Зима наближається

1 КІНЕЦЬ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ ТА РОЗПАД СРСР

Усередині літа 1989 року я дав довге інтерв’ю журналу, що просто-таки уособлював загниваючий Захід в уяві радянських людей, — «Плейбою». Але в Радянському Союзі подив викликала не лише назва журналу, у якому вийшло інтерв’ю. Незважаючи на дедалі ширшу атмосферу гласності, відкритості між Америкою й СРСР та поступовий відхід від політичних репресій за часів перебудови Михайла Горбачова, моя щира критика радянського суспільства, а особливо моє захоплення Америкою й американцями стали чимось скандальним. Тоді здавалося ще малоймовірним, що через п’ять місяців, 9 листопада, упаде Берлінська стіна, а вже місяць по тому Горбачов та президент Джордж Буш-старший проголосять, що СРСР та Сполучені Штати більше не вороги. Але навіть за таких швидких змін навколишньої дійсності мої тодішні коментарі здалися декому в Кремлі схожими на зраду.

«ПЛЕЙБОЙ»: «Ви говорите, як американець. Американці завжди прагнуть перемоги».

КАСПАРОВ: «Це типова людська риса, і це доводить, що американці є дуже близькими до істинної природи людини».

Для радянських чиновників, просякнутих міфом про моральну перевагу комунізму й радянської людини, подібні коментарі були доволі серйозними. У нинішньому світі це може здаватися дивним, а то й катастрофічно жорстоким, але соціалістична ідеологія та моральність становили дуже вагому частину арсеналу Холодної війни. Коли радянські спортивні функціонери напустилися на мене за бажання залишити в себе призи за шахові перемоги, вони проклинали не лише мою непокору, але й відсутність у мене соціалістичної солідарності. Слова про те, що сусіди в Баку сприймуть моє бажання володіти виграним у Німеччині «Мерседесом» як нормальне та здорове, уважали тоді радикальними та підривними.

Звісно, моє інтерв’ю не стало аж таким публічним скандалом, як поява оголеною в тому самому журналі російської актриси Наталії Негоди на початку року, після її ролі в стрічці «Маленька Віра», що шокувало ханжеське радянське суспільство. Її фото та моє інтерв’ю у виданні, що було все ще забороненим у СРСР, а також спровоковані ними сконфужені відгуки чітко характеризували період перебудови. Пробні кроки нашої країни до більшої відкритості піддавали танталовим мукам, але ми й раніше знали, що нас можуть покарати, а реформи згорнути. На той час більше не було жодних чітких правил і все більше й більше людей знаходили в собі сміливість перевіряти, де саме проходять межі в цей момент.

1987 року Горбачов сказав, що хоче побудувати «соціалізм із людським обличчям» за методом Олександра Дубчека, на що я відповів, що монстр Франкенштейна також мав людське обличчя. Комунізм іде проти людської природи й може триматися лише на тоталітарних репресіях. Без зовнішньої допомоги або величезної кількості природних ресурсів на кшталт нафти репресії призводять до економічного застою. А тоді — моральний та духовний застій суспільства, де успіх та перевага окремої особистості ледь не під забороною.

Безумовно, сталися конкретні події, що допомогли виявити фатальні вади комуністичної системи та спонукали Горбачова до його відчайдушних спроб реформувати й урятувати країну. Однією з них стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції в Україні у квітні 1986 року. Те, як ліквідовували наслідки цієї аварії, виявило страшні рівні некомпетентності, корупції та брехливості влади, немов у якійсь банановій республіці. (Ми з Анатолієм Карповим віддали на допомогу жертвам Чорнобиля призовий фонд нашого матчу за звання чемпіона світу 1986 року.) Окрім того, була ще радянська війна в Афганістані, що до 1989 року тривала вже десятиліття й виявилася так само неефективною, непопулярною та дорогою, як і більш пізня операція США та НАТО.

Завдяки переважно зростанню впливу на радянських людей новин, ідей та думок, особливо із зовнішнього світу, радянський істеблішмент опинився перед дилемою. Якщо чиновники реагуватимуть, як завжди, і суворо каратимуть за незначні проступки, вони втрачатимуть довіру як реформатори та підтверджуватимуть слова критиків, що радянське суспільство є відсталим і застійним. Але вони також розуміли, що якщо дозволятимуть трохи критики, це заохочуватиме говорити інших. Тому реакція чиновників ставала дедалі більш розгубленою та непослідовною. Саме різноманітні прояви цієї дилеми й стали тим, що врешті розвалило Радянський Союз, незважаючи на відчайдушні спроби Горбачова втримати його купи.

Ще задовго до падіння Берлінської стіни багатьом із нас по «неправильний» бік «залізної завіси» стало зрозуміло, що важливі зміни неминучі. Ми не мали жодної гадки, якої форми вони набудуть або з чого можуть початися, але це був цілком новий досвід для більшості радянських людей — серйозно та відкрито обговорювати все, що стосується політичної трансформації або нового напрямку для країни. І ми були невпевнені, чи то є реальні демократичні реформи, чи просто відволікання на кшталт «однопартійної демократії», аби допомогти Горбачову зібратися із силами проти старої радянської гвардії та виграти час для його провальної економіки. Люди на вулиці говорили про етнічне насильство, що вже супроводжувало рухи за незалежність у багатьох республіках. Ми гадали, чи не почнуть мільйони людей помирати з голоду, перш ніж економічні реформи нарешті відбудуться.

26 березня 1989 року в СРСР пройшли перші реальні вибори з часів його утворення в 1922-му. Новостворений З’їзд народних депутатів був покликаний надіти демократичну личину на Верховну Раду Радянського Союзу — орган, який усе ще зосереджував у своїх руках реальну владу. Але Комуністична партія здобула лише 85 відсотків місць (замість звичних 99,9 відсотка), і серед незалежних бунтівників з’явився Борис Єльцин, який із небаченим доти результатом переміг за округом у Москві кандидата від Горбачова.

За іронією долі лічені експерименти СРСР із демократії спочатку мали найбільший вплив за межами Радянського Союзу, а саме в Польщі. Видовище справжніх виборів у СРСР, хай навіть неоковирних та поверхових, дало полякам поштовх для їхнього власного, значно більш ґрунтовного експерименту. Замість того, щоб прийняти мрію Горбачова про соціалістичну реформу, Польща повністю скинула своїх комуністичних господарів, а решта країн Варшавського договору швидко наслідувала її приклад.

Нинішні деспоти багатьох колишніх радянських країн пережили це, зрозуміли небезпеку «шпарин у стіні», тобто дилеми свободи слова, і дуже тяжко попрацювали, щоб уникнути цього у своїх країнах. Путін та інші пострадянські диктатори розглядають те, що сталося з режимом Горбачова, як негативний приклад. Ось чому вони так жорстко реагують на політичну критику навіть у маленькому блозі або на одного-єдиного протестувальника з плакатом.

Сучасні диктатури вчилися на помилках своїх попередників. Вони знають, що якщо не зробити випускний клапан, утворюється вибухова енергія. Тому й створили простір для дивного різновиду контрольованої незгоди. Радіостанції та веб-сайту «Эхо Москвы» дозволяють транслювати й публікувати критичні матеріали про Путіна, тоді як менші та не такі поступливі майданчики для незгоди, як-от мій новинний сервіс «Kasparov.ru», з російського Інтернету виганяють. Я був головою «Эха» протягом 1991–1996 років, коли ця радіостанція була незалежною. Тепер вона, усе ще зберігаючи опозиційний характер, належить медіа-групі державного енергетичного гіганта «Газпром» і працює, знаючи, що в будь-який момент «Эхо» можуть закрити.

Аналогічно і з мітингами протесту: їх можна реєструвати та можна проводити, але їхні організатори та учасники однаково можуть зазнати переслідувань. Це все частина продуманої сучасної гри в псевдодемократію та псевдовибір, що також включає вибори із заздалегідь визначеними результатами та одностайність телевізійних каналів, де лише трохи відрізняється позиція щодо того, як чудово Путін дає всьому раду.

«Кольорові революції», пов’язані з продемократичними рухами в Грузії 2003-го (Революція троянд) та Україні 2004-го (Помаранчева), також викликають страх серед автократів, які вживають попереджувальних контрзаходів проти молодіжних рухів, неурядових організацій з іноземними зв’язками та, здавалося б, зовсім дрібних майданчиків для свободи слова на кшталт незалежних радіостанцій. Але саме радянський досвід по-справжньому налякав Путіна та решту й продовжує далі формувати їхній світогляд і поведінку. І лише мій власний досвід як радянського та російського громадянина дозволяє мені розуміти путінські кроки та мотиви.

Дуже важко описати життя в комуністичній державі тим, хто ніколи в такій не жив. Людський дух — гнучка річ, і він схильний підлаштовуватися під обставини, як тільки може, аби не втратити будь-яку надію. Існує також солідарність знедолених, яка пояснює, чому розповіді про багатий Захід мали таку руйнівну силу в СРСР. Адже значно важче зберігати стійкість перед бідами, коли ви бачите, що ваші сусіди живуть значно краще за вас. Це людська природа, основа споживчого капіталізму вільного ринку, а також причина того, чому комунізм був і залишається таким помилковим та чужорідним.

Улітку 1989 року, коли я давав інтерв’ю журналу «Плейбой», моя власна сміливість була продуктом молодості, успіху, подорожей та життя, проведеного на здоровій відстані від Москви. Того року мені виповнилося лише двадцять шість, і вже з 1985-го я був чемпіоном світу з шахів. Я був національним спортивним героєм у схибленому на шахах СРСР і все ще жив у своєму рідному місті Баку в Азербайджані, одній із закавказьких республік, що разом із Вірменією та Грузією була найвіддаленішою крайньою точкою розлогої радянської імперії. (Як я люблю жартувати, виступаючи в Сполучених Штатах, я народився на Далекому Півдні, одразу за Грузією.) Заходячи в Каспійське море за дві тисячі кілометрів від Москви, Баку здавалося віддаленим колоніальним форпостом, яким, по суті, і було.

Звідти, з мого тренувального табору на березі моря, промовляючи до інтерв’юера, я мав упевненість сказати: «Усі люди мають однакові нормальні людські прагнення. Сьогодні у світі можуть бути дві політичні сфери, але нормальний спосіб життя існує лише в одній із них, і це не тут, у Радянському Союзі. Життя тут є тим, що я міг би назвати викривленим відображенням нормального. Це як жити в будинку із дзеркал. І єдиний спосіб вибратися — розбити ці дзеркала. Протягом багатьох років я мав відчуття, що щось не так навколо нас тут, у Радянському Союзі; коли я подорожував Заходом, це відчуття лише посилилося. Я прагну того самого, що й усі інші, — нормального життя, коли людина може добре жити та мати можливість для нормального самовираження. Для мене дуже важливо спробувати принести нормальне життя моєму народу. Денне світло».[1]

Сьогодні я пишаюся тими словами, адже вони засвідчують, що я був послідовним у своїй боротьбі. І через двадцять шість років я відданий ідеї принесення «нормального життя» тим, хто живе в будинку із дзеркал диктатури. Трагедія в тому, що ця боротьба все ще є необхідною в Росії через багато десятиліть після краху Радянського Союзу.

Свого часу побутувала безліч міфів та непорозумінь щодо розпаду СРСР, але цього й слід було очікувати. Ті самі західні експерти, політики та науковці, які не бачили передумов для падіння Берлінської стіни, поки німці не ринули потоком через кордон, були також сліпі до того, як швидко сили, випущені назовні реформами Горбачова, можуть вийти з-під його контролю.

Моя популярність та природна відкритість часто давали мені можливість обговорювати політику з людьми, рейтинг яких у цій царині був значно вищим за мій. Мене завжди дивувало, як сильно вони перебільшували стабільність комунізму в Європі, а також самого СРСР. Неначе забували, що стіна, зведена руками людей, тими ж руками може бути зруйнована.

Мені на згадку спадало декілька випадків. У жовтні 1989 року я відвідав одну вечірку, де обговорював майбутнє Європи з Генрі Кіссинджером та Джонатаном Бушем — братом тодішнього президента. Вони сміялися й навіть трохи покепкували з мене, коли я сказав, що до кінця року в Європі може не залишитися жодного комуністичного режиму. Навіть зауважили щось на кшталт того, що я просто типовий молодий усезнайка, чиї шалені думки базуються на оптимізмі та загальній атмосфері змін, а не на роках вивчення та аналізу. І, можливо, вони мали рацію, але і я теж.

На початку 1990 року після багатообіцяючої зустрічі з редколегією «Волл-Стрит Джорнал», що вилилася в тривалу співпрацю, редактор Боб Бартлі запросив мене виступити в «РЕНД Корпорейшн» у Лос-Анджелесі. Там голова «РЕНД» сказав, що мені варто познайомитися з його другом Брентом Сковкрофтом, радником Буша з національної безпеки та ветераном великої політики, який обіймав ту саму посаду ще за часів президента Форда в 1970-і. На тій зустрічі в Білому Домі я також познайомився з Кондолізою Райс — експертом щодо Росії, яка потім стала директором радянського департаменту при Раді національної безпеки США.

Вони питали мене про Бориса Єльцина, який тоді був головним критиком та конкурентом Горбачова в Росії. Вони називали Єльцина шибайголовою й п’яницею, а я у відповідь міг лише питати, про що саме вони хочуть почути: про його характер чи політичне майбутнє. Мене шокувало, що ці експерти здавалися зовсім необізнаними щодо політичних реалій у Росії, де Єльцин явно набував популярності, а Горбачов лише розпорошував сили та втрачав її. Було зрозуміло, що вони спілкуються лише зі своїм добрим другом Горбачовим та іншими людьми всередині Кремля. Зрештою саме там були влада та ядерна зброя.

На цій більш офіційній зустрічі краще було промовчати, але мене вразило, якими спокійними та неуважними політики здавалися щодо того, що, на моє переконання, було цунамі змін, яке накочувало на Східну Європу та СРСР. Їх значно більше цікавила механіка реформ, які пропонував Горбачов, аніж той факт, що всі люди на вулицях від Берліна до Владивостока наразі відчували прагнення та здатність відкрито скаржитися на своїх політичних лідерів. Я сказав Сковкрофту, що Єльцина, безумовно, оберуть до російської Верховної Ради в травні й що він зможе скористатися депутатським мандатом, аби й далі кидати виклик Горбачову. Не думаю, що Сковкрофт мені повірив, і розумію, що він та Білий Дім більше турбувалися про збереження добрих стосунків із Горбачовим, аніж про щось інше.

Зосередження на турботах Кремля та Горбачова означало недооцінку широко дестабілізаційного впливу єльцинської битви «Росія проти СРСР», що й згодом визнає Сковкрофт у книзі 1998 року, написаній разом із президентом Бушем: «У ретроспективі, коли Єльцин почав заперечувати владу Союзу та партії й заново стверджувати політичний та економічний контроль Росії над республіканськими внутрішніми справами, він атакував самі підвалини радянської держави, розхитував корені її політичної структури»[2]. Саме так, і йому це вдалося. Непогано для шибайголови!

У квітні 1990 року в автівці, що їхала повз французькі села, я сказав інтерв’юерові Фреду Вайцкіну, який надалі збирався стати біографом: «Комунізм помер. Наступного року, у 1991-му, Радянський Союз перестане існувати. Це точно. Запам’ятайте мої слова. Наступного року «імперії зла» вже не буде. Ми матимемо в моїй країні приватну власність. Багато республік здобудуть незалежність»[3]. Переповідаючи цю розмову у своїй книзі «Смертельні ігри», Вайцкін додав, що мої передбачення здалися йому «необгрунтованими, навіть легковажними», адже вони мали так мало спільного із загальноприйнятою думкою тих днів.

Думаю, приблизно тоді я й почав виробляти імунітет до вирячених очей та піднятих брів інтерв’юерів, експертів та політиків. Цей імунітет продовжує добре служити мені й сьогодні. Безумовно, мої передбачення не стовідсоткові, але я краще говоритиму від душі, ніж стримуватимуся через те, що про мене можуть подумати інші, особливо щодо важливих тем. Я не мав жодних сумнівів, коли кричав, де тільки міг, про явну загибель комунізму та потребу в посиленні тиску Заходу заради демократичних реформ у СРСР.

Особливо мене розлютило те, що в Західній Європі та Америці Горбачова вітали, наче чемпіона світу зі свободи. Насправді ж, як я сказав Вайцкіну того вечора у Франції, «Горбачову вдалося переконати Захід, що його боротьба є боротьбою гідної людини за краще майбутнє. Це брехня. Він останній голова комуністичної держави, який намагається врятувати все, що зможе»[4].

Саме так і було й залишається досі, незважаючи на Нобелівську премію миру та понад два десятиліття ревізіоністської брехні Горбачова. Але я також мав особисті причини для ворожості до людини, яка стала першим та останнім президентом Радянського Союзу.

Річ у тому, що між моїм рідним Азербайджаном та Вірменією завжди існувала велика напруженість, але під кінець існування Радянського Союзу масштаб міжетнічного протистояння став безпрецедентним. Із розвитком регіональних рухів за незалежність протести та жорстока риторика також посилилися. Радянська гегемонія тримала конфлікт між цими двома територіями під контролем, але коли Москва заплющила очі, регіон вибухнув як політичними рухами, так і насильством. Після погрому вірмен у Сумгаїті в лютому почалася дворічна кровна ворожнеча та еміграція вірмен. Як потім і в Баку, реакція офіційного Кремля була непевною, і, коли почалося насильство, війська прибули запізно. Як сумно пожартував тоді один письменник, британські війська швидше дісталися до Фолклендів, аніж радянські міліція та війська до Сумгаїта.

1988 року вірменське населення мого рідного міста Баку становило близько чверті мільйона. На січень 1990-го єдиними вірменами, що залишалися в місті, переважно були члени змішаних родин включно з моєю. Тим не менш у Баку спалахнуло насильство, і протягом семи довгих днів та ночей місто та його околиці тероризували банди, що закликали вигнати всіх вірмен. Було вбито понад сто людей, а ще близько тисячі поранено. Мені тоді дуже пощастило найняти літак та допомогти рідним, друзям і всім, кому зміг, утекти під покровом ночі.

Цієї трагедії цілком можна було уникнути. У місті розквартировувалося одинадцять тисяч солдатів радянських внутрішніх військ, але вони не мали наказу втручатися. Минуло близько тижня після того, як у нападників закінчилися жертви, аж поки генерал Олександр Лєбєдь не ввів радянські війська й не було встановлено військовий стан. На той час майже всі з п’ятдесяти тисяч вірмен, які залишалися в Баку, уже втекли. Неможливо уявити, що напади могли бути так ефективно скеровані в місті такого розміру без усеосяжної внутрішньої інформації та координації.

Я вважаю, що Горбачов хотів, щоб спалахи насильства стали приводом для посилення прямого контролю над цими гарячими точками радянської імперії. Він дозволив подіям іти своїм ходом, а потім послав війська, щоб усіх придушити та силою наставити лояльних Москві лідерів. Цей погром призвів до моєї єдиної зустрічі з Горбачовим у Кремлі через кілька днів після входження армії Лебедя до Баку 20 січня. Я хотів поговорити про 120 людей, які були вбиті, та десятки тисяч, які були змушені покинути рідні домівки. Що він збирається робити з розгортанням збройної конфронтації між азербайджанцями та вірменами? Але Горбачов проігнорував цю лінію обговорення й лише питав у мене, хто має стати новим першим секретарем Комуністичної партії Азербайджану.

Я продовжував робити все, що міг, аби допомогти привернути увагу до подій у СРСР. Я оголосив, що, якщо виграю в 1990 році матч за звання чемпіона світу з шахів проти Карпова, то продам свій приз і витрачу гроші на створення фонду для вірменських біженців із Баку, що я й зробив. Вийшло приблизно десять мільйонів рублів, 300 тисяч доларів на той час. Ми з мамою переважно керували цим фондом із мого дому в Москві, де мені доводилось особисто контактувати з численними біженцями. Їхні болючі розповіді лише посилили мою антипатію до Горбачова.

До речі, напередодні матчу 1990 року, п’ятого поспіль проти Карпова, що проходив у Ліоні та Нью-Йорку, стався інцидент щодо того, який прапорець стоятиме на столі біля мого імені під час ігор — радянський серп і молот чи відроджений дореволюційний російський триколор. Визнаю, це може прозвучати надто тривіально. Але для мене, як і для радянської культури, одержимої символами, політикою та шахами, це було дуже важливо. До розпаду Радянського Союзу залишався ще понад рік, і організатори матчу в Нью-Йорку дуже не хотіли його політизувати або засмутити радянських чиновників. Зрештою, це не фільм «Роккі» з американським переможцем — грали двоє росіян. (Як американці, зокрема, воліли називати всіх радянських людей, як би неправильно це часто не було. Американський чемпіон світу Боббі Фішер якось заявив, що збирається «побити всіх росіян» на турнірі, коли насправді його супротивниками були естонець, латиш та вірменин!)

Я ж якраз хотів політизувати матч, тому наполіг на своїй вимозі й на певний час отримав своє. Після чотирьох ігор обидва прапорці були прибрані зі столу через протести радянської делегації. Тоді я почав надягати на решту ігор помітний значок із російським прапорцем. Як би я не любив шахи й скільки б вони для мене не зробили, я завжди знав, що в житті є більш важливі речі. На щастя, моя «нелояльність» до богині шахів Каїсси рідко коштувала мені за шаховою дошкою так багато, як це могло бути. Незважаючи на потрясіння від подій у Баку та відволікання на російську політику, які дуже почастішали під час підготовки до зустрічі з Карповим, мені вдалося вирвати чергову перемогу в матчі за звання чемпіона світу. І я зробив це, демонструючи біло-синьо-червоний прапор демократії та спротиву.

Навіть ті західні критики, які визнають, що Горбачов ніколи не прагнув кінця комунізму чи СРСР, усе ж вихваляють його за «те, що не послав танки», коли почала розвалюватися «залізна завіса» й радянські республіки побігли від Москви, як вода з гори. Проте я б відмовив Горбачову навіть у такій малій порції слави. По-перше, він таки використав військову силу в кількох місцевостях, особливо в Прибалтиці. Так, він міг наказати радянським військам згорнути вибори, заарештувати лідерів опозиції та відкрити вогонь по протестувальниках. Але чи послухалися б вони? Навіть якби деякі з них підкорилися наказам Москви та повбивали тисячі людей, це лише прискорило б власний жорстокий кінець Горбачова, а він точно не був самогубцем.

Для Горбачова також було б дуже нерозумно почати ризиковану військову операцію в Угорщині або Чехословаччині, коли він мав потурбуватися про стабільність у самому СРСР. Адже коли горить ваш дім, ви не відправите пожежників до сусідів. Окрім того, скрізь виникали проблеми з продуктами харчування, а також вибухали політичні рухи за незалежність. Горбачов не послав танки лише тому, що намагався силою втримати СРСР купи, адже усвідомлював, що було вже запізно, і розумів, що це може коштувати йому власної голови. І вже до середини 1991 року, коли все повністю почало розвалюватися, він дістав удар у відповідь. Це сталося після того, як радянські війська вбили десятки та поранили сотні людей поблизу телерадіоцентру у Вільнюсі в січні 1991-го, коли литовці відмовилися відступитися від їхньої декларації про незалежність (яку Литва прийняла в березні 1990-го першою з радянських республік). Єльцин, на той час уже президент Російської Федерації, негайно засудив насильство й закликав до виведення всіх радянських військ із Прибалтики. Іноземні лідери також засудили придушення спротиву, і Горбачов зрозумів, що може втратити симпатії Заходу та мільярди доларів допомоги, яких він потребував, щоб мати хоч якусь надію зберегти владу.

Радянський Союз не мав республік, коли офіційно розпався 25 грудня 1991 року. (До речі, ця дата не спричинила особливого резонансу в Росії, де Різдво святкували на православний лад 7 січня, якщо взагалі святкували.) Російський президент Борис Єльцин досяг успіху в поступовому перетягуванні влади від Горбачова та переході керівництва й контролю до Росії. Три прибалтійські держави, Вірменія та Грузія на той час уже давно проголосили свою незалежність і були прийняті в ООН. Для решти ж шлюзи відкрив невдалий путч 19–21 серпня.

Сподівання Горбачова сформувати новий Союз розлетілися на друзки, коли стало відомо, що старі реакціонери в його уряді оголосили надзвичайний стан, щоб не допустити підписання 20 серпня нового союзного договору, який мав офіційно перетворити СРСР на федерацію незалежних республік. Планували, що під час путчу Горбачов буде відрізаний від засобів комунікації на своїй дачі в Криму, але я вважаю, що путч задумав він сам або принаймні радо взяв у ньому участь. Замість того щоб бачити, як його влада продовжує танути, Горбачов, мабуть, сподівався, що матиме можливість повернутися на зміцнену позицію після «переговорів» із путчистами, коли вони зроблять брудну роботу з придушення політичних опонентів на кшталт Єльцина. Як я розповідав на початку, путч не мав народної або військової підтримки й провалився за сімдесят дві години. Після його поразки навіть республіки Середньої Азії, що прагнули приєднатися до нового союзу, швидко вийшли за двері слідом за Україною й Білоруссю та проголосили свою незалежність. Матінка Росія й сама проголосила державний суверенітет 12 червня.

Гарною новиною для Горбачова було те, що Захід витратив чимало часу на заперечення позитиву подій, які мали б уважати просто чудовими. Після розчарування від обговорення мого рідного краю з американськими експертами було не дивно, що президент Буш часто здавався більше стурбованим, аніж ощасливленим перспективою розпаду Радянського Союзу. Так, для нього ця імперія була злом. Але злом, яке він та всі в його адміністрації дуже добре знали. Буш також уважав, що може розраховувати на Горбачова (хоча за спиною того стояв КДБ і він ніколи ніким не обирався) порівняно з темною конячкою — популістом та всенародно обраним Борисом Єльциним.

У цих дивних намаганнях підтримати давнього ворога була задіяна не тільки риторика. На забезпечення життєдіяльності СРСР Заходом були виділені мільярди доларів допомоги та кредитних гарантій. Тільки Німеччина надала пакет допомоги в розмірі 8 мільярдів, що стало частиною угоди про її об’єднання. До 1992 року фінансові зобов’язання Німеччини перед Росією сягали 45 мільярдів доларів і включали гроші для виведення російських військ та навіть зведення для них житла в Росії.

Сполучені Штати також почали надавати допомогу ще задовго до того, як з’явилися перші зрозумілі результати демократичних реформ у Москві. 12 грудня 1990 року президент Буш оголосив про пакет допомоги вартістю понад 1,3 мільярда доларів у вигляді кредиту та кредитних гарантій і тимчасово відклав дію поправки Джексона-Веніка, що передбачала жорсткий контроль ведення справ із СРСР. Чотири місяці по тому Буш затвердив іще 1,5 мільярда доларів допомоги у вигляді сільськогосподарських кредитних гарантій. Сполучені Штати також надіслали медичну допомогу безпосередньо Прибалтиці після придушення там повстання радянськими військами, а також Україні для жертв аварії на Чорнобильській АЕС.

Упродовж наступних кількох років багатостороння допомога й кредити Росії та іншим радянським республікам із боку Америки і її колег із Великої сімки лише збільшувалися, причому Росія була найбільшим їхнім одержувачем. У березні 1993-го, відчуваючи потребу підтримати уряд Бориса Єльцина, на який тиснув парламент, Велика сімка розробила план допомоги й зібрала 43 мільярди доларів. Японія теж піддалася тиску колег у Великій сімці й не затримала свою допомогу розміром близько 2 мільярдів для спірних Курильських островів. МВФ та Світовий банк також відкрили свої гаманці, причому Світовий банк виділив свою найбільшу в історії проектну позику в 610 мільйонів доларів для допомоги у відбудові російської нафтової промисловості. Росія навіть не змогла освоїти всю запропоновану допомогу через нездатність досягти потрібного рівня економічних реформ. На щастя, цього все одно виявилося замало та запізно, щоб утримати СРСР купи.

Окремо протягом 1990-х мільярди доларів надходили також із метою убезпечення радянської ядерної зброї й пов’язаних із нею програм у Росії, Україні, Білорусі та Казахстані. Це важко назвати якось інакше, ніж розумні інвестиції, адже останнє, що хотілося б комусь бачити, так це відсутність нагляду за ядерною зброєю й матеріалами або ж розпорошених по світу радянських науковців-ядерників у пошуках роботи.

Усі ці цифри доволі нудні, але вони важливі для протиставлення популярному російському міфу про жертовність, який поширюється путінською пропагандою та його антиамериканськими, антинатовськими симпатиками по всьому світу. У цьому міфі йдеться про те, що Захід принизив Росію, коли СРСР був у занепаді, і це викликає в людей образу та недовіру. Підкреслюється, що переможці в Холодній війні «втратили Росію» спершу через ненадання достатньої допомоги, а потім через надто агресивне розширення НАТО. Обидва звинувачення є очевидною брехнею. Як я детальніше описуватиму далі, Захід радше аж занадто прагнув пробачити та забути минулі злочини й небезпечний потенціал свого давнього ворога.

Насправді багато західних лідерів втрапили в пастку ідеї, що Росія «надто велика, аби програти» й має бути підтримана за всяку ціну, навіть коли стало зрозуміло, що вони намарно викидають великі гроші в прірву пострадянської корупції та безгосподарності. Небезпеку усунення путчистами Горбачова або ризик повернення до влади комуністів та поразки Єльцина вважали надто серйозними. Короткий путч у серпні 1991 року (чи то реальний виступ старих функціонерів проти Горбачова, чи його власна відчайдушна постановка) призвів до негайного збільшення американської допомоги. Так само, коли російська Дума виступила проти реформ Єльцина в 1993-му, Сенат США відповів негайним наданням пакета допомоги в розмірі 2,5 мільярда доларів, що до того затримувався[5].

У свою книгу «Анатомія фашизму» Роберт Пакстон включив таку чітку дефініцію: «Переконання, що чиясь група є жертвою, — почуття, що виправдовує будь-яку дію без правових чи моральних обмежень проти її ворогів, як внутрішніх, так і зовнішніх»[6]. Міф про приниження росіян із боку Заходу, особливо Америки, ідеально відповідає моделі жертовності. Брехливе твердження, що Росія оточена ворогами, які прагнуть загальмувати її розвиток, підливає олії у вогонь дедалі більш фашистської путінської пропаганди. З подібних же причин путінський режим так само схиблений на радянських стражданнях і перемозі в Другій світовій війні, як і Радянський Союз. Разом із претензією на жертовність (у цьому разі виправданою), зосередження на Другій світовій війні відповідає прагненню Кремля називати всіх його ворогів фашистами, попри будь-які докази зворотного. Його дивна логіка каже: «Ми перемогли фашистів у Другій світовій війні, а тому всі, хто нам протистоїть, є фашистами».

За іронією долі витоки відкату Росії до тоталітаризму слід шукати в тому, що Захід якраз забагато, а не замало робив із поваги до спадщини СРСР як могутньої держави. Росії дозволили успадкувати місце Радянського Союзу в Раді Безпеки ООН, хоча ця організація, створена для збереження статус-кво Холодної війни, натомість мала б бути реформована, щоб відобразити тепер перевагу вільного світу. Не було жодних вимог щодо люстрації, — розслідування та судового переслідування або хоча б звільнення радянських посадовців за їхні злочини, — а Горбачова на Заході взагалі ледь не канонізували.

Не зовсім це схоже на приниження, якщо, звісно, не враховувати ніяковість від того, що Росія конче потребувала мільярдів доларів у вигляді допомоги від колишнього суперника — суперника, якого цілі покоління радянської пропаганди змальовували безсердечним та нищівним. СРСР програв Холодну війну, а програші болючі. Це переживання, відчуття переможеного, було наслідком нездатності забути країну, що зникла в нас з-під ніг. СРСР програв Холодну війну, але це була перемога не просто для Сполучених Штатів та Заходу, але й для росіян та всіх радянських громадян, а також усіх, хто жив за «залізною завісою». Ми отримали свободу жити, говорити та думати, як самі того хотіли. Справжньою втратою стала наша нездатність викорінити систему КДБ та швидко залишити позаду дні «минулої слави», як це вдалося більшості європейських країн із соціалістичного блоку. Це зробило Росію та інші колишні радянські держави вразливими перед міфом про приниження, а також для людей на кшталт Путіна, які прагнуть їх експлуатувати.