Злочинці з паралельного світу - 2

Розділ X. ЗОЯ ДМИТРІВНА

Не пройшло багато часу, як Вася повернувся з повновидою жіночкою.

— Це — Дмитрівна. А це — Джохар. А оцей пацан шукає знайомого.

І пояснив Джохару:

— Дмитрівна у готелі працює, адміністратором.

Він знову повернувся до жінки:

— Дмитрівно, ти глянь на фотку, може, й ти кого признаєш.

— Васю, ну ти ж, Васю, знаєш — я тут недавно, кого я можу тут знати, — заспівала Дмитрівна. — От цього красеня, — вона всіма своїми ямочками усміхнулася Джохару, — я б на пару днів сховала!

— Меня не нада, — сказав Джохар. — Я сам. Ти пацану помогі.

— Ну, — трошки розчаровано протягла Дмитрівна, — пацану, так пацану.

І простягла руку:

— Давай фотку.

Хроня витяг целофановий згорток.

Жінка глянула і одразу повернула його хлопцеві, заперечно похитавши головою.

На інше Хроня й не сподівався.

— Ну, то що будемо робити? — нетерпляче спитав Вася.

— Тьотю, — сказав Хроня. — Мені б на пару днів де-небудь сховатися, щоб мене ніхто не знайшов. Я вже знаю, кого мені шукати треба! Я вже знаю, що він зараз на станції працює.

— На станції… — протягла Дмитрівна. — Та як же ти на ту станцію попадеш? Тебе туди, хлопче, ніхто не пустить.

— Та щось придумаю, — сказав Хроня.

— Добре, — сказала Дмитрівна. — Хлопця я сховаю у своїй каптьорці. Але ненадовго.

— А це того, не опасно? — спитав Вася.

— У нас готель охороняється! — заспокійливо мовила Дмитрівна. — А в мою каптьорку, крім мене, ніхто не ходить. І ключів ні в кого, крім мене, нема, понятно?

— Ну, тоді лади, — погладив жінку по плечу Вася.

— Тьотю Дмитрівно, а можна з Рексом? — запитав Хроня. Дмитрівна невдоволено поморщила носа, але сказала:

— Та можна, куди вас подіти!

Рекс вдячно замахав хвостом.

Зоя Дмитрівна взагалі була незлою жінкою. Дітей вона не мала, жила сама. І хоч самій не так уже багато й треба, гроші Дмитрівна любила. Тому й погодилася на роботу в Зоні — там платили непогано.

А оскільки вона була жінкою «у самому соку», як казав директор готелю, то, крім грошей, любила ще й вусатого Васю, і міліціонера Петю з зоновської міліції, і ще двох-трьох постояльців готелю, які приїжджали хто на вахти, хто у відрядження.

Зазвичай, їдучи в Зону, вони брали з собою «ліки» від радіації, порозливані у пляшки. Тому Дмитрівна теж регулярно приймала ці «ліки». Під вечір їй було вже не так страшно відбувати свою зміну. Бо хоч відділок міліції був зовсім поруч, та ще й своя охорона в готелі була, спиною бігали мурашки, коли вона згадувала про чутки, які працівниці готелю розповідали придушеними голосами. Наприклад, про банду Ацетона та інші банди.

А найсвіжіша новина — про зграю вовкулак — змусила Дмитрівну припинити свої нічні вилазки до котельної. Вночі вона боялася й носа висунути з готелю. Тим більше, що охорона останнім часом влаштувала в готелі справжнє Монте-Карло: грала на гроші з міліціонерами у карти.

Ночі чергування тепер стали подібні одна на одну, бо, на щастя, бандити та всяка нечисть близько до станції не підходили.

Але цю ніч Зоя Дмитрівна запам’ятала на все життя.

Вона якраз встигла зробити собі «капучино» перед тим, як відключили світло, і збиралася поласувати ним, заїдаючи цукерками «Пташине молоко», які подарував їй останній з упадальників.

Коли це двері до фойє прочинилися, і до готельного шинквасу, над яким висіла табличка «Адміністратор», підійшов гість у довгому чорному пальті з піднятим коміром. Моторошний чоловік зняв чорні окуляри і жовтими вовчими очима втупився у Зою Дмитрівну.

Мимохіть мурашки поповзли Зоїною пухкою спиною. Жінка скинула їх, сіпнувши плечима, й улесливо запитала:

— Хочете поселитися?

— Де пес? — майже не розтуляючи губ, низьким голосом спитав незнайомець.

— Як-кий пес? — ледве повернула язиком адміністраторка Зоя, бо їй здалося, що ті мурашки, яких вона стріпнула, тепер набилися їй до рота.

«І нащо мені треба було встрявати у Васині справи!..» — майнула думка в Зоїній гарно причесаній голові. Вона гарячково почала зважувати, що краще: віддати хлопця і зіпсувати стосунки з Васею, чи не віддавати — і Бог зна, чим то все може скінчитися.

Зоя повільно піднялася, поправила серветку на чайному столику, розсунула важкі портьєри на вікні…

На небі, всіяному зорями, саме зійшов повний місяць. Він світив так яскраво, що навіть кидав на підвіконня місячну тінь.

«Ні, краще я йому скажу», — вирішила Зоя і повернулася до шинквасу, за яким терпляче стирчав чорний незнайомець. Його рука лежала на полірованому дереві біля неонової лампи, яку Дмитрівна включала, коли вирубали світло.

І тут Зоя з жахом побачила, як пальці незнайомця почали корчитися, руку вкрила сіра густа шерсть і — ой, мамо! — вона вмить стала вовчою лапою.

Зоя підвела очі — і заверещала, як Сандра Буллок у трилері «Швидкість». З коміра на неї дивилася вищирена ВОВЧА МОРДА!

Зоїн вереск наче пробудив незнайомця. Він впав на всі тепер уже чотири лапи і заметався по фойє, залишаючи по дорозі чорного капелюха, таке ж пальто і решту одежі.

Не перестаючи верещати, Зоя забарикадувала дверцята столом і стільцем, навіть не розуміючи, що вовкулаці не коштуватиме жодних зусиль одним стрибком перемахнути фанерну загородку.

Та вовкулаці до Зої було байдуже — він гайнув на сходи.

— Охорона! Охорона! — вищала Зоя. Та ніхто не з’являвся.

«Тре’ бігти до міліції,» — вирішила вона і схопила свою заячу шубку.

Але тут за вікном розляглося протяжне виття. Зоя виглянула — і відсахнулася.

З переляку їй здалося, що перед готельним входом сидить сотня вовків, хоч їх було трохи більше десятка. Всі вони позадирали голови і тоскно вили на місяць.

Тоді Зоя, нарешті зрозумівши, що шинквас її не врятує, обережно вилізла з-за нього і прожогом метнулася до душової. Там недавно поставили нового міцного засува, бо п’яний вахтовик Ваня висадив був двері.

Забігши до тісної душової,

Зоя засунула грубий засув і, знесилена, впала на дерев’яну решітку.