Зима наближається

8 ОПЕРАЦІЯ «МЕДВЕДЄВ»

23 квітня 2007 року помер Борис Єльцин. У п’ятому розділі я вже вихваляв його та його спадок, але зараз хотів би зосередитися на аспекті виходу першого президента Росії з гри, якому зазвичай не приділяють багато уваги. Як, мабуть, вимагали його здоров’я й мирна угода з Путіним, після залишення президентської посади 31 грудня 1999 року Єльцин нечасто з’являвся на публіці та й гучних заяв не робив. Єдиний раз, коли я можу пригадати появу його імені в новинах, це коли після Беслана вони з Горбачовим публічно, хоча й м’яко, виступили з критикою путінських реформ, спрямованих на утримання влади.

Путін також, здавалося, дотримувався угоди зі свого боку. Жодний член сім’ї Єльцина або його численної «родини» прибічників і наближених ніколи не переслідувався путінським режимом. На мою думку, хоч Єльцин і зійшов із політичної сцени, його присутність однаково впливала на свідомість наступника. Путін, може, і став уже «хрещеним батьком», але Єльцин був батьком-засновником російської незалежності та демократії. Знищення його спадку повністю, поки ця людина була ще жива, могло бути ризикованим навіть для Путіна. Коли ж Єльцина не стало, було зняте ще одне маленьке обмеження, яке утримувало Путіна від повернення до тоталітаризму. До речі, Єльцин сам обмежив своє президентство двома термінами і, безумовно, очікував, що його наступник залишить владу так само.

Це важливо, бо у 2007-му Путін зіштовхнувся з найголовнішим рішенням свого життя. Наступного року добігав кінця його другий президентський термін і, згідно з російською Конституцією, він не міг балотуватися знову. Вибори мали відбутися 2 березня 2008 року. Але спочатку була ще проблема виборів до Державної Думи 2 грудня 2007-го. Заздалегідь можна було зробити висновок, що приголомшливу перемогу здобуде путінська партія «Единая Россия», але ми в будь-якому разі зробили все можливе, щоб відслідкувати всі «невідповідності», що мали місце. Бачте, мистецтво фальсифікації виборів полягає в тому, щоб позбавити їх найменшого значення як таких. Можна не перейматися тим, хто як голосує чи навіть хто як рахує голоси, якщо ви контролюєте весь процес, починаючи з того, чиє ім’я взагалі з’явиться у виборчому бюлетені.

Маючи першим номером свого виборчого списку чинного президента, «Единая Россия» користувалася всіма перевагами, які тільки можна уявити, як законними, так і незаконними. Натомість опозиційним організаціям, зокрема нашій власній коаліції «Другая Россия», відмовили в участі у виборах, прийнявши нові заплутані виборчі закони, призначені якраз для цього. Виборцям залишилося тільки обрати в неділю між переважно прибічниками Путіна та партіями, що уклали угоду не опонувати Путіну, якщо їм дозволять залишитися в парламенті або хоча б у бюлетені.

До першої категорії належала партія «Справедливая Россия», представники якої одразу після виборів запропонували подовжити термін президентських повноважень Путіна. Нічого собі опозиція! До другої ж категорії увійшли комуністи, які здобули або, якщо хочете, яким «дозволили» набрати 11,6 відсотка голосів (близько 20 відсотків, згідно з незалежним підрахунком), що відповідало лише 57 з 450 місць у Думі. Такі низькі цифри розлютили лідера комуністів Геннадія Зюганова, якому, як подейкували, Кремль обіцяв за його лояльність щонайменше 90 місць. Зюганов почав виступати зі звинуваченнями в порушенні виборчого процесу. Я з цього приводу пожартував у статті після тих виборів: «Ненавиджу це говорити, Геннадію, але я ж тобі казав!» Ходив тоді й ще один жарт про різницю між демократією та путінською системою, неначе поміж двома стільцями: один — звичайний, а другий — електричний.

Не те, щоб це було дуже важливо, але найбільше нарікань викликали офіційні результати виборів у таких регіонах, як Чечня та Дагестан, де моніторинг на виборчих дільницях був зовсім незначним. За абсолютно нереальної явки 99,5 відсотка виборців 99 відсотків голосів чеченців пішли «Единой России». Не забувайте, що цю партію очолює Путін, розпалювач Другої чеченської війни, у ході якої столиця Чечні Грозний була зруйнована вщент. Як завжди, було зрозуміло, що то просто місцеві лакеї з усіх сил намагалися догодити своїм кремлівським господарям. Моя дружина похмуро прокоментувала ситуацію, сказавши, що в Чечні не проголосували лише ті, хто помер у день виборів.

Можна лише здогадуватися, що керівники «Единой России» подумали про президента Венесуели Уго Чавеса, який того ж таки дня програв референдум, не дібравши жалюгідний 1 відсоток. Що за аматор! Тим часом, незважаючи на відсутність реальних альтернатив у виборчому бюлетені та з усіма фальсифікаціями вкупі, у Санкт-Петербурзі та Москві «Единая Россия» ледь перевалила за 50 відсотків. Не є збігом, що мешканці цих міст мали значно більший доступ до новин, наданих не Кремлем, завдяки більшому покриттю Інтернету, а також «Эху Москвы» — єдиній радіостанції, де ще можна було почути різні точки зору.

Те, що Путін вважав ці вибори важливими, стало зрозуміло, коли він виступив із кількома дещо нервовими промовами, щоб досягти активної участі громадян у голосуванні. Злостиві вислови, які Путін використовував, звучали немов якийсь код, адже він попереджав щодо «ворогів усередині» та «шакалів», підтримуваних Заходом. То була не стільки російська мова, скільки, як ми її іноді називаємо, путінська із застарілим австро-німецьким акцентом.

Навіщо було докладати таких зусиль, коли контроль Кремля й так уже здавався абсолютним? Спочатку слід пригадати, що навіть Сталін проводив вибори в 1937 році, під час терору. Результати ж, отримані тієї неділі, поза жодними сумнівами, не підтверджували наше повернення до часів правління всемогутньої однопартійної держави. Але вибори були важливими для путінського режиму з кількох причин, починаючи, звісно, з фінансових. Близькі взаємини Путіна із західними лідерами служили гарантією його олігархам при владі, що їхні гроші будуть у безпеці. Якби ж він знехтував останніми ознаками демократії, що було б дуже помітно на цій стадії, зручна для них ситуація могла закінчитися, а брати на себе такий ризик Путін був не готовий.

Перші реакції Заходу на ці вибори були для нас поганими. Ніколя Саркозі вдавав із себе крутого хлопця, але після кількох чарок із Путіним, здається, заслаб у колінках. Французький президент не гаяв часу, а одразу ж зателефонував своєму російському колезі, щоб привітати його з великою перемогою. Путін завжди уважно відстежував такі сигнали із Заходу, шукаючи ознак будь-якого реального тиску. Більшість коментарів про кричуще сфальсифіковані вибори не були сприятливими, особливо в ЗМІ, але яку небезпеку вони могли становити, якщо йому зателефонували Саркозі та давній приятель Тоні Блер?

Іншою метою кампанії Кремля було забезпечити режиму псевдодемократичне прикриття для будь-яких махінацій, які він мав провернути, щоб і далі залишатися при владі після президентських виборів 2 березня 2008 року. Путін не міг балотуватися на них знову, принаймні Конституція йому цього не дозволяла, а він пообіцяв її не змінювати, якщо, звісно, можна вірити обіцянці підполковника КДБ.

Після восьми щасливих років із рекордними цінами на нафту й налаштованим на компроміс Заходом, який відволікала «війна з терором», путінський режим зіткнувся із серйозною проблемою. Дуже скоро треба було назвати кремлівського кандидата в президенти. Буде він безвольною маріонеткою, яка керуватиметься вимогами народу, чи, можливо, порятунком для путінського повернення? Чи, може, у Кремлі вдасться знайти когось достатньо дурного, хто ризикне взяти на себе провину, коли занедбана російська інфраструктура й економіка остаточно розваляться? Чи, може, варто поміняти систему, «підчистивши» трохи Конституцію, щоб Путін міг зберегти владу в якійсь новій ролі?

Після дружнього візиту Путіна до Ірану в жовтні 2007 року я написав в одній статті, що він, мабуть, думав над тим, щоб приміряти на себе новий титул, ставши кимось вищим за прем’єр-міністра, повноваження якого доволі обмежені, чи навіть за підзабутого генерального секретаря партії. «Верховний лідер аятола Путін» мав для цього всі шанси, писав я й був переконаний, що він завжди мріяв керувати з-за лаштунків, без зайвих неприємностей та умовностей президентської посади. На жаль, мій жарт виявився ближчим до істини, ніж я міг уявити.

У мене була спокуса відтворити в цій книзі своєрідний протест, який я висловив у статті, написаній про російську державу у 2009 році, не згадавши в ній імені Дмитра Медведєва жодного разу. Повне його ігнорування стало б точним відображенням ролі цієї людини, яка обіймала посаду президента Росії з 2008 до 2012 року, коли він повернув її назад Володимирові Путіну, неначе собака приносить назад паличку своєму хазяїну. Проте потім я вирішив, що немає сенсу збивати читачів із пантелику заради особистого протесту, але все ж збираюся розповісти про нього доволі стисло.

Річ у тому, що як фігура Медведєв був і лишається абсолютно незначним. Але ідея якогось «Медведєва», тобто ідея молодого ліберального президента, який міг би наставити країну на шлях сучасності, справді виявилася дуже й дуже корисною. Можна майже уявити, як Путін та його близьке оточення зібралися в лабораторії, розробляючи ідеал «Медведєва». Він мав бути зі свіжим обличчям і світлими очима, а також здатним добре говорити про реформи на втіху інтелігенції. Окрім того, він мав із незворушним виглядом люб’язно визнавати, що не все в Росії чудово, але точно скоро покращиться. Цей «Медведєв» також про всяк випадок не міг мати жодної власної думки, амбіцій або політичної підтримки. Нарешті, він мав бути нижчим на зріст за Путіна, а також мати ще меншу харизму — насправді дуже рідкісне поєднання. На щастя для Путіна, сталося так, що в нього якраз був один такий під рукою, причому в його власному кабінеті міністрів.

10 грудня 2007 року Путін під гучні фанфари оголосив, що підтримає як свого наступника на президентських виборах першого віце-прем’єр-міністра Росії Дмитра Медведєва. Цю кандидатуру швиденько висунула «Единая Россия» та інші маріонеткові партії, і вже через тиждень після одержання путінського благословення Медведєв став офіційним кандидатом. Він одразу ж оголосив, що, як тільки виграє ці вибори, призначить своїм прем’єр-міністром Володимира Володимировича Путіна. Путін милостиво погодився, і на цьому квит. (Заради участі в президентських перегонах Медведєв також відмовився від посади голови «Газпрому», що породило жарти про його пониження в посаді до президента Росії.)

Що ж до західних лідерів, то прикладом реакції майже всіх із них може бути один коментар у новинах. Наступного дня після путінського схвалення Медведєва держсекретар США Кондоліза Райс проводила дискусію за круглим столом із редколегією газети «Ю-Ес-Ей Тудей». Поговорили про Ірак, Іран, а потім перейшли до колишньої зони відповідальності Райс — Росії. Вона висловила кілька обґрунтованих зауважень про те, як «демократичні процеси в Росії зробили крок назад», та про те, що «це не те середовище, у якому можна говорити про вільні й чесні вибори». Але потім продовжила, сказавши, що знає Медведєва й що він «інтелігентний» та «з іншого покоління»[59], неначе щось із цього мало хоч якесь значення, навіть якщо було правдою.

Найбільш показовим моментом у коментарі пані Райс є той, коли тема Медведєва як наступного президента Росії була піднята вперше. В офіційних записах ідеться:

СЕКРЕТАР РАЙС: «Думаю, у березні в них усе одно будуть вибори». (Сміх.)

Напевно, усі присутні добре посміялися, коли заздалегідь вирішене призначення Медведєва президентом назвали виборами. Правду кажучи, наші вибори таки викликали сміх. Але чого одразу не прозвучало наступне запитання до пані Райс: «То чому ж Росія все ще у Великій сімці, якщо російські вибори є таким жартом?» або «Чому адміністрація Буша витратила стільки часу, крові й коштів на спроби побудувати демократію в Іраку та де тільки можливо, при цьому практично ігноруючи дії Путіна в найбільшій в світі країні-експортері нафти, яка також має найбільший у світі ядерний арсенал?» Не те, щоб усі наполягали або очікували, що Буш вторгнеться в Росію, звичайно, але проста логіка вимагала поставити це запитання людині, яка так активно просувала те, що вона називала «Програмою свободи».

За кілька днів до інтерв’ю Райс журнал «Тайм» назвав Путіна людиною 2007 року. Редакції явно довелося довго пояснювати, що цей титул «не є схваленням» і що він дається особі, яка стала найбільшим об’єктом новин, «добрих чи поганих». Але та стаття тим не менш вихваляла вибраного діяча за відновлення помітної ролі його країни на міжнародній арені, подолання «анархії» й повернення національної гордості. Журнал лише висловлював занепокоєння щодо ставлення Путіна до прав людини, яке «дещо турбує»[60].

Точно те саме можна було б сказати в 1938 році про Адольфа Гітлера, коли він теж став людиною року за версією «Тайм». «Фашизм, — писав потім цей журнал, — відкрив, що свобода — преси, слова, зібрань — є потенційно небезпечною для його власної безпеки»[61].

І знову ці слова так само добре пасують володареві титулу 2007 року. Більшість висловлювань, спрямованих проти Путіна, стосувалася «сумнівних» порушень або йшла напряму від відомих критиків режиму. На мою думку, це нівелює роль журналістів у повідомленні громадськості кричущих фактів. А ще зверніть увагу на час цього оголошення: одразу після сфальсифікованих парламентських виборів, що увінчали поступове знищення Путіним демократії по всій Росії.

Можете навіть не сумніватися, що та стаття була розтиражована кремлівською пропагандою як чергове схвалення Путіна і його політики. Наголос робили на міфі, що Путін побудував «сильну Росію», хоча фактично він зі своїми наближеними розвалював державу зсередини.

2 березня 2008 року коронація «голого короля» Медведєва завершилася, і останній елемент демократії, що ще залишався в Росії — перехід влади — було знищено. Як і очікувалося, самі ці вибори стали суцільною бутафорією, причому Кремль навіть не намагався якось прикрити допущені порушення. Опозиційних кандидатів просто витіснили з перегонів. Державні ЗМІ на всі лади розхвалювали Медведєва, тоді як інших кандидатів або паплюжили, або взагалі не згадували. На початку підрахунку результатів кілька аж надто лояльних до влади округів відзвітували, що Медведєв набрав там понад 100 відсотків голосів.

У підсумку 70 відсотків Медведєва лише зовсім трохи не дотягли до 71 відсотка Путіна у 2004-му, що стало додатковим показником того, хто саме був у країні головним, якщо комусь про це треба було нагадувати. Ви можете спитати, чого вони хвилювалися про підтасовку результатів, якщо вже мали стільки нечесних переваг. То був плановий огляд вірності регіональних політиків і бюрократів, який мав показати, чи здатні та чи захочуть вони видати потрібні Кремлю результати. Демократія працює абсолютно інакше, зате дуже схоже діє мафія.

Ми, члени російської опозиції, з нетерпінням очікували почути, що решта світу скаже про повернення Росії до неприхованої деспотії. От тепер урешті-решт лідери вільного світу вже точно жорстко розкритикують Росію після того, як вони дозволили їй приєднатися до Великої сімки та поводилися з Путіним як із рівним собі демократом. Звичайно, вони будуть обурені тим, що їх обдурили. Можливо, сподівалися ми, зовнішній тиск, спричинений цією скандальною «рокіровкою», буде достатнім, щоб допомогти послабити мертву хватку Кремля в Росії.

Те, що трапилося натомість, просто не могло бути більш спустошливим. Західні адміністрації бігом вишикувалися в чергу, щоб привітати Медведєва з великою перемогою, хоча більшість і переклала це ганебне завдання на речників. Знайшлося зовсім небагато можновладців, які кількома словами обмовилися про неприємні «інциденти» у ході російського виборчого процесу.

У президента Франції Ніколя Саркозі жодних таких сумнівів не було. Він одразу зателефонував Медведєву, щоб привітати його й запросити до Франції. (Думаю, зрозуміло, що давні бізнес-партнери Путіна Сільвіо Берлусконі та Ґергардт Шредер надіслали персональні листи.) Сприйняття Заходом Медведєва як демократично обраного лідера держави стало ще однією поворотною точкою. Остання перешкода на шляху довічного збереження влади Путіним була усунена. Це привітання дало сигнал, що з метою уникнення конфронтації Сполучені Штати та Європейський Союз готові підіграти будь-якому найабсурднішому фарсу.

Для російської опозиції реакція Заходу стала катастрофою. Наша коаліція з націоналістів, лівих та лібералів і так мала небагато спільного, окрім віри в силу демократії. Не маючи доступу до мас-медіа та постійно зазнаючи переслідувань, наші члени з усіх сил намагалися поширити думку про важливість її принципів. Аж раптом вільний світ дав зрозуміти, що демократія нічого не варта, що це лише прикриття для звичайного бізнесу — саме так, як завжди казали Путін і його союзники.

П’ять місяців по тому сталося те, що я потім назвав кульмінацією путінського відчуття безкарності. У серпні російські війська вторглися на територію сусідньої Грузії, щойно отримали перший натяк на виправдання своїх дій, інспірований ними ж самими в Південній Осетії. На той час Путін уже не мав жодних причин уважати, що йому може чимось загрожувати така дрібниця, як покарання сусідньої країни, очолюваної його особистим ворогом — президентом Грузії Михеїлом Саакашвілі. Путін завжди добре вмів передбачати реакцію лідерів інших держав, і тут він знову мав рацію.

Світовий порядок має певні правила, але вони переважно базуються на системі честі й нечасто зазнають перевірки. На жаль, Путін швидко засвоїв, що його жорстокі кадебістські методи будуть так само ефективні й на світовій арені. Тому насильство й повернулося знову на Кавказ, де Путін заробив свою репутацію сильної особистості, ще коли тільки вперше вийшов на російську політичну арену в 1999 році. Можливо, то був такий собі подарунок для Медведєва. Адже війна завжди корисна для створення внутрішньої репутації нового російського президента.

Справжня катастрофа, яка дозволила Путіну впевнено проливати кров за кордоном, сталася 3 березня 2008 року, наступного дня після виборів. То була дата, коли міжнародна спільнота вільних держав мала шанс увімкнути сигнал тривоги щодо путінської диктатури, шанс подати недвозначний сигнал, що демократія має значення. Проте жодної тривоги не прозвучало. Вибори виявилися не надто важливими. Важливою була реакція світу на них.

Коли збройний конфлікт між Росією та Грузією за Південну Осетію досяг апогею, я згадав про свою розмову у 2005 році в Москві з одним високопосадовцем із Євросоюзу. Росія тоді була значно більш вільною, ніж сьогодні, але путінський наступ на демократичні принципи вже набирав обертів.

«Що потрібно, — запитав я в того посадовця, — щоб Європа нарешті припинила поводитися з Путіним як із демократом? Можливо, заборона в Росії всіх опозиційних партій? Або початок розстрілів людей на вулицях?»

Він знизав плечима та відповів, що навіть у цьому разі ЄС мало що зміг би зробити, додавши, що «продовження взаємодії завжди буде найбільшим сподіванням людей як у Європі, так і в Росії». Гадаю, що громадяни Грузії та України можуть не погодитися. Вторгнення Росії в Грузію стало прямим наслідком приблизно десяти років такого поєднання безпорадності й самообману Заходу. Не покаравши Путіна за Грузію, його тим самим запросили в Україну через шість років.

У відповідь на російське вторгнення в Грузію ЄС провів свій перший екстрений саміт із часів розв’язання війни в Іраку. Це одразу відтермінувало зустрічі щодо підписання договору про партнерство з Росією, допоки Кремль не відведе свої війська на позиції, які вони займали до 7 серпня. Окрім того, на додачу до вічнозелених «глибокого занепокоєння» та «рішучого засудження»[62] заява ЄС, ще більш послаблена самовдоволеним Сільвіо Берлусконі, містила фразу: «Ми очікуємо, що Росія поводитиметься відповідально, дотримуючись усіх своїх зобов’язань». І це все! Як Путін та його наближені мільярдери й кадебісти мали б сміятися з такого невиразного формулювання.

7 травня Дмитро Медведєв за зачиненими дверима приніс присягу президента Російської Федерації. У Путіна тоді запитали, чи повісить за традицією портрет нового президента на стіні свого кабінету. Він не відповів, але в народі побутував жарт, що точно вже має один: портрет Медведєва в президентському кабінеті на фоні портрета Путіна. Згідно з російською Конституцією, головним тепер був Медведєв. Але оскільки він ніколи не подавав ознак незалежності й авторитету, можна було сміливо припустити, що Медведєву все ще потрібен дозвіл Путіна на користування президентським туалетом. Канцлер Німеччини Ангела Меркель іронічно та влучно назвала це «плавним переходом влади». Насправді ж влада просто переїхала разом із Путіним із президентського кабінету в прем’єрський.

Упродовж останніх десяти років я понад тисячу разів з’являвся в міжнародних ЗМІ, майже в усіх обговорюючи Росію й Путіна. Дуже часто продюсери різних ток-шоу заздалегідь питають, як ви хочете, щоб вас підписали на телеекрані. Іноді не питають. Я маю довге та складне резюме, тому стикався з усіма можливими варіантами в подібних ситуаціях. Це схоже на представлення, яке зазвичай роблять перед моїми лекціями під час бізнесових і політичних подій. Воно завжди доброзичливе й зазвичай улесливе, але часто містить різну помилкову інформацію про мене, отриману нашвидкуруч із пошуку в Інтернеті. Тому доволі часто після нього доводиться вносити швидкі корективи й жартувати, що мені самому завжди цікаво дізнатися про себе щось новеньке!

«Гаррі Каспаров, російський активіст руху за права людини та колишній чемпіон світу з шахів» — правда ж, не складно? А ще я голова нью-йоркського Фонду захисту прав людини та старший запрошений науковий співробітник Оксфордської школи Мартіна, де регулярно проводжу лекції й семінари. Окрім того, я дуже пишаюся тим, що є головою Шахового фонду Каспарова, неприбуткової освітньої організації, та в міру популярним автором і оратором. Але всі ці титули надто довгі, щоб писати їх на телеекрані.

Єдиний титул, який я справді не люблю, це той, що я чую доволі часто: «Гаррі Каспаров, колишній кандидат у президенти Росії». Це не лише неправильно, але й заводить слухачів зовсім не туди, куди треба. Так, «Другая Россия» та інші опозиційні групи проводили внутрішні праймеріз із метою висунення кандидата на виборах у 2008 році, і я брав у них участь. Так, ми мали персональне онлайн-голосування для відбору кандидатів, і я став одним із переможців. Так, декотрі з нас спробували зареєструватись як офіційні кандидати, і я був одним із них. Але чи справді я був кандидатом у президенти?

Коли люди з демократичних країн починають розповідати мені про опитування, платформи, кампанії та інші звичайні елементи виборів у вільному світі, мені доводиться якнайскоріше їх зупиняти. Жодна з цих речей ніколи по-справжньому не існувала в Росії — ні 2008 року, ні вже точно зараз. У Росії опозиція бореться не за те, щоб виграти вибори: ми прагнемо лише мати вибори. Ми доволі оптимістично почали у 2004-му, сподіваючись, що закінчення другого президентського терміну Путіна зможе відкрити двері для конкурентної боротьби. Проте до 2007-го, коли Марші незгодних та інші наші акції розганяли все більш і більш жорстоко, ми усвідомили, що сподівань на це майже немає. Поки Путін із Медведєвим не зробили свого маленького оголошення 10 грудня, ми точно не знали, як саме впаде сокира або коли, але знали, що вона була дуже гострою й висіла прямісінько над нашими головами.

Путін помазав Медведєва тим, що один мексиканський товариш називає el dedazo, чарівним доторком пальця, неначе на сикстинській фресці Мікеланджело Бог, коли давав життя Адамові. З цієї миті результати виборів більше не викликали питань. Ця система ніколи б не дозволила комусь такому призначеному зробити щось інше, крім як перемогти з величезним відривом. Було також абсолютно зрозуміло, що Кремль не хотів перевантажувати бюлетень для президентських виборів надмірною кількістю імен. Виборчі кампанії опозиційних кандидатів перетворилися на дивну гру, у якій влада була змушена вигадувати все нові й нові способи зняти нас із перегонів.

Перешкод не бракувало, і Центральна виборча комісія, очолювана путінським ставлеником Володимиром Чуровим, була покликана забезпечити, щоб нікому, крім схвалених кандидатів, цього не вдалося. При цьому головна завада була практично нездоланною. Незалежний кандидат мав зібрати 2 мільйони підписів на свою підтримку за якісь п’ять тижнів, і з одного регіону їх могло бути лише 40 тисяч. Тобто, скільки б ви не зібрали підписів у Москві, рахували лише 40 тисяч. Таким чином, вам потрібні були підписи мінімум із п’ятдесяти регіонів. Більше того, два тижні з п’яти відведених припадали на суцільні зимові свята. Під кінець, коли ви таки приходили з підписними листами, то могли подати лише 2,2 мільйона, не більше. І, якщо з будь-якої причини бракували хоча б 10 відсотків підписів, ви легко лишалися поза грою.

Причому досягти навіть цієї стадії, яка нічого не обіцяє, було дуже непросто. Від кожного кандидата вимагали провести збори щодо його висунення, де під одним дахом мали зібратися мінімум п’ять сотень прибічників, які б підписали відповідну заяву за особистої присутності представника Міністерства юстиції. Утім, як і під час моїх поїздок країною, у Москві зазвичай не знаходилося приміщень, де мені готові були здати зал для реалізації цієї мети. Гаразд, не зовсім так, бо ми все ж таки зуміли підписати договір про оренду залу на 13 грудня й навіть заплатили наперед. Але за два дні до призначеної дати нам повідомили, що «з технічних причин зал у цей день буде недоступним». Можете навіть не сумніватися, що вже 14 грудня той самий зал був цілком готовим і очікував на прийняття зборів щодо висунення Андрія Богданова, нового технічного кандидата Кремля.

Тож я навіть не дійшов до стадії висунення кандидатом у встановлені терміни, щоб розділити з кількома іншими опозиційними діячами «задоволення» від відхилення їхніх документів паном Чуровим. Колишній прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов пішов до кінця, звернувшись навіть до Верховного Суду після того, як ЦВК вирішила забракувати забагато підписів під його висувною заявою. Звичайно ж, його апеляція була відхилена.

Таким чином, у виборчому бюлетені знову залишилися всі знайомі обличчя: начебто націоналіст-дурник Жириновський, начебто комуністичний троглодит Зюганов, а також Путін, представлений своєю тінню — Медведєвим. Для легкого присмаку ліберальної альтернативи в бюлетені також дали з’явитися Андрію Богданову. Йому навіть дозволили отримати 1,8 відсотка голосів, перш ніж він зник туди, звідки взявся.

Перед тим «Другая Россия» та інші опозиційні організації провели внутрішні праймеріз, намагаючись заохотити й поширити досвід справжньої демократії в країні, де її було так мало. Волонтери організовували місця для опитування громадської думки, де тільки могли: у спортзалах, барах і житлових будинках, причому часто їм доводилося робити все поспіхом, поки їх не схопила міліція й не конфіскувала їхні папери. Ми мали програмні заяви, обговорення платформи, навіть онлайн- та оффлайн-дебати. І все це існувало повністю за межами офіційних політичних процесів на будь-якому рівні.

Іншою нашою метою було якомога чіткіше й голосніше виставити офіційні вибори на глум, бо саме ним вони й були. Досить із нас уже було західних спостерігачів і міністрів закордонних справ, які затинаючись висловлювали жаль щодо «виявлених невідповідностей» і «упередженості медіа» під час російських виборів. Путін уже повністю став диктатором, крапка, і час уже було сказати про це відкрито. Він точно не був президентом, прем’єр-міністром чи ще кимось, хто стоїть на варті законності й демократії. Але ми знали, що про це ніколи не повідомлять у російських ЗМІ та не скажуть російські політики.

На превеликий жаль, ситуація за межами Росії була не набагато кращою. Голови іноземних держав не були зацікавлені в протистоянні Путіну, і це вже було очевидним протягом певного часу. Менш очевидним, щоправда, було та все ще є те, чому на цей фарс піддалася більшість найвпливовіших медійних організацій вільного світу. І вже вкотре ми почули від телекоментаторів та зарубіжної преси про «вади в системі» та «нерівний доступ до ЗМІ». Рада Європи була налаштована критично, але відмовилась офіційно засудити ці вибори. Навіть коли голова делегації Європарламенту назвав їх «усе ще не вільними й усе ще не чесними», він додав, що вибори «широко відобразили волю народу». Авжеж, волю купки людей, які сидять у Кремлі.

Цей коментар про «волю народу» є доброю нагодою навести низку аргументів, які я можу повторити напам’ять після того, як спростовував їх десятки разів, коли з’являвся в ЗМІ. Я називаю їх «міфами путінської Росії», і перший із них звучить так: «Путін є популярним».

Сьогодні, коли Путін перебуває при владі вже п’ятнадцять років, устиг удертися вже в другу європейську країну за шість років і постійно лякає всіх по телебаченню російською ядерною зброєю, декому може бути складно пригадати, що не так давно він виглядав в очах багатьох людей зовсім інакше. До 2010 року мої критичні судження про Путіна все ще регулярно стикалися з подивом доволі розумних споживачів міжнародних новин:

— Але ж Росія — демократична країна, а він був обраний, чи не так?

— Гаразд, можливо, вибори й сфальсифіковані, але Путін є дуже популярним і він би переміг у будь-якому разі.

— Ну, росіяни однаково люблять сильних лідерів, а він справді почав боротьбу зі злочинністю та покращив економіку, правда ж?

Так от, про злочинність та економіку ми вже говорили. Путін боровся лише з тими, хто не був до нього лояльним, а тих, хто був, увели в систему як партнерів. Він дав зрозуміти, що або ви крастимете разом із ним, або ви проти нього. Безумовно, складно точно оцінити економічну діяльність країни, яка повільно перетворюється на корумпований соціалістичний застій. Але перед тим, як Путін прийшов до влади, ВВП Росії стабільно зростав відповідно до того, як свій результат приносили болючі ринкові реформи. Адже пострадянська промисловість не мала жодного шансу напряму конкурувати із Заходом або Далеким Сходом, проте все ще мала значний і дієвий потенціал. На 2000 рік зростання ВВП перевищувало 10 відсотків, що було навіть вищим за типовий високий рівень держав колишнього Радянського блоку, які пережили перехід до ринкової економіки.

Важливо також, що ціна на нафту в 1999 році впала аж до 13 доларів за барель, а тому нова російська експортна промисловість була ще далеко не енергоресурсна. Зростання ж російської економіки за часів Путіна найкраще демонструють не цифри ВВП, а саме показники цін на нафту. Почавши майже з того часу, коли Путін уперше став президентом, ці ціни різко зросли до понад 100 доларів за барель, трошки опустившись лише під час світової фінансової кризи 2008–2009 років.

Попри лише мінімальну модернізацію радянської інфраструктури, Росія є найбільшим виробником нафти у світі. І саме цей приплив нафтових багатств сьогодні перетворює Росію на диктаторську нафтову державу, що дозволяє Путіну створювати всередині країни ілюзію стабільності й скуповувати або залякувати його критиків за кордоном. Дехто каже, що джерело надходжень не має великого значення, допоки пенсіонери та поліція отримують свої гроші. Схоже, що саме в це Кремль і повірив, принаймні на якийсь час.

Без зростання промислового або технологічного сектору, без активних ділових кіл і підприємництва, без нормальної податкової бази в особі середнього класу громадян Росія демографічно спустошується. Ті, хто не має зв’язків чи ресурсів, щоб процвітати, або борються, або їдуть із країни. Яскраві центри міст Санкт-Петербурга й Москви різко контрастують із дедалі біднішими регіонами за межами цих мегаполісів. Додайте до цього рівняння цілковиту відсутність політичної відповідальності й отримаєте поглиблення соціальної кризи.

Путін і його банда довели, що вони не бажають керувати реальною економікою, а коли й намагаються, то просто не здатні на це через свою некомпетентність. На жаль, останнє, чого вони прагнули, це якраз те, що справді необхідно було зробити: послабити жорсткий контроль так, щоб російський бізнес міг перетворитися на справжній капіталізм, а не на купку путінських наближених, які всім заправляють. Ходорковський став лише найяскравішим прикладом того, що буває з власниками підприємств, які намагаються вийти з-під тісної опіки держави, але було ще багато тисяч таких, як він.

Що ж до популярності Путіна, я все ще постійно чую це твердження. А ви впевнені, що він є популярним? Тоді чому він витратив так багато часу й зусиль на підкорення ЗМІ, знищення суперників і встановлення складної системи фальсифікації виборів, великих і малих? Якщо Путін є таким популярним, то чому в Росії немає вільних і чесних виборів та вільних ЗМІ? Переслідування блогерів і арешти самотніх протестувальників, які стоять на площах міст з одним-єдиним антипутінським плакатом, якось не скидається на поведінку популярного правителя.

Саме визначення схвалення та популярності демократичного лідера не можна застосовувати до автократії. Коли в місті є лише один ресторан, де подають лише одну страву, а жодних інших ресторанів відкрити не дозволяють, чи є він популярним? П’ятнадцять років пропаганди створили потужний культ особи, згідно з яким лише Путін може очолювати й захищати Росію. Там стверджено, що всі його критики є небезпечними зрадниками, яких треба ув’язнити або вбити. (Як воно часто й відбувається.) При цьому будь-кого, хто міг би протистояти йому як конкурент, демонізують і цькують.

Це підводить нас до наступного з міфів, що опозиція є просто недостатньо компетентною або харизматичною, щоб протистояти Путіну. А хто може про це судити? Я підняв це питання не для того, щоб захистити свою власну роль або власне протистояння, а щоб проілюструвати абсурдність розмов про російську опозицію як про незначного, ні на що не здатного гравця в реальному демократичному процесі. Адже діяльність наших членів заборонено висвітлювати в ЗМІ, на них постійно наговорюють, не дають їм проводити зустрічі й з’їзди, їх часто б’є, обшукує та переслідує поліція, а також повністю блокується їхня поява у виборчих бюлетенях. Яка, скажіть мені, блискуча й послідовна програма, який видатний лідер привели б опозицію до влади за таких обставин?

Як ставало все очевидніше після 2008 року, єдиний спосіб, у який Путін готовий був піти з Кремля, це вперед ногами, у труні або винесений натовпом. Допоки він насолоджувався економічною взаємодією з вільним світом і міг запобігти бунту мільйонів росіян на Красній площі, він нікуди не збирався йти. І ця перша складова — взаємодія — була важлива для другої. Допоки продовжувався приплив грошей від продажу величезних запасів російських природних ресурсів: нафти, газу, металів та деревини — Путін міг дозволити собі підіймати зарплати й пільги, а також утримувати армію поліцейських, що не давала людям вийти на вулиці.

Що ж до опитування громадської думки, то Росія — не Сполучені Штати й не Франція. Коли незнайомий голос телефонує пересічному росіянинові додому й питає його думку про людину, яка головує в країні, потрібна насправді неабияка сміливість, щоб висловити щось менше за захоплену підтримку. Якщо чесно, лише завдяки сміливості багатьох моїх співвітчизників Путін іще не отримав 99 відсотків схвалення, які мали Саддам Хусейн та Муаммар Каддафі, аж поки не втратили влади над життям і смертю власних громадян.

Сьогодні, коли під час війни з Україною цифри схвалення Путіна сягнули рівня майже 90 відсотків, а фашистська пропаганда культу особистості ввімкнена на максимум, мені цікаво, чи припинять нарешті їх так довірливо озвучувати іноземні ЗМІ. Деспотичний правитель Казахстану Нурсултан Назарбаєв, який перебуває при владі з 1989 року, теж був просто «переобраний» у квітні 2015-го, набравши 97,7 відсотка голосів. (З 95 відсотками явки, звичайно.) Отут я з радістю можу сказати, що з огляду на газетні заголовки про його видатну перемогу на виборах дуже мало західних ЗМІ вірять у величезну популярність Назарбаєва серед казахського народу. Можливо, Путіну теж треба піднятися до 98 відсотків, перш ніж його удавану популярність почнуть сприймати так само скептично?

Узагалі те, що назарбаєви, путіни та хомейні цього світу все ще переймаються проведенням виборів, наводить на цікаві роздуми. Нинішні диктатори добре засвоїли уроки своїх попередників і поєднали їх із сучасними методами контролю інформації та власного іміджу. Вони розуміють символізм народного волевиявлення, навіть якщо не мають ані найменшого бажання йому підкорятися. Те, що вони взагалі відчувають потребу в проведенні виборів, хай і кричуще облудних, говорить про певний рівень успішного тиску на них ззовні, а також про сильне бажання здаватися легітимними, виглядати як члени клубу законних лідерів.

Ці держави можна назвати «лицемірствами» або, використовуючи термін людини, яка має великий досвід висвітлення подій у путінській Росії, — німецького журналіста Бориса Рейтшустера, — демократурами. Очільники таких держав не надто переймаються тим, щоб дурити власних громадян ілюзією впливу їхнього голосу на владу. Адже всюдисущі органи безпеки й повний контроль ЗМІ добре служать диктаторській меті. Дуже мало людей у Росії справді вірять у виборчий фарс із цієї точки зору. Опитування ж громадської думки проводять для міжнародної спільноти й для самих заздалегідь визначених переможців на виборах.

Повторю приклад, який я вже наводив раніше, коли Саркозі ганебно чи безсоромно зателефонував, щоб «тепло привітати» Медведєва після обрання того на виборах у 2008 році. Російські ЗМІ гучно розтрубили про цей дзвінок та інші панегірики з-за кордону, що знову вказує на важливість цього фарсу для Путіна і його союзників.

Звісно, на кону стоїть більше, ніж власне еґо та запрошення на саміти. Правляча олігархія зберігає свої багатства за кордоном, і прохолода в зручних взаєминах між керівництвом Росії та Заходом може піддати ті незліченні мільярди ризику. Саркозі ж агресивно просував французькі компанії, такі як «Алкатель», «Тоталь» і «Рено», у Росії, причому з певним успіхом. Ураховуючи це, телефонний дзвінок Саркозі став, мабуть, одним із найбільш прибуткових в історії.

Отже, я не вважаю себе колишнім кандидатом у президенти Росії. То був лише протест на підтримку громадянських прав, кампанія з метою викриття корупції, а також спосіб допомогти людям зрозуміти, як може виглядати справжня демократія. Адже без справжньої демократії не буде й справжніх кандидатів.

«Як вийшло, що я ще жива? Ну, правду кажучи, я думаю, що це диво», — такими були слова Анни Політковської, російської журналістки, яка впродовж багатьох років безстрашно проникала в найглибші глибини охопленої війною Чечні. Вона розповідає про свої надзвичайно ризиковані поїздки в документальному фільмі «Лист Анні» швейцарського режисера Еріка Берґкраута. Цей фільм, прем’єра якого відбулася в Сполучених Штатах Америки 26 червня 2008 року, під час Міжнародного фестивалю кіно про права людини в Нью-Йорку, є для нашої хронології зручним приводом знову згадати сміливість цієї видатної жінки. Поза всяким сумнівом, вона була не просто журналістом, а справжнім хрестоносцем та партизаном і навіть не намагалася цього приховувати. Пристрасть робила її роботу значно більш цінною та незабутньою.

Репортажі Політковської про звірства в Чечні зазвичай мали форму бесід із родинами, яких роз’єднала війна. Вона також виступала в ролі такого собі духівника для російських солдатів і навіть офіцерів, які соромилися того, що коїлося в Чечні в ім’я Росії. Така робота зробила її ворогом номер один для довгого переліку впливових людей та груп, які вже не раз демонстрували свою жорстокість. Проте для нас усе ж стало шоком, коли в жовтні 2006-го її вбили у віці сорока восьми років.

Заради об’єктивності наведу тут два коментарі: один — від ФСБ, а другий — від відомого дисидента. Через два дні після смерті Політковської президент Путін, коли його спитали на прес-конференції в Німеччині (не в Росії, звичайно, де таке запитання ніколи б не дозволили поставити), заявив, що «її смерть завдала російській владі більше шкоди, ніж її публікації»[63]. Під час нагородження фільмів-переможців на фестивалі документального кіно в Празі у березні 2008 року колишній президент Чехії Вацлав Гавел сказав: «Було б добре, якби цей фільм змогли подивитися багато людей. Особливо політики, які цілуються й обіймаються з російськими високопосадовцями, ледь не непритомніючи від запаху нафти та газу!»[64] Знайти цей фільм може бути нелегко, — я сам знайшов його на «Ю-Тьюбі» німецькою та російською мовами, а от англійською нема, — але він вартий пошуків. Це рідкісний зразок вимираючої породи людей. Адже на час убивства Анни російська незалежна журналістика в тому вигляді, який вона сповідувала, уже охолола в труні.

На Світовому конгресі російської преси в Москві 11 червня 2008 року Медведєв урочисто пообіцяв «підтримувати свободу медіа». А що, у цьому плані щось мало змінитися? Ознаки були недобрі. Він розписав потребу в «кириличному Інтернеті» та розкритикував закриття російськомовних ЗМІ в колишніх радянських державах, де після обмежень радянської доби відроджувалися місцеві мови. Медведєв також додав, що російське телебачення є «одним із найбільш якісних у світі»[65].

На той час параноя Кремля щодо того, хто й що має право з’являтися на російських телеекранах, досягла нових вершин. Президент Академії російського телебачення Володимир Познер зізнався, що він подає перелік гостей, яких хоче запросити на своє шоу, керівництву Першого каналу, яке потім повідомляє йому, кого він може запросити, а кого ні. Зайве й казати, що такі люди, як Нємцов, Навальний і я сам, ніколи в його шоу не з’являлися.

Разом зі зростанням цін на нафту на понад 700 відсотків, підкорення Кремлем російської преси стало найбільшою причиною сприйняття путінського режиму як успіху. Олігархи 1990-х, можливо, і грабували Росію дощенту, але принаймні ми могли дізнаватися про це з новин. І от ті дні пройшли, а елітне коло олігархів навколо Путіна має владу й багатства, про які оточення Єльцина й не мріяло. 2000 року, коли Путін прийшов до влади, у переліку світових мільярдерів журналу «Форбс» іще не було жодного росіянина. Натомість на 2005 рік їх було вже тридцять шість. 2008-го їх було вісімдесят сім, більше, ніж у Німеччині та Японії, разом узятих, і це в країні, де 13 відсотків громадян жили за межею бідності, що дорівнювала доходу в 150 доларів на місяць. Путін і його захисники за кордоном вихвалялися зростанням у Росії ВВП, але це було неначе середня температура всіх пацієнтів у лікарні.

Згідно з цифрами 2015 року, навіть після року західних санкцій і різкого зниження цін на нафту в переліку «Форбс» усе ще залишається вісімдесят вісім російських мільярдерів, куди все ще не входить сам Путін або кілька його найближчих соратників. Думаю, неможливо повірити, що людина, яка тримає у своїх руках життя і смерть вісімдесяти восьми мільярдерів, не є найбагатшою з них усіх. Випадкові витоки інформації про загадкові маєтки на Чорному морі й величезні банківські перекази в нікуди лише додають побічних доказів того, що на сьогодні Путін є, мабуть, найбагатшою людиною у світі.

25 жовтня 2011 року я виступав із лекцією про Росію у фонді «Герітидж» («Спадщина») у Вашингтоні. На той час Грузія перебувала під великим тиском із боку Сполучених Штатів та інших західних лідерів, аби дозволила Росії приєднатися до Світової організації торгівлі. І це попри те, що дві великі частини суверенної грузинської території були окуповані російськими військами з часу вторгнення у 2008 році. Багато журналістів і навіть деякі уряди все ще називали Абхазію та Південну Осетію «спірними територіями», а не окупованими, ігноруючи той факт, що вони були відторгнені від Грузії Росією за допомогою військової сили.

Незважаючи на сильний тиск із боку Росії після вторгнення, зокрема й економічні бойкоти, крихітна Грузія за президента Саакашвілі залишалася виклично продемократичною та прозахідною країною. Однак було зрозуміло, що вступ Росії до Світової організації торгівлі (СОТ) для Європи та США був більш важливим, ніж захист прав і території союзника. Путінській адміністрації подобалося розповідати всім, як вона не дала Грузії та Україні вступити до НАТО під час правління Буша-молодшого, а також що членство в СОТ стане ще однією пір’їною на їхньому капелюсі.

У ході свого виступу я показував слайд із зображенням ряду папок, підписаних, неначе справи КДБ. Першими йшли папки «Операція “Юкос” та «Операція “Кадиров”». Справа Ходорковського вже детально розглянута в попередніх розділах. Що ж до Рамзана Кадирова, то це чеченський польовий командир, який вихвалявся вбивством свого першого російського солдата в п’ятнадцятирічному віці, але у 2007 році був поставлений Путіним на чолі багатостраждального регіону. Агенти Кадирова вбили чимало путінських ворогів в інших російських містах, а також за кордоном[66]. Щоправда, це в будь-якому разі важко порівняти з тим, що зробив Путін на російському Кавказі. Президент Росії не зацікавлений спробувати краще інтегрувати чеченців, які, крім усього іншого, є російськими громадянами. Кадиров досі править у Чечні та за цей час встиг стати найвідданішим солдатом Путіна. Як довго триватиме ця відданість, якщо потік грошей із Москви раптом пересохне, ми ще побачимо.

Наступна папка була підписана «Операція “Медведєв”. Я описав її як найуспішнішу операцію Путіна. Це був різновид старої радянської гри з метою переконати Захід, що є шанс на прихід до влади більш поміркованих людей або на можливий розкол у російській ієрархії. Усі намагалися зрозуміти, що насправді відбувається всередині Кремля, лише марнуючи свій час та енергію. Невідворотна заява Путіна, що він балотуватиметься в президенти у 2012 році, дала всім зрозуміти, що Медведєв є нічим більшим, аніж обманкою, якою багато хто з нас його й називав, що він ніколи не був чимось більшим, аніж путінською тінню. Але Сполучені Штати витратили чимало часу, намагаючись зміцнити уявну «інтригу Медведєва», мріючи про розкол між ним і Путіним та фантазуючи про ліберальні реформи, попри всі докази зворотного.

У вересні 2008 року я мав коротку зустріч із президентом Бушем-молодшим за ланчем, який він улаштовував у Нью-Йорку для дисидентів з усього світу. Він тоді багато говорив про Путіна, але це було одразу після серпневого вторгнення Росії в Грузію, яке, за багатьма свідченнями, зокрема його власними, розлютило Буша. У своїх мемуарах «Точки прийняття рішень» Буш пише: «Моє найбільше занепокоєння викликало те, що росіяни можуть дійти до самого Тбілісі й скинути демократично обраного Саакашвілі. Було зрозуміло, що росіяни не виносять демократичної Грузії з прозахідним президентом. Цікаво, чи були б вони такими агресивними, якби в НАТО схвалили заявку Грузії на ПДЧ [План дій щодо членства]»[67].

Відповідь майже напевно була б негативною, хоча точно про це знати ми не могли, адже західні лідери постійно уникали навіть найменших спроб протистояння Путіну. Ця помилка повторилася й через шість років в Україні — іншій державі в путінському переліку на знищення, яка так само не змогла отримати ПДЧ у 2008 році через відмову Німеччини та Франції. Вони цілком відкрито казали, що просто не хочуть сердити Росію. (В іншій пам’ятній примітці в цій книзі Буш пише: «Під час обіду Великої вісімки в Санкт-Петербурзі більшість лідерів дорікали Путіну через його ставлення до демократії. Жак Ширак — ні. Він, навпаки, заявив, що Путін керує Росією просто чудово, а як — то не наша справа». Французький президент явно був більшим прихильником fraternité (братерства), ніж liberté (свободи)[68].)

Далі в спогадах Буш присвятив чимало місця опису своєї «Програми свободи» та різних успіхів і розчарувань, пов’язаних із нею. Закінчив же він розділ так: «Протягом своєї каденції я зустрівся з більш ніж сотнею дисидентів. Їхня доля може здаватися суворою, але вона не безнадійна. Як я сказав у своїй другій інавгураційній промові, “Програма свободи” вимагає “зосередженої роботи не одного покоління”».

Безумовно, вимагає, але всі сподівання на рішучу підтримку Америкою прав людини й демократії за кордоном різко обірвалися в результаті американських виборів 2008 року.