Зима наближається

2 УТРАЧЕНЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ

Здається, сьогодні багато хто забув, що падіння «залізної завіси», закінчення Холодної війни та розпад Радянського Союзу були окремими подіями. Тісно пов’язаними, безумовно, але до того часу, як СРСР офіційно перестав існувати, Берлінська стіна вже була зруйнована понад два роки. 1989 року по всій Центральній та Східній Європі поширилися різноманітні антикомуністичні революції та рухи за незалежність, першим із яких стала польська «Солідарність» у квітні. Ця хвиля накрила Угорщину, Східну Німеччину, Чехословаччину, Болгарію, Румунію та Албанію.

Я пригадую, як радянські ЗМІ висвітлювали ці приголомшливі події з типовими для періоду гласності проявами шизофренії. Теоретично преса на той час була вже вільною, але телебачення все ще залишалося під централізованим контролем Кремля. Наприклад, програми, де повстання в Прибалтиці обговорювали в недостатньо критичний спосіб, могли раптово зникнути з ефіру. Окрім того, саме у відповідь на ці політичні зміни на радянському телебаченні почала з’являтися більш агресивна форма пропаганди замість просто дозованих новин та легких розваг. На 1985 рік друковані ЗМІ пройшли довгий шлях із часів партійного рупора — газети «Правда» — і періодика вже мала достатньо сміливості для точного висвітлення падіння одного за одним комуністичних режимів у Європі. Зміна влади там відбувалася напрочуд мирно. Був лише один сумнозвісний виняток — страта огидного румунського диктатора Ніколае Чаушеску, який наказав своїм військам відкрити вогонь по антиурядових протестувальниках, унаслідок чого було вбито близько тисячі ста людей.

У будь-якій дискусії про «дух 1989 року» слід також згадати протести та масові вбивства на китайській площі Тяньаньмень, особливо після візиту Горбачова до Пекіна в травні в самий розпал протестів, за три тижні до того, як на придушення демонстрантів були кинуті танки. До речі, диктатори, схоже, значно краще вчаться на прикладах з історії, ніж демократи, «путіни» цього світу побачили лише, що Горбачов був надто слабким, аби втримати СРСР купи, а з Тяньаньмень винесли урок жорстокої сили.

Значно більше крові (на жаль, прогнозовано) невдовзі пролилося в Югославії, яка, хоч і була комуністичною, протягом десятків років далеко не в усьому підтримувала Радянський Союз. Після смерті в 1980 році пожиттєвого диктатора Йосипа Броза Тіто важка ляда, якою він накрив багато етнічних та територіальних суперечок у цій дуже неоднорідній балканській державі, почала тріщати. Федеральний контроль був уже дуже слабким, коли до Югославії докотився загальноєвропейський антикомуністичний рух, який призвів до перших у країні багатопартійних виборів. Але замість того, щоб усіх заспокоїти, ці вибори лише підкреслили непримиримі розбіжності в жахливому клубку республік та між їхніми етнічними й релігійними групами. Етнічна албанська більшість у Косовому мала претензії до сербів, а сепаратистські партії в Словенії та Хорватії обіцяли проголосити незалежність, тоді як сербський лідер Слободан Мілошевич працював над зміцненням федеральної системи, яку значною мірою контролював. То був рецепт катастрофи, що скоро стала першим випробуванням для системи глобальної безпеки після Холодної війни.

Маючи й без того достатньо проблем, що вже проросли з революцій 1989-го, НАТО та західні сили з легкістю проігнорували початкові фази війни в Югославії, сприймаючи їх як внутрішні проблеми країни. Адже Європа мала визначити, як дати раду 130 мільйонам зубожілих нових друзів та їхнім недосвідченим демократичним урядам. Адміністрація президента Буша була зосереджена на СРСР, а із серпня 1990-го до лютого 1991-го — на першій війні в Перській затоці та її наслідках. Створена заради вигнання іракського диктатора Саддама Хусейна з Кувейту коаліція на чолі із США була примітна тим, що стала першою, у якій дві супердержави виступили на одному боці з часів закінчення Другої світової війни[7]. Досі Радянський Союз був головною опорою Хусейна, тому спільна заява США та СРСР з осудом його вторгнення стала ще одним сигналом, що Холодна війна пішла на спад. (Хоча пізніше виявилося, що Горбачов підстрахувався, лишивши міністрові закордонних справ Едуарду Шеварднадзе просувати цю заяву самотужки.)

Урешті-решт свою роль відіграли моральна чистота та впертість Рональда Рейгана. 1976 року він програв праймеріз однопартійцеві-республіканцю Джеральдові Форду, але досяг успіху в запровадженні до партійної платформи принципу «моральності в зовнішній політиці». Не буде перебільшенням сказати, що це скромне досягнення змінило світ, як і мою долю. Як і вимагав Рейган, Стіна була повалена й «імперія зла» розпалася. Менші ж проблеми лишилися меншим людям.

Хоч я й не є прихильником Буша-старшого через його надмірну лояльність до Горбачова й свого часу критикував його за безпорадність, адміністрація цього американського президента провела чималу роботу з розчищення завалів одразу після руйнування Країни Рад. Він мав досвідчену та компетентну команду із зовнішньої політики, і відсутність у неї бачення та сміливості до та під час розпаду СРСР не стала на заваді, коли почалося врегулювання наслідків. Тому скоро сам Буш, Джеймс Бейкер, Брент Сковкрофт, Дік Чейні та решта його команди, хоч і зі скрипом, почали роботу з «шибайголовою» Єльциним із практичних питань ядерної безпеки та економічних реформ.

Я б іще посперечався з тим, як проводили ці економічні реформи та надавали пакети допомоги, хоч за будь-яких обставин це було надзвичайно важким завданням. Історія того, як диктатури лівого спрямування переходили до демократії з ринковою економікою, є коротенькою добіркою сценаріїв для фільмів жахів. Адже комунізм схожий на автоімунне захворювання: сам по собі він не вбиває, але послаблює систему настільки, що жертва залишається безпомічною та нездатною боротися з будь-чим. Він підриває людський дух на особистому рівні, перекручуючи цінності успішного вільного суспільства.

Не є збігом, що автократії правого спрямування набули значно кращого досвіду, відмовившись від політичних репресій та досягнувши демократичного й економічного успіху. Режими в Чилі, Португалії, Іспанії, Південній Кореї, Тайваню були радше владою заради влади без більш глибокої ідеології. Коли вони впали й у більшості випадків там відбулися вибори, то виявилося, що в цих країнах все ще достатньо поваги до загальнолюдських цінностей свободи особистості. Їхні корені були достатньо здоровими для розквіту. Зазвичай же комуністична ідеологія вражає і гілки, і корені, а ще отруює сам ґрунт. Багато країн Східної Європи досі не може її позбутися, незважаючи на стабілізаційний вплив та масштабну фінансову підтримку, яку надає їм Європейський Союз протягом десятиліть. Для деяких країн виполоти бур’ян комунізму все ж було психологічно легше через те, що той розглядався як побічний продукт ненависної радянської окупації, і вони з радістю його позбулися.

Звичайно, це навряд чи виправдовує диктатуру будь-якого типу. Я вірю відомій фразі Черчилля: «Демократія є найгіршою формою правління, якщо не зважати на всі інші, які зазнавали перевірки». Але це лише частково пояснює, чому колишні республіки СРСР так сильно опиралися та чому режими Куби й Північної Кореї виявилися такими стійкими. Річ у різниці між скаргами людей на несвободу та переконанням, що на свободу вони не заслуговують.

1992 рік побачив початок поміркованих дебатів щодо того, як має виглядати новий світовий порядок. Адже більше не існувало розколу між двома супердержавами. Може, це буде однополярний світ, де Сполучені Штати з більшістю Європи на буксирі визначатимуть хід подій і диктуватимуть свою волю? Чи, може, це буде багатополярний або й зовсім неполярний світ без жодного центру морального тяжіння? Маючи величезну армію, надпотужну економіку та відсутність будь-якої політичної опозиції, США фактично були світовим гегемоном, хотіли вони того чи ні. Справжнім питанням було те, як вони збираються скористатися цим впливом.

2015 року, після двох виснажливих та невдалих воєн, принизливої фінансової кризи, швидкого підйому Китаю та очевидної безпорадності Америки в різних гарячих точках світу легко забути, як сильно Сполучені Штати домінували в 1990-ті. 1992 року економіку США оцінювали в 6,5 трильйона доларів. Вона майже вдвічі перевершувала японську, утричі німецьку та в цілих тринадцять разів китайську. Росія ж ледве входила до першої двадцятки країн, де й перебувала, аж поки ціна на нафту не злетіла настільки, що проштовхала її до першої десятки. Баланс у військових витратах та можливостях іще більше схилився в 1990-х на користь США та НАТО, коли виявилося, що легендарна радянська військова машина настільки ж застаріла та слабка, як і решта економіки країни. Порівняно невеликий військовий бюджет Китаю аж до 2000-х можна було до уваги не брати.

Ще важливіше, що перемога в Холодній війні дала Сполученим Штатам і решті вільного світу ідеологічну перевагу. Демократія й капіталізм тріумфували, тоталітаризм і соціалізм програли. І знову сьогодні все це здається очевидним та невідворотним, але протягом багатьох десятиліть ідеологія комунізму була серйозним викликом ледь не в кожній країні світу. З розпадом СРСР суперечка була закінчена. Навіть двадцять п’ять років по тому до соціалістичної риторики вдаються переважно автократи-популісти, котрі прагнуть перерозподіляти багатства країни між своїми наближеними та мають залежну від природних ресурсів застійну економіку.

Команда Буша-старшого вже почала позбуватися риторики безпардонної американської винятковості та морального лідерства часів Рейгана. Багатство й сила Америки ненадовго проявилися в першій війні в Перській затоці, хоча навіть там Бушу довелося добряче попрацювати, щоб подати зупинення агресії Саддама Хусейна як прагматичний крок широкої коаліції. Проте Буш справді сміливо й чітко наголосив на важливості американського лідерства. Згодом він указував на потребу «нового внутрішнього консенсусу щодо ролі Америки у світі», щоб уникнути ізоляціонізму та протекціонізму, зауважуючи: «Нинішня міжнародна арена, попри свій неспокій, нагадує чистий аркуш, що рідко трапляється в історії, і участь Америки ніколи не була такою важливою. Якщо Сполучені Штати не є лідером, то й лідерства там не буде. Це наш головний урок, який треба засвоїти з цього найкривавішого в історії століття. Якщо ми не зможемо бути гідними нашої відповідальності, якщо уникатимемо ролі, яку лише ми можемо взяти на себе, якщо байдуже відступимо від нашого обов’язку перед світом, одного дня ми знову заплатимо найвищу ціну за наші неуважність та короткозорість».[8]

Браво! Цей пасаж нагадує наполегливість та чіткість Рейгана, якщо не харизму. На жаль, Буш сказав ці натхненні й пророчі слова у своїй книзі «Світ став іншим», написаній у співавторстві зі Сковкрофтом 1998 року, а не коли обіймав президентську посаду. Схоже на те, що цей завершальний розділ виявив його жаль через те, що сам він не відігравав цю роль сильніше, коли був президентом.

Буш проминув чудову нагоду усунути Саддама від влади й покарати його за напад на Кувейт. Разом із приреченням Іраку ще на десятиліття терору та тиранії це подало сигнал іншим честолюбним завойовникам. Улітку 1992 року ми почули заклики західних політиків піддати міжнародному трибуналу югославського диктатора Слободана Мілошевича за його агресію в Хорватії та Боснії. Як, коли Саддам був іще живий та при владі?

Це відсилає нас назад до Югославії. На перший погляд там усе було зрозуміло. Прямі американські інтереси не були зачеплені, тому посилати війська не було вагомих причин. Але Буш, чия сліпа підтримка територіальної цілісності Югославії підживлювала впевненість Белграду, що можна ризикнути почати військові дії, забув, що кожна невинна жертва війни послаблює демократію й дає нову силу начебто стихлому тоталітаризму. Якщо в добу світового військового домінування демократичної супердержави ми могли пасивно спостерігати відродження нацистських практик, — концентраційних таборів та етнічних чисток, — це означало, що слова Буша про «новий світовий порядок» були порожньою демагогією, призначеною для наївної внутрішньої аудиторії.

Буш зіграв на страху тривалого протистояння на Балканах у в’єтнамському стилі, ігноруючи фундаментальні зміни на світовій арені. На цьому етапі за спиною Югославії вже не було радянської загрози, тому Буш міг би швидко вплинути на події значно меншими силами, ніж знадобилися б у минулому.

Як стало очевидно лише через роки, після багатьох десятків тисяч смертей, повітряних ударів НАТО було достатньо, щоб знищити таке поняття, як війська «Великої Сербії». Знищення з повітря сербського важкого озброєння змусило Белград зіткнутися з війною, що відтепер велася на рівних умовах із Боснією та Хорватією. Але Буш показав, що механічна підтримка «політики ООН» означала для нього більше, ніж збереження десятків тисяч життів, та більше, ніж чинення сильної протидії агресії.

Югославія також показала потребу в новій політиці для нової доби після Холодної війни, і те, що адміністрація Буша не змогла запропонувати таку політику. Коли заступник держсекретаря США Лоуренс Іґлбурґер відвідав свого давнього друга Мілошевича в Белграді в лютому 1990 року, він був шокований неможливістю дійти згоди. На той час із Європи надходило стільки добрих нових, що балканська порохова діжка була відсунута на задній план навіть після того, як Іґлбурґер повернувся зі своєї поїздки з попередженням, що «це значно гірше, ніж хто-небудь думав, і це буде значно кривавіше, ніж ми гадали»[9].

Буш швидко втратив шанс виправити помилки під час свого другого терміну через американський електорат, що миттю повернувся спиною до зовнішньої політики. Він програв людині без досвіду зовнішньої політики, людині, чий слоган «Це економіка, дурню» ефективно витіснив із виборчої кампанії зовнішню політику та Холодну війну. (Росс Перо, який посів третє місце, не віддав свої голоси нікому й нічим не допоміг Бушу.) Буш точно не був Вінстоном Черчиллем, але кінець його перебування на посаді після закінчення Холодної війни дуже нагадував те, як британські виборці швидко повернулися спиною до Черчилля після того, як він привів країну до перемоги в Другій світовій війні.

Я був і залишаюся прихильником використання всіх доступних інструментів для зупинення агресорів на кшталт Хусейна та Мілошевича, зокрема військової інтервенції. У цьому я послідовно на боці тих, хто постраждав від насильства, та проти тих, хто пролив кров першим, незалежно від їхньої етнічної чи релігійної приналежності. Тому мої симпатії були чітко на боці обложених боснійців та хорватів, незважаючи на довготривалу підтримку Росією сербського націоналізму. З 1993 до 1995 року я провів низку благодійних акцій, аби привернути увагу до проблеми й зібрати кошти для хорватських і боснійських біженців, зокрема сеанс одночасної гри в оточеній боснійській столиці Сараєво в липні 1994 року.

Протягом усього 1992 року сербські воєнізовані формування вбивали мирних громадян і тероризували мусульманське населення. Буш наполягав на тому, що діяти потрібно через ООН, але це мало прогнозовано абсурдні й трагічні результати. Наприклад, накладене на регіон ембарго на постачання зброї переважно завадило боснійцям захищатися проти сербів, які й так були добре озброєні.

Наступного дня після президентських виборів у США, 4 листопада 1992 року, я написав передову статтю для «Волл-Стрит Джорнал», що, по суті, стала відкритим листом до президента США, старого чи нового. Я написав, що не маю сумнівів, що серйозне попередження Мілошевичу від Джорджа Буша могло б зупинити агресію й криваву етнічну війну в Югославії. Весь світ бачив кадри з Кувейту та Іраку, що показували наслідки американського військового вторгнення, і всі знали, що Сполучені Штати здатні на великі військові здобутки, якщо на це була їхня воля.

Я також закликав повернутися до сильного морального лідерства й покінчити з лицемірством, коли стабільність ставили вище від демократії та свободи: «Наближення глобальних змін вимагає сильного морального лідерства, і лише США є достатньо могутніми та політично кредитоспроможними, щоб ухвалювати рішення та вживати заходів, необхідних для нового світового порядку... Чистої води ідеалізм, скажете ви? Можливо, але я хочу вірити, що вчора Америка обрала лідера світу»[10].

На жаль, як ми знаємо, Америка обрала Білла Клінтона. Кампанія Клінтона 1992 року вміло використала поточну рецесію та кінець Холодної війни для прикриття відсутності в нього кваліфікації на міжнародній арені. Клінтон дав усім зрозуміти, що є представником нового покоління, яке хоче покінчити з минулим та всіма важкими зобов’язаннями по всьому світу, і американський народ, здається, на це погодився. Якщо потрібні якісь символи, то основною музичною темою кампанії Клінтона була пісня з рядками «Не припиняй думати про завтра» та «Учора вже пішло».

Жахіття в Югославії стали відомі західним ЗМІ якраз тоді, коли Клінтон став президентом. Фото таборів боснійських сербів для інтернованих, переповнених схожими на скелети в’язнями, одразу нагадували людям кадри звільнення концтаборів Дахау та Бухенвальд. У серці Європи знову відбувалися етнічні чистки. Проте, усе ще гаючи час разом з ООН та Європою, Клінтон не зумів переконати лідерів Франції Франсуа Міттерана та Великої Британії Джона Мейджора зняти ембарго на постачання зброї. Окрім того, новий президент відмовився почати односторонні військові дії без дозволу своїх партнерів із НАТО в Європі.

Коли ж НАТО нарешті втрутилося через понад два роки, почавши перші у своїй історії військові дії, приблизно 140 тисяч людей уже померли, а мільйони стали біженцями. Навіть коли миротворчі сили ООН були вже на місці, геноцид та скоординовані акти насильства тривали. Можливо, ви пригадуєте артилерійські обстріли ринку в історичному центрі Сараєва в лютому 1994 та серпні 1995 років, коли загалом було вбито понад сто цивільних осіб, а ще більше поранено. Кадри другої з цих варварських атак спонукали нарешті НАТО розпочати повітряні удари проти військ боснійських сербів. Разом із липневим наступом об’єднаних сил Боснії та Хорватії, які звільнили Кнін та Біхач, ці удари НАТО допомогли примусити Мілошевича підписати Дейтонські угоди та покласти війні край.

Тим часом Росія підтримувала своїх «сербських братів» та допомагала відкласти дії Заходу, як вона зробить це знову в 1999-му під час операції НАТО проти сербських військ, що атакували косовських албанців. У випадку Косова Клінтон уже не зволікав із військовим втручанням. Він навіть виступив 24 березня 1999 року перед американським народом по телебаченню із сильною промовою щодо причин початку бомбардувань літаками НАТО сил Мілошевича. Читаючи це сьогодні, я просто вражений тим, наскільки звернення Клінтона могло б і мало б бути застосоване до нинішніх подій в Україні.

Його б варто переглянути та зачитати повністю, але я наведу лише кілька ключових рядків: «Ми діємо, щоб захистити тисячі невинних людей у Косовому від нарощення військового наступу. Ми діємо, щоб попередити більш масштабну війну, розсіяти порохову діжку в серці Європи, що вибухала вже двічі в цьому столітті з катастрофічними наслідками. І ми діємо, щоби бути разом із нашими союзниками заради миру. Діючи зараз, ми підтримуємо наші цінності, захищаємо наші інтереси та просуваємо справу миру».[11]

Клінтон продовжив пояснювати, — він завжди був майстром пояснень, — чому Косово має значення, чому це віддалене місце, про яке рідко хто з американців узагалі чув, було життєво важливим для інтересів США та чому було важливо діяти швидко, поки не стало ще гірше. У Косовому, як і з нинішнім вторгненням Путіна в Україну, жодна країна НАТО об’єктом нападу не була. Але Клінтон продовжував: «Якби ми та наші союзники дозволили цій війні тривати без жодної реакції, президент Мілошевич сприйняв би наше коливання як ліцензію на вбивство... Уявіть, що могло б статися, якби ми та наші союзники вирішили натомість просто пошукати інший шлях, коли ці люди були вбиті просто на ганку НАТО. Це могло б дискредитувати НАТО, наріжний камінь, на якому базується наша безпека вже впродовж 50 років... Якщо ми засвоїли щось зі століття, що прямує до завершення, то це те, що коли Америка збирається бути заможною та безпечною, нам потрібна заможна, безпечна, неподільна та вільна Європа».

Знову браво! Поставити «Україна» замість «Косово» та «Путін» замість «Мілошевич», і президент Обама міг би повторити це майже дослівно на мою велику втіху. І знову це потужне ствердження важливості морального лідерства, а також застосування сил США та НАТО для захисту невинних життів прозвучало б непробачно пізно. Потужний заключний параграф книги Буша-старшого, яку я цитував раніше, про ухилення Америки від виконання її обов’язків та індиферентний відступ, безумовно, став сигналом для Клінтона, який на час її видання перебував посередині свого другого президентського терміну. І, нарешті, після вагань щодо Боснії та недооцінки геноциду понад 800 тисяч людей у Руанді 1994 року в передостанній рік свого восьмирічного правління Клінтон був готовий застосувати непереборну міць Америки для правильних справ без затримки.

Через сімдесят дев’ять днів після початку кампанії з бомбардування літаками НАТО сербські війська були виведені з Косова й близько мільйона людей дістали можливість повернутися до своїх домівок. Згадайте про Косово, коли почуєте від когось популярний аргумент, що надання Україні зброї може лише «загострити конфлікт» або «призвести до Третьої світової війни». Звісно, сценарії та опоненти різні — Росія не Сербія, а Путін — не Мілошевич. Але урок у тому, що з упевненого застосування сили може вийти багато доброго як у конкретний момент, так і з відстроченим ефектом і що зволікання та порожні балачки мають реальні наслідки, підживлюючи майбутню агресію.

Сезонні цикли історії формують і формуються політикою та планами людей. Жорсткі стратегії ізоляції й стримування часів Холодної війни поступилися політиці взаємодії та надмірної безтурботності. Зміна орієнтирів допустила безперешкодне зростання загроз та організацію геноцидів на багатьох континентах, тоді як величезна міць вільного світу не справдила сподівань. Одна з цих безперешкодних загроз досягла своєї руйнівної мети 11 вересня, хитнувши маятник назад до інтервенції та невідворотно гострої реакції. Дві виснажливі війни, що стали її наслідком, допомогли привести до влади президента США з мандатом не на що інше, як на зміну орієнтирів і політику взаємодії. Обама просто максимально використав свій мандат, як робили майже всі його попередники. Що ж до Європи, то вона спочивала на лаврах так довго, що їй просто важко піднятися, стикаючись із ксенофобією й терором усередині та агресивною Росією ззовні. І ще раз: часи змінюються, і новим загрозам уже дозволили розквітнути й вийти за їхні кордони.