Зерно правди

Рівно о 10:00 Ізраїль завмирає на дві хвилини, урочисто відзначаючи Йом Га-Шоа, День Голокосту. В Освенцимі проходить Марш живих, у ньому бере участь віце-прем’єр Ізраїлю, який прирівнює політику Ірану до нацистської Німеччини. Іранська прокуратура заявляє, що вимагатиме смертної кари для заарештованих авторів порнографічних сайтів. У Білорусі звільнено з посади тренера хокейної команди, яка мала сміливість виграти в команди Олександра Лукашенка, непереможної досі в чемпіонатах країни, наразі прочухана їй давали хіба що росіяни. Депутати приймають звіт уряду про підготовку до Євро-2012 (усе дуже непогано), міністерство фінансів не погоджується, щоби батьки, які живуть спільно без реєстрації шлюбу, сплачували податки з урахуванням дитини, а вроцлавські пожежниці скаржаться, що вони не можуть їздити на місце подій, бо для них немає жіночих роздягалок. Виявляється, що спільні роздягалки не заважають ані їм, ані, тим більше, їхнім колегам. Погода така сама, як учора. Сонячно й холодно.

1

Зрештою, я вам процитую, це саме з’явилося у «Твоїх вихідних»: «Позбавлена комплексів тридцятирічна пані шукає пана або й кількох, віком 55-65 років, готових до еротичних експериментів без зобов’язань, зате зі зв’язуванням». І такий емотикон із крапки з комою, мовляв, таке кумедне. «Французьке безе, гра в задні ворота, більярд на дві дірки, кайданки й крихта вдаваного насильства». І знову така мордочка підморгує наче. І мій номер телефону. Ви собі уявляєте, що робиться, коли в такій газеті напишуть, що баба шукає підстаркуватого мужика для еротичних забав, правда? Пів-Польщі дзвонить, решта шле есемески, ось, будь ласка, це оголошення з інтернету два тижні тому: «Із задоволенням побавлюся есемесками, на селі нудно, а хочеться трохи розважитися й зволожити мою шпаринку».

— Шпаринку?

— Так на Підляшші називають самі знаєте, що. Але це ще не все. «Пиши, я точно відпишу, а може й есемеску вишлю, завжди готові панове ВТК». Вам, звісно, відомо, що таке ВТК?

— Я ж прокурор.

— Так отож. І потім я два дні щокілька хвилин отримую повідомлення, яке є вульгарним переказом порнухи, а крім того страшенно нудне, не розумію, чому зеки через одного пишуть про секс через ґрати. У них там якісь шаблони? Мода така? І не треба мені радити змінити номер, я їх без кінця міняю, купу грошей на це витратила, а проте й тижня не минає — і знову те саме. А я ж у торгівлі працюю, без телефону ніяк, у мене партнери, гуртівні. І так дедалі гірше, люди нарікають, що додзвонитися не можуть, а як можна додзвонитися, коли в мене щотижня новий номер. Я думала, що це минеться, але ж ні. Тому я хочу подати офіційну заяву про скоєння, тобто заяву про підозру у вчиненні злочину й щоб цю шльондру, яка їздить на чужих чоловіках, нарешті посадили.

Прокурор Теодор Шацький страшенно симпатизував усім цим занадто експресивним жіночкам-торохтійкам, які скидалися на базарних королев часів ПНР, може, тому, що вони нагадували йому матір. Крім того він знав, що за всіма цими словами, кучерями, каблучками й пухнастими жакетами, завжди оздобленими брошками з бурштину, зазвичай криється золоте серце й органічна нездатність робити людям капості. І йому тим більше було прикро, що він не може сказати нічого втішного пані Згожельській, яка сиділа по той бік столу.

— По-перше, із цим ви повинні піти до поліції, це підпадає під правопорушення, і навіть якщо я прийму вашу заяву, то цим однаково займатиметься поліція, не варто бюрократію розводити.

— Порушення! Нічого собі. А те, що однокласники моїх синів у школі завжди якимсь чином про це дізнаються? А те, що партнери якось дивно посміхаються? Краще б вона мене побила, напала чи щось таке, та й по всьому. А так жити неможливо. Скільки їй можуть дати максимально?

— Якщо вдасться довести їх провину, то півтори.

— Чого півтори? Певне, півтора року?

— Півтори тисячі злотих штрафу.

— Що?!

— Мені дуже прикро. Подейкують, що невдовзі мають змінитися вимоги, і сталкінг внесуть до кримінального кодексу, запровадять якесь більш-менш розумне покарання принаймні, щоб налякати, років два-три. А поки що є лише стаття сто сім кодексу правопорушень, де говориться про злісне переслідування.

Згожельська була приголомшена.

— Але ж вона спить на грошах! Півтори тисячі? Заплатить та ще й надішле мені підтвердження переказу. А що, коли вона не припинить? Ще півтори тисячі?

Шацький кивнув головою. Не вперше в розмовах з потерпілими йому доводилося червоніти за польське законодавство. Застарілі, заплутані, несучасні вимоги, які були або незвичайно низькими й насправді позбавляли злочинця кримінальної відповідальності, або — у результаті двадцяти років популізму уряду — абсурдно суворі, внаслідок чого польські в’язниці були переповнені тими, кого там не мало бути, учасниками п’яних бійок, у яких ніхто не постраждав, зате кишеньковий ножик з відкривачкою для пива класифікували як небезпечну зброю.

— Але якщо покарають за те саме вдруге, суддя може її посадити від п’яти до тридцяти днів. Начебто небагато, але не думаю, щоб ваша... — замалим не бовкнув «конкурентка», — переслідувачка виявилася настільки відчайдушна. Крім того, після першого вироку ви можете вимагати відшкодування матеріальної втрати, але із цим вже до адвоката.

— Вимагати чогось у Польщі, — пирхнула зневажливо Згожельська. — Мені вже під п’ятдесят, я можу навіть до суду не дожити.

Що він міг їй сказати? Що найрозумніше — це найняти кого-небудь, щоб добряче бабу налякали? Посміхнувся вибачливо й промовисто глянув на відвідувачку. Насправді він узагалі не повинен був з нею розмовляти. Просто так вийшло, що коли він біля сьомої заходив до прокуратури, щоб о цій ранній порі уникнути журналістів і мати можливість передивитися документи, Зофія Згожельська чекала на сходах. Вона виглядала такою змерзлою й пригніченою, що Шацький не зміг її відправити, мабуть, занадто жалісливим робиться на старість.

Він уже підвівся й хотів попрощатися, але в цю мить двері різко відчинилися, у них стояла задихана Бася Соберай, досі в шапці й шарфику. Розчервоніла, вона виглядала чарівно. Шацький подумав, що при її проблемах із серцем їй не можна так бігати. І що він зовсім не хоче почути те, що вона збирається йому повідомити. Це не могла бути гарна новина.

2

Найгірші були роги. Під час попередніх відвідин вони здалися йому просто міщанськими, така собі маломістечкова прикраса, що її він бачив чи не в кожному будинку. Тепер кожна голова кабана чи оленя, здавалося, глузувала з нього. Зовні Шацький виглядав незворушним, мов залізобетон, зате всередині аж палав жагою знищити все довкола, схопити кочергу й потрощити все на друзки. Аж пальці терпли.

— Їй сімдесят років, звідки ж ми могли знати, пане прокуроре, це не Варшава, тут люди щирі, допомагають одне одному, — повторив поліцейський.

Низькорослий, худенький, з великим носом, він нагадував персонажа коміксів. Шацький заплющив очі, щоб його не бачити. Боявся, що коли ще раз гляне на цю червону носяру й винуваті очі, то не витримає й кинеться на нього. Усе було як поганий сон. Двійко поліцейських відвезли вчора Єжи Шиллера додому, припаркувалися біля хвіртки й приготувалися до нічного чергування. Невдовзі потому, близько одинадцятої вечора, Шиллерова сусідка, літня пані із химерним грецьким прізвищем Потелос, принесла поліцейським термос із кавою. Вона робила так щодня, бо мала добре серце й знала, яка це невдячна робота, до того ж її син був поліцейським у Жешові. Віддала каву, погомоніла трохи, понарікала на хвороби й пішла, побажавши на добраніч. Її слова виявилися пророчими, досить було однієї чашки кави, як поліцейські поринули в глибокий сон, прокинулися лише о сьомій настільки змерзлі, що лікар діагностував відмороження вух, носа й пальців. Що, у свою чергу, яскраво свідчило про якість весни Року Божого 2009.

— Невже Шиллер зустрічався із сусідкою? Пішов до неї й підсипав наркотик до кави?

— Абсолютно неможливо. Ми за ним весь день стежили, по черзі обходили навколо будинку. Витягли його лише тоді, коли треба було з’їздити туди, на Суху, ми там із вами бачилися, пане прокуроре. А потім вона прийшла майже відразу, як за ним зачинилися двері.

За Шацьким щось заскрипіло. Вільчур.

— Нічого не бачила, нічого не знає, геть приголомшена. Слідів проникнення до помешкання теж немає, але вона не впевнена, чи позачиняла всі вікна й двері. Термос і банку з кавою вислали на аналіз. Гадаю, що справа в термосі, жінка стверджує, що сама здивувалася, бо той стояв на столі, а не на сушці. Але в такому віці людина, звісно, недовго дивується.

Шацький кивнув, мовляв, зрозумів. Найдужче дошкуляло, що навіть обматюкати немає кого. У них ніколи не було на Шиллера такого компромату, щоб висунути звинувачення й посадити його, власне, те, що він погодився не виходити з дому, було з боку бізнесмена просто жестом доброї волі. Будь-який суд негайно скасував би рішення про домашній арешт. Ну, взяли поліцейські каву в старої сусідки. То й узяли, він теж би взяв. Найгірше, що невідомо, як розгорталися події. Утік? Хтось викрав? Шацький зрозумів, що насправді сердиться на себе. Може, якби він міркував швидше, краще пов’язував факти, якби зумів добачити те, що вже напевне бачив, але не надав значення... Може, може, може.

— Слідів боротьби немає, — зауважив він.

— Немає, — буркнув Вільчур. — Або вийшов, або його винесли.

— Я про це й подумав. Відішліть до лабораторії пляшки з бару й склянку, яка стоїть на піаніно. Може, йому теж чогось насипали. І залишили відбитки на додачу. Це внесло би приємну різноманітність у розслідування.

— Оголошення про розшук?

— Мови не може бути, досить з нас принижень через цю справу. Не бажаю дізнатися, що черговий головний підозрюваний висить де-небудь на гаку. Відправте до медіа оголошення, що ми розшукуємо важливого свідка в справі, і цієї версії ми й дотримуватимемося. Свідок, важливий свідок.

Із Шиллерової кухні вийшла Бася й підійшла до них.

— І що? — запитала вона. — Гадаєш, це наступний? Теоретично той самий стиль. Жертви безслідно зникають з дому, а за кілька днів з’являються з випущеною кров’ю.

— Припини, цей поки не з’явився. Молися, щоб Шиллера знайшли живого й він у всьому зізнався, аби ми нарешті мали спокій.

Клац. Знову щось паче клацнуло в голові. Це він щойно сказав щось чи Соберай?

— Але ти маєш рацію, я й сам про це подумав. Та як могло бути, що в місті Будник випарувався під носом у поліцейських, а тут комусь довелося докласти зусиль, щоб їх приспати? Хоча теоретично звідси легше чкурнути подвір’ям і далі через парк.

— Комусь не хотілося наражатися.

— А раніше хотілося? Чому викрадення Будника могло бути менш ризиковним, ніж викрадення Шиллера? Щось тут не так.

Соберай стенула плечима й сіла на дивані. Вона здавалася дуже блідою.

— Щось мені трохи недобре, а мушу ще провідати батька в лікарні, — тихо сказала Бася.

— Тут, у Сандомирі? — здивувався Шацький.

— Так, я взагалі почуваюся винною, зараз частіше їжджу туди на розтини, ніж до нього. А це ж через нього я тут опинилася, — зітхнула Соберай і простягнула руку до вазочки з печивом, яка стояла на столі. Шацький несвідомо провів поглядом руку, у неї був кумедний лак для нігтів, дуже темно-рожевий.

— Стій! — крикнув він.

Соберай відсмикнула руку й перелякано глянула на нього. Шацький мовчки кивнув на вазочку із крекером, якого вона щойно замалим не скуштувала. У ній не було чипсів чи солоних горішків, не було рибок із маком, крекера чи кукурудзяних пластівців. Зате були — аякже! — покришені шматочки маци, із характерними припаленими випуклостями.

— Жартівник довбаний, — буркнув він. — Дивно, що не полив це кетчупом, певне, дуже поспішав.

Усі посхилялися над дерев’яною вазочкою, наче то була ритуальна посудина.

— А що воно взагалі таке, ота маца? — запитав хтось із поліцейських.

— Коли втікали з Єгипту, то не мали часу чекати, доки тісто на хліб виросте, — пояснив своїм замогильним голосом Вільчур. — Треба було швидко спекти щось на дорогу, ото й вийшла маца.

Шацькому знову клацнуло в голові, цього разу дуже чітко, і він відразу зрозумів, що треба робити.

— Перенеси відвідини батька, — швидко сказав він Басі, — і займися тут усім, цього разу це не зруйнована халупа, нехай зберуть мікросліди, мацу, звичайно, негайно до лабораторії. Я мушу бігти.

— Що? Де? Куди? — підвелася, занепокоєна його поспіхом Соберай.

— До костьола! — відповів Шацький, вибігаючи.

Бася Соберай та інспектор Леон Вільчур здивовано перезирнулися. Вона за мить сіла, він знизав плечима й відірвав фільтр від сигарети. Роззирнувся, шукаючи смітника або попільнички, зрештою заховав фільтр до кишені.

3

Кафедральний собор Різдва Пресвятої Діви Марії в Сандомирі нагадував цими днями фортецю в облозі. Довкола паркана вешталися журналісти, вхід до будівлі стерегли монахи, довірені світські особи й нашвидку виготовлені таблички, що інформували про «заборону фотозйомки», «заборону відеозйомки», «заборону порушення спокою в храмі Божому», «заборону перебування в храмі поза годинами літургії». Шацький увійшов досередини, скориставшись тим, що звідти саме виходила екскурсія пенсіонерів. Він приготувався щось пояснювати й навіть витягнув з кишені піджака посвідчення, але його ніхто не зачепив. «Може, упізнали в мені свою людину, безстрашного шерифа, що не кланяється євреям», — в’їдливо подумав він, проходячи крізь портал. Зупинився в бічній наві, чекаючи, доки очі звикнуть до напівмороку.

Він був сам. Ну, майже сам. Одноманітне човгання підказало, що старі знайомі з попередніх відвідин нікуди звідси не поділися. Справді, із-за колони, що відокремлювала його від бічної нави, вийшов сумовитий чоловік і заходився мити підлогу, за кілька хвилин мокрий слід відрізав його від західної стіни костьола, де був бабинець, хори, чудовий орган, а під ним аж ніяк не чудові картини Карло де Прево, богомаза й любителя жахів. Одна з них була цнотливо закрита бордовою завісою. Шацький рішуче рушив туди. Сумний чоловік перестав мити й глянув на нього порожнім поглядом.

— Не по мокрому, — застеріг він, та домігся лише того, що Шацький махнув рукою й ступив на мокру підлогу, навіть не сповільнивши ходу. Виглядав він дуже зухвало, але підсковзнувшись, похитнувся й розпачливо замахав руками. Урятувало його тільки те, що він устиг схопитися за колону.

— Я ж казав — не по мокрому, — безбарвно повторив чоловік, немов бачив такі сцени сотні разів.

Шацький не відповів, підійшов до завіси, відчепив портрет Івана-Павла II і поставив під стіною.

— Гей, що ви робите, не можна! — закричав чоловік. — Біжи по ксьондза-каноника, Жасмино, знову якісь хулігани прийшли.

— Теодор Шацький, районна Сандомирська прокуратура, проводжу слідчі дії! — гукнув у відповідь Шацький, простягаючи посвідчення чоловікові, який біг до нього. І думаючи одночасно, що маючи тисячу можливостей, аби вгадати ім’я сумовитої жінки, яка мила підлогу сандомирського костьолу, він однаково би не вгадав.

Чоловік зупинився, не впевнений, як покарати зайду. Але й помітно зацікавлений у подальшому розвитку подій. Шацький тим часом зібгав у долонях плюшеву завісу й щосили шарпонув. Більшість защіпок відпустили, завіса віддала останній подих у вигляді хмари пилюки і впала. Промені сонця, які пробивалися крізь високе вікно, пронизали стовп пилюки, перетворивши його на сліпучу масу світляних порошинок, крізь яку нічого не було видко. Шацький закліпав очима, відступив на два кроки, аби краще роздивитися величезну картину.

Після всіх цих оповідей він сподівався чогось неймовірного, натуралістичної різанини, виразних барв і чітких форм, підсвідомо очікував, що перед очима оживе прадавній забобон, що замість старого полотна він побачить кіноекран, а на ньому фільм не те, щоб про ритуальні вбивства, а про сучасні події. Щось тенькне, щось станеться, з’явиться розв’язок загадки. Тоді як старе полотно виглядало як звичайнісіньке собі старе полотно. Потемніле, з порепаним лаком, на якому грало сонячне світло, окремі обриси важко було розрізнити.

Сумовитий прибиральник стояв, певне, під кращим кутом.

— Боже всемогутній, — прошепотів він і швидко перехрестився.

Прокурор Теодор Шацький підійшов до нього і, замість того, щоб перехреститися, схопив мобілку й зателефонував до Соберай.

— Я в кафедральному соборі. Скажи Вільчурові, щоб прислав мені сюди двох поліцейських для охорони об’єкта, техніків, щойно ті закінчать у Шиллера, а тебе з інспектором чекаю якомога швидше... Неважливо, шкода часу марнувати на балачки, приїжджайте.

Роз’єднався й мобільником сфотографував картину з усіх боків. Тепер, коли очі навчилися вихоплювати із чорної безодні менші чорні обриси, можна було порівняти оригінал з репродукціями. Якраз у цьому випадку розміри мали значення. Репродукції він бачив на екрані маленького лептопа або в книжках, тут зображення ритуального вбивства було завбільшки із десять квадратних метрів, стільки, скільки невелика кімната у квартирі. На перший погляд здавалося, що, за іронією, ця картина виявилася найбільш вдалою композиційно й художньо, хоча, змальовуючи мучеників, де Прево залишився вірним своїй пристрасті до стилю коміксів. Шацький упізнав окремі етапи легенди про криваве жертвоприношення. Праворуч двійко юдеїв займалися постачанням жертв. Один з них, вочевидь багатший, у капелюсі й плащі, пропонував матері купити в неї немовля. Другий принаджував хлопчика чимсь, що скидалося на цукерку або іграшку, водночас хапаючи малого за щелепу жестом покупця рабів. Навпроти юдеї вбивали чи катували (а може, і те й інше) дитину, яка лежала на простирадлі. Центральне місце композиції займала, звичайно, наїжачена гвіздками бочка, що нагадувала морське чудовисько, з пащеки якого видніли пухкенькі дитячі ноженята. Кров скапувала до миски, що її тримав щасливий власник здоровенного шнобеля. Змальовуючи ці жахіття, де Прево перевершив сам себе. На землі валялися дитячі трупики, моторошне враження справляло розшарпане собаками дитяче тільце. Із собачого писка стирчала відірвана нога, на десерт чекала друга ніжка, руки й голова, усе окремо.

Проте Шацький фотографував не для того, щоб завжди мати при собі цей вражаючий витвір мистецтва. Фотографував, бо вздовж картини було нашкрябано червоним гебрайський напис:

Іржаві літери сяяли на сонці, мов кармазиновий неон, справляючи моторошне враження, і Шацького не здивувала реакція сумовитого прибиральника, хоча він і подумав, що це була типова реакція католика, який угледів гебрайські літери, наче ті збиралися зійти з полотна, прокрокувати навою і ще раз убити Господа нашого Ісуса Христа, амінь.

Соберай і Вільчур з’явилися за кілька хвилин, одночасно із ксьондзом-каноником та вікарієм, яких привела Жасмина. Це була дуже несподівана пара. Почувши слова «каноник» та «вікарій», Шацький сподівався комедійних героїв, жвавого гладунця й капловухого молодика. Тим часом перед ним стояли викапані Шон Коннері та Крістофер Ламберт, які наче щойно зійшли з кадрів «Безсмертного». Обоє шалено привабливі.

Після нетривалої суперечки присутні з’ясували, що всім буде краще, якщо про це ніхто нікому нічичирк, і лише це розрядило напругу. Слідчі зайнялися слідством, а священнослужителі, посилаючись на обов’язок захисту дому Божого, втілились у ролі роззявляк. Не дуже їм це було до вподоби, але перспектива візиту єпископа, який мчав до собору з Кельце, турбувала їх значно більше, ніж присутність поліції та прокуратури. Подейкували, що єпископ був дуже, ну дуже незадоволений. А оскільки був він неабияким холериком, могло виявитися, що проблеми лише починаються.

— Якщо це не фарба, а кров, треба перевірити, чия вона, зробити аналіз ДНК, порівняти із кров’ю жертв і Шиллера. Крім того, кожен сантиметр навколо картини має бути обстежено. Напис зроблено високо, хто б це не був, мусив приставити драбину, залізти під завісу, обпертися, повісити відерце. Це давало десятки нагод, аби залишити слід, і я повинен цей слід отримати. Навіть якщо зараз він видається нам нічого не вартий, пізніше в суді він може виявитися на вагу золота, стати маленькою ланкою у ланцюжку доказів. Тому якщо хтось із техніків писне, що все це марно, гнати під три чорти.

Соберай подивилася на нього без ентузіазму.

— А я тобі що, пробач, стажистка якась?

— Я тебе попереджаю, що як сюди прийде яка-небудь Кася, з якою ти до садочка ходила, і почне благати, що їй треба з дитиною до лікаря і що це все не має сенсу, то ти повинна їй сказати, що вона сидітиме тут до вечора й усе фотографуватиме, навіть якщо ви через це більше ніколи з нею не розмовлятимете. Зрозуміло?

— Не вчи мене...

— Тридцять дев’ять.

— Мій вік до цього не...

— Я вів тридцять дев’ять справ про вбивство, двадцять п’ять закінчилися вироками. І зараз я тебе не прошу, Басю. Я віддаю накази. Прокуратура — це ієрархічна установа, а не урок демократії.

Очі Соберай потемніли, проте вона нічого не сказала, лише кивнула головою. За нею непорушно стояв Вільчур, обпершись на сповідальню. Вікарій захоплено спостерігав за сценою, було видко, що Дена Брауна він знає не лише як сатану в письменницькій шкурі, а й устиг присвятити кілька вечорів, аби докладно вивчити свого ворога. Кахикнув.

— Перше й третє слова однакові. Це, певне, якийсь шифр, — тихо мовив він.

— Навіть знаю, який саме, — огризнувся Шацький. — Зветься алфавіт. А ви знаєте іврит? — запитав він без особливих сподівань каноника, упевнений, що у відповідь ксьондз перехреститься й почне виганяти демонів.

— Я можу прочитати. Перше й третє слово однакові, це «айн», середнє — «техет» або «тахат». На жаль, не знаю, що вони означають. «Айн», це, мабуть, один, схоже на німецьку, але тоді це має бути їдиш, а не іврит, — він вочевидь помітив здивований погляд Шацького, бо ущипливо додав: «Так, у нас була біблеїстика й основи гебрайської в семінарії. Але я не завжди був уважним, перші заняття, вранці ми були занадто потомлені після нічних погромів».

— Пробачте, — мовив Шацький. Йому справді зробилося прикро, він зрозумів, що відповідаючи стереотипом на стереотип, нічим не відрізняється від п’яних неофашистів, яких ще вчора наказав затримати. — Будь ласка, пробачте. І дякую за допомогу.

Ксьондз кивнув головою, і Шацькому знову щось клацнуло в голові. Це ставало нестерпним, якщо ці безглузді клацання не закінчаться, доведеться піти до невропатолога. Про що йдеться цього разу? Погроми? Семінарія? Біблеїстика? А може, він щось добачив краєм ока? Може, мозок відзначив щось важливе, чого він уперто не помічав? Уважно роззирнувся костьолом.

— Тео... — почала Соберай, але він жестом наказав мовчати.

В одній із бічних каплиць зауважив те, що привернуло його увагу. Зображення Христа Милосердного, таке саме, як і скрізь, копія намальована на основі видіння черниці Фаустини. Довкола вотивні дари, під картиною цитата з Євангелія: «Оце Моя заповідь, — щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив. — I 15,12».

Клац.

У чому справа? У Христі? У Фаустині? У цитаті? У милосерді? Тільки цього бракує. Може, у святому Івані Євангелісті? Жінки в крамниці говорили про якийсь біблійний конкурс, тоді йому теж клацнуло. Але він тоді думав про Гітлера та Джорджа Майкла. Боже, ну й дурня, Шацький часом аж соромився власних думок. Та зосередься-бо! Біблійний конкурс — клац. Святий Іван — клац. Семінарія — клац.

Теодор дивився на картину й намагався поєднати ці факти.

Клац.

Ще трохи, і він ладен був вилаятися. Як можна бути таким ідіотом, ну, як?!

— Мені потрібне Святе Письмо. Негайно! — кинув він до вікарія, і той, не чекаючи дозволу ксьондза, помчав до захристії. Залопотіла сутана.

— Які книги починаються на літеру К, отче? — запитав він.

— Узагалі-то таких книг у Біблії Тисячоліття немає, — відказав каноник, поміркувавши якусь хвилину. — Але це можуть бути Третя книга Мойсеєва, Левит, дві книги царів, дві книги хронік та Книга Проповідника[3]. У Новому Завіті є два послання до коринтян та одне до колосян. Я так гадаю, хоча латиною на К нічого не починається, але якщо взяти С, яке латиною читається так само, то матимемо «Canticum Canticorum» або ж «Пісню над піснями» і, звичайно, ті ж таки послання до коринтян і колосян.

Вікарій подолав шлях до захристії і, наче справдешній спринтер, насилу загальмував перед групою зосереджених під зображенням ритуального вбивства, тримаючи обіруч велетенську книгу формату АЗ у шкіряній палітурці зі вставками, оздоблену позолотою.

— Чи ти здурів? — здивувався каноник. — Не міг просто з полиці взяти?

— Я хотів, аби всі докладно могли роздивитися, — засапано пояснив вікарій, хоча всім було зрозуміло, що звичайна блакитна Біблія Тисячоліття не відповідала, на його думку, урочистому, піднесеному, гідному Дена Брауна, моменту.

— Почнемо з Левиту, — сказав Шацький. — Це частина П’ятикнижжя Мойсеєва, Тори, так?

— Так, — підтвердив каноник.

— Розділ двадцять четвертий, вірші від дев’ятнадцятого до двадцять першого.

— Ну, звісно... — зойкнула Соберай.

Вікарій знайшов відповідне місце, сперши Біблію на коліно, а тоді шанобливо вказав на рядки ксьондзові.

— І кожен, коли зробить ваду своєму ближньому, як хто зробив, так буде зроблено йому: зламання за зламання, око за око, зуб за зуба, яку ваду зробить хто кому, така буде зроблена йому. А хто заб’є скотину, той відшкодує її, а хто заб’є людину, той буде забитий.

Голос у ксьондза-каноника був гучний низький, промовляв він повільно, із відповідною повагою. Слова Біблії пролунали в тиші храму грізно, відлунюючи серед прадавнього каміння, стін і склепіння, наповнюючи Сандомирський кафедральний собор звуком і змістом. Ніхто навіть не ворухнувся, доки далека луна цілковито не вмовкла.

— Книга Виходу[4], розділ двадцять перший, вірші від двадцять другого до двадцять п’ятого, — продовжував Шацький, більше не питаючись про літери.

Вікарій зашелестів сторінками.

— А коли будуть битися люди, і вдарять вагітну жінку, і скине вона дитину, а іншого нещастя не станеться, то конче буде покараний, як покладе на нього чоловік тієї жінки, і він дасть за присудом суддів. А якщо станеться нещастя, то даси душу за душу, око за око, зуба за зуба, руку за руку, ногу за ногу, опарення за опарення, рану за рану, синяка за синяка.

— І на «П», це буде Книга Повторення[5], так?

— Повторення Закону, — виправив іззаду Вільчур. Шацький здригнувся, вражений голосом за спиною. І здивувався, але хіба що трохи.

— Так, звичайно. Розділ дев’ятнадцятий, вірші від шістнадцятого до двадцять першого.

Шелестіння. Обличчя вікарія вкрили червоні плями, здавалося він весь палав, немовби от-от скине сутану й замість неї вирядиться в куртку й капелюх Індіани Джонса.

— Коли стане на кого неправдивий свідок, щоб свідчити проти нього підступно, то стануть двоє цих людей, що мають суперечку, перед лицем Господнім, перед священиками та суддями, що будуть у тих днях. І судді добре дослідять, а ось свідок — неправдивий той свідок, неправду говорив на брата свого, то зробите йому так, як він замишляв був зробити своєму братові, — і вигубиш зло з-посеред себе. А позосталі будуть слухати, — і будуть боятися, і більш вже не будуть робити серед себе такого, як та річ зла. І не змилосердиться око твоє: життя за життя, око за око, зуб за зуба, рука за руку, нога за ногу.

Останнє речення ксьондз прочитав, не дивлячись на сторінку Біблії, замість цього вдивлявся в обличчя слухачів. Нарешті зупинив запитальний погляд на Шацькому.

— Це все. Схоже, що значення гебрайського напису з’ясовано.

— Око за око, — зловісно заскрекотів Вільчур. Шацький знову здригнувся.

— Авжеж, — мовила Соберай. — З’ясувався і наш таємничий шифр. Отже, йшлося не про лінійний відділ поліції. Це вже щось.

І знову клацання. Нестерпне, огидне клацання.

— Та-а-ак, — повільно проказав Шацький. — Тільки чому не по черзі? Дивно.

— Що саме дивно?

— Цитати йдуть не по черзі, — швиденько відповів вікарій, щоб ніхто його не випередив. — У П’ятикнижжі спершу йде Книга Буття, потім Вихід, тоді Левит, Книга Чисел і Повторення Закону.

— Отож, мало би бути WKP? Чому літери переставлено?

— Гадки не маю, — відказав Шацький. — Але довідаюся. Треба знайти якого-небудь рабина.

Бася Соберай глянула на годинника.

— За п’ять хвилин тобі треба бути на допиті Магери, його спеціально привезли з Кельце.

Прокурор Теодор Шацький смачно вилаявся. Вільчур зареготав, каноник глянув із розумінням, але й докірливо, вікарій був захоплений.

4

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО. Себастіан Магера, народився 20 квітня 1987 року, місце проживання: Завихостя, вулиця Тополева 15А, у даний час перебуває в слідчому ізоляторі м. Кельце. Освіта середня технічна, на момент затримання безробітний, нерегулярно підробляє садівником. Відношення до сторін: син жертви. Не судимий, ознайомлений із правами та обов’язками підозрюваного, свідчить наступне:

Я хочу змінити свої свідчення, які раніше кілька разів давав протягом розслідування, і зізнатися в тому, що 1 листопада 2008 року незумисне вбив свого батька, Стефана Магеру в нього вдома на вул. Тополевій 15А в Завихості. Я вчинив це під впливом емоцій і сварки, у мене не було наміру позбавляти життя свого батька. Причиною конфлікту став факт, що незважаючи на постійні обіцянки, мій батько не бажав надати мені, моїй дружині Анні та нашому трирічному синові Тадеушеві приміщення для проживання у своєму домі, де він жив один, а також передати для обробки земельну ділянку, якою не користувався. Цей факт надзвичайно негативно вплинув на наші побутові умови.

Зі своєю дружиною я познайомився в садово-городньому технікумі в Сандомирі п’ять років тому, у той час я проживав самотньо з батьком у Завихості, зазначу тут, що батько, колишній спортсмен, завжди зловживав алкоголем і був агресивною людиною. Ми покохали одне одного, і коли Анна завагітніла, а це сталося ще до нашого шлюбу, я попрохав батька дозволити їй жити з нами, оскільки в її батьків у Климонтові не було для цього умов. П’яний батько ображав мене й Анну, не дозволив нам оселитися в нього й вигнав мене з дому. Спершу ми таки оселилися в Анниних батьків, але коли народився Тадзьо, винайняли кімнату в Климонтові. Жилося нам дуже погано, грошей не було. Я час від часу працював садівником, але мої заробітки були невеликі. Коли Тадеуш трохи підріс, Аня теж шукала роботу, проте безуспішно. Весь цей час я намагався поговорити з батьком, щоб він дав нам хоча б одну кімнату, але батько був невблаганний, навіть потому, як ми взяли шлюб у 2007 року, весь час ображав мене й мою дружину. У нас були проблеми, соціальної допомоги не вистачало на прожиття, особливо коли з’ясувалося, що Тадеуш хворий на астму й потребує дорогих ліків. Тому з кімнати в Климонтові ми переїхали до соціальних бараків на Крукові в Сандомирі. Умови там були погані. Моя дружина Анна дуже вродлива, і у 2007 році знайшла роботу моделі. Почала їздити по країні з демонстраціями одягу, а я займався дитиною. І переконував батька, весь час безуспішно. Батько постійно повторював, що йому вдалося здобути бронзову медаль на олімпіаді в Мюнхені завдяки своїй важкій і тривалій праці, і що я мушу брати з нього приклад.

З’ясувалося, що робота Ані не подобається, що праця моделі почасти полягає в стриптизі. Спочатку вона демонструвала білизну на дискотеках, потім були бої в желе й бокс з іншими дівчатами. І для неї, і для мене це було дуже принизливо. Спершу вона розповідала про інших дівчат, про свою шефиню, неприємну й агресивну, про її чоловіка, який до працівниць ставився без жодної поваги й намагався використовувати. Потім перестала розказувати, а я не розпитував, бо думав, що їй це неприємно, і вона не хоче про це говорити. Крім того, мені було соромно, бо це я повинен утримувати родину. То був страшний час, я знову пішов до батька з дитиною і почав його благати, пояснювати, що він наша остання надія, бо ж ця земля лежить облогом, а батько навіть жодних дотацій не отримує, нічого. А це ж не лише дотації, можна обробляти, вирощувати різне, а в мене завжди до цього кебета була. І зглянувся батько, сказав, що добре, заживемо разом із ним, а землю він на мене перепише, йому вона не потрібна, бо йому пенсії вистачає. І що до кінця року залагодимо всі формальності, а від 1 січня можемо до нього переїхати. То було влітку 2008 року, ото коли ми розмовляли. Зізнаюся, що крім нашого весілля й дня, коли народився синок, це був найщасливіший день у моєму житті.

Справами переважно займався я, бо Аня продовжувала їздити на ці покази, скажу відверто, стосунки в нас тоді дедалі погіршувалися. Не тому, що ми сварилися, а просто взагалі мало розмовляли, тепер я думаю, що вона звинувачувала мене, що мусить таким займатися, але виходу не було, на ліки для малого йшло навіть по триста злотих щомісяця. Незважаючи на це, мені вдалося дещо позичити в людей, щоб купити сільськогосподарські інструменти для цієї землі. З батьком усе було добре, ми разом планували, що я робитиму, я до нього приходив, він показував Тадекові свого диска, але для малого він був заважкий, дитина навіть втримати не могла. Я боявся, що батька це дратуватиме, але він лише сміявся, мовляв, це нічого, нічого, він ще доросте.

У День Всіх Святих у 2008 році ми втрьох поїхали до Завихостя на кладовище і, звісно, відвідати батька, я трохи боявся цієї зустрічі, бо після скандалів у минулому Аня з ним узагалі не бачилася. Але все було дуже гарно, ми їли, розмовляли, навіть трошки випили, але небагато. Я переважно розповідав, як воно із цією землею буде, але батько мене не підтримав. А потім увімкнув музику по радіо і сказав, що тепер Аня йому покаже, як ото моделі танцюють і різне там виробляють. Аня відмовилася, а я рознервувався і сказав, що мови бути не може. А він на те, цитую: «Якщо ця шльондра перед усіма роздягається, то й переді мною може». І що коли вона перед ним не затанцює, то ні дому не буде, ані землі, а своїми граблями я хіба що зможу з Тадеком у пісочниці бавитися. І зареготав, а я зрозумів, що все це була брехня, ніколи він не хотів ані помешкання нам дати, ані землі, ані мені допомогти й узагалі нічого. Що він десь ото про Аню довідався і все це вигадав, щоби нас ще більше принизити, із брудом змішати, бо правди в тім ніякої не було.

І раптом я побачив, що Аня починає роздягатися, такими байдужими, механічними рухами. А батько ще голосніше зареготав, що він її, мовляв, розкусив ще коли вона в технікумі вчилася, а я йому не вірив, то тепер можу помилуватися, бо це урок такий, зовсім задурно, а все-таки більшого вартий, ніж земля й будинок, бо, може, я нарешті порозумнішаю. І тоді я усвідомив, що тепер уже нічого не буде — ані майбутнього, ані дружини, ані ліків для Тадека — і якась мов червона імла впала мені на очі, я схопив із полиці отой диск, що з Мюнхена, і вдарив батька по голові, а потім, коли він упав, ще кілька разів.

На своє виправдання хочу додати, що все це я вчинив під впливом шоку, психічного болю й сильного афекту.

Прокурор Теодор Шацький глянув на зіщулену постать перед ним. Хлопець був невеличким блондином із великими очима й довгими чорними віями, ну викапаний херувим. Подивився на монітор із текстом протоколу. Обличчя Шацького залишалося непроникним, але його пригнічувала відповідальність, бо доля хлопця і його родини залежала від нього. І йшлося тут не про класифікацію вчинку. Убивство було очевидне, навіть, якщо психіатри й психологи зглянуться й констатують емоційний стрес, то за четвертою статтею він дістане по повній програмі, років із вісім. Ішлося про те, чи повірить Шацький у його брехні чи ні.

— Де зараз живе ваша дружина? — запитав він.

— Ну, я успадкував будинок і землю, то вона там із дитиною живе. Навіть гарно там все облаштувала, двоюрідна сестра мені писала.

— За які гроші?

— Та вона нарешті подала цю заяву на кошти Євросоюзу, у нас є в адміністрації люди, які допомагають заповнити папери. І ще соціальна допомога. Якби я був у в’язниці, а не в ізоляторі, то теж би щось трохи заробив, надіслав їм.

Магера дивився на нього благально. Крутився на стільці, не розумів, що означає мовчання прокурора. Тим часом прокуророве мовчання означало, що він намагається пригадати собі всі схожі справи в минулому. Йому важко було сказати, коли вперше заради справедливості він вирішив довіритися більше власним відчуттям, ніж безжальному законові. Може, кодекс і не був до кінця справедливий, може, містив помилки, але він був основою порядку в Польщі. Мить, коли він вирішив знайти лазівку між статтями — це момент, коли він перестав бути прокурором.

У нього були дві можливості. Перша: погодитися з Материною версією. Це означало звинувачення в убивстві й упевнене підтвердження сказаного в залі суду. Обвинувачений зізнається, дружина підтверджує його версію, свідків немає, батькових родичів також, апеляції не буде. Відсидить кілька років, дружина на нього чекатиме. У цьому Шацький був упевнений.

Друга можливість означала, як кажуть «пошук матеріального зацікавлення». У цьому випадку це було обвинувачення і Магери, і його дружини в убивстві за статтею першою, вироки від п’ятнадцяти й більше років кожному, Тадек потрапить до дитячого будинку. На диску були відбитки чоловіка й дружини. У жодного з них не виявилося слідів алкоголю в крові. Дитина незбагненним чином опинилася перед убивством у сусідки за дві вулиці звідти. Огляд тіла вказав, що старий Магера помер за півтори години до виклику швидкої, син хотів бути впевненим, що його не врятують.

Проте все сказане садівником-херувимом про його життя з Анною і стосунки з батьком було правдою, це підтвердили свідки. Навіть нотаріус розповів, що це виглядало страшенно огидно: старий прийшов до нього буцімто про землю поговорити, а насправді познущатися із сина і його жінки-шльондри. А вразити нотаріуса — це таки неабищо.

Магера вертівся, пітнів і благав очима. Шацький обертав у долоні монету, а в голові була лише одна думка: що це — правда, чи півправди?

5

«Є таке єврейське прислів’я: півправди — то ціла брехня», — сказав рабин Зиґмунт Мацеєвський, піднімаючи тост кошерним вином. Вино було чудове, на жаль, Шацький не міг скуштувати й краплини, якщо не хотів залишатися в Любліні на ніч.

Коли кілька годин тому він долав вибоїсту й вузьку дорогу із Сандомира до Любліна, то не покладав великих сподівань на цю зустріч. Хотів побалакати з ким-небудь обізнаним у єврейській культурі, дізнатися про щось, коли й не супер-важливе, то здатне допомогти в критичний момент не прогавити залишених божевільним убивцею слідів. І зрозуміти, чи має ця химерна гра якийсь підтекст, друге дно, приховане значення, якого йому не вдалося добачити через брак знань.

Він не надто довго про це розмірковував, але стукаючи у двері помешкання в центрі Любліна, сподівався побачити симпатичного дідка з гострим носом і сивою бородою, який би з мудрою добротою споглядав з-за окулярів. Таке собі поєднання Альбуса Дамблдора з Беном Кінгслі. Тим часом двері відчинив йому кремезний чоловік у футболці, що нагадував йому розумного й водночас небезпечного варшавського злодюжку. Рабинові Зиґмунтові Мацеєвському було близько тридцяти п’яти, Шацькому він здався схожим на боксера й політика Єжи Кулея, коли той ще був молодим і здобував золоті медалі на олімпійських іграх. Трикутне обличчя з гострим підборіддям, задиркувата посмішка шибеника, плаский боксерський ніс, над ним — глибоко посаджені, уважні світлі очі. І залисини, що поврізалися в коротко стрижені чорні кучері.

Прокурор Теодор Шацький старанно приховав своє здивування зовнішністю юдейського навчителя, але в глибині помешкання таки не втримався, вражений інтер’єром, а молодий рабин вибухнув сміхом. Того, що у вітальні було повно стелажів із книжками різними мовами, ще можна було сподіватися. Але те, що між симетрично розставленими полицями стіни займали фотошпалери із зображеннями красунь у купальниках на повний зріст, уже виглядало дивно. Шацького цікавив принцип добору, мабуть, це не були єврейки, бо лише одна, з водоспадом чорних лискучих кучерів, зв’язаних у кінський хвіст, виглядала як офіцер ізраїльської армії. Глянув запитально на Мацеєвського.

— Міс Ізраїль за останні десять років, — пояснив рабин. — Я їх порозвішував, бо вирішив, що треба показувати іще щось, крім єврейських анекдотів, шабасових свічок, лапсердаків і скрипалів на даху.

— І цих українських моделей теж? — запитав Шацький, кивнувши на плакати зі стрункими блондинками.

— А ви гадали, що всі виглядають, як Голда Тенцер? Тоді запрошую до Ізраїлю. Але перш ніж поїдете, прошу, попрощайтеся ніжно із дружиною. Мабуть, я дуже необ’єктивний, та на мою думку, єврейки — найсексуальніші жінки на світі. А з вуст людини, яка живе у великому польському місті, це багато про що свідчить.

Рабин мав природну здатність до зближення з людьми, і хоча у випадку Шацького це радше не було нормою, обоє чоловіків досить швидко перейшли на «ти». Між іншим Мацеєвський пояснив, що походження він успадкував від ізраїльської матері, ім’я — від видатного єврея, Зиґмунта Фройда, а прізвище — від польського інженера, який сорок років тому приїхав до Хайфи у відрядження на кілька днів, і більше не повернувся звідти до дружини й двох дітей, яких залишив у Познані.

— Уявіть собі, що тепер у мене гарні стосунки з моїми зведеними братом і сестрою. — Шацький не міг припустити, що хтось може не заприятелювати з рабином Мацеєвським, який був утіленням щирості. — Хоча все дитинство їм довелося вислуховувати, що жидівка вкрала в них батька. Я завжди наводжу це як оптимістичний приклад, коли мене запитують про польсько-єврейські стосунки. А ми ж саме про це й говоритимемо, якщо я не помиляюся?

Та все ж почали із Сандомира. Від убивств у місті, які прокурор докладно описав. Від кафедрального собору, старої картини й легенди про ритуальні вбивства, яка могла виявитися ключем до справи. Хоча саме цю гіпотезу Шацький інтуїтивно волів би відкинути, а не підтвердити. Від напису на картині. Рабин уважно роздивився фотографію й спершу нахмурився, бурмочучи, що це виглядає дивно, треба подумати, а що прокурор наполегливо допитувався, то Мацеєвський пояснив, що слова слід читати як «аїн тахат аїн», що буквально означає «око під оком», і що слова ці справді походять із П’ятикнижжя.

— Християни й мусульмани часто наводять ці слова як доказ агресії й жорстокості юдаїзму, — пояснював Мацеєвський, наливаючи вино, про яке раніше сказав, що воно кошерне. Звалося воно «Ле Хаїм» і смакувало як пристойне столове каберне. — Тим часом вони ніколи не сприймалися юдеями дослівно. Не знаю, чи ви усвідомлюєте, що крім писаної Тори, Мойсей отримав від Бога ще й усну традицію, тобто Талмуд?

— Це щось на зразок єврейського катехизису?

— Саме так. Талмуд є офіційною інтерпретацією записів Тори, які, ніде правди діти, бувають суперечливі. Якби я, боронь Боже, ставився до віри скептично, то сказав би, що ізраїльтяни вчинили дуже мудро: швиденько написали життєві інтерпретації нежиттєвих записів і визнали їх Господніми настановами, переказаними під час розмови з Мойсеєм. Та позаяк я дуже богобоязливий, ми дотримуватимемося версії, що мудрий Господь знав, що наказати Мойсеєві записати, а про що лише нагадати, аби гой пам’ятав.

— І що саме він нагадав про виколювання очей?

— Пояснив Мойсеєві, що лише дурень міг би сприйняти це дослівно. Ось відомий приклад: людина, яка осліпила когось на одне око, була сама одноокою. Якщо дослівно застосувати запис із Тори, за кару треба виколоти злочинцеві єдине око, таким чином осліпивши його. Чи можна вважати це справедливим? Звісно, ні. Тому Традиція дуже швидко розтлумачила, що в записі «аїн тахат аїн» йдеться про справедливе, матеріальне відшкодування, відповідне до завданої шкоди. Бо ж втрата ноги для письменника означає зовсім не те, що втрата ноги для футболіста-професіонала. Інакше кажучи, у юдейському законі ніколи не застосовувався принцип, що за осліплення треба карати осліпленням. Зрозуміло?

— Тоді чому всі так у це вірять? — запитав Шацький.

Рабин долив собі вина, келих прокурора досі був повний.

— У цьому чимала заслуга Євангеліста Матвія, який стверджував, буцім Ісус сказав, що колись учили «око за око, зуб за зуб», а він тепер каже, що не треба противитись злому, а підставляти другу щоку. І так народився забобон, який протиставляє милосердних християн кривавим юдеям. Доволі кумедно.

— Тобто юдеї не підставляють другої щоки? — запитав Шацький, роздумуючи, наскільки рабин щирий, а наскільки політкоректний, і чи не виштовхає він його за двері, довідавшись, що прокурор перевіряє версію про єврейського шаленця, який вирішив побавитися в ритуальні вбивства.

— Ні, — коротко відказав Мацеєвський. — Ребе Шнеєрсон, останній любавицький рабин, любив повторювати, що найкращий спосіб боротьби зі злом — це чинити добро. Але є ситуації, коли така стратегія себе не виправдовує. Були в історії моменти, коли ми ставали жертвами, але наша міфологія — це не міфологія жертв. Подивіться на єврейські свята. Пасха — це спомин про потоплення єгипетської армії в Червоному морі. Ханука — вдале повстання Маккавеїв і перемога над окупантами. Пурим — спогад про те, як агресія проти євреїв перетворилася в цілковите знищення нападників.

— А помста?

— Тора й Талмуд щодо цього одностайні: помста суперечить законові. Не можна поширювати ненависть, не можна прагнути помсти, не можна затаювати образу, треба любити ближнього, як самого себе. Той-таки Левит, звідки походить і твоя цитата. Тільки кількома розділами раніше.

Шацький замислився.

— А після війни? Це було б зрозуміло.

Рабин Зиґмунт Мацеєвський підвівся й увімкнув настільну лампу — починало смеркати. У напівтемряві красуні в купальниках здавалися ще більш реальними, ніж раніше, і нагадували швидше живих людей, що причаїлися по кутках, ніж фотографії на стінах. А між ними стояв молодий чемпіон світу з боксу в ролі люблінського рабина.

— Я не люблю розмов про Голокост, — сказав він. — Не люблю того, що зрештою кожна розмова євреїв із поляками зводиться до подій сімдесятирічної давнини. Так, наче не було семисот років нашої спільної історії, не було нічого потому. Тільки море трупів і більше нічого. Тому я розвішую ці фотографії моделей, їхня присутність видається мені дещо сюрреалістичною, а тобі й поготів.

Мацеєвський задивився у вікно, ніщо не вказувало на те, що він готовий продовжити розмову. Шацький встав, щоб розім’ятися, підійшов до нього. У помешканні рабина панувала дивна атмосфера. Теодор відчув, як спадає його професійна маска, кудись поділися цинізм та іронія, хотілося просто поговорити. Може, це пояснювалося тим, що він віддавна звик стежити за кожним словом — у Сандомирі можна було підозрювати будь-кого, жодна розмова не була там просто розмовою. Став біля рабина й раптом запрагнув розповісти йому про свою найбільшу мрію: йому завжди хотілося прогулятися колишньою Варшавою, відчути й насолодитися її різноманітністю, походити вулицями, на яких польська мова змішувалася з російською та їдишем. Відчував потребу висловлення своєї ностальгії за чимсь іншим, але посоромився. Злякався, що його слова сприймуть як безглузду балаканину, бо як кожен освічений поляк, він страшенно боявся звинувачення в антисемітизмі. Тоді розсердився сам на себе й знову сів у кріслі. Відпив трохи вина, решту розвів мінералкою. Замислений рабин і досі стояв біля вікна, у профіль скидався на боксера, що згадує програний бій.

— Я так розумію, що в тебе є причина питати про єврейську помсту, — сказав він нарешті, повернувшись до столика. — Якщо коротко, то тут не дуже було кому мститися. Євреїв залишилося небагато, німців після приходу Червоної Армії теж. Частину євреїв (тут я нікого не засуджую, а просто констатую факт) польські селяни підняли на вила, злякавшись, що ті вимагатимуть повернення свого майна. Частині анітрохи не хотілося мститися, помста була ризиковна, а дивом врятоване життя було занадто цінним, щоб наражати його на небезпеку. Були й винятки. Тобі знайомі прізвища Візенталь і Морель?

— Перше так, друге ні.

— Симон Візенталь, наш мисливець за нацистами номер один, здається, ще під час війни, тут, у радянському вже Любліні, разом з товаришами заснував таємну організацію під назвою «Некама», тобто помста. Я ненавиджу реваншизм, але можу уявити собі таку ситуацію, коли кілька врятованих від Голокосту осіб настільки одержимі помстою, що створюють спеціальну організацію. Невдовзі виявилося, що вони можуть діяти відкрито, і те, що виникло в Польщі як «Некама» перетворилося потім на центр історичної документації, заснований Візенталем в Австрії. Зрозуміло?

— Так, — коротко відповів Шацький.

— Тобто з одного боку маємо Візенталя, — Мацеєвський зробив відповідний жест, — і його помсту, яка полягала в переслідуванні нацистів. Справедливо. З іншого боку — такий собі Соломон Морель. Шльомові пощастило, бо якийсь добрий поляк врятував його від Голокосту, завдяки чому той міг пристати до Народної гвардії, і коли Візенталь засновував «Некаму», Морель організовував із червоними міліцію в тому ж таки Любліні. Пізніше став комендантом табору «Згода» у Горішній Сілезії, у якому комуністи тримали переважно німців і сілезців, і ще незручних для влади поляків. У таборі, який зрештою, було влаштовано в колишньому німецькому, унаслідок зумисного недбальства Мореля померло майже дві тисячі людей.

— І що? — Шацький подумав, що все це дуже цікаво, але ніяк йому не допомагає.

— І маєш два обличчя тогочасної єврейської помсти. З одного боку ізраїльські чиновники, які вистежували есесівців по їхніх аргентинських віллах, з іншого — хворобливе заспокоєння ницого інстинкту помсти. Ницого, проте певним чином зрозумілого. Уяви собі, що ти повертаєшся до свого села, а в твоєму домі живе негідник, через чий донос у таборі загинула вся твоя родина. Дружина, діти. Ти б втримався? Пробачив? Любив би цього ближнього, як самого себе?

Шацький мовчав. Не знав, що сказати, на це питання не міг відповісти ніхто, кого не поставили перед таким вибором.

— У тебе є сім’я? — запитав рабин.

— Є. Була. Донедавна.

Мацеєвський глянув уважно, але нічого не сказав.

— Тоді ти однаково можеш собі уявити такі почуття краще за мене. Для мене це абстракція, наукові розважання. Настільки знаємо себе, наскільки нас перевіряли.

— Талмуд?

— Ні, Шимборська. Мудрість добре черпати з різних джерел. Якраз ця цитата з вірша про жінку, звичайну вчительку, що загинула, рятуючи чотирьох дітлахів від пожежі. Люблю цей вірш і цю цитату, і люблю переконання, яке стоїть за цими словами: ми ніколи не знаємо, скільки в нас добра. Я бачив документальний фільм про американського єврея, який поїхав до Польщі шукати своїх коренів, і між побитими мацевами й колишніми синагогами, перетвореними на майстерні, відшукує селянську родину, що врятувала його батька. Потім, уже в Ізраїлі, питає свого батька, чому він цим полякам ніколи бодай листівки не надіслав. І отримує відповідь: бо як? Як подякувати за щось таке? І останнє запитання: якби все було навпаки, чи батько зробив би те саме? І старенький тихо відповідає: «Ні, ніколи».

— Ти говориш як антисеміт.

— Ні, я говорю, як той, хто знає, що велика історія складається з маленьких історій, і кожна з них інша. Бо цей старий єврей в іншій ситуації може, як він сам каже, не зробив би нічого, а може, так само носив би кашу до стодоли, знаючи, що будь-якої миті можуть розстріляти всю його родину. Настільки знаємо себе, наскільки нас перевіряли.

Мацеєвський долив собі вина.

— Я знаю сотні таких історій, — сказав він, сідаючи в кріслі навпроти Шацького. — Ти знаєш, як воно виглядає з польського боку, усі ці бритоголові негідники. А знаєш, як виглядає з нашого?

Шацький заперечно похитав головою, йому було трохи цікаво, про що говоритиме рабин, але хіба що трохи. Бо час втікав. А він відчував, що мусить дещо дізнатися і якомога швидше повертатися додому.

— А так, що коли приїздить туристична група з Ізраїлю до табору в Майданеку, то на дискотеку ходять із власними охоронцями. А перш ніж сісти до автобуса в аеропорту «Окенце» повинні прослухати інструктаж про те, як поводитися у випадку антисемітських провокацій. Я виріс в Ізраїлі, був у такій групі, і вся екскурсія полягала переважно в патетичних розмовах про Шоа, — Мацеєвський вимовив це слово протяжно й ледь хрипкувато, і Шацький зрозумів, що ця дивна, уривана мелодія, яку він від початку вловлював у його польській мові, була породжена івритом. — Але не тільки. Вона так само складалася з пашталакання про всюдисущий антисемітизм, підозр, ксенофобії й прагнення помсти. Їй-бо, у питанні формування національної ідентичності на кістках ми перевершили поляків.

Незважачи на серйозність моменту, Шацький вибухнув сміхом і підняв келиха.

— За це варто випити, бо якщо це правда, — Шацький зробив паузу, — то вам вдалося зробити неможливе.

Цокнулися.

— Тобі про щось говорить абревіатура KWP?

— Щось пов’язане із комендатурою поліції?

— А «Конспіративне Військо Польське»?

— Не знаю, щось таке чув, але давно й неправда, це щось на зразок Національних Збройних Сил?

— Так, вони належали до проклятих солдатів.

Рабин підвівся й глянув у темне вікно, наче позував для фотосесії, у якій спортсмени вдають філософів.

— А чому ти питаєш?

— Певні докази свідчать, що злочини можуть бути із цим пов’язані. Тобі це про щось говорить?

— Ще одна делікатна тема. Прокляті боролися з комуністичною владою, дехто навіть до початку п’ятдесятих. Я про них читав, усе це дуже непросто, за цей час довкола них народилося чимало міфів і, як це зазвичай у Польщі буває, бракує золотої середини, — рабин несподівано усміхнувся. — А так, між іншим, скажу: я обожнюю цю вашу рису, це впадання в крайнощі, ейфорія або чорний депресняк, неземне кохання або сліпа ненависть. У поляків ніколи нічого не буває нормально. Мене часом аж чорти беруть, але я все-таки це люблю, навчився сприймати узалежнення від польської вдачі як нешкідливу звичку. Зрештою, це не має значення, важливо те, що про ваших партизанів-антикомуністів теж говорять крайнощі. Для одних це кришталево-чисті герої, для інших — небезпечні авантюристи, які шукали зачіпки для скандалів і бійок, іще для когось — криваві юдофоби, організатори погромів.

— А були такі випадки?

— Якщо чесно, то мені бракує знань. Не забувай, що це були переважно праві загони, бо ліві якось більш-менш вірили новій владі. А це були довоєнні, націонал-демократичні праві, з антисемітською ідеологією, переважно це стосується Національних Збройних Сил. Але не слід забувати, що після Голокосту будь-які дії проти євреїв сприймалися як прояв антисемітизму, а це не завжди відповідало дійсності. Прокляті боролися з держапаратом, його функціонерами, жертвами ставали і євреї, позаяк їх у безпеці було чимало.

— Я думав, що це антисемітські брехні.

— Антисемітськими можуть бути інтерпретації фактів, а не самі факти. Мені прикро про це говорити, бо ця сторінка в житті мого народу не надто зрозуміла, визнаю, що до середини п’ятдесятих понад третину працівників Міністерства Громадської Безпеки становили євреї. Це факт, і нічого антисемітського тут немає. Звичайно, коли про це говорять як про антипольську єврейську змову, то це вже інша історія. Тим паче, що більшість із цих працівників була собі звичайними комуністами, просто єврейського походження.

Шацький упорядковував у голові здобуту інформацію. Він був задоволений, бо припущення, з якими він приїхав, починали набувати реальних обрисів.

— Чому їх було так багато?

Мацеєвський безпорадно знизав плечима.

— Бо їм підходила будь-яка влада, крім німецької? Бо ще до війни комуністична ідеологія була для єврейської бідноти привабливою? Бо влада воліла космополітичних від природи євреїв, а не вороже настроєних до росіян поляків? Бо в плітках про польський антисемітизм стільки ж правди, скільки в полонофобстві євреїв? — рабин раптово замовк і сумно замугикав: «Бо я хотів бути кимсь, бо я був єврей, а як єврей не був кимсь, тоді той єврей був ніким».

— Бо для декого це був спосіб помститися сусідам? — доказав Шацький.

— Звичайно. Пошук винних — найпростіший спосіб упоратися із травмою. Варто було вказати на винуватця твоїх нещасть, як відразу все ставало простіше. Німців не було, під рукою були поляки. І червоні, які нашіптували на вухо про ендецькі банди, що влаштовують погроми. Не випадково департаментом боротьби з «бандитизмом» керували комуністи єврейського походження, техніка цькування й розпалювання ненависті завжди себе виправдовує.

Шацький слухав із подивом.

— Я й не сподівався почути щось таке.

— Певне, що ні, ти боязкий, як і кожний освічений поляк. Боїшся, що ледь нявкнеш, і тобі відразу нагадають про Кельне і Єдвабне. Тому ти так само, як і решта, не здатний щось реально оцінити. Я теж віруючий єврей і патріот, але вважаю політику Ізраїлю шкідливою. Замість того, щоб стати лідером регіону, ми перетворилися на фортецю в стані постійної готовності, населену параноїками із синдромом вічної облоги, які настроюють проти себе народи, котрі однаково вже нас ненавидять. Звісно, ми називаємо їх терористами й поплічниками Гітлера. Зрештою, не знаю, чи ти нині слухав радіо, сьогодні День пам’яті про Шоа, а наш віце-прем’єр в Освенцимі використовує це, щоб порівняти Іран із нацистською Німеччиною. Просто руки опускаються, дехто з наших політиків просто не мав би чого робити, якби без кінця не згадував Гітлера за будь-якої нагоди.

Шацький подумки посміхнувся, бо запальний Мацеєвський зі своїм ритуальним наріканням на владу, здавався йому справдешнім поляком. Запахло горілкою, вінегретом і ковбасою на срібному полумиску. Час завершувати розмову.

— Тобі, звичайно, відомо, чому я про це розпитую?

— Бо ти розглядаєш версію, що все це може бути справою рук якогось єврея, і хочеш знати, чи таке можливо. Якби йшлося про нормальну людину, як сказав би, що ні, але той, на чиїх руках кров двох осіб — це шаленець. А шаленець може все. І ще дещо...

— Що? — Шацький нахилився вперед.

— Усе, про що ти розповідав: Сандомир, картина, цитати, ніж для шехити[6], труп у бочці... — Мацеєвський повторив свій жест замисленого боксера. — Таких знань за вихідні не здобудеш. Теоретично ти просто повинен бути євреєм, до того ж, євреєм, добре обізнаним із власною культурою. Або її дослідником.

— Чому теоретично? — Шацький увімкнув усі свої радари, бо в тоні рабина було щось, що примушувало напружити чуйність.

Мацеєвський повернув до нього фотографію гебрайського напису на картині в костьолі й показав на середню літеру в середньому слові.

— Це «хет», восьма літера гебрайського алфавіту. Вона написана неправильно, але не настільки, щоб це можна було пояснити, приміром, дислексією. Це дзеркальне відображення правильно написаної літери, дуга повинна бути праворуч, а не з лівого боку. Жоден єврей не напише цього таким чином, так само як ти, хоч як би напився чи накурився, не написав би В із животиками з лівого боку. Гадаю, що це просто хтось дуже нахабний, і хоче розбудити стільки примар, щоб змогти між ними заховатися. Питання, мій любий прокуроре, ось у чім: чи вдасться тобі серед натовпу привидів роздивитися обличчя вбивці?

6

Слова про привидів і примар лунали в голові Шацького, коли він уночі повертався до Сандомира. Минаючи села й містечка Люблінщини, він думав, скільки з них були до війни єврейськими штетлами. Скільки євреїв було в Краснику? В Аннополі? В Ольбенцині, Вільколаках, Госцерадові? І що з ними сталося? Де урвалося їхнє життя? У Майданеку, Белжці, може, хтось дочекався маршів смерті? Жалюгідний кінець, без могили, без поховальних ритуалів, без переведення душі на другий бік. За народними віруваннями, усі ці душі, ув’язнені в різних вимірах уже понад сімдесят років, мають тинятися світом. Цікаво, чи в такі дні, як цей, Йом га-Шоа, вони відчувають, що про них згадують? Чи повертаються вони тоді до Красника й Аннополя, розшукуючи знайомих катів, а польські мешканці озираються через плече й частіше, ніж зазвичай, відчувають холодний повів вітру й раніше зачиняють вікна?

Прокурор Теодор Шацький відчув хвилювання. Дорога була незвично порожня, темні люблінські села здавалися покинутими, від Красника по шосе клубочився туман, іноді ледь помітний, схожий на кіптяву на щибці, іноді щільний, мов вата, який розступався перед прокуроровим «Сітроеном». Шацький визначав свій страх по тому, що уважніше, ніж зазвичай, прислухався до звуків старої машини. Легеньке постукування з лівого боку підвіски, сичання помпи гідравлічної рідини, гудіння компресора кондиціонера. Він не міг пояснити свого страху, але йому дуже не хотілося зупинитися зараз у темряві й тумані.

Вилаявся й різко крутнув кермом, бо з імли виринула чорна постать, останньої миті оминув чоловіка, який «голосував» майже посередині шосе. Довкола була кривава темрява, туман, підсвічений червоними фарами. Пригадав запис на камері, що йому показував Вільчур, згадався хасид, що розчинявся в густій надвіслянській імлі.

Щоб прогнати похмурі думки, повернувся до розмови з Мацеєвським, пригадуючи моменти, коли відчував знайоме свербіння в голові. Спочатку коли йшлося про нагоду помсти за смерть родини, це точно. Удруге вже наприкінці, коли рабин говорив, що таких знань за вихідні не здобудеш. Якась думка майнула йому тоді, несподівана й важлива. Ні, не йшлося про те, аби шукати серед знавців єврейської культури, ні. У розповіді Шацького Мацеєвський зауважив чимало деталей, подробиць, з яких складалася картина.

— А я? — сказав до себе Шацький, власний хрипкий голос здавався в машині якимсь чужим.

А я помітив усі деталі? Чи в цьому кошмарі зосередився на тому, що було найочевиднішим? Коли під сволоком висить труп у бочці, ніхто не замислюється, чому в жертви дивні, безформні ступні. Тепер він згадав про це. Коли в кущах лежить гола жінка, а трохи далі різницький ніж, ніхто не думає, звідки пісок під нігтями. Тепер він пригадав: під нігтями Ельжбети Будник була не земля, не бруд, а жовтий, неначе морський пісок. Скільки таких деталей він проґавив, скільки визнав неважливими? Зате в костьолі — справжній спектакль, цитата на картині, «око за око, зуб за зуб». Він пішов за зрозумілим, надто помітним слідом. Зробив саме те, чого чекав убивця. Замість того, аби всупереч його сподіванням, шукати помилки в цій виставі, він дозволяє водити себе на повідку. Немов ідеальний глядач на виступі ілюзіоніста, який про всяк випадок не дивиться, що робить друга рука, аби не зіпсувати собі розваги.

Він саме проминав Аннополь, залишалося перетнути Віслу, звернути на південь — і за півгодини вже буде на місці. Містечко було порожнє, оповите туманом, але Шацький почувався безпечніше у світлі ліхтарів. Настільки, що з’їхав на узбіччя й витягнув мобілку, щоб під’єднатися до Інтернету. Знайшовши біблійний сервер, чекав на з’єднання. Прочинив вікно, щоб здолати дрімоту. Досередини влилася прохолода, волога, машину наповнив різкий запах мокрої землі, обіцянка весни, яка от-от настане, надолужуючи втрачені тижні.

Користуючись записами, відшукав біблійні цитати. Чому вони такі довгі? Досить було одного вірша, який містив «око за око», і все ставало зрозумілим. Переписав їх до блокнота. Цитата з Левиту була найкоротша й найпростіша, ішлося про покарання за покалічення й за смерть, «...а хто заб’є людину, той буде забитий». Шацького вразила схожість зі статтею 148 Кримінального кодексу Республіки Польща: «Хто уб’є людину, карається позбавленням волі...»

У другій цитаті йшлося про покарання за кривду, заподіяну вагітній жінці під час бійки між чоловіками, що запевне означало війну або збройний конфлікт. Якщо жінка скидала дитину — винуватцеві загрожував штраф, та якщо жінка помирала — смерть.

Нарешті третій уривок, із Книги Повторення Закону, виглядав найбільш заплутано, майже як сучасні закони. Водночас це були найсуворіші слова, спрямовані проти лжесвідчень або, висловлюючись сучасною мовою, проти складання неправдивих свідчень. Юдейський законодавець («Дивна назва для Бога», — подумав Шацький) наказав накласти на лжесвідка таке покарання, яке застосували би, якби його брехню взяли за правду. Інакше кажучи, якщо внаслідок чиїхось неправдивих звинувачень когось засудили до смертної кари, а потім все з’ясувалося, то на лжесвідка чекала шибениця чи що там тоді застосовували. Цікаво було й те, що суворість закону поширювалася й на загал. «А позосталі будуть слухати, і будуть боятися, і більш уже не будуть робити серед себе такого, як та річ зла». Певним чином, брехня вважалася найтяжчим злочином.

«Може й слушно», — подумав Шацький і закрив блокнота. Зачинив і вікно, застебнув піджака, ніч була холодна як чорт. Про що йшлося в цитатах? Про вбивство, скривдження вагітної і лжесвідчення. Випадковість чи важлива деталь?

Вимкнув лампочку, вмонтовану над заднім люстерком, покліпав, щоб втомлені очі звикли до імлистої темряви за вікном і завмер, побачивши з’юрмлені довкола машини темні постаті. Тіні невпевнено кружляли довкола авто. Відчув, як у горлі наростає панічний жах, запустив двигун, фари прорізали молочний туман снопами світла. Не було жодних тіней. Лише безлюдне надвіслянське містечко, брукований тротуар і реклама пива «Перла» над продуктовою крамницею.

Різко рушив у бік річки. Туман завирував за широким задом «Сітроена».

Прокурор Теодор Шацький не знав, бо й не міг знати, що він саме зараз покидав один із типових штетлів, містечок із переважно єврейським вбогим населенням, яке в Аннополі до війни становило понад сімдесят відсотків усіх міщан. Була тут юдейська школа товариства «Тарбут», хедери, товариство «Талмуд Тора» й світські школи для дівчат і хлопців, була навіть скромна єшива, після якої хлопці продовжували навчання в Любліні. Залишився невеличкий негарний пам’ятний камінь на місці колишнього кіркуту на околиці містечка, оточений для оздоби рожевою цеглою.

7

На обличчі дівчини з’явилася недовіра, але вона не скинула його руку зі свого стегна, це гарний знак. Роман Мишинський дозволив собі провести її трохи вище, на оголену шкіру над мереживною облямівкою панчохи. Проте там не було ані мережива, ані шкіри. Тільки не кажіть мені, що на дискотеку ходять в колготках. Це що, якась вінтажна вечірка чи що, зараз виявиться, що в неї неголені пахви й еластановий ліфчик. Невже бодай раз у житті йому не може трапитися нормальна дівчина? Не йдеться про раз на місяць, навіть не раз на півроку чи на рік. Раз, один раз узагалі.

— Тобто ти хтось тіпа детектив? — запитала вона, нахиляючись в його бік.

— Не «тіпа», а просто детектив, — гукнув він у відповідь, відзначаючи собі, що ніколи-преніколи не можна нікого запрошувати перед побаченням на салат із кальмарів у часниковому соусі. — Я розумію, як це звучить, але це правда. Я сиджу в офісі, приходить який-небудь чувак, спершу говорить якимсь околясом, перевіряє чи можна мені довіряти. А потім, — Мишинський витримав паузу, — а потім відкриває мені свою заповітну таємницю, і я отримую від нього замовлення. Ти й гадки не маєш, як іноді химерно складаються людські долі.

— Я б хотіла побачити твій офіс. Відкрити свої таємниці.

— Найзаповітніші? — запитав він, відчуваючи, як ці банальні слова відбивають у нього бажання провести незабутній вечір.

— Ти й не уявляєш! — відгукнулася вона, перекрикуючи музику.

За хвилину вони вже сиділи в таксі, яке везло їх із центру до його «офісу», тобто невеликої однокімнатної квартирки на Грохові. Може, і не бозна-який фешенебельний район, зате тут, у порослій виноградом довоєнній віллі із садом, якраз біля багатоповерхівок нового мікрорайону, прозваного в народі Мордором, відчувався дух старого міста. Вони пристрасно цілувалися, аж раптом задзеленчав телефон. Приватний номер. Мишинський узяв трубку, подумки благаючи усіх можливих богів, щоб це не була його мати.

Якусь мить мовчки слухав.

— Звичайно, що я вас пам’ятаю, пане прокуроре, — озвався Роман діловим, нижчим ніж зазвичай, тоном і кидаючи дівчині промовистий погляд. — Таких справ не забувають... Так, зараз якраз у Варшаві... Зрозуміло... Ага, ага... Зрозумів... Звичайно... Мені треба поспати кілька годин, три години займе дорога, я можу приїхати до вас о восьмій. Так, звичайно, до побачення.

Жестом рейнджера Мишинський закрив телефон і заховав його до кишені піджака. Дівчина захоплено дивилася на нього.

— Ну діла, щоб оце прокурор до людей видзвонював опівночі, — прокоментував таксист, дивлячись на Романа в люстерко. — Просто, блін, якийсь Совєтський Союз нам тут влаштують, колонію, Їй-Богу.