Зима наближається

3 НЕВИДИМІ ВІЙНИ

Більшість європейських країн населені переважно етнічними групами, які жили там століттями. Незважаючи на десятки років імміграції, що збільшилася з розширенням Євросоюзу та послабленням кордонів, у Франції все ще живе повно французів, а в Німеччині — німців. Кордони багатьох країн Центральної та Східної Європи неодноразово силою переносили протягом усього XX століття. Звісно, більшість народів щасливо живе сьогодні в мирі[12]. Проте навіть попри те, що в 1990-х багатьом із них дозволили нарешті йти своїм шляхом до незалежності, усе ще лишається кілька давніх суперечок або спірних територій.

Суперечки переважно виникають через угоди, що сварять між собою дружніх сусідів, або через внутрішні рухи за незалежність усередині стабільної демократичної держави, де етнічні претензії обговорюються в пресі чи виносяться на голосування без проявів насильства. Наприклад, багато каталонців в Іспанії й багато шотландців у Великій Британії можуть не погоджуватися з наявним територіальним устроєм своїх країн, як і багато квебекців у Канаді.

У Сполучених Штатах ситуація зовсім інша. Це міжконтинентальна країна, побудована «з нуля» мільйонами іммігрантів з усіх частин світу на кістках її корінного населення. (Подібну історію має Аргентина.) Я виявив, що жорстоке поводження з корінним населенням Америки не є сьогодні популярною темою для обговорення в Сполучених Штатах, і не важко зрозуміти чому. Як і рабство, вона непокоїть та бентежить багатьох американців, саме тому була популярною темою для інструктажу в СРСР. Для комуністичної ідеології було дуже важливо показати, що ми стали першими в усьому, зокрема й морально (та інтелектуально, тому й шахи так сильно просували на щастя для мене).

Радянська пропаганда була також експертом із «якщодотизму» — терміна, вигаданого для опису того, як радянські лідери мали б відповідати на критику радянських звірств, примусових депортацій та ГУЛАГу. «Як щодо поводження американців із корінними американцями та рабами?» — або щось подібне. Здебільшого це був дешевий жалюгідний риторичний трюк, спрямований на «переведення стрілок» та зміну теми. Оскільки Путін відродив так багато радянських методів та традицій, «якщодотизм» сьогодні знову популярний завдяки російським загонам тренованих інтернет-тролів. Майже жоден мій критичний твіт про Росію не обходиться без кількох негайних відповідей, у яких ідеться, що Сполучені Штати (чи Ізраїль) робили щось подібне або й гірше чи щось зовсім непов’язане, але також цілком погане. Ця техніка є завжди популярною в лідерів і прибічників автократії, бо вони не готові відповідати за свої власні злочини. Наприклад, арабські держави часто говорять так, наче поводження Ізраїлю з палестинцями якось виправдовує їхні власні репресивні режими.

Радянські чиновники мали багато вагомих причин для прагнення змінити тему. Фактично десятки мільйонів причин, що стало зрозуміло, як тільки СРСР почав розвалюватися. Твори Олександра Солженіцина вже задокументували жахіття, що коїлися в СРСР за Леніна й Сталіна. У СРСР ці твори були заборонені, а їхній автор жив в екзилі не лише тому, що вони суперечили словам радянського керівництва, а через його висновки. Він виклав сильні аргументи, що вся радянська система могла функціонувати лише за рахунок примусу та загрози ув’язнення, а також безкоштовної праці, яку забезпечували виправні табори. Але, як виявилося, заради умиротворення своєї строкатої імперії дехто був здатен відродити й розвинути сталінські методи, і це могло знову загрожувати Росії та світу.

Сполучені Штати називають «плавильним тиглем» або «салатною мискою». Ці вислови описують, як різноманітні хвилі іммігрантів перемішалися разом, створивши гордовитих американців. За кумедною традицією, яка пішла, мабуть, ще з першого корабля, що досяг скелі в місті Плімут після «Мейфлавера», кожне покоління полюбляє скаржитися, що остання група іммігрантів є значно гіршою, ніж була їхня власна, що вони не працюватимуть чи не асимілюватимуться або так чи так не дотягують до них. І все ж, попри те, що Америка є країною, посталою на завоюванні, та попри всі суперечки, вона продовжує замішувати свій народ, наче тісто, перетворюючи інгредієнти нової імміграції на яблучний пиріг. Я щиро захоплююся цією рисою, адже сам приїхав лише нещодавно й тепер маю зелену карту, незважаючи на доволі сумнівний досвід роботи на кшталт «тринадцятий чемпіон світу з шахів» та «продемократичний активіст».

Радянський Союз був зовсім іншим утворенням, і кулінарні метафори тут не працюють. Я б сказав, що СРСР був чудовиськом Франкенштейна з розрізненими частинами тіла, з якогось дива пришитими до російської голови. Замість асимілювання до спільної ідентичності більшість цих зовсім різних республік були втиснуті в межі спільної радянської комуністичної культури (якщо це слово взагалі можна вжити) неприкритою силою тоталітарної бюрократії та ЗМІ. Усе, що більшовики говорили про очевидну перевагу марксизму-ленінізму, державний терор і військову силу, ставало основним інструментом для побудови та збереження радянської імперії.

Цілковиту нездатність СРСР відійти за сімдесят довгих років від спадку вторгнень і репресій чітко продемонструвало завзяття, з яким за першої ж можливості різні республіки почали від’єднуватися від гнилої голови Кремля. Навіть Україна, прабатьківщина перших східних слов’ян, проторуська національна держава, що мала так багато спільного з Росією, швидко попрямувала до виходу, повністю руйнуючи сподівання Горбачова на новий союз.

У багатьох випадках спрацьовував також фактор прагнення влади. Регіональні бюрократи й партійні боси мріяли стати самодержцями та усвідомлювали, що матимуть більше влади й більше можливостей напихати свої кишені в незалежних державах, навіть якщо їхні економіки та режими залишалися великою мірою залежними від Москви. Тому навіть середньо-азійські республіки, що попередньо погоджувалися на новий проект СРСР Горбачова, зрештою його покинули.

П’ятнадцять колишніх радянських республік, швидко визнані ООН незалежними державами, були найменшою з російських проблем. Ще п’ять країн, які проголосили свою незалежність приблизно тоді ж, коли й ці п’ятнадцять, так і не змогли її здобути. Більшість із них відома на Заході лише через той факт, що вони лишаються спірними регіонами, де час від часу вибухає насильство. Абхазія та Південна Осетія в складі СРСР були напівавтономними регіонами Грузії, і обидві заявили про свою державність, коли Союз почав розвалюватися. Після постійних конфліктів ці національні утворення залишилися частинами Грузії, і пізніше Путін це використав, щоб спровокувати війну з цією країною у 2008 році. Обидві тепер є, по суті, окупованими російськими територіями, хоча все ще визнаються ООН як частини Грузії.

Придністров’я та Гагаузія мали дещо подібний досвід у складі СРСР та заново незалежної Молдови. (Сподіваюся, їхні жителі та експерти пробачать мої спрощення з практичної точки зору.) Путінська Росія так само влізла на ці автономні території, як завжди й скрізь, де утворювався вакуум влади. 1991 року незалежною державою проголосив себе також Нагірний Карабах — спірна протягом тривалого часу територія між Азербайджаном та Вірменією. Нині він має офіційний статус азербайджанської території, але де-факто є незалежним і, по суті, функціонує як частина Вірменії.

Але ми ще не закінчили, і наостанок я приберіг найгірше. Гадаю, лише справжні фахівці знають таку назву, як Ічкерія. Вона тепер зрідка використовується, та й на моїй пам’яті так було навіть тоді, коли ще діяла її повна назва — Чеченська Республіка Ічкерія. Тобто якщо вона взагалі колись існувала, а це, звичайно, є питанням, що призвело до двох війн, тисяч терористичних актів та сотень тисяч смертей, переважно серед цивільного населення, причому майже винятково в межах кордонів Росії.

Більшість людей сьогодні чули про Чечню, і завжди з негативного боку. Ця назва асоціюється з експортом жорстоких бандитів, бойовиків та терористів. Нещодавно вона знову звучала в новинах, коли виявилося, що підривники Бостонського марафону брати Царнаєви були американськими чеченцями. Крихітна Чечня з її мільйоном населення, переважно мусульманами, пережила дві жахливі війни за незалежність від Москви. Перша розпочалася наприкінці 1994 року, коли Єльцин утомився від консолідації антимосковських сил у невизнаній республіці на чолі з Джохаром Дудаєвим. З огляду на давню традицію самовпевнених лідерів великих країн атакувати невеликі місцеві сили в горах російський наступ виявився складним завданням і згодом перетворився на повномасштабну війну тривалістю двадцять місяців. За цей час загинуло приблизно сто тисяч цивільного населення та близько двадцяти тисяч російських військових. Порушення російськими військами прав людини стали справжньою епідемією, а чеченці почали брати заручників за межами Чечні.

Жорстокість цієї війни й жахливе руйнування чеченської столиці Грозного радикалізували ціле покоління чеченців, яке вже не мало любові до Росії. Свого часу, у 1917 році, Чечня та її сусіди (Інгушетія на заході та Дагестан на сході) уже проголошували незалежність від Росії як об’єднана гірська республіка, проте через чотири роки були силою втягнуті до Радянського Союзу. Незважаючи на славетну участь мешканців цього регіону в Другій світовій війні проти нацистів, у 1944 році Сталін депортував у Казахстан майже всіх чеченців та інгушів — близько півмільйона осіб. 1957-го в межах процесу десталінізації їм дозволили повернутися на рідну землю, але величезна кількість депортованих на той час уже померла від голоду або була вбита.

Не є збігом, що більшість спірних та конфліктних регіонів розташовані на Кавказі. (Окрім Молдови, що лежить на захід від Чорного моря між Україною та Румунією.) Регіон є надзвичайно строкатим і має у своїй історії незліченну кількість кривавих протистоянь, як давніх, так і нових. Цей дуже неспокійний край простягається від мого рідного Азербайджану на Каспійському морі до Грузії на Чорному морі (з Вірменією посередині), а на півдні межує з Іраном і Туреччиною. На півночі, з російського боку кордону, він включає в себе Дагестан, Чечню та Інгушетію, а також Кабардино-Балкарію (де розташована гора Ельбрус, найвища в Європі) і далі сягає калмицьких степів. Це земля понад п’ятдесяти етнічних груп, десятків мов та майже всіх різновидів релігії.

Росії ніколи не подобалася думка про те, щоб дозволити Чечні та її надміру гарячим сусідам стати незалежними. І не тому, що вони були б зручними «боксерськими грушами», які легко лупцювати. Та й ресурсів мають небагато. Проблема в тому, що в разі незалежності вони одразу здобудуть права та гарантії незалежних держав, зможуть вільно укладати союзи, підписувати угоди та скаржитися в ООН — усе, чого ці країни позбавлені сьогодні й через те не здатні контролювати потік насильства. Мати справу з проблемним російським регіоном погано. Мати ж справу з проблемною сусідньою країною значно гірше — цей урок радянські лідери добре засвоїли в Афганістані.

Не хочу тут виправдовувати Єльцина, але відокремлення майже неможливим робив також інший фактор — відсутність чітких кордонів. СРСР складався з республік, і кордони між ними були доволі чіткими. Коли СРСР розпався, було дуже мало конфліктів між новими державами щодо географії. Але всередині Росії кордони ніколи так чітко не проводили, адже вони не мали аж такого значення всередині великої республіки. Тому, коли Чечено-Інгушський регіон проголосив у 1991 році свою незалежність, ніхто не був певний, що саме це мало означати. Лідери руху наполягали, що нова країна має простягатися аж до Ставрополя, на двісті кілометрів на захід від Грозного, і було важко відхилити їхню вимогу або запропонувати альтернативу, що ґрунтувалася б на якійсь конкретиці. Де Чечня починалася й де закінчувалася? І як щодо сусіднього Дагестану? То була скринька Пандори. Чечня була також унікальна тим, що на її рух за незалежність не було зовнішніх впливів. Решта мали сусідів, які тиснули так чи інакше за чи проти незалежності. Але чеченський бунт був повністю внутрішнім.

Так і кортить забігти наперед, до другої чеченської війни, що привела до президентства маловідомого прем’єр-міністра на ім’я Володимир Путін. Перша війна не лише встановила підмурок для другої, але й стала важливою ілюстрацією легковажного поводження Заходу з Росією протягом 1990-х. Завдяки магії електронних книг я можу сказати вам, що в мемуарах Вілла Клінтона «Моє життя» Чечня згадана аж чотири рази на понад тисячу сторінок. Навіть якщо не брати до уваги першої половини цієї книги, що описує події, коли він іще не став президентом, це вражає. Це також є точним відображенням того, яке місце Чечня та інші гарячі точки світу посідали серед інтересів Клінтона, поки він був при владі, зокрема під час його першої каденції. (Геноцид у Руанді 1994 року заслужив трохи більше згадувань, переважно у формі каяття за те, що президент США не зробив нічого, аби втрутитися.)

Не те щоб тоді перша чеченська війна взагалі ігнорувалася. Правозахисники та західні ЗМІ висвітлювали ті звірства максимально детально. Із наближенням виборів 1996-го нездатність російських військових приборкати регіон так швидко, як обіцяли, стала проблемним питанням для Бориса Єльцина, змушуючи його говорити про це під час появи на публіці. Пам’ятайте, то був час, коли Росія ще мала вільні медіа. Невдовзі після того, як до влади прийшов Путін, саме слово «Чечня» було практично заборонено вживати в російській пресі. Єльцин навіть пішов на деякі незручні кроки, виступивши разом із Клінтоном на прес-конференціях у 1995 та 1996 роках, де відповідав на запитання про Чечню, переважно заперечуючи прояви насильства, незважаючи на величезну кількість повідомлень про військові злочини.

Це надзвичайне відчуття — читати записи тієї прес-конференції сьогодні. Російський президент змушений відповідати на складні запитання від російської преси! Можна пробачити, якщо ви не пригадаєте такого ніколи раніше в російській історії. Під час прес-конференції в Москві 10 травня 1995 року, вислухавши заперечення Єльцина, один репортер перейшов прямо до суті.

РЕПОРТЕР: «Президенте Клінтон, ви щойно почули, як президент Єльцин описує ситуацію в Чечні словами, що можуть суперечити новинам про масові вбивства, які надходять із тієї частини країни. І я хочу спитати: яка ваша реакція на його відповідь? Чи ви її приймаєте? Якщо ні, то чому та який вплив ці повідомлення про жахливі речі там можуть мати на країни, що прагнуть приєднатися до НАТО? А також що ви мали б сказати йому про це?» [13]

У відповіді Клінтона йшлося про те, як втрати серед цивільного населення та тривалі військові дії в Чечні «сильно стурбували решту світу та вплинули на ставлення багатьох країн у Європі до того, що тут відбувається, а також до майбутніх відносин». Він сказав, що переконував Єльцина укласти угоду про припинення вогню та «зробити це якнайшвидше», зауваживши, що «це було для них [Росії] теж нелегко».

Зрештою що міг вдіяти американський президент або Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) з кривавою громадянською війною в Росії, де переміщували, катували та вбивали десятки тисяч цивільних? Одна думка випливає зі сказаного раніше на тій самій прес-конференції, коли в президента Клінтона запитали, що він збирається робити з продовженням підтримки Росією іранської ядерної програми.

РЕПОРТЕР: «Чи будете ви протидіяти погрозам республіканців урізати іноземну допомогу Росії?»

Що?! Так, отакою була ситуація в 1995-му! Сьогодні, рівно двадцять років по тому, збудована Росією іранська ядерна програма знову на перших шпальтах переважно з тієї самої причини — страху, що Іран будує ядерну бомбу. І все це починалося, коли американські гроші допомагали Росії триматися на плаву (а Єльцину — переобратися в 1996 році). Безумовно, слід було обговорити потенційну залежність такої допомоги від припинення підтримки іранської ядерної програми або масових убивств у Чечні. По суті ж, таку залежність лише побіжно обговорювали в обох палатах Конгресу США в 1995 та 1996 роках.

Російське агентство з атомної енергетики «МинАтом» (яке у 2007-му змінив «РосАтом») приносило відчайдушно потрібну країні вільно конвертовану валюту та працювало з просто-таки тривожним рівнем непідзвітності. Його шеф Віктор Михайлов уклав таємну угоду з Іраном на постачання газової центрифуги, що мала б забезпечити виробництво збройного урану, причому зробив це, навіть не попереджаючи Єльцина[14]. Це шахрайське агентство також мало підтримку міністра іноземних справ Євгенія Примакова, який сприяв тісним політичним та економічним зв’язкам з Іраном[15].

У своїй книзі Клінтон розповідає, що коли він уперше зустрівся з Єльциним у Кремлі під час візиту, вони «вдарили по руках», що Єльцин публічно оголосить, що Росія не передаватиме Ірану жодних ядерних технологій, які можна було б використати з військовою метою. Як і домовлялися, той зробив це на прес-конференції, але офіційно Єльцин не забороняв передачі технологій подвійного призначення аж до серпня 1996-го, більш ніж за рік.

Багато членів Конгресу були обурені та висунули додаткові умови щодо обмеження допомоги Росії, якщо вона продовжуватиме підтримувати іранську ядерну програму та воювати з цивільним населенням. Але адміністрації Клінтона вдалося включити до законопроекту про допомогу Росії спеціальне положення, яке мало «дозволити президентові відхиляти це обмеження, якщо він вважає, що це в інтересах національної безпеки США». Адміністрація стверджувала, що було неприпустимим обумовлювати допомогу Росії конкретною бажаною поведінкою щодо Ірану або Чечні, оскільки «ця програма допомоги була покликана сприяти реформістським елементам у Росії та, як наслідок, полегшити трансформацію, що мала б гарантувати більш тісне співробітництво в майбутньому»[16].

Фактично цей параграф виправдовує все, прибираючи із зовнішньої політики елемент моралі. Заради примарної надії на «більш тісне співробітництво в майбутньому» адміністрація Клінтона була готова відкласти іранську ядерну програму та масові вбивства в Чечні подалі. І проблема була не в грошах: кілька мільярдів доларів не роблять і не руйнують жодної країни, хоча Єльцин, безумовно, потребував усієї допомоги, яку він міг одержати, адже наближалися президентські вибори 1996 року. (Я сам тоді підтримав його кандидатуру.) Замість того, щоб прив’язати допомогу й зовнішню політику до аморального винищення цивільного населення в Чечні, Клінтон висловив занепокоєння, зробив кілька непевних припущень, що це може спонукати інші країни вступати до НАТО (як згодом і сталося) та назвав це внутрішньою справою Росії.

Клінтон та Європа втратили шанс провести для Росії межі прийнятної поведінки майже скрізь, окрім Прибалтики. У Середній Азії та різних зонах конфлікту на Кавказі Захід мовчки підтримував російський вплив. Як повідомила в жовтні 1994 року газета «Нью-Йорк Таймз», за два місяці до вступу російських військ у Чечню Захід відмовився надати цій новоствореній державі своїх миротворців, дозволивши російським військам увійти, щоб розв’язати спровоковані ними ж конфлікти[17].

Свого часу Рейган та його моральна зовнішня політика вказали правильний шлях, але тепер цей шлях повністю відкинули. Він не базувався на тому, що можна зробити в односторонньому порядку. Наприклад, ніхто не міг навіть уявити, що Сполучені Штати або НАТО можуть прямо допомогти чеченським сепаратистам. Важливим елементом було показати чітко та послідовно, що мають значення і права людини, і людські життя. Клінтон натомість так сильно сподівався на «більш тісне співробітництво», що просто не міг заявити, що винищення цивільного населення й допомога державі-спонсору терористів, які створюють ядерну програму, неприйнятні.

Це свідчення аморальної пасивності також забиває додаткові цвяхи в труну міфу про російське приниження. Клінтон постійно поводився з Єльциним якнайкраще, надавав Росії інформацію щодо Ірану, почав масову демілітаризацію Європи й навіть допоміг роззброїти інші колишні радянські держави, створивши враження гарантій із боку Росії. 1994-й став роком, коли лідери Росії, України, США та Великої Британії сіли поруч за довгим столом в Угорщині для підписання того, чому судилося стати відомим як Будапештський меморандум про гарантії безпеки.

Цей короткий документ мало схожий на докладний договір чи навіть гарантію безпеки, але його наміри та завдання були зрозумілими. Під сильним тиском із боку Росії та Сполучених Штатів Україна відмовлялася від третього за обсягом ядерного арсеналу у світі. Взамін український президент Леонід Кучма хотів отримати від Клінтона, Єльцина та Джона Мейджора публічне зобов’язання, що вони «поважатимуть незалежність, суверенітет та наявні кордони України» й «утримуватимуться від загрози або використання сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України»[18].

Коли Росія вторглася в Крим, а потім анексувала його в березні 2014 року, вона, вочевидь, порушила цю угоду. На жаль, як і щодо інших підписантів, меморандум не передбачає засобів примусу, і єдиною обіцяною реакцією є звернення до Ради Безпеки ООН «у разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї».

Під час моєї розмови з першим українським президентом Леонідом Кравчуком у Києві наприкінці 2014 року він непохитно стояв на тому, що Сполучені Штати здали Україну Путіну, відмовившись від зобов’язань, які Клінтон узяв на себе в Будапешті. За його словами, саме Клінтон навіть більше за Єльцина постійно тиснув на нього та президентів Казахстану й Білорусі, аби ті поступилися своїми ядерними арсеналами. Поза сумнівом, це було гідною метою та гідним досягненням на той час. Але про що це говорить, коли двадцять років по тому Україна є практично безпомічною проти гігантської ядерної військової машини Володимира Путіна, а Сполучені Штати кажуть Україні: «Вибачте, але треба було уважніше читати в Будапешті?»

Відповім на своє власне запитання: «Це говорить світу, що американські обіцянки безпеки не мають жодної цінності (та й британські за великим рахунком)». Єдиним завданням Будапештського меморандуму було продемонструвати будь-якому потенційному агресорові, — уся увага, звісно, спрямована на російського ведмедя по сусідству, — що Сполучені Штати беруть Україну під своє ядерне крило. Якщо така демонстрація нічого не варта й мати власну ядерну зброю є єдиним способом убезпечитися від агресії, то іншим країнам не знадобиться багато часу, щоб на повній швидкості кинутися її добувати. Японія та Тайвань покладаються на Америку щодо стримування Китаю. Південна Корея покладається на Америку щодо стримування Північної Кореї.

І, усвідомлюють вони це чи ні, половина держав Ближнього Сходу відмовлялася від гонитви за ядерною зброєю для захисту від Ізраїлю лише завдяки довгій тіні Америки. Проте важко уявити, що таке стримування триватиме дуже довго, якщо президент Обама продовжує реагувати на російську військову агресію слабкими санкціями, нічого не вартими переговорами та висловлюванням глибокого занепокоєння.

Оскільки Білл Клінтон усе ще залишається доволі публічною фігурою, треба запитати, що він думає про індиферентне ставлення Обами до документа, який Клінтон підписав у Будапешті. Особливо з урахуванням того, що вони є членами однієї партії, а Гілларі Клінтон працює в кабінеті Обами на посаді державного секретаря. Мабуть, нікому з репортерів у Будапешті не спало на думку запитати в Клінтона, що його адміністрація робитиме, якщо Росія введе до України танки, як вона це зробила тепер, але я дуже хотів би почути його відповідь сьогодні.

Існує непереборна тенденція шукати в історії лише великі моменти. Хоч вони справді є, та довготривалі процеси й схеми зазвичай значать більше за будь-яке одне рішення чи подію. Коли ми говоримо про крах російської демократії та політику умиротворення з боку Заходу, яка його пришвидшила, важливо розглянути кожен момент, що увійшов до загальної схеми.

Буш-старший підтримував Михайла Горбачова аж до останнього — до гіркого кінця СРСР. Адміністрація Білла Клінтона була аналогічно закохана в Бориса Єльцина та підтримувала його замість ясної й послідовної політики тиску заради економічних реформ і демократії в Росії. Як я описуватиму в наступному розділі, Буш-молодший зробив ту саму помилку щодо Путіна, поставивши на особистість, а не на демократичні інституції, правила й принципи, яких Росія так сильно потребувала. Західним лідерам завжди здавалося, що вони знайшли когось, хто подобався або з ким могли спрацюватися, тому й хапалися за нього обома руками. Коли ж результати передбачувано не могли задовольнити нереалістичні сподівання, відіграти назад було вже незручно або й неможливо.

Тим часом авторитет і кредит довіри Америки на світовій арені протягом усіх 1990-х років поступово сходили нанівець. Наприкінці Холодної війни Сполучені Штати виглядали дуже могутніми, але насправді виявилися доволі кволими, схожими на чарівника країни Оз, коли завісу було відсунуто. До 1999 року, коли Клінтон нарешті зрозумів це в Косовому, завісу було не лише відсунуто, а й зірвано та спалено. Катастрофа гелікоптера «Чорний яструб» у Сомалі, геноциди в Югославії та Руанді, допущення нападу Росії на Чечню й обмеження розширення НАТО: кожна з цих подій стала ударом по глобальній стабільності та її нібито гарантам в Сполучених Штатах Америки та Європейському Союзі.

Далекі від імперських амбіцій та прагнення до гегемонії, на відміну від Росії та Китаю, Сполучені Штати просто відступили. Особистий кредит довіри Клінтона також швидко танув. У січні 1998 року газетні заголовки вибухнули скандалом із Монікою Левінскі. Улаштований у ЗМІ цирк, судовий процес і загроза імпічменту стали дуже сильним ударом для американського уряду та народу. Пізніше того ж року Клінтон іще раз зіпсував свою репутацію, коли наказав завдати ракетного удару по об’єкту в Судані, який виявився мирною фармацевтичною фабрикою.

Як би не було зручно покласти всю провину за крах російської демократії на Путіна, правда є більш складною. Повернення Росії до диктатури не було раптовою катастрофою. Радше багато невеличких, швидких кроків в одному напрямку нагадували поступове зісковзування. Це так само, як під час аналізу завершеної шахової партії, який ми називаємо «постмортем», говорити, що все йшло просто чудово, поки не сталося те чи інше. Зазвичай це абсурдно та шкідливо для процесу чесного аналізу. Звісно, бувають величезні окремі помилки за загалом гарних позицій, але в дипломатії вони навіть більш рідкісні, ніж у шахах на чемпіонаті світу.

Сьогодні це часто є каменем спотикання в розмовах із моїми друзями, що мають більш дипломатичний склад розуму. Вони озираються на російсько-американські відносини понад двадцять років тому, і ті не виглядають такими вже поганими, тому повна катастрофа 2014-го здається раптовим шоком. Але, як я часто попереджав принаймні протягом останніх п’ятнадцяти років, нещодавній вибух Путіна репресіями й насильством готувався поступово весь час і лише прискорився численними компромісами та вдаванням із боку Заходу, що все чудово. Не кардинальна зміна курсу Обамою спровокувала Путіна, не якісь різкі зміни в ставленні до Путіна чи успіхів Росії спричинили вторгнення в Україну. До цього все й ішло, і єдиним питанням було, чи змінять західні лідери свій спосіб запобігання такому вибуху. На жаль, як ми тепер знаємо, відповідь негативна.

Якщо дорога до пекла вимощена добрими намірами, то компроміси щодо принципів є ліхтарями на цій дорозі. Як я вже зізнався, я підтримував переобрання Єльцина в 1996 році, незважаючи на його дедалі більш недемократичне ставлення до російських інституцій та незалежності наших виборів. Єльцин тоді скористався адмінресурсом для боротьби з викликом Комуністичної партії, що все ще була здатна налякати реформаторів. Після парламентських виборів 1995-го вона контролювала російську Думу, тому загроза була не уявною. Єльцин же був дуже непопулярним, маючи менше 10 відсотків підтримки на початок року, лише за шість місяців до виборів у червні.

Курс адміністрації Єльцина на звинувачення всіх критиків та опозиціонерів у намаганні завести Росію назад у темне минуле ставав усе менш ефективним з огляду на спад економіки. Зовнішній світ також не бачив у Єльцина великих шансів на перемогу. У лютому голову Комуністичної партії Зюганова прийняли, неначе рок-зірку, на Світовому економічному форумі в Давосі, не десь там, а в самому серці капіталістичного чудовиська. Звісно, Зюганов абсолютно не розумів, що робити, і як президент став би явною катастрофою, але здавалося, що це таки станеться. І річ була не просто в голосуванні людей своїми гаманцями в скрутні часи. У Росії панувало реальне відчуття розгубленості та зневіри, і природною мішенню для них був президент.

І тут ми підходимо до однієї з найскладніших концепцій для пояснення іноземцям російського відкидання демократії. Коли радянські люди обдумували розпад країни та подальше майбутнє, демократія не була для більшості з них дуже добре визначеним чи цілком зрозумілим поняттям. Так, ми прагнули свободи, прав та всіх інших речей, що приходять із відкритим суспільством, але для більшості це все були абстракції. Що справді викликало в нас заздрість до Заходу, так це можливості, особливо можливість покращити нашу долю економічно. Вільний світ мав вибори та гроші, а ми не мали ні того, ні іншого, тому здавалося, що ці речі йшли разом: така собі комплексна угода. Тож коли ми радісно кинулися на вибори в 1991 році, щоб обрати Єльцина вперше, це було так, неначе багато росіян очікували, що урни для бюлетенів спрацюють як банкомати: запхайте ваш бюлетень усередину й отримайте гроші! Пізніше це концептуальне непорозуміння полегшило авторитаристам на кшталт Путіна згортання громадянських прав за рахунок заяв, що демократія провалилася, що все це було шахрайством Заходу заради експлуатації Росії тощо. Економічна ситуація теж не дуже допомагала. Якщо й є щось гірше за порожні полиці в магазинах, то це полиці, повні дорогих нових продуктів, які ви не можете собі дозволити купити.

Ми трохи протверезіли до часу оголошення дострокових парламентських виборів у 1993 році, після конституційної кризи, що ледь не знесла уряд. У вересні Єльцин спробував розпустити Верховну Раду, на що, згідно з Конституцією, він не мав повноважень. У відповідь парламент оголосив імпічмент Єльцину, який, зрозуміло, відмовився визнати цей акт непокори. Після тижнів акцій протесту з обох боків та вуличного насильства Єльцин задіяв спецназ, і будівля парламенту була заблокована. Ніхто точно не знав, що може статися. На вулицях тоді відбулися серйозні сутички, унаслідок яких близько двохсот осіб загинуло, а ще кількасот було поранено.

Разом із рештою світу я здалеку спостерігав усю цю колотнечу по «Сі-еН-еН». 7 вересня 1993 року якраз розпочався захист мого титулу чемпіона світу проти Найджела Шорта в Лондоні, що, як і заведено було тоді, тривав шість тижнів. Як і в 1990-му, мені було важко зосередитися на шахах, коли моя країна знову стояла на порозі революції. На щастя, я швидко відірвався в тому матчі та міг грати з меншим психологічним напруженням. Я навіть почувався достатньо комфортно, щоб дати кілька інтерв’ю щодо ситуації в Москві, у яких сказав, що Єльцин бореться за вільне майбутнє Росії.

Після довгих днів насильства та емоційних переговорів усіх сторін вирішальним чинником стала вірність Єльцину російської армії. То було просто неймовірне видовище, коли 4 жовтня Білий Дім (як ми називаємо будівлю російського парламенту) почали обстрілювати з танків, і його верхні поверхи охопило полум’я. Спецназ узяв будівлю штурмом та придушив протести на вулицях. Повернувши собі контроль, Єльцин не гаяв часу й проштовхнув конституційну реформу, що зменшила повноваження парламенту та створила дуже сильну президентську вертикаль, яка переслідує нас і сьогодні. Звісно, користі від тодішнього парламенту було небагато, але в країні з таким крихким громадянським суспільством важливо мати якомога ширший розподіл влади.

1996 року Єльцин користувався низьким рівнем підтримки народу, але міг розраховувати на багатьох олігархів, які завдячували йому своїми багатствами, а також на фінансову підтримку Заходу. Незважаючи на все ще недосяжний для більшості партій ліміт витрат виборчої кампанії в 3 мільйони доларів, згідно з проведеним пізніше розслідуванням, на кампанію Єльцина пішло десь від одного до двох мільярдів доларів. Ще важливіше відзначити величезну позику від Міжнародного валютного фонду в лютому. 10,2 мільярда доларів дозволили уряду Єльцина виплатити давно заборговані зарплати й пенсії.

Якби це було все, — сумнівне фінансування та пригодовані політики, — навряд чи завдало шкоди тривалістю в увесь термін перебування Єльцина при владі. Але був іще вплив ЗМІ та неприкрите шахрайство на виборах — зброя, яку дуже важко заховати знову після використання. Цього вистачило, щоб забезпечити невеличкий відрив Єльцина від Зюганова в першому турі — 35 відсотків проти 32. Між двома турами — 16 червня та 3 липня — у Єльцина стався серйозний серцевий напад — потенційно небезпечна ситуація, яку успішно приховали від публіки завдяки співучасті уряду та мас-медіа. У підсумку Єльцин виграв перегони, набравши 54 проти 40 відсотків зі ще більшими доказами масових порушень, які стали відомі пізніше.

Навіть знаючи тоді про все, що відбувалося, навряд чи я міг прагнути іншого, ніж повернення в президентське крісло Єльцина. Адже в 1996 році Геннадій Зюганов іще не був «опереточним комунякою», яким він є сьогодні для Путіна. Він був комуністичним реваншистом, який із кожним своїм кроком виступав проти ліберальних реформ і міг бути небезпечним, здобувши президентську владу. Існувала реальна можливість того, що вибори, які привели б його до влади, стали б для нас останніми виборами на тривалий час. Проте урок 1996 року полягає в тому, що інституції мають значити більше, ніж людина. Кампанія Єльцина підірвала ледь не всі підвалини демократичного суспільства, яке вже не змогло відновитися. Його ж наступник швидко опанував репресивні та корупційні інструменти цієї кампанії й прилаштував їх до щоденного вжитку. Путін не був комуністом, але він був радянським реваншистом в усіх відношеннях.

Гадаю, я маю й до себе застосовувати ті стандарти, під які регулярно підганяю лідерів вільного світу, коли доцільність і особисту близькість так часто ставлять вище від виховних заходів. Страх перед невідомим, страх втратити надійного союзника часто доводить демократичних лідерів до крайнього ступеня лицемірства. А це приводить їх до підтримки «дружнього» диктатора проти його народу, як нещодавно показала доволі прохолодна зустріч руху Арабська весна, улаштована в адміністрації Обами та в більшості країн Європи. Я вже давно виступаю проти цього з огляду на те, як вітали Путіна на зустрічі Великої сімки, попри його утиски громадянських свобод, але це аж ніяк не суто російська проблема.

Мої думки з цього приводу ще більше викристалізувалися під час роботи на посаді голови Фонду захисту прав людини, а також під час Форуму свободи в Осло, організованого Фондом та його засновником Тором Гальворссеном. Ми запрошуємо дисидентів з усього світу розповісти про їхній рух за свободу та їхню боротьбу. Спільною темою є те, наскільки небезпечно та деморалізуюче може бути для так званих лідерів вільного світу применшувати чи ігнорувати свої зобов’язання або, як часто трапляється, відкрито підтримувати авторів репресій. Багато разів європейські та американські відвідувачі були здивовані, дізнавшись про те, що їхні уряди активно підтримують деякі з найбільш репресивних режимів у світі.

Можливо, я ідеаліст, але точно не наївний. Я розумію, що кожен демократично обраний голова держави зробить усе потрібне, щоб захистити інтереси — свої або свого народу. У зовнішній політиці це іноді означає потискати руки, на яких кров, або торгувати з країною, де жахливі умови праці. Проте ми можемо вимагати прозорості та відповідальності за ці угоди. Це не обов’язково має нам подобатися, і ми можемо показати нашим політикам, що це має змінитися.

Диктатори сьогодні дуже добре усвідомлюють силу вільного світу. Ось чому майже всі вони грають у демократію з бутафорськими виборами та іншими елементами театру, щоб залишити гарні відносини з найбільшими світовими економіками та арміями. На жаль, вільний світ є надто непоінформованим, черствим або байдужим, щоб скористатися своїм впливом. Його лідери насолоджуються перевагами взаємодії з диктатурами, — нафтою з Ближнього Сходу, газом із Росії, усім іншим із Китаю, — тоді як диктатори використовують одержані гроші на фінансування репресій. Але не всі диктатури однакові.

Продемократичні сидячі протести в Гонконзі, що почались у вересні 2014 року, спричинили спекуляції на тему, чому такі рухи на кшталт «захопи Волл-Стрит» досі не постали проти диктатури Володимира Путіна в Росії. Неоковирне порівняння в найкращому разі; гонконгські студенти, які ледь могли пригадати перехід у 1997 році з-під влади Великої Британії до Китаю, уже встигли призвичаїтися до свого особливого статусу щодо дотримання прав і принципів демократії порівняно з рештою Китаю. Полум’я ж російської демократії спалахнуло лише ненадовго, перш ніж Путін його розтоптав, а мемуари про хаос та корупцію 1990-х більшість росіян не надихають.

Більш конкретною відповіддю є те, що комуністичній диктатурі в Китаї потрібен її народ, особливо молоді та освічені люди. Гонконг усе ще є великою та стратегічно дуже важливою частиною китайської економіки. Ця економіка також майже повністю залежить від споживачів у вільному світі, споживачів, які мають значно більше інформації про протести, ніж майже всі мешканці жорстко цензурованого Китаю. Якби в Гонконзі сталися масові вбивства, як свого часу на площі Тяньаньмень, повідомлення про це, передані по всьому світу на мільйонах китайських айфонів, могли б перетворити «Зроблено в Китаї» на криваву марку. Бойкоти ж китайських товарів можуть зашкодити китайській економіці достатньо, щоб призвести до широкомасштабних хвилювань.

З другого боку, Путіну немає користі від народу Росії, особливо від її молодих та освічених людей. Він та його хунта давно перетворили країну на нафтову державу, а експорт природних ресурсів на ненажерливий світовий ринок не вимагає підприємців чи програмістів, не кажучи вже про письменників та професорів. При цьому бойкот нафти й газу вимагає скоординованої політичної волі — субстанції, як тепер знає Путін, значно більш рідкісної у вільному світі, ніж платина та діаманти в Сибіру.

Десятиліття економічної та політичної взаємодії із Заходом та покращення рівня життя були покликані лібералізувати ці диктатури й забезпечити важелі впливу на них. Але важелі корисні, лише якщо їх застосовувати. Окрім того, вони мають два кінці. Європа купує чотири п’яті обсягу російського експорту енергоносіїв, що дає величезний економічний важіль впливу на Путіна, який зробив російську економіку повністю залежною від нафти та газу. Але замість активної розробки альтернативних джерел постачання, щоб мати можливість застосувати цей важіль у протистоянні з Росією, Європа тремтить та кричить «Пробі!», коли Путін шантажує Східну Європу постачанням газу з наближенням зими.

Населення Китаю та Росії має подібні соціальні угоди зі своїми диктаторськими урядами: економічна стабільність в обмін на права людини для громадян. Обидві держави мають жорстко цензуровану пропаганду замість новин, бутафорські вибори та мінімум свободи слова й зібрань. Зліт до небес цін на нафту протягом 2000-х років дозволив Путіну виконати хоча б лише навколо Москви та Санкт-Петербурга свої обіцянки щодо підвищення пенсій і зарплат. І нафта також пояснює, чому постійним пріоритетом для нього є підтримка нестабільності на Ближньому Сході, що не дає цінам падати. Китай починав зі значно нижчої позиції, але зумів вивести мільярд своїх громадян із бідності, перетворивши всю країну на світову фабрику. Глобалізація й економічна інтеграція з багатими вільними країнами зробили можливими обидва сценарії — і російський, і китайський.

Реальність полягає в тому, що більшість споживачів у розвиненому світі воліють не знати, звідки надходять їхні телефони та газ, поки ціни є низькими. Якщо ви знаєте, то повинні діяти, тому краще не знати. Випадковий скандал щодо нелюдських умов праці на китайських фабриках (або прав жінок у Саудівській Аравії) дозволяє окремим лібералам почуватися краще, коли «Найк» чи «Еппл» оголошують про розслідування. Але все це швидко забувається до часу випуску наступних кросівок чи нового ґаджета.

І знову ви можете задуматися: чи є приклад Китаю таким уже поганим? Чи мали б ми приректи цей мільярд живих душ на бідність та голод заради політики? Це є співчуттям невинного, але це також є хибним вибором, який диктатори полюбляють ставити перед світом. Це є хибним вибором між свободою і їжею, між репресіями і стабільністю. Немає жодних причин, чому б Китай не міг насолоджуватися подібним або й більшим економічним успіхом із більш ліберальним режимом. Фактично є багато доказів того, що демократичні країни живуть краще. Не слід опускатися до неправильного вибору. Репресії можуть починатись як засіб для досягнення мети, але це завжди не закінчується нічим іншим, окрім репресій.

Протести в Гонконзі стали також спростуванням того, що я глузливо називаю генетичною теорією демократії. Протягом багатьох років мені говорили, що росіяни (араби чи китайці) просто генетично не схильні до демократії. Вони «потребують сильної руки» або «люблять жорсткого лідера». Це просто одна з багатьох теорій, які народжені у вільному світі люди використовують для маскування їхньої переваги, їхньої бездіяльності та їхнього сорому. Як це може бути правдою, коли Тайвань населений тим самим народом, що й Китай, але є процвітаючою демократією? Як щодо Східної й Західної Німеччини, Північної й Південної Кореї?

Є безліч причин, чому демократії не вдається пустити корені або чому деякі військові путчі досягають успіху, а інші — ні. Жодна з цих причин не ґрунтується на етнічній приналежності або географії. Наші уряди створюють люди, як і наші традиції та переконання. Як сказав відомий американський економіст Мілтон Фрідман, «суспільство не має цінностей, їх мають люди». Ми повинні визначити, що цінуємо та за що варто боротися, а потім — найважливіше — повинні за це боротися. Якщо ми не зможемо зробити це, то програємо тим, хто вірить в інші, гірші речі. Ми програємо тим, хто не вірить у цінність людського життя чи свободи і хто прагне боротися за поширення своїх темних поглядів щодо людства на інших.

Ми можемо задекларувати права, які плекаємо, невід’ємними або універсальними, але це не означатиме, що ми автоматично отримаємо право на демократію або навіть базові права людини. Ні, за ці речі треба боротися. І якщо, щоб нагадати про це світу, потрібні хоробрі студенти з Гонконгу, тоді їхній протест досяг успіху, яким би недовгим він не був.