Зерно правди

Ізраїль святкує незалежність і розганяє палестинську демонстрацію проти «стіни безпеки», Вірменія згадує про геноцид вірмен у Туреччині, католицька церква вшановує святу Доду. Опитування свідчать, що 53 відсотки поляків не довіряють прем’єрові, а 67 відсотків — президентові. Януш Палікот порівнює лідера партії «Закон і справедливість» зі Сталіним та Гітлером. Інститут національної пам’яті визнає свою помилку й знімає вимогу про зміну назви вулиці Бруно Ясенського в Климонтові. Раніше він назвав поета пропагандистом сталінізму, а його смерть і тортури — внутрішніми порахунками в комуністичній партії. «Вісла» перемогла «Гурника» з рахунком 3:1 у матчі, що розпочав 25 тур, Роберт Кубиця непогано показав себе на тренуваннях перед Гран-прі Бахрейну, а Шльонський стадіон демонструє талісман — їжака, продовжуючи сподіватися, що в них хтось гратиме під час «Євро-2012». У Сандомирі скоєно кримінальний злочин у вигляді крадіжки мобільного телефону з кишені брюк 16-річного підлітка, залишених біля спортзалу. Погода без змін, хіба що трішки прохолодніше.

1

Його тримали на ланцюгу як собаку, і поводилися, як із собакою. Штурхали, шарпали, лаяли, і нарешті запхнули до клітки. Зроблена з товстих прутів клітка виявилася для нього затісною, довелося вигнути голову під якимсь невірогідним кутом, щоб могти поміститися, проте вона однаково не закривалася, хтось заходився грюкати дверцятами, щоб закрити їх, дверцята били по виставленій долоні, викликаючи страшенний біль, йому вдалося прибрати руку, але дверцята продовжували грюкати, одноманітний звук відлунював у черепі. Він не розумів, що відбувається, хто вони й чого від нього хочуть. Лише коли хтось відкрив банку «Педігрі», і всередині він угледів обличчя Шиллера, то зрозумів, що це сон і отямився.

Біль у долоні не вщух, не зник і біль у шиї, викликаний тим, що він заснув, поклавши голову на папери, і так провів ніч. Не вгамувалося й грюкання, проте стихло й перетворилося на вперте стукання у двері. Зойкаючи й постогнуючи, він підвівся з обертового стільця, за дверима блідий і невиспаний, проте вочевидь щасливий, стояв Роман Мишинський.

— Я всю ніч провів в архіві, — промовив він із дивною усмішкою, розмахуючи пачкою ксерокопій.

— То ви, мабуть, вип’єте кави, — пробелькотів у відповідь Шацький, коли йому нарешті вдалося розклеїти губи, і втік на кухню, щоб привести себе до ладу.

За чверть години він уже слухав незвичайну історію, яку мальовничо оповідав його довірений архіваріус.

— Зима сорок шостого року настала рано, ще наприкінці листопада, скула кригою і вкрила снігом землю, над якою ще недавно здіймався дим згарищ. Люди із тривогою вдивлялися в перелякані очі сусідів, порожні комори й майбутнє, де на них чекали хіба що біль, голод, хвороби й приниження.

— Пане Романе, згляньтеся.

— Я лише хотів викликати відповідний настрій.

— Вам вдалося. Будь ласка, не так кучеряво.

— Окей, так чи сяк, зима настала люта, країна була знищена війною, не було ліків, їжі й чоловіків, зате були комуністи, новий порядок і злидні. Навіть у Сандомирі, який жодна сторона дивом не перетворила на купу цегли. Зрештою, розповідають про підполковника Скопенка, який із Червоною Армією зупинився по той бік Вісли...

— ...і так йому сподобалося місто, що він вирішив його зберегти завдяки своїй стратегічній далекоглядності й любові до гарної архітектури, — перебив його Шацький, подумавши, що коли Мишинському не вдасться позбутися пишномовності, то це буде найдовша п’ятниця в його житті. — Я це знаю, тут усі про Скопенка розповідають. Чував я й про таке, що підполковник був з похмілля й не дозволив проводити артобстріл. Пане Романе, благаю...

Архіваріус сумовито подивився на Шацького, докірливий погляд враженого любителя гарних оповідок зворушив би кожного. Але прокурор лише промовисто кивнув на миготливий червоний діод на диктофоні.

— Сувора зима, вцілілі люди, голод і нужда. Звичайно, пустка там, де колись були єврейські квартали, звичайно найкращі помешкання й кам’яниці зайняли поляки. Проте не всі, як вдалося мені дізнатися, трохи юдеїв по війні повернулося, на жаль, ніхто не вітав їх квітами, ніхто на них не чекав. Нерухомість давно вже отримала нових господарів, залишені на переховування речі теж, кожний єврей був докором сумління, бо може, не всі під час війни поводилися так, як слід. Не знаю, чи ви читали оповідання Корнеля Філіповича, він прекрасно описує цю дилему, бо навіть якщо робили багато, то однаково завжди було замало, постійні докори сумління. А якщо взагалі нічого не робили, пасивно спостерігали за Голокостом або й іще гірше, звичайно, зараз важко собі уявити...

— Пане Романе!

— Так, авжеж. Тож нечисленні євреї поверталися на згарища й вислуховували розповіді про сувої Тори, які використовувалися як підкладка для халяв, про викопування трупів застрелених німцями родичів у пошуках доларів і золотих зубів. Подейкували й про отих проклятих солдатів, особливо із залишків Національних Збройних Сил, які полювали на вцілілих євреїв. Багато було невигаданих історій, я бачив документи процесів. Дивний, похмурий час... — Мишинський на мить замовк. — Деякі поляки могли вирізати цілі єврейські родини, а інші, обидва випадки із Климонтова, ладні були ризикувати життям, щоб продовжувати рятувати євреїв, цього разу від партизанів-антикомуністів. Так, розумію, я коротко. У будь-якому разі євреям нічого було шукати в такому собі Климонтові чи Поланці. Але Сандомир усе-таки був містом, ті, хто не збирався виїжджати до Лодзі, перебралися сюди, намагалися будь-що вижити.

— Але це було відразу по війні. А йшлося про зиму з сорок шостого на сорок сьомий рік.

— Так, так. Восени приїхала єврейська родина. Чужі, ніхто їх досі в Сандомирі не бачив. Він був лікар, звався Хаїм Вайсброт. Разом із ним вагітна жінка і дво-, може, трирічний хлопчик. Я так зрозумів, що їм допомогло те, що вони були не місцеві. Не поверталися до свого помешкання, їм не доводилося дивитися в очі як сусідам і виправдовуватися, звідки взявся новий буфет у кухні, такі собі воєнні жертви. Спокійні, не конфліктували, нічого не вимагали, до того ж, він міг допомогти. До війни в Сандомирі теж був лікар-єврей, Вайс, дуже шанований, то й цього люди так само поважали.

— Дайте вгадаю, це його будиночок на Замковій?

— Будиночок на Замковій нічий, це власність гміни, та колись належав якраз докторові Вайсу і, здається, саме в ньому оселився Вайсброт із родиною. Але це люди кажуть, доказів у мене жодних.

— А чому він стоїть пусткою?

— За офіційною версією щось негаразд із документами на власність, неофіційно це прокляте місце.

— Прокляте?

— Там є привиди.

— Чому.

— Зараз ми до цього дійдемо.

Шацький кивнув головою. На жаль, він уже знав, що це чергова історія без хепі-енду, слухав неохоче, проте не втрачав надії, що чогось-таки довідається.

— Зима тривала, люди намагалися вижити. Вайсброт лікував, у дружини росло черево. Лікар особливо дітям гарно допомагав, люди казали, що він вміє з дітьми раду давати, воліли водити малих до нього, а не до польського лікаря. Тим більше, що в лікаря-єврея було те, чого не було в інших.

— Що саме?

— Пеніцилін.

— Звідки в єврейського лікаря брався пеніцилін?

— Гадки не маю, тоді, певне, теж ніхто не знав, бо пеніцилін був американський. Може, із собою привіз, може, контрабандний, а може в нього були якісь контакти на чорному ринку? Не знаю, усе могло бути. Та коли він кількох дітей врятував від сухот, люди про це заговорили. Можна мені по кока-колу?

— Що таке?

— Я піду, куплю собі колу. У кіоску. Зараз повернуся.

— Звичайно.

Мишинський вибіг, а прокурор підвівся, щоб зробити кілька гімнастичних вправ, йому болів кожен — без перебільшення — кожнісінький м’яз. Було холодно, тож він почав енергійно розмахувати руками, аби зігрітися. Важко сказати, чи то ця весна така невдала, чи йому передався настрій оповіді. Сувора зима, замети між руїнами єврейських будинків, повоєнна спустошеність і мертвотність. Кволий вогник свічки або гасової лампи у вікні садиби на Замковій. Садиби — це занадто, вона, певне, була так само зруйнована, якщо там дозволили оселитися прибульцям. Певне, лікар із дружиною так-сяк облаштували якусь кімнатку на першому поверсі, може, дві, жодних розкошів. Стоїть цей будиночок зі жовтим вогником у вікні, мати з дитиною стукає у двері, місяць у повні, жінка відкидає довгу тінь на срібному снігу, ззаду темні громаддя замку й кафедрального собору затуляють зорі. Минає кілька хвилин, перш ніж вагітна жінка із чорним волоссям відчиняє й впускає схвильовану матір досередини. Будь ласка, заходьте, чоловік уже чекає. Як усе це виглядало? Може, у нього просто розгулялася уява?

Засапаний і розчервонілий архіваріус повернувся з п’ятьма банками кока-коли. Шацький промовчав.

— Отож люди заговорили про пеніцилін, — нагадав Шацький, вмикаючи диктофон. — І я так розумію, що ця новина дійшла до вух не лише стурбованих матерів.

— Не лише. До Вайсброта прийшли прокляті...

— Дайте вгадаю: це було «KWP»?

— Саме так. Прийшли й зажадали контрибуції на боротьбу із червоним окупантом, контрибуції у вигляді антибіотика. Вайсброт їх послав подалі, його страшно побили, кажуть, люди насилу врятували свого лікаря. Ті пригрозили, що повернуться й уб’ють.

— Звідки це відомо?

— Із пояснень Вайсброта, які той давав на своєму процесі про шпигунство.

Шацький здивувався, але нічого не сказав.

— Зрештою, цьому процесові ми й завдячуємо більшістю нашої інформації. А все почалося з того, що командир партизанів не забув образи, тобто відмови поділитися пеніциліном.

— Тобто він повернувся й убив?

— Написав донос. Про це, у свою чергу, відомо із процесу його товаришів. Віриш? Майора так вразила відмова єврея, що він видав його ненависним червоним, що свідчить про масштаби ненависті в Польщі, цікаво, де б тут опинилися гомосеки.

— Пане Романе.

— Окей, окей. Не треба було навіть багато вигадувати, досить згадати про пеніцилін, і безпека миттю заарештувала Вайсброта, цього разу сандомиряни могли хіба що спостерігати. А це було ранньої весни, наближався Великдень, наближалося свято Пейсах, наближався час пологів пані Вайсброт.

Шацький заплющив очі. «Прошу тебе, зглянься», — подумав він.

— Лікар сидів у в’язниці, здається, десь на території сучасної семінарії, не знаю, чи це правда. А жінка його лікаркою не була, пеніциліну не мала, та й узагалі стояла осторонь, тож ні з ким у містечку не зазнайомилася. Та попри це люди їй допомагали, не дозволили померти від голоду.

— І що сталося?

— Як я вже казав, наближався термін пологів. Вайсбротова дружина була, як то кажуть, тендітною. Лікар божеволів, він знав, що його не відпустять, але благав, аби їй дозволили на кілька днів прийти до в’язниці, щоб він міг прийняти пологи. Я читав протоколи, вони мене абсолютно вразили, він то зізнавався в усьому й усе заперечував, щоб тільки піддобритися до слідчого. Вигадував якісь прізвища, обіцявся виказати міжнародну банду імперіалістів, якщо вони дозволять йому прийняти пологи. Не дозволили. Зрештою, судячи із прізвищ слідчих, не дозволили напевне єдиновірні брати.

— А дружина Вайсброта померла?

Мишинський відкрив банку кока-коли, вихилив душком, тоді відразу наступну. Шацький спершу хотів запитати, чому він просто не купив собі дволітрову пляшку, але передумав. Спокійно чекав, доки Роман збереться з думками.

— Так, хоча це не конче мало статися. Мешканці любили доброго лікаря, привели найкращу акушерку, щоб та прийняла пологи. І треба ж було, щоб та прийшла з донькою й виявилася забобонною. Обидві, і вона й донька. Решту легко уявити. Увійшла до будинку, і перше, що побачила, це бочку для огірків біля дверей до льоху. І звичайно, збагнула, що ніякі це не пологи, а підступ, що євреї заховалися, аби вкрасти її гарненьку донечку, наточити крові для маци й немовляті очі промити, щоб не залишилося сліпим. То вона й втекла.

— Але ж там нікого не було.

— Привидів теж немає, а люди бояться. Втекла та й годі. Прийшла інша акушерка, але не така вправна, а пологи були важкі. Вайсбротова жінка кричала цілу ніч, а на світанку померла разом із немовлям. Кажуть, що й нині на Замковій чути її крик і плач дитини. Вайсброт повісився в камері наступного дня.

Роман Мишинський замовк і підрівняв документи перед собою, поскладавши їх акуратною купкою. І відкрив нову банку. Шацький встав і сперся на підвіконня, дивлячись на сандомирські будинки, на дахи старої частини віддалік. Він був у домі на Замковій, був у «Назареті», колишній червоній катівні. Скрізь трупи, скрізь якісь привиди, скільки таких місць він бачив, скільки їх, позначених смертю?

Мишинський кахикнув. Теоретично Шацький мав би його слухати, адже це був тільки початок, а тепер архіваріус об’єднає героїв сучасної драми із героями драми повоєнної, і все з’ясується. Чому ж він зволікає й ні про що не допитується? Адже ця інформація означає арешт, завершення справи, успіх. Зволікає, бо його мучить унутрішній неспокій, якийсь спротив. Його не можна визначити, неможливо назвати. Зараз усе стане на свої місця, розсипані фрагменти пазлів нарешті складуться, усі гіпотези отримають пояснення. Та попри це, хоча він і не знає подробиць, його переслідує дивне почуття фальшу, яке часто супроводжує глядачів у кіно чи театрі. Наче й непогано написано, ніби й режисер гарний, зіграно теж нормально, але відчувається, що це лише театр, а замість героїв бачиш акторів, глядачів і люстру над залою.

— Єжи Шиллер? — запитав він нарешті.

— Його батько був командиром загону проклятих, це він доніс на Вайсброта й звинуватив його в шпигунстві. Цікава постать, до війни жив у Німеччині й разом з іншими заснував Союз поляків. Коли вибухнула війна, приїхав сюди воювати й навіть відзначений в історії партизанської боротьби, на його рахунку чимало диверсій, деякі з них дуже видовищні. Та потім він вирішив, що червоних ненавидить дужче, аніж німців, тому пішов до лісу. За сталінських часів його не впіймали, а потім він перестав бути суспільним ворогом, та все-таки виїхав до Німеччини, помер у вісімдесятих. Син Єжи народився вже там.

— Гжегож Будник?

— Син начальника слідчого ізолятора.

— Того, що не дозволив лікареві прийняти в дружини пологи?

— На його сумлінні значно більше гріхів, проте так, цього. Будник-старший прожив довге життя, помер спокійно від старості в дев’яності.

— А Ельжбета Будник? Як вона була пов’язана із цими подіями?

— Якщо чесно, то я довго думав, що взагалі ніяк, припустив, що лише через чоловіка, тому й загинула. Я вирішив, що коли хтось настільки божевільний, аби переслідувати дітей винуватців трагедії, яка сталася сімдесят років тому, то може, він настільки ненормальний, що полює й на їхні родини.

Шацький кивнув головою, думки були слушними.

— Але я вирішив перевірити всі сліди, на щастя, познайомився з однією дуже тямущою працівницею архіву, — Мишинський ледь зашарівся. — Вона трохи почаклувала із різними базами даних, і що виявилося? Пані Будник приїхала сюди ще як панна Шушкевич, із Кракова, але народилася в Сандомирі в 1963 році. Її мати, 1936 року народження у свою чергу походить із Завихостя.

— Тобто коли Вайсброти померли, їй було одинадцять років, — мовив Шацький, і фрагменти пазлів знайшли своє місце. — Така маленька дівчинка, вихована в єврейському штетлі, де вона належала до меншості й де наслухалася різних оповідок, така маленька дівчинка могла неабияк перелякатися, побачивши страшну бочку в напівзруйнованому єврейському домі.

Мишинський нічого не відповів, усе й так було надто очевидним. Шацькому залишилося дізнатися про одну річ. Одну-єдину. І знову щось схопило за горло, наче заважаючи поставити останнє питання. Що це, таке з ним сталося вперше. Втома? Невроз? Вік? Може, йому бракує якихось вітамінів? Адже все так гарно збігалося. Три жертви сімдесят років тому, три трупи нині. Око за око, життя за життя. Син партизана, який доніс на лікаря. Син слідчого, який не дозволив йому прийняти в дружини пологи, зате дозволив вчинити самогубство. Донька дівчинки, яка своєю вірою в криваву легенду прирекла на смерть лікареву дружину. Але чому тепер? Чому так пізно? Адже й раніше можна було покарати справжніх винуватців, не можна мститися дітям за гріхи батьків. Чи це було зроблено навмисне? Чи, може, вбивця так пізно довідався, як усе було насправді? Власне, це було останнє, про що хотів дізнатися Шацький. Питання якось уклалося на язику, але не пролазило між зубами. «Хай тобі грець, Теодоре», — вилаяв він себе подумки. — «Ти мусиш дізнатися, хто це, навіть якщо почуте не дуже тобі сподобається. Ти прокурор на службі в Республіки Польща, і зараз знатимеш, хто винуватець. Решта не має значення.»

— А що сталося з іншою дитиною Вайсбротів? — холодно запитав він.

— Офіційно такої людини немає. Тим не менш, є певна особа відповідного віку. Я натрапив на його слід почасти випадково, бо він шукав дещо в архівах Інституту, навіть прізвище вказав. Ця людина виросла в дитячому будинку в Кельце, до того немає жодних записів ані про неї, ані про її предків, хоча я все докладно обшукав. У цієї людини абсолютно польське прізвище, є родина, донька. Зрештою, він працює у вашій галузі, тобто у правоохоронних органах.

2

Усе звершилося, не залишається нічого, крім як розпочати нове життя. Яким воно буде? Скільки триватиме? Що принесе? Чи вдасться в цій порожнечі знайти кохання й дружбу? Колись згодом. Сміється. Кохання й дружбу, нічого собі. І раптом відчуває невимовний жаль за втраченою молодістю й утраченим коханням. Хоча, щоб втішити себе, думає, що не існує ані справжньої молодості, ані справжнього кохання... Після всіх цих похмурих учинків у нього немає жодного шансу очистити свою душу. Та це пусте. Порожнеча й темрява — не надто висока ціна за спокій, за те, що він більше не відчуває цієї страшної ненависті. Здригається, коли чує стукання у двері. Дивно, він не сподівався гостей.

3

— Ви помиляєтеся, пане прокуроре.

Теодор Шацький мовчав, якраз у цій процедурі його роль була незначною, усе це була суто поліційна робота. Маршалок, щоправда, затинався й дивився винувато, але виконав усі передбачені законом дії. Відрекомендувався, оголосив законну підставу й справу, якої стосувався арешт, перевірив документи затриманого, обшукав його, відібрав зброю, одягнув кайданки й повідомив про право на присутність адвоката й право мовчати.

Інспектор Леон Вільчур скорився спокійно й мовчки, зрештою, він був з усім цим знайомий. Не виглядав здивованим, не смикався, не сварився, не намагався втекти.

— Помиляєтеся, пане прокуроре, — повторив він із притиском.

Що він міг сказати? Йому боліли всі м’язи, поранена рука, а тепер іще й шия, він справді був неймовірно втомлений. Знехотя глянув на старого поліцейського. Без піджака, у самій розхристаній сорочці, штанах, у тонких шкарпетках він виглядав ще жалюгідніше, ніж завжди. Немічний дідок, який проводить день на лікарняному перед телевізором у занедбаній квартирі, захаращеній запилюженим мотлохом. Проте примусив себе перевести погляд і зустрітися із сухими, жовтуватими очима Вільчура. Він завжди думав, що за ними криється зневага до світу, звичайна гіркота й типова надвіслянська фрустрація. Але щоб ненависть? Боже мій, скільки ж зусиль треба було роками вкладати в плекання ненависті, щоб скоїти три вбивства в ім’я вендети за події сімдесятирічної давнини. Скільки праці, щоб не дати цій ненависті згаснути, виблякнути, щоб не втратити її з очей навіть на мить.

Фахівці цього не підтвердять, і слушно, але для нього Вільчур був шаленцем. Він бачив різні вбивства й різних убивць. Плаксивих, нахабних, агресивних, скрушних. Але щоб так? Він ніяк не міг цього збагнути. Навіщо вбивати дітей і внуків винуватців давньої трагедії, навіть якщо їхня провина була жахливою? Жоден кодекс на світі не передбачає відповідальності дітей за гріхи батьків, це основа цивілізації, межа між мислячими людьми й керованими інстинктами тварюками.

— Не будуть забиті батьки за синів, а сини не будуть забиті за батьків, — кожен за гріх свій смертю покараний буде, — процитував прокурор Книгу Повторення Закону.

Вільчур, не зводячи з нього очей ані на мить, заджерготів незрозумілими словами, мелодія фраз здавалася то співучою, то шорсткою, просякнутою блюзовою тужливістю, це, певне, був їдиш або гебрайська. Шацький запитально підняв брови.

— «Бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях». Як вам, пане прокуроре, добре відомо, на все можна знайти біблійну цитату. Та це неважливо. Важливо те, що ви помиляєтеся, і ця помилка може мати жахливі наслідки.

— Я можу вам сказати, пане інспекторе, скільки разів мені доводилося чути ці слова з вуст заарештовуваних, але навіщо? Адже ви чули їх частіше й краще за мене знаєте, скільки в них правди.

— Іноді є дещиця.

— У цьому випадку дещиця правди — то ніщо.

Кивком голови наказав Маршалкові вивести Вільчура.

— Завтра зустрінемося на допиті, до того часу добре подумайте, чи справді ви збираєтеся перешкоджати слідству. Ці вбивства, ця стилізація, ця божевільна інсценізація, ця шалена помста. Принаймні можете відповісти з гідністю.

Вільчур саме проходив повз нього, порівнявся із Шацьким, їхні обличчя опинилися на відстані кількох сантиметрів. Шацький добре бачив потовщення на білках очей, пори на шкірі, поораній глибокими зморшками, жовтий наліт сигаретного диму на вусах, гострі волосини в ніздрях великого носа.

— Ви завжди до мене погано ставилися, прокуроре, правда ж? — несподівано ображено заскрипів поліцейський, війнувши в обличчя Шацькому кислуватим подихом. — І я знаю, чому.

То були останні слова, проказані Леоном Вільчуром у зв’язку зі справою, коли його заарештували, звинувачуючи в потрійному вбивстві.

4

До прокуратури він не повернувся. Коротко поговорив по телефону з Міщик і Соберай, не хотів з ними бачитися, не бажав пояснювати й розтлумачувати, не збирався реагувати на їхні екзальтовані охи й ахи і «омійбожеяктакемоглостатися». Найважливіше, тобто результати пошуків Романа Мишинського, лежали в них на столах, а цього було досить, щоб віддати наказ про арешт, чим і займеться пізніше Соберай. Для медіа була призначена лаконічна інформація про затримання підозрюваного. Решта залежала від Вільчура. Якщо він зізнається, за три місяці матимуть готовий обвинувальний акт, якщо ж Вільчур усе заперечуватиме — на когось чекатиме тривалий, копіткий процес, підкріплений непрямими доказами. Найімовірніше не на нього, існувала традиція, за якою злочини, вчинені працівниками поліції чи прокуратури, потрапляли до інших прокуратур. Теодор Шацький сподівався, що цього разу справу вдасться залишити тут, можливо, умовити людей в окружній, щоб йому дали довести все до кінця. Він прагнув бути тим, хто напише обвинувальний акт і вмотивує його перед судом. Не уявляв собі, аби сталося по-іншому.

Так чи сяк, нині він цим займатися не мусив, можна відпочити, Шацький навіть не пригадував, коли востаннє почувався таким неймовірно, смертельно втомленим. Настільки, що навіть ходити було важко. Зупинившись перед Опатовською брамою навпроти будинку семінарії, у якому багато років тому повісився Хаїм Вайсброт, і під яким, можливо, стояв маленький Леон Вільчур, виглядаючи свого тата, він не витримав і сів біля якогось бомжа на лавочці. Лише на хвилинку. Волоцюга видався йому знайомим, прокурор напружив пам’ять і пригадав: так, авжеж, це він зачепив Вільчура того вечора, коли вони виходили з «Ратушевої», збирався шукати якогось зниклого товариша. Спершу хотів було забалакати, але передумав. Заплющив очі й підставив обличчя під сонячні промені, навіть якщо воно не гріє, то може, принаймні засмагу дасть, йому було неприємно, що по телевізору він виглядав таким блідим і виснаженим.

Почувався дивно. Завжди закінчення слідства й арешт злочинця супроводжувалися певною пусткою, післяслідчою депресією, синдромом відчуження. Та цього разу то було щось інше, порожнеча стрімко сповнювала його тривогою, знайомим напруженням нейронів, які сигналізували, що він десь помилився, недодивився, проґавив.

Шацький не уявляв, про що йдеться й не хотів над цим замислюватися. Не тепер. Насилу підвівся з лавки й подався вулицею Сокольницького догори, до ринку. Проминув кафешку з варениками, китайську забігайлівку, до якої жодного разу не наважився зайти, на мить зупинився, розмірковуючи біля «Малої», чи посилана цукровою пудрою кава з пінкою не є тим, чого йому найдужче хочеться. Але ні, він не хотів кави, не хотів збудження, він мріяв лише про душ і ліжко.

Дійшов до ринку, коли годинник на вежі ратуші почав свою роботу, вибиваючи другу пополудні. Зупинився на хвилину, спостерігаючи, як змінюється місто, готуючись до туристичного сезону, що, як і скрізь, почнеться на травневих святах. Він досі не бачив Сандомира в цьому ракурсі, адже оселився тут наприкінці року, коли все було зачинене, від золотої польської осені не залишилося й сліду, а бруківка в центрі була мокрою, або вкритою снігом чи кригою. Тепер місто скидалося на хворого, що прокидається після летаргічного сну й не здатен відразу встати й побігти, а лише обережно перевіряє свої сили. Тераса «Кордегардії» була вже приготована, перед «Малою» власниця виставила на вулиці два столики, біля «Каштелянської» двоє офіціантів ставили парканчик у садку. У глибині, здається, перед коктейль-баром, хтось чистив великого парасоля з логотипом пива «Живець», біля «Пулена» відкривали досі наглухо закриту зелену ятку з морозивом. Було й досі холодно, але сонце підбивалося високо й не збиралося здаватися, тож Шацький відчув, що ці вихідні будуть по-справжньому весняними.

Проте не зважився на жодне кафе, звернув до Вісли й за кілька хвилин був уже вдома, уперше від ранку середи. Йому було байдуже до порожнього холодильника й порозкиданих недопалків, Шацький зняв костюма й заліз у постіль, яка й досі пахла солодкуватими парфумами Клари.

«Не розумію, чому я досі не відчуваю полегші, хай йому грець», — подумав прокурор.

І заснув.

5

За кілька годин його розбудив телефонний дзвінок Басі Соберай. Їй терміново треба з ним побачитися. «Окей», — погодився Шацький і пішов прийняти душ, забувши, що «терміново» в Сандомирі означає «негайно». Коли він вийшов з ванної з мокрою головою, з якої вода скапувала на комір темно-синього халата, Бася вже стояла під дверима з безформним пакунком у руках і дивним виразом обличчя.

Простягнула пакет.

— Це тобі.

Шацький розгорнув коричневий папір, усередині була прокурорська тога, чорнота якої давно більше не була чорною, а облямівка — червоною.

— Батько попрохав віддати її тобі. Сказав, що більше не хоче на неї дивитися, хоче померти, дивлячись на мене, а не на цю ганчірку, яка була його маскарадом усе життя. І що я мушу віддати її тобі, бо тільки ти нею скористаєшся. Бо ти начебто розумієш те, чого не розумію я, тільки не знаю, що він мав на увазі.

«Що всі брешуть», — подумав Шацький.

Він нічого не сказав, відклав тогу й коміром халата витер цівочку води, яка спливала з білого волосся на щоку. Кивком голови запросив Басю досередини, міркуючи, навіщо вона до нього прийшла. Хотіла поговорити про справу? Про вбивства? Трупи, провину й ненависть? Він із гіркотою подумав, що для таких випадків він чудовий співрозмовник, кращого в Сандомирі годі й знайти.

Говорити не хотілося. Сів на дивані, щедро хлюпнув віскі до стареньких тонкостінних склянок. Соберай сіла поруч, випила душком. Теодор здивовано глянув і налив знову. Вона знову вихилила все одним ковтком, кумедно закліпала, поводилася мов дитина, яка боїться зізнатися, що розбила вазу, хоча про це однаково от-от довідаються. Заклала за вухо пасемко волосся й глянула на Шацького з нервовою, ледь винуватою посмішкою.

«Заради Бога, не сьогодні», — подумав він. Він і справді був неймовірно, жахливо втомлений.

Попри це нахилився й поцілував свою колегу по роботі, роздумуючи, хочеться йому цього чи ні. Вона йому подобалася, дуже подобалася, щодня сильніше, але він не міг сказати, що між ними спалахує роман чи пристрасть, про кохання годі й говорити. Якби він мав назвати це почуття, то вжив би слово «дружба».

Проте вирішив принаймні зараз не витрачати час на теорії. Цілуючи, затягнув Басю до ліжка й почав обережно, але рішуче роздягати.

— Бо якщо ти не хочеш, то скажи, інакше я паскудно почуватимусь. Я ніколи досі не була в такій ситуації, — вона підняла руки, щоб Шацький міг стягнути з неї тонкий амарантовий гольф, — і я не дуже знаю, як поводитися. Просто мені дуже хотілося, але якщо ти не хочеш...

— Нічого не поробиш, доведеться себе примусити, — відповів він, водячи пальцем по її обсипаному веснянками викоті, який нагадував картинку «з’єднай крапки», тоді помандрував над кісточками тіснуватого бюстгальтера під колір светра, і дістався заглибини пупка.

— Варшавський жартик. Чесно, я не певна, чи впораюся, — проте засміялася, коли він із виглядом шибеника зазирнув їй за трусики. Які, до речі, були ледь затісні і врізалися в тіло, утворюючи над гумкою зворушливу складочку.

Клац.

— Агов, отой пакуночок, що ти отримала в середу...

— Ну так, звісно, можеш з мене посміятися, бо я хотіла вбрати для тебе щось гарненьке. Уяви собі, що в Сандомирі немає десятка крамниць із фірмовою білизною. Але я, звичайно, не подумала, що за зиму погладшала на розмір і — о-о-о, воно не має суперестетичного вигляду, пробач...

Шацький голосно засміявся.

— Знімімо це швидше, перш ніж залишаться червоні сліди.

— Уф-ф-ф, дяки.

Вони знову почали цілуватися, обоє вже були голі, аж раптом Соберай сіла на ліжку й сором’язливо прикрилася ковдрою. Глянув запитально.

— Боже мій, у мене таке дивне відчуття, наче я мушу попрохати в нього дозволу. Щоб усе було нормально.

— Окей, — повільно відказав він, чекаючи на продовження.

— Я ніколи не зраджувала Анджея. Не те, що мені не хочеться, навпаки, я дуже хочу, але я собі подумала, що мушу тобі сказати. Що я не якась перша-ліпша гуляща. Ну, і ще я страшенно хвилююся. Про тебе ходять різні чутки, про Клару, Татарська теж захоплювалася, а вона зазвичай дуже вимоглива...

Цієї миті, саме цієї миті Шацький зрозумів, що означає жити в маленькому містечку.

— ...а я вже п’ятнадцять років з одним мужиком, та й то не надто часто, і я просто боюся, що мій репертуар, розумієш, швидше для камерного оркестру, ніж для симфонічного. Я знаю, як це звучить, але не хочу, щоб ти занадто поспішно мене оцінював, розумієш?

— Вуді Аллен, — сказав Шацький, натягаючи ковдру на голе тіло, бо йому стало зимно.

— Що — Вуді Аллен?

— Сцена, як у нього, замість сексу, ми говоримо про секс.

— Ну так, я розумію.

— То, може, помаленьку почнемо й подивимося, що буде далі, га?

Почали помаленьку й після колишньої перверзійної акробатики, яку примушували його виконувати нещодавні коханки, це було дуже непогано. Замість того, щоб зосереджуватися й докладати титанічних зусиль, він міг поволі насолоджуватися близькістю, поводитися так, щоб приємно було і йому, і Басі, яка в сексі виявилася чуттєвою й вигадливою, і разом з тим дотепною та зворушливою. До різних речей вона ставилася з чуйною настороженістю, але потім розохочувалася й невдовзі, обережні постогнування змінилися тим, що їй довелося накрити голову подушкою, щоб не закричати на весь Сандомир. Шацький згадав, що в неї хворе серце й перелякався.

— Усе добре?

— Ти що, здурів?

— Я подумав про твоє серце.

— Не хвилюйся, я прийняла ліки. Якщо оргазм не буде надто інтенсивний, може, я й виживу.

— Дуже смішно.

Оргазм виявився помірно інтенсивним, і обоє щасливо його пережили. Шацький обійняв Басю й подумав, що коли вони стануть коханцями, для нього це означатиме геть новий досвід, бо раніше якраз він був одруженим.

— Я й досі в шоці, — прошепотіла вона, — досі на етапі недовіри, справді не можу збагнути, що це правда.

— Дай мені трохи часу.

— Дурень, я мала на увазі Вільчура.

— Ага.

— Я прочитала, що там знайшов цей архіваріус, усе сходиться, жодних сумнівів, якщо говорити про мотивацію. Потім я пригадала, що він був першим біля тіла Елі, супроводжував нас, коли знайшли ножа, він показував нам записи на камерах і віддавав розпорядження стосовно допитів свідків, він міг керувати нами, як сам хотів. Особливо тобою, ти не знаєш міста, не знаєш людей, ти вірив у будь-які небилиці.

— Якщо ти така розумна, то треба було раніше його заарештувати.

— Ти ж розумієш, що мені не про це йшлося. Я думаю, що він віддавна виношував цей план, але можливість нагодилася лише тоді, коли в Сандомирі з’явився ти. Він міг бути впевнений, що зірка з Варшави отримає цю справу. Зірковий, але чужий прокурор.

— Першого ж дня він сказав, що допоможе мені, пояснюватиме, хто є хто насправді.

— Я й не сумніваюся.

Трохи полежали мовчки.

— Мене це лякає, так плекати ненависть стільки років. Та коли читаю документи справи Вайсброта...

— То що?

— Це повоєнне озвіріння, тут ніколи про таке не говорили, хіба часом хтось із науковців чи варшавських журналістів витягне на світ Божий, але його навіть ворогом номер один не вважають, про це просто не говорять та й годі.

— Сандомир не виняток. Уся Польща така.

— Не можу собі цього не уявляти. Як ці люди після таборів повертаються додому, весь час згадуючи про стоси трупів, сподіваючись, що може, дивом уціліли їхня ванна й кухня, що діставшись місця, вони заварять собі чаю, виплачуться і якось вдасться повернутися до життя. Але на їхній кухні вже хтось стоїть, їхнє життя стає комусь на заваді, однокласник повернувся на тиждень раніше, то його вже замордували й повісили на березі. Тобто я знала, що такі речі траплялися, але Вайсброт — реальна людина, я бачу, як він гатить кулаками об стіну в камері «Назарету» і ридає, а за кількасот метрів помирає його дружина, бо акушерка злякалася єврейки. Гадаєш, вона померла у Вільчура на руках? Йому, певне, було тоді років чотири або п’ять.

— Це його не виправдовує.

— Ні. Але допомагає зрозуміти.

Задзеленчав телефон. Шацький підняв трубку й схопився з ліжка.

— Звичайно, я вже біжу, чекатиму на зупинці.

— Що трапилося?

— Донька до мене приїхала на вихідні..

— Ой, чудово, то прийдеш завтра з нею?

— Як це?

— Ти ж збирався до нас на гриль. Забув?

6

Від навали думок та емоцій болить голова. Міряє кроками приміщення, але простору мало, годі находитися, хоч він і звик до цього. Не може зосередитися, не може наважитися, як зазвичай не може нічого вирішити. Знає, що найрозсудливіше визнати, що це кінець, забути про все. Зайвий ризик, жодної з нього користі, зате можна все знищити, знівечити, усе! Він це знає, але не може відмовитися, не цього разу. Крім того, може, ризик не такий уже й великий.