Зерно правди

Міжнародний день графіка, у Сьєрра-Леоне й Того — День незалежності. Кардиналові Станіславу Дзівішу виповнилося сімдесят. У новинах економічна криза поступається місцем свинячому грипу, який в Ізраїлі через кошерність назвали «мексиканським». Штат Айова легалізує одностатеві шлюби. «Дженерал Моторс» заявляє про припинення випуску «Понтіака», а мюнхенський «Байєрн» — про звільнення з посади тренера клубу Юргена Клінсманна. У Польщі Ядвіга Станішкіс стверджує, що Лех Качинський не висуватиме своєї кандидатури на наступних президентських виборах, Чеслав Кищак — що запровадження воєнного стану було законним, а 26 відсотків католиків — що вони знають священиків, які систематично порушують целібат. У Свентокшиському воєводстві з’явилася пума. У Сандомирі ухвалено рішення про будівництво сучасного стадіону поруч із другим загальноосвітнім ліцеєм, а біля іншого існуючого стадіону здобиччю нахабних злодіїв став черговий мобільний телефон, цього разу залишений у торбинці на землі. Чудова весна, сонячно, температура вище 20 градусів. Сухо, у лісах загроза пожеж.

1

Це було неймовірно, нечувано безглузде рішення, йому страшно та передусім він розлючений сам на себе. Розлючений, бо тепер дурний випадок може перекреслити всю справу. Щоправда, в установі як завжди натовпи, юрмляться люди з усього воєводства, випадкові особи, які раніше ніколи його не бачили й ніколи більше не побачать. З одного боку, така юрба — це безпека, з іншого — загроза, страшна загроза. Відчуває, як тіло струшує паніка, судомно затиснений у руці папірець із номером перетворюється на жмутик вологого паперу, він це помічає й кладе його до гаманця.

Клац, перед ним ще двоє людей. Двоє людей! Паніка змагається з почуттям ейфорії. Дві особи, короткий діалог біля віконечка і... кінець, нарешті кінець!

Паніка виграє. Він намагається про щось подумати, щоб згаяти час, укотре читає розпорядження на стіні й урядові оголошення, інструкції використання вогнегасника, але це тільки все погіршує, він не може збагнути найпростішого слова, гонитва думок унеможливлює будь-що, наростає істерія. Він відчуває, як його млоїть, долоні терпнуть, перед очима витанцьовують чорні сніжинки. Якщо він тут зімліє, це кінець, кінець! Ця думка гупає в голові дедалі голосніше й швидше, що довше він намагається опиратися, то більше гупає, тим сильніший страх, тим лапатіші чорні сніжинки, які сипляться перед очима чимраз густіше. Повітря ледве дістається легенів, він уже боїться, що не видушить жодного слова, що зараз виникне сум’яття й це буде кінець! Кінець! Кінець! Усе намарно, решта життя у в’язниці, біль, неволя, самотність. Кінець!!!

Клац, ще одна людина.

Ні, він не дасть ради, зараз просто помаленьку вийде й забуде про цю дурну ідею. Розвертається й робить два кроки в бік дверей, тіло не хоче слухатися, ним прокочується нова хвиля паніки, нудота підступає з подвійною силою, страх випихає жовч до горла. Поволі, поволеньки, дуже повільно, заспокоює він себе подумки, роблячи маленькі кроки.

Клац, неймовірно, хтось передумав! Це знак! Підходить до віконечка на ватяних ногах, йому здається, що він світиться різними кольорами, паніка на моніторах охоронців миготить червоним вогником. Нічого не поробиш, вороття немає. Простягає паспорт, відповідає на кілька байдужих питань, чекає, доки працівниця закінчить. Розписується в отриманні, працівниця дає йому новенький паспорт, бордові обкладинки вилискують на сонці, що проникає крізь жалюзі. Чемно дякує й виходить.

За хвилину він уже стоїть перед великим Свентокшиським воєводським управлінням у Кельце. І думає, що досконалий злочин усе-таки існує, треба тільки докласти трохи зусиль і мати клепку в голові. Хтозна, може він колись і розкаже комусь про це, може напише книжку, побачимо. А тепер він хоче натішитися свободою. Ховає паспорт до кишені, витирає спітнілі долоні об флісовий светр, широко посміхається й повільним кроком іде в бік Варшавської. Чудовий сонячний день, у такий навіть Кельце видається гарним містом. Заспокоюється, розслабляється, усміхається до перехожих, які прямують до управління рішучими кроками, так, як зазвичай ходять мешканці воєводської столиці. Унизу біля сходів стоять двоє поліцейських, але йому байдуже, адже вони на своєму місці й роблять свою справу — стежать за порядком у державній установі.

Ейфорія зростає, він дедалі ширше всміхається перехожим, і коли прокурор Теодор Шацький відповідає посмішкою, першої миті він навіть не відчуває, що це кінець, просто симпатичний, хоч і передчасно посивілий чолов’яга середнього віку. Це триває якусь долю секунди. У наступну долю секунди зринає думка, що це хтось дуже схожий, просто зацькований розум викидає йому коника. Але ще за мить він уже розуміє, що досконалих злочинів таки не існує.

— Ви щось хотіли сказати? — від розпачу він іще намагається клеїти дурня.

— Це ви щось маєте сказати, пане Анатолю, — відповідає прокурор.

2

Пізніше, уже в Сандомирі, під час тривалого допиту, коли вбивця у всьому зізнався, прокуророві Теодорові Шацькому довелося позмагатися з дивним почуттям. Йому траплялося відчувати щодо заарештованих емпатію, іноді співчуття, ба більше, бувало, що він відчував навіть повагу до тих, хто помилився, але мав мужність у цьому зізнатися. Проте чи не вперше за свою кар’єру відчував може не захоплення злочинцем, але дуже наближене до цього почуття. Він намагався цього не показати, і все ж, знайомлячись із черговими деталями вбивств, час від часу думав, що ніколи досі не зіштовхувався з настільки бездоганним злочином.

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО. Гжегож Будник, народився 4 грудня 1950 року, мешкає в Сандомирі на вулиці Кафедральній, 27, освіта вища хімічна, голова міськради міста Сандомир. Відношення до сторін: чоловік Ельжбети Будник (жертва). Не притягався до відповідальності за складання неправдивих свідчень.

Попереджений про відповідальність згідно ст. 233 Кримінального кодексу, свідчить наступне:

Я зізнаюся в убивстві моєї дружини, Ельжбети Будник та Єжи Шиллера, а також у викраденні та вбивстві Анатоля Фієвського. Перше вбивство, Ельжбети Будник, я скоїв у Сандомирі у Світлий понеділок, 13 квітня 2009 року, а мотивом моїх дій була ненависть до дружини, про яку мені давно було відомо, що в неї роман з відомим мені Єжи Шиллером, і яка того дня повідомила, що у зв’язку із цим хоче розірвати наш шлюб, який тривав від 1995 року. Того самого дня я втілив у життя план, який мав призвести до смерті Єжи Шиллера й до того, аби я уникнув кримінальної відповідальності. Цей план я розробляв протягом багатьох тижнів, але до певного моменту не сприймав його серйозно, то був для мене різновид інтелектуальної розваги...

Будник говорив, Шацький слухав, на цифровому диктофоні стрибали цифри. Голова міськради, а ще донедавна застиглий труп доволі байдуже описував події, та були моменти, коли йому не вдавалося приховати гордості, і Шацький зрозумів, що ця інтрига, цей єдиний проблиск генія, що стався в його чиновницькому житті — це найбільший успіх цієї людини. Чи то пак, другий найбільший успіх, бо першим було одруження з Ельжбетою Шушкевич. Будник вичерпно, із подробицями оповідав про свої дії, а Шацький думав про їхню попередню розмову, коли він був переконаний — як виявилося, слушно, — у Будинковій провині. Про те, як пригадався йому Горлум з «Володаря перснів», персонаж, охоплений манією володіння «скарбом», якому байдуже геть усе, навіть скарб сам по собі, важливим є лише володіння. Без володіння скарбом Будник був ніким і нічим, порожня шкаралупа, позбавлена будь-яких природних та культурних гальм, здатна планувати й здійснювати холоднокровні вбивства. Масштаб злочину був жахливий, та ще жахливішим був масштаб маніакального почуття Будника до своєї дружини. Шацький слухав про підземелля, приготування, про собак, яких той морив голодом, про тривале уподібнення до нещасного волоцюги, аби підробити документи, слухав тлумачення більших і менших загадок, розв’язання яких було вже зрозумілим, відколи прокурор збагнув, що вбивця — Будник. Але десь у глибині душі Шацький без кінця замислювався: «Невже це справжнє кохання?» Маніакальне, руйнівне, здатне на найвищу жертовність і найжахливіший злочин? І чи взагалі можна говорити про кохання, якщо не зазнав таких сильних емоцій? Доки не зрозумів, що в порівнянні з почуттям решта геть неважлива?

Прокурор Теодор Шацький не міг позбутися цих думок. І боявся, бо в них було щось профетичне, що примушувало його сприймати їх не лише теоретично. Наче провидіння готувало йому серйозне випробування, а він інтуїтивно відчув, що йому доведеться зважити на одній шальці кохання, а на другій — чиєсь життя.

Будник говорив монотонно, чергові елементи ставали на свої місця, пазл здавався готовою картиною. Зазвичай у такі моменти прокурор Теодор Шацький відчував спокій, тепер його сповнював дивний, ірраціональний страх. Гжегож Будник не знав, що стане вбивцею. Не народився із цією думкою й ніколи вона його не переслідувала. Просто якогось дня він вирішив, що це єдиний вихід.

Чому він був переконаний, що такий день настане і в його житті?

3

Арешт Гжегожа Будника був сенсацією, у випусках новин навіть свинячий грип відійшов на другий план, сандомиряни не говорили ні про що інше, зате Басі Соберай загальне сум’яття дозволило наплести чоловікові, що невідомо, доки доведеться працювати в прокуратурі, і таким чином вони опинилися в помешканні Шацького, аби хвора на серце жінка із п’ятнадцятирічним стажем подружнього життя могла захоплено відкривати свої ерогенні зони.

Розважалися вони пречудово, і Шацький якоїсь миті знову закохався в Басю Соберай. Просто закохався. І це було дуже приємно.

— Міся казала, що ти повівся як ненормальний.

— Згоден, воно й справді так виглядало.

— Ти саме тоді все зрозумів?

— Еге.

— Знаєш, що мене це збуджує?

— Що саме?

— Що ти геній криміналістики.

— Ха-ха.

— Не смійся, це справді так. Адже справу вже було розкрито, як тобі таке спало на думку?

— Через зерно правди.

— Не розумію.

— Кажуть, що в кожній легенді є зерно правди.

— Є.

— Але є такі легенди, як ця клята антисемітська легенда про криваве жертвоприношення, у якій немає й дещиці правди, яка на сто відсотків складається із брехні й забобонів. Я думав про це тоді на ринку, неважливо, чому. І тоді мені згадалося, що говорив твій батько. Що всі брешуть, що не можна забувати про те, що всі брешуть. І раптом я подумав про цю справу як про суцільну брехню. Що буде, якщо припустити, що в ній немає нічого правдивого, що все підлаштоване. Що залишиться, якщо відкинути події сімдесятирічної давнини, ритуальні вбивства, кошерний забій, гебрайські написи, біблійні цитати, скажених собак, похмурі підземелля й бочки, наїжачені гвіздками. Що станеться, якщо я вирішу, що всі прямі й непрямі докази, які від початку з’являлися в нашому слідстві — це брехня. Що залишиться?

— Три трупи.

— А от і ні. Три трупи — це брехня, три трупи були для того, щоб ми вирішували справу із трьома трупами.

— Тоді тричі по одному трупові.

— Саме так. Я відчував, що це правильний здогад. Але то ще був не той момент. Я вже знав, що не три трупи, а тричі по одному трупові. Я вже розумів, що аби щось розгледіти, треба ці трупи позбавити сценографії. Я знав, що треба зачепитися за те, що прийшло ззовні, що було об’єктивним, чого нам не нав’язали, не підлаштували, як, наприклад, значок родла в руці постраждалої.

— Ельжбети, — тихенько пробурмотіла Бася.

— Так, я знаю, Ельжбети, пробач, — несподівано лагідно сказав Шацький, пригорнув до себе худеньке тіло коханки й поцілував волосся, що пахло мигдалевим шампунем.

— І що прийшло ззовні?

— Точніше хто.

— Клейноцький?

— Браво! Пригадуєш, як ми сиділи вчотирьох? Ми, Клейноцький і Вільчур. Під великим знімком трупа твоєї подруги, спроектованим на стіну. Нас знову спантеличила сценографія. Це фото, Клейноцький, чия поведінка нас дратувала, його люлечка, його лінгвістичні розважання. Тоді багато чого відбувалося, нам хотілося, аби все вирішувалося швидко, а він говорив речі, здавалося б, очевидні, його роздуми здавалися жалюгідними, бо він не знав стільки, як наприклад, ти, про Сандомир, про Будників, про стосунки між людьми. Але він сказав найважливішу для нашого слідства річ: що ключем до загадки є перше вбивство і його мотиви. Що перший злочин було вчинено під впливом найбурхливіших емоцій, а наступні просто були втіленням якогось плану. На першій жертві було виміщено лють, ненависть, жовч, натомість другу було просто вбито. І я почав міркувати. Якщо не сприймати трьох убивств як одне ціле, якщо зосередитися на першому, найважливішому, і на мить забути про декорації, то все стає очевидним. Убивцею мусить бути Будник. У нього був мотив — зрада дружини, була можливість, і в нього не було жодного алібі, зізнання плутані, він постійно нам брехав.

— Але хто міг підозрювати небіжчика? — Бася Соберай встала, накинула на себе сорочку Шацького й витягла з торбинки бабські сигарети.

— Ти куриш?

— Пачку за два тижні. Швидше хобі, ніж погана звичка. Можна тут курити чи йти на кухню?

Шацький махнув рукою, сам виліз із ліжка й узяв свої сигарети. Закурив, гарячий дим наповнив легені, шкіра вкрилася сиротами; весна, може, і надійшла, але ночі все ще були холодними. Загорнувся в коц і почав ходити по кімнаті, щоб зігрітися.

— Ніхто не підозрює небіжчика, усе просто, — продовжував прокурор. — Проте, якби не труп Будника, справа була б зрозумілою, бо у випадку Шиллера він теж був найбільш підозрілим. Залишалося застосувати відомий принцип Шерлока Холмса, що коли прибрати всі можливі версії, та, що залишається, навіть найневірогідніша, є правдивою.

Соберай затягнулася сигаретою, від холоду її груди, помітні крізь незастебнуту сорочку, зробилися надзвичайно звабливі.

— Чому ми цього не зауважили? Ти, я, Вільчур?

— Ілюзія, — стенув плечима Шацький. — Певне, найгеніальніша вигадка Будника. Знаєш, у чому полягають витівки штукаря? Треба відвернути увагу, правда? Коли одна рука тасує в повітрі дві колоди карт або перетворює палаючий папір на голуба, у тебе немає часу й бажання глянути, що робить друга. Розумієш? Ми були ідеальними глядачами, з різних причин. Ти і Вільчур настільки тутешні, що для вас усе мало величезне значення. Я настільки чужий, що не міг відрізнити важливе від неважливого. Ми весь час витріщалися на циліндр і кролика. На картини в костьолах, на євангельські цитати, на бочки, на голий труп на місці старого кіркуту. А на менш видовищні речі ми уваги не звертали.

— Наприклад?

— Наприклад лесовий пісок під нігтями Ельжбети Будник. Якщо витягаєш із чиєїсь долоні таємничий символ, то нігті тебе не цікавлять. А якби зацікавили, ми б раніше подумали про підземелля. Наприклад, укриті кривавою кіркою ноги другої жертви. Бачиш таке, та ще й ця бочка на додачу, і вже не думаєш, чому в чиновника магістрату такі побиті, вкриті синцями безформні ступні.

— Ноги волоцюги...

— Атож. Але це весь час мене переслідувало, такі незначні деталі, постійно вони про себе нагадували. Слова Клейноцького — це перше. Слова твого батька — друге.

— Що всі брешуть?

— Ці також, але він сказав іще дещо. Спершу я подумав, що йдеться про перенесення ненависті з покоління до покоління, стосовно Вільчура це було очевидне. Але він говорив про життя в маленькому містечку, як усі зазирають одне одному у вікна, про те, що коли дружина загуляє, то в костьолі доведеться стояти поруч із коханцем. Хай йому грець, я весь час думав про цього Будника, весь час він мені муляв, але я відкидав таке вирішення, бо воно було занадто неймовірним. Лише коли я почав про це думати, усе зійшлося. Візьми обернену літеру на картині, рабин у Любліні сказав мені, що жоден єврей не зробить такої помилки, так само, як ми ніколи б не написали В із черевцями ліворуч. Це не вказує на Вільчура. Зате вказує на того, хто на загал був обізнаний, але йому доводилося частенько зазирати до вікіпедії, щоб дошукатися деталей. А Будник непогано орієнтувався, адже він цікавився картиною, боровся, щоб люди дізналися правду, і настільки знався на антисемітських забобонах, що чудово розумів, за які мотузочки треба смикати.

Та це не єдина його помилка. Він запхнув у долоню своєї мертвої дружини родло, бо у своїй люті — знову Клейноцький! — хотів будь-що зашкодити Шиллерові, потягти його на дно. Він не подумав, що після розмови із Шиллером ця романтична історія виведе нас на нього. А може, Будник подумав, що Шиллер нічого не скаже, бо дбатиме про добре ім’я своєї коханки? Дідько його знає. Так чи сяк, якби Шиллер не поїхав до столиці, якби я допитав його на день раніше, він був би живий, а Будник уже тиждень, як сидів би за ґратами.

Соберай докурила сигарету, Теодор подумав, що вона повернеться під ковдру, але Бася понишпорила в торбинці й витягла мобілку.

— Чоловікові дзвониш?

— Замовляю піцу в «Модені». Дві «Романтики»? — вона кумедно затріпотіла віями.

Він притакнув і почекав, доки Бася закінчить розмову, а тоді затягнув її знову під ковдру. Не для любощів, йому просто хотілося пригорнути її, поговорити.

— А що з Вільчуром? — поцікавилася вона. — Це що взагалі таке? У чому справа? Його звільнили?

— Звільнили, звільнили. Старий мені сказав, що в нього неймовірно добре серце, тому він не заявите про свій арешт до Антидифамаційної ліги й не виставить мене головним антисемітом Польщі. Тільки через те, що «Факт» уже це за нього зробив.

Бася засміялася.

— Чарівний дідок. А він і справді єврей?

— Справді, справді. Зрештою, уся ця історія невигадана, але Вільчур не знав про неї в подробицях. Він гадки не мав, що Ельжбета була онукою тієї нещасної акушерки, донька якої злякалася бочки. Найбільше знав Будник. Справа лікаря Вайсброта й того, що відбулося взимку сорок сьомого, була родинною таємницею за сімома печатями. Будник довідався про неї лише тоді, куди закохався в панну Шушкевич. Його батько, ти звісно, знаєш, був начальником тюрми, який не дозволив Вайсбротові прийняти в дружини пологи. Наляканий цим збігом обставин, він розповів про все синові на смертному одрі. Старий боявся прокляття, боявся, що все, що відбувається, є невипадковим, що це Вайсброт з того світу прагне справедливості.

— Щось у цьому таки є, — прошепотіла Бася. — Хоч як дивися, у цьому є щось моторошне, щось жахливе, що ці долі знову так поєдналися. Особливо тепер, коли Будник закінчить життя у в’язниці.

Шацький здригнувся. Він не думав про це таким чином, але Соберай мала рацію. Схоже, що сандомирське прокляття збулося, зачепивши і його. Згадався запис зі зникаючим у темряві хасидом, це був єдиний момент розслідування, якого не вдалося з’ясувати. І який він збирався залишити для себе, немає жодної потреби, аби цей запис залишився серед документів.

— Так, — промурмотів він. — Наче якесь провидіння...

— Точніше — антипровидіння...

— Так, маєш рацію, антипровидіння допомагало Будникові. Дивно.

Трохи помовчали, притулившись одне до одного, за вікном дзиґар на ратуші вибив двадцять третю. Шацький посміхнувся, подумавши, що цих звуків йому би вже бракувало. А ще недавно вони так його дратували!

— Шкода цього волоцюгу, — зітхнула вона сумно й міцніше пригорнулася до Теодора. — Його, як я розумію, не стосувалося жодне прокляття.

— Мабуть, що ні, гадки не маю, поки що про це нічого не відомо.

— Боже, мабуть, не слід цього повторювати, бо тебе власне «его» розчавить, але ти таки геній криміналістики.

Він знизав плечима, хоча його самолюбство з насолодою схрупало цей комплімент.

— Та-а-ак, і ще декілька речей, на які я мусив би звернути увагу: лептоп і родинні фотографії.

— Який лептоп?

— Такий пластиковий, до якого кладуть їжу на винос у кафе.

— Ти це називаєш лептопом?

— Ну, а що?

— Ні, нічого, розказуй.

— У вівторок камера зафіксувала Будника, коли той виходив із «Тридцятки» із двома обідами. Це була якась маячня, бо Ельжбети Будник уже тоді не було, і не було жодного пояснення, нащо йому знадобилися два обіди. Треба було це поєднати з іншими фактами. По-перше, якщо Будник — убивця, то на гак у будиночку на Замковій настромлений хтось інший. По-друге, із тим, що такий собі сандомирський волоцюжка наполегливо шукав свого зниклого товариша. Ну, і з родинними фотографіями.

— Не розумію, з якими фотографіями?

— Тут увесь фокус полягав у тому, щоб стати подібним до волоцюги, того нещасного Фієвського. З пояснень випливає, що Будник до злочину готувався багато тижнів, навіть місяців. Це, звичайно, схоже на ідею-фікс, але пам’ятай, що доки не пролилася кров, він міг сприймати це як збочену гру, перевіряти, наскільки далеко можна зайти. Будникові довелося занехаяти себе, схуднути, пофарбувати волосся у світліший колір, відростити бороду. Трюк із пластирем був геніальний: чергове відвертання уваги, гідне фокусника, та все було б марно, якби в когось виникли сумніви, чи труп на Замковій — це труп Будника. Чому в нас не виникло сумнівів, особливо в мене? На допиті я бачив того самого виснаженого типа з рудою бородою і пластирем. Гак у щоці додатково все ускладнював. Я бачив те саме обличчя в паспорті, який витягли з гаманця біля трупа. Мене не примусило замислитися те, що там не було водійських прав, а паспорт видали два тижні тому. Ніхто не подумав, бо протягом останніх двох тижнів усі бачили Будинкове обличчя взяте звідки? З фотографії під час допиту. А чи могли ми побачити його обличчя деінде? Якби пошукали, то звісно. Але в найдоступнішому місці, тобто в нього удома, не виявилося жодного знімка господаря. Тільки його дружини. Він знав, що дім ретельно обшукають після його зникнення. Знав, що побачивши на фото його справжнє обличчя, ми матимемо сумніви. А так у нас перед очима було тільки схудле лице із пластирем на лобі.

Дзвінок урвав пояснення Шацького, за мить вони вже ласували піцою й часниковими булочками, котрі, за іронією, привезли якраз в білому пластиковому «лептопі», такому самісінькому, який прокурор нещодавно бачив у руках убивці на невиразних кадрах, зафіксованих камерою на ратуші. І це геть відбило Шацькому бажання віддати булочкам належне. Басі, мабуть, теж, бо вона жодного разу не простягнула руку до коробочки. Зрештою, смачної, як завжди, піци їй теж не хотілося. З’їла шматочок, другий колупнула й відклала.

— Пробач, не можу одночасно їсти й думати про це все: ці підземелля, Шиллер... Тепер я, звичайно, розумію більше, як він загинув... Це підтверджує слова Клейноцького. Шиллера замордовано найжорстокіше, ненависть до нього була найбільшою. Це теж свідчило проти Будника, правда?

Шацький кивнув головою.

— Волоцюгу він також тримав у підземеллі? Але як? Заходив туди з льоху? Я й не думала, що там є щось, крім цього довбаного туристичного маршруту, а тепер виявиться, що туди можна проникнути з будь-якого будинку.

— Не можна. Будник випадково знав трохи більше, ніж інші, його цікавила історія міста, завдяки ньому Дибус із колегами міг проводити свої дослідження. Решту політиків це перестало цікавити, щойно з’ясувалося, що цього не можна перетворити на чергову туристичну принаду. А для Будника воно стало пристрастю, яка в ключовий момент виявилася дуже корисною. Звичайно, не можна з будь-якого місця спуститися до підземелля. Ти знаєш про вхід у «Назареті» та ще, за словами Будника, і це доведеться перевірити, є другий вхід, поруч із замком, біля тієї галявини унизу, там стоїть такий напівзруйнований будинок. Мабуть, це правда, якщо пощастить, то звідти можна непомітно дістатися крізь зарості до синагога, а тоді, теж заростями — до будиночка на Замковій, а якщо шаснути через сад біля кафедрального собору, то опинишся на терасі в Будників. Цим і пояснюється руйнування тротуару, що провадить до цього входу. Це вказувало на Будника, ми могли би ще тоді почати його пошуки. Щоправда, він збирався бути вже далеко звідси завдяки паспорту Фієвського, але він зволікав, бо ж береженого Бог береже.

— Зізнайся, із цим паспортом ти діяв навмання?

— Зате є результат. Додуматися до цього було нескладно, особливо, коли я впевнився, чию зовнішність він привласнив. Але переконати працівників кількох відділів видачі паспортів, щоб вони ввечері в неділю перевірили, чи це правда, і щоб коли він прийде отримувати... Не думаю, що будь-коли у своїй кар’єрі я зіштовхнувся з більшим опором. А знаєш, що найцікавіше? Що йому найдужче шкода Дибуса.

— Клятий псих. Подумати лишень, що я знайома з ним стільки років. Що його за це чекає?

— Пожиттєве ув’язнення.

— І навіщо? Чому? Не розумію.

Шацький теж не розумів, принаймні не до кінця. Але йому й досі лунали у вухах Будникові слова: «Елю й Шиллера я хотів убити, справді хотів, мені це було приємно. Після всіх цих місяців, коли я уявляв собі, що вони роблять разом, після всієї цієї брехні, байок про відрядження на мистецькі зустрічі до Кракова, Кельце, Варшави... Ви не уявляєте собі, коли наростає така ненависть, коли вона росте днем за днем, заливає як жовч... Я вже був на все здатний, аби лише не відчувати, як вона мене роз’їдає, щохвилини, щосекунди, весь час. Я завжди знав, що Еля була не для мене, та коли вона нарешті сказала це просто у вічі — я почувався жахливо. І вирішив, що коли вона не може належати мені, то не належатиме нікому».

«Може, це й краще, що ти не розумієш, Басю, — подумав Шацький. — І що я цього не збагну, і взагалі мало хто». І хоча він чув пояснення Будника, розумів його мотиви, у всьому цьому було щось... хай йому грець, він міг говорити про таке хіба що жартома, адже не вірив у прокляття, не вірив, що іноді якась енергія здійснює порахунки задля світової рівноваги. І все-таки в цьому було щось бентежне. Неначе старовинне місто бачило занадто багато, неначе отой злочин сімдесятирічної давності виявився непосильним для його мурів і, замість того, щоб, як завжди, всякнути в червону цеглу, зрикошетив, поціляючи в Гжегожа Будника.

Дзиґарі на ратушній дзвіниці вибили північ.

— Година духів, — мовила Бася Соберай і ковзнула під ковдру.

Прокурор Теодор Шацький подумав, що духи точно не приходять опівночі.