Зима наближається

10 ВІЙНА ТА УМИРОТВОРЕННЯ

Прес-конференції передбачені взагалі для гучних заяв, але 5 червня 2013 року в Женеві я дав трохи більше інформаційних приводів, аніж збирався. Я приїхав туди, щоб отримати нагороду імені Морріса Абрама, яку мені присудили за тривалу й ненасильницьку боротьбу за фундаментальні права людини в Росії від правозахисної організації «ЮН Вотч». Отримати цю нагороду було великою честю, адже видатний американський борець за громадянські права, чиїм іменем вона названа, перш ніж стати фігурою світового масштабу як співзасновник організації в Женеві, працював разом із Мартіном Лютером Кінгом-молодшим та Робертом Кеннеді.

Під час тієї прес-конференції один репортер поставив мені запитання, яке після завершення шахової кар’єри я чув сотні разів: чи не боюся я за свою безпеку та свободу в путінській Росії. Але цього разу я не відповів, як зазвичай, що в житті немає нічого певного. Я відповів, що якщо повернуся в Росію, то маю серйозні сумніви щодо можливості виїхати знову, адже в лютому стало очевидно, що мене хочуть зробити частиною чергового придушення політичних протестів, заснованого на «справі Болотної площі».

«Тому поки що, — закінчив я (якщо дозволите процитувати самого себе, щоб картина була більш зрозумілою), — утримаюсь від повернення в Росію». Я не збирався робити з цього гучної заяви про те, що залишаю свою рідну країну назавжди чи ще якось. У контексті питання навіть експерти з Росії серед присутніх журналістів не змогли знайти щось особливе в моїй обережній відповіді. Спекуляції почалися, лише коли про це написала англомовна російська газета «Москов Таймc».

Я просто відобразив тогочасну сумну реальність у Росії. Близько половини членів координаційної ради опозиції перебували під слідством за різноманітними надуманими звинуваченнями — від організації незаконних протестів до закликів до екстремізму й фінансових махінацій. Окрім того, для мене та моєї родини це важке рішення було вже не новиною, адже я з лютого не з’являвся у своїй московській квартирі. Навіть мій п’ятдесятилітній ювілей у квітні святкували в Осло, а не в Москві, хоча мені було дуже неприємно змушувати маму та інших близьких родичів їхати заради цього за кордон.

Моя робота в опозиційній раді стосувалася переважно зовнішніх зв’язків, що передбачало лобіювання за кордоном засудження іноземними урядами й міжнародними організаціями порушень прав людини з боку путінського режиму та введення санкцій проти його урядовців і наближених. Гнів російської верхівки через прийняття Сполученими Штатами Закону Магнітського наприкінці 2012 року переконав мене, що цей шлях був правильним і саме таким чином слід діяти й у Європі.

Відкриття прокуратурою Москви провадження, яке обмежувало мою здатність подорожувати, було покликане паралізувати ці зусилля. Воно мало завадити й моїм професійним виступам, що мали відбутися за кордоном, оскільки мій статус дисидента не давав жодної можливості заробляти на життя в Росії, і моїй роботі в неприбутковому Шаховому фонді Каспарова, який мав центри в Нью-Йорку, Брюсселі, Йоганнесбурзі, Сінгапурі й Мехіко та просував ідею залучення шахів у навчальний процес.

Сумніваюся, що вони просто замкнули б мене й викинули ключ, хоча саме так, здається, учинили з Михайлом Ходорковським і «Пуссі Райот». Скоріше у фірмовому стилі прокуратури була б нав’язана незчисленна кількість звинувачень, судових проваджень і викликів до суду з тим, щоб довести до смерті від порізів тисячами папірців. Це виснажувало жертву фінансово, фізично й морально, змушуючи її уникати зайвої уваги до себе, зокрема й через публічні виступи. Викликало страх та параною не лише в самої людини, але й у її рідних і друзів. Саме таку тактику роками використовували проти Навального.

Коли я пішов із шахів у березні 2005 року, щоб приєднатися до опозиційного руху, мою концепцію об’єднання всіх антипутінських сил країни в спільному марші незалежно від ідеології сильно критикували. Проте у 2011–2012 роках я таки побачив марші під сотнями прапорів, що представляли всі опозиційні течії — від лібералів до націоналістів — і які йшли разом під гаслом «Росія без Путіна». Це було так, неначе справдився мій сон. На жаль, то був дуже короткий сон, за яким прийшло грубе пробудження для опозиції й продовження сну для більшості російського народу.

З нагоди свого безальтернативного повернення в президентське крісло Путін перекрив усю столицю, перетворивши центр Москви на якийсь Пхеньян. Більше він не виявляв жодних вагань у переслідуванні опозиційних активістів, лідерів, адвокатів, науковців чи навіть музикантів, які насмілювалися публічно кинути виклик його владі. Фаза спроб задобрити народ участю в бутафорських виборах скінчилася. Незважаючи на урядову пропаганду, більшість росіян знали, що ці вибори — лише жорстокий жарт, але самого по собі цього знання було недостатньо, щоб змусити мільйони людей ризикувати своєю безпекою та свободою, виступивши проти добре озброєної поліцейської держави.

Що ж до мене, то я продовжував свою роботу із захисту прав людини, намагаючись створити міжнародну коаліцію дисидентів і активістів. 2012 року мені пощастило змінити Вацлава Гавела, одного з моїх особистих героїв, на посаді голови Фонду захисту прав людини в Нью-Йорку. Невтомний засновник і директор Фонду Тор Гальворссен зумів зорганізувати чудову серію міжнародних заходів задля об’єднання борців за свободу з усього світу. Щорічний Форум свободи в Осло став утіленням цих зусиль щодо обміну інформацією та стратегіями серед правозахисників і дисидентів.

Я розумів, що не зможу бути опозиційним лідером у Росії, перебуваючи за її межами, і мені довелося з цим змиритися. Тим не менш я все ще беру участь в опозиційному русі й певним чином працюю на нашу справу навіть більше, ніж будь-коли раніше. А тим, хто звинувачував мене в тому, що я покинув Батьківщину або здався, можу сказати, що Росія залишається моєю країною незалежно від того, де я живу чи який паспорт маю. Я не збираюся миритись із забаганками вбивць і злодіїв, які наразі нею правлять. Росія — не Путін. Я відмовляюся бути легкою мішенню, сидіти в клітці та обмежуватися роллю людини, яка викликає лише співчуття. Мені, звісно, було важко не бачити мого старшого сина Вадима й мою маму, які залишилися в Москві, але Клара Каспарова дала мені не лише своє прізвище, але й свій бойовий дух, тому я з цим упораюся.

Через два місяці після тієї прес-конференції президент Обама теж особисто зіткнувся з путінським режимом, скасувавши призначену на серпень зустріч із Путіним. В Обами було багато вагомих причин зробити це, але основну увагу привертала одна. Річ у тім, що кількома днями раніше Росія надала притулок утікачеві з американського Агентства національної безпеки (АНБ) Едварду Сноудену, який розголошував таємну інформацію. Висвітлення цієї події привернуло небагато уваги й показало, що західна преса не надто зацікавлена Росією, що цілком могло бути правдою. Зрештою, перелік способів, за допомогою яких Путін працював проти американських і європейських інтересів, був уже й так доволі довгим, ураховуючи Сирію, Іран, а головне — систему протиракетної оборони. Але раніше Обама задовольнявся тим, що сідав навпроти Путіна й видавав чергову балаканину про співпрацю та дружні відносини. Тепер же він отримав особистого стусана в особі незначної фігури Сноудена, який змусив нарешті американського президента протидіяти Путіну. Особисто я вважаю, що робити правильні речі навіть із неправильних причин усе ж краще, ніж їх узагалі ніколи не робити.

Людям властиво вводити у свої історії якусь конкретну особу, навіть якщо вона туди не надто підходить. Це як у футболі, коли гравець забиває чи не забиває пенальті на останніх секундах матчу. Дуже часто вся слава чи прокльони сипляться на одну людину, хоча вона є лише невеличким мазком значно важливішої загальної картини. Центральна роль однієї особи в одному епізоді часто виглядає більш значною, ніж серйозні події, що розвивалися протягом тривалого часу, які цей епізод представляє.

Саме так було й у справі Едварда Сноудена — зрадника й шпигуна для одних і розвідника та героя для інших. Я не дуже обізнаний із його вчинками чи його інформацією, але, безумовно, ставився б до нього інакше, якби він не попросив притулку в Росії, де його прохання автоматично схвалювало диктаторський режим милостивого володаря Володимира Путіна.

Моя реакція ґрунтується не лише на першій заяві Сноудена з Росії, зробленій іще тоді, коли він перебував у невизначеному статусі в аеропорту Шереметьєво. У ній він включив путінську Росію — поліцейську державу та покровителя деспотії в усьому світі — до свого переліку країн, які «протистоять порушенням прав людини з боку сильних, а не слабких держав». Мені що, почулося? Багато політичних в’язнів Путіна могли б рішуче це заперечити, як і багато членів опозиції, у яких ФСБ зламувала електронну пошту й прослуховувала телефони, усіляко намагаючись їх дискредитувати. Окрім того, Сноуден міг би мати більше поваги до багатьох травмованих і загиблих журналістів, а також його колег-розвідників у Росії.

Утім, один коментар щодо одкровень Сноудена про АНБ нагадує слова людини, яка зростала під всевидячим оком КДБ і яка бореться з його сучасним відродженням за часів Володимира Путіна. Не можна спокійно слухати легковажні порівняння АНБ та інших розвідувальних чи правоохоронних організацій Заходу з порочними органами внутрішньої безпеки СРСР і Східної Німеччини. АНБ так схоже на штазі, як поганий готель на в’язницю найсуворішого режиму. Керівництво країни визначається не тим, що воно робить із даними, а тим, що воно робить із людськими істотами.

Безумовно, будь-яке зазіхання на особисті свободи й права особи з боку уряду має опротестовуватися та обговорюватися. Причому механізми протесту проти таких порушень повинні застосовувати регулярно, інакше вони будуть утрачені. Натомість громадяни за «залізною завісою» боялися служб безпеки не через збір даних. Ми жили в страху, бо знали, що з нами може статися, якщо ми дамо хоча б натяк на незгоду з режимом. І нерідко для переслідування, зникнення, тортур і вбивства потенційних ворогів узагалі не потрібно було жодних даних. Якщо суд і був задіяний, а докази бажані, їх просто фабрикували. Окрім того, хочу заперечити такий аргумент, який я часто чую: жорстокий тоталітаризм не починається з контролю з боку ліберальної демократичної держави. Він починається з терору, насильства й знання, що думки та слова людини можуть обірвати її кар’єру або й життя.

Дії та поява Сноудена в Москві мали в Росії певний вплив, але не варто його переоцінювати. Я чув заяви, що Путін зробив висновки з інформації Сноудена, а тоді прийняв свої нові драконівські закони, які ще більше обмежують свободу слова, щоб не бути гіршим за АНБ. Зайве й казати, що такі заяви є цілковитим абсурдом. За п’ятнадцять років путінського царювання набули чинності десятки подібних законів, поступово спотворюючи російську конституцію до невпізнання. Путін завжди готовий скористатися будь-якою можливістю, щоб виправдати свої авторитарні дії, але в багатьох випадках саме західні лідери та преса шукають способів виправдати Путіна й не називати його диктатором. У цьому проявляються генетична сила й слабкість вільного світу — прагнення бути «чесним і неупередженим» і «показати обидві сторони», навіть коли це означає пом’якшити злочинну роль когось, хто не заслужив цього за понад десятиліття. Західна преса, яка ніколи не вагалася, називаючи диктатором Піночета, маючи на те вагомі причини, якось завжди знаходить більш ввічливі титули або евфемізми для Путіна, Кастро, Асада й навіть Кім Чен Ина.

Щодо оцінки Сноудена в середовищі російської опозиції, то ви маєте зрозуміти, як його приїзд виглядав у наших очах. Адже надзвичайно важко повірити, що хтось може здійснити таку шпигунську місію, а потім утекти до Китаю й отримати притулок у Росії без жодної участі ФСБ. Якщо ж поєднати ці логічні підозри з його проханням про захист і згаданою вище хибною рівнозначністю між диктатурами та демократіями, то Сноуден навряд чи міг стати об’єктом співчуття серед тих, хто поважає універсальну природу прав людини.

Паралельно зі справою Сноудена спостерігався раптовий сплеск міжнародного осуду Зимових Олімпійських ігор, які мали відбутися в лютому 2014 року в російському курортному місті Сочі на узбережжі Чорного моря. У Сполучених Штатах, Європі, Австралії та де тільки можливо розгорнулися тоді численні протести як онлайн, так і у вигляді численних демонстрантів із плакатами на вулицях. Переважно це було спричинено жорстким законом, прийнятим у Росії в червні 2013-го, який давав широкі й необмежені можливості для покарання та дискримінації геїв, а також усіх, хто наважувався захищати або навіть публічно говорити про гомосексуальність. Його прийняття стало частиною постійних зазіхань на свободу слова та інші конституційні права в путінській Росії, а також політично зручного й досить потворного альянсу Кремля з Російською православною церквою.

Цей закон про «пропаганду гомосексуалізму» став лише більш всеохопним та найсвіжішим із багатьох подібних у Росії, де геї й так постійно ставали жертвами як офіційної, так і неофіційної дискримінації, переслідувань і насильства. Європейський Союз і його керівництво переважно проігнорували той факт, що Росія підписала різноманітні європейські й міжнародні конвенції, які забороняють подібну дискримінацію. Тому захищати права людини в Росії, до яких, безумовно, належать права геїв, довелося артистам, активістам і просто звичайним громадянам. Знаменитості, такі як Леді Ґаґа та Стівен Фрай, робили публічні заяви, включаючи красномовний лист Фрая до Міжнародного олімпійського комітету та прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Кемерона з пропозицією перенести або бойкотувати Ігри в Сочі.

Я був приємно здивований цим раптовим спалахом уваги до проблеми, проти якої багато хто з нас в опозиції протестував іще з часів виграшу заявки Сочі у 2007 році. Мій «Твіттер» раптово переповнився повідомленнями від ЛГБТ-активістів, які поділяли мою зневагу до проведення Олімпійських ігор у нетерпимій путінській автократії. Це була жива сила соціальних медіа в дії. Серйозні коментарі про російську демократію могли поширюватися кількасот разів, але фото веселки над Сочі стало справжнім вірусом за десять хвилин. Як на мене, чудовими були обидва методи, якщо тільки вони допомагали підвищити обізнаність людей про природу путінської Росії.

Загалом і без того вже було багато причин, щоб ніколи не нагороджувати Сочі проведенням Олімпіади. Найочевиднішою була популярність цього міста як субтропічного літнього курорту, де температура рідко наближається до точки замерзання. Подиву додавало й те, що на момент обрання місця проведення Ігор 4 липня 2007 року в Сочі абсолютно не було необхідної інфраструктури, однак це місто випередило Зальцбург і Пхеньян. Із самого початку було зрозуміло, що для цього непристосованого регіону спортивна подія такого масштабу може стати гуманітарною та екологічною катастрофою. До того ж Сочі межує з Північним Кавказом — осереддям терору радикальних ісламістів та жорстокості російських військових, сумно відомим терактами в Інгушетії, постійними вибухами в Дагестані й жахливими кривавими війнами в Чечні.

Багато мешканців Сочі втратили свої будинки й виробничі приміщення, які були зруйновані для будівництва олімпійських об’єктів. При цьому вся навколишня територія перетворилася на зону екологічного лиха, що лише посилилося, коли все це було кинуто напризволяще вже через кілька хвилин після урочистого погашення олімпійського вогню.

Путінський режим переймався й завжди переймається лише однією річчю — грошима. Зокрема, тим, як примножити їх на банківських рахунках путінських союзників. Прийом Олімпійських ігор, перших для Росії, оскільки Москва-1980 була ще за СРСР, став ідеальною можливістю передати десятки мільярдів доларів із державної скарбниці й державних банків у приватні руки. Геть усе — від інфраструктури до місць проведення змагання, від готелів до забезпечення харчування — обслуговувалося компаніями, обраними Кремлем у ручному режимі, тому не дивно, що багато хто з найближчих приятелів Путіна заздалегідь «вирушив за золотом» у Сочі. Вартість підготовчих робіт вийшла далеко за межі обіцяних 12 мільярдів доларів (уже рекорд) і оцінювалася приблизно в 50 мільярдів, що було навіть дорожче за марнотратні Літні Ігри в Пекіні 2008 року. За даними англійського журналу «Економіст», компанії самого лише давнього приятеля Путіна з дзюдо Аркадія Ротенберга отримали контрактів на 7,4 мільярда доларів[80]. Та вся Зимова Олімпіада 2010 року у Ванкувері коштувала 6 мільярдів!

Проведення Ігор у Сочі викликало обґрунтовані підозри, навіть якщо це класичне старе курортне місто й планувалося перетворити на чарівну казкову країну з Путіним у ролі ясновельможного володаря. Слід урахувати, що через просто-таки епічні рівні корупції більша частина виділених грошей до Сочі взагалі не дійшла. Зведені олімпійські об’єкти нагадували потьомкінські села з дешевими декораціями замість нормальних будівель, адже чимало амбітних проектів навіть не збиралися реалізовувати. Саме так, їх не було раніше й не з’явилося потім. Справедливо буде сказати, що незалежно від успіху їхньої збірної більшість золота в Сочі здобула Швейцарія. Банкірам із цієї країни пощастило значно більше за спортсменів.

Вочевидь, члени Міжнародного олімпійського комітету мали якусь надзвичайну віру в Сочі, якщо дозволили провести там Ігри всупереч усім цим обставинам. Багато з моїх колег в опозиції і я сам із самого початку протестували проти цієї заявки. Коли ж рівень хаосу та корупції став очевидним, ми звернулися до МОК із петицією, щоб перенести Олімпіаду в інше місце, хоча б у менш вразливе в тій самій Росії. Цього, звісно, не сталося, але нова хвиля протестів проти Сочі через антигейські закони перетворила просто погану ситуацію на можливість зробити з путінського шоу прожектор, який висвітлить його жорстокий режим на світовій арені.

Як професійний спортсмен, що багато років виступав спершу за Радянський Союз, а потім за Росію, я не міг підписатися за бойкот Сочі олімпійськими збірними. Адже такий спосіб боротьби несправедливо карає спортсменів, незважаючи на їхні особисті переконання. Я сам у юності кілька разів ледь не ставав жертвою «спортивної політики». 1983 року мені заборонили поїхати до Пасадени (штат Каліфорнія), щоб зіграти відбірковий матч на чемпіонат світу проти радянського неповерненця Віктора Корчного. Річ була в тім, що радянський спорткомітет уже запланував бойкотувати Літню Олімпіаду-1984 в сусідньому Лос-Анджелесі, щоб помститися за бойкот США Олімпіади-1980 у Москві. Спочатку мене дискваліфікували за неявку, але потім мені дуже пощастило, що матч урешті-решт перенесли до Лондона, де я переміг і продовжив своє сходження до здобуття шахової корони в 1985 році. Невідомо, що могло б статися з моєю кар’єрою, якби дискваліфікацію тоді не зняли й мені довелося чекати ще три роки, аби кинути виклик Карпову.

Я щиро вірю в здатність спорту ламати бар’єри й стирати кордони. Тому основну увагу в цій історії слід було приділити саме спорту та спортсменам. Утім, спорт є невід’ємною складовою культури й життя країни, тому був шанс, що спортсмени, зарубіжні вболівальники та ЗМІ матимуть реальний вплив на стан прав людини в Росії. Усі пам’ятають салют «Чорної сили», коли американські спринтери Джон Карлос та Томмі Сміт підняли вгору кулаки, стоячи на олімпійському п’єдесталі в Мехіко в 1968 році. Так от, Сочі дозріло для подібних жестів, хоча деякі команди отримали суворе попередження після кількох значно дрібніших інцидентів (наприклад, манікюру в кольорах веселки).

Особисто я вимагав бойкоту Сочі саме з боку світових лідерів, знаменитостей і спонсорів, керівників великих компаній і вболівальників. Було б просто огидно бачити будь-якого голову держави, який приїхав до Сочі та сів поряд із Путіним у його «віп»-ложі, удаючи, що це не має нічого спільного з перетворенням Росії на поліцейську державу. Як зазначив у своєму листі Стівен Фрай, свого часу вітання світом Олімпіади-1936 у Берліні дало величезний запас упевненості Адольфові Гітлеру. Говорити про це сьогодні політично некоректно, але вся олімпійська збірна Франції, наприклад, тоді підняла вгору руки у вітальному салюті, проходячи повз фюрера під час церемонії відкриття. Я не збираюся тут обговорювати, як дехто, чи був то нацистський салют, чи схожий на нього олімпійський. Гітлер і німці однозначно тішилися таким проявом поваги. (До речі, багато команд, зокрема збірні Великої Британії та США, салютувати відмовилися.) Путін у Сочі також прагнув насолодитися подібними лестощами й загальним схваленням.

Варто звернути увагу на події, що передували Олімпіаді-1936. Уряд Гітлера вже кілька років займався переслідуванням німецьких євреїв. Окрім того, нацисти постійно нападали на гомосексуалістів, людей з особливими потребами, циган і політичних опонентів. Цікаво, що Путін залюбки перейняв цю модель утисків найбільш вразливих категорій населення, переслідуючи іммігрантів, геїв та опозицію. Трагедія полягає в тому, що, коли це стосується явних і потенційних диктаторів, вільний світ ніяк не бажає вчитися на помилках минулого.

Натомість автократи напрочуд добре вчаться на прикладі своїх попередників. Вони уважно вивчають, як поступово позбавити людей прав, не допускаючи повстання, як розправлятися з незгодними та проводити бутафорські вибори, водночас зберігаючи на Заході позитивний імідж для туристів і торговельних відносин, а також як говорити про мир, розпалюючи війну. Мотиви диктаторів, правда, можуть бути різними, — комунізм, фашизм, завоювання, розкрадання, — але прагнення цілковитого контролю є незмінним, а їхні методи просто до болю одноманітні. При цьому постійно нівелюється ідея, що вільні країни мають брати на себе відповідальність за захист невинних людей від убивства й утисків. Ми згадуємо про це лише тоді, коли починається чергова криза.

Нещодавно жертвою цієї тенденції стала Україна. Як виявилося, Сочі було не лише потьомкінським селом для проведення Олімпіади, але й димовою завісою для більш важливих речей. Коли ЄС відмовився запропонувати кращі умови для євроінтеграції України у 2013 році, Путін поспішив втрутитися в ситуацію зі своєю звичайною сумішшю погроз та підкупів. Що ж, цю мову добре розумів його лакей — тодішній український президент Віктор Янукович. У такі моменти зазвичай і виникають проблеми, коли на одній шальці терезів опиняється демократія, а на другій — багата диктатура. Європа пропонує робочі групи й нечіткі часові межі, а за це вимагає прозорості та проведення болючих реформ. Путін же пропонує дзвінку монету, а хоче за це лише вашу свободу й вашу душу.

На жаль, для Путіна та Януковича український народ мав свою власну думку щодо зради національних інтересів. Коли Янукович заявив, що призупиняє підготовку до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, українці у величезній кількості вийшли на центральну площу Києва — майдан Незалежності. Так почалися протести проти спроби Януковича віддалити країну від Європи, перенаправивши її в холодні обійми Путіна. 21 листопада 2013 року розпочався Євромайдан, а вже за кілька наступних днів декілька тисяч протестувальників розрослися до десятків і навіть сотень тисяч. Люди швидко перейшли від вимог європейської інтеграції до вимог відставки Януковича. Вони казали, що Україна — не Росія, і були готові боротися, аби це довести. На превеликий жаль, їм таки довелося боротися й навіть гинути за свої переконання.

У ніч на 30 листопада на протестувальників-студентів у Києві напав спецзагін української міліції «Беркут», розігнавши їх та жорстоко побивши десятки молодих хлопців і дівчат. На диво, у відповідь на цей напад протест не лише перегрупувався, але й посилився до значно більшої кількості людей. У перший тиждень грудня протестувальники організувалися й установили на майдані Незалежності барикади та наметовий табір. Вони окупували будівлю Київської міської ради й вимагали відставки уряду Януковича. 6 грудня Янукович вирушив до Сочі для незапланованої зустрічі з Путіним, щоб отримати інструкції. Вони не підписали жодного документа щодо вступу України до путінського «СРСР-лайт» — Митного союзу, чого багато хто боявся, але український прем’єр-міністр оголосив, що велика угода про це буде підписана 17 грудня.

8 грудня відбувся найбільший протестний мітинг, коли, згідно з більшістю інформаційних повідомлень, у центрі Києві зібралося більш ніж півмільйона осіб. Адміністрація Януковича провела перемовини з делегацією Євросоюзу, колишніми президентами України та народними лідерами, одним із яких був Віталій Кличко, колишній чемпіон світу з боксу у важкій вазі та член парламенту. (До речі, його молодший брат Володимир є чинним чемпіоном, і вони обоє також захоплюються шахами.) 11 грудня відбулося ще більше зіткнень протестувальників із міліцією, але люди довели свою стійкість, незважаючи на холодну погоду, а уряд поки не наважувався застосувати силу на очах у всього світу. Янукович тоді зустрічався з представником ЄС із закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон і заступником держсекретаря США Вікторією Нуланд, чия підтримка протестів досі використовується російською пропагандою як «підтвердження» того, що увесь Євромайдан був лише путчем, організованим ЦРУ.

Перемовини тривали протягом усього грудня. Майдан поставав дивним різновидом туристичного об’єкта на засадах свободи, який відвідували політики з усього світу, щоб виступити зі сцени або просто поговорити з людьми. Протестувальники, журналісти й лідери опозиції ставали жертвами дій міліції та нападів невідомих. Неймовірно: здавалося, що там постійно щось відбувається, адже новини й різні повідомлення надходили майже щодня, але стояння на місці тривало аж до середини січня. Путін продовжував вабити Януковича пряниками, а той був надто наляканий, щоб їх узяти. Звичайно, Путіну було б краще побачити з боку протестувальників жорстокість, а не мирне протистояння. Кремль сподівався, що вірус Помаранчевої революції буде ізольований та знищений за межами кордонів Росії, і навіть запропонував Україні 15 мільярдів доларів як допомогу в такому карантині. Проте панічна відмова Януковича показала, що хоча він і хотів жити, як Путін, та аж ніяк не прагнув померти, як Каддафі.

Після прийняття нових диктаторських законів 16 січня почалося чергове загострення ситуації, яке призвело до загибелі кількох людей. Декілька активістів, які звернулися до лікарні по допомогу, були викрадені, і пізніше один із них був знайдений мертвим. Намагаючись заспокоїти протести, Янукович спробував увести лідерів опозиції до складу свого уряду, запропонувавши посади Арсенієві Яценюку та Віталієві Кличку. Волею протестувальників ця пропозиція була відхилена.

Протягом усього Євромайдану російська влада виступала з дедалі більш істеричними заявами про роль у протестах «іноземних агентів». Незважаючи на відсутність будь-яких доказів, Кремль неодноразово звинувачував українських громадян у тому, що їх тренує та озброює Америка з метою організації жорстокого путчу. Така позиція нагадувала висловлювання радянських посадовців, коли вони говорили про дисидентів. Якщо їм вірити, не підтримувати їхню владу міг тільки іноземний шпигун або божевільний. Кремль не міг допустити визнання, що українці, найближчий до росіян народ, борються за свою свободу. Як і з Грузією, це був поганий приклад, який міг навіяти росіянам небезпечні ідеї.

Незважаючи на відставку всього Кабінету міністрів України 28 січня та раптову готовність адміністрації Януковича піти на невеличкі поступки мужнім протестувальникам, на вулицях і далі зростало напруження. До Києва прибула делегація Кремля, щоб обговорити з Януковичем ситуацію за зачиненими дверима. Здавалося, що адміністрація на щось очікує. 18 лютого відносний спокій завершився найбільшим за весь час спалахом насильства, який тривав протягом кількох наступних днів. Підготовлені Росією снайпери з числа українських спецпризначенців відкрили вогонь по натовпу. Щонайменше вісімдесят людей були вбиті (зокрема й із десяток міліціонерів) та понад тисячу дістали серйозні поранення. Але протестувальники знову відмовилися зникнути, і цього разу було зрозуміло, що вони налаштовані на не менше, ніж зникнення самого Януковича. Євромайдан перейшов від простого протесту до справжньої революції.

Замість того, щоб скласти свої повноваження або залишитися чекати на імпічмент, Янукович, поки його не притягли до суду за нечуваний розмах корупції, утік під захист своїх хазяїв у Росію. Фотографії його розкішного палацу прокотилися Інтернетом, неначе степова пожежа. Опозиція ж сформувала новий уряд і призначила на травень вибори нового президента України.

Не є збігом, що українські силовики штурмували київські табори опозиції на майдані саме під час Олімпіади в Сочі, яка проходила з 7 до 23 лютого. Згадайте, що свого часу Росія вдерлася в Грузію під час Олімпійських ігор у Пекіні 2008 року. Подібні видовища часто є корисними в цьому плані, адже дозволяють відвернути увагу від серйозних порушень прав людини. Ось і багато представників медіа, які перебували в Києві, перебралися в Сочі якраз тоді, коли почалися найзапекліші сутички.

Сочі дозволило Путіну відволікти увагу й у самій Росії. Адже на 18 лютого був призначений відкладений раніше суд над опозиційним активістом Сергієм Удальцовим. Йому «світило» десять років позбавлення волі за «організацію масових заворушень», що в перекладі з мови Кремля означало проходження вулицею на чолі протестного маршу, який був цілком мирним, аж поки його не почала жорстоко розганяти поліція. 21 лютого так звана «справа Болотної площі» породила вісім обвинувальних вироків, знову ж таки під прикриттям Олімпійських ігор, які відволікали увагу.

У новинах демонструвалося безліч зображень усміхненого Володимира Путіна, який позував і піднімав келихи з різними політиками, посадовцями та спортсменами. Саме такого висвітлення він і прагнув, тоді як його система неправосуддя продукувала дедалі більше російських політв’язнів. Путін добре засвоїв з історії, що люди втомлюються від поганих новин, а також сумних історій про репресії та смерті. Пропаганда найкраще працює тоді, коли брехня сприймається легше за правду, але повністю підмінити собою дійсність вона не здатна.

Як я й боявся, офіційний ретранслятор Олімпійських ігор — канал «еН-Бі-Сі», а також МОК погодилися з путінським сценарієм і зобразили Сочі як крок до лібералізації в Росії замість зовсім зворотного. Путін скористався Іграми, щоб відволікти увагу від показових судових процесів і найбільш агресивних за десятиліття антиамериканської та антисемітської кампаній. Як ці сумні реалії могли конкурувати з фігурним катанням і хокейними матчами? Однак український народ відмовився грати відведену йому в цій виставі роль, а виступив на захист своєї свободи та життя. Сміливість цих людей заслуговує на всі можливі похвали. Учасники Євромайдану нагадали нам, росіянам, що, з якою б повагою не ставилися до диктатора іноземні лідери під час його правління, історія закінчується завжди однаково: ганьбою в очах свого народу.

Міжнародний олімпійський комітет із радістю брав участь у цьому фарсі, безумовно, маючи власну тривалу й темну історію. Наприклад, після тріумфу Олімпіади в Берліні наступні Ігри планували провести в інших фашистських столицях: Токіо в 1940-му та Римі в 1944-му[81]. Президент МОК Томас Бах відкидав протести, заявляючи, що іноземні лідери, які виступають проти Сочі, «змішують політику зі спортом», абсолютно ігноруючи той факт, що продаж диктатурі величезної платформи для пропаганди та корупції також є «грою в політику». За сумнівною логікою Баха, МОК мав би з радістю нагородити Олімпіадою Північну Корею, якщо прибутки будуть достатніми, а рахунки сплачуватимуть одразу.

Я знав, що Путін не стоятиме осторонь, коли його маріонетка Янукович утік з України. 24 лютого в статті для французької газети «Ле Монд» я попереджав: «Якщо Путін не зможе тримати в кулаці всю Україну, він піде на її розкол. Керовані Кремлем проросійськи налаштовані регіони на кшталт Криму вже давно говорили про «незалежність», що в кращих орвеллівських традиціях означало зовсім протилежне — утрату свободи в межах путінського нео-СРСР»[82].

Коли у 2013 році Асад і Путін весело станцювали вальс, перетнувши червону лінію стримування, яку Обама накреслив у Сирії, я попереджав, що за цими подіями пильно стежать справжні й потенційні диктатори від Каракаса до Тегерана та Пхеньяна. Чи протистоятиме Захід агресії проти суверенної держави заради збереження «регіонального впливу»? Чи адміністрація Обами, зокрема, знайде в собі сміливість дотриматися своїх обіцянок, коли їй кинули виклик? Хоч там були й інші чинники, я переконаний, що Сирія додала Путіну впевненості, щоб отримати відповіді на ці запитання. Адже він перетворив Росію на поліцейську державу, а Україна, яку Путін називав «Малоросією», була наступною в його списку завоювань. Це здавалося мені очевидним, особливо враховуючи багато паралелей із Берлінською Олімпіадою-1936.

Путін хотів, аби Олімпіада в Сочі стала його миттю слави, поставивши його на один щабель із російським імператором Петром Великим. Його улюблене з радянських часів літнє курортне місто мало перетворитися на міжнародну перлину так само, як колись на столицю імперії практично з нуля перетворився Санкт-Петербург. Путін також сподівався піднести патріотичну гордість росіян, подавши їм із товстим куснем житнього хліба великий цирк. Така помилка виникає, коли деспот, перебуваючи при владі надто довго, починає плутати себе з державою. За відсутності механізмів зворотного зв’язку з боку вільних ЗМІ, а також справжніх виборів він починає вірити, що його власна слава є славою країни, що речі, які роблять щасливим його, ощасливлюють також увесь народ.

При цьому між Сочі-2014, Літніми Олімпійськими іграми в Москві в 1980-му та Пекіні у 2008-му є різниця. У двох більш ранніх випадках машина авторитарної пропаганди працювала на просування досягнень країни та системи. Її завданням було прославлення комунізму, тоталітаризму, переваг системи та спортсменів, нею породжених. Ніхто вже не пам’ятає, хто був головою держави під час Ігор у Пекіні, і лише дехто може пригадати Леоніда Брежнєва в Москві. Тоді як голова Національного олімпійського комітету Росії ніколи не з’являвся на телебаченні або ще десь, як і директор Ігор у Сочі. Ні, сочинське дійство чітко було пов’язане з амбіціями та зарозумілістю однієї всюдисущої людини, що значною мірою нагадувало Літню Олімпіаду в Берліні в 1936-му.

Тут я зроблю невеличку паузу, бо, вимовляючи ці слова, мені часто доводилося бачити, як інтерв’юери й різні експерти закочують очі. Фраза «Але ж Путін — не Гітлер!» готова зірватися з їхніх вуст іще до того, як я вимовлю слово «Берлін»[83]. Це якийсь дивний і небезпечний варіант історичного нерозуміння, коли ледь не кожне згадування Гітлера чи нацистів сьогодні ритуально підіймають на глум, починаючи з професійних журналістів і закінчуючи анонімними користувачами соціальних мереж. Складається враження, що повільне та публічне переродження німецького політика-популіста в найганебнішого монстра в історії не мало жодного раціонального підґрунтя.

Я дуже чітко розумію небезпеки порівняння чогось поганого з нацистами чи Гітлером, усього репресивного — з фашизмом або кожного акту умиротворення — з Мюнхенською угодою. Зловживання таким порівнянням призводить до тривіалізації та втрати первинного значення. Такі слова, як «геноцид» та «Голокост», слід залишати для дуже особливих моментів, а не вживати їх наліво й направо заради красного слівця. Вони є суттю заповіту «Ніколи знову» і забувати їх не можна. Саме тому так важливо, що президент Обама протягом семи років ніяк не виконає обіцянку своєї передвиборчої кампанії-2008 визнати геноцид вірмен. Як ми можемо боротися проти багатьох проявів зла, наявних у нашому світі сьогодні, якщо не насмілюємося зустрітися віч-на-віч зі злом, чиї привиди нараховують уже століття? Тому ми повинні бути достатньо чесними й хоробрими, щоб називати зло його справжнім іменем, особливо матір усіх геноцидів XX століття.

Отже, мені зовсім нелегко порівнювати сучасну диктатуру однієї людини, яка поширює фашистську пропаганду, з попередньою, коли вона анексує території сусідньої європейської країни на тому ж самому підґрунті — «захисту наших братів по крові». Я порівнюю боягузтво та курс на примирення, які демонструють сьогодні лідери вільного світу щодо Путіна, з відчайдушною, марною та надзвичайно руйнівною політикою умиротворення 1930-х років щодо Гітлера не через невігластво або бажання шокувати своїх читачів. Ми маємо справу з послідовними та небезпечними прецедентами, а не тривіальними порівняннями двох маленьких автократів, кожного з яких спочатку не сприймали всерйоз.

Безумовно, зло нацистів виходить за межі раціонального порівняння. Ніхто й ніщо не зрівняється з демоном-убивцею, яким став Гітлер у 1940-х, або породженими ним жахіттями. Звичайно, ніхто й не думає про можливість нової світової війни або спроби перевершити Голокост. Але безцеремонно відкидати уроки політичного злету Гітлера, його приходу до влади, а також ігнорування й заохочення його протягом такого тривалого часу було б нерозсудливо та небезпечно. Тому, як я сказав у вступі до цієї книги, у 1936 році навіть Гітлер іще не був Гітлером. Так, багато людей у Німеччині та за її межами вже дивилися на нього з підозрою, але він стояв у променях слави на трибуні стадіону під час Берлінських Олімпійських ігор і приймав вітання від світових лідерів та салюти піднятою рукою від світових спортсменів. Немає жодних сумнівів, що цей тріумф на світовій арені додав нацистам сміливості й зміцнив їхні амбіції.

Навмисно чи ні, але в Сочі путінський режим доволі близько наслідував сценарій Берліна-1936. Там були ті самі символічні поступки у відповідь на міжнародні протести проти нетерпимих законів. Кілька відомих політичних в’язнів були звільнені якраз напередодні прибуття журналістів. Навіть тон пропаганди мав дуже знайоме звучання, як це блискуче проілюстрував письменник і журналіст Віктор Шендерович. Він процитував заяву вірнопідданого Путіну політика Володимира Якуніна, у якій той звинувачував західні ЗМІ в антиросійській істерії та ворожості, засуджуючи цих іноземних критиків за спроби зірвати Олімпіаду. Шендерович потім виявив, що половина тієї заяви насправді була написана Карлом Ріттером фон Гальтом, організатором Ігор у Берліні. У тексті лише замінили слово «Німеччина» на «Росія». Перетворення йшло як по маслу.

Наприкінці лютого 2014 року вдруге за останні шість років Володимир Путін наказав російським військам перетнути міжнародно визнаний кордон, щоб окупувати територію сусідньої країни. Цей факт потрібно чітко проясняти перед будь-яким обговоренням мотивів чи наслідків. Російські війська силою захопили український Крим, а також допомогли з евакуацією звідти Віктора Януковича. Такі дії зробили Путіна членом ексклюзивного клубу (нарівні із Саддамом Хусейном та Слободаном Мілошевичем) дуже небагатьох лідерів, які вдиралися в сусідню державу в атомну добу. Через кілька тижнів Путін узагалі перевершив Мілошевича, офіційно анексувавши Крим, як Хусейн колись зробив із Кувейтом.

Така неприкрита експансіоністська агресія була не в моді з часу Адольфа Гітлера, який урешті був переможений, та Йосипа Сталіна, який досяг успіху. Червона армія Сталіна отримала свою частку бойової слави, але його справжній тріумф походить із Ялтинської конференції в лютому 1945-го, за три місяці до закінчення Другої світової війни в Європі. Там Сталіну вдалося залякати немічного Франкліна Рузвельта й не надто впливового Вінстона Черчилля, накресливши нові польські кордони, а потім обіцяючи провести в Польщі вибори, хоч він чудово знав, що при владі залишиться комуністичний уряд, поставлений СРСР.

Це, звичайно, лише випадковий збіг, але Другу світову війну нагадує й той факт, що Ялта розташована в Криму. Путінську тактику можна дуже легко й точно порівняти з аншлюсом Австрії, а також нацистською окупацією й анексією Судетів у Чехословаччині в 1938-му. Тоді була та сама риторика про захист наляканого населення, та сама пропаганда, сповнена брехні, виправдань і звинувачень. Путін також дотримувався сталінської моделі, яку той продемонстрував у Ялті на прикладі Польщі: спочатку захопити, а вже потім вести перемовини.

Через кілька тижнів після анексії Крим був змушений провести бутафорський референдум щодо приєднання до Росії — голосування, яке проходило на вигідних для Кремля умовах під дулами автоматів і без жодних сумнівів у кінцевому результаті. Те, що мешканці Криму в минулому вже проголосували залишитися частиною України, до уваги не бралося.

Путінське вторгнення в Крим відбулося лише через кілька годин після того, як тодішній український президент Янукович перекинув свої маріонеткові мотузки з Києва в руки свого господаря в Росії. По собі він залишив тисячі паперів і кілька палаців, які стали доказами надзвичайних рівнів його особистої та політичної корупції. Його втеча, куплена ціною крові відважного народу України, виставила Путіна слабким. Як і будь-який забіяка зі шкільного подвір’я або бос організованого злочинного угрупування, Путін негайно почав шукати спосіб знову виглядати й почуватися крутим. Відомий своєю історією Кримський півострів із великою кількістю проросійськи налаштованого населення й географічною вразливістю (а також російською військово-морською базою) став цілком природною мішенню для відновлення його авторитету.

Як я кажу вже протягом багатьох років, намагання роздивитися глибоку стратегію дій пана Путіна є марнуванням часу. Жодних складних національних інтересів у його розрахунках немає. Там є лише особисті інтереси, інтереси наближених, які утримують його при владі, та прагнення якнайкраще консолідувати цю владу. Без справжніх виборів або вільних медіа єдиним способом, яким диктатор може спілкуватися зі своїм народом, є пропаганда, а єдиним способом, у який він може підкріплювати свою владу, є регулярна демонстрація сили.

Усередині Росії ця сила зазвичай спрямовується проти дисидентів, громадянських прав і свобод. За кордоном ця сила проявляється у формі військових дій, торговельних санкцій або економічного примусу й застосовується там, де Путін вважає, що такий злочин зійде йому з рук. На жаль, досі це йому вдавалося надто часто й надто добре.

Незважаючи на передбачення багатьох знавців, політиків і так званих «експертів», Путін офіційно анексував український регіон Крим. Мабуть, його не дуже вразили аргументи критиків і вишукані розмови про те, як його вторгнення й анексія суперечать національним інтересам Росії. Головна проблема аргументів на Заході на кшталт «Путін ніколи...» полягає в тому, що люди там виходять із хибних передумов. Вони чомусь уважають, що Путін та його правляча еліта турбуються про російські національні інтереси. Насправді вони зовсім про це не турбуються, окрім декількох сфер, де ті перетинаються з їхньою власною метою розкрадання якомога більшої кількості грошей і багатств країни. Давно вже настав час припинити слухати гарвардських професорів і вельми розумних експертів, які розповідають нам про те, чого Путін ніколи не зробить. Зараз якраз настав час відповісти на те, що він справді робить.

Наступною складністю у справі зупинення Путіна є самонавіюваний параліч лідерів Європи й Великої сімки. Гірка правда полягає в тому, що єдиними санкціями або якимись діями, здатними вплинути на путінську поведінку, є ті, які безпосередньо або опосередковано зачіпають його перебування при владі в Росії. Це все, про що турбується Путін, адже він знає, що стається з подібними до нього людьми, коли вони втрачають захоплене. Ось чому слова держсекретаря США Джона Керрі, адресовані його колезі Сергію Лаврову після захоплення Криму, є абсолютно неправильними. «Ми сподіваємося, президент Путін визнає, що ніщо з нами сказаного не означає загрозу, — сказав тоді Керрі. — Не означає в особистому плані»[84]. Однією лише слабкою ремаркою Керрі зняв із порядку денного єдині речі, якими переймається Путін: особисту владу й загрози їй.

Через два дні президент Обама повторив цю помилку, коли оголосив, що Америка не посилатиме війська на захист України. Ніхто й так не просив у нього військ, але Обама, схоже, вирішив, що така заява допоможе розрядити напруження. Проте він не врахував різницю світоглядів. Те, що Обама вважає ознакою мирних намірів, Путін сприймає лише як додатковий прояв слабкості. Кинути зброю, щоб заспокоїти терориста, який захопив заручників? Це могло б спрацювати з наляканим підлітком, але точно не працює проти когось на кшталт Путіна. В очах російського президента Обама є єдиним реальним його супротивником у світі, аж той раптом добровільно поступається однією зі своїх найбільших переваг — величезною військовою міццю Америки. В Ірані, Сирії, а потім і в Україні Обама сам передав свої важелі зовнішньої політики Путіну. Таким чином, він послабив свою президентську владу лише заради того, аби подовжити перебування в Білому Домі.

28 березня Путін зателефонував американському президентові, щоб обговорити події в Україні. Однак сказане тоді значно відрізнялося від почутого. Розбіжностей між прес-релізами про цей телефонний дзвінок, випущеними Білим Домом і Кремлем, настільки багато, що ви б ніколи не здогадалися, що йдеться про ту саму розмову. У звіті Білого Дому згадано необхідність «конституційної реформи та демократичних виборів» в Україні й виведення російських військ із її східних територій. Кремль же посилається на «лютих екстремістів» у Києві й додає до теми обговорення Придністров’я, сепаратистський регіон Молдови, промовисто погрожуючи знову поставити його на кін.

Мене ж найбільше зацікавило слово, яке не було згадане в жодному повідомленні: «Крим». Вочевидь, ця частина суверенної української території, захоплена й анексована Путіним лише за кілька тижнів до того, уже перестала бути предметом для обговорення. Лише напередодні Генеральна Асамблея ООН зробила те, чого не змогла зробити Рада Безпеки через накладене Росією вето. Резолюція Генасамблеї ООН щодо захисту територіальної цілісності України набрала сто голосів, і навіть посилений тиск Росії приніс їй лише десять передбачуваних союзників включно з Кубою, Зімбабве, Суданом, Сирією та Північною Корею. І все ж Обама несподівано виявився готовим дозволити Путіну змінити тему переговорів на те, чи завоює Росія більше території України.

Попереднього місяця західні експерти були сповнені нових передбачень на кшталт «Путін ніколи...», і багато з них радили не «заганяти його в глухий кут», а натомість запропонувати «відступ, що збереже обличчя», з Криму. Путін же абсолютно не був зацікавлений у жодному відступі, тому обернув цю тактику проти Обами й Заходу, пропонуючи їм відступ, що збереже обличчя, зі Східною Україною як новою лінією на піску. Більш ніж через рік, улітку 2015-го, там усе ще точиться запекла боротьба, незважаючи на кілька патетичних угод про «режим припинення вогню», які також з’явилися лише з метою збереження обличчя західних лідерів.

Переговори, у яких територія іншої країни є другорядним питанням, мають доволі тривалу історію. Найбільш очевидним прикладом є 1938 рік, коли Гітлер люб’язно запропонував не захоплювати всю Чехословаччину в обмін на отримання Судетів без жодних претензій із боку Великої Британії та Франції. Північна Корея та Іран теж полюбляють вести зі Сполученими Штатами Америки розмови сам-на-сам, неначе кажучи, що ніхто більше для них не має значення. Але події в Україні — це не США проти Росії. Це цивілізований світ проти диктатора, і голосування в ООН підтвердило таку оцінку в розрахунку десять до одного.

Мандат на продовження тиску на Путіна є зрозумілим, якщо тільки Захід матиме сміливість зберегти його та посилити. Інакше, як це було з Чехословаччиною, яку усунули від переговорів «великих сил» у 1938-му, ще незміцнілому українському уряду буде відведена роль глядача, пацієнта під місцевою анестезією, який безпорадно спостерігає, як хірурги відрізають шматки його плоті. Для Сполучених Штатів брати участь у розмовах добре та звично, особливо якщо згадати підписання Будапештського меморандуму 1994 року, який гарантував недоторканість української території. Але українські представники мають бути присутніми на всіх стадіях. Народ України має постійно бути поінформований про хід переговорів, причому до того, як інші держави зайдуть надто далеко в розв’язанні питання, що саме для України є найкращим варіантом.

Продовживши вторгнення на територію Східної України, Путін знову довів неспроможність передбачень своїх захисників на Заході. Через кілька місяців, із наближенням літа, тисячі українців, зокрема багато цивільних, були вбиті, а ще сотні тисяч були змушені залишити свої домівки, ставши внутрішньо переміщеними особами. Адже на перших порах українські солдати суттєво програвали в чисельності та спорядженні так званим «ополченцям» Донбасу. Насправді на Сході України ніколи не існувало якогось вартого уваги повстанського чи сепаратистського руху, допоки Путін його не вигадав, створивши там велику й дуже добре озброєну армію з числа російських добровольців, військових і спецпризначенців. Натомість Європа та Америка відмовилися постачати Україні зброю, обмежившись гуманітарною допомогою, нелетальною технікою та спорядженням.

Спрямовані на Путіна дії були також шокуюче слабкими, попри чітко зрозумілу присутність російських військ і російського озброєння, що наводнили Україну. Одна річ, коли Путіну, його «життєвим інтересам» і його «сфері впливу» спокійно симпатизували різного штибу академіки та експерти, неначе 50 мільйонів українців узагалі можна було не питати з цього приводу. Зовсім інша річ, коли Барак Обама, Девід Кемерон та Ангела Меркель переймалися «нестабільністю» й «великими збитками», спричиненими санкціями проти Росії, немов ті могли бути гіршими за нестабільність через часткову анексію європейської країни з боку ядерної диктатури, здійснену абсолютно безкарно.

Ця безпорадність була сумною й очікуваною, проте я вважав, що вона нарешті скінчиться після 17 липня 2014 року, коли в небі над Східною Україною зенітною ракетою було збито «боїнг» рейсу «еМейЧ 17» «Малайзійських авіаліній» й усі 298 його пасажирів загинули. Керівництво місцевих сепаратистів одразу почало вихвалятися пострілом по тому, що вони вважали українським військовим літаком. Коли ж виявилося, що то був цивільний лайнер іншої держави, вони просто відмовилися від своїх попередніх заяв та видалили свої пости в соціальних мережах.

Звісно, шок і жах мали б перетворитися серед лідерів вільного світу на гнів і сором через війну в Україні, якій дозволили призвести до таких моторошних наслідків. Звісно, Путін мав би усвідомити, що він загрався, та спробувати відіграти назад, відкликавши свої війська й припинивши підтримку терористів-сепаратистів в Україні. Звісно, той факт, що дві третини пасажирів збитого «боїнга» були європейцями (193 з них — голландцями), мав би призвести до масових протестів Заходу й жорстких покарань Росії.

І, звісно, нічого з цього не сталося.

Я казав тоді, що сам по собі «еМейЧ 17» жодним чином не змінить путінські розрахунки, але сподівався, що він зможе спровокувати реакцію з боку Заходу, яка це зробить. На жаль, я якось знову примудрився недооцінити боягузтво західного світу. Дещо змінилася риторика, але на цьому й усе. Було лишень анонсоване розслідування, яке протягом тривалого часу ніяк не могло початися, бо сепаратисти не дозволяли зібрати уламки літака та останки загиблих, поки їх не обікрали. Де подівся гнів? Адже ніхто не вірив виправданням сепаратистів або російській пропаганді про якусь іншу причину катастрофи, окрім російської ракети. Може, це тому, що Україна була надто далеко, була бідною й не надто впливовою у світі та перетворилася на чергову зону військового конфлікту? А якби путінські війська збили той самий літак над Амстердамом чи Куала-Лумпуром, чи була б реакція іншою? Не певен, що я хочу знати відповідь.

Тож хто винен? Непросте запитання, навіть якщо вам усе зрозуміло. Так, звичайно, людина, яка натиснула на кнопку пуску ракети. Це зрозуміло. Чи маємо ми просто заарештувати її та судити за вбивство? Відповідальність є більш широким поняттям. Адже над цією людиною був командир, який віддав наказ натиснути на ту кнопку. Далі була людина, яка надала сепаратистам протиповітряні ракети такої потужності. Ще далі були також посадові особи, які наказали переправити військове озброєння через кордон в Україну: міністри й генерали в Москві, які віддали такі накази. Аж тут ми підходимо до особи, у руках якої зосереджена вся влада в Росії, особи, яку беззаперечно слухаються всі російські міністри та генерали — Володимира Путіна.

На жаль, звинувачувати Путіна в цих 298 смертях так само правильно й марно, як звинувачувати людину, яка натиснула кнопку пуску ракети. Упродовж багатьох місяців усі знали, що Росія озброює й підтримує сепаратистів в Україні. Протягом багатьох років усі знали, що в російському керівництві миша не пискне, попередньо не отримавши путінського дозволу. Тому Путін безумовно несе відповідальність за ці 298 смертей, причому більшу, ніж будь-хто інший.

Але звинувачувати Путіна за вторгнення в Україну, за анексію Криму, постачання сепаратистам сучасних протиповітряних ракет — це як звинувачувати того скорпіона з казки за те, що він ужалив жабу. Цього варто було очікувати. Це його природа. Замість турботи про те, як змінити природу скорпіона або — навіть гірше — як найкраще його умиротворити, ми повинні зосередитися на тому, як цивілізований світ може стримати небезпечне створіння, поки не загинуло ще більше невинних людей.

Отже, закиньмо нашу сітку відповідальності туди, де вона може принести щось добре. Ми повертаємося до лідерів вільного світу, які нічого не роблять, щоб зміцнити український кордон, навіть після того, як Росія анексувала Крим і дуже чітко продемонструвала свої наміри дестабілізувати територію Східної України. Чи варто звинувачувати людей на Заході? Чи вони натиснули на кнопку? Ні. Вони лише робили вигляд, що події в Україні їх не стосуються. Сподівалися, що зможуть безпечно ігнорувати Україну, замість того, щоб захищати територіальну цілісність європейської країни, на яку напав ворог. Їх паралізували страх і внутрішні чвари. Вони противилися запровадженню потужних санкцій проти Росії через занепокоєння щодо можливого впливу на їхню економіку. Вони захищали робочі місця, але втрачали життя.

Чи сталася б ця трагедія, якби жорсткі санкції проти Росії були запроваджені одразу після вторгнення Путіна в Крим? Чи сталася б вона, якби члени НАТО із самого початку дали зрозуміти, що вони захищатимуть суверенітет України, постачаючи їй зброю та військових радників? Ми ніколи про це не дізнаємося. Вживання заходів вимагає сміливості, а на шляху до досягнення мети іноді доводиться платити високу ціну. Утім, як ми сьогодні з жахом бачимо, високу ціну доводиться платити й через бездіяльність, тоді як мета все ще не досягнута.

Аргумент про те, що єдиною альтернативою капітуляції перед Путіним є Третя світова війна, призначений для дурників. Були та завжди є багато інших варіантів дій у відповідь. Звичайно, фінансові й візові обмеження проти путінських наближених і їхніх родин, а також суворі санкції проти ключових секторів російської економіки можуть також певним чином зашкодити європейській економіці. Але Європа могла посилатися на те, скільки коштують її принципи, поки ще не був збитий малайзійський «боїнг». Після того ж вона має говорити лише про вартість 298 життів.

Із вторгненням у Східну Україну російських військ та танкових колон український уряд звернувся до вільного світу по допомогу. Після того, як протестувальники Євромайдану здобули перемогу, заплативши за неї кров’ю, українці сподівалися, що цей вільний світ прийме їх і захистить як одного зі своїх членів. Натомість лідери вільного світу намагалися лише дійти згоди щодо правильної термінології, щоб зняти із себе моральну відповідальність за надання такого захисту. Путінське вторгнення в суверенну європейську країну стало в них «нападом», тоді як анексія Криму (пам’ятаєте Крим?) стала «незаперечним отриманням» замість аншлюсу. Що ж до цивільного авіалайнера, то зійшлися на тому, що він був збитий підтримуваними Росією й озброюваними Росією (та що вже там, російськими) військами в Східній Україні. Попри 298 жертв, гнів швидко розвіявся в люб’язних дискусіях про те, чи варто розслідувати це як злочин, військовий злочин або взагалі не варто.

Цей словник боягузтва, розроблений Берліном і Вашингтоном, є так само ганебним, як породжувана путінським режимом пропаганда, де чорне називається білим, та ще більш небезпечним. Москві навіть не потрібні димові завіси, коли багато хто сам готовий заплющувати на все очі. З одного боку, путінська брехня є очевидною й передбачуваною. З другого ж, — європейські лідери та Білий Дім навіть більше за Кремль прагнуть робити вигляд, що конфлікт в Україні є локальним, а тому тут достатньо примарних обіцянок, які дають із дуже безпечної відстані. 1946 року Джордж Орвелл у своєму есе з мовних питань, ще до початку роботи над романом «1984» (безумовно, не збіг), сказав про це так: «Але якщо думка спотворює мову, то мова також може спотворювати думку». Західна риторика умиротворення створює самозміцнювальну петлю розумового й морального спотворення. Якщо казати правду зараз, це означатиме зізнатися в брехні протягом багатьох попередніх місяців. Тому західним лідерам і знадобилися роки, — і ця війна, — щоб нарешті визнати, що Путін не належить до Великої сімки.

У вересні 2014 року новий президент України Петро Порошенко зустрівся з президентом США Обамою у Вашингтоні, але подальша заява Обами не виявила найменшої ознаки його готовності визнати реальний стан речей. Загальні побажання щодо «мобілізації міжнародної спільноти»[85] були доволі поганими ще тоді, коли все це лише починалося. Чути ж їх знову, коли українські міста й села захоплюють російські війська, було просто обурливо. Я запропонував тоді, щоб Порошенко надів на ту зустріч футболку зі словами «Це війна, дурню». Поки російські танки та артилерія відтісняли українські війська, які програвали їм за чисельністю, наполеглива мантра Обами, що в Україні не може бути військового розв’язку, усе більше здавалася маренням. Немає часу вчити плавати людину, яка вже тоне.

Зрештою, Сполучені Штати, Канада й навіть Європа таки відповіли на путінську агресію, це правда. Але вони завжди були на кілька кроків позаду, завжди діяли лише після того, як вичерпається стримувальний потенціал кожної конкретної дії. Потужні санкції й чітка демонстрація підтримки територіальної цілісності України, які я рекомендував тоді, мали б реальний вплив, коли Путін пішов на Крим у лютому й березні. Сигнал про те, що можуть бути реальні наслідки, міг би розколоти його еліти, щойно ті задумалися б про втрату своїх дорогоцінних активів по обидва боки Атлантики.

Постачання оборонного військового озброєння у квітні й травні могло б попередити вторгнення, яке ще тільки починалося, або хоча б суттєво збільшити його вартість, таким чином зробивши російську громадськість чинником процесу прийняття рішень Кремлем. На жаль, тих, хто, як і я, закликав надати таку допомогу в той час, називали розпалювачами війни, а творці політики знову шукали діалогу з Путіним. Та війна все одно почалася, як це завжди буває в умовах загальної слабкості й відсутності адекватного стримування.

Як один із піонерів цієї аналогії та загрозливих паралелей, я відчуваю іронію долі в тому, як швидко порівняння Путіна з Гітлером у пресі почали сприймати не як скандал, а як кліше. Безумовно, путінська зарозумілість і мовлення все більше й більше нагадували Гітлера, як і винагороди, які він здобував із їхньою допомогою. За це Путін може подякувати надлишку сьогодні при владі чемберленів і відсутності на горизонті черчиллів. Війна випливає зі слабкості, а не із сили.

Поки Путін колекціонує свої тріумфи без спротиву, поки це вдається йому легко, він здобуває все більше підтримки. Він захопив Крим майже без єдиного пострілу. Він наводнив Східну Україну своїми військовими, найманцями та зброєю, тоді як Європа лише тремтіла. Олігархи, які могли б натиснути на Путіна на початку його української авантюри, тепер є фінансистами війни без можливості елегантного виходу. Було вже спалено стільки мостів, що точок тиску на Кремль тепер значно важче дістатися.

Ганебний провал двох мирних угод, підписаних у Мінську, довів, що лідери вільного світу просто відмовляються визнати, що з Путіним не можна домовлятися, як вони роблять це між собою. Тут немає взаємовигідної справи, як зазвичай. Він експлуатує та порушує будь-яку домовленість і не відчуває жодних зобов’язань дотримуватися норм права або прав людини всередині чи ззовні Росії. Путін — це безнадійно, і Росія також буде безнадійною, поки він не піде. Із самого початку було помилкою поводитися з Путіним так само, як із будь-яким іншим лідером держави, але тепер виправдань більше немає.

Путін не забереться сам і не буде викинутий з України, допоки переконливі загрози його владі не призведуть до розколу серед його еліти й радників. Наразі вони просто не мають жодного стимулу ставати проти нього. Путін захищає їх і їхні активи, тоді як вільний світ, у якому їм так подобається жити, не зробив жодного кроку, який міг би нарешті змусити їх обирати між своїми статками та Путіним. Зміна цих розрахунків є єдиним невійськовим способом захистити Україну й будь-яку іншу державу, куди Путін надумає вдертися в пошуках нових ворогів, щоб згодувати їх пропагандистській машині, на якій тримається його влада всередині країни.

Обама ж та європейські лідери все ще намагаються грати за правилами, навіть після того, як Путін роздер збірку цих правил і кинув шматки їм в обличчя. Запровадження санкцій проти кількох його політичних приспішників сприймається вже неначе жарт, і кремлівські еліти мають повне право з нього сміятися. Треба нарешті взяти на озброєння фразу з книги під дуже вдалою назвою «Уся президентська рать» — «Слідуй за грошима!». Потрібно запровадити санкції проти еліт, які підтримують Путіна, узятися за родичів, яких вони використовують, щоб приховати свої активи за кордоном, та почати ретельно перевіряти їхні компанії. Путінські олігархи відкрито підтримують адміністрацію, яка безпосередньо спонсорує терористів в Україні. Безумовно, існують способи взятися за них та їхні активи. Якщо навіть нині чинних законів недостатньо, щоб зайнятися цими мільярдерами-вбивцями, які сприяють небезпечному режиму, треба написати нові. Причому зробити це невідкладно.

Російські військові командири, які виконують путінські накази, зовсім не дурні. Вони чудово розуміють, що НАТО спостерігає за їхніми діями й може рознести їх на шматки вмить. Вони покладаються лише на путінську ауру непереможності, яка зростає кожного дня, коли Захід відмовляється надати Україні військову підтримку. Необхідно дати цим командирам зрозуміти, що вони протистоять величезній моці, що вони серйозно ризикують власним життям, що вони можуть бути й будуть заарештовані та підуть під трибунал. І щоб зробити це переконливою загрозою, потрібна негайна військова допомога Україні, якщо не наземна інтервенція, якої так прагнуть уникнути всі, окрім Путіна. Якщо держави НАТО й далі відмовлятимуться надіслати в Україну летальну зброю, це буде лише черговим зеленим світлом для Путіна.

І знову Путін бреше про дрібні речі, здійснюючи водночас свої більш масштабні погрози. Він протягом року заперечував, що в Криму були російські війська, а потім у російському документальному фільмі, показаному 16 березня 2015-го, з гордістю розповів про перекидання на український півострів тисяч російських спецпризначенців. Звичайно, ніхто не зможе зробити вигляд, що шокований цим, адже про це було відомо практично із самого початку завдяки супутниковим фотографіям, а також репортерам, блогерам і місцевим мешканцям, які постили фото російських військ і зброї в соціальних мережах. Ми маємо винести з цього урок, якого штибу людиною є Путін. Якщо в нього є мета, будь-яка брехня, злочини або насильство, потрібні для її досягнення, підійдуть йому ідеально, а тому їх слід очікувати. Зрештою, він казав вам, що збирається зробити. Нарікати на це марно. Саме так Путін керує Росією вже протягом п’ятнадцяти років.

Та сама ситуація сьогодні розгортається навколо значно більшого російського військового угрупування в Східній Україні, яке лише зростає, попри нещодавній фарс із підписанням угоди про режим припинення вогню в межах «Мінська-2». Між цими «режимами припинення вогню» підтримувані Росією сили захопили нові сотні квадратних кілометрів української території та спричинили появу сотень нових жертв. Кількість загиблих у цій війні вже перевалила за шість тисяч. Мине ще кілька місяців, і Путін, мабуть, визнає це також, а може, і вручить медалі екіпажу тієї ракетної установки, з якої збили рейс «еМейЧ 17». Чому б ні? Він просто насолоджується, підсовуючи свою брехню під ніс своїм жертвам і лідерам вільного світу, які відмовляються тих захистити. У тому самому документальному фільмі Путін сказав, що заради Криму він був готовий привести ядерний арсенал Росії на найвищий рівень бойової готовності. Він каже подібні речі тому, що знає, який вплив це матиме на Захід. На жаль, люди та лідери вільного світу, які свого часу розвалили радянську імперію, забули, що таке брязкати зброєю.

Путін не є великим майстром стратегій. Радше він є агресивним гравцем у покер, який має справу зі слабкою опозицією з боку західного світу, яка стала настільки боятися ризику, що готова спасувати, аніж піти на найменший блеф, маючи на руках навіть дуже гарні карти. Зрештою, Путін, звичайно, є російською проблемою, і думати про його усунення від влади повинні росіяни. Проте він і його репресивний режим як безпосередньо, так і опосередковано підтримуються вільним світом за рахунок однобічної політики взаємодії. Ми повинні пам’ятати болючі факти про фатальні помилки умиротворення диктатора, роз’єднаності перед лицем агресії та відчайдушного хапання за ефемерний мир, яке гарантує лише тривалу війну.

Як завжди, коли йдеться про зупинення диктаторів, із кожною затримкою рішучих дій ціна питання лише зростає. Західні лідери на всі лади виступали проти потенційних збитків через активні дії з підтримки України, а натомість зіштовхнулися з добре відомим історичним фактом, що справжні збитки від бездіяльності завжди більші. Ті ж варіанти, що залишилися на цей час, усі є ризикованими та складними, але їх усе ж треба спробувати. Найкраща причина дій, спрямованих на зупинення Путіна, сьогодні проста й безхитрісна: завтра зробити це стане набагато важче.