Зиґзаґи

СКЕЛЯ І МОРЕ

Сіро-блакитні простори

Десь на краєчку Мідгарду –

Скеля стояла у морі,

Несла під зорями варту

«Де така гарна взялася? –

Море у неї питало, –

Сильна й висока знеслася!»

Та ж незворушно мовчала

Дивлячись пильно угору

На небосводу палітру

Там, де хмарини над морем

Плили за подихом вітру

«Ти неймовірна сьогодні!», –

Море щоранку співало

І синевою безодні

Скелі підніжжя вмивало

Кішкою море тулилось,

Терлося і вигиналось –

Але ні слова про милість

З вуст кам’яних не зірвалось...

«Що ж я для тебе не любе?, –

Плакало море солоне, –

Чим краще хмари голублять

За мою піну холодну?

Звісно, їм легше у небі

Коси чіпати руками!

Я ж цілий день біля тебе –

Завше лежу під ногами...»

І у нічному безсиллі

Штормом ревло і кричало,

Билися серце і хвилі –

Скеля дивилась. Й мовчала...

******

...Вітер і сонце яскраве

З моря зробили пустелю –

Виросли квіти і трави

Але невесело скелі

Хочеться солі і ванни,

Шуму води, що так звикла

Й знати, що є під ногами

Те, що нікуди не зникне

Так би кортіло до моря

Хоч би на мить, хоч на хвилю!

Та лише степ неозорий

Там де плескалися хвилі...

І чи від сонця, чи дум тих –

Тріснув навпіл сірий камінь

І те, що складно забути

В поле побігло струмками...

******

...Раптом краплина упала

Й линула злива прозора

«Краще? – їй хмара сказала

Голосом синього моря, –

Я тепер буду летіти,

Литиму зверху водою –

Щоб розпускалися квіти

Я твоє серце наповню

Аби струмки сіро-сині

Щастям текли на просторі

І десь колись неодмінно

Разом зустрілись у морі»...