Зима наближається

ПРОЛОГ

Про злет і падіння російської демократії можна було б написати до болю коротку книгу. Росії вистачило лише восьми років, аби забути радісний натовп, що святкував розпад Радянського Союзу в 1992-му, та обрати президентом колишнього співробітника КДБ Володимира Путіна. А потім Путіну вистачило ще восьми років, аби спотворити чи ліквідувати ледь не всі елементи демократії в країні — баланс між гілками влади, чесні вибори, незалежну судову систему, вільні ЗМІ та громадянське суспільство, здатне співпрацювати з урядом, а не жити в страху перед ним. Непокірні олігархи опинились у в’язниці або екзилі, а преса швидко засвоїла, що можна, а чого не можна казати. Путін також консолідував російську економіку, гальмуючи реформи вільного ринку та просуваючи ідею створення так званих «національних чемпіонів» в енергетичному й банківському секторах.

Переламним моментом міг стати 2008 рік, коли закінчувався дозволений Путіну Конституцією ліміт у два чотирирічні президентські терміни. Загалом мало хто очікував, що він із гідністю піде, але як саме він збереже владу так, щоб це виглядало пристойно, було гарячою темою дебатів. Річ у тім, що Путін зосередив владні повноваження не просто у своїй партії чи посаді, а в собі самому. Його відставка була б рівнозначна катастрофі, наче в кадебістсько-мафіозної держави, на побудову якої він зі своєю командою витратив вісім років, вирвали хребет. Він міг би відкоригувати російську Конституцію, щоби балотуватися знову, але тоді Путін іще турбувався про збереження демократичних формальностей. Адже було б дивним, якби колеги з Великої вісімки й далі вітали його після примітивної узурпації влади, а залишитися в добрих стосунках із лідерами Сполучених Штатів, Японії та Західної Європи було дуже корисно для внутрішнього іміджу Путіна. Як він міг допустити, щоб його назвали антидемократичним, не кажучи вже про деспота, якщо раніше його тепло приймали такі люди, як Джордж Буш-молодший, Сільвіо Берлусконі та Ніколя Саркозі?

Дилема, яка постала перед Путіним, дала нам, членам російського опозиційного руху, короткий проблиск надії, що вибори 2008 року здатні змінити курс країни. Ми знали, що самі по собі ці вибори будуть сфальсифіковані від початку й до кінця, але сподівалися, що такий очевидний прояв корупції зможе привести більше людей під наші знамена. Росіяни розуміли, що під владою Путіна вони втрачають свої свободи, а крім того, їх могло зачепити, що їхня думка нікого не цікавить, як пізніше й показали масові протести 2011-го.

Путін обрав тактично дуже вдалий маневр. Замість триматися за президентство самому, він підтримав кандидатуру свого першого віце-премєра, молодого Дмитра Медведєва, якого всі вважали значно більш ліберальним та прозахідним, аніж його бос. Вибори виявилися такими ж прогнозованими та сфальсифікованими, як цього можна було очікувати, і Медведєв отримав лише трохи менший відсоток, ніж сам Путін у 2004-му. (Тоді побутував жарт, що для Медведєва було б неприпустимим набрати більше голосів або бути вищим на зріст, ніж Путін.) Медведєв негайно призначив Путіна своїм прем’єр-міністром, і ці двоє просто помінялися кабінетами, виконавши граціозне па-де-де на могилі російської демократії. Через чотири роки Медведєв, як і було задумано, поступився президентською посадою своєму господареві, змінивши заразом і Конституцію, аби тепер Путін міг отримати найвищу владу вже на два шестирічні терміни. Під час виборів 2012 року факт, що Росія по суті знову стала диктатурою, уже майже не приховувався.

Щоправда, не все було вже так просто на цьому шляху. Лише за три місяці до президентських виборів 4 березня спонтанно спалахнули найбільші політичні протести пострадянської доби. Це сталося після настільки кричущої фальсифікації парламентських виборів, що багато хто вже просто не міг лишатися осторонь. Упродовж наступних місяців сотні тисяч росіян виходили на вулиці, причому багато хто з них скандував «Путін має піти!» та «Росія без Путіна!».

Разом з іншими опозиційними лідерами, такими як Олексій Навальний та Борис Нємцов, я також часто брав участь у тих протестах, але й мене здивувала поява 10 грудня на Болотній площі десятків тисяч зазвичай аполітичних та байдужих москвичів, яка дала нам надію на можливість змін. З 2005 року мені доводилося йти на чолі багатьох маршів, коли поліція переважала нас чисельно в розрахунку принаймні десять до одного. І от 24 грудня на проспекті Сахарова цифри нарешті помінялися. Стоячи перед морем прапорів опозиції, що об’єдналася проти корупції та Путіна, хто б не мріяв про нове майбутнє?

Але інерцію зберегти не вдалося. Швиденько були ухвалені нові драконівські закони проти свободи зібрань, які дозволили накладати на мирних протестувальників величезні штрафи та судити їх як кримінальних злочинців. Почалися переслідування, арешти та допити багатьох лідерів і членів опозиції щодо їхньої ролі в організації протестів. Кремль кинув проти протестувальників величезні ресурси. Остання масова демонстрація 6 травня 2013 року була жорстоко розігнана й призвела до так званої «справи Болотної площі», матеріали якої містили понад тринадцять тисяч свідчень і в результаті якої десятки протестувальників були засуджені до багаторічного ув’язнення.

Водночас підконтрольні Кремлю медіа ще з більшим завзяттям почали змальовувати протестувальників та лідерів опозиції, як небезпечних екстремістів та цілком імовірних зрадників Батьківщини. З телеекранів не лише не говорилося про революцію, доступ на них узагалі був закритий для всіх, хто міг хоча б теоретично стати революціонером. Після проголошення так званих «виборів Путіна» було ще кілька значних протестів, але у 2012-му мені стало зрозуміло, що насправді демократія в Росії померла. Я більше не бачив можливостей мирного виходу з-під влади Путіна. Здавалося, що у випадку падіння його режиму почнуться безлад та насильство. 2013 року, після того, як мене кілька разів викликали на цікаву таку бесіду до прокурора, — ви заходите як свідок, а виходите як підозрюваний, якщо взагалі виходите, — я вирішив не повертатися в Росію.

Тут я хочу зробити невеличкий відступ і знову поглянути на ситуацію за межами Росії. Незважаючи на ціновий бум на нафту, пропаганду, репресії та поступливість населення, Путін не зміг би досягти того, чого досяг, без суттєвої допомоги ззовні. Зрештою, не так легко створити диктатуру в наші дні. Поміж інших факторів завдяки глобальній комунікації сьогодні значно складніше приховувати від населення країни реальну ситуацію щодо прав людини та рівня життя сусідів. До речі, це є однією з причин, чому Путін завжди надавав усю можливу підтримку авторитарним режимам у сусідніх із Росією країнах.

Одним із найбільших досягнень людства є глобальна тенденція до демократії в другій половині XX століття. Переважна більшість демократичних урядів світу в Європі та обох Америках узагалі з’явилася ще до Другої світової війни. У своїй однойменній книзі 1991 року Семюел Гантінґтон назвав це «третьою хвилею» демократизації, тоді як книга Френсіса Фукуями в 1992-му дістала пам’ятну назву «Кінець історії». Найбільшу перемогу в останньому з великих ідеологічних змагань, які ми тільки знали, здобули ліберальна демократія та капіталізм. Натомість тоталітаризм і комунізм зазнали найбільшої поразки. Холодну війну виграли гарні хлопці, у Москві відкрився «МакДональдз», і то був час для давно заслуженого святкування.

Але насправді в Росії все пішло не так. Кінець Холодної війни уможливив не просто економічний розвиток, але й вітальні обійми з боку демократичних сил світу. Навіть після розпаду Радянського Союзу Росія як найбільша та найпотужніша його республіка зберегла за собою багато привілеїв та позицій СРСР, а також найбільший у світі ядерний арсенал, тоді як успішно змусила Україну, Білорусь та Казахстан його позбутися. Росія посіла місце Радянського Союзу в Раді безпеки ООН. Окрім того, попри постійні необгрунтовані російські скарги на якесь приниження з боку Заходу, переможці в Холодній війні не вимагали від неї жодних репарацій. По суті, Сполучені Штати та ще кілька країн надали Росії так потрібні їй гарантії за кредитами та іншу допомогу як безпосередньо, так і через Міжнародний валютний фонд (МВФ). Росії навіть заплатили за виведення її військ із Німеччини. Це не було звичайною доброчинністю. У колапсі та хаосі у величезній країні з ядерним арсеналом ніхто не був зацікавлений.

Не було й жодних судових позовів чи комісій з урегулювання претензій до колишнього СРСР: ані міжнародних, ані внутрішніх. Після десятиліть геноцидів, масових переселень, ув’язнень та тоталітарних репресій було ухвалене рішення забути минуле й рухатися до світлого нового майбутнього без взаємних звинувачень. Звісно, багато нових лідерів та посадовців мали особистий інтерес у тому, щоб не надто заглиблюватися в жорстоке минуле. Я сам не пишаюся тим, що колись був членом Комуністичної партії, навіть якщо вступ до неї був прорахованим кроком, адже відсутність партійного членства могла зашкодити моїй шаховій кар’єрі, яка тільки починалася. (У січні 1990-го я з партії вийшов.)

Дуже скоро основною позицією політичних гравців стало «уникнення полювання на відьом», навіть якщо це означало лишити у владних кабінетах людей із руками по лікті в крові. Ще важливіше, що цілими лишалися корені могутнього російського апарату державної безпеки, хоча й під новою вивіскою та зі значно урізаними повноваженнями. Єльцин не хотів судових процесів, а тому архіви російського КДБ так і не були відкриті. Колишні посадовці отримали негласні обіцянки фінансової безпеки та імунітету від переслідувань в обмін на сприяння передаванню влади. Ту саму формулу використав Єльцин, коли задумав зробити Володимира Путіна своїм наступником у 1999 році.

Західні держави одностайно погодилися на цю сумнівну «димову завісу». Дивовижно, як швидко навіть багато запеклих «яструбів» Холодної війни готові були все пробачити й забути одразу після припинення існування СРСР. «Полювання на відьом» означає переслідування через надумані претензії та/або відсутність доказів. Але як бути, коли є безліч справжніх відьом та доказів відьомства? Не забувайте, що мавзолей Леніна посеред Красної площі так і не прибрали.

Я розумію почуття радісно схвильованих людей по обидва боки «залізної завіси». У нас з’явилася можливість дізнаватися про решту світу, подорожувати, читати газети, які були справді цікавими. Ми могли обговорювати актуальні політичні питання та навіть по-справжньому голосувати! Мало хто з росіян прагнув похмурих судових переслідувань, де б деталізували жахіття, що, як ми всі надто добре знали, коїлися в Радянському Союзі. Виявилося, що то було жахливою помилкою, за яку Росія та решта світу розплачуються й досі.

Насправді немає якогось одного певного моменту, коли Росія збилася на манівці й прихід Володимира Путіна або когось на кшталт нього став невідворотним. Не було й конкретної поворотної точки у відносинах Росії із Заходом, яка б позначила перехід від конфронтації щодо прав людини до взаємодії. Це був повільний та поступовий процес. Не раз і не двічі Сполучені Штати та Європа заплющували очі на злочини та правопорушення Горбачова, Єльцина та Путіна, сподіваючись, що все минеться само собою. Зокрема, президенти США завжди занадто покладалися на окремі особистості в Росії замість того, щоб підтримувати структурні та інституційні реформи, які гарантували б збереження демократії.

Прийняття Заходом авторитаризму в колишньому СРСР насправді почалося ще до того, як той повністю став колишнім. 1988 року свята віра в моральне верховенство свободи особистості та вільного ринку Рональда Рейгана змінилася на обережний прагматизм Джорджа Буша-старшого. До початку 1991-го зі Східної Європи потужно задули вітри змін, і Горбачов почав втрачати контроль над програмою своїх непевних реформ. Буш тоді зробив усе можливе, щоб підтримати намагання Горбачова втримати цілісність СРСР, виголосивши 1 серпня 1991 року свою ганебну промову «Котлета по-київськи», якою розлютив багатьох українців, застерігаючи їх від надто активного руху до незалежності від СРСР.

Відчайдушні спроби Горбачова зберегти соціалізм та Радянський Союз урешті-решт повністю провалилися, перетворивши його на Заході на випадкового героя. Анітрохи не збираюся його хвалити, як дехто, за те, що він не послав сумнозвісні танки на придушення антикомуністичних повстань, що спалахували тоді по всьому Радянському блоку. Адже Горбачов якраз послав війська до Латвії та Литви, де, на його переконання, міг діяти безкарно. Він просто не хотів ризикувати там, де це було небезпечно, і не бажав закінчити, як комуністичний диктатор Румунії Ніколае Чаушеску, про чиє швидке повалення та страту в грудні 1989-го люди ще не встигли забути.

Виступаючи в європейському парламенті у вересні 1991-го, я порівняв Горбачова з французьким королем Людовиком XVI, який також скликав парламент та відмовився використати силу проти революціонерів, сподіваючись, що вони збережуть йому життя. У цьому Горбачову пощастило трохи більше, ніж Людовику, незважаючи на майже аналогічний рейтинг його підтримки власним народом. Можна також провести аналогію з останнім російським царем Миколою II, який так само спробував відтермінувати революцію та зберегти своє автократичне правління шляхом поверхових реформ. Він скликав парламент, видав Конституцію, але все одно погано скінчив. (Не можу також не відзначити, що і Горбачов, і Микола II, і Людовик XVI — усі мали інтелігентних, впливових та непопулярних у народі дружин: Раїсу, Олександру та Марію-Антуанетту. Раїса, безумовно, знала про жорстоку долю, що спіткала інших, і я можу уявити, як вона заохочувала свого чоловіка уникнути застосування сили, аби збільшити їхні шанси на втечу неушкодженими, і з її хутрами теж.)

Натомість Борис Єльцин був у душі справжнім популістом, попри типову кар’єру партійного функціонера. Він підтримував популярність у народі активними діями та амбіційними політичними реформами. Виступаючи ж за кордоном, дістав слабку підтримку та знав це, а тому мав звичку різко переходити від погроз до зачаровування іноземних лідерів. Єльцину вдалося зберегти регіональну сферу інтересів, незважаючи на жахливу слабкість Росії на світовій арені протягом 1990-х. Те, що він досяг у цьому успіху, говорить на його користь — і сильно дискредитує Білла Клінтона та інших лідерів Великої сімки, які дозволили цьому статися.

1990-ті роки — це ціла низка величезних втрачених можливостей для демократичних сил світу. Адже економічна, військова та моральна переваги тоді були зосереджені на боці Заходу значно більше, ніж будь-коли в історії. Проте замість того, щоб розвинути цю перевагу шляхом, наприклад, реформування ООН за рахунок потужної нової концепції прав людини, її змарнували. Сполучені Штати та їхні європейські союзники мали можливість та важелі впливу, щоб здійснити величезне просування позитивних реформ, — можливість, якою вони ефективно скористалися для перемоги в Холодній війні. Натомість одразу після падіння Берлінської стіни вони майже повністю переключилися на інші підходи, зосередившись на економічних стимулах та політиці взаємодії, які були цілком ефективними в Східній Європі, але провалилися проти чітко визначених автократів, таких як Володимир Путін.

Щоразу, коли Путін починав наступ на демократію в Росії або втручався в справи сусідніх держав, Захід мав можливість дати йому відсіч. Натомість щоразу Путін отримував нагороду у вигляді ще тісніших зв’язків із провідними демократіями світу і, що важливіше, більший доступ до їхніх прибуткових ринків. Звісно, не можна сказати напевно, що сильний опір вільного світу змінив би або зупинив путінський курс на диктатуру. Але я вважаю, що було б саме так.

Путін — не ідеолог. Він та наближені до нього люди зосередили у своїх руках величезні кошти, і погроза неможливістю вільно насолоджуватися ними на Заході могла б стати дуже дієвою. На відміну від їхніх радянських попередників, Путіну та його союзникам уже недостатньо останньої моделі лімузину ЗІЛ та чудової дачі на Чорному морі. Вони хочуть правити, як Йосип Сталін, а жити, як Роман Абрамович — приятель Путіна, який викидає величезні гроші, купуючи відому англійську футбольну команду та яхти розміром із футбольне поле. Путінські олігархи подорожують світом і тримають свої кошти за кордоном, що дає західним урядам реальні важелі впливу, якби ті насмілилися ними скористатися.

Це було ще більш справедливим на початку першого президентського терміну Путіна, коли він тільки випробовував межі дозволеного. Як і всі природжені диктатори, він поважає лише силу. Путін робить крок, озирається навкруги, принюхується, а потім, якщо немає жодних негативних наслідків, робить наступний. З кожним успіхом він набуває більшої впевненості, і зупинити його стає все важче. Для таких, як Путін, невиразні висловлення занепокоєння від дипломатів та міністрів закордонних справ є найзеленішим світлом. По суті, подібні дипломатичні перешіптування просто не можуть мати велике значення в його інтерпретації. Зрештою, якби Сполучені Штаті були справді занепокоєні, вони б зробили щось, а не лише говорили про це, нічого не роблячи.

Діапазон мотивів «миротворців» коливається від нерозсудливого оптимізму щодо справжньої природи Путіна до цинічного політичного кар’єризму, який вбачає у войовничій та багатій на енергоносії Росії надто складну проблему для розв’язання. Для багатьох західних лідерів легше вдавати, що Росія не становить жодної проблеми, ніж визнати, що розв’язати її буде важко або й узагалі неможливо. Окрім того, є категорія таких лідерів, як Сільвіо Берлусконі та Ґергардт Шредер, для яких співпраця з Путіним уже стала звичайним бізнесом.

Незважаючи на спробу ребрендингу методу умиротворення під маркою «взаємодії», його сморід неможливо приховати. Актуальний і сьогодні показовий урок Чемберлена та Даладьє, які приїхали на зустріч із Гітлером у Мюнхені в 1938 році. Даючи диктаторові те, що він хоче, ви ніколи не завадите йому хотіти більшого. Це лише переконує його, що ви не маєте достатньо сил, аби завадити зробити бажане. Інакше, думає собі диктатор, ви б повстали проти нього із самого початку.

Попереджувальних знаків щодо природи та намірів Путіна було цілком достатньо. Своїм приходом до влади він завдячував жорстокій реакції на вибухи житлових будинків у 1999 році — терористичні акти, які за підозрами багатьох людей були провокацією в стилі підпалення Рейхстагу. (Але, на відміну від Рейхстагу, там пролилася справжня кров.) Килимові бомбардування та тортури цивільного населення по всій Чечні були подані як частина глобальної війни з терором, що було цілковитою вигадкою. Пізніше зневага Путіна до цінності людського життя підтвердилася двома випадками захоплення заручників. Перший стався у 2002-му, коли органи безпеки, пустивши досі невідомий газ, убили десятки людей у московському театрі, де йшов мюзикл «Норд-Ост». Другий стався в Беслані у 2004-му, коли федеральні війська, застосувавши зброю, підірвали школу з узятими в заручники дітьми, що призвело до сотень смертей.

Основними причинами сприйняття режиму Володимира Путіна як успіху були підйом цін на нафту до 2008 року на понад 700 відсотків, а також швидке підкорення Кремлем незалежної преси. Ще на початку своєї першої президентської каденції Путін засвоїв, що контроль «четвертої влади» є просто необхідним, аби контролювати й три інші. Цей урок був винесений із громадського обурення поганим проведенням операції з порятунку екіпажу ядерного підводного човна «Курськ», що затонув після вибуху на борту під час навчань у Баренцевому морі в серпні 2000 року. Замість пошуку винних у військовому відомстві або розчищення авгієвих стаєнь російської бюрократії Путін відкрив полювання на вільну пресу.

Медіа-ресурси активно переходили у власність дружніх до Путіна сил та його найближчих помічників. У червні 2000 року власник НТВ Володимир Гусинський провів три доби у в’язниці та був змушений поступитися своєю компанією. Фактично типовим для того часу «методом переговорів» його змусили підписати передачу компанії в інші руки, перш ніж дозволили вийти. У квітні 2001-го Гусинський утік до Ізраїлю, а його канал був прийнятий та поглинутий кремлівським пулом. За іронією долі сьогодні НТВ є, мабуть, найбруднішим з офіційних пропагандистських рупорів проти деяких дуже непоступливих конкурентів у сфері медіа. При цьому так звана «м’яка цензура» супроводжувалася більш звичними яви-щами на кшталт списків небажаних імен та заборонених тем. Влада ЗМІ була централізована таким самим чином, що й політична, і з тією самою метою — розкрадання країни без народних повстань.

Корупція доби Єльцина врізалася в колективну пам’ять Росії лише тому, що ми дізналися про неї з тогочасної преси. У 1990-х роках олігархи-конкуренти вели один проти одного справжні війни у своїх ЗМІ. Це не була чесна чи гідна боротьба, але більшість фактів випливала на поверхню, і тисячі чесних журналістів працювали над тим, щоб донести правду до російської громадськості. Під владою ж Путіна на поверхні з’являлися лише незчисленні хвалебні статті про нього та його адміністрацію.

Західна реакція на ці швидкі кроки до деспотії у вже звичній манері зводилася до прес-релізів із висловленням занепокоєння, тоді як щодо іншого усе йшло як завжди. Путіна вітали як повноправного члена Великої сімки, що мала б представляти великі промислові демократії. Для тих, хто виправдовує це запрошення розмірами та впливом Росії, зазначу: Китай не є членом цього клубу. Включення Росії від початку було нагородою за демократичні реформи й мало б бути анульоване одразу після згортання цих реформ Путіним. Багато про що говорить і той факт, що членство Росії не було скасоване, аж поки Путін не вторгся в Україну та не анексував Крим у березні 2014-го.

Сильні опортуністичні інстинкти Путіна підказали йому зробити, мабуть, найважливіший телефонний дзвінок його життя 11 вересня 2001 року. Він став першим іноземним лідером, який зателефонував президентові Джорджу Бушу-молодшому та запропонував повну підтримку одразу після терористичних атак. Зробивши це, він заслужив симпатію й довіру Буша та презумпцію невинуватості на сім довгих років. (Ситуацію довелося змінити, коли Росія вторглася в Грузію у 2008-му, але саме по собі це було відображенням того, наскільки Путін зріс у своїх амбіціях та впевненості за часів правління Буша.) Путіну вдалося навіть зобразити Росію союзником США, — зокрема в Афганістані, — паралельно активно працюючи проти інтересів США та Європи, де тільки можливо.

Здатність Буша-молодшого протистояти численним правопорушенням Путіна була ще більш обмежена його випадковим коментарем, що пролунав кількома місяцями раніше, коли ці два президенти вперше зустрілися в Словенії 16 червня 2001 року. Саме після цієї зустрічі Буш дав свою відому оцінку: «Я зазирнув цій людині у вічі. Я знайшов її дуже відкритою та вартою довіри, і ми дуже добре поспілкувалися. Я зміг відчути її душу». Після цього коментаря Буш уже не міг притягти Путіна до відповіді, не визнавши серйозного прорахунку у своїй характеристиці, а вміння визнавати помилки ніколи не було його сильною рисою. Заради справедливості слід зазначити, що після 11 вересня Буш та Сполучені Штати дістали новий набір пріоритетів. Але все одно дещо дивно, озираючись назад, що адміністрація з досвідченими ветеранами Холодної війни, як-от Чейні, Рамсфельд та експерт із Радянського Союзу / Росії Кондоліза Райс, повністю провалилася в справі хоч якого-небудь тиску на Путіна.

Утім, як говорить приказка, як би погано не було, завжди може бути ще гірше. Барак Обама обійняв посаду президента США майже зовсім без досвіду зовнішньої політики, зіткнувшись із величезними внутрішніми викликами. Він також мав чіткий мандат від американського народу, випалений довгими непопулярними кампаніями в Афганістані та Іраку: зайнятися внутрішніми американськими справами та дати решті світу спокій. Було мало шансів, що ідеаліст-новачок Обама кине Путіну хоч якийсь значний виклик, навіть попри приєднання до його зовнішньополітичної команди експерта з Помаранчевої революції Майкла Макфола.

Те, що трапилося, було значно гіршим, ніж я очікував. Адміністрація Обами повним ходом запустила свій план перезавантаження, причому Гілларі Клінтон навіть презентувала Лаврову символічну кнопку. Уявіть, який сигнал ця тепла спроба примирення подала Володимирові Путіну. (З технічної точки зору адресатом сигналу був Дмитро Медведєв, але не будемо відволікатися на такі дурниці.) Якщо сьогодні час від часу здається, що Путін скептично налаштований щодо доволі потужної міжнародної реакції на його вторгнення в Україну в 2014 році, мабуть, це відбувається тому, що він просто очікує на наступну кнопку перезавантаження.

У своїх мемуарах 2014 року Гілларі Клінтон говорить дуже багато на захист «перезавантаження» й пояснює, що вона ніколи не захоплювалася Путіним. За іронією долі у своїх мемуарах вона постфактум дотримується тих самих принципів, що і її політичні опоненти: Джордж Буш-молодший, Кондоліза Райс, Дік Чейні та Дональд Рамсфельд. Майже в один голос, часто дуже подібними фразами, усі вони кажуть, що знали Путіна як поганого хлопця, але не мали іншого вибору, окрім як співпрацювати з ним. (Як я розповім далі, Буш-молодший найбільше розводиться про можливість своєї помилки в Путіні.)

Я понад десятиліття з усіх майданчиків та передових статей кричав про справжню путінську природу та амбіції. Тому мені просто обурливо бачити стількох впливових американських політиків, які погоджуються зі мною одразу, як ідуть із посади. При цьому у своїх книгах вони зовсім не пишуть про те, що саме повинні були б зробити інакше, аби вплинути на поведінку Путіна, коли мали для цього владу. Там не знайти думки, що Сполучені Штати, можливо, запізнилися зі своїм тиском на Путіна. Адже вони почали погрожувати ізолювати, виполоти, як бур’ян, його та наближених до нього мільярдерів, тобто застосувати батіг, лише після того, як той з’їв усі їхні пряники.

Коли уряд США нарешті таки зробив хоча б обмежені кроки у відповідь на численні порушення путінського режиму, це сталося вже після того, як Путін здобув майже абсолютну владу в Росії та відчув свою цілковиту безкарність. І ті кроки навіть не йшли від адміністрації. Закон Магнітського, що накладає санкції на активи та подорожі деяких російських посадовців через порушення прав людини, просував американо-британський інвестор Білл Браудер. Одного з адвокатів його інвестиційної групи в Росії Сергія Магнітського у 2008 році заарештували ті самі корумповані співробітники правоохоронних органів, чиї масштабні злочини він розкрив. Через рік чоловік помер у слідчому ізоляторі після страшного побиття та ненадання належної медичної допомоги.

Цей закон у певному сенсі став для Браудера інструментом відплати, і спочатку до його чорного списку потрапили лише ті російські посадовці, які були прямо причетні до переслідування та смерті Магнітського. Показово, що адміністрація Обами від самого початку виступала проти цього закону й підписаний він був лише в межах законопроекту, внесеного до палати представників. Цей законопроект також нормалізовував торговельні відносини з Росією, що раніше певним чином обмежувалися відомою поправкою Джексона-Веніка 1974 року.

Навіть після вторгнення в Україну 2014 року адміністрація Обами дотримувалася, на диво, обережної позиції Європи щодо застосування санкцій проти Росії та союзників Путіна. Незважаючи на величезну підтримку обома партіями Конгресу більш активних дій, — зокрема щодо постачання Україні озброєння та навчання її військових, — Обама продовжував вторити Меркель, Оланду та іншим європейським лідерам, які говорили про «пошук мирного рішення», коли війна вже йшла повним ходом. Вони наполягали на зверненні до Путіна як до доброчесного учасника переговорів навіть після того, як у березні 2015-го він сам із задоволенням визнав, що брехав про роль російських військ у захопленні Криму роком раніше.

Я не вірю, що Меркель та Обама такі забудькуваті, особливо Меркель, яка народилася в комуністичній Німецькій Демократичній Республіці. Тож єдиним поясненням є те, що вони все ще вважають Путіна проблемою такої політичної гостроти, що просто легше її не помічати. І в цьому навіть може бути сенс особисто для них на деякий час. Мабуть, бажають лише відтермінувати повну катастрофу, поки спокійно не підуть із посади й не залишать розбиратися з Путіним своїм наступникам. У будь-якому разі це є моральною капітуляцією, що веде до дуже реальних і серйозних утрат.