Зима наближається

4 НАРОДЖЕНИЙ НА КРОВІ

1999 року в Європі точилися дві війни, обидві — продовження воєн, що завершилися лише за кілька років до того, та обидві зі значним впливом на майбутнє Росії. Друга з них відбувалася в Чечні, і саме вона відіграла ключову роль у приході Володимира Путіна до влади. Про першу я вже розповідав: війна за югославське Косово, де етнічна албанська більшість намагалася вибороти незалежність від переважно сербського центрального уряду, усе ще контрольованого нерозкаяним та необмеженим у своїх діях Слободаном Мілошевичем. 1995 року бомбардування літаками НАТО врешті змусило його підписати Дейтонські угоди, тим самим закінчивши війну в Боснії. Але косовські албанці продовжили боротьбу проти репресій та з нетерпінням чекали на свою незалежність.

1998 року Армія визволення Косова (АВК) почала регулярно атакувати сербські сили безпеки, отримавши у відповідь жорстокість і нерозбірливе придушення, якими серби були добре відомі ще з подій у Боснії. До вересня чверть мільйона албанців були виселені зі своїх домівок, причому багато людей залишилися без жодного прихистку. Рада Безпеки ООН видала резолюцію, у якій прозвучала найвідоміша фраза зі словника дипломатичної безпорадності — «глибоке занепокоєння». У жовтні на місце прибула миротворча місія НАТО, але вона майже не досягла тривалого ефекту, бо обидві сторони порушили режим припинення вогню майже одразу.

Як і під час подій у Боснії, знадобилися масові вбивства цивільного населення, щоб спонукати західні держави до дії. У січні 1999 року сорок п’ять фермерів із числа косовських албанців були зігнані разом та вбиті в селі Рачак. Отоді вже Клінтон без зволікань виступив перед американським народом з обґрунтуванням військового втручання. Після цього почалися повітряні удари й обстріли югославських військ крилатими ракетами НАТО, які тривали близько трьох місяців. (В одному трагічному випадку, щоправда, розбомбили китайське посольство в Белграді, де загинуло троє людей. НАТО тоді звинуватило в інциденті застарілу мапу.)

До квітня лідери країн НАТО обговорювали введення наземних сил, які мали багато що змінити. Росія відкрито захищала сербську сторону конфлікту, тому початок наземної операції військ НАТО, особливо американських, як частина наступу міг викликати в Росії нездорову реакцію. Російська зброя та інша допомога також знаходили свій шлях до Сербії. Пізніше у звітах було виявлено, що головною причиною, чому Мілошевич протримався так довго, було сподівання, що Єльцин введе війська на його підтримку.

Помилкові розрахунки Мілошевича ґрунтувалися на переконанні, що конфлікт із Заходом зміцнить його позицію в Сербії та що доведені до розпачу біженці дестабілізують сусідні республіки, зокрема Албанію, Македонію, Чорногорію, а може, навіть Боснію і Герцеговину. Балкани знову опиняться у вогні, і західна громадська думка не дозволить НАТО послати наземні сили. Тоді головну роль у розв’язанні хаосу відіграватиме сербська армія, яка й забере собі всі лаври та військові трофеї.

Події, на щастя, розвивалися не так, як він сподівався. Престиж вільного світу врятували об’єднані дії основних демократичних сил. Приголомшлива повітряна кампанія та ефективна організація таборів біженців подали чверті світу зрозумілий сигнал, що Захід здатен підкріпити свої моральні заяви передовою логістикою, якої тоталітарні режими просто не мали.

Косово також продемонструвало, що ООН у її тодішній формі була непридатною, коли йшлося про розв’язання подібних криз. Не треба Нострадамуса, щоб передбачити долю косоварів, якби вирішувати проблему з Мілошевичем залишили ООН, де Росія та Китай мають право вето.

Це повертає мене до ролі Росії в подіях на Балканах. У західних столицях здавалося необхідним віддати належне Борисові Єльцину та його послові для спеціальних доручень Вікторові Чорномирдіну за переконання Мілошевича прийняти умови, продиктовані НАТО. (Те, що Велика сімка так швидко стала Великою вісімкою, дещо прояснює, якого роду плату це мало.)

На мій погляд, ця публічна оцінка містила серйозні вади. Якби кількома місяцями раніше Мілошевич підписав мирну угоду в замку Рамбуйє, він міг би запобігти появі понад мільйона біженців, загибелі тисяч невинних цивільних та руйнуванню Сербії. Натомість президент Мілошевич відмовився підписувати цю угоду за відкритої підтримки Росії, що категорично протестувала проти присутності в Косовому міжнародного миротворчого контингенту.

Пізніше, після того, як сербські війська вже були розбиті повітряними силами НАТО, Росія змінила свій погляд на введення іноземних сил до Косова й вирішила відігравати роль «неупередженого» посередника. Уявіть, що хтось заскакує до потяга лише за кілька секунд до відправлення, а потім сперечається з кондуктором щодо ціни на квиток.

Якщо припустити, що Росія справді мала серйозний вплив на рішення Белграда, тоді уряд Єльцина має нести й частку відповідальності за впертість Мілошевича в провадженні його кривавої політики етнічних чисток. Якщо ж вплив Росії перебільшений, то на чому тоді базувалася надто стурбована човникова дипломатія заступника державного секретаря США Строуба Телботта?

Європейські та американські лідери ще раз довели своє прагнення заспокоїти еґо та тривогу «великої сили» Росії, і заради чого? То була класична форма заохочення нападника, навіть якщо за часів Єльцина це вважалося не таким уже й великим злочином. Росія все заперечувала та діяла саморуйнівним чином, що також мало негативний вплив за кордоном, показуючи поганий приклад іншим країнам. Якби західні сили проявили твердість щодо справжнього статусу Росії та використали це як важіль впливу для заохочення прозорості й реформ, сьогодні ми всі могли б жити значно краще.

Натомість зі своїм сербським союзником у руїнах та Єльциним, який показав себе масовим убивцею, російська адміністрація та російські медіа відчайдушно намагалися знайти якийсь аспект, що врятував би їхню гідність. Тоді як росіяни на Далекому Сході та північних територіях країни тієї зими були глибоко занепокоєні тим, що їм може не вистачити їжі й пального, російський уряд активно працював над спорядженням десяти тисяч миротворців для Косова.

У своїй передовій статті у «Волл-Стрит Джорнал», написаній після подій у Косовому, я присвятив кілька слів схваленню західних лідерів за їхні рішучі дії. Закінчив же нагадуванням, що якщо вони не об’єднають свої сили заради створення більш стабільного світового порядку, Косово може стати не останнім місцем, де знадобиться така інтервенція. Адже Організація Об’єднаних Націй була створена в 1945 році саме для цементування політичного ладу, сформованого після перемоги союзників. Але дуже швидко вона стала органом компромісів, у якому супердержави могли легко ветувати будь-яку резолюцію, що суперечила інтересам їхніх підопічних. З розпадом Радянського Союзу ця система вже більше не слугувала меті міжнародного миру та стабільності.

Штучно створені компроміси ООН були вже зайвими, а часто й небезпечними. Справді, чітке дотримання резолюцій ООН президентом Бушем у 1991 році вберегло врешті Саддама Хусейна та подовжило кризу в Перській затоці на невизначений час. Залучивши Росію як арбітра (за іронією долі, посередником там був обраний Євгеній Примаков, як і в Іраку) та вимагаючи дозволу ООН на будь-яку дію Альянсу, Мілошевич намагався зіграти в ту саму гру.

Усе це ще раз потвердило, що світ потребує міжнародного механізму прийняття рішень, не обтяженого ідеологічним багажем Холодної війни. Мета ООН заморозити статус-кво між двома ядерними супердержавами застаріла. Демократія переважила, і час уже було визнати це офіційно й затвердити таку перевагу. Звинувачення Слободана Мілошевича військовим трибуналом стало чудовим першим кроком до такого нового світового порядку. Проте, як ми тепер знаємо, кілька цінних кроків буде зроблено згодом.

У своїй визначній книзі про війни в Югославії американський журналіст Девід Гелберстам написав цікаві рядки про те, що привело Мілошевича до краху, а, зрештою, і до смерті в гаазькій в’язниці у 2006 році під час трибуналу над ним за військові злочини: «Мілошевич примудрився зберегти переконання, яке мали багато тоталітарних діячів до нього. Він вірив, що якщо демократії діють повільно, це є ознакою слабкості; якщо вони багаті, то вони також загнивають. Окрім того, оскільки їхні політики та громадяни бояться сплатити ціну війни, їх можна залякати. Одного разу він сказав міністру зовнішніх справ Німеччини Йошці Фішеру таке: “Я можу пережити смерть — багато смертей, а ви — ні”».[19]

Урешті-решт його помилка була доведена, але лише після сотень тисяч загиблих, а ще мільйонів поранених і травмованих. На жаль, ми можемо додати до першого речення Гелберстама «та багатьох тоталітарних діячів після нього». Такий самий безжальний підрахунок у своїх взаєминах із вільним світом провів і Путін після його вторгнення в Грузію у 2008-му та в Україну сьогодні. Терористи всіх мастей використовують таке обґрунтування. Вони вірять, що демократичні країни — повільні багаті лякливі демократії — не здатні протистояти підривникам-самогубцям та кривавим бійням. Вони також уважають, що цінності сучасного світу водночас є і його слабкістю, і загрозою їхньому виживанню. І вони праві щодо обох цих міркувань. Наше завдання — подолати слабкості, не втрачаючи цінностей, яких так бояться вороги вільного світу.

Різновид зла, який уособлював Мілошевич, завжди важко було зрозуміти. Він був культурним, інтелігентним та вмів подати себе іншим людям так, аби полестити їм і змусити йому довіряти. За деякими даними, зовнішньополітична команда Буша-старшого була спантеличена тим, як «їхній друг» Мілошевич перетворився з добропорядного банкіра та бюрократа на вогнедишного сербського націоналіста, який обстоював політику етнічних чисток проти своїх громадян. Це підказує ключове питання цієї книги, а також нашого нинішнього світового порядку: «Монстрами народжуються чи стають?»

Я не маю наміру відкривати дебати в стилі «Природа проти виховання» про генетику психопатів або довготривалий вплив складного дитинства на особистість. Я витратив надто велику частину свого життя, ставлячи та відповідаючи на запитання про витоки мого шахового успіху, і єдиним висновком, у якому я впевнений, є те, що із самого дитинства мені пощастило знайти гру, що ідеально відповідала моїм талантам. Тому я з радістю залишу ці теорії психологам і генетикам.

Зараз мені йдеться про потенційне зло проти реалізованого зла, а також про роль суспільства в тому, щоб не дати першому стати другим. На якому етапі інші мають узяти на себе частину відповідальності за злочини вбивці? За злочини, яким вони могли б запобігти? Не в сенсі, звісно, що вбивця не несе відповідальності за свої дії. Уже й так забагато виправдань знаходять для злочинців різного штибу, неначе поняття особистої відповідальності можна виключити, коли вдається вигадати мотив. Путінське вторгнення в Україну не стає більш стерпним, якщо повірити, що він був наляканий розширенням НАТО, ніж якщо в це не вірити. Говорити українцям, що вони спровокували Путіна, відмовляючись від нього та прямуючи до Європи, — це однаково, як казати сексуально переслідуваній жінці, що вона має носити довші спідниці. Не треба плутати, хто саме є кривдником, а хто — жертвою! Якщо ми не в змозі зберігати цей баланс моралі й наші уявлення про те, що є правильним, а що — неправильним, ми стаємо надто вразливими для пропаганди.

І практичною стороною питання є попередження. Безглуздо відмовлятися від оборони лише тому, що ми будемо морально праві, якщо нас почнуть атакувати. Безумовно, треба засуджувати, переслідувати та карати порушників, але не треба полегшувати їм завдання. Гарним уроком тут є сучасна казка Орсона Веллса про скорпіона та жабу. Жаба перевозить скорпіона через річку на своїй спині, переконана його логічними аргументами, що він її не вжалить, бо інакше обоє помруть. Посеред річки скорпіон жалить жабу, і та, помираючи, питає: «Де ж логіка? У цьому немає логіки!» А скорпіон відповідає: «Я знаю, просто не зміг стриматися. Такий уже в мене характер»[20].

Практична мораль полягає в тому, що не слід довіряти скорпіонові через логіку й що ваше право не дуже допоможе вам, коли ви помрете. Іншим уроком є те, що не всі діють у спільних найкращих інтересах або навіть у своїх власних найкращих інтересах і що істинна природа може переважити логіку та інстинкт самозбереження. Я думаю про це щоразу, коли чую, як європейські дипломати говорять про бажання досягти взаємовиграшного сценарію з Путіним щодо України.

Таке ставлення варте захоплення до певної міри, і в цьому полягає саме визначення дипломатії: хоча б сказати, що вашою метою є обопільний виграш. Було б дуже добре, якби всі кризи чи конфлікти можна було закінчити взаємною вигодою або принаймні взаємним задоволенням. Але думка, що так може статися з Путіним або з ІДІЛ, ігнорує істинну природу ворога. Єдина мета Путіна — залишитися при владі, і заради цього він пішов навіть проти такої потрібної йому співпраці з вільним світом. Зараз Путіну потрібні конфлікт і ненависть, і як ви вестимете з ним переговори, не зраджуючи ваші ідеали й ваш народ? Аль-Каїда та ІДІЛ прагнуть викорінити й знищити сучасний світ прав та свобод. Як плюралістичне ліберальне суспільство зможе вести переговори з таким баченням світу до взаємної вигоди? Воно не зможе.

Коли ж логіка зосередження на взаємній вигоді постійно провалюється, це час спробувати щось іще. Ми не приречені підставляти свої спини світовим скорпіонам знову та знову, сподіваючись, що наступного разу вони нас вже точно не вжалять.

Мало хто з людей є справді скорпіоном — повним психопатом. З часу закінчення епохи монархій та імперій сходження політичною драбиною до найвищих щаблів вимагає хоча б деякої майстерності та інтуїції. (Північна Корея є одним із небагатьох сучасних винятків, але там і результат очевидний.) Основним моментом у запитанні «Народжуються чи стають?» є потенційна нагода. Слободан Мілошевич міг би просто стати ще одним партійним босом, якби революції 1989 року не дали йому шанс пошукати більшої влади шляхом роздмухування ненависті. При цьому Мілошевичу дозволили процвітати в цій ролі достатньо довго, щоб спричинити перший геноцид на теренах Європи після закінчення Другої світової війни. Його слід було силою усунути від влади в 1995 році, але йому дали ще один шанс, який він, зрозуміло, інтерпретував як слабкість своїх опонентів та через кілька років завдав удару знову.

Як я вже писав на початку цього розділу, у 1999 році в Європі палали дві війни. Обидві були громадянськими, обидві точилися переважно через етнічні та релігійні чвари й обидві бачили жахливі військові злочини та прояви терору проти цивільного населення. А ще і в Косовому, і в Чечні війна стала частиною боротьби за політичну владу в далекій від них північній столиці.

На кінець літа 1999 року із західних політичних та фінансових кіл надійшов ледь помітний оптимістичний сигнал щодо Росії. Адміністрація Клінтона та міжнародні фінансові інституції оголосили уряд прем’єр-міністра Сергія Степашина таким, із яким вони можуть «мати справу».

Скидалося на те, що Росії вдалося не лише уникнути повного економічного колапсу, якого багато хто боявся під час фінансової кризи, але й її ринок почав відновлюватися приблизно до рівнів, що передували серпню 1998-го, а міжнародні кредитори почали поступово повертатися. Але четверте звільнення уряду за менш ніж вісімнадцять місяців поклало край таким зовнішнім показникам здоров’я. Воно також довело помилковість політики Заходу щодо Росії. Помилково приймаючи зовнішні показники за справжній прогрес та покладаючи необгрунтовані сподівання на підтоптані політичні еліти, західні лідери сприяли політиці, що винагороджувала відсутність реформ, допомагала зміцнити корумповану й антидемократичну систему управління, а також, хоча й ненавмисно, карала російський народ.

Відставка Сергія Степашина навряд чи мала велике значення. Як і його попередники, уряд Степашина не зміг вирішити структурні проблеми, що не давали поновити зростання економіки та інвестиції на користь усієї країни. Єдиною справжньою його заявою про досягнення було запобігання подальшому падінню ціни рубля.

Вісім років так званих реформ зробили фантастично багатою невеличку групу еліт, тоді як величезний та потенційно вибуховий сегмент російського населення залишився зубожілим. Комунізм у Радянському Союзі зазнав краху, коли переважна більшість його громадян усвідомила, якою жахливою була ця система для їхнього добробуту. І у випадку продовження злиднів існувала реальна небезпека нового усвідомлення.

Вимога змін, що вивела мільйони радянських людей на вулиці в 1989–1991 роках, поставала на переконанні, що на Заході є більш приваблива альтернатива. Західна допомога Росії також уважалася багатьма моїми співвітчизниками імперативом. Проте ця допомога не забезпечила великого стрибка до сучасних стандартів, на який так сподівалися росіяни. Основні звинувачення, безумовно, лягли на плечі російських лідерів: і так званих реформаторів, і тих, хто відкрито орієнтувався на створення нової російської еліти з майже такою самою владою та привілеями, якими насолоджувалися її радянські попередники.

Проте Захід не зміг зрозуміти, що пересічний росіянин швидше покаже пальцем на іноземні фінансові інституції та уряди, звинувачуючи їх у тому, що багато росіян сприймали закорумповану й недієву капіталістичну систему. При цьому те, що справа була зовсім не в капіталістичній системі, до людей не доходило. Ця образа ускладнювалася тим, що Єльцин (а пізніше Путін) та інші високопосадовці постійно використовували антизахідну риторику, щоб відвести будь-яке звинувачення від самих себе. Усе це сприяло антиреформаторським настроям, що робили впровадження справжньої ринкової економічної системи ще складнішим.

Реформатори та західні держави, залучені до цих реформ, зробили велику помилку, відповідаючи на критику. Замість того, щоб відкрити Єльцину й російському суспільству правду про корупцію та реальні причини зупинки прогресу, вони намагалися вдавати, що все буде чудово. Замість прозорості та дієвих ліків, яких потребувала Росія, нас годували плацебо й казали, що ми скоро одужаємо. То була доволі знайома нам форма лікування ще з часів СРСР. І знову на перший план виходить різниця між прямотою адміністрації Рейгана та нерішучістю його наступників. Насправді не було жодної потреби йти на компроміс щодо своїх принципів заради того, щоб «мати справу» з російським режимом.

Замість розробки детального плану дій та взаємодії з російським народом, як це було під час Холодної війни, Захід лише мав справу з нашим усе більш корумпованим керівництвом, навіть ще довго після того, як стало зрозуміло, що воно не представляє народ. 1990-ті роки були вікном можливостей, коли росіяни могли отримати доступ до широкого спектра нецензурованих ЗМІ. Ми мали б слухати різні думки й брати участь у дебатах. Натомість антизахідна риторика та потоки брехні Єльцина й Путіна про те, чому реформи не працюють, не викликали в нас жодних заперечень.

Західні уряди мали б прояснити, що їхні платники податків більше не гарантуватимуть підтримку кредитів та інвестицій у Росію з боку комерційних інституцій. Гучний та чіткий сигнал із Заходу мав би полягати в тому, що Вашингтон припинив би вказувати російським можновладцям, як вони мають витрачати державні кошти. І тоді, щоб російські еліти не робили з державними коштами, — крали їх, переказували на рахунки в іноземних банках, — наприкінці вечірки їм довелося б нести відповідальність перед власним розчарованим народом. Натомість кожну «мотузку», яку Міжнародний валютний фонд, Сполучені Штати та Європейський Союз прив’язували до їхньої фінансової допомоги, російські посадовці використовували як виправдання, щоб звинуватити в усьому Захід. Публічне ж обрізання цих мотузок зміцнило б пошкоджені лінії комунікації між пересічними росіянами та вільним світом.

Були й вужчі, проте не менш важливі способи, якими Захід міг би доносити свої інтереси до російського народу. Мені доводилося мати з цим справу частіше, ніж більшості людей, тож я ставлюся до цього спокійно. Але будь-якого росіянина, який терпів погане поводження в західних посольствах під час одержання візи або незручність під час митного контролю в західних аеропортах, можна було пробачити, коли він купувався на поширювані комуністами й націоналістами розповіді про всесвітню антиросійську змову.

До розпаду радянської імперії призвела не поблажливість Заходу до радянських лідерів, а послідовна й принципова боротьба за ліберальні демократичні цінності. Підлаштування під вимоги старіючих радянських керівників ніколи не давало позитивних результатів. Справжня віддача надходила від послідовних зусиль із налагодження з росіянами контакту, таких як діяльність радіо «Вільна Європа»/«Свобода» та «Голос Америки», які багато радянських громадян уважали найбільш надійними джерелами інформації про нашу власну країну.

У серпні 1991 року, коли до влади прийшла адміністрація Бориса Єльцина, більшість росіян були готовими до партнерства з цивілізованим світом. Проте до 1999 року такі настрої зникли, що стало сумним наслідком наполегливих націоналістичних кампаній політичного керівництва Росії. Більше жодних ритуальних молитов про добрі стосунки не лунало, який би російський лідер не приходив до влади. Наприкінці 1990-х Захід мав кілька добрих нагод вплинути на феодальні чвари російських правлячих еліт. Але спочатку він мав скористатися шансом повернути собі довіру пересічних росіян, з якими, зрештою, було пов’язане майбутнє країни, а він цей шанс втратив.

Це відчуття напруженої й гострої атмосфери в Росії в серпні 1999 року підводить нас до розуміння травматичних подій вересня. З часу закінчення першої великої війни Чечні з російськими військами минуло три роки, але хаос і насильство в цьому регіоні так повністю й не припинилися. Навесні 1999-го Чечня перебувала, по суті, у стані внутрішньої ворожнечі. Більшість регіону за межами столиці Грозного контролювали польові командири, а основним джерелом прибутку було викрадення людей заради викупу. До речі, викрадення й убивство чотирьох іноземних інженерів 1998 року (трьох британських та одного з Нової Зеландії) стало топ-новиною по всьому світу. Той випадок виявився чинником позбавлення чеченського народу найменшого шансу на міжнародну симпатію, поки там кояться жахіття.

Час від часу російські політики били в барабани війни щодо потреби піти «дати чеченцям урок», і пізніше з’ясувалося, що план вторгнення розробляв іще уряд прем’єр-міністра Степашина. Але греблю прорвало лише наприкінці серпня, коли чеченський польовий командир Шаміль Басаєв завів невеличку армію, до якої входили іноземні найманці, до сусіднього Дагестану. А потім, у вересні, протягом понад дванадцяти днів у різних російських містах сталися чотири вибухи багатоквартирних житлових будинків, які вбили близько трьохсот людей. Хоча менші за розмахом теракти траплялися й раніше, ці вибухи були професійно підготовленими, майже ідентичними та відрізнялися від будь-яких, здійснених чеченцями до того чи після.

Як ви можете собі уявити, громадськість була нажахана й розлючена. Федеральна служба безпеки (ФСБ, прямий наступник КДБ) звинувачувала в усьому чеченців, а Єльцин вимагав дій. І людиною, до якої він звернувся, був не Степашин, а його наступник Володимир Путін. Раніше цей новий прем’єр-міністр працював директором ФСБ, але лише протягом року, перед своїм раптовим підвищенням якраз напередодні початку вибухів. До того у зворотному хронологічному порядку Путін був доволі маловідомим працівником адміністрації президента Єльцина, заступником голови Управління федерального майна та працівником мерії міста Санкт-Петербурга. А перед тим він служив офіцером розвідки КДБ у Східній Німеччині, поки не впала Берлінська стіна.

9 серпня 1999 року доволі маловідомий Путін стає на великий подив майже всіх головою російського уряду. Проте на цьому здивування не закінчилося. Якраз тоді Єльцин оголосив, що сподівається на Путіна як на свого наступника на президентських виборах 2000 року, а той публічно заявив, що візьме в них участь. Це одразу виокремило його порівняно з іншими чотирма прем’єр-міністрами, яких Єльцин змінив за попередні вісімнадцять місяців. На той час Росія стояла перед багатьма викликами, але головним пріоритетом нового уряду стало просування Путіна як беззаперечного майбутнього президента.

Після того події розвивалися дуже швидко. Як відомо багатьом головам держав, виграти війну або навіть просто вести її може бути чудовим способом виграти й вибори. Цей сценарій добре підходив Путіну, який був помазаником Єльцина в наступники та головою уряду. Та він був усе ще абсолютно невідомим російській громадськості, тому найкращий спосіб це виправити полягав у тому, щоб стати публічним обличчям нової війни в Чечні й почати полювання на терористів за підриви будинків. Упродовж наступних кількох місяців Єльцин практично зник із поля зору (що не так уже й дивно, ураховуючи його серйозні проблеми зі здоров’ям), а Путін раптом з’явився скрізь.

Хоча передбачали, що мішенями російського наступу в Чечні стануть бойовики, які проникли в Дагестан у серпні, кампанія з бомбардування була грандіозною та нерозбірливою. Протягом кількох тижнів сотні тисяч чеченців змушені були тікати з рідної землі. У жовтні Путін оголосив наземний наступ, і десятки тисяч російських військ посунули на Грозний. Касетні бомби й важка артилерія спричинили ще тисячі смертей серед цивільного населення та незчисленно більше біженців. Те, що мало б виглядати як антитерористична операція, перетворилося на тактику випаленої землі.

Ця кампанія в Чечні передбачувано вплинула на іншу кампанію — президентську. Заперечувати це означало б заперечувати очевидне. Попри всю її огидність, війна була популярна серед росіян, і навіть реформатори на кшталт Анатолія Чубайса гнули патріотичну лінію, підтримуючи військові зусилля. На дуже короткий момент навіть моє власне ставлення до дій уряду стало доволі схвальним.

Правда, у війні страждали невинні люди, а пізніше підтвердилися й тодішні підозри, що Росія використовувала надмірну силу та коїла військові злочини. Російська преса переважно контролювалась олігархічними прибічниками Єльцина, які також схвалили Путіна або, можна сказати, створили його, а тому вона демонструвала дуже рожеву картину розгортання подій. Російська громадськість теж купилася на офіційну версію, що за терористичними актами у вересні в Москві та Волгодонську стоять чеченці, навіть попри майже цілковиту відсутність доказів. (Детальніше про це трохи нижче.)

Але навіть знаючи те, що ми знаємо тепер, я визнаю, що підтримка росіянами своїх солдатів у Чечні не була тільки результатом промивання мізків. Багато чеченських повстанців були бандитами, які коїли злочини на російській території та чиї методи можна було назвати лише середньовічними. Їхні дії також не обмежувалися Кавказом і періодичними терактами одразу за його межами. Чеченські злочинні угрупування активно діяли по всій країні, хоча було зрозуміло, що вони ніколи б не стали такими могутніми й небезпечними, якими були, без надійних «бізнес-партнерів» у Москві. Для більшості росіян військове придушення Чечні втілювало частину їхнього прагнення покінчити з чумою корупції та злочинності в містах, де вони жили.

Щодня нужденні росіяни читали про нових мільярдерів, що з’являлися завдяки вдалим оборудкам з урядом. Не треба розуміти, як працюють речі на кшталт приватизаційних ваучерів, позик під акції та фальшивих аукціонів, щоб усвідомити величезне шахрайство. Стурбована тим, що консерватори можуть згорнути реформи, реформаторська команда Єльцина на чолі з Гайдаром та Чубайсом почала з шаленою швидкістю розпродавати державне майно за абсурдно низькими цінами. Михайло Ходорковський та Борис Березовський, які вже були двома найбагатшими й найвпливовішими олігархами в Росії, придбали тоді свої величезні енергетичні компанії «Юкос» і «Сибнефть» за менш ніж 10 відсотків від їхньої реальної вартості.

Таке санкціоноване розкрадання тривало, звісно, і за Путіна, та триває й нині. Різниця лише в тому, що в 1990-х росіяни могли знайти про це інформацію. Медіа-ресурси належали різним політичним та бізнесовим групам, і хоча преса могла бути майже жовтою, вона принаймні висвітлювала позицію багатьох сторін, тому десь посередині простежувалася правда.

Іноді мене питають, чи був прихід Путіна неминучим. На це я відповідаю, що слід почати за десять років до того, як це ім’я стало відомим. Тоді, коли Єльцин зробив Путіна своїм беззаперечним спадкоємцем, росіяни вимагали стабільності й шукали крутого хлопця, який міг би протистояти злочинцям і західним впливам, що, як їм казали, загрожують країні та їхнім пенсіям. Щоб запобігти приходу до влади Путіна або когось, схожого на нього, у 1990-ті, потрібен був зовсім інший підхід із меншим умиротворенням Єльцина та його оточення та сильнішою підтримкою демократичних інституцій.

З наближенням виборів я схилявся до того, що безликий технократ на кшталт Путіна може бути якраз тим, кого тоді потребувала Росія. Я вірив, що російський уряд має випромінювати силу й упевненість у собі, а лише потім здобувати народну підтримку, потрібну для проходження крізь болючі економічні реформи. Після років розкрадання та відтоку капіталу було все важче й важче робити із Заходу цапа-відбувайла, звинувачуючи його в тому, як погано все йде. Рейтинг підтримки Єльцина знову впав, що стало ще однією причиною, чому він та його прибічники-олігархи були готові знайти свіже обличчя для показу розчарованому народу Росії.

Вибухи житлових будинків, що налякали Росію у вересні, переконали навіть тих, хто вважав, що вона мала б дозволити Чечні піти своїм шляхом у 1991 році. У людей з’явилася думка, що чеченці заслужили на все, що потім отримали. Захоплення лікарні, підриви родичів солдатів — це були нелюдські акти, тому рукавички було скинуто. Громадськість вітала Путіна як свого нового гладіатора та насолоджувалася грубими, навіть вульгарними висловами, які він час від часу вживав, говорячи про те, що б зробив із тими, хто загрожуватиме Росії. «Ми будемо переслідувати терористів скрізь, — сказав він одного разу, — ...у туалеті спіймаємо, ми й у сортирі їх замочимо»[21].

Це було справжнім перетворенням для сіренького закулісного бюрократа, який тримався лише на поспіхом опублікованій до передвиборчої кампанії біографії, де підкреслювалося його знедолене й важке дитинство, та на репутації крутого хлопця, а не хоч якій-небудь підготовці до проведення політичних реформ. І ця безликість була не випадковою. Перевага бути безликим полягала в тому, що головний прибічник Єльцина та головний змовник Борис Березовський міг використати будь-яке обличчя, що було потрібне.

Нам довелося спостерігати, як далеко можуть зайти Єльцин, Путін та їхні прибічники, щоб гарантувати обрання Путіна, коли ввечері 22 вересня в місті Рязань міліція перешкодила тому, що мало б стати п’ятим вибухом житлового будинку за місяць. Викликані місцевим мешканцем міліціонери не встигли зловити винних, але знайшли в підвалі три наповнені білим порошком п’ятдесятикілограмові мішки з-під цукру з приєднаним до них детонатором. Проведений наступного ранку хімічний аналіз показав, що це гексоген — та сама військова вибухівка, яку використовували в усіх попередніх вибухах.

А вже ввечері 23-го Путін зробив по телебаченню заяву, у якій хвалив місцеву міліцію та пильних громадян, які запобігли катастрофі. Він також коротко зауважив щодо продовження повітряних ударів проти Грозного. Не було нічого, що могло суперечити драматичним новинам про зірваний терористичний акт у Рязані. А наступного дня сталося щось неймовірне. Директор ФСБ Микола Патрушев зробив заяву, у якій говорилося, що закладання бомби в рязанському підвалі було «навчанням» для перевірки пильності місцевих сил безпеки та мешканців! Він сказав, що там не було ніякої вибухівки, а мішки з-під цукру були справді наповнені цукром, а не гексогеном.

Ця фантастична історія знадобилася тому, що міліція й місцеве управління ФСБ у Рязані виявили та викрили надмірну участь ФСБ у спробі підриву. Адже в той вечір були відстежені підозрілі телефонні розмови зі штаб-квартирою ФСБ у Москві. Двоє заарештованих мали при собі посвідчення ФСБ і були звільнені з-під арешту за зверненням високопосадовця з Москви. Патрушев явно намагався приховати сліди діяльності своїх підлеглих, але в його історії було забагато прогалин.

Пригадаймо лише найочевиднішу суперечність, доступну на той час: якщо мішки були наповнені цукром, чому аналіз на місці показав гексоген та чому ФСБ швидко забрала мішки в Москву для подальшої перевірки, якщо вони знали, що то цукор? Поступово було зібрано достатньо доказів та нестиковок, щоб перетворити жахливу теорію змови про агентів у російському уряді, які масово вбивають людей із політичною метою, на справу, яку дуже важко спростувати, спираючись на факти. Наприклад, з’явилися дані про те, що деякі солдати з розташованої неподалік частини раніше спотикалися об мішки з-під цукру з «дивною речовиною», що виявилася гексогеном.

Колишній агент ФСБ Олександр Литвиненко на основі глибокого розслідування й аналізу цієї справи створив приголомшливу книгу «ФСБ підриває Росію». Пізніше, у 2006 році, того самого Литвиненка, який став запеклим критиком Путіна, було вбито в Лондоні рідкісною радіоактивною речовиною — полонієм-210. Незалежний слідчий ФСБ у цій справі Михайло Трепашкін був заарештований за тиждень до початку слухань та ув’язнений на чотири роки. 2000 року російська Дума двічі відхилила законопроекти про парламентське розслідування подій у Рязані. Усі докази та внутрішні документи щодо цього були потім закриті на підставі грифу таємності на сімдесят п’ять років. Хоча я й припускаю, що в більшості народжених у тоталітарній державі могла розвинутися здорова параноя, та все це здається надмірною реакцією як на три мішки цукру.

Звичайно, уряд спростовував будь-яке припущення, що вибухи були спеціальною операцією «під чужим прапором» із заподіянням шкоди самим собі, щоб посіяти в людях страх та ненависть. Щоправда, на той час ця теорія не набула великої популярності всередині Росії, адже сама думка про це була занадто жахливою. 2000 року ідея, що уряд здатен на масові вбивства своїх людей, була надто шокуючою. Але на 2002 рік 40 відсотків росіян уже вірили, що до вибухів житлових будинків були причетні сили безпеки[22]. Тоді ми мали вже більше інформації про рязанську справу та, що більш важливо, про Володимира Путіна. Підозра, що режим Путіна не має алергії на кров росіян, підтвердилася появою даних про масштаб руйнувань у Чечні, а потім і жорстоким втручанням уряду в ситуаціях із заручниками «Норд-Осту» та Беслана у 2002 та 2004 роках.

Схожа ситуація була й на Заході: хоча повідомляли про величезні невідповідності в офіційній версії подій у Рязані, ніхто просто не хотів чути правду. Це типова позиція для зручного боягузтва. Якщо ви визнаєте жахливу правду, то маєте діяти, тому простіше ігнорувати факти, прикидатися, що вони є «суперечливими», та казати, що ви «занепокоєні» цими «голослівними твердженнями». Цей фарс особливо доречний, коли ви почуваєтеся зобов’язаними удавати, що винний є вашим союзником і діє з найкращими намірами. Наприклад, європейські держави все ще не бажають визнати, що Путін оголосив війну в Україні. Навіть коли російські військові, без сумніву, збили цивільний авіалайнер над окупованою Східною Україною, представники ЄС, здається, ладні заперечувати провину Росії, як це роблять і самі росіяни. Адже, повторюся, якби вони визнали правду, то мали б діяти, а діяти ніхто не хоче.

І тому популярність Путіна продовжувала зростати. До жовтня 1999 року він уже випереджав надію опозиції Євгенія Примакова (одного з найбільш вдалих із багатьох колишніх прем’єр-міністрів Єльцина), був підтриманий Комуністичною партією та впливовим мером Москви Юрієм Лужковим. Вибори були призначені на червень, але Путіну не довелося довго чекати, перш ніж сісти в президентське крісло.

Проте спочатку були ще парламентські вибори в грудні, і на той час склалося відчуття, що росіяни вперше прийшли на виборчі дільниці так, як це робили в інших демократичних країнах: просто проголосувати за кандидатів, які найкраще уособлювали їхні погляди. Усі попередні вибори відбувалися в атмосфері кризи, особливо відчайдушна битва Єльцина за збереження влади 1996-го. Новосформований блок «Единство», зібраний урядом лише трьома місяцями раніше та схвалений Путіним, почувався цілком добре; достатньо добре, щоб завадити контролювати Думу комуністам.

Я відчував оптимізм, ґрунтований на порівняно нормальній картині виборів. У перегонах лідирували ефективні та дорогі політичні кампанії, відомі особистості й чинні члени Думи, а громадськість демонструвала здоровий консерватизм, обираючи вже знайомих чортів. Як я жартував тоді, поява агресивної телереклами й наклепів показувала, що ми, росіяни, швидко вчимося жити за американськими стандартами виборчої кампанії.

Мене непокоїло те, що Захід усе ще не показував ознак розробки тривалої стратегії щодо Росії. Збирався він поводитися з російським народом, як із дорослими людьми, здатними почути болючу правду, чи, може, західні лідери й далі говоритимуть через наші голови? Допомога й розуміння щодо Чечні були важливими, але не за рахунок примирення з антидемократичними практиками та просто-таки епічною корупцією.

Жахливі проблеми Росії не збиралися нікуди зникати за одну ніч. Як і більшість спостерігачів усередині та ззовні Росії, мене передусім хвилювали вже звичні небезпеки: корупція, неефективність і бюрократія, що ускладнювали просування вперед будь-якого уряду. Незважаючи на сподівання, що більш темні, більш ідеологічні виклики залишилися позаду, через кілька днів після виборів я натякнув на свої сумніви в статті для «Волл-Стрит Джорнал». Я писав: «Немає жодних гарантій, що націоналізм вдасться взяти під контроль і він не підніметься настільки, щоб затьмарити ліберальні реформи. Кадебістські корені пана Путіна та сильна військова підтримка можуть легко виявитися зобов’язаннями, подолати які буде надто важко»[23].

Як виявилося, я був наполовину правий за кожним пунктом. Спочатку Путін відмовився від ліберальних реформ, просто викинув їх за ворота. Після цього він лише відроджував націоналізм як політичний інструмент, коли це служило його меті. Військові більше не були таким чинником політики, як протягом тривалого часу раніше, а кадебістські корені Путіна стали якраз тим, що визначало майбутнє його самого та Росії.

Після вибухів житлових будинків, що роздмухали полум’я помсти, наступ на Чечню набрав сили. У грудні почалась облога Грозного, що тривала два місяці. Коли все було скінчено, приїжджі журналісти могли описати чеченську столицю лише як місце, що виглядало гірше за Берлін у 1945-му. Там не залишилося жодного цілого будинку, що у 2003 році дало Грозному сумнівний титул ООН «найбільш зруйнованого міста на землі»[24].

Наслідки для людей були не кращими. По всьому регіону були розсіяні біженці, які жили в просто неможливих умовах. Російські війська ув’язнювали людей без суду й слідства. Тортури й убивства полонених були звичайним явищем. За словами надзвичайно хороброї російської журналістки Анни Політковської, яка щомісяця відвідувала Чечню під час другої війни, події там були «чіткою, очевидною, неймовірною всесвітньою зрадою людських цінностей. Декларація прав людини, протримавшись трохи більш ніж півстоліття, зійшла нанівець у другу чеченську війну»[25].

Це було підтверджено, коли Європейський суд із прав людини почав видавати постанови проти російського уряду на користь окремих родин із багатьох тисяч чеченців, які зазнали тортур або й узагалі зникли після арешту.

Коли Політковська не перебувала в Чечні, документуючи особисті розповіді родин, роз’єднаних насильством і злочинами російських військових, або готуючи репортажі для «Новой газеты», вона їздила по всьому світу в пошуках активної підтримки міжнародними гуманітарними місіями, якої так і не знайшла. Після довгих років під страхом смерті в горах, переслідувань і погроз з усіх можливих напрямків Політковська була застрелена в під’їзді свого будинку в Москві 7 жовтня 2006 року, у день народження Володимира Путіна.

У травні 2000 року федеральне управління Чечнею було скасоване, коли президент Путін увів там своє пряме правління. Після призначення головою місцевого уряду Ахмата Кадирова боротьба продовжилася й продовжуватиметься у вигляді партизанських дій іще багато років. По всій країні відбуватимуться великі та малі теракти чеченських угрупувань. І навіть після того, як насильство зменшиться до «прийнятного» рівня, світ усе ще облітатимуть відлуння того, що Росія зробила в Чечні. Головним експортом Чечні стали добре треновані й озброєні радикально налаштовані бойовики й терористи.

Так, я не помилився, написавши «президент» Путін. Його інавгурація відбулася 7 травня 2000 року, за місяць до призначення дати проведення виборів. Єльцин витяг із рукава ще один сюрприз, несподівано пішовши у відставку 31 грудня 1999 року, зробивши Путіна виконувачем обов’язків президента та вимагаючи проведення виборів у тримісячний термін. Путін негайно подбав про найважливішу справу, забезпечивши безпеку й добробут Бориса Єльцина та його сім’ї. У той день, коли Путін вступив на посаду, був підписаний указ, що гарантував Єльцину та всім його родичам свободу від переслідувань. Це вказує на реальну причину вибору Єльциним свого наступника — самозбереження.