Злочинці з паралельного світу - 2

Розділ XIX. ЗОЛОТИЙ НАШИЙНИК

Хроня зняв із Рекса нашийника, покрутив у руках і кинув у куток.

Але Джессіка раптом сказала:

— Це дуже дорогий нашийник. По-моєму, він із золота.

— Як із золота?

— Оті жовті пластинки — із золота. У моєї хазяйки були такі самі персні, і я знаю, що вони золоті.

Хроня підняв нашийника і почав розглядати.

— Може, його можна продати? — сказав він. — Тоді б у мене були гроші на квиток…

Все ще не повіривши до кінця, хлопець поклав нашийника до заплічника.

— Ми тут тобі лишаємо воду і трошки пожувать, — сказав Хроня Джессіці, — повернемось увечері.

— А ви правда повернетесь? — з надією спитала вона.

— Р-ргм! — прочистив горло Рекс. — Навіть не сумнівайся!

Вийшовши з підвалу, Хроня завагався: куди тепер? Кому спробувати показати нашийника? І вирішив — у центр.

Але перший же дядько, якому Хроня показав ніби золотого нашийника, заперечливо похитав головою:

— Іди звідси, я нічого краденого не купую. З вами потім неприємностей не обберешся!

І сильно хряпнув перед Хронею дверима свого бутіка.

Ще раз Хроня наважився показати нашийника верткому молодику, що в закутині між ларками міняв долари.

Той скептично покрутив нашийника у руках:

— Хм, золотий, кажеш? Ну ти, пацан, фуфло гониш! Ти шо, мене за лоха держиш?!

І раптом спокійно поклав нашийника до кишені.

Побачивши це, Рекс загарчав і вишкірив зуби.

— Ану, вали звідси зі своїм псом! — зло сказав молодик.

Але Рекс з усієї сили штовхнув його лапами у груди і повалив на асфальт. Молодик не встиг отямитися, як пес притис його до землі і зубами вхопив за вухо. Міняла тільки тихо щось кавкнув.

— Віддай! — сказав Хроня.

І той похапцем витягнув з кишені нашийника.

— Давай, Рекс! — Хроня побіг.

Рекс ще наостанок так гавкнув мінялі просто в обличчя, що той з переляку заплющив очі.

Все це сталося так швидко, що навколо них навіть не встиг зібратися натовп.

Це було останньою краплею.

Хроня сумно йшов по Хрещатику. Боліли ноги. Хлопець присів на лавицю і розділив навпіл з Рексом останнього вчорашнього пиріжка.

Пригрівало сонечко. Хроня зняв светер і залишився в самій сорочці. Він погладив картату тканину і згадав дідів: це вони витягли сорочку з величезної скрині і подарували йому.

Хроні так захотілося назад, у затишну хатину, де Цур зараз, напевно, дивиться, як Вєрка Сердючка рекламує якусь чергову дурницю.

Біля Хроні на лавицю хтось сів. Хроня глянув краєм ока: симпатичний чорнявий юнак, гарно вдягнений, з жовтим портфелем у руці. Портфеля юнак поставив біля себе на лавицю. У руках він тримав кухоль з пивом, яке продавали тут-таки, прямо на вулиці.

Побачивши, що Хроня дивиться на нього, юнак привітно йому підморгнув і сьорбнув пива.

Далебі, він був симпатяга.

— Хочеш пива? — спитав незнайомець.

Хроня заперечливо похитав головою і трохи відсунувся. Мимоволі йому пригадалися розповіді про приємних дядьків, які знайомляться з хлопцями на вулицях.

— Та ти не бійся, — побачивши, як Хроня відсунувся, сказав чорнявий. — Я журналіст, мене Сашком звати. А ти тут живеш, у Києві?

Хроня знову заперечливо похитав головою. Зрозумівши, що хлопець не хоче розмовляти, Сашко його облишив.

Він пив собі пиво і не робив ніяких спроб улізти Хроні в душу.

І тоді Хроня наважився. Він сказав:

— Можна вас про щось попросити?

— Ну, якщо те, про що ти попросиш, не піде врозріз із моїми життєвими принципами, — посміхнувся журналіст. Побачивши, як здивовано Хроня відкрив очі, розсміявся і сказав:

— Валяй!

Хроня витяг нашийника:

— Мені треба оце продати.

Сашко покрутив важкого нашийника у руках і вражено сказав:

— Він що, золотий?

— Здається, — сказав Хроня.

Посмішка збігла з Сашкового обличчя, він поклав нашийника біля себе на лавку і серйозно сказав:

— Давай, розкажи все. І тоді я спробую тобі допомогти. Чесне слово.

Хроня глянув у його темні очі — вони дивилися прямо і відкрито.

І Хроня розказав.

З журналістами йому ще зустрічатися не доводилось. Правда, колись до інтернату приїздила одна тітка — начальниця якогось фонду, чи що. Вона, казали, привозила допомогу, яку потім поділило між собою начальство інтернату. А ще тицяла кожному до рук цукерки.

То тоді з нею були обвішані камерами журналісти, що цю тітку і так, і сяк фотографували, як вона усміхається до інтернатівських дітей. Оті журналісти Хроні не сподобалися.

Але цей був начебто нічого. Він витяг чорного блокнота і щось у нього записував. Коли Хроня скінчив розповідати, то на мить замислився. Якби оце йому хтось таке наплів — чи повірив би він? Напевно, ні.

Журналіст помовчав, усе ще крутячи в руках нашийника і розглядаючи напис на медальці. А потім наче щось вирішив:

— Знаєш що, я можу закласти його за гроші. Чув, що є ломбарди? Йдеш туди, здаєш якусь річ, її оцінюють — і тобі під неї видають гроші, ну, наче позичають. А потім можеш ці гроші повернути і забрати свою річ. Паспорт у мене з собою… Згода?

— Згода! — сказав Хроня.

Сашко-журналіст зайшов до невеличкого бутіка, на якому справді висіла табличка «Ломбард». Його довгенько не було.

А коли він вийшов, на його обличчі було написане величезне здивування.

Журналіст знайшов лавицю, сів і жестом показав Хроні, щоб той присів коло нього.

— Ти знаєш, цей нашийник не тільки золотий. Оті білі «бляшки» — то платина. Знаєш, що таке платина? Це біле золото, яке ще дорожче від звичайного! Мені під цей нашийник відвалили купу грошей… — І Сашко вийняв із портфеля — Хроня від несподіванки аж відкрив рота — товсту пачку грошей.

Хроня в житті ще не бачив стільки.

— Тримай, — простягнув пачку Сашко, — а ще ось квитанція. Коли захочеш викупити нашийника — покажеш її.

Хроня потримав квитанцію в руках, а потім простягнув назад:

— Знаєте що, нехай вона у вас буде. І ви, якщо хочете, можете собі того нашийника викупити. А мені й цього досить, щоб до Бердянська добратися.

— Ти, видно, не зрозумів, — терпляче сказав Сашко-журналіст. — Нашийник коштує у десятки разів більше, ніж оці гроші.

— Знаєте, я цю квитанцію і так загублю, — схитрував Хроня, — а у вас вона не пропаде.

Журналіст зрозумів, що Хроня хитрує. Але зрозумів і те, що хлопець квитанцію не візьме.

— Добре, — сказав він. — Тоді ось тобі мій телефон у місті, де я живу. Давай картку, що ти про неї розповідав, я на ній напишу.

На це Хроня погодився.

Сашко порадив йому покласти всю пачку до заплічника і нікому не показувати, а головне — не розмінювати великі купюри на базарі.

— Виймай по одному папірцеві і міняй у магазинах!

Треба було прощатися.

— Ну що ж, Поліщук, бувай! Мені треба бігти — у мене скоро поїзд додому! — Сашко потис Хроні руку, як дорослому. І додав:

— Я дуже сподіваюся, що ми з тобою ще зустрінемося!

— Спасибі вам за все! — вперше Хроню назвали його власним прізвищем. Це було дивовижне відчуття, від якого у Хроні глибоко в животі стало гаряче.

Сашко ще раз махнув рукою на прощання і побіг.

А Хроня вирішив перш за все купити собі одяг. Ставало все тепліше, а літнього у нього не було нічого.

Він знайшов невелику крамничку, де купив усе необхідне, хоч яскраво намальована продавщиця підозріло поглядала на його потерті джинси і важкі зимові черевики старомодного фасону.

Коли Хроня переодягнувся у під’їзді й оглянув себе у першій вітрині, що трапилася по дорозі, йому стало смішно. Він притулився носом сам до себе і спитав:

— Хто це такий?

Рекс був у захваті. Йому особливо подобалися білі кросівки і велика чорна сумка з яскравим написом «Адідас».

— Ну, Рекс, тепер гайда до Джессіки!

По дорозі Хроня накупив ковбаси і всяких інших наїдків. А собі — важкий кетяг жовтих пахучих бананів. Банани він з’їв тут же, біля овочевого ларка, мружачи від задоволення очі. Рекс від бананів категорично відмовився.

— Знаєш, — звернувся Хроня до пса, коли вони вже підходили до місця збору, — про нашийник і гроші Раті краще не казати, як ти гадаєш?

— Так само. Я цьому аферисту не довіряю, — сказав Рекс. На тому й погодились.