Зерно правди

Юдеї діаспори урочисто святкують останній день свята Пейсах, у християн сьогодні Світлий Четвер, у поляків — останній день всенародної жалоби. Польська армія відзначає День сапера, Аліна Яновська — 86-й день народження, а варшавська біржа — 18-тий. У Влоцлавку міський патруль затримав п’яних у дим і агресивно настроєних ксьондза й міністранта в літургійних шатах. Обоє виявилися світськими особами, які поцупили вбрання в кравчині, матері одного з них. Британська компанія знайшла біля Познані величезне родовище газу, а британська ж преса свідчить, що найчастіше виконуваним на похоронах твором є «Му way» Сінатри, у списках бестселерів лідирує «Highway to Hell» AC/DC. У матчах-реваншах чвертьфіналу Кубку УЄФА виграють і у півфіналі стануть до братовбивчого бою «Динамо» і «Шахтар», а також «Вердер» і «Гамбургер». Сандомир обурений перенесенням базару, який мусить поступитися місцем паркінгові біля нового стадіону. На всіх мешканців, незалежно від поглядів у справі базару, чекає черговий холодний день. Температура не сягатиме вище 14 градусів, але принаймні буде сонячно й без опадів.

1

Прокурор Теодор Шацький ненавидів холод, дурні справи, некомпетентних адвокатів і провінційні суди. Того ранку він отримав усе на повну котушку. Глянув на календар — весна. Визирнув у вікно — весна. Одягнув костюм, плащ, тогу перекинув через руку й вирішив освіжитися прогулянкою до будинку суду. Уже на Сокольницького, ковзаючись на вкритій інеєм бруківці, збагнув, що це була погана ідея. Неподалік Опатовської брами в нього заніміли вуха, біля водонапірної вежі він не відчував пальців, а звернувши нарешті на Костюшка і входячи до будинку суду кольору гнилої зелені, кілька хвилин відходив, хухаючи на закоцюблі долоні. Північний полюс, село невмиване, діра задрипана, хай йому грець.

Суд був потворний. Його будівля могла здаватися сучасною, коли зводилася в дев’яності, але тепер скидалася радше на циганський палац, перебудований на громадський заклад. Східці, хромовані поверхні, зелений камінь, ламані лінії — будинок не гармоніював ані з оточуючою архітектурою, ані із самим собою, у його зелені було щось прохальне, неначе він силкувався приховати власну потворність на тлі цвинтарних дерев. Зала, де відбувався процес, послідовно розвивала стилістику будівлі, найприкметнішим елементом приміщення, яке нагадувало конференц-зал другорядної фірми, були зелені вертикалі.

Зіщулений, знеохочений Шацький подумки нарікав на оточення навіть тоді, коли вже в тозі сидів на прокурорському місці, навпроти обвинуваченого та його адвоката. Губерт Губі був таким собі симпатичним сімдесятирічним добродієм із густим сивуватим волоссям, окулярами в роговій оправі й чарівливою, скромною посмішкою. Його захисник, поза всяким сумнівом, державний, був утіленням злиднів і розпачу. Абияк застібнута тога, масне волосся, брудні черевики, неохайні вуса — усе це викликало підозру, що від нього тхне. «Так, як і від усієї цієї справи», — зі зростаючим роздратуванням думав Шацький, для якого завершення всіх справ попередника становило умову отримання посади в Сандомирі.

Нарешті з’явилася суддя. Малолітка якась, виглядала так, наче щойно закінчила школу, але принаймні процес почався.

— Пане прокуроре? — виголосивши всі формальності, суддя лагідно всміхнулася до нього; у Варшаві судді якщо й посміхалися, то хіба що злостиво, упіймавши когось на незнанні закону.

Теодор Шацький підвівся, машинально поправивши тогу.

— Ваша честь, я підтримую положення обвинувального акту, підсудний зізнався в скоєнні всіх інкримінованих йому звинувачень, його провина є безсумнівною у світлі його власних зізнань та свідчень потерпілих жінок. Не хочу затягувати справу, прошу визнати обвинуваченого винним у тому, що керуючись шахрайством, він неодноразово змушував інших осіб до дій сексуального характеру, що відповідає описові, вказаному в статті сто дев’яносто сьомій, параграф другий кримінального кодексу, і прошу винести рішення про позбавлення підсудного волі строком на шість місяців, що, зазначу, є нижньою межею передбаченого законом покарання.

Шацький сів. Справа була очевидною, він лише хотів, щоб усе закінчилося. Навмисне зажадав найнижчого можливого терміну ув’язнення, бо не мав найменшого бажання дискутувати. Подумки весь час складав план допиту Будника, жонглював темами й питаннями, змінював їхню чергу, намагався передбачити сценарії розмови, підготуватися до всіх можливих варіантів. Був упевнений, що Будник брехав, розповідаючи про останній вечір, проведений із дружиною. Але всі брешуть, хоча це ще не значить, що вони брехуни. Він міг мати коханку, міг посваритися із дружиною, могли не розмовляти, міг пиячити зі знайомими. Ні, не те, коханки бути не може, якщо Соберай і Вільчур кажуть правду, він був найбільш закоханим чоловіком на світі. Ні, не те, нічого не можна виключати, це якась містечкова змова, невідомо, хто, навіщо й чому щось розповідає. Вільчур довіри не викликає, Соберай була другом сім’ї.

— Пане прокуроре, — різкий голос судді вихопив його із задуми, Шацький збагнув, що чув заледве третину з адвокатської промови.

Підвівся.

— Так, ваша честь.

— Ви б могли прокоментувати позицію захисту?

Хай йому чорт, він найменшої гадки не мав, якою була позиція захисту. У Варшаві суд не запитував думки прокурора, хіба що у виняткових випадках, зате знуджено вислуховував сторони, зникав, оголошував вирок, готово, будь ласка, наступний.

У Сандомирі суддя виявилася милосердною.

— Про те, щоб змінити класифікацію злочину на статтю на двісті сімнадцяту, параграф перший?

Шацький мов наяву побачив перед очима зміст статті. Глянув на адвоката, як на божевільного.

— Мабуть, це жарт, ваша честь. Пан адвокат повинен ознайомитися з основними інтерпретаціями та прецедентами. Стаття двісті сімнадцята стосується порушення тілесної недоторканності і її застосовують хіба що у випадку несерйозних бійок або коли один політик затопить у пику іншому. Звичайно, я розумію наміри захисту, порушення недоторканності розслідується на підставі приватного обвинувачення, і карається щонайбільше річним ув’язненням. Це непорівняно із сексуальним переслідуванням, за яке загрожує від півроку до восьми років. А саме цим і займався ваш клієнт, пане адвокате.

Адвокат підвівся. Глянув запитально на суддю, дівчина кивнула головою.

— Я б хотів також нагадати, що в результаті медіацій майже всі постраждалі пробачили мого клієнта, у результаті чого справу мало би бути закрито.

Шацький не чекав дозволу.

— Ще раз повторюю: прочитайте кодекс, пане адвокате, — гаркнув він. — По-перше, «майже» означає суттєву різницю, а по-друге, закриття справи в результаті медіацій застосовується лише щодо злочинів, які караються позбавленням волі терміном до трьох років. Ви можете хіба що подавати апеляцію про скорочення терміну ув’язнення, який і так є надзвичайно низьким, якщо взяти до уваги вибрики вашого клієнта.

Адвокат посміхнувся й розвів руками, демонструючи подив. «Забагато серіалів, замало фахової літератури», — подумки прокоментував Шацький.

— Але хіба він когось скривдив? Комусь було неприємно? Звичайні справи, дорослі люди...

Шацький відчув, як очі застилає червона завіса. Подумки полічив до трьох, щоб заспокоїтися. Набрав повітря, випростався, глянув на суддю. Та зацікавлено притакнула.

— Пане адвокате, обвинувачення здивоване вашим незнанням законів і цивілізованих звичаїв. Нагадую, що обвинувачений Губі протягом багатьох місяців обходив будинки в сандомирському повіті. Із медичним саквояжем, одягнутий у білий халат, він називав себе лікарем. Лише за це його треба покарати. Він називав себе — цитую — спеціалістом у галузі «пальпаційної маммографії» і пропонував профілактичне обстеження, змушуючи жінок таким чином роздягатися, аби він міг їх обмацати. А це вже класифікується як ґвалт. І ще хочу нагадати, що більшість «пацієнток» він запевняв, що їхньому здоров’ю ніщо не загрожує, що не завжди відповідало правді й могло спричинитися до відмови від профілактичного обстеження й серйозних проблем. Зрештою, це і є головною причиною, чому одна з постраждалих не погодилася на медіацію.

— Зате у двох жінок він намацав пухлини й переконав їх лікуватися, і це зрештою врятувало їм життя, — не здавався адвокат.

— Ну, то нехай ці дами дадуть йому премію й приносять передачі. Нас тут цікавить те, що обвинувачений припустився незаконних дій і його має бути покарано, бо не можна ходити по квартирах, оббріхуючи й обмацуючи при цьому жінок. Так само, як не можна ходити вулицями й вибивати людям зуби, сподіваючись, що пізніше стоматолог виявить і вилікує більш серйозні проблеми.

Він бачив, що суддя явно стримується, щоб не зареготати.

— І цей випадок спричинився у воєводстві до серйозної дискусії про необхідність маммографічних обстежень і профілактики, — не здавався адвокат.

— Це ви офіційно заявляєте? — Шацького вже втомлювала ця суперечка.

— Це обставини, які слід взяти до уваги.

— Ваша честь? — Шацький запитально глянув на суддю, якій, вочевидь, було весело.

— Засідання закрито, вирок буде оголошено в понеділок о десятій. А вас, пане прокуроре, прошу на хвилинку до мого кабінету.

Кабінет судді, яка згідно з табличкою, звалася Марія Татарська, був так само бридким, як і весь будинок, у таких самих тонах гнилої зелені, але принаймні просторий. Шацький постукав й увійшов саме тоді, коли суддя Татарська знімала тогу. На тумбочці вже шумів електричний чайник.

— Кави? — запитала вона, повісивши свої суддівські обладунки.

Шацький уже збирався відповісти, що так, із задоволенням, одна ложечка, без цукру, багато молока, але в цю мить суддя Татарська обернулася до нього, і прокуророві довелося зосередитися на тому, щоб його обличчя не свідчило про емоції, які ним заволоділи. І щоб театрально не проковтнути слину. Під тогою суддя Татарська виявилася справжньою секс-бомбою, із тілом мов з обкладинки глянцевого журналу, а викот її фіолетової блузки вважався б сміливим навіть у нічному клубі.

— Із задоволенням, одну ложечку, без цукру, багато молока.

Доки вона робила їм каву, трохи побалакали про справу. Small talk, нічого цікавого. Шацький припускав, що Татарська запросила його з якоюсь метою. Відмінною від приємності спілкування з його службовою холодністю, кощавою фігурою й синюватою пикою мужика, якому за кілька місяців виповниться сорок, до того ж зиму він провів у депресії, занедбуючи свою фізичну форму. Він чудово знав, що виглядає як типовий державний службовець. Зазвичай Шацький чхати на це хотів, проте зараз волів би виглядати краще. І ще йому хотілося, аби суддя говорила по суті, бо за п’ять хвилин він мусив піти.

— Я про вас трохи чула, про ваші справи, столичні колеги розповідали, — Татарська уважно його розглядала, Шацький мовчав і чекав на продовження. Що тут скажеш? Що він про неї теж чував? — Не заперечуватиму, коли пішли чутки, наче ви залишаєтеся, ми про вас розпитували. Ви вже, певно, зрозуміли, що кадрові зміни в провінції відбувають не так часто. Можливо, ви цього не усвідомлювали, але в нашому середовищі це була мало не сенсація.

Шацький досі не знав, що сказати.

— Я шукала дещо в пресі, читала про ваші справи, деякі виявилися просто першокласними детективами, гучними історіями. Мене особливо заінтригувала ця справа з убивством під час розстановки Геллінгера.

Шацький знизав плечима. Геллінгер, чорти б його вхопили, якби не та справа, не романчик, не старі есбецькі історії, він би зараз їв яйце, до речі, в татарському соусі на проспекті Солідарності й вирішував із Веронікою, хто забере дитину зі школи. Якби не чортів Геллінгер, його життя було б нормальним.

— Я свого час багато цікавилася Геллінгером, навіть поїхала до Кельце на розстановку, але її скасували, а вдруге їхати не хотілося. Ви ж розумієте, самотня жінка, довгі вечори, забагато думок. Що може з нею щось не так, може, допомогла б психотерапія. Такі собі дурниці.

Шацький власним вухам не вірив. Вона його знімала. Ця секс-бомба з юридичною освітою знімала його по повній програмі. Теодор напружився, стара подружня звичка. Напружився від самої думки про флірт, побачення, побрехеньки, крадькома вислані есемески, вимкнений звук у мобільнику, робочий час, змарнований на те, щоб зустрітися десь у місті.

І зрозумів, що звичка — це лише звичка, друга природа, але все-таки друга. Він був вільним, абсолютно вільним, у нього була квартира, звідки відкривався краєвид Вісли. Він міг домовитися про побачення й трахнути цю провінційну гуску на кухні навстоячки. Отак запросто. Без жодних докорів сумління, вигадок, без зайвих залицянь і вдавання, наче все це лише дружба й невинне знайомство.

Мусив бігти. Але домовилися на вечір. Геллінгер, авжеж, оце була справа, скажу я вам, радо розповім при зустрічі.

От лише треба, щоб Клара кудись ушилася.

2

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ СВІДКА. Гжегож Будник, народився 4 грудня 1950 року, проживає в Сандомирі на вулиці Кафедральній 27, освіта вища хімічна, голова міськради міста Сандомир. Відношення до сторін: чоловік Ельжбети Будник (жертви). Не притягався до відповідальності за складання неправдивих свідчень.

Попереджений про кримінальну відповідальність згідно ст. 233 Карного кодексу, свідчить наступне:

Із Ельжбетою Шушкевич я познайомився взимку 1992 року під час акції «Зима в місті», вона приїхала із Кракова, щоб керувати дитячим театральним гуртком. Я не був знайомий із нею раніше, хоча дитинство вона провела в Сандомирі. Я тоді координував усі культурні заходи в міськраді. Звернув на неї увагу, бо для декого такі акції — це як каторга, а вона організувала з дітьми таку виставу наприкінці канікул, що глядачі аплодували стоячи, за «Оповіданнями для дітей» Зінгера. Ельжбета була молодою, їй іще й тридцяти не виповнилося, красуня, енергійна. Я закохався до нестями, без будь-яких сподівань — провінційний чиновник і дівчина з великого міста, та ще й після театрального інституту. Проте через два роки ми повінчалися в сандомирському кафедральному соборі у Провідну неділю. На жаль, дітей у нас не було, хоча ми цього й прагнули. Коли з’ясувалося, що доведеться пройти через усі ці медичні процедури, думали про усиновлення, та врешті вирішили, що й надалі займатимемося дітьми в рамках громадського обов’язку. Я менше, з огляду на роботу в міськраді, зате Еля цілковито в це поринула. Вона працювала в школі, та передусім організовувала культурні заходи, запрошувала художників, вигадувала найрізноманітніші курси. У нас була спільна мрія — відкрити дитячий мистецький центр, де ми могли б влаштовувати цілі табори, як це заведено в американців. Але це завжди відкладалося, весь час доводилося залагоджувати якісь поточні справи. Ми збиралися впритул зайнятися центром цього року, пошукати будинок, узяти кредити.

Наше подружнє життя було спокійним, сварилися ми рідко, зустрічалися із друзями, зараз може, дещо рідше, зима довга, а в нас найкраще сидіти в саду.

Шацький був геть виснажений. Результатом тригодинної розмови був короткий протокол. Будник збивався з теми, подовгу мовчав, іноді плакав, постійно запевняв, як він кохав свою дружину, розповідав про кумедні випадки з їхнього спільного життя. Це здавалося настільки щирим, що в Шацького аж серце краялося. Проте лише здавалося, узагалі ж прокурорський нюх уловлював огидний сморід брехні. Говорячи про свої почуття до дружини, Будник напевне говорив найщирішу правду. У всьому, що стосувалося решти, він брехав як по нотах.

Останні дні ми переважно провели із дружиною разом. Узимку багато працювали, тому вирішили провести Великдень удвох. Зрештою, не було куди їхати чи кого запрошувати. Моя сестра поїхала провідати брата, який мешкає в Німеччині, Елині батьки вирушили до Закопаного. Усі мали з’їхатися тепер, у неділю, на п’ятнадцяту річницю нашого шлюбу, ми збиралися влаштувати свято, щось на зразок другого весілля. Від суботи ні з ким не зустрічалися, тобто бачили знайомих під час освячення, ходили не до кафедрального, а до костьолу Святого Павла, щоб трохи прогулятися. Потім не бачили нікого, у неділю проспали месу, поснідали скромно, але по-святковому, трохи читали, розмовляли, ще подивилися телевізор. Увечері пішли погуляти, потому зазирнули до кафедрального, але не на службу, хотіли помолитися удвох біля Гробу Господнього. Не пригадую, аби був хтось іще, мабуть, що так. У понеділок, здається, весь день провели в ліжку, в Ельжуні боліло горло, свята видалися страшенно холодними. У вівторок їй усе ще було зле, жодних справ у нас не було, тож залишилися вдома. Про всяк випадок попередили знайомих, Ольгу й Тадеуша Боярських, що не зможемо прийти. Не пам’ятаю, та, здається, дзвонила до них дружина, у понеділок увечері або у вівторок уранці. Я у вівторок ненадовго зайшов до міськради, кілька людей мене там бачили. Повернувся пополудні, приніс для нас обід із «Тридцятки», Еля почувалася краще, виглядала цілком добре, ми навіть пошкодували, що не підемо до Боярських. Увечері дивилися якийсь фільм із Редфордом по першому каналу, про в’язницю, назви не пригадую. І пішли спати. Дуже рано, бо в мене боліла голова. Уночі не вставав, у мене немає проблем із простатою. Коли прокинувся, Елі не було. Перш ніж я встиг по-справжньому стривожитися, зателефонувала Бася Соберай. Добре, що мене допитуєте ви. Для Басі це було би важко.

— Допитую, бо я веду це слідство. Емоції тут ні до чого.

Гжегож Будник мовчки похитав головою. Виглядав він жахливо. Наслухавшись усіх цих розповідей про непохитного депутата, Шацький сподівався побачити жвавого добродія з вусами або сивуватою бородою, прогресуючою лисиною й жилетом, який напинався б на чималому черевці, словом, такого собі депутата чи бургомістра, яких часто показують по телевізору. А Гжегож Будник був типом бігуна-марафонця на пенсії: невисокий, худорлявий, жилавий якоюсь характерною хижою жилавістю, немовби в тілі не було жодної жирової клітини. За звичайних умов здатний перемогти не одного силача із провінційного фітнес-клубу, нині він скидався на людину, яка щойно програла тривалу боротьбу зі смертельною хворобою. Коротка руда борода не могла приховати запалих щік, спітніле немите волосся позлипалося на голові. Під очима темніли кола, самі ж очі були почервонілі від плачу, каламутні, вочевидь, від транквілізаторів. Згорблений, замкнутий у собі, він більше нагадував Шацькому столичних п’яничок, яких раніше допитував мало не щодня, ніж безкомпромісного депутата, голову міської ради, пострах чиновників і політичних суперників. Картину розпачу й безсилля доповнював нерівно приклеєний на лобі великий пластир. Гжегож Будник більше скидався на бездомного волоцюгу, ніж на державного службовця.

— Що це у вас на лобі?

— Спіткнувся, вдарився об посудину.

— Посудину?

— Я втратив рівновагу, махнув рукою, зачепив сковорідку за ручку, сковорідка підстрибнула й гепнула мене по голові. Нічого серйозного.

— Доведеться лікареві вас оглянути.

— Нічого серйозного.

— Це не тому, що ми за вас хвилюємося. Треба перевірити, чи це не сталося в результаті бійки або поранення.

— Ви мені не вірите?

Шацький лише глипнув на нього. Він не вірив нікому.

— Вам, звісно, відомо, що ви можете відмовитися свідчити або відповідати на конкретні запитання?

— Так.

— Проте ви волієте брехати. Чому?

Будник гордовито випростався, ніби це могло додати правдивості його свідченням.

— Коли ви востаннє бачили дружину? — Шацький не дав йому заговорити.

— Я вже казав...

— Я знаю, що ви казали. А тепер скажіть, будь ласка, коли ви справді бачили дружину востаннє й навіщо збрехали. Якщо ні, я затримаю вас на сорок вісім годин, звинувачу в убивстві дружини й вимагатиму від суду арешту. У вас тридцять секунд.

Будник згорбився ще дужче, на червоні очі, які неприємно контрастували із блідою шкірою, набігли сльози. Шацькому пригадався Горлум з «Володаря перснів».

— Двадцять.

Горлум, який знай сичав «мій дорогесссенький», не міг існувати без свого скарбу, узалежнений від речі, котра ніколи не могла йому належати. Може, саме так і виглядав шлюб Гжегожа й Ельжбети Будників? Провінційний Горлум, бридкий чиновник і дівчина з міста, вродлива, розумна й добра, зірка екстракласу на гастролях у провінційному клубі. Чому вона тут залишилася? Чому за нього вийшла?

— Десять.

— Я ж уже казав...

Шацький, анітрохи не змінившись на виду, набрав телефонний номер і одночасно витягнув із шухляди письмового столу формуляр постанови про висунення звинувачень.

— Це Шацький, з’єднайте мене з інспектором Вільчуром.

Будник поклав руку на важелі.

— У понеділок.

— Нащо ви брехали?

Будник зробив такий жест, немовби хотів стенути плечима, але забракло сили. Шацький підсунув до себе протокола й клацнув кульковою ручкою.

— Я вас слухаю.

Я змінюю свідчення. Востаннє свою дружину, Ельжбету, я бачив у Світлий понеділок близько чотирнадцятої години. Ми тоді посварилися через наші плани, вона стверджувала, що час збігає, ми дедалі старіємо, і якщо хочемо втілити наші мрії про дитячий центр, то треба нарешті почати. Я волів зачекати до виборів до органів самоврядування наступного року, виставити свою кандидатуру на бургомістра, якби це вдалося, усе було б значно легше. А потім, як це трапляється під час сварки, почали одне одному дорікати. Вона мені, що я все відкладаю на потім, що однаково політиканствую на роботі й удома, а я їй, що вона взагалі не хоче нічого сприймати реально, думає, що коли дуже чогось прагнути, то все здійсниться без зусиль. Ми кричали й ображали одне одного.

Господи, як подумаю, що останні слова, котрі я їй сказав, це аби вона забрала свою худу дупу й поверталася до Кракова... — Будник схлипнув. Шацький почекав, доки той заспокоїться. Йому хотілося курити.

Нарешті вона взяла куртку й мовчки вийшла. Я її не наздоганяв, не шукав, бо був розлючений. Не хотів прохати пробачення, не хотів каятися, прагнув залишитися сам. У неї була купа знайомих, я підозрював, що вона пішла до Барбари Соберай. Я не намагався з нею зв’язатися ані в понеділок, ані у вівторок. Читав, дивився телевізор, трохи пив пиво. У вівторок увечері вже засумував, фільм із Редфордом був гарний, але було сумно дивитися його самому. Гордість не дозволяла мені подзвонити ввечері, я подумав, що вранці піду до Барбари Соберай або зателефоную. Ці факти я приховав, оскільки перелякався, що сварка і те, що я її не шукав, сприйматимуться погано й обтяжуватимуть мене провиною перед органами правопорядку.

— А ви не подумали про те, що ці факти можуть мати значення для слідства? Для вас не важливо, щоб убивцю знайшли?

Будник знову ледь стенув плечима.

— Ні. Тепер ніщо не має значення.

Шацький дав йому прочитати протокол, водночас думаючи, затримати його чи ні. Зазвичай у таких випадках він прислухався до інтуїції. Але його компас підводив. Будник був політиком, провінційним, але все-таки політиком, тобто професійним брехуном і крутієм. І Шацький був переконаний, що з якихось причин, про які він напевне довідається, той не розповів усієї правди. Попри це його смуток здавався непідробним. Сповнений відчаю смуток після непоправної втрати, а не сповнений страху, істеричний смуток вбивці. Шацькому доводилося не раз спостерігати й те й інше, тож він навчився їх розпізнавати.

Витягнув із шухляди течку з фотографіями, заповнив протокол ознайомлення.

— Ви коли-небудь бачили таке знаряддя?

Угледівши знімки бритви-мачете, Будник зблід, а Шацький здивувався, що це взагалі можливо при його блідій мов крейда, шкірі.

— Невже це...

— Відповідайте, будь ласка, на питання.

— Ні, я ніколи такого знаряддя не бачив.

— Вам відомо, для чого воно використовується?

— Гадки не маю.

3

Близько шістнадцятої в сонячному світлі нарешті з’явилася якась нотка тепла, несміливий натяк на весну. Прокурор Теодор Шацький, підставивши обличчя під сонячні промені, попивав колу з банки. Іншої коли він не визнавав.

Допитавши Будника, він зустрівся з Вільчуром і розпорядився знайти всіх, хто міг бачити подружжя на Великдень. У костьолі, на прогулянці, у ресторані. Кожний елемент зізнання мусив мати підтвердження, кожного знайомого треба було допитати. Кузнецова чорти б узяли від половини завдань, інспектор Вільчур лише кивав своєю кощавою головою, у чорному костюмі він скидався на смерть, яка приймає замовлення на жнива. У присутності старого поліцейського Шацький почувався ніяково.

Він чекав під будинком поліції на Соберай, щоб відбути з нею романтичну прогулянку до сандомирської лікарні. У свою чергу Теодор навіть здивувався, що тут є патолого-анатомічний заклад, він був переконаний, що доведеться їхати до Кельце або Тарнобжега.

Ліниво розплющив одне око й почув клаксон. Соберай махала йому з вікна якоїсь малоприкметної тачки. Шацький зітхнув і зліз із лавки. «Опель-Астра».

— Я гадав, що ми прогуляємося.

І чого воно так: що менша діра, то частіше усі скрізь їздять машиною?

— Сорок п’ять хвилин в один бік? Мабуть, я пас. Навіть із вами, пане прокуроре.

«За сорок п’ять хвилин я до іншого міста доїду ще й до кожнісінького села дорогою зазирну», — ледь не бовкнув Шацький, проте сів до машини. Усередині пахло освіжувачем повітря й автокосметикою. Машині явно було кілька років, але виглядала, наче щойно із салону. Попільничка була порожня. З динаміків лунала якась неголосна музика, ніде жодних крихт чи обгорток від цукерок. Отже, бездітна. Але заміжня, бо з обручкою. На вигляд їй років тридцять п’ять. Не хочуть? Не можуть?

— Чому в Будників не було дітей?

Соберай глянула на нього із підозрою, вливаючись до руху на Міцкевича. Їхали в бік траси на Варшаву.

— Це він не міг, правда? — не здавався Шацький.

— Правда. Чому ви запитуєте?

— Інтуїція. Не знаю точно, навіщо, але це важливо. Те, яким чином Будник про це згадував, наче мимохіть, як щось неважливе. Так говорять чоловіки, які стільки разів це чули, що практично повірили.

Соберай уважно глянула на нього. Проминули будинок суду.

— Мій чоловік теж не може мати дітей. Я теж кажу йому, що це неважливо, що значення мають інші речі.

— Справді мають?

— Не настільки.

Шацький мовчав, об’їхали площу й проїхали біля сучасного жахливого костьола, купи червоної цегли, складеної на зразок воріт пекла, потворного, гнітючого, який абсолютно не вписувався в оточення й до міста.

— У мене одинадцятирічна донька. Вона живе у Варшаві з мамою. Схоже на те, що дедалі сильніше від мене відсторонюється.

— І все-таки я вам заздрю.

Шацький мовчав, він сподівався чого завгодно, тільки не такої розмови. Доїхали до так званої окружної, звернули в бік Вісли.

— Початок був не найкращий, — озвалася Соберай, не відриваючи погляду від дороги. Шацький теж не дивився на свою супутницю. — Учора я думала про це, про те, що ми постійно перебуваємо в полоні стереотипів. Я для вас — тупа провінціалка, ви для мене — пихатий грубіян з Варшави. І ми, звісно, можемо й надалі так продовжувати, от тільки я справді дуже хочу знайти вбивцю Елі.

З’їхала з окружної в бічну вуличку й припаркувалася під на диво великим будинком лікарні. Форма літери Г, сім поверхів, вісімдесяті роки. Краще, ніж він сподівався.

— Ви можете із цього сміятися, мовляв, така собі містечкова екзальтація, але вона була іншою. Кращою, чистішою, світлішою, мені складно це описати. Я знала її, знала всіх, хто знав її, знаю це місто краще, ніж мені б хотілося. А ви... Що ж, не вдаватиму, наче не чула, бо ж мені відомо, скільки разів вам пропонували перейти до окружної прокуратури, до апеляційної, яку пророкували кар’єру. Я знаю про ваші справи, знаю, які легенди кружляють про сивочолого Теодора Шацького, служителя Феміди.

Вони нарешті глянули одне на одного. Шацький простягнув їй руку, яку Соберай легенько потиснула.

— Теодор.

— Баська.

— Ти припаркувалася на місці для інвалідів.

Соберай витягнула з кишені дверей табличку із блакитним логотипом, що вказував на інвалідність, і поклала на панелі приладів.

— Серце. Два інфаркти. Мабуть, я однаково не змогла б народити.

4

— Артур Жмієвський, який грав отця Матеуша, мав би тут оселитися, — зауважив Шацький, роззираючись охайним приймальним покоєм сандомирської лікарні. — Міг би їздити велосипедом зі своєї парафії просто до Лесьної Гури.

— Він і так сюди приїздить, — відповіла Соберай, провадячи Теодора сходами до підвалу. — Коли знімали «Отця Матеуша», він напився так, що довелося госпіталізувати. Треба було крапельниці ставити. Про це багато говорили, ти справді нічого не чув?

Шацький зробив невизначений жест. Що тут скажеш? Що не чув, бо не мав тут друзів і змагався зі своєю депресією на самоті? Перевів розмову на лікарню. Він і справді був здивований, бо сподівався похмурого будинку, де смердітиме пліснявою, якихось старих казарм у центрі, а тут хоча й відчувався дух вісімдесятих, зате всередині все виглядало майже бездоганно. Скромно, охайно, привітні, усміхнені лікарі, молоді медсестри, тут ніби знімали рекламний ролик Національного фонду охорони здоров’я. Навіть патолого-анатомка не викликала відрази, у порівнянні із заваленим трупами варшавським моргом, виглядала, наче вишуканий пансіонат поруч із бараком у концтаборі. На єдиному столі лежав алебастрово-білий труп Ельжбети Будник.

Прокурор Теодор Шацький спробував подумати про неї, як про Будинкову дружину, але не зміг. Він нікому про це не говорив, проте в присутності трупа не міг думати про нього, як про ще недавно живу людину, лише сприймання його як шматка м’яса дозволяло не збожеволіти, хоча він стільки зіштовхувався зі смертю. Шацький знав, що те саме відбувається й із патологоанатомами.

Дивився на бентежно білий труп і, звичайно, помічав окремі риси. Темно-русяве волосся, ледь кирпатий носик, тонкі вуста. Вона була тендітної будови, із маленькими ступнями, вузькими стегнами, невеличкими грудьми. Тазові кістки ледь виступали. Можливо, вона виглядала б по-іншому, якби народила дитину. Чи була гарна? Цього Шацький не знав. Труп — це завжди тільки труп.

Поглядом Теодор постійно повертався до горлянки, перетятої багато разів, розпанаханої майже до хребта. Євреї (а також араби) вважали, що це найгуманніший спосіб заподіяти смерть. Чи страждала вона? Шацький дуже сумнівався, гуманність кошерних боєнь його не переконувала.

Грюкнули двері. Теодор обернувся і якимсь дивом йому вдалося, по-перше, не виказати свого здивування, а по-друге, не сахнутися. Зодягнений у білий халат прибулець запевне був представником якоїсь раси велетенських гуманоїдів. Двометрового зросту, широчезні плечі, силует ведмедя, долонями міг би кидати вугілля до топки швидше, ніж лопатою. Здоровенне тіло увінчувала голова з добродушним рожевуватим обличчям, світле, солом’яного кольору волосся було зібране в невеличкий хвостик. Різник у бозна-якому поколінні, у нього в генах закладене розрубування туш. Кращого місця для такого годі й шукати. Долаючи страх, Шацький ступив крок уперед і простягнув руку.

— Теодор Шацький, районна прокуратура.

Велетень тепло й сором’язливо всміхнувся, загортаючи долоню Шацького в теплу гору м’яса, що виростала з передпліччя.

— Павел Різницький, дуже приємно. Бася мені про вас розповідала.

Теодор не міг збагнути, чи це не жарт, та про всяк випадок вирішив узяти це за чисту монету. Велетень витягнув із кишені халата гумові рукавички й натягнув їх, аж виляски пішли. Підійшов до столу. Прокурори відступили й посідали на пластмасових стільцях під стіною. Лікар сплеснув у долоні. Ударна хвиля була такою, що аж двері задеренчали.

— Це ж треба, вона з моїми малими саме виставу готувала.

— Мені дуже прикро, Павле. Я б завезла її деінде, але тобі довіряю. Якщо це для тебе занадто важко... Я ж бо знаю, що ви були знайомі з Елею...

— Це більше не Еля, — відказав Павел, натискаючи на кнопку диктофона. — Сьогодні 16 квітня 2009 року, зовнішній огляд і секція тіла Ельжбети Будник, сорока чотирьох років, проводить Павел Різницький, судовий медик, у Сандомирському відділі патологоанатомії державних закладів охорони здоров’я. Присутні прокурори Барбара Соберай і Теодор Шацький. Зовнішній огляд...

На щастя, фігура Різницького не дозволяла побачити більшість із того, що він робив, Шацький і Соберай могли поговорити. Марно було про щось розпитувати велетня, доки той знав не більше, ніж вони. Шацький переказав Соберай свою розмову з Будником. Звісно, потерпіла не з’явилася в неї ані в понеділок, ані взагалі будь-коли, востаннє вони спілкувалися в неділю, коли по телефону вітали одна одну з Великоднем.

— Звідки ти знав, що він бреше? Інтуїція?

— Досвід.

Потім розповів їй про свою переписку з «Лезом». Що довше розповідав, то блідішою робилася Бася Соберай, а очі її ставали дедалі більшими.

— Скажи, що все це жарт, — видушила вона нарешті.

Шацький заперечив. Але його здивувала її реакція.

— Ти не уявляєш, що це значить, так? — Басі довелося підвищити голос: у залі вищала пилка, якою Різницький пиляв грудну клітку.

— Це значить, що той, хто підкинув цього ножа, сподівався, що справою зацікавляться медії, і почнеться традиційна польсько-єврейська істерія, а відтак нам буде складніше працювати, бо більшість часу ми проводитимемо на прес-конференціях, ніж займатимемося розслідуванням. Заспокойся, я ще не таке бачив. Газети будь-чим перестають цікавитися через три дні.

Соберай слухала його, заперечно хитаючи головою. Скривилася, почувши неприємний хрускіт. Це Різник розтинав ребра постраждалої.

— Це не буде звичайна собі істерія, — мовила вона. — Тут тижнями нишпоритимуть журналісти. Саме в Сандомирі народилися легенди про кров, а історія польсько-єврейських стосунків — це навпереміну або приємне сусідське співжиття, або звинувачення й криваві погроми, останні антисемітські вбивства сталися тут уже по війні. Якщо комусь, крий Боже, вихопляться слова «ритуальне вбивство» — усьому кінець.

— Ритуальне вбивство — це міф, — спокійно відказав Шацький. — І всім відомо, що це міф, казка, яку розповідали дітям, аби ті були слухняними, інакше прийде страшний жид і їх з’їсть. Не треба істерик.

— Не така вже й казка. Єврей — не вовк, і не лиха королева, це реальна особа, яку можна в чомусь звинуватити. Ти ж знаєш, як це виглядало: мати-християнка не догледіла дитини, а тоді в крик, мовляв, жиди викрали, убили. Отак поступово виявлялося, що, власне, мало кому ці євреї подобаються, хтось їм винен гроші, а якщо вже знайшовся такий привід, то незле було би пустити за димом кілька халуп і майстерень дітовбивць.

— Гаразд, тоді не казка, проте віддалена історія. Євреїв немає, майстерень немає, немає кого звинувачувати, спалювати теж. Той, хто підкинув нам бритву, запевне дуже хоче, щоб ми пішли цим слідом.

Соберай голосно зітхнула. Різницький монотонно диктував до протоколу, що всі внутрішні органи без ознак ураження чи патологічних змін.

— Отямся, Теодоре. Сандомир — це світова столиця ритуальних убивств. Місце, де звинувачення у викраденні дітей і пов’язані із цим погроми чергувалися чітко, як пори року. Місце, де Церква плекала ці тваринні настрої, практично їх узаконила. Місце, де донині в кафедральному соборі висить картина, яка зображує різанину євреями католицьких дітей. Як частина циклу про християнське мучеництво. Місце, де було зроблено все, аби замовчати цей розділ в історії. Тепер, коли я про це думаю, о Боже, це просто неймовірно огидно...

Шацький дивився на секційний стіл, від якого відійшов Різницький, котрий у цю хвилину різав внутрішні органи Ельжбети Будник. Теодор не вжив би слова «відразливе», картина перед його очима — розпанаханий труп, шкіра якого звисала обабіч, а з відкритої грудної клітки стриміли білі кінці ребер — була жахливою, але не відразливою. Смерть у її невідворотності була фізіологічно вишуканою. Спокій.

— Це жахливо, що хтось намагається пов’язати це з Елею й Гжеськом.

Шацький глянув запитально.

— Гжегож усе життя боровся із цим забобоном, змагався, аби про це говорили належним чином, як про темні сторінки нашої історії, а не своєрідну ексцентричну традицію предків. Він роками намагався зняти картину або принаймні домогтися, щоб вона супроводжувалася відповідною табличкою, де було би вказано, що це як спогад про польський антисемітизм, нагадування про те, до чого може призвести ненависть.

— І що?

— Костьол такі справи залагоджує по-своєму. Не зняли, таблички теж не повісили. А як про це почали голосно говорити, то заслонили завісою, на ній почепили портрет папи і вдають, що нічого не сталося. Якби це була не картина, а мозаїка на підлозі, то, мабуть, прикрили б килимом.

— Це дуже цікаво, але не має жодного значення. Той, хто підкинув ритуального ножа, хоче, щоб ми в усе це бавилися. Картинами, історіями, легендами, щоб почали нишпорити по костьолах, просиджувати в читальних залах і консультуватися з науковцями. Це все туфта, поза всяким сумнівом. Мене тільки турбує, що ця туфта добре продумана. Бо якщо хтось докладає таких зусиль, щоб уплутати нас у це все, то він може виявитися достатньо розумним, і цю справу взагалі буде неможливо розплутати.

Різницький підійшов до них, у гігантській долоні тримав торбинку з маленьким металевим предметом. Його білий халат був на диво чистий, майже без жодних слідів крові.

— Мій асистент її зашиє. Ходіть, поговоримо.

Пили каву із пластикових стаканчиків. Вона була така огидна, що зрештою, усі пацієнти явно потрапляли потому до гастроентерологічного відділення. Шацький був у цьому переконаний. Різник — виявилося, що його справді так називали, дивина та й годі — переодягнувся, і в сірому гольфі скидався на скелю, увінчану рожевим м’ячем.

— Я вам про все докладно розповім, але справа очевидна. Хтось перерізав їй горло дуже гострим знаряддям, схожим на хірургічне. Але не скальпелем і не жилеткою, бо рани заглибокі. Велика бритва, яку ви показали мені на фотографіях, ідеально підходить. Усе це сталося, коли вона ще була живою, але, мабуть, була непритомною, інакше захищалася б, і все не виглядало би так, — пошукав підхоже слово, — ідеально. А живою була безсумнівно, позаяк у ній немає крові. Пробачте мою докладність, але це означає, що в момент перерізання шийної артерії в кровоносній системі ще протягом якогось часу був тиск, здатний випомпувати кров з організму. У вухах засохла кров, що явно свідчить про те, що в момент смерті вона висіла догори ногами, як, — обличчям Різницького промайнув болісний вираз, — як, перепрошую, корова на бойні. Який же виродок таке міг із нею зробити? Він доклав також зусиль, щоб помити її, вона, мабуть, була вся в крові.

— Треба шукати кров, — мовив Шацький.

— Треба вам також дізнатися, що це таке, — сказав Різник, простягаючи поліетиленову торбинку для речових доказів. Шацький уважно придивився, ковтнув слину — від торбинки відгонило м’ясним запашком прозекторської. Усередині був металевий значок із діагоналлю близько сантиметра, такий, які зазвичай носять на блузі або вилозі піджака. Не зі шпилькою, а із товстим шурупом, на який ізсередини потрібно було прикрутити притиск. На вигляд здавався старим. Соберай нахилилася, щоб роздивитися предмет, руде пасмо її волосся лоскотало Шацькому щоку. Від неї пахло рум’янком. Прокурор глянув на її нахмурене від зосередження чоло, рясні веснянки, які видерлися на волю з-під шару макіяжу. У цьому було щось зворушливе: руденька дівчинка, яка виросла, стала зрілою жінкою, проте й досі намагається приховати веснянки на носі.

— Я вже десь таке бачила, — озвалася вона. — Не знаю де, але точно бачила.

Значок був прямокутний, червоного кольору. Без жодних написів, лише білий геометричний символ, який скидався на видовжену літеру S, але дуже згеометризовану, два коротші відрізки прилягали до довшого під прямим кутом, це скидалося на ідеальну половинку свастики. Від нижнього відрізка додатково догори відходив невеличкий дзендзик.

— Вона тримала це в затисненій долоні. Довелося поламати їй пальці, аби витягнути, — пояснив Різник наче сам собі, лагідний погляд блакитних очей зупинився на якійсь точці за вікном, можливо, на якійсь зі старовинних веж Сандомира.

Шацький дивився на симпатичний профіль рудої розумниці Соберай, на гусячі лапки в кутиках очей, на мімічні зморшки біля вуст, які свідчили про те, що Бася часто сміялася й була цілком задоволена життям. І думав, чому Будник не хотів, аби його допитувала Соберай. Бо не хотів, щоб їй було важко? Дурниці. Він не хотів, аби вона щось помітила. От тільки що?

5

Коли при світлі ламп розжарювання сандомирського прозекторію асистент Різника вкладав зім’яті газети до білого трупа обожнюваної всіма сандомирянки, прокурори Теодор Шацький і Барбара Соберай сиділи на дивані в кабінеті своєї начальниці й поглинали по третьому шматку шоколадного бісквіта, хоча не мали бажання сягати навіть по другий.

Розповіли Місі про допит Будника, про розтин, про значок із дивним символом, про ніж, який, можливо, був знаряддям ритуального забою. Вона вислухала їх з материнською усмішкою, не перебиваючи, іноді щось докидала, аби допомогти висловитися, ніби зразкова випускниця курсів активного слухання. Договорили, і Міщик запалила ароматичну свічку, запах ванілі полинув кабінетом, разом із сутінками за вікном і бурштиновим світлом настільної лампи це створювало приємну, святкову атмосферу.

— Час смерті? — запитала Міся, витягаючи крихти з м’яких складок викоту, куди раніше запевне сягало кілька дітей. Шацький твердо подивився їй у вічі.

— Із цим буде проблема, відхилення може бути досить значним, — відповів він. — Напевно більше, ніж п’ять-шість годин, якщо взяти до уваги трупне задубіння, отже, її вбили щонайпізніше у вівторок близько півночі. А раніше? Патологоанатом стверджує, що вона була мертвою ще від Світлого понеділка. Кров із трупа було випущено, отож не можна зробити висновку на підставі трупних плям. Та й холодно було до дідька, тому жодні процеси гниття не почалися. Довідаємося більше, якщо з’ясується, що її хтось бачив. Наразі йдеться про період від моменту, коли потерпіла покинула дім до півночі наступного дня. Це, звісно, якщо Будник каже правду. А взагалі вона може бути мертвою й від неділі.

— А він каже правду?

— Ні. Я не знаю, коли саме він бреше, але це без сумніву. За ним постійно ведеться спостереження, побачимо, що дасть обшук дому й подвір’я. Поки що він головний підозрюваний. Збрехав нам, алібі не має. Може, вона й була прекрасною жінкою, але їхні стосунки найкращими не назвеш.

— Люди завжди так кажуть, якщо комусь добре ведеться, — заперечила Соберай.

— Кажуть чи ні, у цих балачках завжди є зерно правди, — не здавався Шацький.

— А інші версії?

Соберай зазирнула до своїх нотаток.

— Наразі ми виключаємо вбивство з метою пограбування чи зґвалтування. Слідів зґвалтування немає, а як на напад — занадто вже театрально. Я перевіряю всіх, з ким вона готувала спільні проекти, родичів, знайомих з мистецького середовища. Особливо останніх, Еля була пов’язана з театром, а тут, погодьтеся, багато що нагадує спектакль.

— Ні, це не так, — не погодився Шацький. — Та це поки не важливо. Передусім ми шукаємо кров. Мусимо знайти бодай сліди тих кількох літрів, які з неї витекли. Поліція перевірятиме людні місця в місті й під містом, усі приватні заклади, про які буде згадка в слідстві, теж перевірятимуться.

— Якщо вже йдеться про кров, — Міщик замовкла й зітхнула, ця тема явно була їй неприємна, — то що з ритуальним убивством?

— Звісно, ми затримуємо всіх євреїв у місті, — незворушно відказав Шацький.

— Теодор жартує, — швиденько втрутилася Соберай, перш ніж ущух останній звук репліки Шацького.

— Я б у житті не повірила, що ви так швидко перейдете на «ти». Вам категорично забороняється спілкуватися із журналістами на теми слідства, особливо вам, прокуроре Жартівник, усіх відсилаєте до мене. А я вже подбаю, щоб вони не дізналися більше, ніж треба.

Шацький дотримувався тієї думки, що не для того хтось доклав таких зусиль, щоб справа не набула розголосу. Він ладен був закластися на великі гроші, що вранці тут роїтиметься від журналістів. Та якщо Міщик бере пресу на себе, це його мало обходить. Ці зауваги Теодор залишив для власного вжитку, як і те, що районна прокурор щойно чудово вписалася в багатовікову польську традицію ховання кінців у воду. У Церкві вона зробила би блискавичну кар’єру.

6

Може, усе складалося так тому, що Олег Кузнецов був абсолютно іншим. Кремезний, грубуватий, життєрадісний, він намагався в кожному реченні приточити якийсь дурнуватий жартик. Може, справа була в тому, що вони з Кузнецовим були знайомі віддавна, разом працювали, разом пили, ходили одне до одного в гості. А може, справа була в тім, що Кузнецов був його справжнім другом, і прокурор Теодор Шацький любив його як брата. Саме тому він не міг, не хотів і не збирався полюбити інспектора Леона Вільчура.

Інша річ, що інспектора Вільчура полюбити було складно. Шацький домовився з ним у «Ратушній», жахливому генделику в напівпідвалі кам’яниці на Ринку, де висів сморід дешевого тютюну, яким просякнутий був весь інтер’єр, де підозрілих клієнтів обслуговували не менш підозрілі офіціанти. Шацький був переконаний, що на кухні тут підозрілі кухарі підозрілим чином крають підозріле м’ясо, тому обмежився кавою й сирником. Сирник відгонив старою канапою, на яку всі сідають, але ніхто не хоче почистити. Каву залили окропом просто у філіжанці.

Вільчур скидався на демона. У напівтемряві, у тумані тютюнового диму його глибоко затоплені очі горіли якось хворобливо, гострий ніс відкидав тінь на півобличчя, щоки западали при кожній пожадливій затяжці сигаретою.

— Може, по чарочці, панове? — тон офіціанта був замогильний, неначе йшлося про чарочку свіжої крові.

Обоє відмовилися. Вільчур почекав, доки офіціант піде, потім заговорив, щомиті зазираючи до своїх паперів або до невеличкого лептопа, який від початку вразив Шацького. Інспектор радше належав до типу людей, яких краще не мордувати поясненнями, що таке есемески.

— Ми знаємо версію Будника, можемо тепер її доповнити різними свідченнями. У неділю вони напевне були в кафедральному близько шостої вечора, точно вийшли перед службою, яка починається о сьомій. Про це заявили двоє незалежних свідків. Потім гуляли, о чверть на восьму їх зафіксувала камера на Маріацькій.

Вільчур обернув комп’ютер. На кількох кадрах були помітні невиразні обриси пари, що трималася попід руку. Шацький збільшив картинку, він уперше бачив Ельжбету Будник живою. На зріст така сама, як її чоловік, темно-русяве волосся розсипалося по спортивній куртці, жінка була без шапки чи капелюшка. Певне, вона щось розповідала, однією рукою жваво жестикулювала, якоїсь миті зупинилася, щоб поправити халяву чобітка, за цей час Будник пройшов кілька кроків. Ельжбета наздогнала його підстрибом, зовсім як дівчинка, а не доросла жінка. Поруч зі статечним Будником, одягненим у коричневе пальто й фетрового капелюха, вона здавалася його донькою, а не дружиною. Наздогнала чоловіка на межі поля зору камери, запхнула йому руку до кишені. Потім обоє зникли.

— Усе начебто гаразд, правда ж? — Вільчур відірвав фільтр від чергової сигарети.

Шацький знав, про що йдеться старому. Між ними не було напруження, вони не сварилися, не мовчали затято, просто собі пара прогулюється у великодній вечір. Це свідчило на користь версії Будника, що свята вони проводили, як завжди, тоді погиркалися, вона пішла і... от-от, власне. І що?

— А камери не зафіксували її в понеділок або вівторок? — запитав він.

— Ні, я посадив двох людей, аби ті переглянули все від цього моменту до знаходження трупа вчора вранці. Похвилинно. Її немає. Ми перевірили цю камеру й іншу, біля замку, щоб вийти з Кафедральної до міста, треба пройти біля однієї з них. Інший шлях тільки крізь кущі або через стіну й сад кафедрального собору в бік Вісли.

— А сусіди?

— Нуль. Та гляньте сюди.

Другий запис був зроблений камерою на ринку. Видко було ту частину, де знаходився «Пулен», «Староміська», «Тридцятка» й те кафе, назву якого Шацький забув, бо ніколи туди не зазирав. Цифри свідчили, що це був вівторок, кілька хвилин по шістнадцятій. Нічого не відбувалося, проходили якісь перехожі. Відчинилися двері «Тридцятки» і звідти вийшов Будник, у прозорій торбинці тримав два «лептопи», пластикові коробки для їжі. Жваво рушив у бік Маріацької й швидко зник з поля досяжності камери.

Шацький чудово зрозумів, чому Вільчур показав йому цей запис.

— Цікаво, еге ж? — старий поліцейський відхилився на стільці, втискуючись у темний куток зали так, що частково мусив опинитися в іншому приміщенні.

— Надзвичайно. Бо якщо це правда, що жінка Будника пішла з дому в понеділок...

— То нащо він ніс їй обід у вівторок?

— Що, звісно, відповідає його першій версії, настільки невірогідній, що навіть він від неї відмовився.

Вільчур кивнув головою, у темряві рухався великий, блідий ніс. Шацький розмірковував. Він викурив нині одну сигарету, залишилися ще дві. Інтуїція підказувала, що краще залишити їх собі на зустріч із суддею Татарською, крім того, уже перебуваючи в цій кнайпі, він пасивно викурив ледь не півтори пачки. І все-таки витягнув сигарету. Вільчур підніс йому запальничку. Навіть, якщо він і був здивований тим, що прокурор узагалі курить, то ніяк цього не показав. Поліцейський мовчав, доки Шацький подумки прикидав можливі сценарії. Пазли миготіли в уяві, але кожна детальна була від іншого комплекту й він відчував, що складає їх силоміць.

Ще в неділю вони були разом. Потім він з’являється у вівторок у кафе й купує два обіди. А її знаходять лише в середу — алебастровий труп у кущах біля старої синагоги. Що могло статися?

Припустімо, що вони справді посварилися в понеділок. Вона пішла, розгнівана, рушила крізь поля до Вісли, камери її не зафіксували. Там на неї напав таємничий божевільний, убив. Але навіщо тоді Будник наступного дня купив два обіди? Чому на тілі жертви не було жодних ознак боротьби, втечі, немає слідів від ударів?

Припустімо, що того понеділка вони посварилися так, що Будник забив свою дружину. Ні, не те, на тілі немає слідів. Припустімо, що вони посварилися так, що він придушив її подушкою. У льоху вбив, випустив кров. Ні, не те, ніде в будинку не було слідів крові. Тоді вивіз у безлюдне місце, там убив. Ні, не те, камери не зафіксували, що Будник виїздив машиною. Виніс щільно загорнуту — бо ж знову немає слідів — крізь кущі в безлюдне місце, вбив, виточив кров. Щоб ніхто нічого не запідозрив, пішов у вівторок на роботу, узяв два обіди, щоби мати алібі. Уночі, знову крізь кущі, затягнув її на другий бік старого міста й там залишив. Хіба це можливо? Аж ніяк, абсолютно неможливо.

То, може, припустімо, що це був давно розроблений план. У нього був мотив, про який наразі нічого не відомо. Будник працює в міськраді, знає розташування камер, систему безпеки. Промарширував у неділю перед камерою, потім витягнув її на прогулянку до якогось місця неподалік того, де знайшли труп. Щоб не довелося тягнути тіло через усе місто. Оглушив, убив, виточив кров, а як усе це зробив, то підкинув.

— Думай, не думай, однаково нічого не зрозуміло, га? — заскреготів Вільчур зі своєї темряви.

Шацький погодився. На жаль, не було мотивів чи доказів, а знаряддя вбивства виявилося настільки стерильним, наче приготований до операції скальпель хірурга.

— Ось тут іще один запис, — Вільчур підсунув Шацькому лептопа.

Картина на екрані була зовсім білою, обриси кам’яниць здавалися такими білими, що їх майже не було видно. Шацькому пригадалося «Сайлент Гілл».

— Де це?

— Єврейська. Камера висить на стіні синагоги, — Шацький відзначив, що Вільчур не вжив слова «архів», — спрямована в бік замку. Праворуч паркінг, за ним — кущі, у яких знайшли Ельжбету Будник. Запис зроблено в середу вранці, за кілька хвилин до того поліція отримала повідомлення. Дивіться.

Шацький дивився, минали секунди, хвилини, туман порідшав, прояснилося, уже було видно, що камера висить над вулицею, а не занурена в миску з молоком. Раптом унизу на екрані з’явилося чорне півколо, Шацький навіть здригнувся. Півколо рушило уперед вулицею, у міру того, як воно віддалялося від камери, ставало зрозумілим, що насправді це горішня частина капелюха у формі котелка, проте з дуже широкими крисами. Під капелюхом був чорний плащ, який сягав землі, такий довгий, що не помітно було ані ніг, ані черевиків. Ефект був жахливий, чорна з’ява в капелюсі якусь хвилину погойдувалася в сірому молоці, і за мить щезла. Шацький перемотав назад, натиснув паузу. Йому дуже хотілося, щоб це було чимсь іншим, але все марно — у тумані, який укривав вулицю Єврейську в Сандомирі, линув привид хасида.

Глянув на Вільчура.

— Ви, звичайно, знаєте, що було в тих кущах, де знайшли Ельжбету Будник? — заскреготів поліцейський.

— Міські мури?

— По-перше, вони були вище, по-друге, давно й неправда. Кіркут. Її труп лежав якраз посередині старого єврейського кладовища.

Холодне вечірнє повітря було наче ліки, протиотрута від «Ратушної». Шацький дихав на повні груди. Вільчур обв’язав собі шию шарфом і закурив сигарету. Ззаду хряснули двері, один із п’яничок вийшов і непевно дивився на поліцейського.

— Пане начальнику...

— Дайте мені спокій, Гонсьоровський. Котрий це вже раз? І завжди закінчується однаково, правда?

— Та я знаю, пане начальнику, але...

— Але що?

— Але вже тиждень, як Анатоль зник.

— Гонсьоровський, змилуйтеся над нами. Поліція волоцюг ганяє, а не розшукує, і вже точно не тих, хто з іншого повіту.

— Але...

— Але немає про що говорити, до побачення.

П’яничка зник за дверима, Шацький глянув запитально.

Вільчур не квапився з поясненнями, а Теодор подумав, що не конче мусить розпитувати про всі болячки провінційної поліції. Попрощалися коротко.

— Ми повинні дізнатися, де кров Ельжбети Будник, — мовив Шацький, застібаючи комір плаща. Знову похолоднішало.

— У маці, — буркнув Вільчур і зник у темряві.

7

Вікна були відчинені, від них линула прохолода й нічні запахи. Оленячі роги спали на стінах, а під столиками, на вішалках і дзеркалах ховалися блакитні плями. Обличчя в дзеркалі замаячіло, мов на дні озера. Він знає, що не може тут залишатися, із кожним порухом стрілок годинника в передпокої ризик дедалі зростає, усе тіло всупереч розумові прагне втечі. Попри це мусить витримати до суботи. Якщо він витримає, якщо до неділі нічого не станеться, якщо в неділю ввечері він усе ще буде на волі — ця Неділя Милосердя Господнього воістину заслуговуватиме на свою назву.

8

Купити пляшку пристойного вина в крамниці на чудовому сандомирському Ринку виявилося просто неможливо. У допотопних магазинах був хіба що якийсь дивний квас, і Шацький зрештою вирішив, що найпростіше буде збігти по схилу сходами й купити пляшку «Фронтери» на автозаправці «Орлену» біля окружної дороги. Так він і зробив. Хотів при нагоді купити ще коробку з веделівським тортиком, який видавався йому приємним варшавським подарунком, але тортиків, на жаль, не було, довелося купити якусь коробку цукерок, яка аж волала про те, що її куплено на заправці, й упаковку презервативів. Повернувся нагору, намагаючись занадто не спітніти, бо інтуїція підказувала йому, що він ще нині буде змушений роздягатися. Друга півкуля, раціональна, твердила, що інтуїція завжди підказує це кожному чоловікові, і доволі часто стається навпаки, проте Шацький однаково старався не бігти.

Зараз він стояв у вітальні судді Марії Татарської в її будинку на Жеромського й дивувався. Дуже дивувався.

По-перше, дивним був інтер’єр. Він уже зрозумів, що порожнеча, яка вражає його під час відвідання сандомирських помешкань — це відсутність «Ікеї». У Варшаві годі було й уявити, щоб пересічна квартира представника середнього класу не була умебльована виробами цієї шведської фірми принаймні наполовину. Тут у кращих помешканнях панував якийсь краківсько-міщанський стиль, тобто буфети, каламутні дзеркала, купа килимів, килимків, серветок і ще чогось із такою кількістю пилюки, що це могло вбити будь-якого алергіка. Більш заможні сандомиряни без визначного родоводу мешкали у віллах, обставлених у дачному стилі. Біднота тулилася в блочних будинках, де панували меблеві гарнітури, а решту купували на базарах. Він сподівався, що і в Татарської буде така сама запилюжена міщанська квартира, або підробка під «Ікею», сучасний інтер’єр у пастельних тонах. Те, що він побачив... гм, це нагадувало йому лікарняну палату. Переважали білий колір, хром, дзеркала й скло. Вітальня була білою в буквальному сенсі, білою настільки, що навіть книжки на полицях були обгорнуті білим папером, а назви й автори написані на корінцях від руки.

По-друге, вбрання господині. Суддя Марія Татарська була в червоній коктейльній сукенці й червоних шпильках. Звісно, він не сподівався побачити її в хатньому светрі й капцях, але вбрана вона була явно занадто вишукано для скромної товариської балачки під вино. У білому інтер’єрі вона скидалася на криваву пляму, може, це навіть було заздалегідь продумано. Шацький подумки знизав плечима, усвідомлюючи, що вона за ним спостерігає. Йому подобалося, щоб усе виглядало нормально, по-звичайному, ефекти не справляли на нього жодного враження, щонайбільше Теодор міг поспівчувати людям, які здатні витратити стільки зусиль і часу на геть неістотні речі.

По-третє, найдужче здивувало подвір’я. Атож, подвір’я, позаяк садок судді Марії Татарської був кладовищем. У буквальному сенсі. Шацький завжди бачив його з іншого боку, від головного входу, проходячи або проїжджаючи вулицею Міцкевича. Чудовий тінистий некрополь простягався майже до розташованої нижче вулиці Жеромського, де стояли майстерні каменярів і будинок судді Татарської. Вітальня на другому поверсі була трішки вище рівня могильних плит, біля самого муру. При світлі з кімнати Шацький міг розважатися читанням імен на надгробках. Його занепокоїло те, що там було аж троє сорокарічних чоловіків. Їм виповнилося рівно по сорок. А йому залишалося кілька місяців до дня народження.

Обернувся. Суддя сиділа на дивані з келихом вина в руці. «Біле й червоне на тлі небіжчиків, це наша національна характерна риса», — подумав Шацький.

— Memento mori, — проказала Татарська й задерла ногу на червоній шпильці. Трусиків у неї під платтям не було.