Зима наближається

7 З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я

Можна скласти дуже довгий перелік речей, у реальність яких за мого життя ніколи б не повірив мій дідусь — затятий радянський комуніст. Причому мій титул чемпіона світу з шахів не входить навіть до першої десятки. Виступ перед поважною аудиторією на Мангеттені з промовою про важливість «американських цінностей» капіталізму та свободи стояв би в цьому переліку доволі високо. Як і те, що після прочитаної у Вайомінґу лекції про загрозу путінської Росії я надіну на голову позиченого ковбойського капелюха.

Проте під першим номером, мабуть, була б подія, що сталася 17 серпня 2012 року біля московського суду. Навіть не в самому приміщенні суду, а під його стінами. У той день мене заарештувала й побила поліція. Це сталося під час протесту проти засудження «Пуссі Райот» — трьох членів дівчачої панк-групи, яких звинувачували в проведенні антипутінської акції в одній із московських церков та зйомках цієї акції на відео. Процес над ними відбувався в тому самому Хамовницькому суді, де двома роками раніше судили Михайла Ходорковського. Не маючи змоги пробитися крізь натовп усередину, я стояв на тротуарі збоку від входу, спокійно спілкуючись із кількома журналістами, коли раптом налетіла поліція й буквально винесла мене звідти.

За законом, хоча б теоретично, поліція повинна повідомити вам причину арешту. Проте є безліч свідків та навіть відеозаписів мого затримання, які показують, що такого повідомлення не було. Натомість на відео добре видно, як мене несуть догори дриґом, а я кричу: «У чому мене звинувачують? За що мене затримують?» (Та ще кілька слів, які б мені не хотілося пояснювати моїй маленькій доньці.) Поліцейські закинули мене в автобус, що чекав неподалік, та зачинили двері. Але не замкнули їх.

Далі я зробив те, про що дуже скоро пошкодував. Я відчинив ті двері й знову почав вимагати, щоб мені пояснили, у чому мене звинувачують. Мої слова перервалися, коли я наполовину впав, наполовину був стягнутий до натовпу поліцейських ззовні. Мені заломили руки та кілька разів вдарили по голові й тілу, а потім підняли назад в автобус і запхнули вглиб. Одному голландському фотографові вдалося швидко зняти, як двоє поліцейських притиснули мене до задньої стінки автобуса: один викручував мені руку назад, а другий тиснув на горло.

Я не можу об’єктивно оцінювати події того дня, але не думаю, що неозброєний шахіст на порозі свого п’ятдесятиліття був такою вже жахливою небезпекою для цілої армії охоронців громадського порядку. На щастя, хоча мені й добряче наставили тоді синців, обійшлося без серйозних травм. Мені навіть вистачило духу посміятися, коли поліція потім заявила, що збирається висунути проти мене додаткове звинувачення за укус одного прапорщика за палець під час їхнього нападу. Отакої! Я, звісно, не вегетаріанець, хоча після того, як кілька років тому мені виповнилося п’ятдесят, і довелося зменшити споживання червоного м’яса за порадою мого лікаря. Але я можу з упевненістю сказати, що якби мені була до смаку людська плоть, як подейкують про бенгальських тигрів, то точно не кусав би нікого, нижчого за званням за генерала.

Знаючи, що всі свідки та докази світу в московському суді нічого не варті, ми з друзями відчайдушно намагалися зібрати якомога більше фото, відео й усних свідчень і максимально широко розповсюдити їх до початку суду. Ідея полягала в тому, що коли для всього світу буде повністю очевидно, що я не порушив жодних законів, уряду буде незручно висунути мені звинувачення за статтею «Участь у несанкціонованому протесті». Стояв 2012 рік, коли ще можна було уявити, що путінському уряду щось може завадити.

Без вагань визнаю, що в цій ситуації мені дуже пощастило мати відоме ім’я, яке певною мірою й стало моїм захистом. Новини підхопили історію та кадри мого арешту й побиття за лічені хвилини. Завдяки силі соціальних мереж тисячі людей допомогли мені та моїм друзям передивитися сотні фото й відео, щоб довести, що прапорщик, який збирався звинуватити мене в нападі, мав поріз на пальці ще до мого арешту. На відміну від більшості росіян, яких б’ють так само, як мене, або й ще гірше, я мав знання та засоби для розробки плану захисту.

Через тиждень, після дев’яти годин у суді, мене виправдали на превеликий подив геть усіх, зокрема й мене самого. То був, мабуть, перший випадок в історії путінської Росії, коли людину виправдали після подібних звинувачень у такий спосіб. За іронією долі у 2007 році я був одним із перших, кого звинуватили та ув’язнили згідно з новими драконівськими антипротестними законами. У своїй заяві після виправдання я дякував усім, хто висловив мені підтримку, а також просив пом’якшити покарання тим, чий приклад не давав мені опустити руки: «Цей результат демонструє силу солідарності. Це означає більше, ніж просто жертвувати гроші та ваш голос. Це спільне відчуття, що свобода має значення скрізь, для всіх людей, не лише у вашій країні. Дуже важливо не опускати руки. Чим більше людей звертатимуть увагу на те, що відбувається, та тиснутимуть знизу, тим більше справ будуть закінчуватися подібно до моєї та тим менше їх закінчуватимуться, як справа “Пуссі Райот”. Шукайте можливість щось змінити!»

То був радісний момент, але особливо радіти не доводилося. Поки мене разом із багатьма іншими людьми заарештовували ззовні, три дівчини з групи «Пуссі Райот» усередині були засуджені до двох років колонії. Двадцятичотирирічна Марія Альохіна, двадцятидворічна Надія Толоконнікова та тридцятирічна Катерина Самуцевич лише виконали короткий «панк-молебень» у московському храмі Христа Спасителя, знімаючи його на відео та згадуючи ім’я Путіна. Можете здогадатися, що саме влада визнала більшим святотатством.

Пізніше я ще повернуся до цих сміливих дівчат та їхньої історії, яка стала міжнародною сенсацією, підтвердивши для всього світу, що путінський режим остаточно перетнув межу непоправної деспотії. Але спершу я хотів би пояснити, як опинився під стінами суду та потрапив до рук поліції, у можливість чого ніколи б не повірив мій дідусь. Наразі ж ми залишимо Москву й перенесемося до Іспанії, а саме до невеличкого андалузького містечка Лінареса.

1975-го, у дванадцять років, я зіграв свій перший індивідуальний важливий шаховий матч на національному рівні — на Чемпіонаті Радянського Союзу серед юнаків. Десять років по тому в Москві я став наймолодшим чемпіоном світу в історії. Що ж до Іспанії, то 10 березня 2005 року я зіграв там свою останню серйозну шахову партію, вигравши вдев’яте супертурнір у Лінаресі. І от після трьох десятиліть кар’єри професійного шахіста, причому останніх двох із них як гравця з першим номером рейтингу, я вирішив залишити професійні шахи.

У наш час не дуже прийнято завершувати кар’єру, перебуваючи на її піку, але така вже я людина. Мені потрібна мета, і я прагну змін. Про мої досягнення та внесок судити не мені, але я відчував, що більше не матиму головної ролі в шахах. Адже проголосити об’єднаний чемпіонат тоді було неможливо через політичний хаос у світі шахів, а грати раз за разом одні й ті самі турніри мені було не надто цікаво.

Мені завжди подобалося ставити перед собою амбітні цілі та вдавалося реалізовувати більшість із них. На шаховій арені я досяг усього, чого тільки можна було. Тим часом я відчував, що є й інші сфери, де ще можна щось змінити, де можна ставити нові цілі та знаходити нове застосування моїй енергії. Серед моїх нових проектів була робота над книгою з прийняття рішень під назвою «Шахи як модель життя», а також проведення лекцій і семінарів на цю тему. Було там і просування шахів у систему освіти. Американський шаховий фонд Каспарова (ШФК) підтримав ідею запровадження шахів у школах та розробив план навчання цієї гри під час занять. Сьогодні ШФК має центри в Брюсселі, Йоганнесбурзі, Сінгапурі та Мехіко з тисячами шкіл-партнерів, широким різноманіттям подій та навчальних програм.

Але до певного часу все це могло зачекати. Основною причиною мого рішення піти з шахів, коли я це справді зробив, причому безповоротно, безумовно, була політика або те, що нею називається в автократичній країні. Протягом багатьох років я був палким прихильником установлення в Росії демократії, а час від часу навіть брав участь у політичних акціях, коли якась кампанія, підтримка чи голосування ще справді мали значення. Станом на 2005 рік ці речі переважно вже нічого не значили для владної структури Росії, але ми все ще сподівалися. Завдяки обмеженню президентських повноважень двома термінами 2008 рік міг покласти край владі Путіна, якщо він, звісно, не хотів ризикнути стати парією, повністю скасувавши Конституцію. Коли ж Путін піде, то нашою метою було набрати достатньо сили, щоб у виборчих бюлетенях з’явилася реальна демократична альтернатива. Я не знав достеменно, як саме це має статися, але знав, що повинен спробувати.

Окрім того, як я написав у «Волл-Стрит Джорнал» через кілька днів після завершення шахової кар’єри, мій перехід до політичної діяльності був також річчю доволі особистою: «Дивлячись на свого восьмирічного сина, я розумію, що вищими ставки в цій битві просто не можуть бути. Багато забезпечених росіян відправляють своїх дітей до іноземних шкіл, подалі від небезпек, створених нашим авторитарним керівництвом. Утім, більшість моїх співвітчизників не мають такої можливості. Я маю, але хочу, щоб мій син зростав у країні, у якій він народився. Я не хочу, щоб йому доводилося турбуватися через військову службу під час злочинної війни або через страх репресій в умовах диктатури. Я хочу, щоб мій син жив у вільній країні, пишався своєю країною та своїм батьком... І в Росії мільйони таких, що, як і я, хочуть мати вільну пресу, верховенство права та чесні вибори. Моя нова робота полягає в боротьбі за цих людей та в боротьбі за ці речі».[52]

Сьогодні моєму синові Вадиму вже вісімнадцять, але він не знає, що таке жити у вільній Росії. Те, що йому відомо про демократію та громадянські свободи, син дізнався так само, як я, коли був підлітком у СРСР: з подорожей за кордон та іноземних новин. Принаймні він та його покоління мають Інтернет, який у Росії поки що відносно вільний. 2005-й став також роком мого третього одруження, і моя дружина Даша продовжує відігравати надзвичайно важливу роль утому, щоб зробити цей новий етап мого життя щасливим і успішним. Наші діти — донька Аїда й син Ніколас — народилися та ростуть у вільній країні. На жаль, усупереч моїм сподіванням, цією країною стала не Росія, а Сполучені Штати Америки.

За кілька місяців до завершення моєї кар’єри свідомість людей по всьому світі приголомшила новина про захоплення заручників у бесланській школі. Я пишу про це тут, свідомо порушуючи хронологію, через вплив, який ця подія мала на моє рішення піти з шахів та через мої особисті враження після відвідання тих місць у 2005 році.

А починалося все так: 1 вересня 2004 року чеченські сепаратисти захопили понад тисячу заручників у школі в Північній Осетії, російській частині Кавказу поблизу кордону з Грузією. У той день було свято першого дзвоника, або День знань, — початок навчального року, коли батьки та інші члени родини супроводжують своїх дітей до школи. Аж раптом школу захопили тридцять важко озброєних терористів, які зігнали заручників до спортзалу. Будівлю було заміновано саморобними вибуховими пристроями (справжніми, на відміну від «Норд-Осту»), а певну кількість заручників одразу було вбито.

Надворі панувало прогнозоване сум’яття, адже різні загони регіональних та національних сил безпеки, а також політики всіх мастей ніяк не могли узгодити свої дії. Батьки та інші місцеві мешканці відмовлялися залишити зону проведення операції, причому багато хто прагнув за будь-яку ціну не допустити штурму школи. Адже в пам’яті людей були ще дуже свіжі спогади про трагедію «Норд-Осту». Вимоги нападників теж нагадували 2002 рік: виведення російських військ із Чечні та визнання незалежності цієї республіки. У деяких повідомленнях ішлося, що вони також хотіли, щоб Чечню визнала Організація Об’єднаних Націй.

Окрім того, терористи вимагали присутності кількох регіональних політиків, які служитимуть посередниками, зокрема президента Північної Осетії Олександра Дзасохова та президента сусідньої Інгушетії Мурата Зязікова. Жоден із них у Беслан так і не прибув. Дзасохов пізніше казав, що йому силою завадили приїхати, та розповів журналу «Тайм», що «дуже високопоставлений генерал із Міністерства внутрішніх справ сказав йому: «Якщо ви спробуєте туди поїхати, я отримав наказ вас заарештувати»[53].

Нападники також запросили Анну Політковську, журналістку, яка була однією з небагатьох росіян, кому чеченці довіряли. Вона одразу ж вирушила до Беслана, але доїхати не змогла. Під час авіаперельоту їй підлили в чай отруту, Анна впала в кому та опинилася на волосинку від смерті у невеличкій лікарні в Ростові, після чого вимушена була повернутися до Москви на реабілітацію. Пізніше Політковська заявила: російські органи безпеки «нейтралізували мене, бо знали, що я їхала в Беслан для налагодження перемовин»[54].

Лідер чеченського руху за незалежність Аслан Масхадов, якого зневажали й за голову якого Москва призначила винагороду в 10 мільйонів доларів, засудив цей напад через свого представника та, здавалося, був готовий утрутитися в ситуацію особисто. Дзасохов пізніше казав, що він був готовий узяти участь у переговорах, запропонувати терористам безпечний шлях відходу, а також звільнення кількох ув’язнених бойовиків, щоб гарантувати безпеку решти заручників.

Однак у процесі переговорів сталося непередбачуване. 3 вересня, на третій день облоги, спортзал струснули два вибухи, якраз коли до будівлі школи наближалися медичні працівники, щоб забрати двадцять тіл загиблих ззовні. Один із вибухів спричинив пожежу на даху школи. І знову пізніше з’явилося з півдюжини версій про причину тих вибухів, а ще більше про бій, який після них розпочався. І половину з них ми почули від тих самих посадовців, які через день розповідали вже щось інше. У деяких повідомленнях ішлося, що в терористів випадково спрацювали саморобні вибухові пристрої. В інших же казали, що то російський снайпер застрелив терориста, а той підірвав бомбу.

Не менш суперечливою є також розповідь про те, хто саме командував операцією та хто й коли віддав наказ стріляти. Причому чим більше часу минає після трагедії, тим більш суперечливою вона стає. Адже коли всередині та ззовні спортзалу почалася стрілянина, багато заручників були вже надто змученими спрагою та заслабкими, щоб тікати, а озброєні місцеві мешканці пішли на штурм разом із місцевими правоохоронцями й важкою військовою технікою. Там був страшенний хаос. Лише після того, як мешканці навколишніх будинків знайшли на дахах купу відпрацьованих труб, стало зрозуміло, що військові стріляли по приміщеннях із дітьми з реактивних вогнеметів.

Майже одразу після закінчення бою на місце приїхали бульдозери та самоскиди, які вивезли звідти завали (разом із деякими останками тіл) та все інше, що могло послужити доказом для реконструкції жахливих подій того дня. Свідчення місцевих мешканців та заручників раз у раз суперечили заявам уряду про те, що сталося. Владу стільки разів ловили на брехні про речі, що легко перевірялися (на кшталт того, яке озброєння застосовували й коли саме), що довіряти будь-якій з офіційних версій було просто неможливо.

На відміну від «Норд-Осту», після подій у Беслані було проведено кілька офіційних розслідувань. Одне завершив у 2005 році депутат парламенту Північної Осетії, який справді був на місці подій у день штурму школи. Ще два звіти опублікував у 2006 році вже федеральний парламент. Але Дума контролювалася партією Путіна «Единая Россия», і офіційним став звіт, підготований під контролем саме її представника. Було ще одне розслідування, яке провів Юрій Савельєв — член російської націоналістичної партії «Родина» («Батьківщина») та за збігом обставин визнаний експерт із ракет і вибухівки. Звіт Савельєва значно краще співвідноситься зі свідченнями місцевих мешканців, які були ззовні, та заручників, які перебували всередині, стосовно зброї, яку застосовували, а також черговості подій. Він із колегою підготували свій звіт та відмовилися підписувати офіційний. 2007 року вони виступили з гучною заявою, назвавши офіційний висновок «димовою завісою»[55].

А ось як оцінив наявні докази у своїй статті 2006 року американський журналіст Девід Саттер: «Версія бесланських батьків підтвердилася висновками комісії парламенту Північної Осетії. У звіті, опублікованому 29 листопада 2005 року, комісія дійшла висновку, що перший вибух був спричинений пострілом із вогнемета або кинутою ззовні будівлі гранатою.

Проте найвагоміше підтвердження прозвучало у звіті, який опублікував Юрій Савельєв — член слідчої комісії федерального парламенту та поважний експерт із фізики горіння... Савельєв дійшов висновку, що перший вибух став результатом пострілу з вогнемета, здійсненого з п’ятого поверху будівлі навпроти школи о 13:03. Другий вибух стався через 22 секунди та був спричинений осколочною гранатою потужністю 6,1 кілограма в тротиловому еквіваленті, кинутою з іншої п’ятиповерхівки на тій самій вулиці. За словами Савельєва, ці вибухи спричинили катастрофічну пожежу та руйнування покрівлі спортзалу, що й призвело до загибелі більшості заручників. Наказу загасити пожежу не надходило протягом двох годин. Унаслідок цього заручники, яких можна було врятувати, згоріли заживо». [56]

Навіть дані про загиблих спричиняли суперечки та регулярно переглядалися протягом кількох тижнів. Лише інтерв’ю з родичами й тими, хто вижив, допомогли заповнити прогалини в офіційних записах. Остаточні цифри є такими: 334 загиблі заручники, 186 із них — діти. Понад 700 дістали поранення, причому багатьом знадобилася ампутація через страшні рани від осколків. Багато загиблих згоріли заживо. Кількість живих і мертвих терористів також є спірною. Офіційні цифри свідчать, що там було 32 нападники, із яких один вижив. Інші повідомлення кажуть, що нападників було значно більше, до 75, і багато хто з них утік. Було також убито мінімум 10 правоохоронців, зокрема всіх трьох командирів штурмової групи.

Відповідальність за теракт у Беслані було покладено на чеченського польового командира Шаміля Басаєва, який заявив, що спочатку сподівався захопити школу в Санкт-Петербурзі або Москві. Він також пообіцяв більше таких атак, хоча цього не сталося, а скоро Басаєв і сам загинув від вибуху у 2006 році. І знову ніхто напевне не знав, як саме він загинув, та це вже турбувало надзвичайно мало людей: загинув і загинув.

Для згорьованих бесланських родин єдиною доступною мішенню був уряд. Не можна ж вимагати відповідей від терористів або загиблих. Адже єдиний узятий живим терорист Нурпаші Кулаєв швиденько отримав свій термін ув’язнення та зник у надрах російської в’язничної системи. До речі, асоціація жертв теракту «Матері Беслана» навіть пообіцяла звернутися із запитом про його помилування, сподіваючись отримати більше інформації під час відкритого судового процесу. Уряд, звісно, не поніс відповідальності за їхні сльози, але після Беслана почалися справді суттєві урядові реформи. На жаль, мало які з них стосувалися більшої безпеки для російського народу.

Лише через два тижні після Беслана Путін зібрав у своєму кабінеті всіх вісімдесятьох дев’ятьох російських губернаторів та розмовляв із ними декілька годин. Після кількох вступних слів про Беслан він сказав, що відповіддю на цей теракт має стати ще більша ефективність і єдність уряду та країни. Такі слова зазвичай привертають увагу будь-кого, хто вивчає диктатуру, і цей випадок не був винятком. Окрім кількох природних реакцій на кшталт посилення законодавства проти тероризму й розширення повноважень правоохоронців реформи були переважно спрямовані на подальше послаблення демократичних інституцій у Росії. Тепер Путін призначатиме губернаторів напряму: ніяких більше виборів. Вибори до Державної Думи переходили від мажоритарної до пропорційної системи. Тепер люди голосуватимуть не за конкретного кандидата, а за партії, що гарантувало довічне перебування при владі спеціально розставлених фігур. Інші реформи підривали самі засади демократичної системи, значно ускладнюючи реєстрацію партій. Безумовно, ці речі не мали нічого спільного з Бесланом, боротьбою з тероризмом або чимось іншим, у чому Путін не бачив можливості централізувати ще більше влади в Кремлі.

Як відома особа, я мав у своїй новій кар’єрі політичного активіста певні переваги, але були й деякі недоліки. Мені складно було відповідати, коли мене називали новачком, дилетантом, кого не цікавить важка праця зі створення альянсів і вислуховування людей. Я прагнув усіма способами спростувати цей образ, тому вирушив у поїздку Росією, щоб послухати, що люди думають про державну владу в країні, а також поширити думку, що можливе інше майбутнє.

Майте також на увазі, що опозиція не мала найменшого доступу до ЗМІ. Тому нам було потрібно, щоби люди бачили нас особисто, інакше б нас узагалі ніхто не почув. Приїзд відомого спортсмена, який пішов із шахів у політику, мав стати великою подією ледь не скрізь. Але оскільки мої погляди щодо Путіна були вже добре відомі, завершення моєї кар’єри приховували від широкого загалу. Натомість кілька відомих російських зірок хокею, зокрема Фетисов і Третяк, публічно вітали Путіна та користувалися загальною увагою. У мене ж не було жодних шансів потрапити на телебачення й поговорити там про мої плани на майбутнє. Проблема полягала навіть не в тому, що мене просто не запрошували на передачі, а в тому, що прямі ефіри були на той час вже практично заборонені, щоб уникнути будь-яких незручних для влади політичних питань.

Я розумів, що це буде не просто. Адже я вже встиг привернути до себе увагу, яку кожна помітна опозиційна фігура негайно діставала від кремлівських убивць та їхніх поплічників. Ці типи варіювалися від набридливих тролів до небезпечних злочинців. І всі вони були на ставці в представників влади, котрі хотіли бути впевненими, що будь-які паростки опозиційного руху зустрінуть негайний та сильний спротив. Де б я не виступав, молодіжні угрупування, які ми прозвали «путін-юґенд» за аналогією до подібної нацистської організації, посилали своїх членів закрикувати й закидувати мене різними речами, причому вони ніколи не мали проблем із правоохоронцями. У квітні, під час виступу в Москві, я дістав від одного молодика удар по голові дерев’яною шаховою дошкою. І можете навіть не сумніватися, що за мною постійно слідкували більш серйозні агенти служб безпеки, записуючи кожне моє слово. Усе це, безумовно, є ознаками тоталітарної системи.

Але я не збирався легко здаватися. Для мене також було важливо їздити по країні, бо опозиційний рух мав вагу переважно в Москві й трохи менше в Санкт-Петербурзі. За межами ж Московської кільцевої дороги підтримка Путіна була значно вищою, особливо в регіонах, де економіка здавалася більш залежною від уряду, а єдиними джерелами новин були контрольовані Кремлем телеканали. Тому я відвідав Владивосток на сході, розташований за шість тисяч кілометрів від Москви. Я з’їздив у Ростов, а потім південніше, на Кавказ. Я виступав перед рибалками, залізничниками та студентами. І я також поїхав у Беслан.

Передусім я відвідав цвинтар, Новий цвинтар, як його називають там. Навіть через десять місяців після теракту там не все ще було впорядковано. Я поклав квіти на кожну могилу, пройшовши через весь цвинтар у стані шоку від близькості до жаху, який пережили місцеві жителі та з яким змушені щодня стикатися ті, хто вижив. Тільки уявіть собі ряд за рядом могил, на кожній із яких зазначена однакова дата смерті: 3 вересня 2004 року, 3 вересня 2004 року, 3 вересня 2004 року, знову і знову, і так 334 рази. Ряд за рядом могил із датою народження в 1990-ті, а декілька й у 2000-ні. То був найболісніший день мого життя.

Утім, я все ж хотів провести виступ у цьому місті, тому зібрався з духом та вирушив до місцевого будинку культури. Мене зовсім не здивувало, що там виявилася замкненою кожна шпаринка й не світилося жодне вікно. То була частина звичайного пакету переслідування та ізоляції, застосовуваного проти опозиційних діячів. Куди б я не приїхав, у залах, де були заплановані мої зустрічі з людьми, за дивним збігом виникали проблеми з електрикою або сантехнікою. Нашому літаку не давали дозвіл на приземлення, а автобуси приїздили зовсім не туди, куди треба. Місцеві мешканці повідомляли мені, що їм погрожують побиттям або втратою роботи, якщо вони прийдуть послухати мій виступ. А тому дуже часто мені доводилося виступати просто неба, надворі, на вулиці, у коридорі, у ресторані. Навіть готелі отримували інструкції не давати нам із колегами номери.

Те саме сталося навіть у Беслані, у місті, яке, здавалося б, найбільше у світі заслуговує на мир та спокій. З цієї причини я навіть не хотів туди приїздити, але водночас відчував, що повинен це зробити. Я приїхав не заради політики, а щоб на власні очі побачити, що там сталося, а також показати родинам постраждалих, що про них пам’ятають. На той час ледь не всі жителі міста проклинали владу, яка більше потурбувалася про знищення терористів, аніж про збереження життя заручників.

На цьому етапі поїздки мене супроводжувала російська журналістка Маша Ґессен, і її репортаж про ті події допоможе мені освіжити спогади, дещо затуманені всепоглинальними емоціями того дня. Тут я хочу точно процитувати два параграфи, перший із яких показує, що я не перебільшую, розповідаючи про переслідування з боку пропутінської молоді, а другий позбавить мене додаткового болю від спогадів: «Саме тоді почувся глухий хлопок, дуже подібний до пострілу з пістолета, і жінки закричали: “Гаррі! Гаррі!” Натовп розступився, і стало видно, як охоронці Каспарова недоладно намагаються його прикрити, одночасно не даючи людям почавити одне одного, коли ті кинулися геть із ганку. Раптом виявилося, що перед будівлею стоїть якийсь молодик із пляшкою кетчупу в руці, яку він різко збовтав, а потім націлив на Каспарова й сильно стиснув. За мить Каспаров увесь був у кетчупі: голова, груди та праве плече його синього спортивного пальто були рясно вкриті липкими червоними плямами. Ґанок спорожнів, і на землі залишився прозорий поліетиленовий пакет із кількома розбитими яйцями, який, перш ніж упасти, влучив у навіс ганку. Ось що спричинило хлопок. Біля нас на ганку залишилася стояти стара жінка, яка намагалася витерти обличчя Каспарова носовичком. “Пробачте мені, пробачте мені”, — шепотів він знову й знову, вибачаючись за спричинення цього інциденту в місті, яке й так було вже сповнене жалю...

Натовп поступово прибував, люди по всьому шляху виходили зі своїх будинків та квартир, щоб приєднатися. Вони заходили до школи крізь велетенські діри в стінах того, що колись було спортзалом... Коли ми увійшли до спортзалу, Каспарову аж забракло повітря. “Господи Боже ж мій, Господи Боже”, — шепотів він. Жінки розійшлися по кутках зруйнованого приміщення й почали голосити. Дуже скоро зал наповнився приглушеними, але пронизливими звуками. Каспаров здавався хворим: очі його почервоніли, рот привідкрився, голова хиталася. Було зрозуміло, що він не зможе виступати тут, у переповненому горем приміщенні. Він попросив, щоб йому показали школу і, коли пішов коридорами разом із людьми, яких уже зібралося близько сотні, сказав: “Ідучи цією школою я думаю: як люди в Москві й далі ходять колами, щось там розказують, продовжуючи брехати? Адже серед них сидить той, хто віддав наказ відкрити вогонь. Якщо цій людині все зійде з рук, ми всі будемо в цьому винні!”» [57]

Відповідальність за те, що сталося в Беслані, була покладена лише на трьох представників влади. Усі троє були співробітниками місцевої міліції з Північної Осетії, яких задля годиться звинуватили в неналежному забезпеченні охорони школи. Навіть для путінського суду це була вже надто очевидна спроба знайти «стрілочників», тому всі троє були згодом амністовані. До речі, коли суддя зачитав постанову про амністію в травні 2007 року, група з двадцяти п’яти представників «Матерів Беслана» ледь не рознесла приміщення суду на друзки. Навряд чи саме ці співробітники були винні в тому, що сталося, але вони стали єдиними мішенями безсилої люті родин загиблих.

Тут нам слід розділити свій жах і гнів між тими, хто несе безпосередню відповідальність за трагедію, — убивцями, які спланували й здійснили теракт, — та тими, хто погано виконав свій обов’язок захистити й зберегти життя людей, а потім відмовився взяти на себе відповідальність за цей провал. Звичайно, у демократичних країнах теж трапляються непорозуміння, помилки, порушення й приховування фактів. По всьому світу людям властиво помилятися та робити жахливі речі. На жаль, схоже на те, що ми нездатні запобігти таким трагедіям (хоча, безумовно, можна відзначити, що найбільше їх стається, коли при владі стоїть брехлива диктатура). Тому справжнє випробування наших інституцій полягає в тому, як вони дають раду цим помилкам та жахіттям із метою зберегти довіру й покращити безпеку людей.

Реакція уряду на теракти «Норд-Осту» та в Беслані, а також на їхні наслідки дуже чітко показала, що путінський режим не цікавила думка або безпека російського народу. Путіну взагалі не були потрібні люди або їхня довіра. Він мав нафту, газ, тотальний контроль ЗМІ та уряду, а також швидке розширення органів безпеки. На відміну від демократичної країни, де втрата адміністрацією народної довіри коштувала б президентові посади, диктаторові взагалі немає потреби вибачатися чи навіть ставити це питання.

Іншою метою моєї поїздки було налагодити контакт з активістами по всій країні. Адже тоді в Росії ще діяли різні опозиційні партії та неурядові організації, які переживали дедалі більшу маргіналізацію. Після того, як Путін міцно взявся за громадянське суспільство, не залишилося жодної організації, яка була б надто малою або надто невинною для переслідувань. У межах кампанії проти будь-яких проявів «помаранчевої» активності постійно приймали спеціальні закони, які обмежували іноземне фінансування неурядових організацій та посилювали покарання протестувальників. Було введено в дію цілу низку «антиекстремістських» законів, написаних так невизначено й неконкретно, що навіть найменшу критику уряду могли назвати екстремістською діяльністю, яку карали багаторічним ув’язненням.

У 2005–2008 роках російська опозиція була безладною мішаниною ліберальних політиків, молодих активістів усіх політичних мастей та правозахисників зі старої гвардії. Деякі з них були вигнанцями з путінської системи влади, як, наприклад, колишній прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов та радник президента з економічних питань Андрій Ілларіонов. Там були також Борис Нємцов, колишній перший віце-прем’єр за часів Єльцина, та Володимир Рижков, один з останніх іще живих незалежних депутатів Державної Думи. Був там і Георгій Сатаров — колишній помічник Єльцина, який допомагав писати нову російську Конституцію. То могла бути доволі впливова група, якби не той факт, що всі вони не мали жодного впливу.

Трохи осторонь стояли «поважні» політики єльцинської доби, які поступово втрачали політичний ґрунт під ногами, а тому всіляко намагалися залишитися на плаву. Ці особи, наприклад колишні кандидати в президенти Ірина Хакамада та Григорій Явлінський, засновник партії «Яблоко», намагалися протестувати зсередини, водночас не надто ворогуючи з Путіним. Зрештою вони усвідомили, що той не збирається їх ніяк використовувати, навіть як лояльну до нього опозицію. Деякі з них здалися та приєдналися до путінського псевдодемократичного фарсу, отримуючи за це зарплатню, тоді як інші взагалі пішли з політики. Кілька осіб приєдналися до нас, так званої «радикальної», або «зовнішньої», опозиції.

Серед правозахисників слід відзначити вельмишановну Людмилу Алексєєву — члена-засновника Московської Гельсінської групи та одну з небагатьох досі активних радянських дисидентів. Був там і Лев Пономарьов, один із засновників товариства «Мемориал» — ледь не першої російської організації із захисту прав людини. «Молодь» була представлена Сергієм Удальцовим, головою «Авангарда красной молодежи», та Іллею Яшиним, харизматичним активістом ліберального напряму. Кілька років по тому найпомітнішим із нас став колишній активіст «Яблока» Олексій Навальний, а все завдяки його гострим, актуальним і ретельно проведеним антикорупційним розслідуванням, які знаходили величезну онлайн-аудиторію.

Були ще так звані «нелояльні націоналісти» — переважно молоді радикали на кшталт націонал-більшовицької партії письменника Едуарда Лимонова, назва якої вже не так відлякувала людей, як до початку 2000-х, та все ще дуже лякала респектабельну ліберальну опозицію. Але вони були готові пройти маршем проти Путіна за свободу слова й чесні вибори, а для мене мало значення лише це.

Окрім різних політиків, організаторів та активістів, була й суттєва «вогнева підтримка» серед численних російських письменників, журналістів та інтелектуалів, кого повернення Росії до темних часів позбавило ілюзій. Там були адвокати з великим серцем, які багато й наполегливо працювали, захищаючи протестувальників та активістів від надуманих звинувачень за якісь смішні гроші або й узагалі безкоштовно. Лідери й члени більш ніж десяти опозиційних груп, зокрема мій власний Об’єднаний громадянський фронт, організовували протести, навчальні семінари й зустрічі за мінімальну винагороду, а часто попри великий персональний ризик.

Аж раптом серед усіх них опинився і я. Мені давно імпонувала позиція лібералів на кшталт Нємцова та Ілларіонова, які поділяли мою ідеологію щодо вільних ринків і тісної співпраці з Європою, але я також усвідомлював, що на той час у протистоянні Путіну ідеологія вже значила небагато. Було не надто важливо, який саме політичний курс ви підтримуєте, коли вам не давали ані найменшої можливості провадити цю політику. Дебати між опозиційними кандидатами нагадували суперечку голодних жебраків на тему замовлення в шикарному ресторані.

Я вже робив усе, що міг, на міжнародному фронті, виступаючи перед іноземними парламентами й публікуючи статті в медіа, щоб заохотити західних лідерів посилити тиск на Путіна на його антидемократичному шляху. У Росії ж я сподівався скористатися відсутністю своєї політичної приналежності як перевагою, щоб ми могли згладити розбіжності між розрізненими опозиційними рухами та об’єднатися для розв’язання єдиної проблеми, яка справді мала значення, — якнайскорішого кінця Путіна та путінізму.

Ще до закінчення шахової кар’єри я допоміг створити опозиційні організації Всеросійський громадянський конгрес у 2004 році та «Комитет-2008: свободный выбор». При цьому я спостерігав незадоволення активістів з усіх боків. Вони втомилися танцювати під путінську дудку, дивлячись, як їхні партійні лідери лише роблять вигляд активної діяльності. Громадянський конгрес був задуманий як об’єднавча платформа, але він нічого не міг зробити, поки сили з обох боків політичного спектру були нездатні залишити позаду «менталітет громадянської війни» єльцинської доби та почати працювати разом із їхніми традиційними ідеологічними опонентами.

2005 року я сформував свою власну невеличку групу громадської дії — Об’єднаний громадянський фронт, щоб мати базу для проведення опозиційних акцій та офіційну адресу. Після цього я почав роботу з пошуку стратегічних цілей, які опозиція може досягти з огляду на свої переважно обмежені ресурси. Було важливо ставити перед собою чіткі завдання, щоб мати відчуття мети й надії. Адже коли я вперше почав присвячувати російській політиці весь свій час, то почувався так, неначе граю шахову партію, причому мат мені загрожує в будь-якому варіанті. Я розумів, що нашим першим завданням як опозиційної сили було просто вижити, подати сигнал про існування, про опозиційність до путінського режиму та про нашу боротьбу. Зважаючи на те, що всі телеканали й центральні газети перебувають під контролем держави, це було дуже важким завданням, можете собі лише уявити.

Опозиційний рух був страшенно невпорядкованим, але ми всі мали одну спільну рису — усвідомлення того, що наш порятунок лише в демократії. 2006 року вже всі ліберали, правозахисники та навіть комуністи погоджувалися, що за наявності альтернативи під час чесних виборів народ Росії не дозволив би Путіну повернути нашу країну назад до тоталітарної держави. Неважливо, що потім кожен із нас мав би свою програму й пішов би своїм шляхом. Перш за все нам треба було рятувати нашу демократію.

Такий мікс опозиційних груп мав і кілька позитивних побічних ефектів. Ліві та ті, хто ще плакав за Радянським Союзом, тепер прийшли до усвідомлення важливості ліберальної демократії й політичної свободи. Ліберали, якими в Росії вважалися такі, як я, кому подобалась ідея вільного ринку й відкритого суспільства західного типу, зрозуміли необхідність прийняття розрекламованих лівими програм соціальної та економічної стабільності. Наше об’єднання не лише посилило опозицію до путінського уряду, але й прояснило та розширило конкретні цілі його членів. Нас, звісно, не можна було назвати однією великою щасливою родиною, але принаймні ми були разом.

Я відчував, що для того, щоб мати реальний вплив, нам необхідно об’єднатися навколо ключового питання: ви або співпрацюєте з Кремлем, або націлені на повалення режиму. На той час було вже зрозуміло, що способів змінити щось зсередини не існує. Певною мірою основним нашим завданням було відкрити в книзі Кремля нову сторінку — неідеологічного опозиційного руху. Адже навколо спільної мети об’єдналися сили з усього політичного спектру. Улітку 2006 року ми набрали вже достатньо обертів, щоб піти в наступ, провівши в Москві конференцію «Другая Россия» («Інша Росія») напередодні липневої зустрічі Великої вісімки в Санкт-Петербурзі.

Конференція зібрала активістів з усієї Росії для підтримки й обміну думками. Ми також запросили міжнародні ЗМІ й доповідачів з усього світу, які не боялися голосно говорити про демократію в тіні Кремля. Я та інші співголови Всеросійського громадянського конгресу написали величезну кількість листів із запрошеннями, декому лестячи, а декому ледь не викручуючи руки. Урешті-решт до нас приїхало багато помітних фігур, які виступили із заявами про підтримку, хоча з адміністрацій країн Великої вісімки відкрито нас привітати насмілилося дуже мало осіб. Саму назву конференції «Другая Россия» ми обрали з метою сказати світу, що стабільна, демократична Росія, яку представляє Путін, не є справжньою.

Російська влада доклала чимало зусиль, переслідуючи нас на кожному кроці. Можливо, ми були нераціонально оптимістичні, але витлумачили це як ознаку прогресу: «Ми змусили їх хвилюватися!» Якщо це було справжнім мірилом успіху, то я маю пишатися атаками органів безпеки на скромні офіси мого Об’єднаного громадянського фронту за кілька днів до нашої ходи 16 грудня 2006 року в Москві, першої з тих, які потім почали називати Маршами незгодних. Тисячі людей тоді вийшли на вулиці, щоб мирно підтримати нас під гаслами «Ми не згодні!», незважаючи на п’ятикратну чисельну перевагу міліції.

Це призвело до ще більшого та більш змістовного Маршу незгодних у Санкт-Петербурзі 3 березня 2007 року. Нам відмовили в дозволі на проведення мітингу, але понад шість тисяч людей порушили цю заборону, вийшовши на найбільший політичний протест путінської доби на той час. Розумію, це число здається надто малим, але то був новий і доволі ризикований досвід, який давав відчуття величезної хвилі енергії. У демократичних державах протести є доволі звичайною річчю, чимось, що може бути викликаним соціальними причинами, навіть якщо ви не маєте таких сильних почуттів. Але вихід людей на вулиці в Росії асоціювався з переворотом у свідомості та чимось надзвичайним. То був дуже великий крок для багатьох учасників маршу — «радикалізуватися» таким чином, щоб пройти крізь кордони ОМОНу (загону міліції особливого призначення) та скандувати «Росія без Путіна!»

Я сам відчув на вулиці великий приплив енергії, і мені це сподобалося. Коли я пішов із шахів, мені говорили, що через мою палку, недипломатичну натуру політичний активіст із мене не вийде. Адже я завжди агресивно атакував суперників за шаховою дошкою та постійно був чимось незадоволеним у світі шахів, навіть будучи чемпіоном світу, то як я зможу прилаштуватися до тонкощів альянсів та дипломатії? Хотілося б думати, що в цьому я вже став наполовину політиком. Половину всього свого часу я слухав і виявляв повагу. Я вів диспути з колегами, які знали та встигли зробити більше за мене, бо прагнув підняти нас усіх на новий щабель співпраці й боротьби. То був єдиний шлях побудувати коаліцію, до якої входили колишні прем’єр-міністри та більшовики-націоналісти. І коли настав час маршу, мій гучний голос і тренована голова стали плюсами, а не мінусами.

Єдиними проявами насильства того дня стало побиття міліцією десятків учасників маршу. Дуже важливо підкреслити, що в ході багатьох наших маршів не було перекинуто жодної автівки й не було розбито жодного вікна. Тим не менш можете навіть не сумніватися, що підконтрольні Кремлю ЗМІ виставили нас жорстокими хуліганами, зосередивши увагу своїх камер на кількох незначних сутичках із міліцією, звісно, самою ж міліцією й спровокованих. Після того близько дюжини Маршів незгодних пройшли у 2007-му по всій країні, хоча більшість із них відбулася таки в Москві й Санкт-Петербурзі.

У листопаді я був заарештований під час московського мітингу й цього разу, згідно з новим антипротестним законодавством, засуджений до п’яти днів позбавлення волі. Це було не надто приємно, хоча я «насолоджувався» порівняно м’яким в’язничним досвідом, роздаючи автографи конвоїрам і міліції та й загалом чуючи від них багато співчутливих зауважень про стан справ у країні. Мене навіть спробував провідати давній суперник за чемпіонатом світу Анатолій Карпов. Його завернули, але я дуже високо оцінив цей жест, особливо враховуючи, що політично ми були такими ж супротивниками, як раніше в шахах.

Оскільки розкол між путінською Росією та урядами Сполучених Штатів і Європи ставав дедалі більш очевидним, на Заході було схвалено нову дипломатичну позицію. Після довгих років спроб прийняти Путіна як рівного західні лідери почали казати, що, хоч між Росією й Заходом справді існують деякі розбіжності, вони є зовсім незначними й перебувають «у допустимих межах», як зазначив один посадовець із Євросоюзу.

Для мене та десятків моїх колег, які вийшли на марш за демократію, ці «допустимі межі» склали 11 квадратних метрів. Це розмір тюремної камери, у якій кількох із нас зачинили на п’ять днів як покарання за «непокору наказам міліції» під час опозиційного мітингу в Москві. Це звинувачення районний суд Москви додав уже потім, і воно не значилося в написаних від руки свідченнях міліціонерів, які нас арештовували. Щоправда, то був найменш очевидний із багатьох протизаконних аспектів мого арешту та суду.

Після нашої акції, на яку прийшло кілька тисяч людей, ми спробували провести інший мітинг під керівництвом відомого правозахисника Льва Пономарьова. Звідти ми збиралися подати петицію від нашого протестного руху до Центральної виборчої комісії (ЦВК). Проте міліція перекрила підземні переходи, тому ми були змушені переходити широку вулицю й невдовзі були зупинені додатковими силами міліції. Коли вони підійшли ближче, я поговорив із їхнім командиром генерал-майором Вячеславом Козловим, якого вже зустрічав раніше. Він попередив, що ми маємо повернутися назад, бо до будівлі ЦВК нам наблизитися не дозволять. Я запропонував вислати невелику делегацію з двадцятьох людей, які передадуть нашу петицію, але він знову сказав, що треба повернутися, що ми врешті й зробили.

Звичайно, неправильно казати, що генерал міліції командував там сам. Скрізь було повно співробітників ФСБ у цивільному, навіть у відділку міліції, а сам по собі арешт був чітко зрежисованим, як і суд після нього. Коли ОМОН розштовхував усіх інших, щоб заарештувати саме мене, із їхніх рацій було добре чутно: «Не упустіть Каспарова».

З моменту затримання нам не дозволяли побачитися з адвокатами, навіть після того як проти нас висунули звинувачення у відділку міліції. Після трьох годин у суді суддя сказала, що слухання справи відкладене до наступного дня. Фактично десятьох інших затриманих дві доби утримували до слухання їхньої справи без жодної юридичної консультації замість того, щоб відпустити, як зазвичай роблять за адміністративних правопорушень. Потім суддя вийшла, а повернувшись, сказала, що ми її неправильно почули й що суд із моєї справи зараз розпочнеться! Поза всякими сумнівами, то був іще один приклад того, що ми в Росії називаємо «телефонним правом». Так само перед виголошенням вироку суддя зазвичай виходить до дорадчої кімнати, але не складати вирок, а записувати його під диктовку влади по телефону.

Як і на вулиці та у відділку міліції, у суді співробітники ФСБ та ОМОНу також чітко виконували у своїх свідченнях наказ згори. Захисту не дозволили викликати жодних свідків або представити хоч якісь матеріали, такі як відеозаписи й фото, зняті під час маршу та арештів. Після того ж, як це судове шоу скінчилося, мене відвезли в СІЗО на Петрівку, 38, у Москві, і там порушення процедури продовжилися.

Це не стосується ставлення до мене конвоїрів, яке було доволі шанобливим і гостинним, наскільки, звісно, може бути гостинною тісна камера з металевими меблями й діркою в підлозі для туалету. Мені не дозволили зробити телефонний дзвінок, а всім відвідувачам було відмовлено в побаченні. Навіть моєму адвокатові Ользі Михайловій і депутатові Думи Володимиру Рижкову заборонили мене відвідати, хоча не мали на це жодного юридичного права.

Іншою моєю проблемою була їжа, адже навіть мови бути не могло про те, щоб з’їсти щось, надане місцевим персоналом. (Я також не літаю «Аерофлотом», коли маю вибір, а коли доводиться, то беру із собою власні їжу й напої. Параноя вже давно стала застарілим поняттям для звиклих до переслідувань членів опозиції.) Лише в неділю завдяки дедалі більшому зовнішньому тиску мені дозволили отримати пакети з їжею від мами.

Якщо на те пішло, навіть моє звільнення було проведено незаконно. Замість того, щоб дати мені вийти з в’язниці до натовпу репортерів та прибічників, багатьох із яких самих раніше заарештовували та переслідували під час пікетів, мене таємно привезли до того відділку міліції, де висували звинувачення одразу після арешту. Звідти мене на машині полковника відвезли до самого дому. Це може здатися доброю послугою, але було очевидно, що влада просто хотіла уникнути урочистої зустрічі, що відбулася б під стінами в’язниці після мого звільнення.

Коли я був заарештований минулого квітня та оштрафований на 1000 рублів (близько 40 доларів), деякі люди підсміювалися над такою невеличкою сумою. Та й пять днів у московській в’язниці теж навряд чи найгірша доля, яку тільки можна собі уявити. Деякі коментатори навіть підозрювали, що я сам спровокував власний арешт заради реклами в межах такої собі далекоглядної шахової стратегії. По-перше, штраф тут не головне, головне — принцип. Матимемо ми в Росії верховенство права чи ні? По-друге, я не мав жодного наміру ставати мучеником або очолювати опозиційних рух із в’язниці. Я й раніше не мав жодних ілюзій, а після відсидки можу лише підтвердити, що то не надто приємне місце навіть для короткочасного перебування.

І це точно були не шахи з їхніми холоднокровними розрахунками. Ця боротьба точилася навколо честі й моральності. Я просто не міг просити людей вийти на вуличні протести, якщо сам не буду там із ними. Під час одного з мітингів я сказав, що наш слоган має бути таким: «Ми мусимо подолати наш страх», — і я був зобов’язаний дотримуватися цих слів.

Необхідно також зазначити, що ці арешти були лише верхівкою айсберга, малою частиною, яку можна легко побачити. Насправді такі речі відбувалися щоденно по всій Росії. Опозиційних активістів або просто тих, хто мав нещастя перейти дорогу режиму, регулярно переслідували та заарештовували за брехливими звинуваченнями в зберіганні наркотиків, екстремізмі або — остання тенденція — за володіння протизаконним програмним забезпеченням.

Під час мого п’ятиденного перебування в СІЗО я мав можливість поговорити з багатьма «пересічними споживачами» кремлівської пропаганди. Загалом вони були налаштовані доволі співчутливо і, здавалося, зовсім не вірили в численні побрехеньки, які Кремль та спонсоровані ним молодіжні угрупування поширювали про опозицію. Для них я все ще був радянським чемпіоном, а думка про те, що я «американський агент», здавалася такою ж безглуздою, якою вона й була.

Але чому пан Путін так злякався опозиції, якщо все в нього йшло добре? Адже він є або принаймні був тоді людиною раціональною й прагматичною, не схильною до мелодрам. Цифри були відомі, то навіщо жорстокість і кампанія твердої руки, якщо він знав, що Путін та «Единая Россия» легко всіх переможуть? Відповідь полягає в тому, що він поступово усвідомлював, якою нестійкою є структура його влади. Замість того, щоб виглядати царем, вивищуючись над натовпом, Путін починав виглядати просто ще одним параноїдальним автократом, якого скрізь оточують міфічні вороги. Як писав Джордж Бернард Шоу, «найбільший боягуз у в’язниці — це її директор».

Між тим, ситуація ставала дедалі серйознішою. Жорстока пропутінська молодіжна організація «Наши» вже випустила постер, присвячений святкуванню «нищівної перемоги» партії Путіна на парламентських виборах 2 грудня. Там також попереджалося про «ворогів народу Росії» зі мною включно, які намагаються оскаржити результати. Ці терміни чудово узгоджувалися з власною риторикою Путіна про загрози та страх. Готувався ґрунт для подальших утисків.

Паралельно з організацією наших громадських протестів «Другая Россия» також працювала над розробкою структури комунікації, яка була б поза зоною досяжності Кремля. Ми прагнули виявляти щоденні злочини, що коїлися навколо, та передавати цю інформацію до рук правильних людей у пресі, а також урядам вільного світу. Тиск на громадянське суспільство та громадські протести ставав дедалі сильнішим, і я дійшов думки, що така міжнародна комунікація була найбільш багатообіцяючим напрямком наступу. Адже Путін так багато вигравав від економічної та політичної взаємодії із Заходом, що всередині країни був практично неприступним. Нашим пріоритетом було відрізати його від іноземних обіймів. На жаль, лідери так званих провідних демократій світу показали, що не надто поспішають жити за своїми ж заявленими ідеалами.

Ніщо так не символізувало відсутність волі Заходу до протистояння Путіну, ніж саміт Великої вісімки в Санкт-Петербурзі, який проходив 15–17 липня 2006 року. Загалом Велика сімка була неформальним клубом, більше, ніж просто організацією, дивним випадковим зібранням, де зійшлися разом лідери семи найбільших промислових демократій. (Уперше члени цього клубу: Велика Британія, Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія та Сполучені Штати Америки — зустрілися разом у 1976 році. Нещодавно ж Канаду та Італію в переліку країн із найбільшим ВВП обійшли Бразилія та Індія або зроблять це дуже скоро.) 1998-го як так би мовити почесного члена до клубу було запрошено Бориса Єльцина, а потім традиція поширилася й на Володимира Путіна. Те, що Росія приймала той саміт у 2006 році, свідчило про її офіційний вступ до клубу, який багато людей уже давно називали Великою вісімкою замість незручної назви «Велика сімка + 1».

Учасниками зустрічі були Стівен Гарпер від Канади, Жак Ширак від Франції, Ангела Меркель від Німеччини, Романо Проді від Італії, Дзюнітіро Коїдзумі від Японії, Тоні Блер від Великої Британії та Джордж Буш-молодший від Сполучених Штатів Америки. Зазвичай також запрошували президента Європейської Комісії, тому саміт у Костянтинівському палаці в Санкт-Петербурзі відвідав і Жозе Мануель Баррозу.

То був великий момент для Путіна й водночас сумний для російської демократії. Путін любив крутитися серед цих взірців демократії, що абсолютно не заважало йому зневажати те, що вони начебто обстоювали. Запрошення Єльцина було чудовим жестом надії, що вся подальша взаємодія з Росією стане добром для всіх. Натомість Велика вісімка стала ідеальним прикладом шкоди, якої може завдати взаємодія. Адже Путін використовував кожне фото рукостискання, щоб вихвалятися кредитом довіри демократичних лідерів у себе в країні. Було доволі важко пропонувати опозиційні ідеї демократії народу Росії, коли той на кожному телеканалі бачив, як лідери вільного світу вітають Путіна як рівного. Я не втрачав надію, що Захід проявить колективну твердість і поставить участь Росії в клубі в залежність від справжнього стану нашої демократії. Утім, для припинення нарешті членства Росії у Великій вісімці знадобилося путінське вторгнення в Україну у 2014 році.

Під час перебування в Санкт-Петербурзі президент Буш зустрівся з групою директорів російських неурядових організацій та опозиційних фігур — принаймні так йому сказали. Знав він про це на той час чи ні, але кожен учасник тієї зустрічі мав бути попередньо схвалений Кремлем. На мій погляд, жодну людину там не можна було кваліфікувати як опозиційну фігуру, окрім, мабуть, Людмили Алексєєвої, колишньої радянської дисидентки. Яким би смішним не був цей фарс, Тоні Блер не зробив навіть такого символічного зусилля, і замість нього з групою голів неурядових організацій під час саміту зустрілася його дружина Чері Блер.

Коли дивишся на політику умиротворення Росії з боку Заходу в той період, на думку спадає моя улюблена цитата з Вінстона Черчилля: «Якою б чудовою не була стратегія, час від часу слід дивитися на результати». Протягом п’яти років президент Буш говорив про збереження відкритого діалогу з Путіним та про те, як важко він працював, щоб переконати російського лідера, що «в його найкращих інтересах прийняти західні та універсальні цінності»[58]. Це звучало цілком розважливо, але ми не повинні були вірити теорії. Ми мали уважно вивчити приклади з минулого, а крім того, було вже цілком зрозуміло, що стратегія політичного дискурсу та умиротворення щодо Росії провалилася.

На той час, коли відбувалася зустріч Великої вісімки, західні лідери мали вже цілком достатньо прикладів, щоб вжити більш рішучих заходів, якщо вони хотіли, щоб хтось узагалі вірив їхній риториці про сприяння демократії в Росії. Адже санкт-петербурзький саміт пропонував присутнім на ньому головам держав можливість самим побачити, якою поганою стала ситуація. Якби лідери, які так часто говорили про отримання від Росії «змішаних сигналів», схотіли, то побачили б, що єдина суміш, що мала тут значення, складалася з нафти, грошей і влади.

Буш і лідери європейських країн, вочевидь, уважали, що краще залишати такі речі осторонь заради отримання співпраці Росії у сфері безпеки та енергетики. Але, як передбачав колись Солженіцин, така цинічна й неприйнятна з моральної точки зору позиція також довела свою повну неефективність. Просто як у давні часи, Москва стала союзником порушників спокою й антидемократичних правителів по всьому світу. Допомога ядерній програмі Ірану, постачання ракетних технологій Північній Кореї, військового обладнання Судану, М’янмі та Венесуелі, дружба з ХАМАС — так Путін відплатив Заходу за мовчання про стан прав людини в Росії впродовж восьми років.

Тим не менш лідери Великої сімки відмовлялися визнати, що абсурдно звертатися до Росії по допомогу з Іраном, Північною Кореєю або ХАМАС, коли від напруження, створюваного кожним пуском корейської ракети й кожною іранською ядерною погрозою, залежали високі ціни на енергоносії, на яких трималася влада путінської адміністрації. Росія й далі блокувала санкції ООН проти цих небезпечних держав. Дивним було лише те, чому Захід продовжував поводитися з путінською Росією як із союзником.

Зокрема, з метою просування бізнес-інтересів своїх країн європейці також заявляли, що Путін є певним різновидом демократа. Звичайно, можна було очікувати, що лідери держав якоюсь мірою підтримуватимуть свої національні інтереси. Президент Франції Саркозі просував автомобільну компанію «Рено» та нафтову компанію «Тоталь». Канцлер Німеччини Меркель сприяла «Мерседес-Бенц» та «Дойче Телеком». І, безумовно, Берлусконі просував компанії... самого Берлусконі.

Економічна взаємодія продовжувала забезпечувати мільярдні надходження в бюджет Росії, яких так потребував Путін для розширення своїх репресій усередині країни. Замість використання цих контактів на допомогу лібералізації й модернізації російського бізнесу фінансові потоки від них ішли на зовсім інші цілі. Найбільшим експортом Росії була навіть не нафта чи газ, а корупція. Спочатку путінські олігархи запрошували іноземних інвесторів і компанії вкладати кошти в привабливі проекти в Росії. А потім вони пречудово відмивали свої гроші на Лондонській і Нью-Йоркській біржі за допомогою ненажерливих західних банків і політиків, які мріяли лише урвати свій шматок пирога.

Після шести років безперешкодних утисків та відсутності конкуренції путінізм досяг своєї другої стадії. Коли ця людина прийшла до влади в Росії у 2000 році, головним питанням було «Хто такий Путін?». До 2007-го воно змінилося на «Яка природа путінської Росії?» Протягом усього перебування при владі його режим був напрочуд послідовним, проте лідери іноземних держав і західна преса все ще розігрували здивування цілковитою зневагою Путіна до їхніх думок. Він потребував західної допомоги та підтримки, поки ще консолідував владу в Росії. Коли ж це завдання було виконано, Путін більше навіть не вдавав, що його обходить думка решти світу.

Знову й знову ми чуємо плачі: «Невже Путін не розуміє, як погано це виглядає?» Після вбивства багатьох відомих російських журналістів, ув’язнення недружнього до Кремля бізнесмена, витіснення іноземних компаній із їхніх російських інвестицій, побиття міліцією учасників продемократичних маршів, використання газу й нафти для політичного тиску та продажу російської зброї й ракетних технологій державам-спонсорам терору на кшталт Ірану й Сирії західні лідери можуть лише сказати: «Путін заплутався!» Чому? На відміну від політиків у демократичних країнах, Путіна абсолютно не турбує, як там щось виглядає, поки він знає, що ніхто не почне діяти, аби його зупинити. Єдиний імідж, який його турбує, — це імідж крутого хлопця всередині країни, а відкрите ігнорування слабких скарг західних лідерів лише допомагає йому в цьому.

Питання в тому, якого штибу керівництво країни може продовжувати таку ганебну поведінку та де таке керівництво закінчить. Путінський режим діє на аморальній основі, чим повністю відрізняється від західних урядів, які ніяк не можуть зрозуміти, що ж відбувається за середньовічними червоними стінами Кремля. Тому у 2007 році я став постійним розяснювачем дій Путіна у своїх статтях і лекціях.

Протягом цього перехідного періоду від крихкої демократії до повномасштабної диктатури путінське правління — унікальна модель в історії. Частково це була олігархія з невеличкою бандою тісно пов’язаних між собою багатіїв. Частково це була феодальна система, розбита на напівавтономні князівства, де збирали феодальні побори з простих людей, які не мали жодних прав, а менші власники платили більшим власникам. І поверх усього цього був тонкий наліт демократії, достатній лише для того, щоб Росію прийняли до Великої сімки, а гроші олігархів безпечно зберігалися в західних банках.

Як я написав у «Волл-Стрит Джорнал» у липні 2007 року, якщо ви справді бажаєте глибоко зрозуміти режим Путіна, ви маєте піти до книгарні. Не для того, щоб купити праці Карла Маркса або Адама Сміта. Не потрібен вам також Монтеск’є чи Макіавеллі, хоча автор, якого ви шукаєте, також італійського походження. Пропустіть цього разу й «Доктрину фашизму» Муссоліні (але запам’ятайте її на майбутнє...) та й увесь розділ політичної науки. Ідіть прямісінько до відділу художньої літератури й купіть усе, що зможете знайти з написаного Маріо П’юзо. Добре буде почати з трилогії «Хрещений батько», але не залиште без уваги також книги «Останній дон», «Омерта» й «Сицилієць».

Сходження Володимира Путіна та його пітерського клану до влади іноді називають макіавеллівським. Як на мене, значно краще його описують досягнення дона Віто Корлеоне: павутиння зрад, таємність і розмиті кордони між бізнесом, владою та криміналом — усе це є в книгах П’юзо.

Історик може поглянути на Кремль у 2007 році й побачити там елементи корпоративної держави Муссоліні, латиноамериканської хунти та мексиканської псевдодемократичної машини — Інституційної революційної партії. Натомість прихильник П’юзо бачить режим Путіна значно ясніше: жорстка ієрархія, примус, залякування, імідж крутого хлопця, довга вервечка зручних смертей серед головних його критиків, знищення зрадників, кодекс мовчання й вірності, а понад цим мандат на збереження грошових потоків. Інакше кажучи, це мафія.

Поки ви вірні капо, він вас захищатиме. Якщо хтось із внутрішнього кола піде проти капо, його позбавлять життя. Одного разу найбагатша людина Росії Михайло Ходорковський уже захотів піти прямим шляхом і керувати своєю нафтовою компанією «Юкос» як легальною корпорацією, а не як іще однією складовою путінської «КДБ Інкорпорейтед». І що ж? Він швидко опинився в сибірській колонії, його компанію розтягли й розікрали, а її рештки поглинув державний мафіозний апарат «Роснефти» й «Газпрому». Приватні компанії поглиналися державою, тоді як активи державних компаній переводилися на приватні рахунки. Держава й корпорації поступово зливалися в одне ціле. Це виглядало як спотворене поєднання моделей Адама Сміта й Карла Маркса, де прибутки приватизували, а видатки націоналізували.

Згадаймо Олександра Литвиненка, який був співробітником КДБ, але порушив кодекс вірності, коли втік до Великої Британії. Гірше того, він порушив закон мовчання, зустрічаючись із пресою та навіть публікуючи книги про брудні справи Путіна та його наймитів. Ні, його не застрелили під час риболовлі в старомодному стилі «Хрещеного батька». У листопаді 2006 року його отруїли в Лондоні полонієм, що стало першим відомим випадком ядерного тероризму. Кремль відмовився видавати головного підозрюваного в тому вбивстві, і згодом Велика Британія поклала справу на полицю, повернувшись до неї лише у 2014-му, коли путінське вторгнення в Україну нарешті переконало британців, що взаємодія з цим режимом більше неможлива.

Протягом семи років від обрання Путіна президентом і до моменту вбивства Литвиненка західні лідери намагалися змінити Кремль добрими словами й поступливістю. Вони вірили, що зможуть інтегрувати Путіна та його банду до системи чесної торгівлі й чесної дипломатії вільного світу. Натомість сталося навпаки. Кремль не змінював свої стандарти, а нав’язував їх зовнішньому світу. Адже мафія корумпує все, до чого торкається. Бартер на права людини почав здаватися прийнятним. А крім того, Путін та його наближені отримали від західних лідерів і підприємств індульгенцію, водночас роблячи тих самих лідерів і підприємства співучасниками своїх злочинів.

За такого зростання цін на енергоносії спокуса торгувати з Кремлем стала майже пропозицією, від якої не можна відмовитися, і багато хто навіть не намагався це робити. Шредер і Берлусконі просто не могли їй опиратися, тому дуже скоро потонули в компромісах. Потім ми побачили виставу, коли Ніколя Саркозі обстоював інтереси французької енергетичної компанії «Тоталь» у контракті на розробку газового родовища Штокман разом із «Газпромом».

Тоді ми теж намагалися попередити всіх, що іноземні компанії та інвестори не є в Росії недоторканними. Компанія «Шелл» переконалася в цьому на власному досвіді, коли Кремль виштовхав її з газових родовищ «Сахалін 2» у 2006-му, а «Бритиш Петролеум» засвоїла це у 2008-му, коли її генеральний директор змушений був утекти з Росії, побоюючись за своє життя. Звичайно, обидві компанії скоро прискакали назад, бажаючи отримати ще прибутки. Той, хто збирається інвестувати в «КДБ Інкорпорейтед», має пам’ятати, що там сидять дуже й дуже активні акціонери.

На випадок, якщо ви забули історію про «Газпром», Ґергардта Шредера та його любого друга Володимира, її подробиці слід нагадати. Не тому, що всіх має турбувати, як Шредер проводить свої дні, а через методи Кремля, які ця угода відкрила світу без жодного граму сорому. Адже те, що стало черговим невеличким кроком для Путіна, на Заході було сприйнято як гігантський стрибок для корупції. Коли Путін вторгся в Україну 2014 року, саме такі оборудки й тисячі їм подібних майже унеможливили для Європи від’єднання від Росії, не кажучи вже про початок ефективної протидії.

Лише через кілька днів після того, як довелося залишити посаду канцлера Німеччини в листопаді 2005 року, Шредер переконався, що йому не дозволять підвищити високий рівень безробіття, який він залишив після себе. Колишній посадовець отримав непогане місце в російському енергетичному гіганті «Газпром» — головній компанії суперечливого проекту газопроводу, який Шредер активно підтримував під час свого канцлерства. Сумнівна етика такого кроку й швидкість, із якою він був зроблений, викликали багато очевидних запитань. Зокрема, людей цікавило, чи не зловживав Шредер своєю владою заради просування цієї угоди, особливо враховуючи його переважно програшну виборчу кампанію проти Ангели Меркель. Але фундамент для нової роботи екс-канцлера був закладений іще раніше, у межах добре організованої операції, що принесла йому капітал, а потім і посаду.

Маттіас Варніґ, як голова російських операцій німецького «Дрезднер Банку», першим долучився до угоди, придбавши в серпні 33 відсотки акцій «Газпромбанку». («Дрезднер Банк» також допоміг Кремлю розтягти рештки «Юкоса».) Відповідно Варніґ отримав високу посаду в компанії «Північноєвропейський газопровід». Нарешті все було готове для прибуття пана Шредера.

Угода також передбачала «залишити все в сім’ї», оскільки Варніґ колись був шпигуном таємної поліції НДР (штазі), у той самий час, коли Путін був чинним співробітником КДБ у Дрездені. Хоча, як сказав сам Путін, «колишніх співробітників КДБ не буває». З цієї історії можна було зробити два висновки. Менший полягав у тому, що найвпливовіших політиків і бізнесменів Німеччини можна купити так само, як російський олігарх купував аристократичний баварський маєток заради доступу у вищий світ. При цьому більша й темніша частина картини полягала в тому, що наріжним каменем своєї правлячої кліки Путін зробив енергетичні ресурси всієї країни. Він та його наближені повністю стерли кордони між громадськими й приватними активами та владою.

У Росії ніхто не міг зрозуміти: «Держава керує “Газпромом” чи “Газпром” державою?» Путін зробив своїм пріоритетом посилення неправедних зв’язків між внутрішніми й зовнішніми цілями його режиму й компанією, що забезпечує більшість потреб Центральної та Східної Європи в природному газі. Вона є не просто державною компанією — вона є самою державою. Головою «Газпрому» на той час був Дмитро Медведєв, якого нещодавно призначили першим віце-прем’єр-міністром. Інший російський енергетичний гігант «Роснефть» очолював заступник голови путінської адміністрації Ігор Сєчін. Але це була не єдина причина, чому «Роснефть» не стала об’єктом розслідування через тіньове поглинання головного активу «Юкоса» — компанії «Юганскнефтегаз» за допомогою фіктивного аукціону. Розуміючи поняття la famiglia («родина») буквально, донька Сєчіна стала дружиною сина тодішнього генерального прокурора Росії Володимира Устінова.

Отже, Шредер не просто приєднався до російської компанії — він приєднався до путінської адміністрації. При цьому ціною Шредера «Газпром» і путінський режим набули легітимності в очах Заходу. Подібні угоди також забезпечували Путіну безцінне джерело пропаганди. Поклавши колишнього канцлера Німеччини в кишеню, він міг скрізь розповідати про цей вдалий хід, тоді як контрольовані державою ЗМІ подавали це як приклад того, що Захід турбують лише гроші й нафта.

Тоталітарні режими всього світу полюбляють розповідати своїм громадянам, що, незважаючи на весь їхній удаваний інтерес до демократії та прав людини, американці й західні європейці є такими ж корумпованими, як і їхні власні лідери. Коли така фігура, як Шредер, колишній голова третьої найбільшої промислової демократичної країни у світі, з ентузіазмом вступає в союз з авторитарними катами, це завдає величезної шкоди продемократичному руху в Росії та деінде. Використання енергетики як політичної зброї є перевіреною й правильною тактикою, і взявши на роботу Шредера, «Газпром» міг діяти ще більш безкарно.

Це була нова стратегія Кремля: кооперація й заспокоєння Заходу шляхом наймання відомих осіб. Логіка підказує, що коли винні всі, не винен ніхто. Ми вже бачили ціну, сплачену за цю політику непомічання зла на прикладі утисків громадянських свобод, а також війни в Чечні. Проте з цією новою тактикою західним лідерам доводилося вже опиратися не лише голосу сумління, але й голосу їхніх банківських рахунків. Усіх накрила одна й та сама токсична хмара нафти, газу, політики, залякування й репресій.

Ми, члени російської опозиції, роками казали, що, хоч Путін був нашою проблемою, скоро він стане проблемою загальносвітовою. Як правило, наші попередження ігнорувалися. Навіть після численних гучних сигналів, коли загрози матеріалізувалися у 2008 році у вигляді російських танків, які вторглися в Грузію, лідери вільного світу виявились абсолютно не готовими на це реагувати. Політика взаємодії провалилася, але вони не знали жодних інших методів, які можна було б спробувати. Висилання дипломатів та обмеження офіційних візитів не збиралися давати хоч якийсь результат. Моя ж пропозиція тоді була такою самою, як і сьогодні: одночасне скорочення взаємодії й використання економічного важеля наявної взаємодії для тиску на тих, кому вона вигідна в Росії.

За іронією долі путінським елітам подобалося тримати свої гроші там, де вони могли довіряти верховенству права, і після теплої зустрічі на саміті Великої вісімки в Санкт-Петербурзі Путін та його багаті поплічники мали всі причини вірити, що їхнім грошам на Заході нічого не загрожує. Обмеження доступу до них або навіть погроза цим могла б дати сильний стримувальний ефект. Натомість спільний бізнес та умиротворення продовжувалися, як завжди, неначе нічого не сталося. Головні міфи взаємодії полягали в тому, що вона (1) лібералізує невільні держави та (2) забезпечує важелі впливу на них, якщо вони не лібералізуються. Перший уже довів свою помилковість. Другий провалився тому, що вільний світ відмовляється використовувати свій важіль впливу у спосіб, яким зазвичай залюбки користуються диктатори.

До речі, я ніколи не закликав до бойкоту Росії. Адже вільний світ робить також великий бізнес із Китаєм, Саудівською Аравією та іншими диктатурами. Він просто не дає їхнім лідерам демократичних мандатів довіри, як це було зроблено з Путіним. Окрім того, важко уявити еліти якоїсь іншої войовничої жорстокої держави, які живуть у розкоші в західних столицях. Фаворити та олігархи вірні Путіну, бо він є саро di tutti сарі та пропонує їм захист. Вони можуть жити в Росії, як хочуть, і, поки лишаються вірними, можуть вільно багатіти й вивозити свої гроші до Америки, Британії та взагалі куди завгодно. Ось чому я наполягав на прийнятті законів, які б перервали цей зв’язок і зруйнували здатність Путіна захищати свою банду, і ось чому Росія так намагалася не допустити їхнього прийняття.

Не було жодних причин припиняти ділові відносини з Росією. Одначе зробити це в той час було як ніколи важливо. Адже мафія завжди бере й бере, а дає лише з багатьма умовами.