Зима наближається

9 СМІЛИВІСТЬ ХИБНОЇ НАДІЇ

Берлін є просто ідеальним місцем для американського президента, навіть іще тільки потенційного, щоб розповісти світу про свободу й спільні цінності. Виступ у цьому місті кандидата в президенти США Барака Обами 24 липня 2008 року нагадував знамениті промови там його співвітчизників Джона Ф. Кеннеді та Рональда Рейгана, що боронили межу, реальну й метафоричну, від Радянського Союзу та тиранії, яку той уособлював у Східній Європі. При цьому пан Обама не згадав, що, хоч ця межа, Берлінська стіна та сам СРСР сьогодні вже не існують, диктатури з ядерною зброєю все ще становлять доволі велику небезпеку.

Декорації для виступу Обами були підготовані кількома тижнями раніше, коли цей сенатор від штату Іллінойс забракував пропозицію свого опонента — сенатора Джона Маккейна — виключити з Великої вісімки Росію й не допустити туди Китай. Відповідь Обами мала на увазі, що просто неможливо співпрацювати з Росією й Китаєм із питань економіки та нерозповсюдження ядерної зброї й водночас обстоювати демократію й права людини.

Пізніше не лише виявилося, що це помилка, але й неодноразово було доведено протилежне. Комерційні угоди, контроль озброєнь та інші взаємовигідні проекти можна чудово реалізовувати без мовчазного схвалення диктатури.

Сенатор Обама говорив, що включення до Великої вісімки Китаю має допомогти в розробці «міжнародних правил дорожнього руху». Це є зразком тієї самої викривленої логіки, що привела до включення Китаю, Куби, Росії та Саудівської Аравії до складу Ради з прав людини ООН. Чи справді ми хочемо жити за правилами, розробленими з дозволу таких режимів?

Поки Обама говорив про важливість прийняття допомоги Росії в стримуванні ядерних амбіцій Ірану, агентство «Ройтерз» повідомило, що Тегеран купує в Кремля новітні зенітно-ракетні комплекси С-300. Якщо Захід заслужив на такий рівень співпраці, включивши Росію до Великої вісімки, важко уявити, що, на думку Обами, могло статися, якби Росію виключили. Цікаво, що сьогодні, у квітні 2015 року, про іранську ядерну програму та російські ракети С-300 на її захисті знову говорять у новинах. Викликає тривогу те, що президент Обама не здається занепокоєним цим більше, ніж кандидат Обама у 2008 році.

У Берліні він неодноразово згадував операцію «Берлінський повітряний міст» 1948-го. А в попередньому інтерв’ю казав, що хоче «повернути зовнішню політику, характерну для адміністрації Трумена з Маршаллом, Ачесоном та Кеннаном у її складі»[69]. То була дивна заява, бо президент Трумен, великий герой за моєю оцінкою, виступав проти того, щоб поступатися комуністам навіть на дюйм на всіх фронтах світу. А «Людині з Міссурі», як його називали, доводилося мати справу із самим Йосипом Сталіним, який не приховував свого прагнення до світового панування. При цьому Трумен урятував не лише Західний Берлін. Дякувати йому мають також Південна Корея, Тайвань та вся Західна Європа. (У світлі поточних подій варто відзначити, що Трумен також змусив Сталіна покласти край радянській окупації Ірану в 1946 році.) Тільки порівняйте цю тверду лінію з позицією радників передвиборчої кампанії Обами Мадлен Олбрайт і Вільяма Перрі, держсекретаря й міністра оборони часів Білла Клінтона, які теж розкритикували пропозицію Маккейна відповісти на порушення прав людини рішучими діями, а не порожніми балачками.

Окрім того, у своїй берлінській промові Обама висунув питання, чи обстоюватиме Захід «права дисидента в Бірмі, блогера в Ірані чи виборця в Зімбабве». Звучить, звичайно, добре, але як щодо політв’язня в Китаї та засудженого нещодавно блогера в Росії? Адже як Мугабе, так і Медведєв стали президентами в результаті кричуще сфальсифікованих виборів. Лицемірство засудження слабких диктатур за одночасного вітання сильних підриває довіру до Америки та Європи, а також нівелює будь-які їхні претензії на світове лідерство. Фактично схоже на те, що воно заохочує менших диктаторів плекати більші амбіції. Лідери стають великими, лише беручись за великі виклики. Ті з нас, хто жив за «залізною завісою», були вдячні Рональдові Рейгану за те, що в 1987 році він приїхав до Берліна не засуджувати відсутність свободи, скажімо, в Анголі.

Окрім позиції щодо Іраку, виглядало так, неначе «кандидат змін» Обама збирається увічнити деструктивні подвійні стандарти адміністрації Буша-молодшого. Тим часом консервативний Джон Маккейн виявився не таким уже й старомодним, зауваживши, що зламані речі слід намагатися полагодити. Надання Росії й Китаю свободи розпоряджатися правами людини задля продовження з ними переговорів призвело до збільшення постачань зброї і ядерних технологій Ірану, появи атомної бомби в Північної Кореї та втручання обох цих держав у розв’язання конфліктів у Дарфурі й Зімбабве. Чи сталися б усі ці події в будь-якому разі, якби Сполучені Штати Америки та Європа пригрозили суттєвими діями у відповідь? Цього ми не можемо знати, але Маккейн принаймні хотів це з’ясувати.

2008 року Кремлем та Усекитайськими зборами народних представників керували вже не комуністичні ідеологи, а шахраї-капіталісти й націоналісти, які залишаються при владі й досі. Вони не становили такої великої загрози, яка стояла перед президентами Труменом, Кеннеді та Рейганом. І все одно Обама все ще не бажав конфронтації з ворогами демократії заради захисту цінностей, які він так переконливо обстоював у своїх промовах. Холодна війна скінчилася, а демократія стала світовим стандартом не тому, що західні лідери захищали свої цінності, а тому, що активно їх просували.

11 вересня 1858 року інший політик з Іллінойсу, що збирався стати президентом США, Авраам Лінкольн проголосив: «Наш захист полягає в збереженні того духу, який високо цінує свободу як спадщину всіх людей в усіх краях, скрізь»[70]. Не там, де це зручно. Не в країнах, де немає великих запасів нафти й газу, а також ядерної зброї. Скрізь.

Найбільші оплески в Берліні прозвучали після слів Обами, що за його президентства більше не буде односторонності й військового авантюризму доби президента Буша-молодшого. До того моменту ніхто з членів виборчої команди Обами не сумнівався, що він вміє виголошувати добрі промови. Але реакція берлінської аудиторії та електорату США засвідчила, що то був також вдалий виступ проти політики Буша. 2008 року американці й решта світу були виснажені після двох довгих військових кампаній в Афганістані та Іраку, у яких не було чітких цілей або видимих фінішних рисок.

Чесно кажучи, Обама був чудовим представником своїх виборців. Навіть найбільші прибічники «Програми свободи» Буша розуміли, що їхні інтереси сильно страждають від непередбачених витрат і занадто тривалих війн в Афганістані та Іраку, а також безкінечних операцій із розбудови країни й систем безпеки. Америка втрачала людський і фінансовий капітал, але важливішим було те, що вона втрачала свій політичний вплив.

Поглиблення конфлікту в Іраку відволікало єдину світову супердержаву від її більш масштабних цілей, а також послаблювало Сполучені Штати в політичному й військовому плані. Керівництву Конгресу США загрожувала та сама помилка: нездатність побачити в Іраку лише одну складову пазла, а тому треба вже було повернутися до засад стратегічного планування.

Тридцять років гри в шахи прищепили мені розуміння того, що ніколи не слід утрачати з виду загальну картину. Якщо приділяти забагато уваги одній ділянці дошки, можна швидко дійти краху всієї позиції. Америка та її союзники були так зосереджені на Іраку, що здавали одну територію за іншою по всій мапі світу. Північна Корея отримала атомну бомбу, у Латинській Америці почалася гонка озброєнь, а нафтові диктатури Росії, Венесуели та Ірану насолоджувалися надзвичайним злетом цін на нафту. До 2006 року навіть примарні цілі президента Буша щодо амбітної війни з терором були витіснені кризою в Багдаді.

Час уже було визнати провал американської зовнішньої політики після 11 вересня. Попереджувальні удари й повалення диктаторських режимів могли бути добрим або не дуже добрим планом, але принаймні то був план. Якщо ви атакуєте Ірак, то маєте бути готові вдарити також по Ірану й Сирії. Непослідовність є стратегічною помилкою, яку майже завжди неможливо виправити. А Сполучені Штати лише спостерігали за громадянською війною, водночас безпорадно йдучи на поступки в іншому місці. Ця лиховісна ситуація була наслідком єдиної речі, гіршої за провальну стратегію, — нездатності публічно визнати або прийняти для себе, що стратегія провальна.

Не минуло й чотири роки після військової операції в Іраку в березні 2003-го, як Північна Корея провела випробування ядерної зброї. Іран відкрито вихвалявся своєю програмою збагачення урану, одночасно підживлюючи грошима терористичні рухи Хесбола та ХАМАС. В Афганістані підіймав голову відроджений Талібан. Майже непомітно раєм для Аль-Каїди стала Сомалі. Найгірше, що Америка зазнала невдачі у своїй головній місії, яка була покликана не допустити всіх цих подій: підвищенні безпеки своїх громадян.

Як це часто буває, початок такої широкомасштабної катастрофи було покладено одним справжнім успіхом Заходу. Атаки на Талібан і Аль-Каїду в Афганістані так успішно досягли своєї первинної мети вдарити по спонсорах цих організацій, що Сполучені Штати та їхні союзники не змогли зрозуміти, чому так сталося. А річ у тому, що від атаки на Афганістан виграли майже всі гравці на світовій арені. Удар по Талібану втішив Іран. Росії й Китаю ніколи не подобався релігійний екстремізм поблизу їхніх кордонів. Індія була просто щаслива побачити, що США розпочали прямий наступ на мусульманських терористів.

Лише Пакистан відчув на собі некомфортний тиск, хоч навіть там президент Мушарраф примудрився достатньо добре підігравати обом сторонам, аби бути важливим союзником для Заходу, тоді як терористи й зброя вільно перетинали його кордони. Таким чином, він зміцнив свої позиції як останньої лінії оборони проти екстремістів, щоб отримати прощення за диктатуру. Подібний трюк використали багато арабських автократів.

Тут усе збігалося. Світ співчував Сполученим Штатам після 11 вересня, а так звані «погані хлопці» були однозначно поганими, причому всі знали, де саме вони були. Як показали подальші події, жорстокі терористичні атаки іноді дають рідкісну можливість набрати додаткові бали на світовій арені.

Проте союзники у війні з терором стали жертвою того, що я називаю тяжінням минулого успіху. Очевидно, треба вчитися на своїх поразках, але надто часто ми неспроможні оцінити причини свого успіху й сприймаємо їх за належне. США напали на Ірак, не оцінивши, що розв’язати післявоєнні завдання буде значно складніше, особливо через дедалі більш вороже ставлення світу до американської військової авантюри. Те, що можна було зробити порівняно легко в 1991–1992 роках, через дванадцять років стало значно складнішим, бо не мало загальносвітової підтримки.

Це є уроком щодо ініціативи. У шахістів є приказка, що якщо ти маєш можливість і не атакуєш, то суперник вдасться до контратаки, і при тому сильної. Після розпаду СРСР вільний світ мав величезну перевагу в усіх можливих напрямках, особливо психологічному. Якби «Програма свободи» Джорджа Буша-молодшого існувала з 1992 до 1999 року, поки погані хлопці були в сум’ятті, це мало б просто чудовий позитивний ефект.

До 2008 року обіцянки Обами повернути війська й тримати їх удома, говорили американцям (в усякому разі більшості) те, що вони хотіли почути. Це, звичайно, є лише малою частиною обов’язків президента, але в наші дні це насправді стало єдиною важливою складовою його роботи.

Поза всякими сумнівами, обрання Барака Обами новим президентом Сполучених Штатів мало реальний вплив на сприйняття Америки багатьма людьми в решті світу. Адже Обама уособлював нове покоління лідерів, причому говорив та виглядав зовсім несхоже на його попередників.

У Росії найбільшу увагу привернула зовнішність Обами — уперше в історії головою великої світової держави (не лише Америки) став чорношкірий. Його перемога позначила кінець уявлення про США, усе ще притаманного багатьом людям у Росії, яке часто використовували радянські фахівці з «якщодотизму», коли їх звинувачували в репресіях. Аргумент «А у вас негрів б’ють!» більше не працював. Раніше майже всім було відомо, і не лише в Росії, що «в Америці багаті білі та євреї експлуатують бідних чорних та латиносів». Аж раптом усі неначе побачили, що земля є беззаперечно круглою.

Вікно можливостей, яке мав Обама, щоб скористатися цікавістю й доброю волею світу, було дуже маленьким. Кризи ж, з якими ми зіштовхнулися у 2008 році, були надто великими, щоб дати новому президентові багато часу на славу.

Іншою перевагою Обами було те, що він просто не Джордж Буш, який іноді вдало, а іноді ні символізував усі проблеми Америки, американців і американський вплив у світі. З постаттю Буша був пов’язаний цілий букет американських стереотипів, які більшість світу ненавиділа: багатий, поганий оратор, не цікавиться світом, занадто релігійний і необачний. Обама ж зруйнував ці стереотипи, але, як я написав наступного дня після його перемоги над Маккейном, «якщо він не зможе підкріпити свою натхненну риторику рішучими діями, усі образи світу на Буша скоро ляжуть на ґанок Обами»[71].

Окрім розв’язання таких важливих проблем, як фінансова криза, Ірак, Іран та Афганістан, новий президент іще мав знайти час і сміливість налагодити відносини з великою ядерною автократією, яка контролювала більшість світових запасів нафти й газу. У своїй статті я просив нового президента «дати зрозуміти, що він не вважає народ Росії ворогом Сполучених Штатів». Як і в більшості авторитарних держав, путінський режим не представляє інтереси більшості її громадян. (Якби представляв, йому не потрібен був би авторитаризм, щоб залишатися при владі.) Адже кремлівська пропаганда робила все можливе, щоб виставити Америку супротивником Росії. Із самого початку своєї каденції Обама мав можливість завдати удару по цьому іміджу, виступивши проти диктаторського лідера Росії й знайшовши точки дотику з людьми, яких Путін пригноблював.

Звісно, були складнощі щодо того, як Обама спілкуватиметься з офіційним президентом Росії Дмитром Медведєвим і справжнім лідером Росії Володимиром Путіним. Але головний вибір був доволі простим. Обама міг поводитися з ними як із рівними йому демократичними лідерами або бути чесним. Він міг черпати силу з того факту, що за нього проголосували близько 70 мільйонів людей, тоді як Медведєву був потрібен лише один голос — Путіна. Якби Обама чітко та відкрито затаврував ганьбою путінську диктатуру із самого початку, він допоміг би принести сподівання й зміни зовсім іншим виборцям — 140 мільйонам росіян.

Перша міжнародна криза, на яку довелося реагувати Обамі, насправді трапилася за кілька місяців до виборів, коли російські та проросійськи налаштовані сили в неспокійному грузинському регіоні Південна Осетія досягли нарешті успіху в провокуванні військового конфлікту з Грузією. Підготувавшись до цього моменту протягом тривалого часу, російські бойові кораблі заблокували грузинські порти, а російські війська швидко увійшли на територію Грузії й окупували кілька міст. Це навіть близько не відповідало заяві Кремля, що вони проводять лише операцію з примусу до миру, і скидалося на те, що російські війська можуть дійти до самої грузинської столиці Тбілісі.

Початкова реакція на це насильство кандидатів у президенти США 8 серпня 2008 року продемонструвала різницю між ними максимально чітко. Обама засудив насильство й закликав не форсувати подій: «Настав час для Грузії та Росії проявити стриманість». А от що сказав Маккейн: «Росії слід негайно й безумовно припинити свою військову операцію та вивести всі війська із суверенної грузинської території». Лише коли ЗМІ буквально випали в осад від його невпевнених зауважень і з’явилися додаткові докази російської агресії, Обама нашвидкуруч зробив іншу заяву, удосконаливши свою риторику й засудивши «агресивні дії» Росії[72].

Різниця між позиціями кандидатів була приголомшлива, і вона лише поглиблювалася. Журнал «Політико» 9 серпня писав: «Заява Обами ставить його в один ряд із Білим Домом, Європейським Союзом, НАТО та низкою європейських держав, тоді як перша заява Маккейна <...> ще тісніше ставить його в один ряд із моральною чистотою й американською винятковістю, заданими першою каденцією президента Буша»[73].

Уже через два дні стало зрозуміло, що моральна чистота Маккейна була правильною, тоді як позиція Обами була помилковою, у який би «ряд» з іншими вона його не ставила. Путін також робив подібні заяви, закликаючи сторони проявити стриманість і припинити бойові дії, тоді як його власні війська все далі просувалися територією Грузії та забезпечували прикриття його південноосетинським союзникам для виселення етнічних грузинів із цього регіону. 11 серпня 2008 року обидва кандидати зробили довші заяви. Обама, по суті, визнавав, що минулого разу був неправий, хоча дружні до нього ЗМІ подали це в інший спосіб. І навіть попри те, що він поклав провину за ескалацію конфлікту на Путіна, його висновок був не про те, якою має бути роль Америки, а про роль Росії: «Зрозумійте мене правильно: ми шукаємо майбутнього, де будуть кооперація та взаємодія з російським керівництвом і дружба з російським народом. Ми хочемо, щоб Росія відігравала її правдиву роль як велика країна, але до цієї ролі додається відповідальність, щоб діяти, як сила прогресу в цьому новому столітті, а не регресу до конфліктів минулого. Ось чому Сполучені Штати й міжнародна спільнота повинні голосно виступити проти цієї агресії, а також за мир і безпеку».

Приголомшливо. І пам’ятайте, це була більш жорстка заява, яку він зробив після критики за м’якість щодо Росії протягом двох днів. Російська «правдива роль як великої країни»? Тоді як Обама на Гавайях розповідав про кадебіста-диктатора в ролі сили прогресу, Путін гнав танки через кордон європейської країни.

Що ж до Джона Маккейна, то він уже тривалий час був великим прихильником переходу Грузії до західного типу демократії, починаючи ще з Революції троянд у 2003 році та обрання президентом реформатора з американською освітою Михеїла Саакашвілі. Висуванець від Республіканської партії не добирав слів у своїй більш різкій заяві від 11 серпня, вітаючи можливість застосувати свій авторитет у зовнішній політиці та скористатися цим конфліктом, щоб показати наївність примирливого підходу Обами до зовнішньої політики. Маккейн провів чудову роботу, включивши Грузію до загальної картини й показавши, чому Сполученим Штатам слід потурбуватися про цю невелику кавказьку країну: «Значення дій Росії виходить за межі загрози територіальній цілісності та незалежності демократичної Грузії. Росія використовує насильство проти Грузії з метою відлякування інших сусідів, таких як Україна, від вибору асоціації із Заходом та дотримання західних політичних і економічних стандартів. По суті, доля Грузії має стати об’єктом глибокого занепокоєння американців і всіх людей, які вітають кінець розділеної Європи та незалежність колишніх радянських республік».[74]

Маккейн також правильно діагностував російське вторгнення як наслідок нерішучості Заходу: «Рішення НАТО відкласти План дій щодо членства для Грузії, мабуть, було сприйняте Росією як зелене світло для нападу на Грузію, і я дуже раджу нашим партнерам переглянути це рішення». Закінчив же Маккейн свою заяву теж доволі потужно: «Ми повинні нагадати керівництву Росії, що переваги, якими воно насолоджується як частина цивілізованого світу, вимагають поважати цінності, стабільність і мир у всьому світі. Світова історія часто твориться у віддалених, маловідомих країнах. Сьогодні вона твориться в Грузії. І провідні держави світу відповідальні за те, щоб забезпечити продовження історії як літопис прогресу людства в бік поваги до цінностей та безпеки вільних людей».

Чи можуть після цих заяв бути якісь сумніви, що сьогодні світ був би більш безпечним і більш демократичним місцем, якби трьома місяцями пізніше президентом США обрали Джона Маккейна? Або сумніви, що очевидна нерішучість Обами заохотила напад Путіна на Україну? Звичайно, напевно ми цього знати не можемо, але я міг би побитися об заклад, що в паралельній реальності, де президентом є Маккейн, Путін не нападає на Україну. У Сполучених Штатах Маккейна часто зображують розпалювачем війни, але заклики до дружби аж ніяк не стримують людей на кшталт Володимира Путіна; навпаки, вони їх лише заохочують. Це трагедія, що сьогодні тисячі українців, а також багато росіян страждають лише тому, що адміністрація Обами не зуміла засвоїти цей простий урок.

Обама також провалив своє перше випробування на посаді президента. Це сталося в червні 2009 року, коли громадяни Ісламської Республіки Іран піднялися на протест, учасники Зеленої революції ризикували життями, щоб захистити свої голоси на виборах. То був надзвичайно цікавий момент. Путін та інші члени «осі автократів» пильно стежили за подіями в Ірані й реакцією Заходу. Вони хотіли знати, чи буде хоч якесь серйозне покарання за застосування сили з людськими жертвами проти мирних протестувальників. На диво, європейські лідери проявили незвичну рішучість і жорстко засудили дії іранського режиму, тоді як перша реакція з іншого боку Атлантики не надто надихала.

Лише у своїй другій заяві, через тиждень після початку іранського повстання, президент Обама таки усвідомив, що важливо закликати до справедливості й відмови від насильницьких методів, хоч усе ж безпосередньо не висловив підтримку тисячам іранців, які ризикували своїми життями, аби захистити ці ідеали. Я розумію небажання Обами давати іранському режиму можливість «замазати» протестувальників пензлем американської підтримки. Але чи не міг цей лідер країни вільного світу знайти щось більш загрозливе, ніж «ведення спостереження», коли було очевидно, що аятолла Хомейні й Махмуд Ахмадінеджад можуть навіть не звернути уваги на те, хто там за чим спостерігає?

Серед інших надмірну обережність Обами виправдовували на каналі «Сі-еН-еН» сенатор Річард Лугар та експерт із міжнародних відносин Фарід Закарія. Останній навіть порівняв цю ситуацію з тим, як у 1989 році Джордж Буш-старший невпевнено реагував на близький розпад СРСР і його вплив на Східну Європу. Але коли це диктатура використовувала насильство у відповідь на публічні коментарі іноземного лідера? Диктатори роблять свої розрахунки, виходячи з можливих проявів сили та їхніх наслідків, а не світських балачок політиків. Президент США Ейзенгауер нічого не сказав у 1956 році, і це явно не стримало радянські танки, що входили до Будапешта. Мало також було сказано в 1968-му, і жорстоке придушення радянськими військами спротиву в Чехословаччині продовжило свій кривавий хід. Що б там не сказав Обама або будь-хто інший, іранський режим використав би всі сили, які мав у своєму розпорядженні, щоб утриматися при владі.

7 липня 2009 року Обама виступив із промовою в Російській економічній школі в Москві. То була, звичайно, дуже гарна промова. Окрім його природних талантів у сфері економіки, Обама мав у своїй команді кількох експертів із Росії, зокрема майбутнього посла в цій країні Майкла Макфола, якого я знав уже кілька років і поважав за його підтримку кольорових революцій.

Промова Обами була сильною й подавала чіткий сигнал. Після того як він зустрівся зі мною та іншими опозиційними лідерами, я сказав на прес-конференції, що ця промова була «меншим за те, чого ми хотіли, але більшим за те, чого ми очікували». Обама постійно підкреслював, що важливі відносини між Америкою й Росією будуються для людей, а не їхніх режимів, на що я й сподівався. Замість того, щоб вести справи лише з офіційними представниками Кремля, він відкрив прямі лінії комунікації.

В ідеалі він міг би, звичайно, назвати імена. Обама зробив декілька гучних заяв про провал тоталітаризму та вказав, що розв’язанням проблеми є демократія. Фактично зроблені заяви стосовно путінської Росії були потужнішими за все, що ми чули від двох попередніх адміністрацій. Проте він уникав критики діяльності Путіна й Медведєва, будівничих та очільників російської диктаторської системи. Безумовно, як їхній гість у Росії, Обама навряд чи мав право образити господарів, але зауваження про антидемократичні тенденції попередніх дев’яти років могли б бути дуже доречними. Не згадав Обама й Михайла Ходорковського, чиє ув’язнення Путіним і продовження утримання у в’язниці Медведєвим уособлювало все, що критикував Обама стосовно авторитарних держав.

Але Обама все ж не здавався, чим вразив мене та, схоже, здивував Путіна, який, мабуть, очікував, що молодий новий американський президент буде поступливим, щоб після повернення додому повідомити про великий успіх у відносинах із Росією. Обама також здивував кількох республіканців у Сполучених Штатах. Перед початком його поїздки кілька консервативних членів цієї партії написали йому відкритого листа з рекомендаціями: не пов’язувати протиракетну оборону зі скороченням ядерного озброєння, захищати права України та Грузії, а також зустрітися з опозицією. Так от, можу підтвердити, що Обама виконав усі ці рекомендації.

У моєму зверненні до Обами під час нашої зустрічі я підкреслив, що всі здогадки про структуру влади російського керівництва на той час були жахливим марнуванням часу. Важливо було тільки те, що вона є якою завгодно, але не демократичною.

Далі я продовжив: «Російська Конституція говорить про три гілки влади. На жаль, усі три тепер містяться в стінах кабінету пана Путіна. Щодо всіх балачок президента Медведєва про лібералізацію, то можу лише сказати, що вони нічого не варті. Торік ми не побачили жодних значних змін, які б указували на новий політичний курс».

Наче у зворотному дзеркальному відображенні традиції спілкування Рейгана з радянським керівництвом, наприкінці зустрічі я передав американському президентові перелік російських жертв переслідування державою. Утім, я не мав жодних ілюзій щодо того, що Обама колись покладе його на стіл Путіна.

Промова Обами була чудовою, але після неї росіяни дуже скоро відчули розчарування, і це відчуття невдовзі розділили з ними багато американців. Гучні слова про демократію й спільні цінності вилилися лише в бюрократичну плутанину, що супроводжувала повну помилок зустріч держсекретаря Гілларі Клінтон із російським міністром зовнішніх справ Сергієм Лавровим на початку року. Саме тоді йому була вручена ганебна «кнопка перезавантаження» американо-російських відносин.

Наведу лише один приклад. 27 січня 2010 року у Вашингтоні відбулася перша зустріч Робочої групи з питань громадянського суспільства Двосторонньої американо-російської президентської комісії. Звучить поважно, чи не так? Співголовою групи став високопосадовець російської адміністрації Владислав Сурков. І це незважаючи на лист протесту, підписаний сімдесят одним членом Конгресу США, у якому йшлося, що Сурков був «одним із натхненників авторитарного курсу Росії». Той лист також переконував президента Обаму бойкотувати зустрічі, допоки Сурков не буде замінений хоча б кимось, хто не присвятив усю свою кар’єру активному знищенню того самого громадянського суспільства, сприяти якому була покликана ця робоча група.

Іншою потенційно проблемною частиною тієї зустрічі була презентація голови організації «Трансперенсі Інтернешнл» — антикорупційної організації, яка у своєму останньому переліку поставила Росію на 146 місце зі 180 перерахованих держав, між Кенією й Сьєрра-Леоне, та значно нижче за всі провідні промислові держави світу. Але Сурков і йому подібні в Кремлі не відчували жодної ніяковості. Можливо, навіть навпаки: вони сприйняли цей рейтинг як форму визнання того, наскільки їм удалося збити Росію зі шляху законності під владою Володимира Путіна.

Те, що ця неефективна робоча група взагалі була створена, показало, що адміністрація Обами ставила форму вище за зміст. Липнева промова Обами в Росії пробудила надію, що його адміністрація зверне увагу на жорстокість Кремля всередині країни й різні порушення за кордоном та спробує налагодити контакт із поневоленим народом Росії, а не з її репресивним керівництвом. Але замість ліній на піску ми отримали слова в повітрі з десятками подібних комісій, створених за ініціативою американського президента, кожна з яких була ще більш жалюгідною й більш недієздатною за попередню. Зокрема, ця комісія з громадянського суспільства викликала лише обурення.

Путінські функціонери залюбки проводили свій час у світових столицях, де з ними поводились як із рівними, а не сварили за фальсифікацію виборів і не соромили за вростання переліку вбитих російських опозиційних діячів. Але чому Сполучені Штати надавали таким людям кредит довіри й легітимності, сідаючи з ними за стіл переговорів?

Тим часом лише на тиждень раніше консультативна група, яку створив російський президент Дмитро Медведєв, підготувала документ, повний грандіозних лібералізаційних ідей. Голова правління Інституту сучасного розвитку Ігор Юрґенс потім визнав в інтерв’ю, що однаково «Путін зробить, як захоче», та що «вільні вибори сьогодні в Росії неможливі, бо російське населення є політично безграмотним, пасивним і не любить демократію».

Його висновок відповідно був таким: «Пан Путін і пан Медведєв мають вирішити»[75], кому бути президентом! Отаким був план Суркова для «стійкого громадянського суспільства»: просто-таки Піночет із юридичним ступенем.

Ці безглузді комісії лише продемонстрували, що адміністрація Обами долучилася до кампанії, покликаної запевнити людей, що проблеми можуть розв’язатися, причому якось самі по собі, без активних дій та рішучих кроків. Ця установка домінуватиме в усій його зовнішній політиці. Звісно, робити те, що необхідно, може бути справою невдячною, а казати правду не завжди добре для рейтингу. Але нехай обіцянки дають кандидати. Лідери повинні свої обіцянки виконувати.

Америка може бути єдиною супердержавою світу, але оскільки ми часто чуємо, що Росія є проблемою Європи, перевірмо, що робили європейські лідери, поки Обама був зайнятий відступом по всіх фронтах. На початку 2011 року мені запропонували написати для одного європейського видання есе на тему «Росія в Європі: партнери чи суперники?». Я майже подумав, що вони жартують, але це був гарний приклад самооманливого й саморуйнівного стану свідомості, що охопив Європу тоді, коли вона стикнулася з Росією.

У серпні 2008 року російські танки перетнули міжнародний кордон Грузії, змусивши застигнути всю Європу, особливо колишні держави Радянського блоку. Лише за місяць до того Росія пригрозила «військово-технічною відповіддю» Польщі й Чехії включно з націлюванням ядерної зброї, коли було анонсовано план протиракетної оборони США. У січні 2009-го Росія перекрила постачання природного газу сотням тисяч людей у половині країн Європи. Ведмідь прокинувся, і він був голодним.

З огляду лише на ці зовсім нещодавні події питання, яке запропонували видавці для назви есе, здавалось абсурдним. Адже партнером зазвичай називається той, хто має спільні з вами інтереси, якщо не справжні дружні чи близькі взаємини, хто розділяє ваші успіхи й ваші труднощі. Натомість режим Путіна, який керував у Кремлі, — та продовжує це робити й досі, можете навіть не сумніватися, — понад десятиліття займав різко ворожу позицію щодо Європи й решти західного світу. Проте до 2011 року найефективнішою зброєю Кремля були банки, а не танки. Грошові потоки з Росії загрожували завоюванням Європи більше, ніж найстрашніші агресори XX століття.

І переважно весь цей час більшість європейських лідерів вдавали, що вони можуть робити з Росією бізнес, водночас нерішуче протестуючи проти нищення Путіним крихких демократичних інституцій і тотального порушення прав людини. Інші ж просто випромінювали лицемірство та вітали «сильного» й «популярного» Путіна, сподіваючись укласти більш вигідні контракти. Ця фаустівська угода збагачувала невеличке коло еліт Європи та Росії, поки Путін поступово перетворював Росію на кадебістсько-поліцейську державу.

А потім початок Арабської весни наприкінці 2010 року приніс Путіну ще більше гарних новин на багатьох фронтах. Перше й найочевидніше: підвищення цін на нафту завжди є головним пріоритетом Кремля. Роки сподівань на військовий удар Ізраїлю по Ірану, що піднесе ціну на нафту до 200 доларів за барель, дозволили доволі тихо порадіти початку повстань, які, на думку Путіна, мали б досягти тієї самої цінової мети. Утримання під час голосування Ради Безпеки ООН щодо військових дій у Лівії, може, і не відповідало російським інтересам, зате грошовим інтересам правлячої в Росії хунти відповідало дуже добре.

Іншою доброю новиною для Кремля стала слабка реакція Заходу, коли в березні 2011 року Саудівська Аравія послала війська до Бахрейну, щоб допомогти придушити там повстання. Неозброєних протестувальників розстрілювали майже впритул, і це відбувалося лише через кілька днів після зустрічі міністра оборони США Роберта Ґейтса з монархом Бахрейну. Урешті-решт Сполучені Штати засудили насильство, а держсекретар Гілларі Клінтон ввічливо попросила країни Перської затоки, які США озброює й підтримує, «проявити стриманість» щодо фізичного знищення мирних протестувальників.

Європейський парламент повівся трохи краще, засудивши жорстокі репресії проти демонстрантів, але зробив це в непідкріпленій законом резолюції, яка не містила жодного натяку на санкції або якісь інші дії. Путін уже давно гадав, як далеко може зайти в переслідуванні внутрішньої опозиції, не отримуючи сильного удару у відповідь. Однак у 2011 році він зрозумів, що межі взагалі немає та що використання бойових набоїв проти російських протестувальників цілком можливе.

Утручання Заходу в громадянську війну в Лівії стало також певним уроком для інших жорстоких режимів. Ірану воно сказало: «Не барись!» Адже Каддафі багато років тому публічно відмовився від своїх ядерних амбіцій, чим заслужив неабияке схвалення всього світу. Тим часом Кім Чен Ір міг убивати тисячі людей, робити все, що хотів, але був недоторканним, бо північні корейці проігнорували всі закиди решти світу про неприйнятність таких дій і провели кілька випробувань ядерної зброї.

У відомому романі Джона Ле Карре «Лудильник, кравець, солдат і шпигун» головний шпигун Джордж Смайлі попереджає агента щодо угод із КДБ: «Єдина проблема виникає, коли раптом виявляється, що ти тягаєш Полякову коштовності королівської корони, а взамін отримуєш російське сміття». Коштовностями корони Заходу є демократія, права людини та прозорість. Підлещуючись до Путіна, Європа проміняла ці священні колись речі на сміття нафти, газу й усього іншого — від автівок і футбольних команд до курчат.

Я просто чую, як так звані прагматики кажуть: «Але стривайте, нафта й газ навряд чи є сміттям, та й у будь-якому разі чи не є економічна взаємодія найкращим способом підвищити рівень життя в Росії, а згодом і стан її політики?» Така думка доводила свою помилковість уже безліч разів. Сьогодні стає очевидним, що прихильники використовують її лише як спосіб не визнавати відсутність у них сміливості протистояти агресорові. Тим не менш дозвольте мені розвінчати цю думку ще раз.

По-перше, хоча в ході суперечок щодо газових контрактів Кремль і показав готовність заморозити невинних людей на смерть, європейські споживачі потрібні Росії не менше, ніж нафта й газ Європі. Трубопроводи вже прокладені й не можуть змінити свій напрямок. Головний альтернативний клієнт Китай уже уклав дуже вигідні для себе довготривалі угоди на постачання дешевих російських енергоресурсів, тому продавати все тільки йому й близько не так вигідно, як Європі. Путін і його наближені розуміють, що часу на те, щоб максимально набити кишені грошима, у них небагато. Вони не збираються ризикувати своїми дорогоцінними грошовими потоками, ураховуючи, що зараз їм не доводиться особливо турбуватися, бо європейські лідери переважно капітулюють.

Що ж до другого аргументу, то сама фраза «економічна взаємодія» на сьогодні має лишати гіркий присмак у роті будь-кого, хто щиро зацікавлений в обстоюванні прав людини. Після того, як ціни на нафту злетіли до небес, а промисловість була консолідована в руках поплічників Путіна, російські еліти суттєво збагатилися. Лідери автократичних країн погоджуються з перевагами взаємодії лише тому, що це потрібно для уникнення масових соціальних заворушень. Коли ж диктатори справді вкладають гроші, які вони не вкрали з бюджету країни, ті йдуть на органи безпеки й пропагандистську машину, а не на лібералізацію громадянського суспільства.

Насправді ефект економічної взаємодії був зворотнім до того, який захищали її прихильники. Зокрема, наслідком став експорт корупції з Росії до її «партнерів» у вільному світі. Окрім того, нафтові гроші зробили чималу роботу за кордоном, купуючи Росії повагу, де її не можна було заслужити. Для улюбленого Путіним Сочі були куплені Зимові Олімпійські ігри. Причому жахіття, влаштоване службами безпеки, та екологічна катастрофа від такої події в невеличкому курортному місті серед субтропіків Кавказу якось уникли орлиного погляду оцінної команди Міжнародного олімпійського комітету. Потім до путінського переліку покупок додався ще Чемпіонат світу з футболу, хоча тут важко сказати, чия сторона виявилася більш корумпованою — Кремля чи ФІФА.

Я не випадково вживав у восьмому розділі слово «мафія». Адже це більш точне визначення путінського режиму, ніж традиційні політичні терміни. Бос мафії — це людина, яка може забезпечувати захист, укладати угоди з представниками влади й підтримувати грошові потоки. У цій схемі Європа та Америка є представниками влади, єдиними, які здатні протистояти мафії. Але бос, Путін, тримає їх у своїй кишені, і поки грошові потоки не зупиняться, він лишатиметься на своєму місці.

Навряд чи варто згадувати спробу деяких людей на Заході відновити стару забавку під назвою «Кремлелогія», будуючи здогадки щодо розподілу влади між Медведєвим і Путіним. Насправді має значення лише те, що політика Росії абсолютно не змінилася незалежно від таблички з іменем на дверях кабінету. Під час президентства Медведєва жодного разу не з’явилося навіть натяку на омріяну лібералізацію, на яку сподівалися деякі наївні росіяни.

Останній гвіздок у труну міфу про лібералізацію забив молоток московського судді в кінці другого процесу над Михайлом Ходорковським у грудні 2010 року. У січні 2011-го в Москві за участь у мітингу на захист свободи зборів заарештували ще більше протестувальників, зокрема й колишнього єльцинського віце-прем’єр-міністра Бориса Нємцова. Той мітинг був частиною так званої «Стратегії 31», яка передбачала проведення санкціонованих акцій кожного тридцять першого числа на знак протесту проти небажання путінського режиму забезпечувати права, так чітко прописані в російській Конституції.

Єдиним європейським важковаговиком, який, здавалося, ще зберігав твердість характеру, була Велика Британія, але новий уряд торі дивним чином погодився забути минулі гріхи Росії. Згадати лише перший випадок міжнародного ядерного тероризму, коли в листопаді 2006 року радіоактивним ізотопом полонієм-210 було вбито британського громадянина Олександра Литвиненка. Адже це вбивство охолодило відносини між Сполученим Королівством і Росією, яка одразу ж надала прихисток головному підозрюваному в цій справі. 2008 року генеральний директор спільного підприємства «ТНК-БП», об’єднання флагмана нафтової промисловості Великої Британії та російських компаній, змушений був тікати з Росії після принизливої поразки в битві за контрольний пакет акцій.

Потім та сама людина — Роберт Дадлі — стала генеральним директором компанії «Бритиш Петролеум». Лише через кілька тижнів після вердикту в справі Ходорковського Дадлі, оточений представниками нового уряду Кемерона, з гордістю анонсував угоду про злиття з «Роснефтью» й спільну розробку арктичного шельфу. Можливо, то був просто жорстокий збіг у часі, але «Роснефть» — це російська державна компанія, яка отримала основну вигоду від захоплення й розкрадання концерну Ходорковського «Юкос» після його ув’язнення. Із зовсім невеличкою натяжкою можна сказати, що «БП» стала володарем краденого майна. Але грошові потоки змивають багато гріхів.

Важко сказати, чи прагнула «БП» таким чином улестити Кремль, бо ця компанія переживала доволі тяжкі часи по інший бік Атлантики, де колишнього генерального директора Тоні Гейворда піддавали нищівній критиці через масштабне розлиття нафти в Луїзіані. Американці щонайменше пильно стежили за угодою «БП» — «Роснефть», причому я пригадую, як конгресмен Ед Маркі назвав «БП» «Большой Петролеум»[76]. Тим часом «Газпром» та «Шелл» також оголосили про створення спільного дослідницького підприємства. Я лише очікував, коли гордий Девід Кемерон повернеться з Москви, помахуючи пачкою контрактів, та оголосить: «Найвигідніша угода нашого часу!»

Цікаво, що Європа завжди була швидкою на критику президента Білорусі Олександра Лукашенка, називаючи його «останнім диктатором Європи», що, мабуть, добряче веселило Кремль. У переліку внутрішніх репресій із боку Лукашенка навряд чи щось могло присоромити Володимира Путіна, але, думаю, величезні запаси нафти, газу й готівки здатні багато зробити для іміджу. Можливо, якби поблизу Мінська відкрили велике родовище нафти, Лукашенка теж, як і Путіна, запрошували б поспівати в караоке з голлівудськими зірками та на вечірки Сільвіо Берлусконі.

Варто зазначити, що Європу цілком можна уявити рівноправним партнером Росії, а не просто необхідним злом. Хоча цього ніколи не станеться, допоки Путін при владі, усе ж таки є способи, за допомогою яких європейські лідери можуть не лише протистояти Кремлю, але й сприяти зміні режиму. У мафії відданість має велике значення, але лише поки бос може гарантувати, що грошові потоки не зупиняться й що він здатен захистити своїх відданих солдатів. Таким чином, йому життєво важливо підтримувати добрі стосунки із Західною Європою та Америкою, де путінські олігархи полюбляють проводити час і витрачати гроші. Зрештою, навіщо ставати російським мільярдером, якщо ви приречені жити в зубожілій країні, яку самі довели до цього своїм розкраданням?

Насправді Росію контролює вузьке коло олігархів, які прибрали до рук більшість паливно-енергетичних компаній, а також каста колишніх і чинних співробітників органів держбезпеки, відомих як силовики. Якщо зробити їх відповідальними на особистому рівні, розслідуючи законність їхніх інвестицій та скасовуючи їхні дорогоцінні шенгенські візи, це б подало чіткий сигнал, що Путін більше не є таким впливовим, що він більше не може гарантувати своїм союзникам багатства й легкий доступ до безтурботного життя за кордоном. Цей спосіб міг би поцілити Путіна та його режим, не караючи народ Росії.

Я виступав на підтримку такого плану дій протягом багатьох років і по обидва боки Атлантики, щонайменше з 2007-го, коли у 2011-му він раптом почав здаватися справді можливим. Це була добра новина, але її причина проростала з трагедії.

2011 року Сенат США прийняв законопроект 1039, відомий як Закон Магнітського. Цей закон був покликаний позбавити віз і фінансових активів причетних до «утримання під вартою, порушення прав або смерті» Сергія Магнітського — молодого юриста, який загинув від рук російської поліції у 2009-му після того, як виявив розкрадання російськими посадовцями сотень мільйонів доларів. Пізніше дія цього документа також поширилася на осіб, звинувачених у схожих розкраданнях і порушеннях прав людини. Своєю появою закон завдячує дивовижній наполегливості невтомного Білла Браудера, колишнього роботодавця Магнітського, та «кільком гарним хлопцям» у Конгресі, особливо його авторові Бену Кардіну — сенаторові від штату Меріленд.

Кінцева версія того, що всі називають Законом Магнітського, вийшла з Конгресу під назвою «Закон про відміну поправки Джексона — Веніка щодо Росії й Молдови та відповідальність перед верховенством права імені Сергія Магнітського 2012 року». Цей документ став дуже рідкісним прикладом величезної підтримки з боку обох партій, тому було дивно, що адміністрація Обами зробила, здається, усе можливе, щоб завадити його вступу в дію. (Він пройшов схвалення Комітету з міжнародних справ Палати представників 16 листопада 2012 року, отримавши 365 голосів проти 43, та Сенату трьома тижнями пізніше, отримавши 92 голоси проти 4.) Після понад річних намагань зупинити його вихід із Конгресу, Обама все ж таки підписав цей закон 14 грудня 2012-го.

Вочевидь, Білий Дім був стурбований порушенням його зручних взаємин із путінською диктатурою, тому Державний департамент розробив власний перелік заборонених російських посадовців зі справи Магнітського, але без повідомлення конкретних імен. Безумовно, уся суть була в публікації імен. «Таємний фактор стримування» — це оксюморон.

А може, Обама, який примудрився тримати цей закон у Конгресі, подалі від себе, до самого переобрання, боявся довіритися словам свого опонента у 2012 році Мітта Ромні, який у березневому інтерв’ю каналу «Сі-еН-еН» сказав про Росію так: «Без питань, це наш геополітичний ворог номер один. Вони завжди підтримують найгірших у світі. Сама ідея, що він думає про більшу гнучкість для Росії, насправді є дуже, дуже тривожною». Обама ж висміяв Ромні за цю ремарку й навіть підготував до дебатів дотеп про те, як його опонент «хоче повернути зовнішню політику 1980-х».

Можливо, ви пам’ятаєте, що Ромні у своєму випаді проти вагань Обами мав на увазі незручний момент з увімкненим мікрофоном президента, що трапився кількома днями раніше на саміті в Південній Кореї. Усі присутні випадково почули, як Обама говорить президентові Медведєву: «...з усіх цих питань, але особливо щодо протиракетної оборони, це може бути розв’язано, але важливо, щоб він дав мені більше простору. Це мої останні вибори. Після них я матиму більшу гнучкість». («Він» — то був, безумовно, Путін.) Так само викривальною була автоматична відповідь Медведєва: «Я розумію. Я передам цю інформацію Володимирові».

Після того, як Путін вторгся в Україну на початку 2014 року, фраза «Ромні був правий» стала девізом тих, хто хотів завдати удару по зовнішній політиці Обами. Ромні був правий, це точно, і він пішов далі, опублікувавши в журналі «Форейн Полісі» статтю, у якій детально пояснив, як Обама віддав ініціативу Росії. Наприклад: «Не витиснувши з Росії істотних поступок, [Обама] відмовився від наших місць дислокації протиракетної оборони в Польщі. Він дозволив Росії знову обмежити наш ядерний арсенал. Він капітулював перед “російською” вимогою, щоб із резолюції ООН щодо іранської програми ядерної зброї виключили жорсткі санкції. Москва ж віддячила за ці подарунки нічим іншим, як обструкціонізмом в ООН із цілої низки питань. Вона продовжила озброювати режим жорстокого сирійського диктатора й заблокувала багатосторонні зусилля, покликані зупинити бійню, яка там іде. Вона постійно заважала нам розв’язувати питання, життєво важливі для національної безпеки Америки. Політику президента Обами щодо Росії протягом трьох останніх років можна звести до фрази: “Ми віддаємо, Росія забирає”».[77]

Влучив! Я вже доповнював раніше цей чудовий перелік, а тому, як і з Маккейном у 2008 році, ви можете здогадатися, на чиєму боці були мої симпатії під час президентських виборів у США 2012-го року. Тоді я ще цього не знав, але, готуючись до написання цієї книжки, знайшов у книжці Ромні «Жодних виправдань: Причина американської величі» 2010 року цікавий уривок, яким хочу поділитися з вами, бо він повторює деякі думки про зло, які я виклав у вступі: «Зло було з нами від початку й не збирається йти геть. Насправді технологія говорить, що воно дуже близько. Сьогодні доступні засоби наведення жаху є навіть більш смертельними, ніж будь-коли раніше. Я стверджую, що надзвичайно важливо вірити в серйозність зла — бездіяльний самоаналіз його не бентежить і не стримує. Нам слід вивчати, що говорять та пишуть злі люди, та ловити їх на слові. У “Майн Кампф” та своїх промовах Адольф Гітлер чітко казав світу про те, чого прагне, але спочатку світ сприймав його заяви як порожні політичні погрози».[78]

Дуже точно підмічено, і особливо мені подобається думка про те, щоб ловити злих людей на слові, бо саме це я вже багато років кажу про Путіна. Майже з того часу, як він уперше обійняв президентську посаду, Путін відкрито говорив про свої цілі. Так, він також явно бреше про деякі речі, коли це зручно, але щодо основних питань, таких як централізація влади та його зневага до демократії й громадянських прав, говорить чітко та зрозуміло й підкріплює свої слова конкретними діями.

Ось чому було так сумно спостерігати, як адміністрація Обами спершу через держсекретаря Гілларі Клінтон, а потім через її наступника Джона Керрі продовжує поводитися з Путіним так, неначе він зійде зі свого злого шляху, якщо вони тільки поводитимуться з ним по-доброму й запропонують достатньо поступок. На жаль, виявилося, що в другій каденції Обамі знадобилася вся його обіцяна гнучкість, бо більше він не матиме можливості передавати послання Володимирові через поштового голуба Медведєва. Йому доведеться робити це особисто. Адже дві 2012-й був також роком виборів у Росії.

У сучасному політичному дискурсі давно вже став розмінною монетою прикметник «орвеллівський». У демократичних країнах, таких як Велика Британія та США, ліберали й консерватори однаково полюбляють використовувати цей термін для опису ледь не кожного порушення державою громадянських свобод. Відеокамери для стримування злочинності, прослуховування телефонів підозрюваних у тероризмі й перевірки безпеки в аеропортах — усе це вважають приводом для посилання на шедевр Джорджа Орвелла «1984». Я теж вважаю дуже важливим захист особистих свобод, навіть у демократичних країнах, але ті з нас, хто жив у справжніх поліцейських державах, віддають перевагу іншим словам у лексиконі, здатним описати нашу значно страшнішу ситуацію.

Найпотужнішою темою в книзі Орвелла є не Старший Брат, який все бачить, а контроль та викривлення мови, особливо у формі так званої «новомови». Слова набувають зворотних значень, а ті, що висловлюють несхвалені ідеї, узагалі прибирають. А через скорочення й спрощення словника обмежується й сама людська думка. На жаль, ця спроба викривлення реальності шляхом контролю інформації не є художньою вигадкою для тих, хто змалечку читав радянську газету «Правда» або хто живе в путінській Росії сьогодні.

Тому й президентські вибори 4 березня 2012 року, найоблудніші в російській історії, були проголошені контрольованими державою ЗМІ «чесними та прозорими». Мирні цивільні протести охрестили «екстремістськими провокаціями», а жорстоке придушення протестів ОМОНом — «підтриманням порядку». Відповіддю на обурення громадськості й величезні протести проти фальсифікації парламентських виборів 4 грудня 2011 року стала ще більша корупція та визначене наперед повернення в президентське крісло підполковника КДБ, який чітко націлився стати пожиттєвим диктатором.

Я був би поганим патріотом, якби не наголосив, що в основу твору «1984» була покладена тоталітарна держава з антиутопічного російського роману «Ми», написаного Євгенієм Замятіним у 1921 році та, звісно, забороненого в СРСР до 1988-го. У футуристичному світі Замятіна також є вибори, але щороку всі одноголосно обирають «Благодійника». Як це до болю знайомо.

Ви можете сказати, що в путінській «диктатурі-лайт», яка всіляко намагається імітувати функції відкритого суспільства й тримати найбільш кричущі утиски за кадром, навряд чи забороняють чи спалюють багато книжок. Почасти це правда, але лише тому, що влада усвідомлює, як погано виглядали б купи палаючих книжок на «Ю-Тьюбі». Замість цього вона просто конфісковує книги як «екстремістські матеріали», як зробили це у 2012 році з 250 тисячами примірників книги колишнього віце-прем’єр-міністра Бориса Нємцова, де детально описана путінська корупція.

Тим не менш груба фальсифікація виборів 4 грудня була очевидною. Були організовані так звані «каруселі», коли виборці курсували від дільниці до дільниці в достатньо великій кількості, щоб запрудити центр Москви десятками автобусів. Лише за кілька днів до виборів з’явилися фальшиві виборчі дільниці, де раптом набралися тисячі голосів. Почалися погрози керівникам підприємств, директорам шкіл і багатьох інших бюджетних організацій, у яких ішлося, що трудові колективи мають віддати свої голоси за Путіна або залишаться без фінансування чи постраждають іще гірше.

Але при цьому режиму довелося протидіяти пильності сотень тисяч людей, які згодом вийшли на вулиці з протестами, сильно здивувавши уряд, та й опозицію теж. На кожній виборчій дільниці були встановлені веб-камери, а з числа обурених громадян знайшлися десятки тисяч спостерігачів. Це змусило путінського голову Центральної виборчої комісії Володимира Чурова покластися на махінації, які можна було провернути тишком-нишком. Додаткові списки виборців, створені для тих, кому потрібно було проголосувати не за місцем реєстрації, розрослися до приголомшливих розмірів. Не дивно, що в деяких виборчих округах Путін завдяки цим додатковим спискам отримав значно вищий відсоток голосів, ніж міг би отримати без них, ураховуючи кількість зареєстрованих виборців. Великим попитом також раптом почали користуватися відкріпні талони, як і послуги голосування на дому.

Навіть усі чари Чурова не змогли перетягти Путіна через позначку в 50 відсотків у Москві, де офіційні цифри склали лише 47 відсотків, і це ще при тому, що у виборчому бюлетені не було гідної альтернативи. (За нашими підрахунками, його справжній результат у столиці був ближче до 35 відсотків.) Усі кандидати були схвалені Кремлем — від обридлих старих лідерів комуністів і націоналістів до нового обличчя мільярдера Михайла Прохорова (путінської креатури), допущеного до виборів, щоб відтягти на себе протестні голоси. Світові медіа прибули в Росію лише в день голосування й поїхали ледь не одразу після нього, проігнорувавши реальний стан корупції та репресій, що з неї виростають.

Оскільки росіяни вже втомилися від Путіна, залишалося подивитися, чи продовжить решта світу робити вигляд, що він є законно обраним керівником Росії. Президент Обама кілька днів почекав, але врешті зателефонував Путіну. За лаштунками була сучасна диктатура, але на сцені й далі йшла демократична вистава, і Обама грав у ній свою роль.

Це було не дивно, адже те, що сподівання адміністрації Обами будуть обдурені, я зрозумів іще раніше, у 2011 році. У березні до Москви прибув для переговорів віце-президент США Джо Байден, який згодом зустрівся зі мною та іншими членами опозиційного руху. Приїхавши до нас, віце-президент США був доволі схвильований після особистої зустрічі з володарем Кремля. Він сказав, що відійшов від сценарію й натиснув на Путіна, щоб той не балотувався в президенти знову, зі словами, що це виглядатиме жахливо й зашкодить конституційній цілісності Росії. З гордої поведінки Байдена та зніяковілого вигляду нового посла США Макфола випливало, що це не було частиною планового сигналу Білого Дому.

Я підняв руку, щоб узяти слово, і сказав: «Пане Байден, чи розумієте ви, що в порівнянні з Путіним ви з Обамою є жебраками? Вам доводиться випрошувати в Сенату кожен мільйон, тоді як Путін може легко витратити мільярд на хабарі, не підписуючи жодного паперу!» Те, що американці все ще вважали, що Путіна турбують їхні слова або сприйняття ними чи ще кимось його дій, жахливо розчаровувало й продовжує розчаровувати.

Наприкінці 2011 року, після виборів до Державної Думи, які продемонстрували шокуючий рівень фальсифікацій навіть для Росії, російський протестний рух зазнав трансформації. Принаймні ми на це сподівалися. Пересічні мешканці великих російських міст, які жили за Путіна цілком непогано та переважно тримали свої роти закритими, не змогли стерпіти цієї останньої наруги над їхньою гідністю. Усі знали, що вибори є насмішкою й що вони стали фарсом, починаючи ще з 2000 року. Але цього разу путінська партія «Единая Россия» зайшла надто далеко. Кричуща фальсифікація результатів вивела сотні тисяч росіян на вулиці з єдиним гаслом проти Путіна й проти «Единой России». Ох і гарно це виглядало!

Там були прапори з усього політичного спектру, що підтверджувало мою давню концепцію протесту від 2005 року про необхідність прийняття до нас будь-кого, хто готовий вийти проти Путіна, незалежно від ідеології. При цьому більшість людей узагалі не мали справжньої політичної приналежності. Вони вийшли на марш проти корупції, проти безкарності та проти Путіна. Маски були скинуті, і Путін зробив очевидним, що він більше не зацікавлений у вдаванні із себе демократа. Людей же від нього просто нудило.

Із продовженням протестів до кінця місяця, коли 24 грудня 2011 року їхня кількість сягнула за позначку сто тисяч учасників, на чолі протестних маршів з’явилося порівняно нове обличчя — Олексій Навальний. Під час одного з більш ранніх маршів він був заарештований, і тепер його звільнення вітав величезний натовп. У репресивних режимах на кшталт путінського між диктатурою та її супротивниками постійно точиться боротьба за обмеження або вільне викладення важливої інформації. Блогер Навальний став одним із перших «інформаційних дисидентів». Він створив мережу для виявлення корупції путінського режиму, яка безпристрасно документувала один за одним випадки клептократії, збурюючи в результаті народний гнів.

Вихід Навального на чільні позиції в опозиційному русі не був випадковим. Протягом багатьох років він тяжко працював як організатор і активіст різних протестів. Окрім його наполегливості й навичок, Навальний також не має особливих претензій щодо лідерства в наш час. При цьому його харизма доповнюється сардонічним почуттям гумору, що просто-таки ідеально підходить для боротьби з пропагандою сірого й занудного Кремля. Його вміння влучно формулювати фрази назавжди охрестило путінську «Единую Россию» «партією шахраїв і злодіїв».

Навальний веде блоги й сторінки в соціальних мережах, від яких опозиція багато в чому залежить, адже доступ до звичайних медіа нам заборонений. Як уже показав досвід інших країн, групи людей можуть дуже швидко організувати громадські протести, зв’язавшись одне з одним онлайн. Звичайно, це не означає, що вас не поб’ють чи не заарештують, коли ви прийдете на мітинг, як бувало вже багато разів. Тоді я ще не дуже добре розбирався у флешмобах чи навіть «Твіттері», але мені подобалося йти поряд із Навальним та працювати разом із ним і всіма опозиційними активістами — і старими, і новими.

Навального й нове покоління його послідовників переважно не чіпали понад рік, і ми регулярно планували великі санкціоновані протести щодо офіційного повернення Путіна на президентську посаду 7 травня 2012 року. Символом оновленого опозиційного руху стали білі стрічки, про які Путін зі своєю типовою вульгарністю сказав: «Я подумав, що це презервативи».

Протести 6 травня на Болотній площі, за ніч до інавгураційної промови Путіна, уперше були придушені із серйозною жорстокістю. Поліцейські навмисно порозставляли бар’єри так, щоб ускладнити прохід, а потім напасти на протестувальників, які повз них протискувалися. Тоді було заарештовано понад чотириста осіб, зокрема організаторів акції: Навального, Нємцова й Удальцова, а понад сто учасників мітингу дістали тілесні ушкодження.

Того дня я не планував виступати зі сцени, бо завданням мітингу було надати слово активістам, які заради цього з’їхалися з усієї країни. Тому, діставшись поліцейського кордону близько шостої години вечора, я пішов із площі, щоб устигнути на мою заплановану участь у передачі на радіо «Эхо Москвы», де обговорювали наш протест і повернення Путіна. Я привів тоді із собою гостя — американського політичного консультанта Френка Ланца, якого надзвичайно здивував і налякав близький погляд на російську демократію в дії. Того ж вечора він по телефону розповів про свої враження телеканалу «Фокс Ньюз»: «Здається, що повернувся стиль керівництва, який ми пам’ятаємо з Радянського Союзу в 1980-х роках. Люди налякані... Страшно подумати, але було таке враження, що поліція прагнула цієї конфронтації, прагнула надіслати цей сигнал лише за добу до повернення Путіна на президентську посаду, що незгоди та іншої думки просто не допустять. Вони явно не мали потреби діяти так жорстоко, тим більше не мали потреби атакувати. Для цього не було жодних підстав... Я пройшов увесь шлях маршу, і там був спокій, там були пісні й скандування. Це були законослухняні люди, і атакували їх несправедливо».[79]

Я спостерігав усю катастрофу наживо в студії «Эха Москвы». Спочатку я планував швиденько виступити й повернутися на Болотну, щоб послухати мітингарів і зустрітися з кількома колегами, але о шостій тридцять площу накрив хаос. Усе місто перетворилося на фортецю, щоб підготуватися до інавгурації Путіна наступного дня, і поліція явно прагнула подати той сигнал, який так точно сформулював Ланц. Цар повернувся, і той, хто захоче пройти маршем проти нього, має бути готовим, що йому розтрощать голову.

При цьому нове придушення спротиву не закінчувалося на вулицях. Режим націлився на всю координаційну раду опозиційного руху, проводячи обшуки в помешканнях її членів і навіть їхніх офісах і помешканнях родичів. Лідерів опозиції раз у раз почали викликати для давання свідчень. Були навіть прийняті свіжіші антипротестні закони, які дозволяли накладати більш високі штрафи й арешт на тридцять діб за незначне порушення громадського спокою. Але це був не просто якийсь стихійний протестний рух. Щоб вивести на вулиці п’ятдесят тисяч чи більше людей, потрібна була неабияка координація й комунікація. Цього було достатньо, щоб піддати сумніву рейтинг путінської підтримки, хоча все ще замало, щоб здолати режим. Кілька доволі великих мітингів пройшли також і напередодні 6 травня 2013 року, до річниці подій на Болотній площі, коли на вулиці вийшли десятки тисяч москвичів.

18 липня 2013 року Навального засудили на п’ять років позбавлення волі за сфабрикованим звинуваченням у розтраті, типовим для переслідування опозиційних діячів. Це сталося наступного дня після того, як він зареєструвався кандидатом на виборах мера Москви. А далі почалася дивна гра в кота й мишу. Навального шокуючим чином звільнили, мабуть, із подвійною метою не дати йому стати мучеником і додати цим мерським виборам трохи необхідної квазілегітимності. Йому навіть дозволили з’явитися у виборчому бюлетені й узяти участь у перегонах, хоча, звичайно, кремлівський кандидат, виконувач обов’язків мера Сергій Собянін отримав численні переваги у формі адмінресурсу й висвітлення в медіа. Ще одна можлива причина, чому Навального звільнили та дозволили його участь у виборах, полягала в тому, що в такий спосіб Кремль хотів чітко вказати амбітному Собяніну його місце. Адже без Навального в бюлетені результат Собяніна перевищив би путінські 63,6 відсотка по всій країні й підкреслив жалюгідні 47 відсотків по Москві. Це демонструє, якими підступними та небезпечними є сучасні диктатури, якщо вони здатні скористатися елементами демократії в такий спосіб.

Як і слід було очікувати, Навальний отримав на виборах лише другий результат, значно відставши від лідера, та продовжив своє життя як мічена людина, над чиєю головою постійно висять судові вироки й нові звинувачення. Останнє рішення суду в грудні 2014 року залишило Олексія Навального під домашнім арештом, а його брата Олега під вартою — стандартний маневр узяття заручників старої школи КДБ. Вони обидва є в’язнями сумління. Навальний допомагав організувати новий марш 1 березня 2015 року, коли 27 лютого було вбито нашого колегу Бориса Нємцова. Тому той марш перетворився на пам’ятну ходу на честь нашого друга.

Важко сказати, чи можна було якось змінити громадський протестний рух у той період. Якщо намічалася справжня революція, це було потрібно робити раніше, поки режим іще не підготував реакцію. Найкращим шансом, мабуть, була величезна демонстрація 24 грудня 2011 на проспекті Сахарова, якщо взагалі був шанс. Я був разом ледь не з усіма іншими членами опозиції, і там набралося не менше тридцяти виступаючих. Навальний підійшов тоді винятково близько до межі, сказавши те, про що багато з нас лише думали протягом тривалого часу: «Я бачу тут достатню кількість людей, щоб узяти Кремль та Білий Дім [будівлю федерального уряду] просто зараз. Але ми мирна сила, ми не зробимо цього поки що. Але, якщо ці шахраї та злодії й далі намагатимуться дурити нас, і далі намагатимуться брехати нам та красти в нас, ми заберемо самі. Це наше!»

Що могло статися, якби ми пішли того вечора на Кремль і Думу? Якби ми розбили на Красній площі табір зі ста тисяч сильних і підготованих бійців? Чи пішли б за нами люди? Чи відкрили б вогонь тисячі поліцейських? Були б ми сьогодні вільними чи мертвими?