Зерно правди

Православні християни відзначають Світлий понеділок, католики нарешті відбули всі свята, якщо не враховувати осіб з украй правими поглядами, що святкують круглу, 120-ту річницю від дня народження Адольфа Гітлера. Решта Людей Книги теж не марнують часу: мусульмани зустрічають 1442-ий день народження Магомета, а євреї слухають, як президент Ірану на конференції ООН на тему боротьби з расизмом виголошує антисемітську промову. У Польщі 48 відсотків поляків стверджує, що в Сеймі немає партії, яка представляла б їхні інтереси, а 31 відсоток — що жодна не відбиває їхніх політичних поглядів. Індія запускає на орбіту шпигунський супутник ізраїльського виробництва, Росія застерігає НАТО, що маневри в Грузії — це провокація, а в Італії «Ювентус» покарано за расистські вигуки вболівальників, найближчий матч відбудеться без глядачів. У Сандомирі 37-річний мешканець паркує свого «Форда-фієсту» в магазині сантехніки на вул. Міцкевича, неподалік розпочинається дієцезіальний етап XIII Конкурсу Біблійних Знань. Усі 44 фіналісти уже виграли одноденну інформаційно-відпочинкову поїздку до обителі в Ритвинах. Трохи тепліше, але не надто, температура вдень сягатиме 13 градусів, як на злість сонячно й без опадів.

1

Снилася йому якась дурня. Неймовірна дурня. Він знову був у «Лапідарії», де замість рок-музики лунали шлягери вісімдесятих. Коли Шацький простягнув руку до пляшки води, що завжди стояла біля ліжка, у вухах продовжувало звучати «Wake Me Up Before You Go Go». У міру того, як він очунював, спогади про сон швидко блякли, хоча й не настільки швидко, щоб це прибрало вираз здивування із заспаного обличчя. Грав «Wham!», він танцював з різними жінками, там явно були Татарська, Клара, Вероніка й Соберай. На Басьці була тільки червона мереживна білизна, це справді виглядало б дуже еротично, якби не з’явився Гітлер — якраз на словах уои put the boom boom into my heart. Справжнісінький Адольф Гітлер, з маленькими вусиками, у нацистському мундирі, низький, кумедний чоловічок. Може, низький, може й кумедний, але танцював він шикарно, наслідував рухи Джорджа Майкла, як бог танцю, дівчата розступилися на майданчику, усі плескали в долоні, а посередині танцював Гітлер. Раптом він схопив Шацького за руку й вони закружляли разом, уві сні почуття приємності боролося з відчуттям абсурдності танців із Гітлером. Гітлер танцював прекрасно, чуттєво, вести його було легко, він відгукувався на кожен рух. Останнє, що запам’ятав Шацький — це усміхнений Гітлер, який по черзі піднімає руки над головою, зальотно дивиться на нього й верещить соте on baby, lets not fight, well go dancing and everything will be all right. Ну, якось так. Ну й ідіотизм, Шацький недовірливо похитав головою, спрямовуючи своє виснажене сорокарічне тіло до ванної. Пісяючи, він нарешті скорився зростаючій у його горлянці потребі, і прохрипів у дзеркало слова приспіву.

Вічну дилему, що спершу: прийняти душ чи поснідати, Теодор вирішив соломоновим способом, накинувши якусь одежину й вирушивши до крамниці, щоб трохи провітритись і зосередитися перед зустріччю із профайлером. Бася вже з ним колись працювала, Шацький про нього лише чув, чувак був із Кракова і в південній Польщі був особою легендарною, причому легенди кружляли як про його геніальність, так і про ексцентричність. Шацькому це не подобалося, він ніколи не любив зірок, завжди волів тих, хто не кидався в очі, зате чітко виконував свою роботу. Гарний слідчий повинен бути, як гарний воротар, який, може й не захистить ворота від неминучого голу, зате абичого не пропустить. У правоохоронних органах немає місця для Бартеза чи Боруца.

Він стояв у кооперативному магазині в черзі до каси, рука весь час несвідомо вистукувала по стегну початок пісні «Wham!» па-па-па-пам-пам, погляд блукав по розкладених на вітрині холодильника ковбасах. І які ж вони були смутні. Чесно, він ніде більше не бачив таких сумних ковбас, як у цій крамниці. Більшість здавалася несправжньою — пластмасова підробка, виготовлена за допомогою зіпсованого термопластавтомата. А ті, що здавалися справжніми, у свою чергу були занадто справжніми, мінилися різними барвами, підсохлі або мокрі. І на додачу чомусь дуже мало коштували. Тож попри бажання з’їсти шматочок мисливської ковбаски до кави, Шацький стояв у черзі, тримаючи в обіймах гомогенізований сирок, шматок твердого сиру, томатний сік і дві булки, і прислухався до розмови двох жінок, що стояли за ним.

— Добра дитина, от тільки охочіше читав би Євангеліє від Івана, усі ці страшні суди й жахіття, для нього це як Сапковський. А на конкурсі якраз Євангелія від Івана не буде.

— А конкурс нині?

— Так, в інституті. Якраз починається, навіть трохи хвилююся. Учора ми ще з ним повторювали, то він мене запитав, чи Марія-Магдалина була дружиною Ісуса. Звідки це вони беруть?

— З Дена Брауна. А Магдалина чи не в Білгораї показувалася, так?

— У Палікота?

Жінки захихотіли, Шацький теж посміхнувся. Водночас ця розмова щось йому нагадала, бо відчув знайоме свербіння в голові. Ден Браун, учорашні загадки, магічний камінь, Кабала. Знову щось утікає, треба або більше спати, або якийсь магній приймати.

— А може, ковбаски спробуєте? — касирка посміхнулася так радісно, наче побачила сина після довгих років розлуки. — «Живецьку» смачненьку привезли, зрештою, що там казати, — підвелася з-за каси й відрізала добрячий шматок, — ви самі скуштуйте. Мужикові м’ясо потрібне, а не сирки, як модельні якійсь.

Шацький чемно подякував і з’їв шматочок, хоча й ненавидів їсти, доки не сьорбне кави. «Живенька» була паскудна й немовби розросталася в роті, та попри це він усміхнувся й узяв сто грамів. Непомітно роззирнувся, чи в крамниці випадково немає якогось телебачення, бо ніколи ще за сорок років ніхто в жодному магазині не поводився з ним так запобігливо-ґречно. Камер не було, лише він, послужлива касирка й дві гімназійні мами. Одна всміхалася до нього, друга примружилася й схвально кивнула головою. Повний сюр. Танцюючи з Гітлером, він принаймні був певен, що це сон, тепер Шацький боявся, що божеволіє. Швиденько розрахувався.

Знову було зимно, обдурений сонцем, Шацький накинув легку блузу й тепер трусився від холоду, проте заскочив-таки до швейцарської пекареньки. Кортіло пончика, хоча він і знав, що той буде несмачний.

— Моє шанування, — літній добродій увічливо підняв капелюха, проминаючи Шацького, тоді вклонився.

Шацький машинально відповів на привітання, розмірковуючи, що все це стає доволі дивним, а тоді зайшов до пекарні. Біля каси стояла літня пані, уся в жалобі, побачивши Шацького, відступила від вітрини.

— Будь ласка, будь ласка, мені ще треба подумати.

Теодор нічого не сказав, узяв химерно роздутого пончика й витягнув з кишені жменю дрібняків.

— Не потрібно, — посміхнулася дівчина. — Сьогодні акція.

— Яка акція? — не витримав Шацький. — Візьми одного безкоштовно?

— Акція для нашого пана прокурора, — пояснила літня пані. — А мені, Наталко, оцю сосисочку в тісті, оту таку підрум’янену таку.

Шацький мовчки вийшов, відчував якусь спазму в горлі, м’язи на потилиці напружилися. Йому, певне, сниться якесь тупе шоу, а він не в змозі відрізнити сон від дійсності, не може прокинутися. Здурів!

Швидкими кроками повертався додому, на Длугоша. Минаючи крамницю, де раніше купував продукти, зіштовхнувся зі схожим на вулканізатора в костюмі чоловіком. Той був вочевидь заглиблений у свої роздуми, та побачивши Шацького, увесь аж засяяв, що викликало в прокурора розпач.

— Вітаю, — змовницьким шепотом звернувся він. — У наш час потрібна неабияка мужність, щоб говорити такі речі навпростець. Пам’ятайте, що ми з вами.

— Хто це «ми», заради Бога!

— Ми — звичайні, справжні поляки. Успіхів! — чоловік потиснув йому руку й подався в бік ратуші, а Шацькому лише тепер трохи розвиднілося в голові. Благаю, подумав він, це не може бути правдою. Заскочив до крамниці, штовхнув якогось хлопчину, що звертався до товариша: «Ну, ні фіга собі, блін, щоб «Айс Ті» не було, що це за село задрипане таке», і кинувся до стійки з газетами. Усе миттєво з’ясувалося, він не спав і не здурів, і не був героєм шоу.

На обкладинці «Факту» побачив себе в улюбленому темно-сірому костюмі на сходах сандомирської прокуратури. Обидві руки підніс догори в жесті, який учора означав «кінець запитанням», але на фото це виглядало так, ніби він ставив мур якійсь невидимій загрозі, рішуче non possumm вимальовувалося на його схудлому — це було виразно помітно — обличчі. Заголовок «Таємниче єврейське вбивство?» і короткий текст не залишали сумнівів, на чиєму боці прокурор.

«Прокурор Теодор Шацький (40 р.) учора з надзвичайною рішучістю заявив, що спіймає виродка, який убив двох людей у Сандомирі. Мешканці можуть спати спокійно, за відсутності ксьондза Матеуша він сам розв’яже загадку імовірно єврейського вбивства. Шериф особисто запевнив учора репортера «Факту», що впіймає злочинця, не зважаючи, єврей він, чи араб, навіть, якщо доведеться «витягнути його за вошиві пейси з якоїсь запліснявілої нори». Браво, пане прокуроре! На сторінках 4-5 ми знайомимо вас із докладним описом двох звірячих убивств, свідченнями очевидців і графічною реконструкцією подій».

Прокурор Теодор Шацький заплющив очі. Усвідомлення того, що він щойно став героєм маломістечкової Польщі було жахливим.

2

Насправді йому було байдуже, що в крамниці не виявилося «Айс ті», йому взагалі не хотілося ані цього напою, ані будь-якого іншого, просто хотілося голосно висловити своє розчарування й вилаятися. Ця поїздка від самого початку не складалася так, як хотілося. На світанку довідався, що мати випрала вчора його улюблений джемпер «Аберкромбі», привезений з Мілана дядьком Войтеком. Довелося їхати в занюханому светрі, який він одягав хіба що на лижі, та й то застібав куртку аж під шию. На жаль, біля школи виявилося, що це однаково не має жодного значення, бо Оля захворіла й на екскурсію не їде. Зателефонував до неї, Оля пожалілася, довелося втішати, за цей час усі зайшли до автобуса і, замість того, щоб сидіти ззаду й пити розведену Вальтуром горілку з колою, він опинився в третьому ряду біля Мацека, який на його PSP дивився так, що довелося сховати цяцьку до рюкзака швидше, ніж Кратос дійшов до кінця рівня. Потім йому зробилося соромно, бо ж він міг і Мацекові дати це PSP, нічого йому не станеться. І коли він подумав, що гірше бути не може, над ним нависла Голомбкова й заходилася голосно розхвалювати його твір про самотність і переконувати всіх, який він вразливий хлопець. Нарешті пішла собі. На жаль, не забрала із собою цих пліткарок, Марисі й Стефи, які сиділи ззаду й решту дороги без угаву приколювалися, який же він вразливий і чулий, як хом’ячок. Ні, ну справді, якщо дівчата дозрівають швидше, ніж хлопці, то в цих була якась генетична вада. Зрештою дав Мацекові PSP і до самого Сандомира вдавав, що спить.

Сам Сандомир його не дуже й приваблював, він уже побував тут восени, коли ще було тепло. Батько взяв його із собою, його батьківство, відколи вони з матір’ю розлучилися, складалося почергово з відсутності й нападів екзальтованого підлабузництва. Марцінові хотілося, щоби він бодай раз так не старався, але не знав, як йому про це сказати. Хотів прийти до нього й не потрапити на шикарний обід, не побачити фільму із прокату й нової книжки у своїй кімнаті. Хотілося прийти й побачити батька в кальсонах, як він неголений питиме пиво зі словами: «Сорі, синку, такий нині день дурнуватий, замов собі піцу й телик подивись, чи що». Це була б якась нормальна ситуація, він би дізнався, що в нього є тато, а не якийсь манекен пластмасовий, який втілює програму з підручника для розлучених батьків. Звісно, він розумів, що декому довелося гірше, старий випарувався або присилав есемеску раз на два тижні. Але що з того, однаково все було лажово, навіть оте їхнє розлучення, це його навіть не дуже здивувало. Вражало те, як вони тепер обоє зі шкури лізли наввипередки, мати теж, досить було криво подивитися, як вона хапалася за гаманець, щоб утішити свою нещасну дитину зі зруйнованої сім’ї, навіть, коли не вистачало комунальні заплатити. Йому було соромно, що вони виявилися такими слабаками, що ними так легко керувати, настільки легко, що це навіть задоволення не справляло жодного, наче проходиш усі рівні в занадто примітивній грі. Добре, що залишалася скрипка, вона була чесна, не брехала, не обіцяла забагато й не підлабузнювалася. Звісно, могла віддячити, проте вміла бути безжальною, усе залежало від нього, авжеж, зв’язок зі скрипкою був найчеснішою угодою в недовгому ще житті Марціна Ладоня.

Заглиблений у своїх невеселих думках, позбавлений «Айс ті», якого йому насправді не хотілося, він стояв осторонь групи й чекав, доки їх запустять до сандомирських катакомб. Голомбкова дивилася на нього вологими очима, мабуть, думала, що він знову відчужується, усамітнюється, бідолашний хлопець, занадто вразливий як для сучасного світу. Узагалі-то він її любив, але часом учителька перетворювалася на таку далеку від реальності кретинку, що викликала співчуття. Що з ними всіма відбувається, усі такі розм’яклі, справжні тюті, розлазяться на очах, мов промокатка під дощем, а потім ще й дивуються, що діти їх не поважають. Діти, теж іще, та він на пальцях однієї руки міг перелічити незайманих серед однокласниць. Риська, бо задурна, щоб розкинути ноги й Фаустина з католицької родини, ця, певне, зачопована свяченим кілком і зашита, ото бідолаха. Ну, і ще Оля, але Оля, звісно, інша.

— Маріо, хильнеш? — Вальтерові вже очі блищали, і Марцін подумав, що може бути халепа. Відсьорбнув трохи міцної «кока-коли», яка відгонила горілкою, потім швидко поклав до рота жуйку.

— Це друга. Першу ми ще перед Радомом оприходували.

— Офігіти, — сказав він, просто аби щось сказати.

Вальтер приклався до пляшки жестом досвідченого алкоголіка, тільки сліпий міг не помітити, чим він підживляє свій п’ятнадцятирічний організм. Марцін був шокований його демонстративністю й тим, що бере участь у цьому дешевому цирку, тоді швидко пересунувся ближче до середини групи, яка вже спускалася до сандомирських підземель. Частині учнів, попри всі намагання, не вдалося приховати захоплення пригодою, тільки дівчата залишалися незворушними, Мері однією рукою трималася за Стефу, щоб не спіткнутися, другою писала есемеску. Невідомо кому, усі були тут.

— ...Сандомир був тоді багатим містом, одним із найзаможніших у Польщі, тут діяв особливий закон, за яким усі мандрівні купці зобов’язувалися виставляти тут свої товари на продаж. Це спричинилося до того, що Сандомир був гігантським, постійно відчиненим торгівельним центром, де можна було купити абсолютно все. — Почувши слова «торговельний центр», Мері відвела нудьгуючий погляд від мобілки, але швидко повернулася до свого заняття. — Сандомирські міщани збагачувалися і, турбуючись про своє майно, товари й безпеку століттями копали під містом підземелля, які із часом перетворилися на величезний лабіринт. Сполучені приміщення сягали дев’яти поверхів углиб лесових порід, коридори простягалися під Віслою аж до замку в Баранові, до інших сусідніх сіл. Досі ніхто не знає, скільки їх є насправді.

Оповідачка мала приємний, веселий голос, але це не змінювало факту, що йому було нудно, бо ж мусив вислуховувати цю історію вдруге протягом кількох місяців. Але навіть якби розповідь не була такою нудною, це не змінило б того, що так здивувало Марціна — славетні сандомирські підземелля виглядали, наче підвал у панельній багатоповерхівці. Цегляні стіни, бетонні підпори, кам’яна підлога, неонові лампи. Нуль таємничості, нуль магії, нуль будь-чого. Просто не віриться, як їм вдалося спаскудити таке місце.

— І раптом татари оточили місто, — низьким голосом розповідала гід, і це лише всіх розсмішило, так і не додавши її словам драматизму. — Халіна Кремп’янка, невтішна після втрати усієї родини, пішла до ворожого табору. Там розповіла татарському ватажкові, що приведе їх потаємними коридорами до міста, бо прагне помститися мешканцям за те, що вони її збезчестили... — оповідачка раптом засоромилася, мабуть, не була певна, що діти зрозуміли, про що саме йшлося.

— Збезчестили? То чого втікала, дурна якась, — буркнула Мері.

— Вау, — завторувала її найкраща подруга.

— Коли татари повірили дівчині, вона довго провадила їх лабіринтом коридорів, а за цей час мешканці замурували вхід до підземелля. Загинули всі загарбники, загинула й героїчна дівчина...

— Як до них дійшло, що й до чого, ото вони вже її збезчестили, — не здавалася Мері.

— Ги-ги-ги.

— ...а на доказ того, що в кожній легенді є дещиця правди, можу вам сказати, що яр Ключиці відтоді здобув свою назву, і нині там можна викопати людські кістки, може, це і є рештки живцем замурованих татарів.

Поволі пройшли до наступної зали, цікавої хіба що тим, що вона нагадувала коридор у шахті. Марцін слухав розповідь про те, як уже по війні місто рятували від обвалу. Це було цікаво, набагато цікавіше, ніж легенди про геройські вчинки. Як гірники бурували канали на ринку, як будинки в центрі довелося розібрати, а потім відновити, як порожні тунелі й підвали заповнювали спеціальною масою, щоб укріпити подірявлену мов сито, породу. Марцін оперся спиною об стіну, слухання не заважало йому витріщатися на смужку лілових стрінгів, яка видніла над джинсами Мері. Може, він був якийсь несучасний, але його трохи дратувало, що майже всі вони намагалися виглядати, як досвідчені шльондри. Добре, що Оля не така.

Оповідачка на мить замовкла, зробилося тихо.

У цілковитій тиші він раптом почув несміливе, далеке завивання, яке долинало немовби з-під землі.

— Чуєте?

Мері обернулася до нього й підтягла джинси.

— А що ми маємо чути?

— Ну, завивання таке із глибин. О, тихо, тихо, знову...

Дівчата перезирнулися.

— Oh ту God, ти що, реально поїхав?

— Але послухайте, справді чути виття.

— Таке виття, ніби хтось когось безчестить, чи може, сатанинське? Бо мене, мабуть, тільки перше цікавить.

— Вау.

— Господи, ну ти й дурепа. Та заткнися на хвилину й послухай.

— Та сам іди полікуйся, псих ненормальний, усе Олі скажу.

Дівчата захихотіли й приєдналися до групи, яка переходила до наступної зали. Марцін залишився, припадав вухом до стіни в різних місцях, аж нарешті знайшов таке, де завивання було чутно найкраще. Дивний це був звук, від нього аж терпло все. Довге, на різній висоті, майже безперервне виття катованої людини або тварини. Хто б не породжував цей звук, йому точно не позаздриш. Хоча, може, йому це здається, може, це вітер або якась вентиляція.

Згасло світло, легенька луна, поєднана із шепотінням, вчувалася лише з напрямку, де зникли його однокласники. Марцін припав вухом до підлоги, щось не давало йому спокою в цьому звуці, чогось він недочув. Шукаючи, де найкраще чутно, він повзав по підлозі, чимраз краще чув виття, тепер уже був певен, що звук породжений більше, ніж одним горлом. І крім виття було ще щось, інший звук, знайомий, нелюдський...

Він майже збагнув, що то було, коли відчув, як його хтось боляче стусонув у бік.

— Що таке, блін... — темряву осяяло мертвотне світло з екрану мобілки. — Маріо? Ти що, охрінів?

Марцін підвівся, обтрусив джинси.

— Бо це завивання...

— Ну да, ясно, на скрипці завивання. Ти йди ліпше бухни, Вівальдо.

3

Старший комісар з науковим ступенем Ярослав Клейноцький сидів, заклавши ногу на ногу, пахкав люлькою й дивився на них спокійним поглядом з-за товстих скелець окулярів. Окуляри були справді товсті, без будь-якого перебільшення, настільки товсті, що було видно опуклу форму лінз, а помітна за ними частина обличчя науковця здавалася значно більшою від решти. Крім цього коротке сиве волосся, така сама коротка борода, гольф, твідовий піджак, костюмні штани й червоні спортивні черевики в стилі доктора Хауса.

Одяг на ньому трохи висів, Шацький подумав, що зовсім недавно він, певне, був гладуном, ледь помітні складки шкіри на щоках, манера одягатися й повільні рухи свідчили про те, що він роками звикав до своєї огрядності. Якої, напевне, позбавила його хвороба або добросерда жінка, вирішивши, що вона не бажає передчасно овдовіти через надмір холестерину в чоловіка.

Крім Клейноцького й Шацького в конференц-залі сиділи Бася Соберай і Леон Вільчур, який раніше показував науковцеві місця злочинів. На вікнах були жалюзі, на великому екрані з’являлися фотографії трупів. Соберай відвернулася спиною до екрану, не хотіла на це дивитися.

Клейноцький ще попахкав люлечкою й відклав її на спеціальну підставочку, яку раніше витягнув з кишені. Якби хтось організував конкурс на типового краківського інтелігента, вибір у старшого комісара був би простим — або гран-прі, або голова журі. Шацький раптом розлютився. Залишалося сподіватися, що за цією екстравагантністю приховувалося щось більше, ніж ясновидіння в наукових шатах.

— Уявіть собі, що недавно я взяв участь у конкурсі на найбільш польське слово. Знаєте, що я запропонував?

«Пішов ти на хрін», — подумав Шацький, увічливо всміхаючись.

— Жовч, — натхненно проказав Клейноцький. — Із двох причин. По-перше, воно складається із самих діакритичних знаків[2], притаманних виключно польській мові, і таким чином претендує на оригінальність та неповторність.

Блін, це вже знущання якесь. Не може бути, що він тут сидить і слухає цю маячню.

— По-друге, слово не лише настільки прикметне, воно містить певні узагальнюючі риси, символічно визначає природу спільноти, яка його, щоправда, не надто часто використовує. Передає певний характерний для поляків ментально-психічний стан. Відчай, розчарування, злостиві кпини й почуття власної непотрібності, постійна боротьба із чимсь і цілковите невдоволення.

Клейноцький замовк, витрусив попіл з люльки й замислено заходився знову її натоптувати, беручи тютюн з оксамитового мішечка кольору тканини на більярдному столі. Приміщенням поширився аромат ванілі.

— Навіщо я все це розповідаю?

— Ми теж себе про це запитуємо, — не витримала Соберай.

Клейноцький увічливо вклонився.

— Звичайно, люба пані прокурор. Я кажу про це, оскільки помітив, що крім злочинів, учинених у стані афекту, існує щось таке, як злочин, скоєний через жовч. І це доволі характерне явище для цього місця на Землі, яке ми хоч-не-хоч називаємо вітчизною. Афект — це раптовий вибух емоцій, момент збудження й засліплення, який ламає будь-які встановлені культурою гальма. На очі спадає червона заслона, і важливим стає лише одна думка: убити. А жовч — це зовсім інше. Жовч скупчується поступово, маленькими краплинками. Спершу іноді відригається, потім перетворюється на неприємну печію, заважає жити, дедалі дужче дратує, наче зубний біль, із тією різницею, що причини її появи не можна усунути за один раз. Мало кому відомо, як із нею впоратися, а тим часом кожна мить із нею — це нова краплинка прикрих емоцій. Кап, кап, кап, — кожне «кап» супроводжувалося пахканням люльки. — Нарешті ми здатні відчувати тільки жовч, нічого іншого в нас більше немає, ми зробили все, щоб із цим покінчити, щоб не відчувати більше цієї гіркоти, цього приниження. Це момент, коли люди здатні покинути все до дідька, наприклад, якщо жовч накопичилася на роботі. Дехто кидає себе. З мосту або даху хмарочоса. Дехто кидається на когось. На дружину, на батька, на брата. І гадаю, що саме із таким випадком ми тут і маємо справу, — вказав люлькою на блідий труп Елі Будник.

— Тобто, тепер конкретно про справу, — зауважив Шацький.

— Авжеж, звісно, ви ж не припускаєте, що я тут теревенитиму цілий день.

Соберай здивовано звела брову, але нічого не сказала. Вільчур залишався незворушним. Досі він нічого не говорив і не рухався, і зараз певне, вирішив, що прелюдія скінчилася й час утрутитися. Старий поліцейський нахилився на стільці, — Шацький ладен був заприсягнися, що він почув скрипіння, причому не лише скрипіння стільця — відірвав фільтр від сигарети й закурив.

— Мушу сказати, що справа дивна, — почав Клейноцький, і Шацький подумав, що зараз почнеться. Він завжди уважав профайлерів якимсь різновидом ясновидців, які дають стільки інформації і так множать сумніви, що в результаті щось-таки відповідає дійсності. Про невідповідності ніхто потім не згадує. — Якби не той очевидний і швидше за все, беззаперечний факт, що вбивцею є одна й та сама особа, я вважав би, що у випадку другого вбивства маємо справу з наслідуванням. Занадто багато відмінностей.

— Наприклад? — запитав Шацький.

— Обидві жертви стекли кров’ю. Начебто все схоже. Та погляньмо на деталі. У потерпілого дуже точно розітнута стегнова артерія. Рішення, певним чином, елегантне, кров випливає швидко, стікає по ногах, кінець. У жінки розпанахане горло так, що нагадує зябра, а це означає багато несамовитих ударів. Він хотів її покарати, принизити, спотворити, йому не заважало, що кров заливає жертві обличчя й тулуб, хлюпає на злочинця. При такому способі перерізання горлянки все довкола мало бути залите кров’ю.

Шацькому пригадалася широка кармазинова калюжа на другому поверсі покинутого будинку.

— Тобто перший злочин було вчинено через жовч, і теоретично, на цьому все й мало б закінчитися. Убивство відбулося, жовч витекла разом із тілом жертви, з’явився спокій, потім почуття провини, докори сумління. Така динаміка. Чому ж він убив удруге? — Клейноцький підвівся й почав походжати приміщенням. — Крім того, обидві жертви були роздягнені. Ніби схожість. Та гляньмо на деталі. Жінку покинули голою в публічному місці, принизивши її ще раз, це все виразно показує, наскільки сильною була потреба вбивства. Тому можемо виключити, що злочинець — хтось чужий або випадкова особа. Убитий чоловік висить у відлюдному місці, більше того, бочку можна сприймати навіть як субститут одягу, зрештою, вона не завдала великої шкоди, це радше деталь. Схоже, що злочинець цього разу підсвідомо соромився свого вчинку, тоді як раніше він прагнув, щоб про це дізнався весь світ. Чому? Поки невідомо, та раджу припустити, що ключем до загадки є перше вбивство і його мотиви. Друге, так би мовити, служить доповненням. Перепрошую за цинізм, але я розумію, що на цьому етапі вам передусім ідеться про те, щоб схопити злочинця.

— Ви весь час кажете про «нього», — утрутилася Соберай. — Це портрет чоловіка?

— Чудове питання, я саме про це й хотів сказати. На жаль, не можна виключити жінку з кількох причин. Передусім жертву не було зґвалтовано. Надзвичайно рідко трапляється, щоб охоплений жадобою помсти чоловік не використав непритомну жінку, бо для неї це додаткове приниження. Крім того, обличчя жінки не спотворене. І це при тому, що винуватець пошматував горлянку жертви гострим знаряддям. Це може вказувати на жінку. Бо для жінок обличчя — це як візитка, маніфестація краси, яка свідчить про цінність, плодючість, краще становище. Знищення цієї візитки є для жінки сильнішим табу, ніж для чоловіка. І нарешті те, про що я говорив раніше. Перше вбивство — це типовий злочин на тлі сильних емоцій, друге скоєне немовби через сором, такий собі обов’язок, бо таким був, наприклад, план помсти. А жінки роблять усе більш системно. Чоловік би зарізав, напруження попустило, і він би заспокоївся. А жінка, виконавши перший пункт, почала б реалізацію другого. Звичайно, я не стверджую, що злочинець — жінка. Кажу лише, що цього не можна виключити.

— Атож, ви нам дуже допомогли, — в’їдливо прокоментував Шацький. — Ви нічого не можете підтвердити, нічого заперечити, усе можливо. Слідство це ніяк не просуває вперед.

— Жертви не загинули в одному й тому самому місці. Що ви скажете на цей факт, пане прокуроре?

— Ви помиляєтеся, — заскрипів іззаду Вільчур.

— Звання не є запорукою непомильності, інспекторе, — відрубав Клейноцький, демонструючи тим самим свою непризвичаєність до того, щоб маломістечкові копи досягали таких кар’єрних висот.

— Аналізи довели, що під убитим чоловіком була й кров першої жертви.

— Може й показали, може й була. Раджу перевірити ще раз, узяти проби в кількох місцях. Психологічно неправдоподібно, щоб убивство під впливом емоцій було здійснене з такими зусиллями. Другий злочин — холодна інсценізація, але перший аж ніяк, це абсолютно неможливо. Та якщо винуватець потрудився розлити там кров першої жертви, це означає, що йому дуже потрібно, щоб ми не знайшли місця, де її справді вбили.

Шацький глянув на Вільчура, той лише кивнув головою на знак згоди. Треба буде перевірити.

— Дякую, — сказав Шацький Клейноцькому. — Таке підтвердження буде для нас дуже важливим.

— Чи нападе він знову? Він може виявитися серійним убивцею?

— Ні, він не вписується в портрет серійного вбивці. Як я вже казав раніше, це більше нагадує втілення якогось плану, помста — перший мотив, який спадає на думку. Тож якщо план передбачає подальші жертви, він уб’є знову.

— Що на це вказує?

— Напис. Залишений на місці злочину. Якби справа була завершеною, йому б не хотілося бавитися в жодні ігри.

— Тобто це гра?

— Або спосіб повідомлення, чого саме стосується помста. Часто месникам виявляється замало смерті особи, яку вони звинувачують у своїх нещастях. Важливо її знеславити, світ повинен дізнатися, за що жертву було покарано. Звичайно, є ще й третя можливість, зрештою, убивці, як і ми, існують у певному метакримінальному просторі.

— Я розумію, куди ви хилите, — зітхнув Шацький. — Що ми дивимося ті самі фільми, і що вбивця просто надряпав кілька випадкових цифр, щоб збити нас із пантелику.

— Саме так.

Клейноцький простягнув руку й вимкнув проектор.

— Пробачте, але я більше не можу дивитися на цей труп.

У приміщенні запанувала тиша. Шацький подумав, що зустріч попри все, була плідною й мусив віддати Клейноцькому належне: він мислив дуже логічно й не дозволяв, щоб надмір теорії запанував над реальністю.

— Якщо припустити, що в списку приречених є ще хтось, то хто це може бути?

— Хтось пов’язаний з ними, — Клейноцький озвучив підозри Шацького. — Спершу дружина, потім чоловік, не думаю, що тепер надійде черга продавчині з Білостоку. Хтось із родини, може, давній приятель, хтось із цієї системи. Якщо вам удасться довідатися, чого стосується справа, якщо знайдете чергову особу, перш ніж він нападе...

Клейноцький міг не закінчувати. Шацький безперестанку відчував, як у голові, відколи почалася ця справа, наче цокає годинник. Просто тепер він цокав швидше й голосніше. Якщо вони знайдуть потенційну жертву, знайдуть і вбивцю. Може, чоловіка, може, жінку, напевне когось пов’язаного з Будниками, когось відомого. Може, того, кого він бачив на вулиці, може того, із ким він навіть знайомий. Глянув на Соберай, яка ще розпитувала профайлера про якісь дрібниці, на Вільчура, який говорив по мобільному в кутку зали. Подумав про інших, про Шиллера, про Міщик, про чоловіка Соберай, химерного патологоанатома Різницького, суддю Татарську, про чоловіка, який уранці зачепив його біля крамниці. Усі вони були певним чином пов’язані, знали одне одного з дитинства, разом ходили на вечірки, поширювали плітки, звіряли секрети, відкривали таємниці. Він не був параноїком, не припускав думки про загальноміську змову мовчання, але помітив, що стає більш потайним у розмовах з новими земляками.

Досі він лише передчував, що розв’язання загадки криється в мурах старого, заснованого на початку польської історії, міста. Тепер був у цьому впевнений.

4

Із зрозумілих причин прес-конференція відбулася без нього. Колене питання про Теодора Шацького, «шерифа-юдофоба» Міщик збувала однаково, холодно заявляючи, що прокурор, який веде слідство, займається службовими обов’язками. Раніше вони хіба що коротко поговорили про першу сторінку «Факту», начальниця лаконічно повідомила, що відбула тривалу розмову з генеральним прокурором, і цю розмову важко було назвати приємною. На те, що слідство в них не забрали й не передали до окружної прокуратури в Кельце, вплинув факт, що генеральний ненавидів таблоїди потому, як побачив там свої фотографії в плавках («Сауна Феміди»), а якийсь таємничий високопосадовець із владних структур заявив, що коли хтось узагалі спроможний прибрати цей містечковий бардак, то саме сивочолий прокурор. Шацький був реалістом, він знав, що це означає: комусь дуже не хочеться, щоб він повернувся до Варшави. Спокійно, у нього таких намірів не було.

Подивився конференцію по телевізору. Кошмар, половина питань стосувалася юдейських ритуальних убивств, решта — серійного вбивці. Четверта влада насилу могла приховати збудження від імовірної появи над Віслою справжнього серійного вбивці. Тобто ні, вона цього навіть не приховувала. Більшість цих недороблених коментаторів справляла враження, наче вони весь час тримали руку в кишені штанів і при слові «серійний» завзято мастурбували. Сороміцький спектакль. Він помітив, що дедалі вище піднімали голови праві націоналісти, непопулярні через свої погляди політики опинилися в центрі уваги, щоб додати середовищу колориту. Різномасті праві депутати сиділи на телебаченні, намагаючись зодягти антисемітські агітки в шати інтелектуальної публіцистики з-під знаку «я лише запитую», а четверта влада вдавала, що бере це за чисту монету.

«Треба себе запитати, чи народ Ізраїля завжди був лише жертвою? Звісно, є кошмар Голокосту, але є й кривавий Старий Завіт, бомбардування Лівану та мур, що розділяє палестинські родини. Я не стверджую, що за сандомирськими подіями стоять євреї, хоча саме в цьому місті, де в минулому відбувалися різні інциденти, це буде жахливою символікою. Я лише стверджую, що нерозумно вдавати, що на світі існує народ, абсолютно позбавлений агресивності. Бо якраз у цьому випадку таке твердження може призвести до ескалації трагедії».

Що ж, на дурість немає ради, Шацький вирішив відмежуватися від цього галасу, зосередитися на доказах, переглянув ще раз усі протоколи, старі й нові. Виглядало це доволі кепсько. Покинута садиба на Замковій стояла в такому місці, що ніхто не міг нічого бачити і, звичайно, не бачив. Вона була поза досяжністю будь-якої камери. Шестицифрові номери не були номерами старих міліцейських посвідчень, перевірка концтабірних номерів та ідентифікаторів мережі «Gadu-gadu» нічого не дала. Кроком уперед було підтвердження гіпотези Клейноцького, що Ельжбету Будник справді не вбили в тому ж місці, що і її чоловіка. Її кров було знайдено в кількох місцях, підозріло рівномірно розлиту, це явно виглядало би по-іншому, якби жінку зарізали там. Шацький знав, що це важлива інформація. Якщо злочинцю було конче необхідно, щоб поліція припинила пошуки місця скоєння першого злочину, отже, воно вказує на нього й підтверджує те, що він напевне не випадкова особа. Тому Шацький наказав обшукати всю садибу на предмет наявності крові. Може, вбивця десь помилився, вилив десь трохи, вказуючи напрямок, звідки він прийшов, може, несвідомо залишив, як у казці, стежку із хлібних крихт. Хліб і кров, знову якась божевільна символіка.

Після конференції він ще раз зустрівся з Міщик і Соберай, і вони все докладно підсумували. Майже все, позаяк Шацький приховав результати своїх нічних пошуків у справі Конспіративного Польського Війська. Звісно, він про це згадав, але не долучив до справи як додаткової слідчої версії, ані не представив як важливої гіпотези. Чому? Бо він відчував, що це лягає чорною тінню на це казкове місто, занадто чорною, щоб він міг довіритися тим, хто тут народився й зростав, тим, хто був закоханий у це місто. Крім того, він дедалі більше переконував себе, що з ним не до кінця відверті. Що він той чужинець, якому розповідають лише стільки, скільки треба, і жодного слова більше. Може, це було несправедливо по відношенню до Басі Соберай, їхня взаємна симпатія міцніла з кожною розмовою, а присутність рудої розумниці-відмінниці справляла Шацькому неабияку приємність. Але вона була місцева, і це означало, що він не міг їй беззастережно довіряти.

Після зустрічі він повернувся до паперів. Мусив переконатися, що не пропустив жодної фрази, жодного слова, жодного фрагменту фотографії. Мусив бути певен, що в документах не криється розв’язок загадки.

5

Годинник над дверима показував майже десяту, а він і досі стирчав за паперами, подумки розглядав кожен елемент пазлів, різні версії виникали в голові, наче фільми. Зосереджений, заглиблений в іншому світі, він різко перевів подих від страху, аж тут на столі задзеленчав мобільних. Повітовий відділок поліції. Це прокурор Шацький? Авжеж. Він геть забув, що сьогодні в нього чергування, тут, у Сандомирі про це було легко забути, бо зазвичай не відбувалося нічого, що вимагало би присутності прокурора на місці подій, хіба що на окружній дорозі ставалася аварія. Він слухав чергового офіцера й знову почувався, як нині вранці в крамниці. Це неправда, хтось вирішив з нього поглузувати.

— Буду за десять хвилин, — кинув він у трубку.

У машині Шацький глянув на план міста, начебто він і знав, де це, але не хотів ризикувати. Близько, звісно ж, тут скрізь усе було близько. Ідучи, він слухав третю програму радіо, саме відбувалася церемонія нагородження переможця конкурсу «Виконавець року». Ним, а точніше, нею, стала Носовська, і Шацький голосно вилаявся. Неймовірно, ну просто, бляха-муха, неймовірно. Він обожнював Агнешку Осецьку, цінував Носовську, купив диск відразу після прем’єри, щоб переконатися, що ця рок-діва зробила з текстами поетеси, як аранжувала славетні пісні, чи вдалося їй позмагатися з композиціями Комеди, Сатановського, Краєвського. Уже перші пісні його приголомшили. Бо Носовська нічого не зробила. Це просто було кільканадцять кавер-версій легендарних текстів Осецької. Жодної нової ноти, просто кавер-версії. Замість різних голосів Феттинга, Єндрусик чи Марилі Родович весь час лунало хрипкувате екзальтоване й претензійне завивання. Шацький був шокований, яким чином співачка ексгумувала поетесу. Він навіть боявся, що буде далі. Хто ще із забутих зірок естради вирішить прогулятися на кладовище? Уявив собі пісні часів ПНР у виконанні Касі Ковальської й зареготав. Це вже занадто.

Проїхав автовокзал, звернув ліворуч і припаркувався за поліцейською машиною. Темряву за гуртожитком технікуму харчової промисловості освітлювали вогні смолоскипів. Щойно вимкнув радіо, як до машини вдерся спів.

— ...а сліз, а крові нашої ринули ріки. Як почуваються ті бідолахи, що їх ти свободи позбавив навіки...

Шацький у відчаї сперся лобом на кермо. Заради Бога, тільки не це. Не чергові патріотичні вибрики. Та ще й із католицьким, ксенофобським графоманським забарвленням. Ми хороші, ви погані, нас винагородити, вас покарати, він справді не бачив різниці між «Боже, що Польщу...» й «Horst Wessel Lied». Другий гімн принаймні був позбавлений зойків та істеричних ридань. Застебнув піджака, натягнув на обличчя сталево-холодну маску прокурора й вийшов у холодний вечір, що пахнув вологою й туманом. Не зробив навіть десяти кроків, як із темряви виринув Маршалок і, занепокоєний, заступив йому дорогу.

— А ви що тут робите, пане прокуроре?

— Прогулююся, — відсахнувся Шацький. — Черговий подзвонив, повідомив про порушення.

— А-а-а... — махнув рукою Маршалок. — Ноцуль трохи перебільшує, насправді нічого не сталося. Хлопці трохи випили, погаласували, сусіди перелякалися.

— Так випили, що аж смолоскипи позапалювали? — Шацький не міг зрозуміти, чим пояснюється тривога в Маршалкових очах. У чому тут справа? Рішуче відсторонив його й подався до юрби, яка горлала «Марш, марш, Полонія». Ну, певне ж, як у цій справі могло обійтися без ненормальних націоналістів, такого бути не може.

На вулиці стояло кільканадцять хлопців віком від сімнадцяти до близько двадцяти п’яти років, частина добряче напідпитку, частина зі смолоскипами. Спершу Шацький подумав, що вони тут роблять, він чув різні речі про сандомирських націоналістів і те, що традиційним місцем їхніх зустрічей невідомо-чому був старий цвинтар радянських солдатів на околиці міста. Технікум харчової промисловості чомусь не дуже асоціювався в нього з патріотичними містеріями, хіба що йшлося про хліб, дідько його знає. Усе швидко з’ясувалося: відразу біля студмістечка був маленький єврейський цвинтар, при світлі ліхтарів і смолоскипів виднів лапідарій, кількаметрова піраміда, збудована з уламків мацев.

— Поляк гине за народ, за вітчизну-маму, — горлали хлопці в чорних сорочках. — Радо терпить голод, холод, дуже часто — шрами. Марш, марш, Полонія...

Цікаво, чи знають вони, що це українська мелодія, подумав Шацький.

Першим бажанням було розігнати це зборище, перш ніж сюди збіжаться журналісти й напишуть чергові нісенітниці про героїчного сандомирського шерифа та його вірних преторіанців. Браво, пане прокуроре! Так тримати! Sieg Heil! А взагалі це цікаво, що таблоїди в усьому світі однаково ксенофобські. Вони знають, що їхній п’яний читач, котрий лупцює вдома жінку, палко прагне, аби йому показали ворога, на якого можна покласти всю провину за власні невдачі. Повагавшись, Шацький подолав це бажання, кивнув Маршалкові й розпорядився, аби сюди якомога швидше прибув Шиллер і три поліцейські автомобілі з Тарнобжега.

— Але навіщо, пане прокуроре? — Маршалкові мало сльози на очі не навернулися.

— Негайно, — гаркнув Шацький і, певне, у його голосі було щось таке, що поліцейський двома стрибками подолав відстань до автомобіля. Проте невдовзі повернувся.

— Та молодь нудьгує, розумієте, у голові дурниці, — знову почав своєї Маршалок. — Вони собі такий патріотичний гурток організували, це ж краще, ніж наркотики.

— Патріотичний гурток, звісно, фашистські педики та й годі, — Шацький дедалі дужче лютував.

— Ну, але там мій син, пане прокуроре. Нащо бучу здіймати, порозганяймо їх та й годі.

Щацький подивився крижаним поглядом і хотів було різко відповісти, але подумав про Гельцю, яка не бажала з ним бачитися, віддалялася й тьмяніла навіть у спогадах. Хто він такий, щоб роздавати гарні батьківські поради? Теодорові стало шкода поліцейського, у будь-якій іншій ситуації він би сказав, щоб йому не морочили голову й порозганяли цю компанію. Але зараз він, по-перше, мусив їх показово покарати, а по-друге, уже розпочав свій, так би мовити, слідчий експеримент. Крім того, він ненавидів націоналістів, теж іще, любителі помарширувати зі смолоскипами, хай їм грець.

— Свобода зібрань! — гаркнув у їхній бік смаглявий брюнет із дуже неарійською зовнішністю. — Можемо тут до одинадцятої стояти! Ні фіга ви нам зробите!

Шацький посміхнувся до нього. Якась там стаття знайшлася, та наразі він хотів з одного боку приспати їхню пильність, а з іншої провокувати присутністю своєю та поліції.

— І свобода слова! — докинув інший, більш «лебернсборнського» типу. — Ми можемо говорити, що нам заманеться, і ви не закриєте рота полякам!

Це знову ж таки не була така очевидна правда, але Шацький тільки ще раз посміхнувся.

— То що, вальсик? — гукнув до товаришів неарійський патріот, і всі заспівали на мелодію мега-шлягера Єжи Поломського.

— Був собі гой, спритний гой, що із жидами весь час воював... Жиди тоді крикнули «йой», що робити, щоб він вгамувавсь...

Шацький ледь не зареготав. Уся ситуація виглядала, без сумніву, сюрреалістичною, а весільний хіт, перероблений на антисемітські куплети, надавав усьому відтінок кабаре. Веселі хлоп’ята дійшли до приспіву.

— У-у-уся зала стріляє з нами, а євреї десятками лежать! Порахуймося з пархами, з нами ж бо сам Арафат!

З одного боку він відчував задоволення, що вони щойно підставилися під статтю, з іншого відчував себе обпльованим. Шацький вірив, що біля витоків будь-чого стоїть слово, що слова ненависті спричиняються до ненависті, слова насильства породжують насильство, слова смерті — смерть. Будь-яке відоме людству побоїще починалося з балаканини.

— ...чорномазих і педрил — за колючий дріт. Лівакам пархатим запустимо газ, от вам ендецький вальсик у шабас!

Якраз із останнім вигуком під’їхала машина, з неї вийшов Шиллер. У джинсах і чорному гольфі він скидався на морського вовка. На хор патріотичної молоді навіть не глянув, відразу підійшов до Шацького.

— Це що за вертеп? — гаркнув Шиллер.

— Перепрошую, що потурбував, але потрібна ваша допомога. Я подумав, що буде краще, якщо ви вгамуєте ваших прихвоснів, перш ніж до міста посунуть паломники як до світового скансену антисемітизму. У нас і без цього купа проблем.

— Що це за маячня?! Те, що я патріот, не означає, що я знаю тут усіх божевільних бритоголових.

Шацький підійшов ближче, випробуваний метод порушення інтимного простору.

— Припиніть, перепрошую, дурня клеїти, — прошепотів він. — Ви гадаєте, що слідство — це такі собі чемні теревені? Ми ретельно перевірили ваші фінансові справи, вашу благодійну діяльність, і я чудово знаю, які організації отримують від вас грошики. Звичайно, під час допиту ви все заперечуватимете, з’ясується, що хтось із бухгалтерів облаштовував це за вашою спиною, а з патріотичних організацій ви знаєте хіба що «Живу вервицю». Але про це пізніше. А тепер підійдіть до ваших хлопців і накажіть їм розійтися, перш ніж ці п’яні фашисти спричиняться до ще більшої халепи.

Чоловіки зміряли один одного поглядами. Шацький гадки не мав, про що думає Шиллер, важливо було одне: не дати зрозуміти, що вся ця побрехенька про фінанси — це блеф. За кілька хвилин бізнесмен розвернувся й підійшов до «марійського» патріота. Вони тихо перекинулися кількома словами.

Ото було б і все, якщо йдеться про слідчий експеримент.

— Боже, дякую вам, пане прокуроре, — полегшено зітхнув Маршалок. — Я вже злякався, що ви... а це ж бо лише діти. Ви повинні зрозуміти, що в нас тут усе по-іншому, люди одне одного знають, усі до всіх гарно ставляться, тут про громаду йдеться, ми повинні разом бути, правда? Навіть якщо в них такі дурощі в голові, як святкування дня народження цього божевільного. На щастя, з віком це минає.

Шацький гадки не мав, чий день народження мав на увазі поліцейський, але йому стало сумно, бо він готував йому прикру несподіванку. З боку міста над’їхали поліцейські машини, на маячках, але без сирен. Зупинилися саме в той момент, коли Шиллер завершив свою місію.

— Готово, — холодно мовив бізнесмен.

— Я скажу, щоб вони поверталися, — поквапився Маршалок, але Шацький жестом зупинив його.

— Забрати всіх, — спокійно наказав прокурор.

— Що? — одночасно зойкнули Маршалок і Шиллер.

— Забрати всіх і посадити на сорок вісім годин. Я налічив чотирнадцять осіб, уранці хочу бачити на своєму столі чотирнадцять протоколів про затримання, жодним менше. Обвинувачення будуть пред’явлені завтра по обіді.

— Але, пане прокуроре...

— Ти сучий сину...

— Ми не переходили на «ти», Шиллере, — холодно процідив Шацький. — А потому, як ви зв’язалися з ультраправими націоналістичними організаціями, раджу вам бути чемним із представниками закону. Будь ласка, відвезіть пана Шиллера назад додому, запобіжні заходи залишаються незмінними.

— Але, пане прокуроре...

— Поліцію на хер! Поліцію на хер! — почали скандувати любителі патріотичного репертуару.

— Давай свиню! — зарепетував хтось. — Свиню давай, сука!

Шацький озирнувся.

Один із хлопців, «лебенсборнський», витягнув із чорного мішка для сміття свинячу голову й жбурнув у бік лапідарію. Голова гротескно застрягла між уламками мацев, рожеве вухо розмірено погойдувалося. Відразу за свинею над цвинтарною огорожею полетів слоїк і з брязкотом розбився об камінь, червона рідина потекла по плитах, заповнюючи жолобки гебрайських літер.

— Кров за кров! Кров за кров! Кров за кров!

— Пане прокуроре, заради Бога! — стогнав Маршалок.

— Я приходжу на роботу о восьмій, пане капітане. Краще, аби ці протоколи на мене вже чекали.

Працівники тарнобжезької поліції байдуже надягали кайданки на непокірних демонстрантів і запихали до машин. Шиллер поїхав, Маршалок плакав, мешканці стримано спостерігали за подіями.

Прокурор Теодор Шацький мовчки попрямував до машини. Час дати собі спокій і подумати, хто може допомогти йому розрубати цей злочинний вузол. У нього вже навіть була ідея.

За його спиною затримані за найкращою традицією патріотичного хору виконували на біс якийсь гімн на мелодію «Інтернаціоналу».

— Польщі ми відродження несемо, геть підлоту, брехні й бруд...

Що ми за країна, подумав Шацький. Самі рімейки і кавер-версії. Хіба тут може бути нормально?

6

У житті не можна мати старих речей, у житті можна мати лише нові. Бажання будь-якого повернення є неможливим, і якби ми це повернення вигадали й записали на папері — то однаково б розчарувалися, бо повернення на папері є лише добіркою уривків, окремих слів, окремих барв і окремих шматків почуття. Уся течія того часу минула безповоротно. Тому, чекаючи на свою чергову жертву, я відчуваю спокій. Не сумую, не згадую, не шкодую. Краще зайнятися практичними справами, поміркувати, що далі. Зрештою, у житті можна мати лише нові речі.

7

Дзиґар на ратушній вежі чотирма ударами оповістив повну годину, а тоді вибив одинадцяту, не відмовляючись від жодного звуку — о цій порі така ретельність здавалася зайвою жорстокістю. Інша справа, що в Сандомирі, крім дітей і поліцейських перед будинком Шиллера практично ніхто не спав. Усі говорили про одне. Зазвичай на кухні, там балакається найліпше, але й у спальнях, на диванах, перед стишеними телевізорами. Говорили всі про одне й те саме. Про знайомий труп, про підозрілих знайомих, про знайомих, які-напевно-це-зробили, про знайомих, які-напевно-цього-не-робили, про мотиви й відсутність мотивів, про таємниці, плітки, невірогідні пояснення, змову, мафію, поліцейських, прокурорів і знову про труп. Але ще й про давні забобони, про вічно живі легенди, міфи, що переказуються поколіннями поколінням, колишніх сусідів, і нарешті — про зерно правди.

Аріадна й Маріуш говорили в супроводі інформаційного каналу, який весь час передавав лише погані новини. Тобто більше говорив Маріуш, вона слухала, заперечуючи досить обережно, не хотіла сварки, бо тоді прокинувся б синок, який спав у сусідній кімнаті, крім того, із чоловіком їй навіть сваритися не хотілося, особливо відтоді, як Аріадна визнала, що він був її найбільшою життєвою помилкою.

— Не розумію. Висить картина вже триста років у костьолі, навіть у кафедральному. Були судові процеси, були засуджені, ще до війни, усі про це знали. А тепер вдають величезний подив, дізнаючись правду.

— Яку правду, ти що, здурів? Цього ніхто ніколи не довів.

— Ніхто не може довести, що це неправда.

— Маріуш, зглянься, усе навпаки. Ніхто не може доводити невинність, доводять провину. Навіть юристом не треба бути, щоб таке знати, це... Господи, ну не знаю, це ж елементарна людяність.

— Це був загальноприйнятий звичай у юдеїв. Щось не так? Зрештою, не лише в нас, здається й у Франції, в інших країнах. А крім того, як ти думаєш, хто чорною «Волгою» їздив?

— Дай вгадаю. Євреї?

— А звідки легенди про те, що дітей заради крові викрадали й до «Волги» затягали? Га? Може, щось-таки було?

— Брехня на брехні, суцільні дурниці. Завжди, коли зникала дитина, бо батьки понапивалися або не догледіли, з’являлися привиди, євреї, цигани, чорні «Волги», що тоді саме було модне. Ти що, не розумієш, що все це казки?

— У будь-якій казці є якась правда, якесь зерно, бодай крихітне.

— Не знущайся, адже кров не кошерна, жоден юдей не торкнувся би маци із кров’ю, блін, ти ж освічена людина, маєш знати такі речі.

— Саме тому, що я освічений, то й знаю, що в історії не буває речей чорних і білих. І що можна розповідати всім про кошерність і шабас, а робити дещо інше. Гадаєш, що коли Ізраїль воював з Ліваном, то в суботи припиняли обстріли? Отож-бо.

— А тебе не навчили, що в історії саме поляки вбивали євреїв, а не навпаки? Що саме поляки влаштовували погроми й випадкові, начебто, підпали, а під час окупації полюбляли повідомити, кому треба, про якусь дитину, що ховалася в лісі, або підняти на вила когось, кому дивом удалося втекли?

— Це лише одна історична версія.

— А в другій євреї ходять ночами, закутавшись у лапсердаки й полюють на дітей? Боже мій, неймовірно.

— Знаєш, тепер полюють по-іншому. Із грішми це виходить краще, ніж із тими бочками із цвяхами. Подивися, які банки нині в неєврейських руках? Ну, який у Польщі — польський? Це ще краще виточування крові, ніж із допомогою гвіздків.

— Звичайно. Ти краще візьми постав у дверях ще один замок, щоб тобі сина, бува, не вкрали. Таке нівроку товстеньке католицьке хлоп’я, стане на мацу для всього міста.

— Ой, начувайся, жінко. Добре раджу: начувайся. Думай, що кажеш про мого сина.

— Або ні, зроблять гірше. Оформлять йому депозит у банку, ото буде трагедія, з кожної трансакції пархаті зиск матимуть на Кубусевих грошенятах. Христе-Боже, Царю Польщі й Усього Світу, не можна до цього допустити! Нехай наш Кубусь завжди гроші зберігає в шкарпетці!

Ксьондз Марек і його парафіянка Анеля балакали за столом у неї на кухні. Треба віддати їм належне: позаяк милосердний Господь обдарував Анелю благодаттю великої віри та ще більшим кулінарним талантом, з кухні частіше долинало енергійне плямкання, ніж якісь богословські дискусії.

— Грішу, знаю, що грішу, та й пізно вже, йти треба. Але якщо ви вже так просите, то може, маленький шматочок, отой збоку такий підрум’янений, бо я таке найбільше люблю. Святий Хома, якби скуштував шматочок цього сирника, то відразу доказ існування Господа Бога нашого знайшов би.

— Та що ви, отче, жартуєте!

— Через такі жарти доведеться мені знову сутану кравцеві віддати. А тим часом схуднути треба, туристи приїздять, хочуть на отця Матеуша подивитися, а не на якогось товстуна.

— Та не кажіть, отче, ви гарно виглядаєте.

— Навіть занадто гарно.

— А як ви гадаєте, отче, знову щось там навколо тих мальовидел у соборі діється?

— Та діється, діється. Я навіть останнім часом думав собі, пані Анелю, що треба нам учитися на цих картинах де Прево, що будь-яке вбивство, будь-яка ненависть, будь-які обмовляння завжди гріховні, і мусимо того уникати. Фанатизм ніколи добрим бути не може, усе, що занадто, то гріх, навіть, якщо хтось і хоче, як краще.

— Добре це ви, отче, сказали.

— Але, звичайно, існує чимало інтерпретацій, якщо йдеться саме про цю картину. Я гадаю, що вона стосується ще й такої важливої нині проблеми, як аборти, адже й раніше ця проблема існувала, а кажуть, що вони якраз і вміли їх робити.

— Євреї?

— Невідомо, євреї чи хтось інший, але їм підкидали немовлят після аборту.

Пан Станіслав, якого друзі звали Стефаном, уже протягом двадцяти трьох років був дипломованим гідом, що водив екскурсії Сандомиром. Він саме закінчував вечерю в ресторані готелю «Баштовий». Запросили його бухгалтери з однієї будівельної фірми, яким він цілий день показував своє улюблене місто.

— Шановні панове, може, я й старий, але до війни не жив, то й не знаю, як воно було насправді. Але давайте поміркуємо логічно. Є ж у Польщі різні релігійні секти, правда?

— Є.

— І в цих сектах, ми ж це бачимо, на жаль, по телебаченню, трапляються самогубства, убивства стаються, правда?

— Правда.

— Сатаністи, наприклад, та інші. Тобто, якщо подумати логічно, то в історії могли бути різні юдейські секти?

— Ну, могли.

— І такі секти могли робити страшні речі?

— Звичайно.

— Ото, може, тут і криється правда. Що таке, на жаль, було, і пам’ять про ті страшні події втілена в цій картині.

Пані Геля, як усі старі мешканці міста, що знали інших євреїв, а не лише дерев’яні фігурки із сувенірної крамниці, на один-єдиний день перестала бути для своїх рідних тягарем, зате стала авторитетом, який знає, як воно колись було.

— Сильвія каже, що не відпускає, бо нащо ризикувати. Нехай дитина вдома посидить, нічого поганого йому від того не буде. Ти ж знаєш, яка існує легенда.

— Легенда, сренда. Може, у бабці запитаємо, вона мусить пам’ятати, як тут до війни з єврейчиками було.

— Ну, справді, ходімо до неї нагору. Але не кажи «єврейчиками», Рафале, це якось гидко.

— То як мені казати? Юдеї?

— Ну, без цього здрібніння, ну... Обережно, остання сходинка... Бабусю, ви спите?

— Я вже своє відіспала.

— А ви, бабуню, бачу, цвітете.

— Відцвітаю радше, ходи-но, Рафале, поцілую тебе, мій внукозятю дорогий.

— Та не балуйте його вже так, бабуню. А ви пам’ятаєте, як до війни все було, правда?

— Краще. Кавалери на мене задивлялися.

— А євреї?

— Ба, найкращі євреї, Мойше Епштейн, ах, ото був красень.

— А оте, що розказували, ну, знаєте, бабцю, бо й тепер теж кажуть, як там із цією кров’ю, що ніби-то дітей викрадали?

— Та то базікання таке, але й тоді дурниці плели. Пригадую, була в мене така подружка, не дуже мудра, то пішла вона якось у неділю до крамниці, що єврейка тримала, мабуть, мати навіщось послала. Бо тоді було так, що в поляків крамниці працювали в суботи, а в євреїв у неділю, і всім було добре.

— І ця подружка...

— І ця подружка пішла в неділю до крамниці, а тут саме процесія з костьолу йшла, то єврейка причинила двері, щоб нікого не дратувати, самі розумієте. І коли ця подружка, навіть не пригадую, як звали, Крися, здається, це побачила, то почала верещати, що її на мацу хочуть украсти. Такий шарварок зчинився, а там якраз моя мама була в крамниці, то врятувала ситуацію, дала Крисі запотиличника й додому відвела. Але крик здійнявся такий страшенний, що справді півміста могло повірити. Отака була маца й такі викрадення, дурниці все, говорити не хочеться.

— Але ж картина в костьолі висить. Якби була неправда, то мабуть, зняли би?

— А хіба в костьолі тільки правда мусить бути, ти головою подумай, Рафале.

— Ну так, але ж до війни поляки з євреями не дуже мирно жили?

— А що, поляки з поляками живуть гарно? Ви що, з Місяця впали, чи що? Хіба поляки з кимсь миряться? І ще розкажу вам, що я жила по один бік ринку, а по той бік жила єврейська родина, і в них донька була мого віку, Малкою звали. А я часто на ангіни слабувала, і нудьгувала вдома сама, подружки не хотіли часу марнувати й зі мною сидіти. А Малка завжди приходила. То я все казала: «Татку, приведи мені Малку, я з нею гратимусь». Малка цілий день сиділа й зі мною бавилася. І я її так гарно згадую.

— А що з нею сталося?

— Не знаю, виїхала десь. Ідіть уже. І подумайте трохи, бо шкода, що таким дурницям вірите. Кров для маци...

— Та не перебільшуйте, бабцю...

— Ідіть, кажу. Я втомилася, пізно вже.

Щойно онука із зятем вийшли, бабця Гелена Колишко рухом, відпрацьованим протягом багатьох років витягла шматок газети, який слугував замком до буфета, витягла «Бабусину наливку», націдила до половини склянку в пластмасовому підстаканнику, і добряче хильнула із вправністю людини, яка свою першу чарку вихилила на весіллі кузинки Ягоди в 1936 році, їй тоді якраз минуло шістнадцять. Ото було, скажу я вам, весілля, тоді вона вперше цілувалася із хлопцем, травень був такий чудовий, теплий. Мама Ягоди тримала крамницю і з євреями жила в згоді, на весіллі жартувала, що «поляків мало було, зате повен костьол євреїв прийшов». А коли весільна процесія йшла містом, усе весілля, то всі євреєчки повиходили: «Ягодко! Нехай тобі в житті гладенько шлях стелеться!» А вони йшли собі з Малкою, тримаючись за руки, і сміялися голосно, і квітів стільки було, кожне деревце в Сандомирі тоді квітнуло.

Ну, та Малка виїхала, подумала бабуся Колишко й вихилила душком наливку. Вона пам’ятала, як та виїздила. Доктор Вайс теж тоді виїхав, той, що її від ангіни змалечку лікував. Він так захоплювався німцями, мовляв, такі вони культурні, ніколи нічого поганого... кривди євреям не зроблять. Батько бабуні Колишко радив йому: «Пане докторе, не підписуйте, не зізнавайтеся». А той своє: «Та що ви, німці такі культурні». Здається, він отруївся у Двікозах на платформі. Не сів до того вагону, волів померти так. Вона бачила з вікна, як його вели, так плакала, бо звикла до свого лікаря, а він на їхні вікна дивився, наче попрощатися хотів, але мати не дозволила. Потім пані Кельман ішла із близнючками, двоє дівчаток-чотириліток, такі гарненькі. Німець вистрілив, одна залишилася під їхнім будинком. Що це за люди, що це за народ, який стріляв, коли дитина плакала, маленьку дитинку мати тримала, а він прийшов і застрелив. Батько ввечері повернувся, розказував, що стільки знайомих було, хотіли когось врятували й нічого не вийшло, так їх оточили.

А Малка виїхала. Казали ті, хто був у Двікозах, начебто спіткнулася й не перестрибнула через такий рів, що його німці викопали навпроти вокзалу, щоб перевіряти, хто сильний і може працювати. Але де там, не могла Малка не перестрибнути, вона була спритніша, ніж усі вони, разом узяті.

Ніколи потому в неї такої подруги не було.

8

Коли його висадили біля хвіртки, побажавши гарного вечора, він мало не накинувся на них з кулаками. Бидло, бидло кляте, вискочні нещасні; село невмиване, солома із чобіт стирчить, сиплеться з-за халяв цілими снопами. І цей прокурор не кращий. Соцреалістичних педиків він, бачте, плутає, у хаті, певне, хіба що трилогія Сенкевича стояла.

Прийшов додому, кинув куртку на вішалку і, не вмикаючи світла, налив собі півсклянки метакси. У нього була слабкість до цього надто солодкого грецького бренді. Сів у фотелі, заплющив очі. Не минуло й п’яти хвилин, як він плакав як мала дитина. Він знав теорію, розумів, що й досі перебуває на стадії недовіри, і ця стадія його влаштовувала, та іноді крізь недовіру, крізь переконання, що це лише гра, туфта, що цей цирк закінчиться, і все буде, як раніше, проникав біль, який доводив його до втрати свідомості. Тоді, наче хвилі, пропливали всі спогади останніх місяців, їхні найщасливіші моменти і точно найщасливіші моменти його життя. Елі п’є каву, рукав светра натягла на долоню, щоб чашка не обпікала руку. Елі читає книжку, ноги задерті на поруччя дивана, волосся зібране на одному плечі, щоб не заважало. Елі накручує пасмо на палець. Елі купається, волосся зібране у вузол, голова на подушці з піни. Елі жартує. Елі теревенить. Елі на нього кричить. Елі, Елі, Елі.

І враз відчув, що він не сам. Очі звикли до темряви настільки, що помітили привида. Темну постать у фотелі в кутку вітальні. Постать здригнулася й підвелася, повільними кроками рушила до нього. З того боку було світліше, хоча лампи ніхто не вмикав, але з вулиці пробивалося достатньо багато жовтого, розпорошеного в імлі світла ліхтаря, щоб він дедалі виразніше бачив риси постаті, аж нарешті впізнав її.

— Я чекав на тебе, — сказав він.