Зима наближається

5 ПОЖИТТЄВИЙ ПРЕЗИДЕНТ

Несподіваний злет Путіна до виконувача обов’язків президента зняв будь-які сумніви, що ще лишалися щодо майбутнього результату виборів. Він не лише протягом трьох місяців буде найпомітнішою й найвпливовішою особою в Росії з підтримкою всього державного апарату, але й вибори пройдуть на три місяці раніше, ніж їх очікували. Увесь час до голосування 26 березня Путін постійно з’являвся на телеекранах, хоча й за одним винятком. Продовжуючи традицію Єльцина, він відмовився брати участь у будь-яких дебатах з іншими кандидатами.

Путін переміг, набравши 53,4 відсотка голосів, майже удвічі перевищивши результат Зюганова та уникнувши проблем, що могли початися, якби він не отримав більшості вже в першому турі. У ніч виборів я спостерігав за появою результатів по телебаченню разом із кількома американськими гостями, яким було цікаво побачити початок пост’єльцинської доби. Одним із них був конгресмен із Каліфорнії Кріс Кокс, який на той час уже став полум’яним адвокатом російської демократії та двосторонніх відносин, а також моїм особистим другом. Іншими моїми гостями того вечора були Джеймс Вулсі, колишній директор ЦРУ часів Білла Клінтона, та Олександр Гейґ, перший державний секретар Рональда Рейгана. Я пам’ятаю, як уважно слідкував тієї ночі за цифрами Путіна. Вони стабільно трималися на рівні близько 47 відсотків, коли менш ніж за годину підскочили до 53 відсотків і потім уже не коливалися. Для Путіна було б дуже незручно, якби довелося проходити другий тур. Він був Обранцем, і час для невпевненості вийшов.

Це не означає, що Путін тоді не зміг би виграти абсолютно чесні вибори. Він би зміг. Люди були знервовані й прагнули стабільності та сили — якраз того, що обіцяв їм Путін. Різні ліберальні реформаторські групи, особливо партія «Яблоко» Григорія Явлінського, за якого голосував я, були зведені практично до ролі сторонніх спостерігачів. Більшості росіян і не спадало на думку, що більша централізація влади може призвести до втрати громадянських свобод. Ми все ще мали здебільшого вільні медіа з програмами, що відкрито критикували наших політиків та їхні ідеї. Блискуче сатиричне лялькове шоу «Куклы» роками не давало спокою Єльцину на НТВ. Уряд іще не був священною коровою, якою він невдовзі стане.

При цьому боротьба з тероризмом та фізична безпека були не єдиними пріоритетами виборців. Усі ще добре пам’ятали крах фінансової системи 1998 року. Хоча він був відносно нетривалим й у 2000-му економіка відновилася, досягнувши найвищого в історії зростання ВВП — понад 10 відсотків, у людей були серйозні побоювання щодо довіри банкам та іншим фінансовим установам, особливо через їхніх власників.

Олігархи, які стали просто неймовірно багатими в 1990-х, під час союзу з Єльциним, в очах громадськості були обличчям корупції, яке просто бісило пересічних росіян. Ми бачили їх на телебаченні та в газетах, обурювалися їхніми демонстративними статками, тоді як їхні бандити й охоронці влаштовували справжні битви на вулицях Москви. Кампанія під знаком «Закон і порядок» є одним із найстаріших кліше в історії виборів, але в Росії 2000 року вона мала реальну віддачу.

Іншою складовою настроїв на вулицях Росії була ностальгія за Радянським Союзом. Не за комунізмом, а за примарним відчуттям якоїсь втрати. Це важко пояснити, але 1990-ті роки не змогли поставити перед людьми нову мету, яка б замінила це відчуття втрати, та не змогли забезпечити достатнє процвітання, щоб відволікти росіян від думок про минуле. Тому Путін і підтримувана ним атмосфера жалю за СРСР були якраз тим, чого потребував народ. Невеличке, проте важливе уточнення: росіяни насправді не хотіли повернення в радянські часи, вони просто не хотіли погано про них згадувати.

Прийшовши до влади, Путін здебільшого здавався незаплямованим корупцією та фінансовою руїною, що асоціювалися з адміністрацією Єльцина. Фінансова криза 1998-го змусила Єльцина навести в домі лад, і разом із поганим він повимітав і гарне. Команда економічних реформ на чолі з Анатолієм Чубайсом була просто-таки демонізована, іноді справедливо, а іноді не дуже. Чистка торкнулася також молодого єльциніста з команди Чубайса — Бориса Нємцова. Колись Єльцин збирався зробити його своїм наступником, і надалі Нємцов став одним із найсильніших голосів опозиції до згортання Путіним демократії в Росії. Ми з Борисом багато років тісно співпрацювали в антипутінському опозиційному русі, тому я вжахнувся, але не здивувався його вбивству в Москві 27 лютого 2015 року.

Потреби Бориса Єльцина були значно більш особистими. Навколо нього й членів його сім’ї виникало все більше звинувачень у корупції, причому не просто «родини», як називали ближнє коло олігархів та радників, а його справжніх родичів. Пертурбації в уряді 1998 року стривожили Єльцина й змусили його відчути свою вразливість. Річ була в тім, що, перш ніж він це усвідомив, у Думі набрали сили прихильники імпічменту, які поступово замінили в кріслі прем’єр-міністра Чорномирдіна на Примакова. Єльцину був потрібен наступник на президентській посаді, який був би вдячним і лояльним до нього, не мав своїх власних виборців та був би достатньо сильним, аби протистояти ворогам Єльцина, якщо ті візьмуться за нього.

Молодша донька Єльцина Тетяна була також його близьким радником і основною силою за троном в останні роки каденції. Саме їй приписують вплив на батька щодо вибору Путіна. Тут спіраль історії переносить нас у 1933 рік, коли хворого президента Німеччини Пауля фон Гінденбурґа син Оскар переконав призначити канцлером Адольфа Гітлера. І через лічені години після смерті фон Гінденбурґа в 1934-му Гітлер очолив одразу дві гілки державної влади. За іронією долі, у своєму блозі у 2010-му Тетяна Юмашева (прізвище доньки Єльцина в шлюбі) стисло й обережно спробувала захистити свого батька та його спадок від спроб путінського режиму переписати історію 1990-х.

В іншому пакт про ненапад між Путіним та «родиною» тримався дуже добре. Фактично я вважаю, що Путін був обережним щодо повного руйнування російської демократії до самої смерті Єльцина. Незважаючи на всі свої вади й гріхи, Єльцин був справжнім борцем за свободу. Якби він відчув себе зобов’язаним засудити диктаторські маневри Путіна, це могло мати реальне відлуння, що докотилося б до виборів 2008-го. Але після смерті Єльцина 23 квітня 2007 року Путін явно вже не відчував жодних обмежень.

Єльцин заслуговує на те, щоб його пам’ятали не лише за пияцтво й виступ на танку під час спроби серпневого путчу. У грудні 1991 року західний світ із глибокою підозрою спостерігав, як Михайло Горбачов був змушений скласти свої повноваження президента СРСР. Мало хто тоді вірив, що Єльцин очолить революцію, яка врешті змете комуністичні установи та розвалить радянську імперію. Проте саме Єльцин, а не Горбачов вивів Росію із задзеркалля на сонячне світло. А потім, протягом болючого перехідного періоду, росіяни поступово втрачали ілюзії щодо осяйного майбутнього, що чекає на них просто за рогом. Корупція, бідність, злочинність і війна на Північному Кавказі робили щоденне життя в Росії доволі огидним, і основну провину за це люди покладали на Єльцина.

Але хто б зумів знайти простий шлях назовні наприкінці 1991 року, коли розпався Радянський Союз і єдиним важливим питанням було виживання як російської держави, так і її народу загалом? Таранної сили Єльцина виявилося достатньо, щоб зруйнувати в’язницю минулого, але йому не вистачило підготовки й креативності, щоб спроектувати палац майбутнього.

Попри всі виклики, у 2000 році росіяни жили в тій самій системі координат, що й решта цивілізованого світу, міряючи успіхи та невдачі свого життя за тими самими стандартами. Як і багато моїх співвітчизників, я завжди підтримував Єльцина й голосував за нього з великими очікуваннями з 1989-го до 1993-го року й тяжкими почуттями в 1994-му та 1996-му, коли єдиною його великою чеснотою залишилося стояння на заваді комуністичному реваншизму.

Розчарування росіян в останні два роки його перебування при владі зростало через нездатність Єльцина провести необхідні реформи та викорінити корупцію з політичного й економічного життя Росії. Але, відверто кажучи, ми не мали жодної реальної альтернативи. Оцінюючи плюси й мінуси правління Єльцина, хтось може сказати, що він не зумів видалити з російського ґрунту сім’я комунізму та КДБ, але принаймні не давав їм проростати на його очах.

Сьогодні Ленін усе ще лежить у мавзолеї на Красній площі, а дві заборони Комуністичної партії (у 1991 та 1993 роках), яка продовжує влаштовувати марші під знаменами Леніна й Сталіна, виявилися тимчасовими. Як завзятий антикомуніст, я був би останнім, хто виправдовує таку м’якість щодо залишків кримінальної радянської держави. Тим не менш я розумію, що Єльцину було нелегко завдати останнього удару по режиму, який підніс його на верхівку номенклатури.

Схоже на те, що найважливішою річчю, яку зробив Єльцин, було те, чого він не зробив, коли прийшов до влади. Після того, як у жовтні 1993 року були перегорнуті найчорніші сторінки посткомуністичної російської історії, та після кількох кривавих днів у Москві Єльцин відмовився зробити те, що майже безумовно зробили б його опоненти, — знищити іншу сторону. Уперше за всю російську історію новий правитель не розігнав переможених, щоб посилили свій контроль. Навіть більше: поступово вони взагалі були залучені до політичного процесу. Єльцин лише оголосив дострокові вибори й прийняв незалежний парламент.

Ніде й ніколи ще такого не було, щоб професійний бюрократ буквально вистрибнув на передній край, озброєний прагненням руйнувати бар’єри та відчиняти двері, що були замкнені так довго. І все одно непослідовність Єльцина була безмежною. Він дозволив регіональним лідерам мати більше влади, але потім поринув у трагічну війну в Чечні. Він розпочав битву проти особливих привілеїв для еліти, але потім відкрив шлюзи олігархам для розкрадання країни. Сприяв вільним і чесним виборам, але врешті не міг допустити, щоб верховна влада здійснювалася через волевиявлення народу.

Було зрозуміло, що Єльцин не зможе лишитися при владі внаслідок чесних виборів і без зловживань. З цієї точки зору поліцейська держава Путіна була визначена наперед. Путін мав лише слідувати своїм інстинктам і плисти за течією. Єльцин провалив заключний та найважливіший тест. Крихкі демократичні структури, які він дозволив сформувати, не змогли пережити його власну потребу у владі й безпеці. Він не зумів створити стійкі інституції. Структури та свободи, що покладалися на його керівництво, існували лише тому, що він їм це дозволяв. У такої системи не було жодного шансу витримати відхід правителя, який її створив.

Найгірше, що його крах отруїв свідомість російського народу, налаштувавши людей проти того, що вони помилково вважали неконтрольованим капіталізмом і демократією. Олігархи, які дорвалися до влади, вичавили з людей усе добре. Росіяни не бачили жодних переваг у, здавалося б, чудових виборах та вільному ринку. Нова правляча еліта була сформована з числа старих бюрократів і нових технократів, яких об’єднувала байдужість до цінностей ліберальної демократії. Боротьба між ними наприкінці 1990-х років за визначення наступника Єльцина могла завершитися інакше, але демократія програла б у будь-якому разі. Вони швидко визнали, що вибори й вільні ЗМІ можуть лише загрожувати їхньому захопленню влади. Тому те, що відібраний Єльциним наступник вийшов із КДБ, абсолютно не було збігом.

Утрачені можливості були неминучими, зважаючи на масштаб змін та проблем, що постали перед Єльциним. Усе ще рано аналізувати, що він міг би зробити краще, але доволі просто порівняти, як усе змінилося з того часу, коли у 2000 році до влади прийшов Путін. Раніше в країні був хаос, але Єльцин ніколи не утискав свободу особистості. Путін же побудував усе своє президентство на протиставленні рокам правління Єльцина, у чому досяг значних успіхів. Уряд у повному складі перейшов під прямий контроль президента. Парламент колись двічі намагався оголосити імпічмент Єльцину, а тепер перетворився на ляльковий театр. Корупція олігархів проникла в стіни Кремля, де розрослася до приголомшливих розмірів. ЗМІ, що раніше могли вільно критикувати Єльцина, сьогодні повністю перебувають на службі в путінської адміністрації. Найбільші зміни ми бачимо в економіці. Там, звісно, простежується значне зростання, але людям від того не набагато легше. Хоча під час правління Путіна ціна на нафту виросла з 10 до більш ніж 100 доларів за барель, навіть за таких нечуваних енергетичних статків пересічний росіянин не бачить великого покращення стандартів свого життя.

Борис Єльцин мав забагато вад як для однієї людини, але він був справжньою людиною. У його плоті та крові були чесноти та пороки. Ми ж поміняли його на тінь людини, яка прагне лише тримати нас усіх у вічній темряві. Довгі черги росіян, які прийшли попрощатися з Єльциним у труні та віддати данину пошани в московському соборі, продемонстрували, що, попри багато невдач, люди відчували в його спробах можливість змін на краще. Це є повною протилежністю тому, що ми отримали в особі єльцинського наступника.

Після п’ятнадцяти років правління Володимира Путіна в Росії все ще існує напрочуд велике коло експертів, які обговорюють його істинну природу. Деяких здогадок варто було очікувати, зважаючи на відсутність документів про більшу частину його попереднього життя, а також суперечливі відомості й біографічні дані про нього і його кар’єру. Навіть автобіографічні твердження та інтерв’ю, здавалося, були покликані ще більше заплутати й дезінформувати, що вони зазвичай і робили.

Історія попереднього життя Путіна не є предметом мого інтересу або темою цієї книги. Вивченням труднощів його ленінградського дитинства та спробами відокремити факти від вигадок у його біографії займалися люди, які вважають такі речі більш корисними, ніж вважаю їх я. Підозрюю, є багато того, про що ніколи не вдасться дізнатися, поки Путін при владі, якщо взагалі колись вдасться. Тому процитую лише кількох авторів, чиї думки й аналіз я поважаю, та перейду одразу до часів правління Путіна. Російська журналістка Маша Ґессен знає про Путіна стільки, скільки це взагалі можливо, та з притаманною їй різкістю описує його характер у своїй досить цікавій біографічній книзі 2012 року «Людина без обличчя»: «Як і більшість радянських громадян його покоління, Путін ніколи не був політичним ідеалістом. Невідомо, чи вірили його батьки в комуністичне майбутнє для всього світу, в остаточний тріумф справедливості для пролетаріату чи в якісь інші ідеологічні кліше, що зносилися ще до часів дорослішання Путіна; сам він ніколи навіть не згадував про своє ставлення до цих ідеалів... Як і інші представники його покоління, Путін замінив віру в комунізм, що більше не здавалася слушною чи навіть можливою, сподіваннями на інституції. Він був відданим КДБ та імперії, якій КДБ служив та яку захищав, — СРСР».[26]

Нещодавно вийшла нова біографія, яку я ще не мав можливості по-справжньому вивчити, — книга Фіони Гілл та Кліффорда Ґадді «Містер Путін: оперативник у Кремлі». Уривок на початку книги привернув мою увагу як проникливе пояснення поведінки Путіна протягом більшої частини його публічного життя. Воно добре збігається з моїм описом Путіна як гравця в покер, який є майстром прочитання та прорахунку подальших дій своїх супротивників. Зважайте на цей опис, коли ми перейдемо до обговорення того, що думали про Путіна інші світові лідери під час їхніх зустрічей. Вочевидь, те, що він хотів, щоб вони думали: «Путін менш зацікавлений у представленні конкретної версії реальності, ніж у баченні, як інші реагують на цю інформацію. Для нього інші люди є учасниками гри, яку він веде. Він вибирає ввідні дані — вони реагують. Він оцінює, їхня реакція на його ввідні говорить йому, ким вони його вважають — але, реагуючи, вони також говорять йому, ким є вони, чого вони хочуть, що їх турбує. Зі свого боку Володимир Путін відкриває у відповідь дуже мало. Насправді він проходить довгий, часто добре продуманий, шлях, аби прибрати інших учасників із дороги. За час свого перебування на посадах президента та прем’єр-міністра він примірив на себе тисячі різних масок. З 2000 року пан Путін остаточно став артистом міжнародних політичних вистав».[27]

Я б іще додав, що під тиском останніх кількох років характер Путіна та його гра почали зливатися. Коли ж він був змушений переключатися з підлабузництва перед провідними демократичними країнами на лють проти них, щоб не втратити внутрішню підтримку, на поверхню виходив справжній Путін, а нашарування масок часом сповзало. І річ не лише в тому, що Путін не в змозі опиратися своїй природі, як скорпіон на спині в жаби, а й у тому, що йому дозволяють розвивати й задовольняти цю природу.

Це є остаточною відповіддю на запитання «Диктаторами народжуються чи стають?». Як і з більшістю питань щодо природи чи виховання, уся суть у коливанні рівнів балансу. 2000 року Путін іще не знав, що хоче бути диктатором. (На відміну від Гітлера та Сталіна, які ще з ранніх робіт і заяв дали зрозуміти свої мрії аж занадто чітко.) Інсайдерські розповіді з 1999 року навіть наштовхують на думку, що Путін був стривожений перспективою завчасної відставки Єльцина й піднесення його до президентства[28].

Інстинкт підказував Путіну пов’язати себе з владою та здобути владу для самого себе. Усе, що він не контролював, не заслуговувало на його довіру. Тому він вирішив спробувати контролювати все. На відміну від державного тоталітаризму Радянського Союзу, що передав увесь контроль системі, Путін був націлений на тоталітаризм однієї особи — самого себе.

Коли у 2000 році Путін став президентом, його оточувало багато інших потужних сил. Влада всередині та ззовні стін Кремля все ще належала різним радникам Єльцина (зокрема його доньці) та олігархам. Серед них були багаторічний eminence grise — «сірий кардинал» Єльцина Борис Березовський, а також його колеги Олександр Волошин і Роман Абрамович. Березовський був знайомий із Путіним багато років та вважається саме тією людиною, яка підняла його з посади простого бюрократа до прем’єр-міністра.

Хоча єльцинські реформи суттєво послабили вплив Думи на президента, вона все ще була важливим фактором, який не можна повністю ігнорувати. Медіа відчували на собі значний вплив уряду, але залишалося все ще багато альтернатив, тому політичні репортажі, хоча й були упереджені та різкі, не обмежувалися.

Оскільки я вже часто нав’язував свої передбачення, маю приділити трохи часу й своїм помилкам. Через два дні після вступу Путіна на посаду я виступив із панегіриком каденції Єльцина та спробував задати оптимістичний тон щодо майбутнього під владою Путіна. У моїй передовій статті у «Волл-Стрит Джорнал» від 3 січня 2000 року навіть не згадане кадебістське минуле Путіна чи жахливий стан прав людини в Чечні. Я зосередився на спадку Єльцина та на складності будь-яких передбачень через усе ще невідомість Путіна широкому загалу. Окрім того, як усі патріоти, я прагнув найкращого для моєї країни. Іноземна підтримка та інвестиції були все ще дуже важливими для Росії, на що я, безумовно, зважав, коли писав ті рядки для газети. Отже, я відзначив: «Переконаний, що Єльцин щиро вірив у необхідність зробити Росію повноцінною демократичною державою та хотів бути певним, що нова сильна особистість у Кремлі буде в змозі захистити дорогоцінні демократичні реформи. Лише час покаже, чи зможе Путін бути гарним президентом. Але вже сьогодні ми можемо стверджувати, що за цих умов Єльцин поставив на правильну конячку... Напрошується запитання: «Як команда Путіна впорається зі зростанням економічних проблем у Росії?» — але, без сумніву, вони шукатимуть рішення в окреслених Єльциним конституційних межах. Таким чином вони сприятимуть кінцевому історичному тріумфу першого президента Росії».[29]

Звісно, виявилося, що Єльцин хотів, аби сильна особистість у Кремлі захистила не дорогоцінні демократичні реформи, а статки, накопичені ним, його родичами й помічниками. І я просто не міг уявити, що самі конституційні межі стануть об’єктом такого швидкого й такого грубого наступу. Як і більшість людей, я уявляв, що Путін просуватиме свою власну команду й буде більш дисциплінованим за Єльцина, а не те, що він одразу поведе всю країну назад до тоталітаризму.

Тут ми підійшли до сил за межами Росії, західних адміністрацій та інвесторів, які наприкінці десятиліття практично опустили руки щодо Росії. Замість того, щоб застосувати свій значний вплив для повернення реформ і демократичних інституцій, провідні держави вільного світу обмежили свої інвестиції ядерним роззброєнням та іншою порівняно простою співпрацею. Хоч ви вже мали зрозуміти, що я не підтримую міф про російське приниження, якщо Захід справді мав інтерес щодо майбутнього Росії, то можна було б зробити значно більше.

Учасником і свідком багатьох подій навколо спроб реформувати та відновити російську економіку в пострадянські роки був Джордж Сорос. Його інвестиційний фонд став таким самим важливим чинником у багатьох відношеннях, як і Міжнародний валютний фонд. Він також був дуже розчарований слабкою та лицемірною політикою взаємодії Заходу наприкінці 1990-х. Ще до того часу, як Путін став президентом, Сорос уже бачив, що буде далі. Значно раніше за більшість оглядачів він зрозумів, куди Путін поведе країну. У лютому 2000 року цей відомий інвестор написав статтю для газети «Московские новости». Більша її частина була присвячена опису королівської битви за лаштунками великої політики між Чубайсом і Березовським та критиці Заходу за те, що він вважав нездатністю адекватно підтримати Росію. Між іншим, він сказав про майбутнє нового режиму Путіна таке: «Але держава, побудована Путіним, навряд чи базуватиметься на принципах відкритого суспільства. Вона й далі використовуватиме відчуття страху, що з’явилося після вибухів житлових будинків. Ця держава намагатиметься встановити свою владу над приватним життям та боротиметься за світову першість Росії. Вона буде авторитарною та націоналістичною. Неможливо передбачити розвиток подій, але зрозуміло також, що ця перспектива наближається й що уникнути її можна було б, якби західне вільне суспільство саме дотримувалося своїх принципів».[30]

Коли йдеться про правильне розуміння Путіна, причому найбільш раннє, то основні лаври слід віддати Андрію Піонтковському. Один із найгостріших розумів у політичному аналізі, Андрій також має один із найгостріших язиків. У січні 2000 року він назвав путінізм «найвищою та заключною стадією бандитського капіталізму», а також coup de grace — «ударом милості» по голові російського народу. Стаття, написана ним у лютому 2000 року для «Раша Джорнел», заслуговує на безсмертя за дуже чітке бачення того, чого більшість із нас тільки боялася. Він починає цю статтю випадком на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, коли його потішило спостереження за дискусійною панеллю російських посадовців, де ті намагалися відповісти на запитання «Хто такий Путін?»: «Поважне панство, яке в коридорах було по-діловому агресивним, просуваючи свій продукт під торговельною маркою «Володимир Путін, наступний президент Росії», було розгублене — жоден із них не хотів виступати на публіці або вони просто не насмілювалися виступати. Це було так, неначе йшлося про мерця — «про нього говорять або добре, або нічого». Але ж Путін був дуже навіть живий і політично забіякуватий».[31]

Далі Піонтковський розповідає, як він сам відповів на це запитання на своїй дискусійній панелі наступного дня. Як завжди, Андрій не забарився з ударами: «Моя відповідь їм була такою: “Не робіть вигляд, що ви не знаєте, хто такий Путін”. Ви просто не готові зазирнути правді у вічі. Я знаю про Путіна не більше за вас. Але того, що я знаю, достатньо для мене, щоб скласти своє судження як пересічного російського виборця про цього претендента на президентську посаду — що ця людина є небезпечною для моєї країни та для світу.

Це людина, яка продемонструвала повну зневагу до людського життя, цинізм і лицемірство, а також готовність скористатися війною та загибеллю тисяч російських солдатів і невинних цивільних як інструментом піару в його виборчій кампанії. Це людина, яка підняла тост на річниці дня народження Сталіна, відновила табличку в пам’ять про колишнього голову КДБ Юрія Андропова на її місці на стіні штаб-квартири Федеральної служби безпеки на Луб’янці та мріє побачити, як у центрі Москви знову постане пам’ятник м’яснику Феліксу Дзержинському, засновнику радянської таємної поліції».

Після цього Піонтковський послався на долю журналіста Андрія Бабицького, якого викрали російські військові в Чечні та якого пізніше Путін особисто звинуватив у зраді за репортажі, що здалися йому надто співчутливими до чеченських бойовиків. Стаття закінчувалася такими словами: «Ця гра також сповнена політичної значущості. Не лише Бабицького катують у фільтраційних таборах. Нас усіх тримають в одному величезному фільтраційному таборі за воротами Чудового Нового Світу Путіна-Штазі. Вони перевіряють нашу готовність до цього світу, який на нас чекає. Скільки ми зможемо мовчки проковтнути? Як швидко та як легко нас зламати? Тих, хто не пройде відсів, безжально відкинуть як брак.

Не питайте мене, хто такий Путін. І не питайте мене, по кому дзвонить Путін. Він дзвонить по трійках».

2005 року бюст Фелікса Дзержинського було повернуто на його старе місце на задньому подвір’ї Головного управління МВС Росії в Москві, на Петрівці, 38. Великий пам’ятник йому на Луб’янській площі, урочисто скинутий у 1991-му, ще чекає на своє повернення.

Після інавгурації 7 травня 2000 року Путін зіштовхнувся з низкою зовнішніх впливів, не кажучи вже про хитку економіку й незакінчену війну в Чечні. З приголомшливим зосередженням він негайно почав роботу, щоб приборкати або знищити всіх та все, що могло обмежити його владу. Його першим указом було забезпечити захист Єльцину, як, поза жодними сумнівами, і було обіцяно. Ті ж, що слідували один за одним у наступні кілька днів, були спрямовані або на зміцнення армії, або на ліквідацію російських демократичних інституцій.

Олігархи, які були на неправильному боці боротьби за владу, швидко відчули на собі, що означало для Путіна програти. Володимир Гусинський, — медіа-барон, чий НТВ був першим незалежним телеканалом у Росії, — уважався надто близьким до мера Москви Юрія Лужкова, чиї президентські амбіції він фінансував. Гусинського визнали ненадійним та потенційно небезпечним для Путіна, і наслідки не змусили на себе чекати. За лічені дні після приходу Путіна на президентську посаду медіа-компанія Гусинського була захоплена силовиками. У червні Гусинський був заарештований за надуманим звинуваченням та провів три дні у в’язниці. Звільнений під заставу, він утік в Іспанію, де пізніше того ж року був ненадовго заарештований за ордером Інтерполу, виписаним на прохання російського уряду. (Один із перших прикладів такої тактики — зловживання міжнародними інституціями з метою політичного переслідування.) Урешті-решт медіа-активи Гусинського перейшли у власність держави як штрафна форма ренаціоналізації, що пізніше також стане звичною схемою.

Березовський протримався не набагато довше. Будучи також депутатом Думи, він опублікував листа проти запропонованих Путіним законів, що зменшували повноваження регіональних губернаторів і підпорядковували їх владі центрального уряду. У листі він називав це загрозою російській демократії, що, звісно, було щирою правдою. Через шість тижнів, 17 липня, Березовський вийшов зі складу парламенту начебто на знак протесту щодо просування Путіним антидемократичного законодавства. Після обмінів критикою й погрозами в ЗМІ у жовтні федеральні слідчі поновили проти Березовського розслідування старої справи про шахрайство. Йому вистачило цього єдиного натяку триматися подалі від Росії, що він і зробив, оселившись із часом у Лондоні. Як і в Гусинського, у Березовського відібрали залишки російських активів або змусили продати їх олігархам із вищим рейтингом лояльності.

Можливо, Путін просто вирішив, що Березовський є надто впливовим і надто розумним, аби тримати його поруч. Цей олігарх знав, де поховано багато таємниць, адже чимало з них він поховав сам. Також Березовський контролював кілька дуже цінних об’єктів: нафтову компанію «Сибнефть» та телеканал ОРТ, який пізніше став відомий як Перший канал. Путін швидко усвідомив, що ефективніше контролювати ЗМІ повністю, ніж цензурувати їх, тому й усунув посередника.

Медіа-ресурси активно переходили у власність сил, дружніх до Путіна та його найближчих помічників. При цьому так звана «м’яка цензура» супроводжувалася більш звичними явищами на кшталт переліків небажаних імен і заборонених тем. Влада ЗМІ була централізована тим самим чином, що й політична влада, і з тією самою метою — розкрадання країни без народних повстань. Корупція доби Єльцина врізалася в колективну пам’ять Росії лише тому, що ми дізнавалися про неї з тогочасної преси. У 1990-х роках олігархи-конкуренти вели одне проти одного у своїх ЗМІ справжні війни. Це не була чесна чи гідна боротьба, але більшість фактів випливала на поверхню й тисячі чесних журналістів працювали над тим, щоб донести правду до російської громадськості.

Путінська одержимість ЗМІ перелилася через край після нещасливого випадку, коли в Баренцовому морі в серпні затонув атомний підводний човен «Курськ». Загинуло сто вісімнадцять моряків, причому двадцять три з них — після того, як уникли перших вибухів і трималися ще години, а може, і довше, в ізольованих відсіках, очікуючи на порятунок, що прийшов лише через багато днів. Випущений у 1994 році «Курськ» був гордістю російського флоту і, як свого часу «Титанік», його вважали «непотоплюваним». Через скорочення бюджету активність човна була дуже невеликою, та й ремонти — незначними, як і скрізь тоді в армії. Погана підготовка екіпажу та зношене обладнання призвели до аварії, коли на борту вибухнула застаріла торпеда, поховавши човен під сотнею метрів крижаної води.

Путін тоді перебував у відпустці в Сочі, де й вирішив залишитися під час тих трагічних подій. І схоже на те, що він не зробив геть нічого, аби врятувати людей із пастки, на яку перетворився «Курськ». Але, без сумніву, він міг це зробити. Путін без жодних розмов прийняв твердження флоту, що порятунок іде. Пізніше він визнав, що з його боку виглядало дуже негарно відпочивати на Чорному морі, поки аварію не ліквідовано. Близько тижня ніхто не міг точно сказати, чи є ще там живі. У телевізійних репортажах показували то збожеволілих від горя родичів моряків на військово-морській базі у Видяєво, то президентські шашлики в Сочі. При цьому ВМФ Росії відмовився від пропозицій допомоги, що негайно надійшли від Сполучених Штатів, Франції, Німеччини, Норвегії та інших країн.

Лише через п’ять днів, після численних безрезультатних російських спроб порятунку екіпажу, Путін таки був змушений прийняти міжнародну допомогу. Норвезький корабель прибув 19 числа, через повний тиждень після того, як затонув «Курськ». Знадобилося ще два дні, щоб проникнути всередину підводного човна та переконатися, що живих уже не лишилося. Флот в особі кількох офіцерів найвищого рангу майже негайно почав плести якісь нісенітниці про причини аварії. Їхньою улюбленою була байка про результат зіткнення з підводним човном НАТО, теорію змови, жодних доказів якої не було. Посадовці продовжували дотримуватися теорії зіткнення навіть після того, як були підтверджені ознаки двох внутрішніх вибухів. (Російські контрольовані державою медіа-джерела й досі іноді згадують цю теорію як справжню, навіть попри офіційний звіт 2002 року, у якому причиною вибуху була названа несправна торпеда.)

Деякі російські ЗМІ, особливо телеканал Бориса Березовського, жорстко розкритикували реакцію уряду як бездушну й несвоєчасну, що було нічим іншим, як правдою. Відео того, як президента й інших неспівчутливих посадовців лають згорьовані родичі членів екіпажу, дало Путіну зрозуміти, якою загрозою можуть стати ЗМІ для його ще не зміцнілої популярності. І тоді, демонструючи значну перевагу своїх тоталітарних інстинктів над будь-якими реформами, замість реорганізації застарілої армії, що стала причиною жахливого нещасливого випадку та провалила порятунок, або публічного покарання некомпетентних офіцерів Путін пішов походом на ЗМІ, які все це висвітлили.

Отже, менш ніж через шість місяців після вступу Путіна на президентську посаду два найвпливовіші олігархи Росії опинилися в екзилі, конституційна структура влади в країні різко нахилилася в бік Москви, а вільні медіа-ресурси повалилися, як доміно. Шість місяців! Головний міф, створений навколо тих подій, полягав у тому, що Путін просто вичищав місто, як гарний шериф. Народ Росії зневажав олігархів та вважав їх злочинцями, які стояли над законом. А тут з’явився Путін — сильна особистість зі служби безпеки, показуючи всім, що більше так не буде. Непогано! «Навіть якщо він і вийшов трохи за межі законності, що ще йому лишалося робити», — казали тоді всі.

Ніхто й не згадував, що президент відібрав приватні активи Гусинського та Березовського, передавши їх у руки інших, більш лояльних олігархів або під прямий контроль держави. За Путіна уряд не боровся з корупцією, а санкціонував її. То був якийсь унікальний метод вичищення, що передбачав заохочення одних «підприємців» за демонізації інших.

Зрозумійте мене правильно: я не дуже співчував першому поколінню олігархів, що розкрадали Росію після розпаду СРСР. Вони та їхні політичні й мафіозні партнери користувалися відсутністю контролю з боку Єльцина й разом зіпсували найкращий шанс Росії на ринкову економіку та демократію. Просто-таки епічні рівні корупції робили й без того важке просування реформ узагалі неможливим. Мінімальний же рівень життя, потрібний для економічної стабільності, був недосяжним достатньо довго, щоб потім люди вітали Путіна або такого, як він, із розкритими обіймами.

Проте я виступаю проти міфотворчості тих, хто прагне вихваляти Путіна порівняно з Єльциним, посилаючись на прогрес щодо корупції, інституційних реформ і зростання економіки. Коли йдеться про боротьбу Путіна з корупцією, я не думаю, що легалізацію крадіїв, а потім вихваляння зниженням злочинності слід вважати прогресом. Насправді рівень злочинності в Росії продовжував зростати до 2002 року, коли більш широкий вплив дістали прибутки від злетілих до небес цін на нафту. Аналогічно Путін, мабуть, розраховував на маневр умиротворення і в Чечні, коли надав офіційний статус і величезні кошти відомому польовому командирові Ахмату Кадирову.

На користь цих схем умиротворення є практичний аргумент, але я вважаю його цинічним і аморальним, а також шкідливим для національних інтересів у довгостроковій перспективі. Зменшення рівня вуличного насильства й конфліктів шляхом визнання одного клану мафії за відкидання інших коштує надто дорого. За відсутності вільних ЗМІ, прозорої системи правосуддя й чесної конкуренції привілейовані олігархи Путіна нагадували шкідників, чиї природні вороги були знищені. Обрані переможці мали цілковиту підтримку державної влади та широко відкриту російську скарбницю.

Якби після приходу до влади Путін побоявся зробити все, що вибірково зробив для декого, тобто якби правильно застосовував норми права — це була б зовсім інша історія. Він міг би припинити розкрадання держави, сказавши своїм друзям, а також ворогам, що вечірку за рахунок російського народу скінчено. Спочатку здавалося, що Путін так і зробить після прикладу Гусинського та Березовського. Зрештою, якщо він зумів так швидко дати копняка двом найвпливовішим і найбагатшим олігархам, інші, безумовно, мали б попадати одне за одним. Натомість путінський месидж для решти нагадував порядки мафіозного дона. Або ви присягаєте на вірність капо, щоб красти в межах його системи, або ваша свобода й ваші активи можуть зникнути за одну ніч. Як ставало дедалі зрозуміліше під час першого року Путіна на президентській посаді те, що було добре для нього самого та його друзів, важило значно більше за те, що було добре для Росії. На сьогодні змінилося дуже мало.

Багато з ухвалених реформ у сфері бізнесу ніколи не були застосовані згідно з планом. Твердження, що у 2000-х відбулися успішні інституційні реформи, є хибним за своєю суттю, хоча й донині залишається фундаментальною легендою системних лібералів, багато з яких дивовижним чином усе ще сидять в уряді. Вони розповідають нам, що були ухвалені важливі закони, які знизили податки, полегшили відкриття власної справи тощо. Проте, на мій погляд, «інституційні реформи» є лише на папері, адже Дума просто механічно затверджувала будь-які спущені згори рішення. У диктаторській державі формальний зміст закону не важливий. Що справді важить, так це те, як закон застосовують. Реформи лише тоді є інституційними, коли вони мають реальний вплив на життя людей.

І просто на випадок, якщо було не зовсім зрозуміло, куди Путін веде країну, ми підійшли до одного з тих символічних моментів, що можуть сказати не менше за закони й переслідування. Восени 2000 року начебто у відповідь на скарги російських спортсменів, що новий гімн Росії 1990-го збиває їх із пантелику, бо не має слів, Путін відновив старий радянський гімн. Звичайно, не зі старим оригінальним сталінським текстом або оновленим 1977-го, який я пам’ятав аж надто добре. Проте замість написання нових слів для російського гімну було повернено стару радянську пісню з підставленими новими словами того самого автора. І хоч я, безумовно, віддаю перевагу новому тексту «Нам силу дает наша верность Отчизне» замість «Захватчиков подлых с дороги сметем!» (версія 1944-го) або «В победе бессмертных идей коммунизма» (версія 1977-го), символізм повернення радянської мелодії був як очевидним, так і шокуючим[32]. Слова змінюються, але пісня залишається тією самою.