Зима наближається

6 У ПОШУКАХ ДУШІ ПУТІНА

Ті, хто говорить, що на цьому етапі вони все ще невпевнені щодо істинної природи Путіна, чи жартують, або самі є дурнями, або дурять нас. Не варто гаяти час на жартівників чи дурнів, якими б корисними вони не були в путінській крапленій колоді карт, але за дурисвітами треба поспостерігати уважно. Принаймні за останнє десятиліття захисники Путіна або мали з того певну вигоду, або є просто небезпечно непоінформованими. Утім, людям можна пробачити, якщо вони ненадовго дозволили оптимізму й дипломатії затулити їм очі на путінський характер та амбіції. Адже однією із сильних і слабких сторін ліберального демократичного суспільства є право на сумніви навіть щодо його ворогів. Якщо Путін справді був антидемократичним злочинцем, це ще треба було довести.

І він рік за роком доводив це так явно, що його західні захисники один за одним переходили з табору «непоінформованих» до табору «мали вигоду». Починаючи з енергетичних компаній, що намагались отримати шматок нафтових запасів Росії, і закінчуючи європейськими прем’єр-міністрами й канцлерами, готовими поступитися стратегічними інтересами своїх країн заради оборудок на стороні, міжнародний фан-клуб Путіна легко розширювався, незважаючи на повернення диктатури в Росії.

Одразу після появи Путіна на міжнародній арені всі іноземні лідери та експерти вважали своїм обов’язком мати про нього власну думку. Згадуючи сьогодні манеру подання тогочасних новин, наче відвідуєш майстер-клас із мистецтва сказати щось добре, не сказавши зовсім нічого, а також найважливішого в політичному спорті вміння — прикрити чийсь зад. Не варто й казати, що мемуари, написані багато років по тому, є значно більш критичними щодо Путіна, ніж коментарі до перебігу подій. Але й з авторів мемуарів рідко хто має чесність визнати, що вони помилялися в Путіні або — ще гірше — що він їх обдурив.

Виникає загальне враження, що всі знали про тривожні автократичні схильності Путіна, але не вважали за потрібне докласти зусиль, щоб протистояти їм на ранній стадії, коли зробити це було б значно легше. Зрештою, згідно з їхньою логікою, відносини Росії із Заходом уже й так були напруженими, а росіяни в будь-якому випадку прагнули сильної особистості. То чому б не сподіватися на перезавантаження цих відносин із новим хлопцем?

То була складна ситуація для західних лідерів. Путін дуже добре говорив про реформи й пострадянські проблеми Росії, а також не мав єльцинського багажу вад або його манери поведінки. Утім, коли вони дивилися на його дії, картина була зовсім іншою. Нещодавно я запитав свого друга й ветерана державного департаменту США Стіва Сестановича, що найбільше дивувало чи турбувало щодо Путіна в перші дні[33]. Його відповідь є чудовим вступом до того, як Захід намагався зрозуміти нового російського лідера і що це означало для Росії: «Із самого початку “путінізм” був непростою річчю, з якою, якщо чесно, ми не знали, що робити. З одного боку, були реформаторські розмови під час його передвиборчої кампанії, а також його грубуваті заяви про те, як сильно Росія відстала від Заходу. Усе це здавалося обнадійливим. Але було також нещадне закриття незалежних медіа й тактика випаленої землі в Чечні. Це тривожило. Ким же був цей хлопець?

Я пам’ятаю розмову, що мала у своєму кабінеті навесні 2000 року Мадлен Олбрайт із російським гостем, однією з найвпливовіших фігур доби Єльцина. Вона попросила й мене побути присутнім. Він сказав нам: “Хочу, щоб ви знали, що Росія тепер має найкращого наступника Бориса Єльцина, на якого ми тільки могли сподіватися. Але ми також маємо президента, який збирається згорнути деякі наші демократичні досягнення. Спершу він збирається атакувати свободу преси. У цьому ми, які підтримуємо його, розраховуємо на вас у протистоянні йому”. Я вийшов із тієї зустрічі з думкою про те, як ми взагалі збираємося це виправити?» [34]

Я б міг висунути кілька здогадок стосовно того, хто був тим російським гостем у кабінеті держсекретаря США Олбрайт, але це не так уже й важливо. Гість був цілком точним у своїй оцінці того, що Путін збирався зробити та як Сполучені Штати мають реагувати на це. І ви легко можете побачити ту саму дилему, що й Сестанович і вся адміністрація, особливо якщо пригадати, що тоді президентом США все ще був Білл Клінтон.

Останній рік Клінтона на посаді й так уже був доволі складним. Він щойно уник імпічменту через секс-скандал із Монікою Левінскі, що коштувало йому ледь не останніх залишків енергії та кредиту довіри. А потім у лютому луснула мильна бульбашка інтернет-компаній, забравши із собою велику частку оптимізму щодо економіки США. То був також рік виборів, і за місце Клінтона збиралися поборотися віце-президент Ел Ґор та губернатор Техасу Джордж Буш-молодший.

Зовнішня політика теж додавала Клінтону головного болю. Адже кожен президент США у свій останній рік на посаді традиційно намагається розв’язати ізраїльсько-палестинську проблему, і Клінтон не був винятком. Не зробивши майже нічого з того часу, коли в 1995-му вбивство Іцхака Рабина зупинило мирний процес за угодами в Осло, у липні 2000-го Клінтон організував у Кемп-Девіді зустріч між Ехудом Бараком і Ясіром Арафатом. І на подив усіх, кого не вчить історія, жодної угоди досягнуто не було. Через кілька місяців після того, як Аріель Шарон відвідав Храмову гору, спалахнула друга інтифада (загострення конфлікту). Тоді це не надто афішували, але терористи-смертники з Аль-Каїди підірвали в Ємені есмінець США «Коул», на якому загинуло сімнадцять моряків.

Якщо коротко, Клінтон був явно не в змозі виставити міцний заслін проти жорсткого й складного для розуміння нового російського лідера. Білий Дім лише продовжував порожні балачки щодо припинення звірств у Чечні, весь час на різні лади повторюючи ганебну фразу британського прем’єр-міністра Тоні Блера, що «Чечня — не Косово»[35]. Росії ж усе ще боліло, як грубо Сполучені Штати та НАТО пішли проти її інтересів щодо сербів у 1999-му, про що Путін згадуватиме ще не раз.

Під час останнього візиту Клінтона до Москви як президента 3 червня 2000 року два лідери обговорили звичайний контрольний перелік питань між США та Росією щодо ядерної зброї, торгівлі, а також американської протиракетної оборони, що стала однією з улюблених тем Путіна на багато років. Слід віддати належне адміністрації Клінтона хоча б за згадування громадянських свобод під час цього візиту. Мадлен Олбрайт відвідала радіо «Свобода», чиє неприкрашене висвітлення подій у Чечні призвело до викрадення його журналіста Андрія Бабицького.

Клінтон дав годинне інтерв’ю радіо «Эхо Москвы», члену групи «Медиа-МОСТ», власником якої тоді ще був Володимир Гусинський, чиї ЗМІ відмовлялися славити Путіна. При цьому Клінтон здавався здивованим, коли його запитали, чи застосовував він хоч раз поліцію проти критиків або медіа: «Я ніколи нічого такого не робив. Це протизаконно!»[36] Почекавши із ввічливості рівно тиждень після від’їзду Клінтона з Москви, Гусинського заарештували.

Більшість країн Європи також із готовністю висловлювала на папері занепокоєння кривавою бойнею в Чечні, а потім приймала Путіна, наче нічого й не було. Два головні європейські лідери Тоні Блер у Великій Британії та Ґергардт Шредер у Німеччині взагалі не прагнули конфронтації, особливо коли йшлося про укладання вигідних угод, а на їхні ринки надходило так багато російських грошей. (А у 2001-му на посаду прем’єр-міністра Італії мав ще повернутися Сільвіо Берлусконі, який згодом стане найкращим партнером та найвідданішим захисником Путіна.) Можна трохи похвалити Жака Ширака у Франції, чий уряд рішуче протестував проти тогочасних звірств у Чечні та навіть приймав представника президента Чечні в Національній Асамблеї. Але ця перемога була до болю нетривалою, і коли Путін у жовтні відвідав Париж, Ширак підняв за нього та його дружину Людмилу тост зі словами: «Нам час уже написати нову сторінку у франко-російських відносинах». Як там буде «натиснути кнопку “перезавантаження”» французькою?

На той час Блер уже встановив високу планку потурання злу, коли зробив дивний маневр, несподівано приватним чином відвідавши Путіна в Санкт-Петербурзі напередодні президентських виборів у Росії в березні 2000 року. Правозахисні організації та британська преса накинулися тоді на Блера за, по суті, підтримку Путіна в той час, під його командуванням відбувалися «масові страти цивільного населення, свавільне затримання чеченських чоловіків, систематичні побиття, тортури, а іноді й зґвалтування»[37]. Замість обговорення цього Блер із дружиною відвідали Ермітаж, Літній царський палац, а також «провели вечір в опері, відвідавши разом із Путіними прем’єру «Війни і миру» Сергія Прокоф’єва». Причому під час свого візиту Блер відмовився зустрічатися з будь-якими іншими кандидатами чи опозиційними лідерами.

2000-й був не найкращим роком і для мене. Більшу частину другої половини 1999-го я витратив на запуск інформаційного шахового веб-сайту «Kasparov Chess Online», що мав побачити світ, якраз коли бульбашка інтернет-ресурсів почала здуватися. Але все одно то був чудовий час, і я пишаюся деякими проектами, які ми реалізували. На жаль, як і багато інших інтернет-підприємств, усього через кілька років мій сайт пішов за вітром. У жовтні я мав провести свій перший за п’ять років захист титулу чемпіона світу проти мого співвітчизника Володимира Крамника. Я прибув до Лондона в чудовій формі, повний ідей та впевненості. А через місяць вперше програв у титульному матчі, причому не вигравши жодної партії. Крамник був готовим значно краще та переграв мене, бо після п’ятнадцяти років на верхівці я став жертвою власного самозаспокоєння. То був нищівний досвід, і у свої тридцять сім я вперше ненадовго замислився про закінчення кар’єри. Але моє прагнення довести, що я все ще був найкращим гравцем у світі виявилося надто сильним, і надалі я зберігав свій перший номер рейтингу, аж поки справді не завершив кар’єру у 2005 році.

Зализуючи рани та готуючись до повернення, я мав багато часу для вивчення результатів першого року перебування Путіна на посаді. Багато з думок, що тоді прийшли мені в голову, увійшли до передової статті у «Волл-Стрит Джорнал» від 4 січня 2001 року під назвою «Російський президент торгує страхом», що, на мій жах, і понині лишається дуже актуальною. Краще б мені довелося визнати свою помилку щодо цієї статті, ніж щодо іншої, оптимістичної, написаної роком раніше. Путін має звичку робити з мене точного пророка, але водночас і дуже розчарованого росіянина.

Неочікувана відставка Бориса Єльцина 31 грудня 1999 року змусила мене провести новорічні свята за описом його ролі в російській історії. Оскільки старий президент назвав свого наступника (що в російській політиці означало гарантоване обрання), я намагався передбачити критерії майбутніх дій Володимира Путіна. На жаль, мої передбачення, засновані на припущенні, що молодий прагматичний російський лідер посилить демократичні процеси всередині країни, боротьбу з корупцією та згладить нерівності зовнішньої політики Єльцина, виявилися лише новорічними побажаннями.

Через рік я переконався, що міг би бути більш далекоглядним. Адже Путін мав усі переваги, яких тільки міг забажати новий президент. Його рейтинг підтримки громадськістю нагадував ейфоричні перші дні Єльцина в Кремлі, а тоді виборам у Росії ще можна було вірити, не те, що сьогодні. Приголомшлива девальвація рубля після дефолту в серпні 1998-го дала поштовх переважно орієнтованій на експорт російській економіці. А високі ціни на нафту створили запас твердої валюти, небачений для жодного посткомуністичного уряду Росії.

І все одно цей величезний кредит довіри був змарнований. Кадебістські корені Путіна, на жаль, проросли у стиль управління, що не був ані реформаторським, ані демократичним. Спільною ж рисою його внутрішньої та зовнішньої політики стало намагання торгувати страхом, а саме страхами росіян, що на їхню країну нападуть ворожі зовнішні сили (чеченці, НАТО або гравці вільного ринку; зазвичай усі вони разом) та страхами мешканців Заходу, що якби не сильний, прагматичний лідер, Росія могла б знову стати непрогнозованою, нестабільною та потенційно агресивною. П’ятнадцять років по тому путінська тактика залякування лишається майже такою самою та не менш ефективною.

Замість боротьби з реальними ворожими силами в Росії — корупцією, невіглаством, роздутим державним апаратом — Путін хитро змінив правила гри. Незважаючи на поверхові успіхи російської економіки, структурних змін усе ще не відбулося. Зміни до податкового кодексу, болючі внутрішні реформи були просто поховані потужним номенклатурним лобі — кастами професійних бюрократів і посадовців, чия влада залежить від могутніх патронів. Корупція процвітала, а судова система лишалася надто неефективною, щоб стати стабілізаційною силою. Тисячі російських солдатів гинули в чеченському конфлікті, що спричинив незчисленні жертви серед чеченського цивільного населення, перетворив на руїни чеченські міста й села, а також змусив сотні тисяч біженців боротися за виживання. Продовження Путіним війни, що було заявлене як антитерористична операція, виявилося ще одним комерційним підприємством для російських генералів і чеченських польових командирів високого рангу.

Нова політика Путіна щодо російських регіонів демонструвала дивну суміш радянського політбюро та царського правління в Російській імперії. Щоб усидіти у своїх кріслах, російські губернатори підкорилися центральній владі, одержавши взамін більшу владу над традиційно слабким муніципальним самоуправлінням. Наслідуючи їхні кроки, майже всі російські політичні лідери кинулися підтримувати будь-яку президентську ініціативу. Наведу лише один приклад: путінська ідея відродити старий радянський гімн здобула підтримку понад 80 відсотків членів парламенту. (Зазвичай Путін діяв так, наче лише виконує волю народу. Коли його спитали про доречність повернення радянської пісні, він відповів: «Припускаю, що ми з народом можемо помилятися».)

Путінська ж зовнішньополітична доктрина стала, по суті, розширеною версією внутрішньої стратегії, задавши опортуністичний напрямок його дій на наступні п’ятнадцять років. Обидві можна дуже влучно охарактеризувати як трест «Жорстке державне управління». Де б на світовій арені не виникали проблемні точки або «загрози» внутрішньому порядку Росії, там опинявся й новий президент із ломакою. Він був скрізь! Турбує ядерна програма Північної Кореї? Російський президент уже встановив особисті взаємини з Кім Чен Іром та готовий грати роль посередника на Корейському півострові. Саддам Хусейн, Муаммар Каддафі чи Башар Аль-Ассад — Путін був готовий щедро запропонувати свою допомогу в розв’язанні проблем з усіма цими відомими диктаторами. Але чи справді він хоч раз надав якусь цінну допомогу — то вже зовсім інше питання.

На давно знайомому ґрунті Афганістану Путін запропонував допомогу російської військової машини в пошуках Осами бен Ладена. І нічого, що ця присутність дозволила російським генералам зберегти контроль над важливими шляхами наркотрафіку з Афганістану в Європу через країни Середньої Азії. Як головний постачальник своєї звичайної зброї та ядерних технологій, Росія мала ключі до військових амбіцій Ірану, і Путін постійно дзеленчав цими ключами в присутності американських та європейських перемовників.

Рання стратегія Путіна базувалася на його прочитанні історії. Підхід, коли Захід впритул не бачив зла перед російською Громадянською війною в 1919 році, а пізніше британський мирний договір із Гітлером у Мюнхені в 1938-му вимостили шлях для деяких із найжахливіших трагедій XX століття. 1961 року президент Джон Кеннеді не дозволив підтримати американськими літаками операцію проти Кастро, залишивши її на криваве придушення кубинською армією під радянським керівництвом. Заохочений цією демонстрацією слабкості, Радянський Союз відправив на Кубу ядерні ракети. У жовтні 1962-го почалася Карибська криза, що поставила людство на поріг ядерного Армагеддону.

Були й свіжіші приклади обмеження участі Заходу в надзвичайно важливі моменти виникнення проблем. Назвати хоча б два з них: пасивна початкова реакція на агресивні плани Саддама Хусейна в 1990-му та підтримка територіальної цілісності Югославії в 1991-му. В обох випадках мораль історії була та сама: своєчасна реакція на небезпечні ігри, провоковані ворогами демократії, значно полегшує стримування цих ворогів у майбутньому.

Поїздка Путіна в грудні 2000 року на Кубу для відновлення російської дружби з диктаторським режимом Кастро продемонструвала його геополітичну стратегію та напрямок тактичних дій. Через рік після того візиту, що викликав тривогу у Вашингтоні, Путін оголосив про закриття на Кубі шпигунської бази «Лурдес» — найбільшої російської військової бази за кордоном. Путін відчайдушно потребував скорочення видатків, а це стало ще одним шансом набрати бали в нової адміністрації Буша, зробивши те, що йому потрібно було зробити в будь-якому випадку. Далі Путін зробив те саме, закривши у 2002 році базу «Камрань» у В’єтнамі — базу, що дратувала не лише США, а й Китай — потенційного пріоритетного партнера Росії. (У липні 2014-го, коли Путін шукав спосіб протидіяти США в їхній підтримці України, він знову відвідав Кубу, щоб пробачити 90 відсотків несплаченого цією країною радянського боргу та оголосити про нове відкриття бази «Лурдес».)

Незважаючи на очевидну слабкість Росії, Путін ладен «запхати пальця» куди тільки можна, особливо у хворі місця та старі рани. Він регулярно роздає погрози й обіцянки, причому ніхто не знає напевно, чи здатен він їх виконати, навіть якщо захоче. Росія все ще зберігає місце в Раді Безпеки ООН і часто знаходить собі союзника в особі Китаю, коли прагне завадити американським ініціативам. Здається, Ендрю Ривкін у газеті «Ґардіан» влучно назвав цю техніку Путіна зовнішньою політикою «фотобомбардування».

Деякі з ранніх путінських маневрів можуть виглядати як сильна гра слабкою рукою, але вони також виявляють його реальні пріоритети в ті перші роки. Зовнішня політика була вторинною, майже непридатною для консолідації влади всередині країни. Путін не міг дозволити собі втрачати час або вплив, розбираючись із зовнішнім тиском. Спроби зав’язати дружні взаємини з впливовими лідерами дали йому час, якого він і потребував, коли проміняв реальний вплив за кордоном на більшу свободу придушення незгодних у країні. Закриття військових баз дратувало російських комуністів і націоналістів, але вони поки не були важливим політичним чинником, а скоро Путін перетягнув багатьох із них на свій бік. Маючи нестійку внутрішню економіку та зруйновану армію, Путін мало що міг зробити на той час, але йому знову вдалося створити Росії імідж сили на світовій арені.

Залишаючись без нагляду, неприємності перетворюються на реальні проблеми. Протягом семи років триватиме підвищення цін на нафту, приносячи в розпорядження Путіна трильйони доларів. Ці гроші він використовуватиме на придушення незгодних усередині країни, набування впливу за кордоном та оновлення збройних сил. Підкріплений своїми дружніми стосунками з лідерами великих демократичних держав світу, Путін стане фактично лідером країн, роздратованих беззаперечним домінуванням США в 1990-х. Вікно можливостей переформатування світового порядку на користь демократії зачинялося. Залишений без нагляду, Путін консолідував владу всередині країни, а потім перейшов від фотобомбардування до бомбардувань реальних.

11 та 12 вересня 2001 року були зроблені два найважливіші телефонні дзвінки XXI століття. Обидва зробив Володимир Путін до Джорджа Буша-молодшого після терористичних атак Аль-Каїди на Всесвітній торговий центр та Пентагон. Перший дзвінок лише через кілька годин після атак прийняла радник Буша з національної безпеки Кондоліза Райс у бункері під Білим Домом, оскільки з Бушем не було зв’язку на «Борту номер один». Ось як описує Райс той дзвінок у своїх мемуарах «Немає вищої честі» 2011 року: «Я попросила з’єднати мене з Сергієм Івановим, аж тут подзвонив Путін. “Пане президент, — сказала я, — президент наразі не може прийняти ваш дзвінок, бо переїздить в інше місце. Я хотіла повідомити вам, що американські війська піднімаються за тривогою”». «“Ми вже знаємо, і ми скасували наші навчання й знизили наші рівні тривоги, — сказав він. — Чи можемо ми зробити щось іще?”» Я подякувала йому, і на одну коротку мить у моїй голові промайнула думка: «Холодну війну справді скінчено (виділено в оригіналі)».[38]

Путін додзвонився Бушу наступного дня. Ось як описує той дзвінок Буш у своїй книзі 2010 року «Точки прийняття рішень»: «Коли я розмовляв із Володимиром наступного дня, він сказав мені, що підписав указ про оголошення хвилини мовчання на знак солідарності зі Сполученими Штатами. А закінчив він приказкою: “Добро перемагає зло. Я хочу, щоб ви знали, що в цій боротьбі ми будемо разом”».[39]

Двома телефонними дзвінками, що зайняли приблизно шістдесят секунд його часу та абсолютно нічого йому не коштували, Путін просто зцементував себе з адміністрацією Буша-молодшого як друг і союзник. Коментар Буша за три місяці до того про погляд Путіну в очі й відчуття його душі прозвучав доволі дивно, а тут уже йшлося про справжню солідарність. Принаймні вона здавалася справжньою, а тому мала велике значення, причому набагато більше, ніж могла б мати конкретна співпраця.

Путін побачив можливість якраз там, де вона була. Незважаючи на те, що він тоді не поговорив із президентом США, перший дзвінок був найважливішим. Він дозволив Путіну як у ту хвилину у свідомості Буша, так і навіки в історії стати «першим іноземним лідером, який зателефонував американському президентові 11 вересня». У другому ж дзвінку відома своєю холодністю людина з КДБ також говорила словами емоційними й співчутливими, які найбільше поцінував Буш у той болючий момент. Солідарність, боротьба, хвилина мовчання, добро і зло... То була ідеальна вистава, яка протягом наступних семи років принесла просто неймовірні дивіденди.

Тогочасні повідомлення про ці дзвінки та їхню уявну важливість для нового світового порядку були не менш сповнені ентузіазму. «Холодну війну справді було скінчено», і тепер історичні вороги об’єднаються в цій новій великій війні — війні з терором. Із цим погоджувалися всі. Путін був першим, хто усвідомив, якою цінною може бути невизначена, нескінченна війна, хоча інші мали відчути це доволі скоро.

Путін негайно вхопився за можливість представити 11 вересня ще одним фронтом у війні з терором, яку Росія вела в Чечні так багато років. Навіть повна відсутність доказів, що чеченці є частиною якогось глобального джихаду, не завадила Кремлю постійно про це заявляти. Раніше і Буш, і Райс жорстко виступали проти порушення прав людини в Чечні, але після 11 вересня все це скінчилося. Михайло Касьянов, на той час прем’єр-міністр Росії, пізніше сказав, що дзвінок Путіна нагадував чудодійний засіб, що змусив зникнути всю критику.

Путінська обіцянка допомоги в цій справі здавалася цілком реальною, адже Росія запропонувала свій місцевий досвід і зв’язки, корисні для американських зусиль проти Талібану. Те саме зробили й кілька середньоазійських диктаторів, які майже одночасно з Путіним зрозуміли, що це шанс вирватися з-під тиску США через їхні власні жахливі порушення прав людини. Щойно Аль-Каїда й Талібан в Афганістані зникли з поля зору, а увага адміністрації Буша переключилася на Саддама Хусейна та Ірак, Путін знову повернувся до своєї звичної бездіяльності.

Що поганого в солідарності та співпраці проти спільного ворога після жахливої катастрофи? Нічого, звичайно. Але я також не думаю, що адміністрація Буша була такою наївною та не усвідомлювала, що Путін завжди шукає переваг для самого себе. Як адміністрація Буша погоджувалася тоді, — а її члени згодом підтвердили в багатьох своїх мемуарах, — це було питанням пріоритетів. Допомога Путіна з Афганістаном і надання розвідданих, здатних урятувати американські життя, важили значно більше, ніж тиск на нього через порушення громадянських свобод у Росії.

Важко уявити багато людей, які не погодяться з таким розкладом, і, якщо така угода була єдиним можливим варіантом, я б погодився на неї сам. Проблема полягає в тому, що це помилка — казати, що будь-яка співпраця з деспотичними режимами потребує ігнорування прав людини. Моральна зовнішня політика також не заважає прагматичним діям під час кризи. Моральна зовнішня політика означає, що ваша позиція з певних питань є чіткою в будь-якому разі, а також що ви не забуваєте про неї, коли це вам зручно. Це важливо, бо інакше права людини й моральні питання можуть стати лише ще однією фішкою на геополітичному гральному столі. Не випадково, що Путін та інші диктатори поводяться з правами людини саме так. Вони хапаються за кожну можливість отримати важелі впливу, бути корисними на короткий час із метою краще консолідувати свої репресивні режими й уникнути міжнародного осуду. Якщо демократичний світ сподівається заохотити інших дотримуватися вищих стандартів, він повинен робити це сам.

Схожою помилкою є говорити, що виключення прав людини з порядку денного переговорів послаблює зовнішню політику або навіть створює ризик для національної безпеки. Для отримання спершу ширшої картини погодьмося, що чим більше у світі буде ліберальних демократій, тим у більшій безпеці ми всі будемо. «Ніколи» — ризиковане слово в будь-якому аргументі, але можна цілком безпечно сказати, що здорові демократії майже ніколи не ведуть воєн одна з одною. У довгостроковій перспективі політики, що сприяють створенню та успіху більшої кількості демократій, посилюють національну безпеку. Це у своїй основі помилково вірити, що можна досягти мети моральної політики засобами морального компромісу. Не можна йти на північ, якщо ви робите навіть дуже малі кроки на південь.

2014 року виповнилося двадцять п’ять років із дня смерті видатного радянського фізика та борця за права людини Андрія Сахарова. Заново відкриваючи для себе деякі його тогочасні лекції й статті, я був надзвичайно вражений ясністю його думок на складну тему морального вибору. Я знав, звичайно, що він був дуже хороброю людиною й говорив як людина, що витримала найскладніші моральні випробування, що лише могли випасти на її долю. «Батько радянської водневої бомби» став потужним голосом проти поширення ядерної зброї. Герой Радянського Союзу став його бранцем та водночас найефективнішим критиком. Передчасна смерть Сахарова в грудні 1989-го змінила курс світової політики, адже я дуже сильно вірю, що його присутність могла наставити Росію на кращий шлях, ніж той, яким ми пішли без нього. Він був нашою фігурою рівня Нельсона Мандели, і без нього було дуже легко заявляти, що ми здатні позбутися злочинів Радянського Союзу, ніколи насправді з ними не стикаючись.

Трьома роками свободи, які Сахаров мав перед смертю, він переважно завдячував якраз такій моральній стійкості, яку обстоював. У жовтні 1986 року, під час зустрічі Михайла Горбачова та Рональда Рейгана в Рейк’явіку, американський президент розчарував Горбачова непохитністю щодо реалізації Америкою Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ). Ціла низка сміливих пропозицій та контрпропозицій щодо різкого зменшення, ба’ навіть повного знищення ядерних арсеналів провалилася. Рейгана багато критикували тоді за такий результат, та й він сам був ним незадоволений, але, як ми знаємо тепер, ця відмова поступитися хоч чимось у Рейк’явіку стала серйозним ударом по сподіваннях Горбачова врятувати Радянський Союз. Горбачов повернувся додому, розуміючи, що, якщо Рейган не кине йому рятувальний трос, єдиним способом виживання СРСР залишаться разючі зміни внутрішньої політики. Перебудова почалася. Однією з перших дій Горбачова, дуже символічною, став дзвінок Андрію Сахарову з повідомленням про його звільнення із шестирічного заслання та припинення цькування. У березні 1989 року Сахаров був обраний до нового парламенту, але вже через дев’ять місяців помер від серцевої недостатності.

Сахаров не був ідеалістом, який обирає «журавля в небі». Він боровся за універсальні принципи, але водночас добре розумів обмеженість спроб впливу на радянський режим. Коли в 1973-му він написав листа до Конгресу США з проханням прийняти те, що потім стало відоме як поправка Джексона-Веніка, Сахаров обстоював конкретне питання — єврейську еміграцію із СРСР — замість виголошення гучних промов. Він був майстром словесної тактики. Знаючи, що він не може відкрито закликати до прийняття законів, які вважали каральними для його рідної країни, Сахаров написав, що СРСР «розвивається за умов нестерпної ізоляції»[40] й повернув усе так, що ця поправка має полегшити цю ізоляцію, а отже, насправді є виграшною для СРСР.

То був мудрий та хитрий маневр, адже поправка Джексона-Веніка була задумана, щоб змусити Радянський Союз послабити правила еміграційного контролю, прив’язавши їх до торговельних відносин, і була чітким інструментом ізоляції радянського режиму, а не взаємодії з ним. Проте вона була інструментом взаємодії з радянським народом і безпосередньо простягала йому руку дружби та свободи, а це важлива різниця. Що могло бути більш ефективною критикою Радянського Союзу, ніж мільйони його громадян, які прагнули свободи? У своїх мемуарах радянський посол у США Анатолій Добринін пише, що під час обговорення поправки будь-які вимоги щодо еміграції вважали «осудом нашого соціалістичного раю» та, «якщо хтось мав нерозсудливість бажати поїхати, це сприймали як жахливу образу!»[41]

У своєму листі до Конгресу Сахаров також використав дисидентську тактику «громадянської покори», вимагаючи, щоб радянський уряд поважав свої власні та міжнародні закони: «Ця поправка не є втручанням у внутрішні справи соціалістичних країн, а лише захистом міжнародного права, без якого неможлива жодна взаємна довіра»[42]. Антипутінський рух теж узяв на озброєння цю тактику. Наші протести часто поставали на вимогах, щоб уряд дотримувався російської конституції, що теоретично гарантує право на збори та свободу слова, які путінський режим постійно порушує.

Кількома днями пізніше лист Сахарова був опублікований на всю сторінку в газеті «Вашингтон Пост», що викликало гнів Леоніда Брежнєва та дивну заяву, що той лист «не лише антидержавний та антирадянський, а це просто якийсь троцькістський учинок»[43]. За іронією долі адміністрацію Ричарда Ніксона він розлютив не менше.

Сахаров був противником розрядки — слова, у якому він та інші дисиденти справедливо вбачали евфемізм умиротворення. Його помічник та соратник, дисидент Натан Щаранський підсумував спротив їхньому руху з боку табору «реалістів» на чолі з держсекретарем Ніксона Генрі Кіссинджером, який уважав радянських дисидентів порушниками спокою, що загрожують пустити під укіс його ретельно збалансовану реальну політику. Щаранський писав: «Кіссинджер побачив у поправці Джексона спробу підірвати плани спокійного поділу геополітичного пирога між супердержавами. Такою вона й була. Джексон вірив, що з Радянським Союзом потрібна конфронтація, а не умиротворення»[44].

Далі Щаранський, який і сам дуже красномовно та авторитетно говорив і писав про моральну політику, цитує свого друга: «Один із месиджів, які [Сахаров] послідовно доноситиме до цих іноземців, полягає в тому, що права людини ніколи не треба вважати окремим гуманітарним питанням. Для нього це було також питанням міжнародної безпеки. Як він дуже точно зауважив: «Країна, що не поважає права свого народу, не поважатиме й права своїх сусідів». Путінська Росія є ідеальним прикладом цієї істини.

Погляди на моральну політику поділяв й інший відомий дисидент, письменник-вигнанець Олександр Солженіцин, який використовував для висвітлення ситуації позитивний приклад американських батьків-засновників. У своїй лекції в Нью-Йорку 9 липня 1975 року він сказав: «Люди, які створили вашу країну, ніколи не втрачали бачення своїх моральних орієнтирів. Вони не сміялися з істинної природи понять «добро» та «зло». Їхня практична політика звірялася з моральним компасом. І як не дивно, найбільш далекоглядною та найбільш цілющою виявилася саме практична політика, розрахована на ґрунті моральних міркувань».

Якщо мені дозволено буде звести слова Солженіцина до афоризму, найморальніша політика також виявляється найефективнішою політикою. Віра в інше призводить до хибних компромісів, що піддають ризику свободу й зовсім не покращують нашу безпеку.

Після багаторічного обговорення, коли Сполучені Штати перейшли до остаточного скасування поправки Джексона-Веніка у 2011-му, я скаржився щодо вибору часу для цього кроку. Кордони Росії були відкритими, тому вихідна мета цієї поправки застаріла. Але зняти цей орієнтир на законодавство щодо прав людини тоді, коли Володимир Путін повертає Росію в тоталітарну темряву, було жахливою ідеєю. Це був найкращий засіб конфронтації із СРСР, а не умиротворення, і він дуже голосно та чітко вказував на важливість свободи особистості. Поправка Джексона-Веніка була спадком минулої доби, але вона була потужним символом. Її анулювання без заміщення чимось іншим мало послати всім сигнал, що або Сполучені Штати більше не турбують ці універсальні права або що Америка не вважає путінську Росію авторитарним режимом.

2011 року я приєднався до всесвітньої кампанії, запущеної міжнародним фінансистом Біллом Браудером для просування Закону Магнітського почасти як заміни поправки Джексона-Веніка шляхом нової прив’язки американської (а пізніше і європейської) зовнішньої політики до порушення прав людини в Росії. Я виступив із кількома лекціями в окрузі Колумбія й написав передову статтю, спонукаючи Конгрес та адміністрацію Обами не винагороджувати Путіна за знищення російського громадянського суспільства й за переслідування тих, хто виявив його злочини.

Саме під час підготовки цих виступів я став великим прихильником Генрі Джексона — сенатора від штату Вашингтон, який був основною силою моральної американської зовнішньої політики в 1970-х. Я міг би з радістю списати кілька сторінок потужними твердженнями Джексона щодо того, чому Америка має дотримуватися своїх ідеалів свободи та демократії, активно просуваючи й захищаючи їх за кордоном. Моїм улюбленим є висновок його полум’яної промови від 27 вересня 1972 року в Сенаті щодо захисту поправки, що мала носити його ім’я: «Ми можемо та повинні не втрачати віру у свої найкращі традиції. Ми не повинні сьогодні, як уже зробили одного разу, поступатися тиранії, коли є люди, які ризикують більше за нас, але насмілюються чинити опір»[45]. Джексон також процитував Нобелівську лекцію Солженіцина 1972 року: «ВНУТРІШНІХ СПРАВ узагалі не залишилося на нашій тісній Землі!»[46]

Коли мене у 2013-му запросили розповісти про Росію під час однієї події в коледжі Гіллсдейл у рідному штаті Джексона Вашингтоні, я одразу вхопився за цю можливість. Гіллсдейл є політично дуже консервативним закладом, таким собі «консервативним Гарвардом», тому я насолоджувався своєю альтернативною промовою, згадуючи в ній Джексона, а також його колегу з демократичної партії Гаррі Трумена. Вони обоє були переконаними адвокатами використання впливу й морального авторитету Америки для захисту людей від диктатури по всьому світу. На жаль, за кількома пам’ятними винятками нинішнім поколінням демократів ця позиція повністю забута. Після моєї лекції до мене підійшла літня місцева жінка, яка добре пам’ятала, як підтримувала Джексона (а може, і Трумена!) та називала його «єдиним демократом, за якого я колись голосувала!»

Адміністрація Буша-молодшого відкрито просувала «програму свободи» (відому також як доктрина Буша), програму, якою Джексон міг би пишатися. Там рекомендувалось активно сприяти свободі за кордоном. До речі, цю програму я підтримував ледь не в усіх аспектах. Але члени адміністрації однаково потрапили до пастки непослідовності й компромісів стосовно Росії. Фраза Райс «Холодну війну справді скінчено» після телефонної розмови з Путіним 11 вересня сказала все. Холодну війну було скінчено на десятиліття!

Цей коментар посилюють слова, які Райс одного разу сказала на «Шоу Чарлі Роуза», здається, у 2009-му: «Росіяни сьогодні живуть краще, ніж у СРСР», знову створюючи враження, що 1990-х узагалі не було. Заперечувати масштаби репресій у теоретичних або історичних дебатах — одна річ, але робити це, коли людей ув’язнюють і вбивають прямо зараз, аморально. Навіть якщо вода відступила, кількох метрів усе ще достатньо, щоб потонути, особливо якщо у вас зв’язані руки[47].

Так, Холодну війну було скінчено, але Путін уже вів наступну війну, і вона була не в Чечні або проти терору. Путінська війна була проти російської демократії та всіх, хто міг стати на шляху його місії з її знищення. Ті телефонні дзвінки до Буша 11 вересня були попереджувальними ударами, цілеспрямованим маневром Путіна з підриву потенційного впливу Америки на його дії всередині країни.

На жаль, ця тактика працювала цілком добре, а Буш зі своєю адміністрацією зрозуміли ситуацію запізно й посилили свій тиск лише після вторгнення Путіна в Грузію 2008 року. Але на той час Буш уже збирався йти з посади, а російська демократія лежала на смертному одрі, не отримавши вчасно допомоги Заходу, яка ще могла мати потрібний ефект на початку десятиліття, коли Путін був вразливим.

Погляд на те, що відбувалося в Росії після 11 вересня, також є гарним способом прослідкувати одну з найголовніших особливостей путінського правління: чим менший тиск він відчуває ззовні, тим більшим диктатором стає всередині Росії. Попри його імідж та риторику крутого хлопця, Путін, особливо в перші кілька років на посаді, був чутливим до зовнішнього тиску щодо громадянських свобод та інших порушень прав людини. Лише пізніше, коли до нього потічками потекли нафтові гроші, а всі потенційні внутрішні суперники були знищені, він почав скрізь хизуватися своїм імунітетом до зовнішнього тиску.

У темні дні СРСР світ розумів, що такі люди, як Андрій Сахаров, Сергій Ковальов та Натан Щаранський, є героями через їхній ненасильницький спротив. Сучасний же путінський стиль пригноблення незгодних зовсім інший. Цей стиль має на Заході багато адвокатів, які відмовляються розрізняти путінський режим і пригноблюваний ним російський народ. Наприклад, після моєї участі в дискусії на каналі «Бі-Бі-Сі» 2006 року, у передачі, що записувалася в Москві, але, звісно, у Росії не транслювалася, один британський глядач написав, що вражений, як вільно ми говоримо речі, за які, як він сказав, нас іще нещодавно могли стратити. Така позиція, що «росіяни сьогодні живуть краще» й мають радіти цьому покращенню, стала дуже шкідливою для нашого демократичного процесу. Адже вона оцінює репресії з абсурдним релятивізмом.

Холодна війна та загроза ядерного руйнування змушували зосереджувати загальну увагу на кожному кроці, який робила Росія. Як тільки ж ця загроза зменшилася, західні лідери вирішили, що краще буде тримати голови в піску й робити вигляд, що все чудово, особливо коли після 11 вересня вони мали розв’язувати більш нагальні й очевидні проблеми. Знадобилося ціле покоління екзистенціальної загрози, реальної та уявної небезпеки комунізму, щоб розробити на Заході спільні дієві принципи моральної зовнішньої політики. А потім урядам вистачило лише кількох років, щоб передати права людини під опіку неурядових організацій на кшталт «Емнесті Інтернешнл». Таким чином, захист прав людини перестав бути справою урядів.

Тим часом, не маючи про що турбуватися ззовні, Путін був вільним робити всередині країни все, що захоче. Він продовжував «консолідувати» медіа, закриваючи незалежні телеканали та даючи пресі зрозуміти, що певні теми є забороненими. Переслідування політичної опозиції ставало дедалі більш звичною справою. Навіть для знаних політиків і успішних бізнесменів було вже неможливо опиратися путінським принципам чи політиці, не піддаючи себе суттєвому ризику зіпсувати кар’єру, утратити свободу або й життя.

Будь-які сумніви щодо готовності путінського режиму проливати кров зникли у 2002-му, після захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці в Москві. Невелика група чеченських бойовиків протягом чотирьох днів силою утримувала близько 850 людей. Ці події увійшли в історію як «Норд-Ост» за назвою російського мюзиклу, який грали 23 жовтня, у вечір початку теракту.

Немає потреби переповідати тут усі страшні деталі тих подій, передусім через те, що ледь не кожна з них є доволі суперечливою. Особливо я хотів би уникнути будь-яких проявів симпатії до тих, хто захопив заручників, хоча збираюся звернути увагу на реакцію уряду. Терористи — це ті ж скорпіони; ми знаємо їхній характер і з чистим сумлінням проклинаємо їх за нього. Істинна ж природа режиму Путіна, однак, була все ще чимось сумнівним, і саме вона є нашим предметом обговорення.

Терористи вимагали негайного виведення всіх російських військ із Чечні та казали, що хочуть «дати відчути мешканцям Москви смак того, що коїться в Чечні щодня». Вони були добре озброєні автоматами, гранатами й саморобними вибуховими пристроями. У перший вечір терористи відпустили велику групу заручників, від 150 до 200 людей, переважно дітей, жінок, мусульман та іноземців. Наступного дня вони погодилися на перемовини з доволі небагатьма відомими особами, зокрема з опозиційним політиком Борисом Нємцовим і журналісткою Анною Політковською, яка тривалий час була військовим кореспондентом у Чечні.

Незважаючи на те, що в результаті всіх переговорів терористи підтверджували, що прийшли туди померти, вони звільнили ще одну велику групу заручників, в основному іноземців. 25 жовтня вони прийняли від Червоного Хреста їжу, сік та ліки для заручників. Лідер терористів Мовсар Бараєв дав кілька інтерв’ю для преси, повторюючи свою готовність померти й те, що «ми тут із конкретною метою покласти край війні»[48]. За наявності такої великої та добре підготованої групи досвідчених бойовиків і такої кількості заручників здавалося, що це затягнеться надовго.

Я тоді ще продовжував професійно грати в шахи й наприкінці жовтня востаннє вів російську команду на золоту медаль Шахової олімпіади в словенському місті Блед. Новини про захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці шокували всіх учасників, але більше за все, звичайно, тих із нас, хто народився в Радянському Союзі й для кого слово «Чечня» було більш ніж просто незнайомим географічним поняттям.

Я добре пам’ятаю гарячі обговорення цієї трагічної ситуації в холах, коли, дивлячись одне одному у вічі, люди могли висловити ту саму надію: «Уряд не насмілиться застосувати силу. Вони не допустять загибелі сотень людей».

На ранок 26 жовтня російський спецназ пішов на штурм театру. Одночасно в приміщення був закачаний отруйний газ. За словами тих, хто вижив, і згідно з хвилюючим дзвінком одного із заручників, вони та терористи знали про газ, і деякі нападники мали протигази. Пізніше став відомий іще один факт: замість страти заручників терористи відкрили вогонь по спецназу, що суперечило першим офіційним звітам про те, що більшість загиблих були застрелені.

Під час штурму були вбиті всі 40 терористів разом із понад 130 заручниками. Усі заручники, окрім одного, загинули від газу, безпосередньо чи опосередковано — від удушення після знепритомнення та не отримавши своєчасної медичної допомоги. Місцеві лікарні були переповнені отруєними людьми, яких там не знали, як лікувати, бо представники влади відмовлялися назвати тип застосованого газу. Одразу після того посадовці заявили, що штурм спровокували терористи, почавши страчувати заручників. Лише через кілька днів ця заява виявилася брехливою, коли інші представники влади заявили, що штурм був передбачений та спланований із першого дня.

З’являлися суперечливі повідомлення, що принаймні один із терористів був відомим оперативником ФСБ. Навіть якщо так, неможливо дізнатися, чи знав спецназ, що більшість вибухівки в театрі несправжня, а отже, і пускати перед штурмом газ не було необхідності. Російський парламент відхилив запит про початок розслідування дій уряду під час штурму, ось чому на сьогодні лишається ще так багато невідомого. Проте, зважаючи на урядову політику після штурму, надмірне втаємничення або поширення неправдивої інформації про кожен аспект операції, важко не думати про найгірше.

Дуже легко цинічно заявляти, що кількасот невинних людей, убитих урядом, краще за сім сотень, яких могли б убити терористи. Математика тут недоречна, навіть якщо ті події давно минули. Неможливо знати, що могло б статися в паралельній реальності, якби перемовини тривали далі. Єдиним чітким висновком, що випливає з цієї жахливої трагедії, стало те, що війна в Чечні не закінчилася, що б не казав Путін, а також що путінський режим поважає людське життя не більше, ніж терористи, що, здається, і хотів показати уряд.

Якщо метою швидкого й смертельного втручання почасти було подати чеченцям сигнал стримування, що жодних переговорів із ними не буде, це не вдалося. Результатом стало захоплення заручників у школі в Беслані двома роками пізніше — ще більш жорстока й катастрофічна військова операція проти чеченських терористів, що призвела до загибелі близько 400 осіб, зокрема 186 дітей. (Одним із наслідків, який точно можна пов’язати зі штурмом «Норд-Осту», став кінець квазінезалежності каналу НТВ після того, як Путін був незадоволений їхнім висвітленням трагедії.)

Путінська Росія не вважає загибель власних громадян серйозним злочином, вартим покарання винних посадовців. І все ж, тихцем нагородивши й підвищивши у званні багатьох організаторів штурму Дубровки, путінський режим пішов іще далі, видавши мовчазну індульгенцію на виконання будь-якого з його аморальних наказів. За відсутності організованого неприйняття з боку суспільства м’який на початку авторитарний режим у наступне десятиліття почав набувати зловісних рис фашистської диктатури.

Ситуація з двома поспіль трагедіями «Норд-Осту» та Беслана стала ще однією знаковою подією у встановленні, досягненні та захопленні державної влади в путінській Росії. 25 жовтня 2003 року був заарештований і звинувачений у шахрайстві Михайло Ходорковський — найбагатша людина в країні. За схемою, що стала шаблоном для майбутніх подібних справ, Ходорковського невдовзі засудили, а його компанію — нафтовий гігант «Юкос» — одразу ж розтягли. Її активи за дуже вигідними цінами були передані компаніям, підконтрольним найближчому оточенню Путіна. Коли ж Ходорковського звільнили в грудні 2013 року після другого вироку, іще абсурднішого за перший, «Юкоса» більше не було.

Як я вже казав раніше, росіяни загалом не дуже співчували олігархам, які отримали свої величезні статки в перші дні приватизації. Якщо приказка «За кожним великим статком стоїть великий злочин» є справедливою для порівняно прозорої ринкової економіки Заходу, вона є удвічі справедливішою для Дикого, Дикого Сходу, яким у 1990-ті були Росія та інші пострадянські республіки. У кращому випадку їх вважали безпринципними підприємцями, а в гіршому — корисливими злочинцями, людьми, які скористалися політичними зв’язками, щоб накопичити нечувані багатства, коли пересічні росіяни жили в злиднях. Погоджуюся, переважно це було правдою, лише з одним зауваженням, що не конструктивно звинувачувати переможців у порушенні правил гри, яка навряд чи взагалі мала якісь правила.

Багато з гнаних олігархів були також євреями, і свою роль в політичних та громадських кампаніях проти них зіграв антисемітизм, зазвичай тонкий і прихований у ЗМІ та грубий і неприкритий із боку націоналістів. Те, що кілька найлояльніших до Путіна олігархів теж були євреями, притлумлювало цю лінію критики його чисток, але єврейське походження, безумовно, використовували проти тих, хто потрапляв під атаки держави.

Це відродження ще однієї мерзенної радянської традиції мене майже не здивувало. Незважаючи на численні спортивні успіхи на славу Батьківщини, моя національність періодично також зринала в питаннях про мою лояльність під час протистояння з Карповим, який походив із «поважної родини» із самого серця Росії, тоді як я був «вибуховою сумішшю». Ставши ж активістом антипутінського руху, я взагалі почав усе частіше чути, як мене називають «Вайнштейн» за прізвищем батька, яке невдовзі після його смерті було змінено на традиційне вірменське прізвище моєї мами, коли мені виповнилося сім років.

Не певен, сміятися мені чи обурюватися тим, що антисемітський хор знову подав голос, вихлюпнувшись із берегів російського Інтернету після того, як Путін почав війну в Україні у 2014-му. Якщо вірити кремлівській пропаганді, у новому демократичному уряді в Києві повно фашистів і нацистів, як тепер називають усіх, хто проголошений ворогом Росії. Тому Росія змушена втрутитися, щоб захистити не лише етнічних росіян, але й бідних євреїв! На це Асоціація єврейських організацій та громад України відповіла відкритим листом, у якому йдеться, що заяви президента Путіна про зростання антисемітизму в їхній країні «не відповідають дійсності» і що вони, «мабуть, плутають Україну з Росією, де єврейські організації якраз відзначили торік зростання антисемітизму»[49]. Україна також має нижчий рівень антисемітських проявів за майже всі європейські країни, де ведеться статистика, включно з Францією та Німеччиною. Окрім того, частиною інформаційної війни Кремля стали розповіді про єврейських олігархів, які «правлять Україною», вочевидь, щоб спробувати спровокувати проросійських братів-слов’ян в Україні повстати проти них або, можливо, дозволити зробити це Путіну.

Ці перекручені звинувачення викликали до життя гарний жарт, який я почув, коли відвідав Україну в грудні 2014 року. Росіянин дивиться по телевізору новини та в паніці телефонує своєму єврейському другові в Україні: «Мойше, це правда, що вашу країну захопили фашисти й бандерівці?» «Так, — відповідає друг, — у нашій синагозі всі такі!»

Але повернімося до 2003 року й арешту Ходорковського: це було подано як удар заради справедливості, як реформу й відплату за простий народ. Фактично ж усе було з точністю до навпаки за всіма трьома пунктами. Тоді не виникало багато запитань, чому це сталося у 2003-му, якщо злочини, у яких його звинувачували, мали місце в 1990-х. Утім, справжні мотиви ув’язнення Ходорковського розкриває погляд на його тогочасну діяльність як усередині, так і ззовні «Юкоса».

Переслідування Гусинського та Березовського почалися ще за два роки до арешту Ходорковського. Вони обидва становили для Путіна пряму та явну загрозу через свої медіа-холдинги й політичний вплив. Натомість Ходорковський та його нафтова компанія в перші роки правління Путіна процвітали. «Юкос» збирався скористатися злетілими до небес цінами на нафту для модернізації застарілого радянського обладнання, що дісталося йому в спадок, а також розширити міжнародне партнерство на шляху до перетворення на першу велику російську справді мультинаціональну компанію. На думку Путіна, це становило загрозу. Він хотів бути впевненим, що нафтові та газові гіганти, так звані «національні чемпіони», будуть жорстко контролюватися Кремлем.

На думку Путіна, Ходорковський також учинив великий гріх, особисто долучившись до політики та громадянського суспільства. При цьому він не збирався принести президентові клятву вірності або спробувати виступити проти нього напряму в нечесній виборчій грі. Ходорковський заснував фонд «Відкрита Росія» та використовував його як спонсора десятків програм і благодійних акцій по всій країні, причому повністю відмовляючись звертатися по дозвіл від Кремля на цю діяльність. Він навіть публічно проголосив, що підтримуватиме опозиційних кандидатів, тоді як інші олігархи валізами тягали готівку на підтримку путінського політичного курсу.

У Москві є дуже великий Російський державний гуманітарний університет (РДГУ), який підписав із «Юкосом» контракт на одержання 100 мільйонів доларів у вигляді освітніх грантів. Після того, як Ходорковський був заарештований, у РДГУ раптом змінилося керівництво, і новий ректор відмовився брати гроші в «Юкоса». Ходорковський не витрачав свої кошти на купівлю футбольного клубу в Англії, як це зробив із «Челсі» приятель Путіна Роман Абрамович. Навіть якщо й робив щось подібне, почасти для підтримки своєї репутації, Ходорковський вкладав передусім гроші в Росію, і ці дії робили його загрозою для Путіна — обґрунтованою з усіх боків. Він був не тією людиною, яку Путін міг контролювати.

Причому у 2003 році Ходорковський був просто до безрозсудства хоробрим. Адже в липні заарештували його близького бізнес-партнера Платона Лебедєва, і не було жодних сумнівів, хто в переліку наступний. Інший його партнер Леонід Невзлін учинив розумно й того ж літа переїхав до Ізраїлю. Але замість того, щоб поїхати з країни самому або замовкнути, Ходорковський заговорив ще більше, публічно засуджуючи державну й корпоративну корупцію, що гальмувала розвиток Росії. Наслідки не змусили на себе чекати.

Ходорковському пред’явили численні звинувачення в шахрайстві й ухилянні від сплати податків — звичайний для Кремля рецепт. Суд над ним став суцільним доказом того, що за путінського режиму жодні докази не потрібні. За іронією долі «Юкос» насправді сплатив більше податків за кожен барель, аніж будь-яка інша нафтова компанія. Не збираюся проголошувати себе експертом з усіх фінансових та юридичних обору-док, що в 1990-ті роки в рекордний час зробили кілька десятків людей мільярдерами. Але очевидно, що мало хто з них мав чисті руки за мірками решти світу. І на початку Ходорковський не надто відрізнявся від усіх інших. Та його бачення майбутнього було настільки радикальним, що він лякав не лише Путіна, а й інших олігархів також. Якби кожного олігарха почали перевіряти та змусили звітувати, це могло б дати дуже позитивний результат для закону й порядку в Росії.

Натомість ми отримали показовий суд проти того, кого Путін вважав своїм особистим ворогом. Якщо характеру судового процесу було недостатньо, щоб це підтвердити, на це вказують переслідування й звинувачення також проти багатьох інших людей, пов’язаних із «Юкосом». Лебедєва звинуватили й ув’язнили, незважаючи на його серйозні захворювання. Постраждало й багато інших співробітників «Юкоса». Навіть адвокатові Ходорковського Карині Москаленко прокуратура погрожувала позбавленням права на адвокатську практику. Це стало візитівкою мафії Путіна: якщо ви кинули виклик владній вертикалі, він візьметься не просто за вас та ваші активи, але й за ваших співробітників, друзів, родичів та будь-кого, хто насмілиться вас захищати.

У травні 2005 року Ходорковський і Лебедєв отримали дев’ятирічні судові вироки та були відправлені до виправних таборів. Реакцією решти світу стала типова дурня про «занепокоєння» щодо незалежності російської судової системи й «переконування» російського уряду дотримуватися певних стандартів. Тут я майже впевнений, що держдепартамент США має спеціальну форму листа із висловленням занепокоєння, тому щоразу може просто підставляти потрібні імена й дати. Такий лист, зазвичай тихенько підписаний якимось функціонером низького рівня, часто використовуватиметься в наступні роки мірою нагромадження путінських правопорушень у Росії, тоді як лідери вільного світу наполягатимуть на його теплому прийомі на міжнародній арені.

Арешт Ходорковського викликав також показовий коментар американського посла Олександра Вершбоу: «Ми сподіваємося на справедливий суд за російськими нормами права»[50] (курсив мій). Коли ж у газеті «Файненшл Таймс» вийшла стаття з критикою дій російської генеральної прокуратури, міністр фінансів і віце-прем’єр Росії Олексій Кудрін заперечив це, говорячи про допущені «певні невідповідності».

Для вух американців і західних європейців я маю перерахувати деякі з цих «невідповідностей»: обшуки в офісах адвокатів, які відвідували своїх клієнтів у в’язниці; обшуки в офісах депутатів парламенту, а також відмови в дозволах депутатам парламенту відвідати Ходорковського у в’язниці, що є порушенням російських же законів. Жодний суд на Заході не прийняв би цю справу до розгляду, бо докази були отримані в протизаконний спосіб, але такими вже є «російські норми права». Як і два улюблені путінські вислови — «керована демократія» та «диктатура закону», то був дуже показовий оксюморон.

Окрім усунення зі сцени критика й конкурента, ув’язнення Ходорковського було попередженням для решти російського ділового світу: грайте за кремлівськими правилами та не потикайтеся в політику. Це стало в Росії поворотною точкою, коли уряд відкрито припинив переслідувати порушників закону, а натомість сам виявився одним із них. На зміну шахраям зі зв’язками у верхах, які порушували право уряду красти, прийшла ініційована державою практика переслідувань, утисків і розкрадання, об’єктом яких міг стати будь-хто нелояльний до влади.

Справа Ходорковського та «Юкоса» демонструє встановлені путінським режимом зв’язки між правами власності й владою. Якщо ви не при владі, ви не можете контролювати свою власність. Це, своєю чергою, сигналізувало про кінець демократії. Вибори були приречені на фальсифікацію тими, хто при владі, бо якщо вони втратять політичну владу, то втратять і свої активи. Коли настав час президентських виборів 2004 року, Путін та його наближені мали вже забагато чого втрачати, щоб ризикувати бути викинутими з Кремля тим, що так легко виправити, — якимось голосуванням.

Кінець російської демократії та повна централізація влади в Кремлі були певним чином лише побічними ефектами приземленої основної мети, що полягала в крадіжці. Завданням атаки на «Юкос» був перерозподіл власності на користь нафтових компаній, що належали путінським наближеним. Замість старомодного соціалістичного перерозподілу тут працював принцип «Забери в багатого та віддай іще багатшому». Уся величезна країна перетворилася на пилосос для активів, у якому державна влада використовувалася для засмоктування всього до Москви, де воно ділилося між добре пов’язаними союзниками та компаніями. На потреби ж уряду виділялися ледь достатні асигнування, щоб лише тримати людей подалі від вулиць, а країну — від розпаду на частини. Зате в бюджеті завжди вистачало грошей на пропаганду й сили внутрішньої безпеки.

На тлі брутально ефективного способу пограбування й знищення «Юкоса» навіть фальшиві аукціони та шахрайські трюки з компаніями-пустишками 1990-х виглядали аматорством. А скоро путінський режим поширить свої операції з поглинання й на права пересічних громадян. Якщо в 1990-х роках російський народ пограбували, то 2000-ні показали нам те, чого ми ще ніколи не бачили.

2009 року, коли от-от мав сплисти термін ув’язнення Ходорковського, російські прокурори висунули проти нього нові звинувачення, ще абсурдніші за попередні. По суті, його звинуватили в крадіжці всієї нафти, за несплату податків із якої його засудили вперше. Подібні справи пояснюють, чому росіяни та інші народи, що живуть під тоталітарними режимами, не вважають твори Гоголя, Кафки й Булгакова фантастикою чи навіть сюрреалізмом. Держава не зобов’язана бути логічною чи розважливою, вона лише зобов’язана досягати своєї мети. Диктаторські режими відчувають викривлену потребу виконувати протокол, проводити вибори та суди, навіть якщо результати відомі заздалегідь. Вільний же світ часто винагороджує цей фарс готовністю відкласти висловлення недовіри. Росія робить вигляд, що має вибори та систему правосуддя; вільний світ робить вигляд, що вірить цьому, періодично висловлюючи своє символічне занепокоєння, указуючи на невідповідності й намагаючись присоромити безсоромних.

Диктатори сприймають усі ці фонові шуми як ритуальне умиротворення, чим вони і є, та продовжують уперто робити свою справу. Майстер гострого слова й дослідник тоталітарного складу розуму, польський письменник Станіслав Єжи Лєц сказав про це так: «Якщо канібал користується ножем та виделкою — це прогрес?»

Вирок нового суду в листопаді 2010 року дав Ходорковському можливість виступити з яскравим останнім словом щодо нинішнього стану та майбутнього Росії. Воно саме стало звинуваченням, важливим документом для того часу і для історії. Я процитую тут лише кілька уривків цього виступу, але дуже раджу вам знайти та прочитати документ повністю: «Мені соромно за свою державу. Я думаю, ми всі чудово розуміємо — значення нашого процесу виходить далеко за межі наших із Платоном доль, та навіть доль усі тих, хто безвинно постраждав у ході масштабної розправи над “Юкосом”, тих, кого я виявився не в змозі захистити, але про кого я не забуваю, пам’ятаю щодня.

Спитаймо себе: що сьогодні думає підприємець, висококласний організатор виробництва, просто освічена, творча людина, дивлячись на наш процес та вважаючи абсолютно передбачуваним його результат?

Очевидний висновок мислячої людини страшний своєю простотою: силова бюрократія може все. Права приватної власності немає. Прав у людини за зіткнення із “системою” взагалі немає.

Будучи навіть закріпленими в законі, права не захищаються судом. Адже суд або теж боїться, або є частиною “системи”. Чи варто дивуватися, що мислячі люди не прагнуть до самореалізації тут, у Росії?..

Надія — головний рушій великих реформ та перетворень, вона є запорукою їхнього успіху. Якщо вона погасне, якщо зміниться глухим розчаруванням, хто та що зможе вивести нашу Росію з нового застою?

Я не перебільшу, якщо скажу, що за результатом цього процесу слідкують мільйони очей по всій країні, по всьому світу.

Слідкують із надією, що Росія все ж таки стане країною свободи та закону, де закон буде вищий за чиновника.

Де підтримка опозиційних партій перестане бути приводом для репресій.

Де спецслужби захищатимуть народ і закон, а не бюрократію від народу та закону.

Де права людини не будуть більше залежати від настрою царя. Доброго чи злого.

Де, навпаки, влада буде справді залежати від громадян, а суд — лише від права та від Бога. Якщо хочете, називайте це сумлінням.

Я вірю, так буде.

Я зовсім не ідеальна людина, але я людина ідеї. Мені, як і будь-кому, важко жити у в’язниці й не хочеться тут померти.

Але якщо доведеться, у мене не буде вагань. Моя віра варта мого життя. Думаю, я це довів...

Ваша честь, я готовий зрозуміти, що вам дуже непросто, можливо, навіть страшно, і я бажаю вам мужності.

Усі розуміють, що ваш вирок у цій справі — яким би він не був — стане частиною історії Росії. Більше того, він формуватиме її для майбутніх поколінь. Усі імена залишаться в історії — і обвинувачів, і суддів — так само, як вони залишилися в історії після сумновідомих радянських процесів». [51]

Слова та мрії видатної людини незалежно від її минулих гріхів чи майбутніх справ. Через п’ять тижнів суддя подовжив терміни покарання Ходорковського та Лебедєва до 2017 року, що пізніше були скорочені за апеляцією до 2016-го, а потім до 2014-го. Але, звичайно, Путін усе одно мав кілька трюків про запас.

Три роки по тому Путін здивував усіх, зокрема самого Ходорковського, оголосивши, що звільнить його, а потім і зробив це 20 грудня 2013 року. Схоже, що це відбулося завдяки поєднанню двох чинників. З одного боку, це був тиск Німеччини — Ходорковський потім подякував колишньому міністрові зовнішніх справ цієї країни Гансу-Дітріху Ґеншеру за допомогу у звільненні. З другого ж, у Путіна було бажання «підчистити хвости» перед початком Зимових Олімпійських ігор у Сочі в лютому 2014-го. Ходорковський привертав до себе забагато уваги, адже організація «Емнесті Інтернешнл» проголосила його в’язнем сумління й доля цієї людини могла стати привабливим об’єктом для журналістів з усього світу. Для Путіна це була також можливість зіграти улюблену роль «доброго царя», проявивши милосердя до поваленого ворога, і шанс отримати щось в обмін за невелику ціну його звільнення на одинадцять місяців раніше. Це також дозволяло уникнути проблеми початку третього судового процесу, у якому, щоб виправдати подальше тримання Ходорковського за ґратами, мали фігурувати злочини, не менші за вбивство.

Щойно його звільнили, Ходорковський того ж дня виїхав до Німеччини, щоб відвідати свою хвору матір. У перші дні після звільнення він тримався доволі стримано, але невдовзі почав знову виступати проти путінського режиму й відновив роботу свого фонду «Відкрита Росія».

Це ще не епілог історії Ходорковського. Як і дуже багато російських історій, вона просто не може писатися далі, поки Путін при владі. Що ж до амбіцій Ходорковського, то під час нашої зустрічі незабаром після його звільнення він сказав мені тихо, але впевнено: «На місці Путіна я б мене не випускав».