неофіційно нічого.

— Вам доводилося зустрічатися із проявами антисемітизму?

— Ні.

— А стереотипи заважають провадити слідство?

— Ні.

— Вам відомо, що в Сандомирі люди не посилають дітей до школи?

— Так.

— Ви вважаєте, що це пояснюється тим, що люди знову повірили в легенду про криваве жертвоприношення?

— Ні.

— Ви знаєте, про що говорять у Сандомирі?

— Ні.

— А що пишуть у правій пресі?

— Ні.

— Не можу зрозуміти, чому ви весь час усе заперечуєте, чого ви боїтеся. Адже ви повинні подумати, у чому джерело цих подій, що саме їх породжує. Ви читали книжки Гросса?

— Ні, — збрехав Шацький.

— А шкода. Він описує хвилю післявоєнного антисемітизму, лють сусідів, які побачили тих, хто врятувався від Голокосту, ненависть. Мені здається, що це покоління повоєнних антисемітів виховало наступне, а воно — ще наступне. Те, яке вірить у жидокомуну, світову змову, звинувачує євреїв у зосередженні фінансів у своїх руках. І водночас воно не має противаги. Противаги у вигляді звичайного сусіда-єврея, з яким можна би було піти порибалити, знати його й таким чином у відповідь на ці страшні стереотипи знизати плечима й відповісти: «Дурня це все, Іцик не такий». І десь у цьому поколінні виріс ваш злочинець, носій найжахливіших польських стереотипів, позбавлений знань, зате сповнений ненависті до всього чужого. І ця ненависть моторошним чином втілилася тут, на антисемітській землі.

Настінний годинник біля герба показував, що на Шацького чекали ще дві хвилини цих мук. Він збирався встати рівно тієї секунди, коли мине чверть години розмови, котра його втомлювала, дратувала й сердила. Йому було прикро витрачати стільки потрібної нині енергії на те, щоб не вибухнути, не вилаяти цього дебіла, якому потрібно було одне: довести факт існування поляків-юдофобів. Шацький був вражений, бо досі найбільше здорового глузду й бажання зрозуміти побачив у молодого рабина, який народився в Ізраїлі. Мацеєвський був правий: суцільні крайнощі, нічого тут не буває нормальним.

— А що, коли все навпаки? — запитав він у журналіста.

— Тобто?

— Що, коли злочинцем виявиться божевільний ортодоксальний єврей, який разом зі своєю полонофобською бандою приїхав з Єрусалима, щоб мордувати католиків? Що, коли в підвалі його будинку ми знайдемо мертвих дітей, повні крові бочки й пекарню маци?

— Це... це неможливо... Це було б жахливо. Тут, у країні, якій слід перечитати чорні сторінки історії, якій треба без кінця нагадувати про її провини. Ви напевне, жартуєте.

— Моя робота полягає в тому, щоб будь-яку версію розглядати серйозно. Скажу більше: мені буде байдуже, хто виявиться злочинцем — польський єпископ чи голова меморіалу Яд Вашем. Аби тільки його знайти.

— Вам дійсно це байдуже?

На щастя, час розмови закінчувався.

— Так.

— Ви, певне, не розумієте до кінця своїх обов’язків освіченої, мислячої людини. Ви повинні стати на чийсь бік. Ми повинні доводити, навчати, пояснювати. Інакше інша, темна сторона запанує над душами.

— Яка ще темна сторона? — вражено запитав Шацький. — Чому ви просто не можете інформувати про події? Невже конче займатися якоюсь збоченою пропагандою?

— Нам не байдуже.

— Але мені — так. П’ятнадцять хвилин минуло.

3

Він любив жінок. Йому подобався цей стан, коли зустрічав нову й відчував, як по спині пробігає дрож, захоплення, викликане іноді вродою, іноді сексуальністю, жестом або голосом, усмішкою чи влучною відповіддю. Часом, дуже рідко, схоже почуття, яке народжувалося чи то в спині, чи то внизу живота, супроводжувало його під час розмов із чоловіками. Колись він цього боявся, та потім зрозумів, що це захоплення. Суміш захоплення, легкої заздрості й трохи збудження. Таке хлоп’яче «блін, хотів би я колись бути таким, як цей чувак».

Саме в такому стані Роман Мишинський вийшов з кабінету прокурора Теодора Шацького. Коли як найманий детектив, шукач родинних таємниць, захованих на пожовклих сторінках документів, він приймав нового клієнта й намагався справити на нього позитивне враження, то старався виглядати саме таким. Діловим, проте не маломовним. Професіоналом, але не циніком. Стриманим, проте ввічливим. Спокійним, та водночас чуйним. Теодор Шацький саме таким і був. Шляхетний шериф, який чимало бачив і багато знає, але не відчуває потреби про це говорити. Світлий, наче розмитий, бентежний погляд, вузькі вуста, класичні риси обличчя. І це молочно-біле густе волосся, яке надавало йому незвичайного, трохи демонічного вигляду. Прокурор чимсь скидався на шерифа, Гері Купера й Клінта Іствуда, але було в ньому щось від архетипу польського офіцера, відчайдушна незламність і непохитне переконання, що він — відповідна людина на відповідному місці.

Роман заздрив Шацькому. Заздрив його упевненості у власній правоті, у тому, що всі його дії служать добру й справедливості. А ким був він? Істориком-перодряпом, який заради кількох злотих приховував від вусатих поляків єврейських предків, розшукуючи їхнє шляхетське походження, аби ті могли собі почепити над телевізором герб. Насправді тепер він уперше в житті робив те, що мало значення.

Тому він не відчував жодного дискомфорту, пов’язаного з тим, що довелося так швидко повернутися до місця, де він пережив свою найстрашнішу життєву травму — Сандомирського Державного Архіву. Може, на мить він і відчув неспокій, коли в молитовному залі старої синагоги шукав відповідні документи. Знову треба було пройти повз місце, звідки розвідний місток провадив до вікна, що виходило на кущі під синагогою. Обережно проминув його. Мишинському здавалося, що намальовані єврейським художником знаки Зодіаку стежать за його рухами. Але швидко позбувся цього враження й відніс іпотечні книги до читального залу. Поруч поклав отримані від Шацького матеріали. Короткий список осіб, яких треба було перевірити, та роздруківки їхніх даних з бази Загальної електронної системи обліку населення, аби було із чого почати. Вкриті печатками дозволи, що гарантували Мишинському доступ до всіх даних, які ще не опинилися в державних архівах. І аркушика із позначкою, що саме слід шукати: убивство, смерть вагітної, лжеприсяга.

Роман витягнув свого американського блокнота, товстого нотатника із жовтими сторінками й почав складати список установ, які треба буде відвідати. Почне з відділу записів актів громадянського стану та віросповідання, тоді створить коротке генеалогічне дерево кожної особи. Не доведеться шукати далі, ніж два покоління вглиб, це нескладно. Тоді судові справи й повоєнні газети, це теж легко. Гірше буде з документами служби безпеки: працівники Інституту національної пам’яті страждали на серйозну манію переслідування й параною.

Та поки що треба почати з документів права власності. Якщо прокурор правий, то ключем до справи стане покинутий будиночок на Замковій, його теперішні й колишні власники.

4

Дзвінок Олега Кузнецова був наче з іншого світу. Шацький усвідомив, як легко можна, виявляється, порушити його емоційну рівновагу.

Щойно почув ледь протяжну вимову варшавського поліцейського, свого багатолітнього друга й товариша, як миттєво розклеївся. Затужив за колишнім життям. Кузнецов означав для нього прибуття холодного ранку на місце злочину, каву на площі Трьох Хрестів, зустрічі під час слідчих дій, коли поліцейський уважав його впертим пихатим занудою, а Шацький його — безнадійним ледацюгою. Спільні успіхи й спільні поразки, спільна боротьба в залах суду, де Олег часто бував найважливішим свідком. Спільні посиденьки в нього на Празі. Гельця спала у своїй кімнаті, вони пили вчотирьох. Кузнецов травив анекдоти або співав Висоцького, Наталія називала чоловіка занудою, Шацький удавано-іронічно підтримував розмову. Вероніка горнулася до нього, алкоголь завжди впливав на неї, як снодійне, та однаково потому, як гостей нарешті випроваджували додому, то завжди знаходили час на дружній, ніжний, приємний секс. Вероніка завжди засинала раніше, відвернувшись від Теодора спиною. Рух, яким він обіймав її під грудьми, так, аби відчувати їх, притискався животом до спини й притулявся обличчям до її волосся на шиї, був останнім, що він пам’ятав, перш ніж заснути. Так було ледь не щодня, протягом майже п’ятнадцяти років.

— А ти взагалі хочеш, щоб я тобі про це розповів? — у голосі Кузнецова відчувалося вагання. Прикро було це чути, раніше Олегові й на думку б не спало із чимсь критися в розмові з другом.

— Ні, ну що ти. Я ж тільки хочу, щоб у неї все склалося якнайкраще, а якщо їй добре, то й Гельці теж добре. Ну і взагалі, розумієш, мені цікаво.

— Окей, — проказав Кузнецов після тривалої, аж надто помітної паузи. — Ми до них зайшли, навіть напрошуватися не довелося, Вероніка сама подзвонила, мовляв, новосілля і Гельця хоче нас побачити, а ще треба нам познайомитися з Томеком.

— Угу.

— Ну, і не знаю, що там у тебе, чи тобі вже вдалося оселитися в палаці, оточеному садом, на березі Вісли, але у твоєї колишньої явний цивілізаційний прогрес. Може, не вілла в крутому Констанціні під Варшавою, але дуже непогані півбудинку у Ваврі, трохи далі, ніж Патріотів. Садочок із гамачком для Гельці, усередині приємно, обстановочка не з «Ікеї», шкіряні меблі, буфети, видко, що чувак не з новобагацьких вискочнів, а з поважної родини.

— А взагалі він який?

— Та ніби нормальний. Старший за тебе, габарити більші, не такий сивий. Ніби навіть нічого такий, Наталія каже, що схожий на того типа із «Гладіатора», але в пізніших фільмах. Трохи зануда, якщо чесно, то мене всі ці юридичні побрехеньки злегка задовбали, але може, ми просто ще не пристрілялися один до одного.

Не пристрілялися. Шкода, що ти не знайшов за півроку часу провідати мене, друже.

— Але Вероніка виглядає, як тобі сказати, ну, задоволеною.

Цензура спрацювала. Насправді мало бути: щасливою.

— Геля теж, так що загалом, певне, воно й на краще, га? Я на вас раніше дуже сердився, бо якщо чесно, то кращої за вас пари не бачив, ну, але мабуть, щось було не так, якщо тепер ви обоє так класно змінили своє життя. Гм, Наталію це явно примусило замислитися, бо вона почала носити мережива й пекти пироги. Та-а-ак, воно вірно кажуть, з бабою немає чого церемонитися. А щодо баби, то що там у тебе?

— Холостяцьке безтурботне життя, нещодавно мене тутешня суддя здивувала.

— Суддя? Чекай-но хвилинку. П’ять років універу, два роки практики, три роки стажування... Ти хочеш сказати, що змінив життя, щоб юзати бабів за тридцять? Ти що, жартуєш? Принаймні є хоч із кого вибирати?

— Переважно, — Шацького ця розмова вже починала втомлювати.

— Боже милий, це ж найкраще, що є на світі — знімати блузку з нового тіла. Як же я тобі заздрю.

«Даремно», — подумав Шацький, який уже встиг скуштувати фізіологічного сексу і, як кожен чоловік, залишив правду цих спогадів для себе. Правду про те, що тіло, зведене до тіла, складається із суцільних недоліків. Кислуватого запашку, безформних грудей у допотопному ліфчику, прищів на викоті, розтяжок навколо пупка, спітнілих країв трусів, лобкового волосся, яке застрягає між зубами, мозолів біля мізинця на нозі й кривого нігтя.

— Ну! — тільки й сказав Шацький.

— Та-а-ак, — замріяно протягнув Кузнецов. — Але я чого дзвоню, чекай-но. Тільки скажи ще, як у вас із Гельцею, бо Вероніка говорила, що по-різному.

— Та по-різному. Вона має приїхати до мене цими вихідними, але справді якось так, я розумію, що вона на мене сердиться за це все, не знаю, мабуть, треба мені частіше їздити до Варшави, — Шацький не міг слухати власного голосу, він затинався, молов якісь нісенітниці, вигадував казна-що.

— От-от, дійсно, частіше до столиці, чудова ідея. Вип’ємо, посидимо, як колись бувало. Або, може, я до тебе заїду, що скажеш? Але не розраховуй, що це буде швидко, сам знаєш, як воно.

— Ну певне ж, знаю. Слухай, якщо...

— Це ти слухай, може, це й фігня, але може й знадобиться.

— Ну.

— Сказав мені Саша, син мій коханий, що балакав тут із одним своїм друзякою. Друзяка був у понеділок на шкільній екскурсії в Сандомирі і, ага, цей дружок, здається, має неабиякий музичний талант, абсолютний слух, пише музику, грає на різних там інструментах ітеде. Це важливо. Нічим не балується, це теж важливо.

Шацький слухав, і в його м’язах зростало напруження. Невже в Бога справді таке почуття гумору, що він вирішив послати йому порятунок в особі колишнього товариша?

— Дружок, здається, оглядав якісь підземелля під старою частиною міста, є там у вас щось таке?

— Так, туристи йдуть, як на прощу.

— І от він каже, що в тих підземеллях, у кімнаті з археологічними всякими черепками він чув дивні звуки, які долітали з-за стіни. Ледь чутні, далекі, але виразні.

— Які звуки?

— Завивання. Завивання й гавкіт.

5

Виття й гавкіт справді нестерпні. Попри затички у вухах повітря аж вібрує від пронизливих звуків, він відчуває їх шкірою, відчуває, споглядаючи вирування краплинок слини у світлі рефлектора, відчуває у важкому тваринному запахові. Це один із тих моментів, коли всього аж забагато, хочеться покінчити з усім і забути, почати все спочатку. Відчуває лють, відчуває і страх, і розуміє, що і те й інше — поганий порадник. Треба зателефонувати. Машинально простягає руку до мобільника й безгучно лається, адже немає мови, щоб у такому місці було покриття. Усвідомлює, що треба вийти, усвідомлює й те, що йому дуже не хочеться сюди повертатися. Може, не треба? Дорогу він знає, достатньо запустити механізм і вийти. Якщо все піде так, як треба, не залишиться жодного сліду. Пізніше він їх сюди спрямує, щоб познаходили все, коли він уже перебуватиме в безпечному місці.

6

Шацький бігав коридором провінційної прокуратури ледь живий від люті. Зазвичай у цій клятій дірі всі без кінця зіштовхувалися одне з одним, а щойно хтось стає потрібним, як тут-таки зникає, наче тут Нью-Йорк якийсь, хай йому грець. Номер Вільчура був постійно зайнятий, мобілка такої зараз потрібної Басі Соберай була вимкнена, Міщик узагалі десь зникла. Йому вдалося дізнатися номер до Басиного чоловіка, але й у того вмикався автовідповідач. Провінція довбана, варто їм трохи цивілізуватися, і всі десь зникають, певне, досі перебувають на стадії димових сигналів.

Помітив, що й досі бігає із цією ідіотською футбольною чашкою в руках, помив її на кухні, щоб бодай чимсь зайнятися, а тоді поставив на сушку так різко, що розбив якусь допотопну склянку. Голосно вилаявся. А тоді ще раз, бо порізав долоню, збираючи уламки скла. Поріз був досить паскудний, кров стікала по великому пальцю всередину долоні. Блін, де він бачив аптечку? Мабуть, у канцелярії.

Але прокурор Теодор Шацький не дійшов до канцелярії, бо дорогою йому сяйнула думка. Від аптечки перестрибнула на пов’язку, з пов’язки на невідкладну допомогу, від невідкладної допомоги до швидкої, тоді на лікарню й нарешті він зрозумів, де шукати Басю Соберай. У лікарні, біля хворого батька.

Вибіг із будинку прокуратури, зализуючи поріз, але замість того, щоб сісти до машини, повернувся нагору. Не тому, що рана видалася йому серйозною, і він вирішив присвятити дві хвилини на перев’язку. Повернувся, бо ним керувало ірраціональне, могутнє передчуття небезпеки. Повернувся, аби зробити те, що досі в його багаторічній кар’єрі прокурора трапилося лише раз.

Повернувся по зброю.

Не було часу одягати кобуру, витягнув із сейфа невеликого «Глока», перевірив запобіжник і кинув до кишені піджака.

У лікарні він досить швидко визначив відповідну палату, звичайно, досить було сказати, що він шукає батька Басі Соберай, і медсестричка відразу показала, куди йти. Шацький зупинився на порозі й завагався, інтимність побаченої сцени примусила його знітитися.

У палаті на чотирьох зайняте було тільки одне ліжко. На ньому лежав старенький. З одного боку ліжка був монітор, по якому бігали якісь кольорові зигзаги, і стояк із двома крапельницями, з іншого, трохи віддалік, вішалка для одягу. На ній висіла тога. Прокурорська тога, акуратно випрасувана, зі старанно викладеним коміром. Певне, їй було немало літ, може й кількадесят. Червона облямівка ледь зблякла, чорнота габардину втратила свою глибину.

Бася Соберай та її батько були обернені до нього спинами. Він лежав на боці, виставивши напоказ спину, сідниці й стегна з помітними синювато-рожевими плямами пролежнів. Вона протирала йому шкіру губкою, вмоченою в мисці з якимсь розчином, що стояла на лікарняному табуреті.

— Не плач, тату, це лише тіло, — шепотіла вона, і шепіт був утомлений, сповнений відчаю.

У відповідь батько пробурмотів щось, чого Шацький не дочув.

Тихенько кахикнув. Бася Соберай обернулася й у котре цього дня зашарілася. Він злякався, що вона розсердиться, але Бася привітно всміхнулася. Махнула рукою, запрошуючи увійти, швиденько повернула батька й ретельно вкрила його ковдрою. Вибачилася за вимкнену мобілку, але їй просто було необхідно опинитися з батьком на самоті, вона не хотіла, аби хтось їй заважав. Шацький розповів про виття й гавкіт, на щастя, не довелося пояснювати, яке значення це має і що їм потрібно. Бася витягла мобільник з торбинки, яка висіла на спинці стільця й вибігла, залишивши Шацького зі своїм батьком.

Старенький догоряв. Це було помітно навіть далекій від медицини людині. Жовтява шкіра неприємно обтягувала череп, звисала на шиї й плечах недужого, вицвілі, наче вкриті желе, очі насилу стежили за Шацьким. І тільки буйні сиві вуса наче кепкували із законів природи, сяючи здоровим блиском і прикрашаючи обличчя хворого. Шацький подумав, що Бася, певне, була пізньою дитиною, старому явно було десь вісімдесят.

— Пан Теодор, — старенький радше не запитав, а проказав це ствердно.

Шацький здригнувся, здивований, але підійшов до ліжка й легенько потиснув руку хворого.

— Теодор Шацький, дуже приємно, — проказав він занадто голосно, засоромившись, що його слова пролунали так гучно. Це виглядало якось недоречно.

— О, нарешті прийшов хтось, що не шепоче, як у морзі, — усміхнувся старенький. — Анджей Шотт. Бася мені багато про вас розповідала.

— Сподіваюся, лише хороше, — відповів Шацький найбанальнішими словами на світі. Водночас у голові засвербіло. Анджей Шотт. Це ім’я повинно щось для нього означати. От тільки що?

— Навпаки. Хоча останнім часом вона вас менше лає.

Прокурор посміхнувся й кивнув на тогу.

— Ваша?

— Так, моя. Повісив її тут, бо трапляється, що мозок бунтує і, як би це сказати, відключається. Тога допомагає пригадати різні речі. Наприклад те, хто я такий. Зізнайтеся, іноді це стає в пригоді.

Шацький увічливо кивнув головою, хоча й здивувався, що старий прокурор вибрав тогу, а не фото дружини чи доньки. Але дивувався він недовго. Якби він міг вибирати одну-єдину річ, яка найкраще про нього свідчить, може, нею якраз і стала би тога з червоною облямівкою?

— Думаєте, чи ви б теж повісили тогу? — Шотт наче прочитав його думки.

— Так.

— І що?

— Не знаю. Можливо, — підійшов до тоги, провів пальцями по вовняній тканині.

— Ця тога, — Шотт легенько показав пальцем, — особлива. Вона бачила виконання останньої в Польщі подвійної смертної кари.

— Краків, вісімдесят другий рік.

— Правильно. А ви знаєте, кого тоді повісили?

Клац. І він уже знав, про що говорить йому прізвище старого. Обернувся й підійшов до ліжка.

— Боже мій, прокурор Анджей Шотт. Для мене це честь, велика честь, пробачте, будь ласка, я не впізнав одразу, дуже перепрошую.

Старенький ласкаво всміхнувся.

— Добре, що хтось пам’ятає.

«Узагалі Соберай молодчина, — подумав Шацький, — навіть словом не похопилася, що її старий посадив Сойду й Адася. Або не звикла, що хтось тут може цього не знати, або — що теж імовірно — пан Шотт був бездоганним прокурором і далеко небездоганним батьком, про якого діти не надто охоче згадували».

Він уже по-іншому глянув на невеличке, наче засушене, вкрите зморшками обличчя, на ледь помітну посмішку у вуса, на вицвілі очі під темними бровами. То он як виглядає прокурор Анджей Шотт, обвинувачувач в одній із найгучніших, найрезонансніших кримінальних справ у польській історії.

— Який це був рік?

— Сімдесят шостий. Сувора зима.

— Поланець належить до Сандомирського повіту?

— До Сташовського, це поруч. Але тоді це було одне воєводство, Тарнобжеське. Я працював тут, процес теж відбувався тут. Воєводський суд у Тарнобжегу насправді був зареєстрований у Сандомирі, отак тоді було. У Тарнобжегу було воєводське начальство й сірка, але крім цього більше нічого, усе було тут. Пригадую, на Опатовській брамі хтось нашкрябав: «Опатовська брама в Тарнобжегу, зареєстрована в Сандомирі».

Так, Поланець, а це село під Поланцем, здається, Зрембін, із кожною новою назвою Шацький пригадував книжки про цю справу, які він читав. Кралль, Братний і отой журналіст, Лука, мабуть. Спливали в пам’яті факти, виринали картини. Була різдвяна ніч, Сойда...

— Як звали Сойду?

— Ян.

...Ян Сойда, якого прозвали «королем Зрембіна», у будь-якому селі є такий, завіз усе село автобусом на різдвяну месу до костьола в Поланці, але замість того, щоб піти до костьола, усі пили разом в автобусі, це була така своєрідна різдвяна зрембінська традиція. Тридцять осіб в автобусі, ніхто й не підозрював тоді, що всі вони — частина заздалегідь продуманого плану. Згідно з ним, начебто через якусь родинну сварку, знайома виманила з костьола подружжя Кристини й Станіслава Лукашеків. Молоді нещодавно побралися, вісімнадцятирічна Кристина була вагітна. Разом з ними був Кристинин брат, дванадцятирічний підліток. Ці троє сподівалися поїхати автобусом з усіма, але Сойда їх прогнав, «король» давно мав порахунки з родиною Калит, з якої була молода та її брат. Тим більше, що під час весілля сестру Сойди звинуватили в крадіжці ковбаси. «Не підвозитиму я нікого, нехай голота тьопає пішки по снігу п’ять кілометрів до Зрембіна».

Ну, голота й потьопала. Повний односельців автобус невдовзі рушив за ними, наздогнали молодих на півдорозі. Спершу переїхали хлопчика, тоді це ще могло скидатися на нещасний випадок. Та коли Сойда і його зять Адась вискочили з автобуса й ключем для коліс забили Станіслава Лукашека — уже ні. Вагітна жінка втекла в поле, благала дядька — Сойди й Калити були родичами — щоб відпустив її, бо чоловіка вже вбили. Не відпустили, тим самим ключем убили. Залишався ще підліток, Мецьо, весь поламаний, але живий. Його поклали на дорозі й кілька разів проїхалися машиною, щоб це виглядало як нещасний випадок. Так само вчинили й із тілами подружжя. Усіх кинули до канави, і самі повернулися до костьола, щоб забезпечити собі алібі. Раніше всі присутні ще встигли пройти якийсь химерний ритуал і пообіцяти Сойді, що мовчатимуть. Хреста цілували, присягалися, краплю крові впускали на папір.

Слідство проводили в справі нещасного випадку, довго, кілька місяців, справа виглядала підозрілою, та мало хто думав, що це стосується заздалегідь спланованого злочину. Радше скидалося на те, що хтось не хоче зізнатися, що п’яним сів за кермо. Ніч, ожеледиця, нещасний випадок. За таким звинуваченням затримали Адася — спричинення нещасного випадку зі смертельними наслідками. У слідстві з’являлися нові факти, але якісь факти й зникали, наприклад, щез свідок, який єдиний стверджував, що в різдвяну ніч сталося холоднокровне вбивство. Він утопився в мілкій, жабі по коліно, річечці, яка пропливала через Поланець. Ніхто не міг запідозрити, що тридцятеро нормальних людей, які стали свідками страхітливого вбивства трьох осіб, у тому числі вагітної жінки й дванадцятилітнього хлопчика, пари з вуст не пустять в ім’я сільської солідарності.

Ніхто, крім прокурора Анджея Шотта.

— Це був злочин, який певним чином, нагадував ваш, — прокоментував Шотт думки Шацького. — Принаймні те, що Бася мені розповідала.

— Як саме?

— Застаріла ненависть. Треба жити в провінції, щоб знати, що таке ця ненависть, у великих містах такого не буває. Люди то бачаться, то ні, їм треба спеціально домовлятися, щоб узагалі зустрітися. А на селі щодня всі одне одному у вікна зазирають. Тобто якщо ваша жінка загуляє з кимсь, то навіть, коли ви й помиритеся, ви щодня на вулиці, щотижня в костьолі бачитимете мужика, з яким вона спала. Жовч накопичується, ненависть росте, навіть якщо ви нічого не зробите, то все ж казатимете, які ті сусіди паскуди. А ваш син це слухатиме. І якщо в школі поб’ється із сусідським сином, то не лише за себе, але й за вас йому вріже. Тобто подвійно. Отак, крапля по краплі, аж нарешті хтось гине, зникає, тоне. Гадаєте, що отакий Зрембін один на світі? Я так не думаю.

— Так, але я не певен, чи можна порівнювати. Там була п’яна різанина, а тут ювелірна робота.

— П’яна різанина? Не смішіть мене. Готували два автобуси, причому один, щоб ніхто нічого не запідозрив. Підготували родичку, яка витягла їх із костьола. Приготували хреста, голку, щоб колоти пальці, приготували ковбасу й гроші на хабарі за мовчання. Вигадали алібі. Сойда готувався до цього тижнями, може й місяцями, відколи звинувачення в крадіжці ковбаси переповнило чашу. Я думаю, що є такі села, де такі вендети готуються роками, де вони переходять із покоління до покоління.

Шацький відчув занепокоєння. Чому? Бо Шотт згадав про ненависть, яка переходить із покоління до покоління? Це була і його здогадка, тому він і наказав Мишинському вести пошуки в архівах. Так, це воно. Але він знову занепокоївся, свербіння в голові з’являлося зазвичай тоді, коли він чогось недобачив, а не тоді, коли його теорія підтверджувалася. Невже зрембінське вбивство має щось спільне зі стилізованим убивством Будників? Там жахливішою від самого вбивства була змова мовчання. Моторошна, незрозуміла змова. Змова, розгадана Шоттом.

— А як виникла ідея заарештувати їх у залі суду? — запитав він старого прокурора. — Навіщо було так довго зволікати?

— Ці люди вже звикли до постійних допитів у міліції й прокуратурі, вони повторювали свої версії як папуги, жодні прохання чи погрози не діяли. Ми могли так до скону робити, слідство затягувалося, треба було написати обвинувальний акт, усі строки давно минули Це було дуже ризиковано, іти на суд, розраховуючи на те, що в залі з’являться переконливі докази. Ми з капітаном довго роздумували, чи можна зіграти ва-банк.

— Але ж усе вдалося?

— Так, суд став для них чимсь новим, ми із суддею почали притискати їх у залі, слухання було закритим, щоб родичі не могли втручатися. Початок був кепський. Обвинувачені вперто наполягали на своєму, свідки теж, дехто відмовився від попередніх свідчень.

— І що?

— Що найдужче впливає на простих людей? Те, що вони бачать на власні очі. Ми знали, хто зі свідків був найтупіший, весь час губився, помилявся. До того ж справляв найгірше враження, викликав відразу. Ми притиснули його під час слухання, він так заплутався в зізнаннях, що суддя розсердився й заарештував його. Коли люди побачили, що односельця виводять із залу в кайданках, то злякалися. Вони боялися Сойди, але ніхто не хотів через нього сидіти. Потім ще один у кайданках. І ще. А потім один заговорив, другий.

— Наскільки я пригадую, вони отримали великі строки?

— Вісімнадцять осіб відсиділи по кілька років за неправдиві свідчення.

Убивство. Смерть вагітної. Лжеприсяга.

Шацькому пересохло в роті. Не випадково це звучало як рефрен — убивство, смерть вагітної, лжеприсяга. Але який зв’язок може мати з теперішнім вбивством справа тридцятирічної давнини? Що їх об’єднує? Та сама місцевість. Так само усе було сплановано заздалегідь. Слідчі з однієї родини. Релігійні мотиви: там різдвяна меса, тут — картина в костьолі. Можливо, той самий мотив зростаючої протягом довгих років ненависті? Може, змова мовчання? Він цього не знав, не міг нічогісінько довести, проте інтуїція підказала йому викликати Мишинського потайки від усіх, просити його розшукати інформацію про осіб, які теоретично були на його боці, з якими він разом працював.

А може, це випадковість, може, ці злочини просто схожі? Може, це знак, що мені у своїх розумуваннях треба піти шляхом Шотта? Що такого знав Шотт, чого не знаю я? Що дозволило йому відкрити правду про поланецький злочин? Він це знав, десь углибині себе знав, відповідь крутилася на кінчику язика, ховалася в хащах нейронів, бавилася в хованки — але була там.

— Ой Боже, тату, ти знову про тих Сойд, ну скільки можна, — Бася Соберай матеріалізувалася в палаті, машинально поправила татові подушку, підтягла його догори. — Якби ти знав, що означають оті цифрочки, — кивнула на монітор, — то стільки б не розбалакував.

Глянула на Шацького.

— Ходімо. Я знайшла хлопця, який про наші підземелля знає все. Він захистив по них дисертацію в Гірничій академії, на щастя, саме приїхав до родичів у Сандомирі, ми домовилися зустрітися біля семінарії, здається, там є якийсь вхід. Ну, давай, давай, — почала виганяти його з палати, як неслухняну дитину, але Шацький оминув її й підійшов до старого Шотта.

— Дякую, — сказав він і потиснув руку прокурора. Рука навіть не здригнулася, погляд ще більше затуманився, зробився відсутнім, посмішка зникла з обличчя. Шацький погладив долоню людини, що одна з небагатьох у Польщі бачила виконання смертного вироку. Треба буде ще якось прийти, розпитати, як воно було. І чи вірить він сам у таке покарання? Чи вірить в існування невибачних злочинів?

Виходячи, він торкнувся старої прокурорської тоги на вішалці.

— Успадкуєш гарну тогу, — сказав він Басі.

— Вона її не отримає, — прошепотів старенький так тихо, що Шацький швидше здогадався, аніж почув ці слова.

— Чому? — запитав він, повертаючись до ліжка.

Бася нетерпляче чекала у дверях і промовисто дивилася на Шацького.

— Бо вона не розуміє.

— Чого не розуміє?

Старий прокурор махнув рукою, молодий нахилився над ним, майже торкаючись вухом вуст умираючого.

— Вона занадто добра. Не розуміє, що всі брешуть.

7

Припаркувалися біля Опатовської брами, сандомирська Вища духовна семінарія була якраз навпроти, у прегарному барочному монастирському комплексі, який раніше належав бенедиктинкам. На жаль, цим і обмежувалися знання Шацького про це місце, у якому він так і не побував, хоча костьол святого Міхала йому неодноразово наполегливо радили відвідати. Може, тому, що він не любив бароко, може, через те, що розташований за межами старих мурів, зате на жвавій вулиці костьол здавався менш презентабельним, ніж інші.

Біля монастирських воріт побачив Вільчура, поруч стояв симпатичний блондин, схожий на молодого Пола Ньюмена, на плечі в нього висів рюкзак. Шацький здригнувся, бо блондин когось йому нагадував. Не лише актора, в обличчі було щось знайоме, тінь когось близького.

— Прокурор Теодор Шацький, — відрекомендував його Вільчур, щойно вони з Басею перебігли через дорогу.

Блондин широко посміхнувся й гепнув Шацького кулаком просто в діафрагму. Ударом наче протаранив його, прокурор зіщулився й упав на землю як мішок із картоплею. Стоячи навколішках, замалим не торкаючись носом тротуару, він судомно силкувався вхопити повітря, але воно затримувалося десь на зубах й не бажало протиснутися навіть на міліметр далі. Перед очима витанцьовували червоні й чорні плямки, він боявся, що от-от знепритомніє, і водночас прагнув цього, тоді не відчував би тупого болю, який розливався в усьому тілі.

Блондин сів навпочіпки біля нього.

— Запам’ятай собі, друже, — пошепки промовив він просто на вухо прокуророві, — що в мене є ще й друга рука, і дві руки є в мого старшого й дужчого брата, і що нам просто дуже не до вподоби, коли наша сестричка плаче. Зрозумів?

Шацькому вдалося втягнути мінімальну кількість повітря, якраз щоб не знепритомніти. Глянув на блондина, відклеїв одну долоню від тротуару й перед самим носом показав тому середнього пальця. Блондин засміявся, схопив Шацького за руку й поставив на ноги.

— Марек Дибус, дуже приємно познайомитися, — щиро сказав він. — Перепрошую, я просто спіткнувся.

Прокурор кивнув головою. Вільчур і Соберай стояли поруч із незворушними обличчями, це запевне означало, що обоє насилу стримували сміх. Мовчки попрямували за Дибусом, який попровадив їх до будинку трохи віддалік, біля самого муру, що відокремлював територію семінарії від вулиці Завихойської, яка спускалася вниз, до базарної площі й Вісли. Чотириповерхову кам’яницю прикрашали башточки, стилізовані під бароко, але взагалі вона мала цілком сучасний вигляд. Запитав про це в Дибуса.

— Так, це збудували в міжвоєнний період для Початкової духовної семінарії, здається, наприкінці двадцятих, вона зветься «Назарет». Поки що тут найдовше утримувалися світські установи. Під час війни тут була катівня гестапо, після війни служба безпеки, потім міліція й прокуратура. Сойду допитували саме тут, чували про цю справу?

— Так.

— Лише в дев’яності будівлю передали дієцезії, тепер тут бурса, чи як там це називається, для студентів семінарії й викладачів.

— А навіщо ми сюди йдемо? — запитав Шацький, проходячи за провідником досередини будинку, а тоді спускаючись сходами до вузького льоху.

— Бо в цьому повному семінаристів і мало не святому будинку є вхід до пекла. Коли його будували, то випадково наштовхнулися на середньовічні тунелі, на щастя, замість того, щоб просто замурувати, розумні поляки зробили двері. Будь ласка, — витягнув з рюкзака й вручив кожному по налобному ліхтарику.

Ліхтарики були маленькі, але світили на диво яскравим, білим світлом. Дибус виглядав із ним як справжній спелеолог, Вільчур — як мара, а Соберай — як різдвяна ялинка в дитячому садочку. Вирази їхніх облич свідчили, що й він, Шацький, на спелеолога, на жаль, не скидався.

— Застебніться, — наказав хлопець, водночас обертаючи ключа в замку на дверях, які нічим не відрізнялися від інших. — Унизу досить холодно, температура ніколи не сягає вище кільканадцяти градусів.

Вервечкою увійшли досередини, підземний коридор був із червоної цегли й не здавався старим, на землі стояли якісь запилюжені банки. Пройшли кілька метрів, звернули раз, потім другий, тоді спустилися дерев’яними східцями, які теж явно не пам’ятали часи татарської навали, там Дибус відчинив ще одні двері, які провадили до невеличкої склепінчастої зали площею метрів десять чи дванадцять, не вищої за звичайну квартиру в багатоповерхівці.

— Окей, кілька слів пояснення, — озвався провідник, повернувши пасок із ліхтариком набік, щоб не засліплювати їм очі. — Ми на глибині сім метрів під землею, майже під вулицею Жеромського, отам Опатовська брама й центральна частина міста, отам — Вісла. Тітка Бася стверджувала, що хтось чув дивні звуки на туристичному маршруті, але він цілковито відрізаний від решти підземелля. Тобто там можна щось почути, але без кирки нікуди далі не потрапиш, усе або засипане, або замуроване, або залите.

— Залите?

— Не водою. Не вдаватимусь до подробиць, скажу коротко, щоб ви розуміли, про що йдеться.— Сандомир стоїть на лесових ґрунтах, вони взагалі класні, бо водночас тверді й пластичні, з одного боку, на них можна будувати практично без фундаментів, з іншого — можна рити тунелі нігтями, не переймаючись підпорами й риштованнями. Тому наші предки, відколи стоїть місто, рили під ним льохи. Мілкіші, щоб зберігати картоплю, глибші — для коштовностей, найглибші — для криївок. Прокопали пагорб, як кроти, коридори були на кільканадцяти рівнях, десятки кілометрів. Так воно все й стояло. Іноді щось провалювалося, але як для міста, збудованого фактично на швейцарському сирі, то й так непогано. Та лес може бути й паскудним. Бо під впливом вологи поводиться, як піщана брила, вкинута до миски з водою, розпадається миттєво, хлюп — і немає. У шістдесяті роки Сандомир почав собі помалу провалюватися, наче збудований на рухомих пісках. Чому? А через цивілізацію. У місті провели каналізацію, з неї текло, вода підтоплювала пагорб. Катастрофа. Зрозуміло?

— Зрозуміло. Це все дуже цікаво, але час...

— Хвилинку. Привезли спеціалістів із Гірничої академії, гірників із Битома. Гірники розібрали стару частину міста, пробурили канали, зробили план льохів, і ті, що були під будинками й дорогами, залили сумішшю лесу й рідкого скла, яка коли застигне, перетворюється на щось схоже на пемзу, легка тверда конструкція. А тоді відбудували стару частину міста.

— От тільки виселену інтелігенцію покинули в багатоповерхівках, а на їхньому місці поселили комуняк, — заскрипів Вільчур. — Того й виглядає все, як нетрі, волоцюги скрізь, брудні вікна.

— Це не дуже стосується нашої теми, але ми, звісно, вдячні за це зауваження, — прокоментував Дибус із чарівливою посмішкою. Шацькому подобався цей хлопець, у нього був жвавий, дотепний розум. Подумати лишень, а він же міг породичатися з такою симпатичною родиною. Згадав медове тіло Клари й відчув, як його кольнув жаль. Може, усе ще молена якось повернути?

— Частину інших підвалів перетворили на туристичний маршрут, решту відрізали від міста, але ніхто нею не займався, усі були переконані, що це кілька мокрих льохів. Лише ми, — у його голосі забриніла ледь помітна гордість, — почали досліджувати докладніше. І виявилося, що навіть після того, як тунелі під старою частиною залили, тут залишився лабіринт. Без жодних перебільшень лабіринт, ми рік сиділи в цих підземеллях, майже щодня, і описали не більше ніж двадцять процентів коридорів. Ходімо за мною, по одному.

Рушили, пройшли ще трохи склепінчастим коридором, за ним виявився вже непривітний, низький прохід, наче видовбаний у висхлій коричнюватій грязюці. Шацький торкнувся стіни, на дотик вона нагадувала пісковик. Досить було колупнути нігтем, щоб посипалися жовті піщинки.

Дійшли до розвилки.

— А тепер увага, короткий інструктаж. По-перше, командую тут я, мене не цікавлять ваші звання й чини, — кинув оком на Вільчура, що здавався якимсь напруженим, може, страждав на клаустрофобію? — По-друге, якщо ми якимсь дивом розділимося, то на кожному перехресті або роздоріжжі на висоті метра вирізана стрілка, яка показує дорогу до виходу через семінарію. Та позаяк стрілки є лише на дослідженій нами території, не можна розділятися. По-третє, уникайте вологих місць, де вода тече або капає. Це означає що лес там нестабільний і вас може засипати. Зрозуміло? Гаразд, тоді йдемо.

Прокурор Теодор Шацький на клаустрофобію не страждав, але почувався невпевнено. Коридор був низький і вузенький, його піщана конструкція не створювала відчуття безпеки, йому здавалося, що в холодному, трохи затхлому повітрі замало кисню, щоб легені могли нормально дихати. Хоча можливо, що це діафрагма, дошкульно поцілена Дибусом, не могла стати на відповідне місце. Досі при кожному кроці шпигало під ребрами.

Кілька хвилин ішли мовчки. Декілька разів звернули, усі коридори були однаковісінькі. Це породжувало тривогу, аж шкіра затерпала від самої думки, що тут можна залишитися самому й загубитися.

— Окей, от ми й прийшли, — хлопець раптово зупинився біля стіни з дощок. Однієї бракувало, за нею видніла бетонна стіна. — За цим муром пролягає туристичний маршрут, отой зал з різними черепками. Якщо тут справді щось відбувається, і посеред зали хтось чув якісь звуки, тут ми їх тим більше почуємо.

Усі замовкли. Маршрутом напевне проходила екскурсія, чутно було кроки, приглушені слова, сміх. Високий голос оповідачки, яка розводилася про чийсь неймовірний героїзм. За хвилину всі звуки віддалилися, залишилася неприємна, густа тиша. Шацький здригнувся, відчувши, як щось торкається його руки — то була долоня Соберай. Глянув на неї здивовано, але Бася тільки винувато посміхнулася. Руки не відпустила, це виявилося приємно. Але тільки на мить, потім решту почуттів витіснив пронизливий страх. Із плутанини чорних коридорів долинуло далеке, проте виразне звіряче виття.

— Мать твою, — сказав Дибус.

Соберай судомно зітхнула, міцніше стиснула Теодорову Руку.

— Можеш визначити, де це? — запитав Шацький, задоволений, що в голосі не вчувається тремтіння.

— Луна може ошукувати, але гадаю, що це в західному напрямку, у бік синагоги й костьола святого Юзефа. До Підвалля в мене все описано, а потім побачимо.

Далі йшли набагато повільніше й обережніше. Першим Дибус, за ним Шацький і Соберай, яка досі не відпускала його руку. Мовчазний Вільчур ішов останнім. Шацькому майнула думка, щоб вивести звідси старого поліцейського. Якщо в нього справді клаустрофобія, і в цьому підземеллі в нього станеться серцевий напад, це суттєво ускладнить їхню прогулянку.

— Де ми зараз? — запитав він. Вони подолали біля ста метрів, коридор помалу спускався униз, досі проминули одне роздоріжжя й одне бічне відгалуження, засипане уламками лесу.

— Під міськими мурами, ліворуч — старе місто, праворуч Підвалля. Чуєте?

Виття повторилося, навіть, якщо було голосніше, то хіба що трохи. Соберай глянула на годинника.

— Котра?

— Майже третя.

Йшли повільно, моторошне виття чулося щоразу, як вони зупинялися. Пізніше пролунав чіткий, металічний звук, наче хтось впустив гайковий ключ на бетонну підлогу. Дибус зупинився.

— Ви чули?

— Ходімо, — поквапив Шацький і потягнув за собою Соберай, її рука вислизнула з його спітнілої долоні.

— Боже мій, — глухо процідила вона таким тоном, що всі подивилися на неї. Бася Соберай повільно підняла долоню догори, у білому світлі ліхтариків було видко, що вона вся червона від крові. Жінка зігнулася, вочевидь збираючись виблювати.

— Басю, ну ж бо, заспокойся, — Шацький обережно допоміг їй випростатися. — Нічого не сталося, я порізався в прокуратурі й не встиг перев’язати. Я не відчував, що кров потекла, пробач.

Вона глянула на нього сердито, проте їй вочевидь попустило. Мовчки вийняла з кишені тонкий шовковий шарфик і перев’язала Шацькому долоню.

— Не знаю, чи не краще, аби сюди прислали якихось фахівців, — буркнула вона. — Дивні підземелля, дивне виття, невідомо, чого ми тут шукаємо, та ще й ця кров, погана прикмета.

— Ми шукаємо Шиллера, — сказав Шацький. — Досі коли хтось у цій справі зникав, то потім його знаходили оббілованого, мов підсвинка.

— Точніше ягня, — виправив Вільчур. — Підсвинок трефний.

— Трефний?

— Некошерний.

— Так чи сяк, існує можливість, що цього разу ми знайдемо когось швидше.

— А чому ти взагалі певен, що це якось пов’язане?

— Виття, гавкіт, усе збігається.

— Ти що, здурів? — Соберай виглядала здивовано-обуреною, і їй це дуже личило. — Із чим тобі гавкіт збігається?

— А що на картині в костьолі? Викрадення дитини, убивство, виточена за допомогою бочки кров і покинуті рештки собакам. Чого ми ще не бачили?

— Ой Боже, — ойкнула Соберай, але не тому, що почуте її перелякало. Цього разу виття було голосніше, виразно чулося лютий, оскаженілий гавкіт. Спотворений звивистими коридорами звук здавався пекельним, від нього ціпеніло тіло, наїжачувалося волосся, м’язи напружувалися в очікуванні сигналу до втечі.

— Ми ще не зайшли так далеко, — зойкнув і собі Дибус. — Може, краще вшиваймося.

— Спокійно, — холодно наказав Шацький. — Чого ви там сподіваєтеся? Собаки Баскервілів? Пекельної тварюки, із чиєї пащеки пашить полум’я? Пес це пес. У вас є зброя, інспекторе?

Вільчур відхилив полу піджака, поруч із запалою грудною кліткою погойдувався в кобурі предмет, який скидався на класичного поліцейського «Вальтера».

— Ходімо. Швидко.

Рушили. Моторошні звуки блискавично наближалися, Шацький не міг позбутися враження, наче стоїть посередині шосе, а просто на нього мчить, засліплюючи фарами, автомобіль. А він, замість того, щоб відскочити вбік, раптом кидається на машину. Це пес, це лише переляканий собака й акустика цього невеликого приміщення, ото й тільки, лише собака, подумки повторював Шацький. Попереду Дибус різко зупинився, прокурор за інерцією наскочив на нього, а далі все почало відбуватися швидко, надто швидко й надто хаотично.

Кларин брат зупинився, бо за поворотом коридору починалися видовбані в лесі сходи, вони спускалися вниз крутою спіраллю в чорну темряву, звідки долинав оскаженілий гавкіт, уже не просто голосний, а оглушливий. Може, він хотів застерегти решту, може, хотів переконатися, що далі, але його наміри зробилися неважливими тієї самої миті, коли Шацький штовхнув його, і він, коротко скрикнувши, упав униз. Прокурор похитнувся і впав навколішки, якимсь дивом йому вдалося зберегти рівновагу, і він заціпенів у химерній позі: ноги по коліно залишалися на рівні коридору, а долонями він упирався в стіни цієї, так би мовити, сходової клітки. Хтось іззаду, Соберай, а може, Вільчур, схопив його за поли піджака і він уже хотів було полегшено зітхнути, аж раптом перед обличчям з’явилася морда оскаженілого пса, із палаючими очиськами, вкрита пилюкою, слиною й закреплою кров’ю. «Хотів собаки Баскервілів? — подумав Шацький. — От і маю».

Собака, дворняга завбільшки як вівчарка, не кинувся йому до горлянки, а спинився за кілька сантиметрів від його обличчя й оглушливо гавкав. Не в змозі втримати рівновагу на вузьких східцях, він дряпав їх пазурами, здіймаючи в повітря задушливу хмару лесової пилюки. Переляканий і приголомшений Шацький відірвав одну руку від стіни, щоб захиститися від зубів тварини, і то була його друга найбільша помилка того дня. Перша ще була перед ним. У момент, коли він змахнув перед собачим писком закривавленою долонею, обгорнутою просяклим від крові шарфиком, тварюка оскаженіла. І якщо ще на долю секунди раніше Шацький міг втримати рівновагу, то після укусу він геть її позбувся і, виючи від болю, скотився разом із псом зі сходів, впавши нарешті на щось м’яке, що було, мабуть, Мареком Дибусом. Ліхтарик злетів з голови і тепер під якимсь дивним кутом освітлював його боротьбу з потворним, роз’юшеним собацюрою. Одна долоня була ув’язнена між собачими щелепами, другою Шацький марно силкувався відтягнути голову тварини. Шарпав за мокру шерсть, репетуючи й виючи від болю, але пес не збирався відпускати, навпаки, вгризався дедалі міцніше, Теодор виразно відчував, як під натиском щелеп розлазяться тканини м’язів. Більше скоряючись інстинктові, ніж розуму, він відпустив собачу голову й сягнув до кишені піджака по «Глока». Несамовито звиваючись, намагаючись висмикнути тіло з-під лаписьок, які замість лесу, шматували тепер його живіт, він якимсь дивом зняв пістолет із запобіжника, сунув собацюрі до писка біля самої своєї долоні й вистрілив.

Його крик болю злився з оглушливим звуком пострілу; хмара мозкової речовини, яку постріл викинув із собачого черепа, впала Шацькому на обличчя дощем мокрих, липких краплин. У ту ж мить на сходах зблиснуло біле світло ліхтарика, вихоплюючи те, чого не бачив Шацький, але що гавкало як скажене. Блиснув вогонь. Раз, удруге, втретє.

Гавкіт перетворився на тихе скавуління конаючої тварини.

Інспектор Леон Вільчур підійшов до прокурора й допоміг тому підвестися, трохи віддалік із землі зводився Дибус, вище на сходах видніло світло ліхтарика Соберай. Схоже, усі відбулися переляком. Ну, майже всі.

— Мать твою. Здається, я відстрелив собі шматок пальця.

— Покажи, — рішуче сказав Вільчур, уперше звертаючись до нього на «ти» й різко смикнув руку Шацького. Той засичав від болю. — Воду маєш? — запитав Дибуса.

Вода була. Марек витягнув пляшку з рюкзака. Вільчур промив прокуророві долоню, виглядала вона жахливо. Порізаний уламками склянки великий палець і досі кровоточив, на долоні видніли глибокі сліди ікол клятого собацюри (собак Шацький ніколи не любив), а пошматовані сухожилля між великим пальцем і долонею безпомильно вказували, куди пройшла куля, перш ніж прошити мозок тварини. Старий поліцейський вправно оглянув рани, а тоді наказав переляканому й досі Дибусові зняти сорочку, подер її й старанно перев’язав Шацькому руку. Прокурор був уражений холоднокровністю поліцейського.

— Окей, можна вже повертатися? — запитав їх провідник і знавець підземелля, його нажаханий погляд свідчив, що він був на межі істерики. — Так чи сяк, я в цьому Мордорі не зроблю й кроку далі.

— Аж ніяк, — Шацькому, щоправда, хотілося блювати, жовч підкочувалася кислою хвилею, але роками вироблений механізм переміг. — Мусимо знайти місце, звідки вони прибігли.

— Але як, — Дибус мало не плакав. — Адже виття більше не чути.

— Зате є слід із крихт, — зауважив прокурор, кивнувши на підлогу, де собачі пазурі залишили симетричні борозни.

Рушили вперед, покинувши за собою два собачі трупи, цього разу передом ішов Шацький. Він був у відчаї, будь-що мусив довідатися, що чекало їх у кінці коридору.

8

— Це обов’язково?

Вероніка розуміла, що за цим ображеним, похмурим питанням не криється відсутність суму за батьком, бо цей сум годі було уявити чи тим більше збагнути, він пронизував душу дівчинки щосекунди, знову й знову. Вона добре це знала, бо й сама походила з розлученої родини. Її батьки розійшлися, коли вона вже вчилася в університеті, та однаково це був найгірший спогад її життя. Розлучення з Теодором було важким, її щохвилини огортала хвиля гніву, хотілося видряпати йому очі за те, що він її зрадив і обдурив. Та ніщо не могло зрівнятися з тим, як колись батько запросив її до кондитерської на Шпитальній, і там повідомив, що вони з мамою більше не будуть разом. Більше до цукерні Веделя вона ніколи не ходила.

Це не була відсутність туги, бо якби Гельця могла телепортувати на коліна до свого батька, то миттєво би це зробила. Це був бунт, витіснення, спроба з’ясувати, що можна собі дозволити. Напруження емоцій, які пов’язували її з батьками до меж витривалості й перевіряння — витримають чи ні. А ще демонстрація лояльності до матері, можливість сказати: глянь, я приймаю твоє життя, мені подобається Томек, а тато поганий, тато нас покинув, покараймо його.

І вона, звісно, могла із цим погодитися, це було так зручно — пригорнути доньку, нехай би стала на її бік, вони удвох порахуються з негідником, пліч-о-пліч. Але ця зручність була підступною. Гельця до цього непричетна, вона не повинна вникати в їхній конфлікт, нехай будує своє життя з татом і мамою, навіть якщо ті більше не стоять поруч, обнявшись.

— Авжеж, обов’язково. До того ж, ти сама цього хочеш, не розумію, чого ти так розійшлася.

— Ну, бо цей автобус так довго їде. А так я могла би поїхати з Томеком на байдарки. Уже тепло, він обіцяв, що ми поїдемо по теплому.

Вероніка усміхнулася, але в душі її аж чорти брали. Доньчина прихильність до її нового чоловіка дратувала до неможливості. Від розповідей колег, які знайомили дітей з новими партнерами, їй аж волосся ставало сторч, а в неї все виглядало аж надто ідилічно. Та попри це її аж тіпало від Гелиних дифірамбів. Вероніка не розуміла, чому це так на неї впливає, доведеться поговорити із психологом. А може й ні, може, це тому, що вона досі його кохає, досі відчуває з ним зв’язок, а до Томека їй байдужісінько, вона ж бо знає, що все це показне, нещире, розраховане на те, аби втерти носа сивому гівнюкові. І раптом її донечка посеред цієї ідилії, у той час, як її мати досі не зазнала нормального оргазму в обіймах нового партнера, просто захоплена абсолютно чужим для неї чоловіком. Хай йому грець!

— От, що я тобі скажу, доню. Ти поїдеш, і гарненько розважишся, побачиш нові місця й викинеш таткові свого нового коника, як-от мені в понеділок, аби він розумів, що його донечка виросла. Та й для нього якась різноманітність, сидить, бідолаха, весь час в тому кабінеті, нудьгує, треба його трохи розворушити, га?

9

Поранена рука боліла нестерпно, біль розливався догори хвилями, наче дурний собацюра продовжував висіти, учепившись у долоню. Прокурор Теодор Шацький щиро сподівався, що на сьогодні найгірше минуло.

Сліди собачих пазурів привели їх до невеликої зали, схожої на ту, що біля семінарії, де почався їхній похід. Там були три саморобні клітки, трохи собачого лайна, море крові й труп Єжи Шиллера. Знахідку кожен сприйняв по-своєму: Дибус блювонув, вивертаючи назовні всю свою травну систему. Бася вимкнула ліхтарика, щоб нічого не бачити. Вільчур закурив сигарету. Шацький, відчуваючи неймовірну втому, викликану зниженням рівня адреналіну в крові, сів на одну із кліток і простягнув руку по сигарету. Вільчур послужливо відірвав фільтр і простягнув прокуророві запальничку. Спершу Шацький хотів відмовитися й попросити сигарету з фільтром, але махнув рукою й закурив. Дим угамував нудоту, яка підкочувала до горла, видмуханий крізь ніс, ненадовго заблокував нюхові рецептори, дозволяючи відпочити від трупного смороду. Щацький з подивом відзначив, що «Кемел» без фільтра смакує краще, ніж звичайний. Ба більше, узагалі смакує.

— Де ми зараз? — запитав ще й тому, щоб Дибус міг переключитися, бо Шацький не хотів бачити панічного страху, виразно помітного в очах хлопця.

Дибус витягнув карту, поцятковану різними кольорами й розіклав її біля прокурора.

— Саме в цьому місці я ніколи не був, дійшов сюди, — показав точку на карті поза міськими мурами, неподалік перетину Замкової й Староміської. Якраз недалеко від покинутої садиби. Наскільки пригадував Шацький, там була галявина.

— Там нічого немає, — сказав він.

— Тепер немає, — погодився Дибус. — Але раніше там був цілий район. Дерев’яні будинки, тому нічого й не залишилося. А це приміщення влаштував собі певне якийсь захланний купець, котрий вирішив, що грабіжники шукатимуть передусім під будинками багатіїв, а не під хатами бідноти на Підваллі.

— Треба перевірити, чи можна якось звідси дістатися до будиночка на Замковій, костьолу й дому Будника на Кафедральній. Мені здається, що ми встановили, яким чином тіла переміщалися з одного місця на друге.

— Ти впевнений? — Соберай трохи отямилася, але й досі була страшенно бліда.

— Мабуть, що так. Мені відучора не давала спокою одна деталь, а саме труп Ельжбети Будник. Під нігтями в неї був пісок, так жовтий морський пісок. Під час розтину я на це не звернув уваги, пояснив це собі тим, що їй, може, подобалося порпатися в землі, або що це пісок з місця злочину. Але нині вранці я перевірив біля кущів під синагогою, і в неї у садку. В обох місцях звичайна чорна земля.

— От тут — інша справа, — буркнув Вільчур, шкрябнувши по стіні, під нігтем залишилося трохи жовтуватого лесу.

— Точно, — Шацький подався в куток приміщення, подалі від трупа, щоб докурити сигарету.

Лише тоді зробив те, на що досі не міг наважитися. Глянув на труп Шиллера, присвітивши собі ліхтариком. Бізнесмена-патріота можна було впізнати лише тому, що його прикували до стіни досить високо, і собаки не зжерли йому обличчя. Решта, від грудної клітки вниз, була кривавим обрубком, Шацький не міг примусити себе здогадуватися, які саме частини тіла були порозкидані по долівці. Нехай цим займаються спеціалісти.

— Підемо вже? — тихо запитала Соберай.

— Ми однаково тут нічого не зробимо, — проскрипів, підводячись, Вільчур і зиркнув на годинника. Його знервованість і нетерплячість геть не підходили до звичайної незворушності. — Треба викликати спеціалістів, щоб прислали рефлектори, торбинки для речових доказів. Приміщення й усе довкола треба оглянути, гадаю, що тут буде й місце, куди потрапили Будник із дружиною, там повинні залишитися якісь сліди.

— Може, навіть більше, ніж нам здається, — Шацький повільно обернувся, освітлюючи приміщення. — Досі ми діяли на умовах, продиктованих убивцею, знаходили все прибране й спеціально приготоване для нас, а на це місце натрапили зарано.

— Чому?

— Оте клацання, яке ми чули, перш ніж на нас напали собаки, дивіться, на клітках є якийсь годинниковий механізм, він відкрив їх перед нашим приходом. Проте якби не хлопчина з геніальним музичним слухом, ми б сюди не прийшли. Собаки порозбігалися би підземеллями, ще трохи пожили, може, з’їли рештки Шиллера, може, їм вдалося би якось вийти з лабіринту, а ми знайшли би їх над Віслою і це була би ще одна загадка. А якби й не знайшли, нам напевне підказали би. Хай там як, ми напевне прийшли сюди зарано і це напевно суперечило планам убивці. Ми повинні цим скористатися і якомога швидше викликати техніків.

— І попередити їх, аби були обережними, — додала Соберай.

— Хе, я знав, що цей збоченець не сидів тут при свічці! — пролунало з бічного коридору, у якому непомітно зник Дибус. — Ходіть сюди, я знайшов акумулятор!

За цю тисячну частинку секунди, яка була потрібною, щоб поєднати факти, Шацькому аж розжарилися нейрони. Але Вільчур виявився швидшим за нього.

— Облиш! — надсадно загорлав поліцейський, Шацький ніколи не чув такого крику. Він закричав запізно.

Спочатку прокурор Теодор Шацький побачив білий спалах, потім пролунав вибух, а тоді ударна хвиля гепнула ним об стіну, мов ганчір’яною лялькою. Рештки свідомості відзначили неймовірне почуття полегші, те, що він поринав у темряву, означало, що йому перестане боліти. Може, на хвилину, може, назавжди — але перестане.

10

Скидалося на те, що все, чого можна було довідатися в сандомирському архіві, він уже знайшов. Час рушати далі, на щастя, йому імовірно не доведеться виїздити за межі воєводства, аби здобути всю потрібну прокуророві інформацію. Хтозна, якщо йому пощастить, завтра роботу буде завершено. Смішно, допомога правоохоронним органам у складній справі виявилася простішою, ніж традиційні пошуки гербової шляхти.

Він міг залишити всі документи в читалці й піти, так він робив завжди, та цього разу взяв їх під пахву й повернувся до молитовного залу. Навіщо? Йому явно передався настрій кримінального слідства, що в непричетних завжди викликає підвищену підозріливість, обережність і параною. Не хотів залишати потрібні прокуророві документи на видноті, аби будь-хто міг до них зазирнути. Будь-хто, тобто сам убивця, його спільник чи наближена до них особа. Крім того, його дратувало, що головний зал архіву продовжував викликати в нього страх, і він не міг спокійно про це думати. Невже він справді такий полохливий? Один дивний випадок, один побачений у тумані труп, та ще й здалеку — і він тремтить, як стара баба.

Тому Роман Мишинський рішучим кроком переступив через поріг важких сталевих дверей і увійшов до головного приміщення синагоги. При світлі пообіднього сонця у вікні воно більше не виглядало страшним, зате здавалося добряче запилюженим. Намальовані на склепінні знаки Зодіаку не були похмурими чи грізними, а лише невправними, виконаними невмілою рукою майстра з вісімнадцятого століття. Попри це Роман почувався не досить упевненим, піднімаючись хисткими східцями нагору — бо ж іпотечні книги були найвище, біля отих клятих містків і триклятих вікон, звідки видно трупи.

Він поклав документи на відповідне місце і став біля «свого» вікна, вирішивши, що сприйматиме це як своєрідну психотерапію. От, будь ласка, я стою й зі мною все гаразд. Місце як місце, усе окей.

І цієї ж миті риштованням пробігла якась дивна вібрація, уся конструкція затріщала по спаяних і скріплених швах, місток відірвався і з гуркотом вдарився об підвіконня, наче запрошуючи пошукати нових небіжчиків.

Роман Мишинський підстрибнув і перелякано скрикнув.

— Ви що тут, здуріли, чи як? — унизу стояв директор архіву й осудливо дивився на нього.

— А що я? Що я? Хіба я винен, що у вас тут якісь тектонічні рухи?

Докір зник з директорових очей, зате з’явилася легенька поблажливість до цього явно несповна розуму дивака.

— Авжеж, тектонічні рухи. Я можу вам ще чимсь допомогти? Бо якщо ні, — тут він злостиво всміхнувся, — то я хотів би зачинити наш місцевий центр сейсмічних досліджень.

11

Він розумів, що справи кепські. У житті йому довелося подивитися не один документальний фільм про війну, щоб утямити, що справи дуже й дуже паскудні. Зараз його організм працює в іншому режимі, у жилах більше гормонів, ніж крові, біологія прагне дати йому максимальні шанси вижити. Але насправді в нього відірвані кінцівки, бебехи лежать у калюжі, він не може розплющити очей, якщо побачить все це, то в нього напевне почнеться якась істерика й він спробує повзти з відірваною ногою або силкуватиметься запхнути кишки назад, досередини. Трохи шкода, що все так закінчується, та з іншого боку, може все-таки існує якесь «потім» або якесь «від початку», хтозна.

— Уставай, Тео! Не можна тут залишатися! — біле світло засліпило його навіть крізь повіки, Шацький затулив обличчя долонею, подумавши, що його рука все-таки на місці, а це вже добрий знак.

— А мої ноги? — безглуздо запитав він.

— Що твої ноги? Уставай на свої ноги, треба винести звідси Марека, може, ще є шанс його врятувати. Швидше, Тео, благаю! — у голосі Соберай з’явилися плаксиві, істеричні нотки.

Прокурор Теодор Шацький закашлявся й наважився розплющити очі. У повітрі було повно лесової пилюки, промені ліхтариків утворювали в ній лінії, якісь білі тунелі. Обличчя Басі Соберай було вкрите щільним шаром лесу, на ньому блищали перелякані очі, вологі вуста, які та весь час облизувала, і місце, де з носа висіла шмаркля. Сам Шацький був запилюжений, одяг пошматований, але тіло неушкоджене, він міг ворушити руками й ногами, от тільки голова страшенно боліла, і ще спина в тому місці, де він врізався в стіну. Насилу підвівся, у голові запаморочилося.

— А Вільчур?

— Перев’язує Марека.

— Біжи нагору якомога швидше, виклич швидку. До місця, де собаки, дорога пряма, потім треба дивитися на стрілки. Тримай, — і тицьнув їй свого «Глока».

— Ти що, здурів?

— По-перше, інші собаки, по-друге, злочинець. Не сперечайся, біжи! — він підштовхнув її до виходу і, похитуючись, подався в бік тунелю, де зник Дибус, там видніло світло ліхтариків і лунали болісні зойки.

Вільчур схилився над тілом хлопця, один ліхтарик був на чолі, другий прилаштований на купі уламків, які залишилися після вибуху й заблокували вхід до дальшої частини печер. Почувши кроки, поліцейський обернувся до Шацького, він був так само вкритий пилюкою, як і всі, але його довгасте, зморшкувате обличчя виглядало ще жахливіше; вуса й світлі очі надавали йому вигляду ритуальної маски. Шацького вразило, що очі Вільчура були сповнені непідробного болю. Старий інспектор наче страждав через те, що до того злощасного коридору потрапив не він, а молодий хлопець, усе життя якого було ще попереду.

— Він і досі в шоковому стані, але якщо в нього є бодай якісь шанси, протягом п’ятнадцяти хвилин він мусить бути на операційному столі, — сказав поліцейський.

Його слова вселяли оптимізм. У Дибуса був відкритий перелом однієї руки, светр помітно просякнув кров’ю, а з дірки в обличчі визирала відкрита щелепа. Та найгірше виглядала відірвана під коліном нога. Шацький не міг відвести очей від білої, розтрощеної кістки, яка стирчала з кукси.

— Я перетягнув пов’язкою стегно, перев’язав рану на животі, хребет, здається, неушкоджений, бо він реагує на біль, здається, що артерії теж не постраждали, це добре. Але довго він так не витримає.

Шацький повернувся й оглянув «кімнату Шиллера», навіть не звертаючи уваги на труп. Він шукав чогось, аби зробити імпровізовані ноші, погляд упав на дверцята собачих кліток. Зняв їх із завіс, розіклав поруч на землі й так зчепив, що вони утворили конструкцію завбільшки із садову хвіртку. Невеличку хвіртку. Вільчур спостерігав за його діями.

— Добре, що він коротший, — зловісно захихотів поліцейський, а Шацький усупереч собі відповів таким самим сміхом, який не мав нічого спільного із чорним гумором, зате був ознакою переляку й зростаючої істеричності.

Треба було поквапитися.

Обережно перенесли непритомного Дибуса на ноші й підняли з обох боків. Тягар виявився нестерпним. Хлопець був ставний і кремезний, а клітки зроблені з міцних сталевих прутів. Рушили вглиб коридору, Шацький злегка накульгував. Зробивши кілька кроків, помітив, що біль стегна небезпідставний, бо холоша його костюмних штанів поступово просякала кров’ю.

Лаючись, стогнучи й зойкаючи, дійшли до сходів і собачих трупів. Це було приблизно на півдорозі, а Шацький не міг більше ступити й кроку. М’язи плечей саднили від болю, долоні були стерті об прути до живого м’яса. Він навіть не міг уявити собі, як почувається старший на тридцять років Вільчур. А той нічого про це не казав, лише обперся на стіну й хрипко дихав. Шацький спромігся відшукати рештки волі, спочатку витягнув сходами Дибуса, який стогнав дедалі тихіше, тоді ноші, нарешті допоміг піднятися Вільчурові.

— Я не зможу, — тихо сказав старий поліцейський, коли Теодор повернувся по нього.

— Зможеш, зможеш, це вже недалеко.

— Якщо не зможу, ти мусиш дещо знати...

— Ой, відмахайся, чуєш. Просто треба звідси вийти.

Схопився за ноші з важчого боку, там, де була Дибусова голова, почекав, доки Вільчур підніме з іншого. Хитаючись, змагаючись із болем і запамороченням, нудотою й чорними плямками перед очима, примушуючи кожну клітину свого тіла щосили напружитися, хрипко хапаючи ротом повітря, він ішов уперед, тягнучи за собою ноші, пораненого й Вільчура. Зосередився виключно на тому, щоб зробити наступний крок.

— Ліворуч, — простогнав за ним Вільчур. — Ліворуч!

Справді, він пішов автоматично, не глянувши на стрілку. Необхідність відступити на два кроки так його пригнобила, що він перелякався й розплакався. Тепер йому точно забракне сил. Схлипуючи й шморгаючи носом, він усе-таки примусив себе звернути в потрібному напрямку й знову зосередився виключно на кроках. Один, другий, третій. Він був на межі, його підтримувало хіба що якесь диво, а ще почуття обов’язку й відповідальності за Дибуса. Побачивши вогники, які наближалися, стрибаючи по стінах тунелю звідти, звідки вони прийшли, Шацький навіть не подумав, що це означає, він просто зробив черговий крок. Світлу не довіряв, довіряв лише власним ногам. Один, два, три.

Лише тоді, коли санітар витягнув його на траву перед «Назаретом», лише тоді, коли його поклали на ношах і над собою він побачив блакитне, без жодної хмарки небо над Сандомиром, прокурор Теодор Шацький знепритомнів.