Зерно правди

Йозеф Ратцингер відзначає четверту річницю обрання його Бенедиктом XVI, він разом з іншими католиками закриває святкування Світлого тижня, зустрічаючи Неділю милосердя Господнього, у Лагевниках кардинал Дзівіш коментує політичну ситуацію, стверджуючи, що передумовою громадського життя є опанування мистецтва любові, здатної все пробачати. Тоді ж депутат Палікот звинувачує Леха Качинського в алкоголізмі на підставі «четвертинок», які замовляє канцелярія. Марек Едельман мовчки покладає букет нарцисів до пам’ятника Героїв гетто в 66-ту річницю вибуху повстання. Завжди робив це рівно опівдні, нині довелося чекати, доки відбудуть офіційні делегації. Тим часом у Чехії триває підготовка до дня народження фюрера, у результаті підпалу циганського будинку в критичному стані потрапляє до лікарні дворічна дівчинка. Поліція відкриває мотоциклетний сезон, застерігаючи від бравади оригінальним гаслом: «Іде весна — будуть овочі». Під Сандомиром автомобільна катастрофа, авто врізається в опору електропередач і спалахує, загинув сімнадцятирічний хлопець. Сонячно, але жахливо холодно, температура не перевищує 12 градусів, а вночі падає до нуля.

1

Прокурор Теодор Шацький не міг знайти презерватива. Або коробочки із презервативами. Ані відкритого пакетика від презерватива. І взагалі жодних ознак того, що минулої гарячої ночі вони взагалі якимсь чином убезпечувалися. А раніше вони це робили. Тобто спіралі в неї немає. Пігулок вона не вживає. Є дні плідні й неплідні, треба пильнувати й будь-що дотримуватися містечкових середньовічних антиконцепційних поглядів і надягати гуму. Якщо ця гума взагалі була. У чому немає жодної певності.

Шацький метушився по кімнаті, наче всім відомий пан Гіларій з вірша Тувіма, але в дорослій версії, відчував, як зростає його паніка й прагнув переконати себе, що це неправда, не міг він запліднити цю чарівну, на п’ятнадцять років молодшу сандомирянку. Яку він, перш ніж усвідомити антиконцепційну катастрофу ще й вигнав з кімнати, через що дівчина зачинилася у ванній і там ридала.

Грюкнули двері. Шацький блискавично підвівся з колін і натяг на обличчя вираз, сповнений співчуття й розуміння. Клара мовчки почала збирати свої речі й на мить Шацькому навіть здалося, що обійдеться без зайвих балачок.

— Я вчилася у Варшаві, вчилася в Гетінгені, поїздила по світі, жила в трьох столицях. Не приховую, що в мене були чоловіки, різні чоловіки. Дехто довше, дехто коротше. Усіх їх об’єднувало те, що всі були класні. Навіть, якщо ми доходили висновку, що не надто, усе-таки однаково класні. Ти перший справжній мудак, який трапився мені на шляху.

— Кларо, будь ласка, нащо відразу розкидатися такими словами, — спокійно мовив Шацький, намагаючись не думати про останнє речення. — Тобі ж відомо, хто я. Старший на п’ятнадцять років державний службовець, із минулим, розлучений. Що ти збиралася зі мною побудувати?

Клара підійшла й зупинилася так близько, що вони майже торкалися носами. Відчув, що страшенно її хоче.

— Тепер уже нічого, проте ще вчора я не була в цьому переконана. Дещо мені в тобі подобалося. Ти розумний, дотепний, трохи таємничий, дещо несподівано вродливий, у тобі є якась чоловічість, яка мене приваблювала. І ці твої костюми, вони справді милі, такий чарівний бюрократизм, — вона посміхнулася, але відразу ж споважніла. — Ось, що я побачила в тобі. І доки мені здавалося, що ти щось помітиш і в мені, я з кожним днем прагнула дати тобі більше. Але ти побачив у мені дурну ляльку Барбі, провінційну давалку, містечкову дурепу, якій завжди можна дати в рот. Мені навіть дивно, що ти не запросив мене до Макдональдса. Тобі що, досі не сказали, що такі безнадійні селючки полюбляють Макдональдс?

— Чому ти така вульгарна?

— Це ти вульгарний, Тео. Усі твої думки про мене вульгарні, хамські, примітивні, ти просто женоненависник і сексист. Ну, і ще понура чиновницька пересіч, але на це вже нема ради.

Відшмагавши його цими словами, Клара рвучко відвернулася, підійшла до ліжка й скинула рушника. Почала демонстративно одягатися. Була майже десята, сонце підбилося високо, достатньо високо, щоб осяяти її бездоганну фігуру. Клара була прегарна. Струнка, по-жіночному заокруглена, із грудьми настільки молодими, що попри свою повноту, вони задиркувато стирчали. Розкуйовджене після ночі довге волосся, густе, хвилясте, якому не потрібні були жодні перукарі, спадало хвилями на груди, сонце пестило делікатний пушок на персиковій шкірі стегон і плечей. Одягала білизну, не зводячи погляду із Шацького, а він просто знемагав від бажання. Невже він справді колись міг не помічати, яка вона гарна?

— Відвернися, — холодно наказала Клара.

Теодор слухняно відвернувся, смішний у своїх старих, вибляклих від постійного прання боксерках, єдиній прикрасі занедбаного блідого тіла. Було холодно, він побачив, як шкіра на худих стегнах покривається сиротами, і зрозумів, що без костюма чи тоги почувається абсолютно беззахисним, наче позбавлена свого панцира черепаха. Відчував, що виглядає жалюгідним. За спиною почулося тихе схлипування. Зиркнув через плече, Клара сиділа на ліжку, опустивши голову.

— Ну, і що я їм усім тепер скажу? — шепотіла вона. — Я стільки про тебе нарозповідала. Казали, щоб я дала собі спокій, а я, дурна не послухалася.

Шацький ступив кілька кроків до неї, але вона встала, шморгнула носом, закинула торбинку на плече й вийшла, навіть на нього не глянувши.

— Ага, ще одне, — у дверях вона озирнулася. — Учора ти був просто чарівно наполегливим і невимовно неуважним. Та м’яко кажучи, це був дуже, дуже невідповідний день для неуважності.

Сумно посміхнулася й вийшла. Була неймовірно гарна. Шацький пригадав сцену з «Аматора».

2

Кафедральна базиліка Різдва Пресвятої Богородиці в Сандомирі була повною. Один дух і одне серце оживляло всіх вірян — якщо вірити словам із Діянь апостолів, що відлунювали між камінних стін. Та, як це завжди в костьолі буває, ніхто не слухав, усі заглибилися у власних думках. Ірена Ройська дивилася на єпископа Франковського, який сидів у глибокому кріслі, і думала, яким буде їхній новий єпископ, бо цей був тимчасово, потому, як старого перевели до Щецина. Міг би залишатися й Франковський, але невідомо, чи так буде. Подейкували, що він занадто вже пов’язаний із «Радіо Марія». Може й так, але Ройська не забула, як він у Стальовій Волі захищав робітників, як виводив страйкарів таємним тунелем, як його переслідували комуняки. Воно й не дивно, що він їх просто ненавидить, болить йому, коли бачить, що тепер це такі самі порядні поляки, як і ті, що по в’язницях сиділи. А де ж про це говорити, як не по «Радіо Марія»? Ну не на TVN же...

Януш Ройський нарешті відірвав тоскний погляд від лавки, де сиділа його дружина. Йому страшенно боліла нога від стояння, біль розливався аж до хребта, від нирок сягав п’ят. Та що було робити, усі вагітні, усі немічні старенькі з’їхалися нині до собору, а прохати в дружини, аби та поступилася місцем, якось було ніяково. Глянув догори на картини, на якогось бідолаху, що його змій пожирав, на іншого, так вправно насадженого на палю, що вістря вилазило біля лопатки. «От кому довелося настраждатися за віру, то і я годину вистою», — подумав старий. Він нудьгував, хотілося вже піти нарешті на святкову каву до кав’ярні, вмоститися в теплому затишку, побалакати. Хухнув на пальці. Знову холод собачий, ніяк та весна не надійде.

Марія Міщик віруючою не була, а навіть якби й була, то її парафія знаходилася за двадцять кілометрів звідси. Та щось її підбило вранці сюди приїхати. Справа Будника не давала їй спокою, одну руку Міся весь час тримала на мобілці на вібросигналі, щоб не прогавити, коли подзвонять і повідомлять, що цей кошмар нарешті скінчився. А Будник мешкав біля кафедрального, тут була його парафія, тут висіла ця клята картина, через яку її улюблене місто раз по раз згадували, як антисемітську столицю Польщі. Прокурор Міщик стояла в лівій наві між людьми й відчувала на собі пильний погляд Івана-Павла II, чий портрет прикрашав тканину, яка приховувала картину. І думала, чи відчуває він втуплені в нього погляди євреїв, які виточують кров із християнських дітей і запихають немовлят до бочок із наїжаченими вістрями цвяхів. І що би він про все це сказав.

Ніхто про це не знав, але невіруюча прокурор Міщик колись була дуже релігійною, настільки побожною, що перш ніж закінчити юридичний факультет, вчилася в Католицькому університеті в Любліні й прагнула якомога більше дізнатися про свого Бога і свою віру. І що більше дізнавалася, то робилася менш релігійною. Зараз вона разом з усіма слухала сто вісімнадцятий псалом, слухала, що треба дякувати Господу, бо добрий він, бо милосердя його вічне. І згадувала, як колись любила цей псалом. Доки не довідалася, що в католицькій літургії від нього залишилося заледве кілька рядків. Що повний текст стосується божої помочі в боротьбі й помсті, стирання з лиця землі інших народів в ім’я Боже. «Правиця Господня піднялася, правиця Господня об’явила силу». Міщик ледь усміхнулася. Дивно все виходить, католицькі вірні з богомазом-юдофобом захоплено уславлюють свого Бога словами псалма, який насправді є подякою за перемогу Ізраїля над його сусідами. Атож, знання було найзапеклішим ворогом віри, іноді вона шкодувала, що здобула його. Наприкінці заспівала разом з усіма: «Дякуйте Господеві, бо добрий Він, бо вічна Його милість».

Пригнічена своїми релігієзнавчими роздумами, спогадами про втрату віри й усього, що було колись у її житті й залишило хіба що порожнечу, Марія Міщик однією з перших вийшла з костьолу, сіла до машини й швидко поїхала. Саме тому прокурор Теодор Шацький з’явився на місці злочину перед нею.

3

Януш Ройський вочевидь прагнув надолужити понад годинну, якщо не враховувати акламації, мовчанку, тому ще в бабинці заговорив і відтоді не замовк ані на мить. Ройська подумала, що в кав’ярні дасть йому газету, може, це його вгамує.

— Гадаєш, він справді в ньому порпався?

— Що? Хто? У кому?

— Святий Хома. В Ісусові. Ти не слухала проповіді?

— Господи, Янеку, звідки мені знати. У Євангелії так написано, тож мабуть, що так.

— Бо я собі подумав, що це трохи бридко. Ще там якби в руку, та й палець, а то ж до черева запхнув йому цілу долоню. Думаєш, там було пусто, чи він щось відчув? Підшлункову там, чи селезінку? А після воскресіння підшлункова залишається?

— Якщо померти в тридцять три роки, то ні, то хіба після п’ятдесяти людина довідується, що має якісь органи. Як твоя нога?

— Краще, — збрехав Ройський.

— Пробач, що не дала тобі посидіти, я бачила, що тобі болить, але мені так серце тріпоче...

У відповідь Ройський обняв дружину й цмокнув у вовняний берет.

— Я вже геть не знаю, може, наважитися таки на цю операцію.

— Нащо давати себе різати? Казав же доктор Фібіх, що це не смертельно, хоча й неприємно. Та й навіть, як тебе потнуть, то невідомо, чи минеться, може, це нервове.

— Та знаю, знаю, змінімо краще тему. Пам’ятаєш, як ми колись сміялися, що старі люди говорять хіба що про болячки й хвороби. А тепер і я так само, аж самій гидко.

— А от я ні, зовсім ні.

Ройська скоса позирнула на чоловіка, жартує він, чи так йому вирвалося. Нічого не сказала, щоб не образити. Замість цього взяла його під руку. Ройська змерзла й думала, чи це теж ознака старості, а чи весна цього року така холодна, кінець квітня, а яблуні в садочку біля кафедрального такі сірі, жодної тобі квіточки, якщо так і далі триватиме, то її бузок, мабуть, у липні заквітне.

Стояли між собором і замком, біля пам’ятника жертвам Другої світової війни, котрий скидався на рекламу гри в доміно. Уранці радилися, чи не піти після служби на прогулянку над Віслою, але зараз, не змовляючись, звернули до міста й почали підніматися Замковою в бік Ринку, їм не треба було пояснювати одне одному, куди йдуть, бо прямували завжди до «Малої». Там, хоч і дорожче, але все якось по-іншому, краще. І пінку на каву посипали цукровою пудрою. Ройська якось довго думала, чи не висповідатися їй, що вона всю службу тільки й мріяла, щоб ця мука скінчилася і вона змогла отримати свою солодку пінку.

— То ми справді говоримо тільки про хвороби? — допитувався Ройський. — Мабуть, що ні, це той Хома так мене настроїв, воно мені аж перед очима стоїть, як він порпається в Ісусові, може, це через ті картини, сам не знаю, не люблю я стояти під квітнем, там, напевне, найгірші муки, той, що на палі, завжди так привертає погляд, ще й щось там стікає по тій палі...

— Янеку! — від обурення Ірена Ройська аж зупинилася. — Та вгамуйся ти зі своїми жахіттями.

Наче підкреслюючи її слова, біля самої голови, на мурі довкола напівзруйнованої садиби, сів синьо-чорний крук, здоровенне пташисько, і схилив набік голову, дивлячись на стареньких. Ті глянули вражено, до птаха можна було дістати рукою. Крук, мабуть, зрозумів, що вчинив дурницю, і швидко зістрибнув по той бік муру. Ройська перехрестилася, на що її чоловік багатозначно постукав себе по лобі. Мовчки продовжували йти догори, і раптом крук повернувся. Цього разу зіскочив до них, промарширував під ногами й заховався за воротами покинутого будинку. Він поводився, як пес, який хоче показати щось господареві.

Ройська відчула занепокоєння й прискорила кроки, але її чоловік, чий зір старів повільніше, ніж дружинин, не зрушив з місця, втупившись у гранітні плити тротуару.

— Ти йдеш чи ні?

— Почекай, здається, тут щось сталося.

Затріпотіли крила, на пощербленому мурі сіли вже кілька круків. Ройський, як загіпнотизований, пройшов під табличкою із попередженням про імовірність того, що будинок завалиться, і увійшов до занедбаного саду. Невеликий двоповерховий будиночок стояв між кущів і теж добряче заріс бур’янами, він руйнувався тут десятиліттями, доки не набув притаманного покинутим будинкам мертвого вигляду. Позеленілий, із де-не-де проваленим дахом, порожніми очницями вікон, він скидався на обличчя потопельника, який на мить виринув із ряски, щоб уполювати чергову жертву.

— Чи ти геть чисто здурів?! Янеку!

Ройський не відповів, розгортаючи сірі гілки кущів, він повільно йшов у бік дому, нога боліла хоч криком кричи, так, що її можна було хіба що безвладно тягнути за собою. На подвір’ї була хмара круків, вони не літали, не каркали, походжали мовчки й вичікувально дивилися. Порожні вікна нагадували про катованих мучеників із собору, їхні випалені очниці, стражденні гримаси, вуста, з яких виривався крик. У нього за спиною Ірена Ройська сварилася, лякала своїм хворим серцем і тим, що більше ніколи не приготує рулету, якщо він негайно не повернеться. Ройський чув, усе розумів, але зупинитися вже не міг. Увійшов досередини, спорохнявілі дошки підлоги не те, щоб скрипнули, а якось неприємно плямкнули.

Якусь хвилину призвичаювався до темряви, вікна були невеликі, де-не-де забиті дошками, хоча надворі й було сонячно, та сюди проникало небагато світла, принаймні на перший поверх, бо вище бив сніп променів, і саме туди попрямував Ройський. Круки залишилися надворі, один, найбільший, стояв на порозі, відрізаючи можливість втечі. Старенький зупинився біля сходів і подумав, що це погана ідея, бо сходинок залишилося небагато, а ті, що залишилися, довіри не викликають. Навіть, якби він був неймовірно легеньким і неймовірно сміливим котом, краще не ризикувати. І все ж рушив догори, подумки докоряючи собі, що він дурний старий дідуган, і давно вже минули ті часи, коли після кожної пригоди, отямившись, він міг сказати «завжди мені все вдається».

Поручень був слизький від вологи й плісняви, годі було вхопитися голіруч. Тож він обгорнув руку шарфом. Перша сходинка зламалася, щойно Ройський ступив на неї, на щастя, він цього сподівався. Друга виявилася цілком міцною, третя теж, до восьмої все було непогано, про всяк випадок вирішив оминути горбату від вологи сьому. Далі — гірше. Дев’ятої не було, одинадцятої та дванадцятої теж. А десята, що ж... зрештою, він задалеко зайшов, щоб розважати, став на ній і швидко підтягнув хвору ногу. Сходинка застережно зойкнула й затріщала, а тоді почала помалу зсуватися, і Ройський відчув, що сповзає по гнилому дереву. Злякавшись, щоб не впасти, він швидко, як на свої роки, перестрибнув через дірку, і в цей момент йому краще було заспокоїтися, але підлога другого поверху опинилася на рівні його очей, і це старого погубило. Аби якомога швидше дістатися фінішу, він швиденько подолав ще дві сходинки, але хвора нога схибила, він утратив рівновагу і, злякавшись, що гепнеться вниз, кинувся до снопа сонячних променів, які вливалися крізь дірку в даху й велике балконне вікно. Щось хруснуло, на жаль, це була не дошка, біль у зламаному зап’ястку пронизав тіло Ройського, розлився гарячою, нудотною хвилею. Стогнучи, він перевернувся на спину, сонце засліпило його, він інстинктивно затулив очі зламаною рукою, біль сіпнув, йому здалося, наче хтось обценьками видирав кістки передпліччя. Скрикнув голосно й притиснув руку до грудей, дихав швидко й судомно крізь зціплені зуби, зробилося зле, під затиснутими повіками сонячні видива змагалися за місце із червоними пелюстками. І все ж йому вдалося звестися на коліна й розплющити очі, перше, що побачив, була колонія крихітних грибів, що виростала зі щілини в червоній підлозі. Картина виглядала настільки абсурдно, що він не міг не засміятися. Дурний стариган, якого дідька він узагалі сюди попхався, і як тепер спуститися униз? Пожежникам доведеться знімати його, як кошеня з дерева.

По спині шмагонув якийсь шматок толю. Ройський уже трохи заспокоївся. Тоді підвівся, вдарившись головою об уламок даху, що звисав досередини. Вилаявся й озирнувся, щоб побачити, що толь, на жаль, був аж ніяк не толем, і не уламком даху. Труп висів на гаку під сволоком, як розрубана туша, тулуб був ув’язнений у бочці, наїжаченій здоровенними цвяхами. Вище бочки тіло було гіпсово-білим, нижче — укрите шаром закреплої крові, на якій радісно вигравало сонце. На рудоволосій голові небіжчика сидів крук і дивився на Ройського блискучим оком-намистинкою. Тоді невпевнено дзьобнув пластир, що безпорадно звисав із лоба.

Ройський заплющив очі. Картина зникла, але негатив залишився під повіками назавжди.

4

Цікаво, чи знайшли вони вже труп? Це не має жодного значення, він просто про це думає. Коли саме знайдуть, нині, або, зрештою навряд, за тиждень, теж не важливо. Вмикає телевізор, знаходить інформаційний канал, стишує звук. Палікот вихиляє «чвертку» віскі, Едельман покладає квіти до пам’ятника Героїв гетто. Дві картинки почергово. Коли знайдуть труп, усе це стане другорядним.

5

Прокурор Теодор Шацький примчав на місце раніше за Вільчура, піднявся драбиною на другий поверх покинутого будинку відразу за поліцейськими. Чутки розходилися швидко, на Замковій уже стояв натовп, люди підходили зусібіч. За Шацьким по драбині видерся Маршалок, огрядний поліцейський із пишними вусами. Перш ніж Теодор встиг віддати який-небудь наказ, Маршалка занудило, якусь мить він боровся, але зрештою обригав себе й свої вуса. «Неймовірно», — подумав Шацький, хоча насправді не мав до нього претензій. Картина була моторошна, чи не найжахливіша з усіх, які йому доводилося бачити за свою кар’єру. Напіврозкладені трупи, потопельники, обгорілі трупи, жертви бандитських розборок і бійок з розчерепленими довбешками — усе це блякло поруч із трупом Гжегожа Будника, що висів на гаку. Іще недавно його розшукувала поліція як єдиного підозрюваного в справі про вбивство дружини.

Шацький дивився на сюрреалістичну у своїй жорстокості картину, мозок, атакований надміром імпульсів, насилу засвоював інформацію, працюючи ніби на сповільнених обертах. Що найдужче кидалося у вічі?

Напевно, бочка, кошмарний реквізит, який надавав сцені риси театральної нереальності, спричинившись до того, що Шацький ледь не очікував оплесків, після яких труп розплющить очі й усміхнеться до глядачів.

Напевне, увагу привертало обличчя. На якихось курсах із криміналістики Шацький довідався, що людський мозок запрограмований на розпізнання облич, на нюанси в їхньому виразі, на емоції, що вимальовуються на них, на будь-які зміни, що повідомляють про те, чи до людини можна всміхнутися, чи краще приготуватися до втечі. Тому іноді дехто бачить на шибці Богоматір або страхітливу гримасу на стовбурі дерева — таким чином мозок усюди, постійно дошукується людських облич, намагається їх виловити, посортувати на знайомі й незнайомі, вгадати емоції. Мозок Шацького страждав від вигляду обличчя Будника. Особливі прикмети голови міськради — хворобливе виснаження, запалі очі, руда чуприна й борода, цей нещасний синець на чолі — були спотворені устромленим у підборіддя гаком, який виходив через щоку. Пошматовані м’язи надавали обличчю відсутнього, бентежного виразу, немов Будник на мить зазирнув до пекла й побачене змінило його назавжди. Шацький подумав, що залежно від рівня садизму вбивці ця метафора не могла бути далекою від істини.

Та найгіршими були кольори, безжалісно вихоплені різким о цій порі року сонцем. Тіло Будника, сніжно-біле вгорі, позбавлене крові, як і тіло його дружини кілька днів тому, унизу було криваво-блискучим, це скидалося на збочену інсталяцію сучасного мистецтва, думка бунтівного митця про сучасну Польщу. Дивіться, ось вам ваші національні барви. Голий польський труп, замордований згідно легенди, яку вигадали його предки, аби мати змогу безкарно вбивати інших.

Усю підлогу також вкривала кров, змішана із брудом, засохла калюжа брунатного кольору, метрів зо три в діаметрі, із центром якраз під грубими стопами Будника. У місці біля сходів кров була розмазана, напевне, людиною, яка знайшла труп.

— Зняти його? — запитав Маршалок, оговтавшись трохи.

Шацький заперечно похитав головою.

— Спочатку фотографії, техніки повинні зібрати всі сліди. Цього разу труп знайдено на місці вчинення злочину, щось та мусило залишитися.

Обережно, обходячи найбільш підозрілі дошки підлоги, прокурор вийшов на середину приміщення. Він не помилився: на краю круглої калюжі, немовби по гурту монети, виднів якийсь напис, зроблений, імовірно, пальцем. Шацький подумки попрохав Господа, щоб цей палець не був у рукавичці, і щоб шаленець, який це зробив, раніше десь попадався. Схилився над калюжею й прочитав. Ні, тільки не це, подумав він. Ні, нехай це буде який-небудь псих, що надивився американських фільмів і тепер бавиться з нами в кота й мишку. На облямівці калюжі в закреплій крові були видряпані літери KWP й три шестицифрові номери: 241921, 212225, 191621. Шацькому це ні про що не говорило, але про всяк випадок клацнув фото мобільником.

Примусив себе глянути догори, на обличчя Будника. Спотворений до невпізнання чоловік виглядав ще більш виснаженим, ніж кілька днів тому в його кабінеті, смерть позбавила його залишків спортивної хижості. Найгіршим був цей пластир, жалюгідний навіть тоді, коли ще тримався чола, а тепер він сумовито звисав, відкриваючи ледве загоєну рану — така собі вишенька на торті посмертного приниження.

Коли на місце одночасно прибули Барбара Соберай і Марія Міщик, труп уже зняли й прикрили чорним поліетиленом. Шацький у гумових рукавичках передивлявся вміст гаманця небіжчика. Вільчур стояв, обіпершись на віконну раму й курив.

Соберай роззирнулася кімнатою й вибухнула риданнями. Коли Шацький підійшов до неї, щоб заспокоїти й дружнім жестом поклав їй руку на плече, жінка кинулася йому на шию й вся тремтячи, обняла. Теодор відчував, як її тіло здригається від плачу. З-над плеча колеги спостерігав за Міщик, сподіваючись, що та не зомліє, бо, по-перше, не хотів підтримувати стокілограмове тілисько, а по-друге, боявся, що підлога таким чином провалиться. Проте на материнському обличчі його пишнотілої начальниці не здригнувся жоден м’яз, вона лише кинула погляд на місце злочину й утупилася в Шацького. Запитально звела брову.

— Огляд тіла сьогодні, так само, як обстеження місця злочину й висновки, чи в цій крові є й кров Ельжбети Будник, — відповів він на німе запитання. — Ми якомога швидше підготуємо нові слідчі версії й розробимо план розслідування. На жаль, усе це схоже на якогось божевільного, треба зробити психологічний портрет, переглянути бази даних на предмет злочинів на релігійному тлі. Прес-конференцію можна скликати завтра опівдні.

— І що ми їм скажемо?

— Правду. А який у нас вихід? Якщо це божевільний, розголос може нам допомогти. Може, він комусь похвалиться, випадково скаже де-небудь, і це його викаже.

— Ви хочете, щоб родичі ідентифікували небіжчика?

Шацький заперечив, не мало сенсу обтяжувати когось цим кошмаром. У документах були всі потрібні йому дані.

— Вам щось говорить абревіатура KWP?

— Komenda Wojewódzka Policji[1], а що?

6

Прокурор Теодор Шацький ненавидів хаос. Почуття розгубленості щодо подій і власної їх оцінки, почуття неспроможності зосередити думки, втрата логічної послідовності, безпорадної й марної метушні від думки до думки. Результат приносило висновування однієї думки з іншої, пов’язання їх між собою, створення складних, чітких логічних механізмів, які зрештою породжували бездоганне й естетичне вирішення. Цього разу про таке й мови не було, думки шаленіли в голові, як юрба дітлахів на дитячому майданчику, смерть Будника заперечила всі його попередні припущення, до яких Шацький встиг звикнути. Певним чином, уже від першої хвилини слідства він був переконаний, що саме Будник винен у смерті дружини, це заспокоювало його й дозволяло шукати докази. Ніколи досі інтуїція так його не зраджувала.

Який же він був розлючений. Оскаженіло стусонув пивну банку, що лежала на тротуарі, якась вагітна красуня глянула на нього осудливо. Авжеж, що вагітна, авжеж, що красуня, наче на зло. Він був змучений, бо щоразу, коли намагався виснувати ланцюжок думок, перед очима з’являлася Клара, руйнувала конструкції й проникала до його свідомості. А що, коли вона вагітна? Може, воно й на краще, зрештою, учорашній вечір був чудовий, може, це означає, що він нарешті осяде біля молодої, вродливої дружини? А якщо це минуще? Якщо насправді вона виявиться дурною провінційною гускою, яка ніколи йому не подобалася і якій дивом вдалося справити на нього гарне враження? Може, це добре, що він її позбувся? Чи у випадку вагітності вона пробачила б йому, чи навпаки, перетворилася б на претензійну мегеру, яка тягнутиме з нього аліменти відром, ніби воду з колодязя? А якщо вона не вагітна, радіти йому, чи шкодувати?

Він сподівався, що тривала прогулянка від лікарні до прокуратури освіжить його, холодне повітря допоможе зосередити думки. Проте було тільки гірше. Звернув з Міцкевича на Косели, за якусь хвилину дійде до місця, сяде в кабінеті Міщик, познайомить її з планом розслідування. План розслідування! Він навіть засміявся вголос. Ага, якраз, план розслідування.

Біля сходів до прокуратури стояв невеликий гурт журналістів, хтось щось сказав, і всі рушили до нього. Потому, як кілька каналів показали його словесну баталію із цією в’їдливою мавпою в зеленому, Шацького почали впізнавати. Він випростався, обличчя зробилося незворушно-кам’яним.

— Пане прокуроре, можна ваш коментар?

— Завтра буде прес-конференція, ми про все вас поінформуємо.

— Це серійний вбивця?

— Завтра. Сьогодні в мене для вас лише чутки, завтра матимемо інформацію.

— Можуть бути чутки.

— Не можуть.

— Убито підозрюваного в скоєнні попереднього вбивства. Це означає, що слідство не просувається?

— Аж ніяк.

— Може, слід закрити школи?

Шацький занімів. Він поволі просувався до входу, але питання було таким абсурдним, що примусило його зупинитися.

— Чому?

— Щоб захистити дітей.

— Від чого, перепрошую?

— Від кривавих жертвоприношень.

— Ви що, здуріли?

Прокуророві Теодору Шацькому здавалося, що він опинився в альтернативній дійсності. Дійсності, яка досі здавалася йому давно забутою й облудною, укритою трупами колишніх демонів. Що ж, досить було зиркнути в щілину, аби переконатися, що людні демони не вмерли, а тільки собі заснули, та й сон цей був навдивовижу чуйним. І тепер вони радісно метляють усіма своїми демонічними хвостиками, бо можуть вислизнути крізь відчинені в Сандомирі двері й побавитися із прокурором Шацьким. Неймовірно. Наскільки глибоко вкоріненими в народній свідомості можуть бути стереотипи, що замінюють мислення, коли через шістдесят п’ять років після Голокосту, через шістдесят три після останнього погрому й через сорок після вигнання всіх єврейських недобитків у 1968 приходить якийсь ненормальний, народжений десь так у сімдесяті, і вірить у криваві жертвоприношення.

— І не здурів, і не жартую, — продовжував чоловік, який своєю хирлявою поставою і чорним кучерявим волоссям якраз нагадував Шацькому єврея з карикатури. Вбраний був у светрик. — І не розумію, чому нам бракує мужності замислитися вголос, чи випадково через стільки років до Польщі не повернулися ритуальні вбивства. Я не кажу, що так воно і є. Я лише запитую.

Шацький чекав, що його, може, хто врятує і вгамує цього блазня, проте ніхто не поспішав, камери й мікрофони чекали.

— Ви божевільний. Ритуальне вбивство це антисемітська легенда, ото й тільки.

— У кожній легенді є зерно правди. Нагадую, що багатьох євреїв було законним чином засуджено за викрадення й убивства дітей.

— Так само, як багатьох відьом. Ви гадаєте, що відьми теж повернулися до Польщі? Злягаються з дияволом, вичавлюють кров із чорних котів і чаклують, щоб скинути із Божого престолу Христа?

Журналісти вибухнули підлабузницьким сміхом. У цього ненормального не було ані записника, ані диктофона, і Шацький зрозумів, що крім журналістів тут тусувалися й любителі різноманітних змов.

— Політкоректність не змінить фактів, пане прокуроре. А факти — це два трупи, людей убито згідно давнього єврейського ритуалу, кривавого жертвоприношення, який століттями практикувався в багатьох країнах. Ви можете не погоджуватися, але в морзі однаково лежатимуть два тіла. І єврейський обряд, чиє існування є безсумнівним. Існують документи, існують зізнання свідків, і йдеться не про середньовіччя, навіть у XX столітті незалежні суди підтвердили його існування.

— Не забуваймо про Пясецького, — докинув літній чоловік, який стояв іззаду, пальто й капелюх робили його схожим на американського репортера п’ятдесятих років.

— Слушно кажете, — пожвавився чорнявий. — Жахливий, донині нез’ясований єврейський злочин. Тим огидніший, що жертвою став невинний син Пясецького. Вони знали, що для батька це буде гірше, ніж власна смерть.

— Звідки вам відомо, що це зробили євреї, якщо справу так і не з’ясували? — машинально запитав Шацький.

— Пробачте, якби ви могли пояснити... — якийсь журналіст явно був розгублений.

— Болеслав Пясецький, — швидко почав пояснювати чорнявий, — пошукайте, славетний поляк, діяч національного руху до війни, після війни голова світської католицької організації «Пакс»...

— Антисеміт і юдофоб, — буркнув один з телеоператорів, не відриваючи ока від об’єктива камери.

Чорнявий почав розповідати про Пясецького, а Шацький думав, що потому, як він сорок років не вірив у дива, йому доведеться повірити в генетичну пам’ять. Чого, до дідька, їм усім треба? Як не картини в соборі, то якісь гетто на лавочках, як не гетто, то погроми, як не погроми, то Пясецький, як не Пясецький, то шістдесят восьмий, як не шістдесят восьмий, то, — Шацький на мить пригальмував, — певне, Міхнік і Бальцерович, не інакше. Заклався сам із собою на пляшку доброго вина, що не мине й п’яти хвилин, як ці переслідувачі пейсатої мафії дійдуть до Міхніка.

— ...у п’ятдесят сьомому році євреї зі Служби безпеки викрали й замордували його сина. Пан прокурор дивується, що злочин так і не з’ясували, офіційно це не так, офіційно жоден комуністичний злочин не залишився нерозкритим. Хіба можна вважати, що ксьондз Попелушко живий і здоровий, а на шахті «Вуєк» нічого не сталося? Убивство молодого Пясецького, може, і не розкрили, але чомусь так дивно виходить, що імена, які викрито в цій справі — це імена функціонерів СБ єврейського походження. Зверніть увагу, що в польській традиції немає звичаю вбивати дітей, щоб покарати батьків.

— У жодній культурі немає такої традиції, — гаркнув Шацький, знайома червона заслона поволі застеляла йому очі. Він ненавидів тупість, яку вважав єдиною дійсно шкідливою рисою, гіршою за ненависть. — І не розповідайте мені тут дурниць. Вам, мабуть, відомо, що за це є відповідна стаття?

— Ви мене не спровокуєте, — той гордовито випнув хирляві груди під светриком. — Я знаю, що влада любить лише один, єдино вірний спосіб мислення. А спосіб мислення панів Шехтера і почилого в Бозі, у Бозі, звичайно, в лапках, Левертова, видається єдино слушним. Та на щастя, нині можна говорити правду. Можна говорити правду, якщо повертається кривавий ритуал, якщо сандомирська земля просякає польською кров’ю. І можна стверджувати, якщо комусь це не подобається, що поляків у власній державі вважають другосортною меншиною.

Шацький відчув утому. Він був дуже, дуже змучений. Настільки, що йому навіть не хотілося думати, яке ж вино він сам у себе виграв. Відповів лише за звичкою, дався взнаки багаторічний батьківський досвід, який велить пояснювати очевидні речі й повторювати: ні, Сонце не обертається навколо Землі, ні, дитино, власної думки про це мати не можна.

— Між іншим, завдяки добродіям Міхнікові-Шехтеру й Геремекові-Левертову ви нині можете говорити все, що забажаєте. На жаль.

Чорнявий почервонів від утіхи.

— Ну-у-у, бачу, пан прокурор таки орієнтується в справі.

Пан прокурор відчув себе приниженим прихильністю цього божевільного. Він потопав. Потопав у засраній польській ксенофобії, яка весь час пливе під поверхнею, незважаючи на історичний момент, чекаючи нагоди виринути нагору й залити все довкола. Ментальна Вісла, небезпечна й нерегульована каналізація забобонів та упереджень, зовсім як у тій пияцькій пісні, де Вісла пливе польським краєм. «Бо той нарід польський те у собі має, хто його коли спізнав, той повік кохає». А хай тобі грець, аматори патріотизму, колекціонери зневаги.

Шацький розпалювався дедалі більше, а власник светрика дивився на нього із щасливою посмішкою людини, яка відшукала зниклого брата. Що довше він посміхався, то більше дратувався Шацький, аж нарешті вивергнув із себе слова, про які пошкодував швидше, ніж вони вилетіли йому з вуст. Але було запізно, щоб їх стримати.

— Так, авжеж, я орієнтуюся, що Міхнік із Геремеком продали Польщу разом зі своєю жидівською бандою, а Круглий стіл насправді був святом Хануки. Слухайте уважно, бо двічі не повторюватиму. Я державний службовець Республіки Польща, і мене цікавить лише одне: знайти й поставити перед судом винуватця цих злочинів. Мені байдуже, хто ним буде: воскреслий із мертвих Кароль Войтила, Ахмед із будки з кебабом чи який-небудь миршавий жид, схожий на вас, який випікає мацу в льоху. Хто б це не був, його витягнуть за вошиві пейси з його запліснявілої нори, де він заховався, і він відповість за скоєне. Я вам це гарантую.

Чорнявий смертельно зблід, але розлючений Шацький цього вже не бачив, бо крутнувся на п’яті і, відчуваючи, як йому від гніву терпнуть руки, увійшов до будинку прокуратури. Двері захряснулися. Шацький не знав, що на спрямованих на нього камерах це виглядало геть як знаменита сцена з «Аматора», яку він згадував уранці.

7

— Еклерчика? — Марія Міщик підсунула в бік Шацького срібну тацю, крихітні еклери були складені на ній акуратною гіркою.

Шацькому хотілося відповісти, що на фіга йому ті еклери, але тістечка виглядали так апетитно, що він узяв і поклав одне до рота. А тоді відразу ще одне, бо еклери були непристойно, неймовірно смачні. Беручи до уваги той факт, що в Саидомирі не було жодного місця з гарними солодощами, якщо не враховувати цукерок на автозаправці, і те, що Шацький протягом багатьох тижнів почувався, як наркоман без зілля, Теодорові хотілося підстрибнути з вигуком «Алілуя!»

— Смачно, — скупо оцінив він.

Міщик лагідно всміхнулася, немов чудово усвідомлювала, що її еклери — вершина досконалості, але розуміла, що негоже йому отак над цим розводитися. Глянула запитально.

— Гарна новина така, що ми знаємо більше, значно більше, — почав Шацький. — Передусім те, що Ельжбету Будник було вбито в тому самому будинку, там повно її крові. У нас також є матеріал для дактилоскопічного та трасеологічного аналізу, гірше з біологічними слідами й матеріалом ДНК, будинок брудний, запліснявілий, от-от розвалиться, там віддавна є купа живності. Нічого із цього не вийде. Із тієї ж таки причини відпадають і запахові проби. Поліція вже звірила відбитки з базою даних, на жаль, нічого не знайшли.

— Чоловік?

— Цього не можна стверджувати на основі папілярних ліній. Відбиток спортивного черевика має розмір 39,5, це теж ні про що не свідчить.

— Але потрібна неабияка сила, щоб затягти когось на другий поверх.

— Не обов’язково, — Шацький розіклав перед начальницею фотографії, зроблені ним на місці події. — Перекриття між поверхами збереглися лише частково, там, де їх немає, знайдено систему важелів, беручи до уваги залишені в бруді сліди, можна стверджувати, що важелі використовували для піднімання жертв. Ельжбета Будник і її чоловік були досить дрібної статури, отже, це могла зробити жінка. Не надто хирлява, звісно, проте це можливо.

— Що було безпосередньою причиною смерті Будника? — запитала Міщик і сягнула по еклерчика, занадто швидко його розкусила, збиті вершки розквітли на нижній губі, наче квітка бавовни. Прокурор дуже повільно й дуже докладно облизала губи, рух був настільки чуттєвий, що Шацький миттєво збудився, хоча ніколи досі не сприймав свою начальницю-матусю як об’єкт сексуальних зацікавлень. І раптом побачив, як вона гарцює на ньому, складки тлустого тіла радісно ляпають, цицьки метляються навсібіч, стрибаючи й відбиваючись одна від одної, наче веселі грайливі цуценята.

— Причина смерті, пане прокуроре.

— Знекровлення. Раніше йому вкололи сильнодіючий транквілізатор «Транкілоксил».

— Як воно... — Міщик завагалася. — Як це виглядало, ну, під бочкою.

— Краще, ніж я очікував, — правдиво відповів Шацький. — Будник стік кров’ю через перетяту в пахвині артерію, бочка була для жарту й щоби справити ефект, театральна декорація. Звичайно, гвіздки його поранили й подряпали в кількох місцях, але це не було причиною смерті.

— А ці числа, надряпані на крові?

— Увечері займуся цим разом із Басею.

Навіть, якщо Міщик і здивувало майже ніжне «Бася», її обличчя залишалося незворушним.

— Гаразд, а тепер погані новини. Та спершу еклерчика, щоб настрій підняти.

Шацький швиденько сягнув по тістечко. Маленький еклер був ідеальний. Свіженькі, холодні, із ледь відчутною кислинкою збиті вершки танули в роті, поєднуючись із тістом, що пахло яйцями, усе це розливалося по смакових рецепторах, доводячи його майже до екстазу. Місині еклери були шедевром кулінарного мистецтва, платонівською ідеєю всіх еклерів.

— По-перше, наш підозрюваний стік кров’ю й зробився біло-червоний, на втіху всім прихильникам антисемітської легенди про кров. Що означає, що істерію медіа невдовзі годі буде опанувати, і з усього світу сюди поз’їжджаються фашистські дебіли й шукачі жидівських змов, а також фанатичні поборники політкоректності. Щойно внизу відбулася перша репетиція.

З’їв ще одне тістечко, вирішивши таким чином розділити погані новини.

— По-друге, це був наш єдиний підозрюваний. Ми не знаємо нікого, хто б мав мотив, щоб убити подружжя Будників. Я спершу розглядав таку версію, що Будник убив дружину, а потім його самого вбив її коханець, Єжи Шиллер. Але це дуже невірогідно, у Шиллера не було жодних підстав повторювати modus operandi Будника. Швидше я повірю, що Шиллер убив їх обох. Між цією трійцею відбувалося дещо дивне й брудне.

— А зараз пан Шиллер...

— Залишається на волі, але перебуває під постійним наглядом поліції, — Шацький відчув важкий погляд Міщик, і додав, що цього разу нагляд означає, що аби зникнути, Шиллерові довелося б випаруватися або пропхатися в каналізаційну трубу.

Еклерчик.

— По-третє, наразі не дуже зрозуміло, як жертви опинилися на місці злочину. На територію садиби точно не заїздив жоден автомобіль, не знайдено також слідів, аби їх тягнули крізь кущі, відбитків коліс візка чи тачки, немає навіть відбитків взуття, якщо не враховувати черевиків старенького, який знайшов тіло Будника.

— Тоді звідки оте 39,5?

— Відбиток у крові нагорі.

Наступний. Еклер був як героїн, із кожним новим Шацький чимраз швидше потребував ще одного.

— По-четверте, числа, надряпані на крові, можуть указувати на те, що маємо справу з божевільним, яких хоче бавитися в загадки, американські фільми, сопіння в слухавку й пошиття куртки з людської шкіри.

— І що ви про це думаєте?

Шацький скривився.

— Я вивчав справи серійних убивць, такі хіба що в Голівуді можуть здаватися геніями. Насправді це особи з порушеннями психіки, узалежнені від убивання. Це занадто їх збуджує, щоб вони бавилися в театральні стилізації, ігри зі слідчими й передусім докладали зусиль до планування злочину й пізнішого затирання слідів. Звісно, вони пробують, але роблять помилку за помилкою, а щоб їх схопити, слід знати, що вони не походять зі злочинного середовища, ніде не значаться, їх важко відшукати.

— Тоді про що тут ідеться?

— Щиро? Гадки не маю. Але явно про щось інше, ніж убивство заради вбивства. Ельжбета Будник була місцевою громадською діячкою, Будник — відомим самоврядним політиком, обоє тісно пов’язані з містом. Місце злочину розташоване якраз між найбільшими місцевими пам’ятками: замком, кафедральним собором і ратушею. Обидва тіла знайдено в історичній частині міста. Якби мені довелося закладатися, я поставив би на те, що розв’язання проблеми швидше знайдеться в цих старих мурах, аніж у думках якогось шаленця.

— І багато ви би поставили? — поцікавилася Міщик, простягаючи руку по один із трьох останніх еклерів.

— Швидше незначну суму.

Міся розсміялася, хмарка вершків упала на взуту в непривабливу туфлю непривабливу ногу. Міщик вийняла її із взуття й заходилася витирати одноразовою хусточкою, ступня була велика й безформна, на пальцях колготки мокрі від поту. На жаль, видіння великих, обвислих грудей-цуценят спричинилося до того, що в Шацькому щось зламалося, і тепер він визнав, що ця картина була перверзійно сексуальна.

— Доведеться перевірити єврейський слід.

Міщик голосно зітхнула, але кивнула головою на знак згоди.

— Подобається нам, чи ні, але треба пошукати в оточенні, перевірити нащадків колишніх мешканців.

— Вони нас задовбуть, — тихо сказала Міщик. У поєднанні з її зовнішністю лагідної матусеньки це прозвучало дивно. — Задовбуть, якщо випливе, що ми досліджуємо єврейське середовище в пошуках убивці. Пообзивають фашистами, нацистами, упередженими, сповненими ненависті поляками, які вірять у легенду про кров. Усі медіа розкручують інфу про антисемітську провокацію, а нині неділя. От завтра вони розійдуться на повну котушку.

Шацький розумів, що це правда, але пригадав учорашню розмову із Собераєм.

— Немає ради, не можна ігнорувати припущення, що це все ж справа рук якогось єврейського шаленця. Бо припущення, попри все, існує. Жертви були поляками, католиками, патріотами. Убивства стилізовані під юдейський ритуал, легендарний, це факт, але ж легенда впізнавана. Місто відоме своїми конфліктами й напруженням на тлі польсько-єврейських стосунків. А народ Ізраїля подолав довгий шлях від позиції пасивної жертви історії до тих, хто брутально бореться за своє й мститься агресорам за кривди.

Міщик дивилася на нього, немов заціпенівши, з кожним реченням її очі розширювалися дедалі дужче.

— Але заспокойтеся, я не цитуватиму цих слів на прес-конференції.

Лише тепер Міщик полегшено видихнула повітря.

Вони ще трохи побалакали про план роботи на найближчі дні, склали список справ, які потрібно було негайно залагодити, дій, котрі можуть перевірити або виключити деякі припущення слідства. Це був копіткий процес, але Шацький не відчував утоми, на цьому етапі будь-яка мить могла стати переломною, принести важливу інформацію, спричинити революційний поворот подій. Кинули жеребок, хто з’їсть останнього еклерчика. Шацький виграв, розтирав залишки тістечка по піднебінню, уже подумуючи про м’ятний чай, аж тут Міщик приголомшила його останнім запитанням.

— Кажуть, ви покинули Клару Дибус?

Напад на його приватність виявився несподіваним, і Шацький на мить занімів. Він ще не встиг звикнути до містечкового обігу інформації.

— У місті подейкують, що вона від ранку плаче й нарікає, а її брати набивають пістолі.

Оце-то так, він і не підозрював, що в неї є якісь брати.

— Цей зв’язок був безперспективним, — бовкнув Шацький, аби лише щось сказати.

Міщик вибухнула сміхом.

— Найкращу партію в Сандомирі ви вважаєте безперспективною? Тут уже всі шляхетні лицарі поламали коням ноги, силкуючись доскочити до неї на скляну гору. Коли вона обрала вас, то навіть глухий почув би, як сотні чоловіків ладні зважитися на самогубство. Вродлива, розумна, багата, їй-бо, половина тутешніх жінок заради неї стали би лесбіянками. А ви вважали цей зв’язок невдалим?

Шацький стенув плечима й скорчив якусь дурну гримасу. А що йому ще залишалося?

8

«Саме містечко сповнює мене смутком, вбогість і примітивізм просто жалюгідні, ніде не вип’єш і не з’їси, бо всі ресторани зачинені. У «Народній господі» почалося зі сварки, та я, на щастя, сховав свої амбіції до кишені й перепросив. Тож там якесь їдло отримую. Гірша справа, як треба викакатися. Дві комірчини замкнули на ключ, брудні й смердючі. Щоб сісти, мови немає. Для мене це потворний бік мого життя тут і, мабуть, згодом я більше сюди не приїздитиму».

Прокурор Теодор Шацький був задоволений, що цей виписаний ним зі «Щоденників» Івашкевича абзац більше не стосується Сандомира. Набрав ложечкою трішки молочної пінки, яка оздоблювала його латте й пожадливо відсьорбнув, дрібки цукру полоскотали піднебіння. Може, це якомусь невідомому сандомирському генієві спало на думку посипати каву цукровою пудрою замість шоколаду, або власники кав’ярні десь це підгледіли, неважливо — перший ковток кави в «Малій» завдяки цьому був просто розкішним, тож Шацькому не хотілося більше ніде ходити. Узагалі місце належало до його улюблених, втілювало всі міщанські мрії про «маленьку кав’яреньку внизу». Скромне меню із грінками, налисниками, кавою, чаєм і домашньою випічкою. Диван, кілька стільців, чотири столики навхрест. Місцеві нарікали на ціни, як у Варшаві, і Шацького це постійно смішило, коли платив сім злотих за чудове латте. Останнім часом іще менше, бо хтозна з якого дива перетворився на постійного клієнта, що було приємно, але й дивувало — він жодного разу не перекинувся ні з ким словом, хіба що замовляв щось, а так сидів у кутку, пив каву, мовчав і читав Івашкевича, такий собі сандомирський снобізм.

Івашкевича або когось іншого, кого вдавалося відшукати в книгареньці навпроти. Яка, у свою чергу, була втіленням мрій про «скромну маленьку книгарню внизу», протиотрутою від «Емпіків», які Шацькому завжди асоціювалися з переповненими в’язницями суворого режиму. Так, наче книжки відбували там строк, а не жили в спокійному очікуванні читача. Тутешня книгаренька може й була трохи старомодною, але принаймні в ній він не почувався жертвою групового зґвалтування. Ще ніхто не встиг як слід розсмакувати новинку, як на її місце пхаються нові промоції й бестселери.

Зараз він був без книжки, сидів із заплющеними очима й грів долоні об теплу філіжанку. За вікном стемніло, доходила дев’ята, невдовзі зачинятимуть. Що ж, кінець перерві, доведеться повертатися до стирчання за компом. Бася Соберай сиділа поруч на дивані, схрестивши ноги по-турецьки, і гортала «Титуса, Томека й Атомека», якого витягла зі стосу газет і коміксів.

Протягом двох годин сиділи в нього удома, намагаючись звичними методами пошуку знайти якийсь зв’язок між залишеними на місці злочину числами 241921, 212225, 191621. «Бог трійцю любить», усі три разом були якраз на трьох інтернет-сайтах. Одному арабському, призначеному, якщо вони гаразд зрозуміли із розсіяних між хробачками арабських літер латинських назв, для нелегального продажу засобів для підвищення потенції. Одного ісландського, який складався з десятків сторінок чисел, зрозумілих інформатикам. І одного німецького, який виявився бібліографічним списком, числа були каталожними номерами. Ото й тільки. Усвідомивши поразку, почали шукати числа поодинці, перекидаючись дотепами й спостереженнями. Намагалися знайти номери телефонів, переробляли числа на дати, завдяки чому Шацький довідався, що 2 квітня 1921 року вперше відбувся Познанський ярмарок, Альберт Ейнштейн у Нью-Йорку прочитав лекцію про теорію ймовірності, а 4 лютого 1921 року народився індійський політик Кочеріл Раман Нараянан, який помер у віці вісімдесяти чотирьох років, але так і не знайшли жодних зачіпок. Та й сама ідея була хибною, лише перше число могло означати більш-менш сучасну дату.

Соберай закрила «Титуса» й відклала на стосик.

— Певне, я старію, воно мене вже зовсім не смішить, — сказала Бася й витягла з кишені светра аркушика. — То як, продовжимо?

— Я гадав, що в нас перерва, — зойкнув він, але узяв аркушика до рук. Соберай занотувала на ньому ті інтерпретації чисел, які здавалися їй найбільш імовірними. Гірше й уявити годі, коли відкинули нумерологію, ідентифікатори на сайтах знайомств. На аркуші було:

241921 — код економічного аніматора в справах технологічного розвитку в класифікації професій Міністерства праці та соціальної політики; номер, під яким внесено до Державного реєстру товариство «Голденлайн», яке провадить громадський бізнес-сервіс.

212225 — код модних черевиків «Гуччі» без шнурівок.

191621 — номер польського патенту на кабельну муфту; астероїда з пояса астероїдів, який простягається між внутрішніми та зовнішніми планетами Сонячної системи.

Кошмар. Шацький глянув на це й відразу знову заплющив очі.

— Щось ми не те робимо, — сказав він.

— Гм-м-м? — промуркотіла Соберай, Шацький уже навчився, що її ввічливе «гм-м-м» свідчить про те, що вона уважно слухає.

— Замість того, щоб подумати, ми бездумно це гуглимо, ніби справді сподіваємося, що весь світ уже вбгали в інтернет. А ми не розшукуємо когось, хто вбиває інформатиків, вішаючи їх на мережних кабелях. Усе стосується давніх забобонів, традицій. «Гугл» нам не допоможе. Тут думати треба. Три шестицифрові числа, відносно близькі, але послідовності не становлять. Ми з’ясували, що раніше номери телефонів були шестицифрові, перевіримо це в старих воєводських довідниках. Що ще?

— Поліційні посвідчення!

Шацький розплющив очі. Ось воно! Напевне воно. Абревіатура, яка означала Воєводську комендатуру поліції і три шестицифрові номери. Поставив філіжанку й відразу зателефонував до Вільчура, який, на щастя, досі був у відділку. Наказав йому перевірити в системі ці три номери й передзвонити. Соберай напружено прислухалася, як Шацький холодно віддає службове розпорядження. Виглядала, як маленька руда дівчинка, що бавиться в детектива під час канікул.

— Що ще? — запитав Шацький. — Що ще позначають шестицифровими номерами? Кажи все, що спадає на думку, найвіддаленіші асоціації, навіть те, що здається геть недоречним.

Соберай глянула на нього. Якщо й хотіла про щось запитати, то передумала, прикусила замислено нижню губу.

— Табірні номери. Німці, євреї, антисемітизм. KWP може означати якусь категорію в’язнів.

— Гаразд. Перевіримо. Що ще?

— Номери в мережі обміну повідомленнями «Gadu-gadu» теж, здається шестицифрові, хоча я не впевнена.

— Перевіримо. Далі?

Соберай ще сильніше прикусила губу, нахмурила брови й нахилилася до нього.

— Знаю! Кількість сірих клітин.

— Це як?

— Кількість сірих клітин, які відмирають щоразу, коли ти замість того, щоб думати, віддаєш розпорядження.

— Хтось повинен організувати роботу.

— Ну, давай, — Соберай сплела долоні, відхилилася до спинки дивана й закрутила млинка великими пальцями. Виглядала дуже мило, і Шацький подумав, що вона подобається йому дедалі більше. Це трохи нагадувало тип подруги-харцерки, дівчини, з якою можна просидіти цілу ніч на варті й обговорити все на світі, а коли нарешті до тебе доходить, що це була не лише дружба, то вона вже давно чиясь дружина. Заплющив очі й почав уявляти собі цифри. Побачив течку для документів, але відкинув цей образ, усі номери справ завжди містять рік, це не те. З тієї ж причини відпадали в’язні й заарештовані, крім того, їхні номери не були шестицифровими. Вилаяв себе за занадто класичний підхід. Треба щось змінити, подумати навпаки. Може, їх варто розбити? Не шестицифрові номери, а сполучення трицифрових? 241 921 — 212 225 — 191 621. Трохи нагадує частину номерів ІР-адрес. Трохи — номери мобільників без означення оператора. А може, це поєднання двоцифрових чисел? 24 19 21 — 21 22 25 — 19 16 21. Переглядав їх у пам’яті, комбінував, як лише міг.

— Дивна річ... — тихо проказав він.

— Гм-м-м?

— Дуже дивно, — мовив Шацький. — Якщо розбити номери на двоцифрові числа, то жоден з них не більше, ніж двадцять п’ять. Глянь.

Витягнув із внутрішньої кишені піджака ручку, записав цифри на серветці:

24 19 21

21 22 25

19 16 21

Соберай обернула серветку до себе.

— Магічний квадрат? Математичний ребус? Якийсь шифр? У латинському алфавіті двадцять шість літер.

Шацький швидко переписав:

X S U

U V Y

S P U

Перезирнулися. Це виглядало безглуздо. Але Шацький відчув неспокій. Якась думка втекла від нього. Щось майнуло в мозку. Коли це сталося? Коли він замінював цифри на літери? Ні, раніше. Коли дивився на розписані у квадрат числа. Соберай сказала щось про ребус? Ні, спершу згадала магічний квадрат. Невідомо, чому, але магічний квадрат запах йому папером, таємницею, книжкою, яку читаєш під ковдрою при світлі ліхтарика. Що це було? Якесь молодіжне чтиво, єврейський алхімік воскрешає в Празі Голема, поклавши йому до рота папірець із магічним квадратом. Господи, невже це слідство якимсь чином пов’язане з Кабалою? Це вже була якась ниточка, але поки не те, що треба, йому майнуло щось інше, коли він дивився на ці цифри, якась віддалена асоціація. Пари чисел. Магічний квадрат. Кабала. Забобони. Езотерика. Віра. Схопив Соберай за руку, показав пальцем, щоб вона мовчала, думка дедалі ближчала, він боявся її втратити. Числа. Кабала. Віра. Ну ж бо, ще трішечки. Затамував подих, заплющив очі, бачив, як із нейронної туманності постає відповідь.

І тоді задзеленчав телефон. Вільчур. Думка зникла, Шацький узяв трубку й вислухав повідомлення старого поліцейського. Соберай вичікувально дивилася, тоді поклала долоню йому на руку, Шацький подумав, що вигляд двох прокурорів, які судомно тримаються за руки, може здатися дещо сюрреалістичним, але не прибрав своєї.

— Ну, і що? — запитала вона, коли Теодор закінчив розмову.

— Ну й нічого, — відказав Шацький. — Жінка-старший комісар зі слідчого відділу в Бжегу-Дольному, працівник дорожної поліції з Барчева й дільничний з Гожова-Велькопольського. Різні місця народження, різні прізвища, жодного відношення одне до одного й до нашої справи. Вільчур пообіцяв, що його товариш у Тарнобжегу ще перевірить в архіві міліцейські посвідчення. Може, щось і знайде.

Шацькому хотілося плакати. Втрачена думка могла бути ключем до розгадки.

— Гм-м-м, — промуркотіла Соберай. — Узагалі-то і Бжег, і Барчево, і Гожув — це місця на карті. Як думаєш, може, це географічні координати? Ну, знаєш, градуси, мінути, секунди?

Шацький допив каву, і вони майже бігцем подалися назад до його холостяцької нори, де ще досі відчувався запах парфумів Клари. Клари, найкращої партії в Сандомирі.

Викристовуючи різні комбінації, на нашій чверті земної кулі (північна широта, східна довгота) їм вдалося позначити кілька пустельних місць у Чаді та Лівії. Інші експерименти провадили на бездоріжжя Намібії й до хвиль Атлантичного океану.

— Спробуймо позначити це в Польщі, — сказала Соберай, нахиляючись над його плечем. Руде пасмо лоскотало йому вухо.

— Лівію в Польщі?

— Тобто місця, де ці меридіани перетинають Польщу. Ну, пригадуєш, як у «Дітях капітана Гранта».

Там, щоправда, ішлося про паралель, але Шацький швидко збагнув. Справді, якби всі номери позначали географічну широту, то всі перетинали б наш регіон. 19°16’21” від Бельсько-Бялої, через Домброву-Гурнічу й західні передмістя Лодзі по Віслинську косу в околицях Криниці-Морської. 21°22’25” у свою чергу починалося неподалік Криниці-Здрою, щоб пройти через самісінький центр Островця-Свентокшиського — тут обоє перезирнулися — перетнути східні райони столиці й через Мронгово дійти до кордону з Росією. 24°19’21” повністю перебувало поза сучасною Польщею, зате в її довоєнних межах, ледь оминаючи зі сходу Львів, Гродно та Ковно.

— Цей Островець — це вже щось, — пробурмотіла йому на вухо Соберай, будь-що намагаючись довести, що для справжнього оптиміста навіть розбита склянка може бути до половини.

— Навіть знаю, що саме, — сказав Шацький рвучко підводячись.

— Гм-м-м?

— Гівно. Фуфло. Брехня. Велетенська купа гівна завбільшки з Австралію.

Соберай заклала волосся за вуха й дивилася на нього терпляче, чекаючи, доки той заспокоїться. Шацький міряв кроками кімнату від стіни до стіни.

— В американських фільмах завжди з’являється герой-геній, який намагається мислити, як убивця, так? Хмурить чоло, ходить місцем злочину й у чорно-білих ретроспективних кадрах ми бачимо, як його думки прояснюються, як він розуміє, що саме сталося, — щось зблиснуло між шафою й стіною, Шацький насилу утримався від спокуси перевірити, що це було: обгортка від презерватива чи обгортка із презервативом.

— Гм-м-м? — цього разу Соберай збагатила своє мурмотіння підбадьорливим жестом. Однією рукою вистукувала щось на клавіатурі.

— Але у фільмах інша логіка, ніж у житті. У них логіка, коли протягом півтори години справа має бути вирішеною, а злочинець упійманим. А тепер вникнемо в логіку реальної справи й нашого вбивці. Він явно не хоче, щоб ми спіймали його за півтори години, тому якщо він не цілковитий божевільний, то не залишатиме шарад, розв’язання яких приведе нас до нього.

— Тобто?

— Тобто або залишить ребуса, який скерує нас на абсолютно хибний слід. Або, що з його чи її боку виглядатиме кумедніше, залишиться безглуздий ребус, який узагалі неможливо розв’язати, він нікуди не провадить, лише спричиняється до того, що ми марнуватимемо час, роздивляючись супутникові знімки пустелі в Лівії. А він чи вона з кожною хвилиною дедалі віддаляється й почувається чимраз безпечніше.

— Окей, — неквапом проказала Соберай, погойдуючись на стільці й сплівши долоні під підборіддям. — І що ти пропонуєш?

— Ідемо до ліжка.

Соберай повільно підвела брову догори.

— Я не захопила свою мереживну білизну, тож якщо ти погодишся перенести це на інший термін...

Шацький пирхнув сміхом. Вона й справді подобалася йому дедалі більше.

— А ви страшенно хтиві тут у своїй провінції.

— Довгі зими, довгі ночі, у кіно — нічого, по телевізору — нудьга. Що залишається робити?

— Спати. Треба поспати, відпочити. Завтра в нас профайлер, прийдуть дані з лабораторії, записи з міського моніторингу, може, матимемо більше інформації.

Соберай обернула до нього лептопа.

— Спершу глянь на це.

Шацький підійшов, згадка про білизну примусила його по-іншому глянути на Басю, проте побачив він те саме: джинси, товсті теплі шкарпетки, червоний флісовий светр, нуль макіяжу. Хрестоматійний приклад стопроцентної харцерки з костьольного гуртка. Не міг уявити собі її в мереживі. Але пахла вона гарно, подумав Теодор, нахиляючись до неї, швидше шампунем, ніж парфумами, але гарно.

У пошуковому вікні було відкрите «Конспіративне Військо Польське». Авжеж, KWP. Пригадалися залишки історичних знань. Прокляті солдати, повоєнні партизани, які боролися з комуністами, вироки підземного суду, антисемітські коники. Шиллер?

— Залишаю тебе із проблемою, чи це фуфло чи ні, і справді йду спати. Відгукнуся, коли надягну щось більш сексі. Цьомчик.

Цмокнула його по-дружньому в щоку й вийшла. Шацький помахав їй, не відриваючи очей від комп’ютера.

Через кілька годин, викурюючи біля прочиненого вікна на кухні свою першу сигарету, дим якої разом із піском в очах утворив болючу суміш, Шацький уже знав про Конспіративне Військо Польське значно більше. Настільки більше, щоб додати до справи ще одну версію слідства, зловісну версію, яка найпевніше передбачала, що вся ця справа — це кривава єврейська дінтойра. І це, на жаль, свідчило, що на двох трупах усе не закінчиться, навпаки.

Світанок помалу відкривав у темряві подвір’я перші невиразні обриси, темні плями на тлі ще темніших. Шацькому пригадалася недавня ніч, коли він курив у цьому самому місці, і раптом на його светрі з’явилися червоні Кларині нігті. Він думав про ту ніч, думав про неї, як вона одягаючись вранці, наказала йому відвернутися. До сліз, викликаних утомою й димом додалося трохи сумної вологи. Прокурор Теодор Шацький знову щось спартачив, знову залишився сам, без нікого й нічого.

Та, може, так було найкраще.