Злочинці з паралельного світу - 2

Розділ XIII. ЧАСОВИЙ РОЗЛОМ

Вранці Хроню розбудило Рексове голосне позіхання. Він розплющив очі і побачив, що всі вже на ногах.

Цур із Пеком кудись збиралися. Хроня хутенько вмився перед хатою, а коли повернувся — на столі вже парувала яєшня.

Рата задоволено погладив себе по череві:

— Ну, це вже не хреново! А то я думав, тіпа, що тут лише гречкою давитися дають!

— От невдячна тварюка! — не втримався Рекс. — Я б тебе, аби моя воля, пастися відправив — он уже травичка вилізла.

— Кра-а-а! — сказав крук Гай. — Ліпший черствий кусок зо спокоєм, ніж дім, повний учти м’ясної зо сваркою!

— О, чуєш!? — підняв пальця догори Рата. — Нарешті наш марабу щось розумне видав!

Рушили в дорогу. Пек позирав на Хроню, як той, крекчучи, скинув на плече заплічника. Щось, видно, йому не подобалось.

— Ану, Хроню, скинь-но свого мішка, — попросив він, узяв його і почав розв’язувати.

Цур, побачивши це, побокував від брата. І сховався у Хроні за спиною.

— Ну так я і знав! — сказав Пек, витягаючи з Хрониного заплічника Цурового телевізора. — Ти що, глухий пень, забув, куди ми йдемо?! Щоб і духу його…

— Ну Пецю, братіку! — благально склав руки Цур. — Я його у лісі заховаю! Нині нову рекламу львівського пива даватимуть!

Пек, зітхнувши, почав м’яти телевізорчика в руках, аж доки той перетворився на маленьку горошину. Тоді підійшов до Цура і поклав горошину йому до вуха. Цурова борода розсунулася на два боки — Цур усміхався.

— Чую, чую! — сказав він і пішов з двору, підспівуючи: «Я їду додому, до себе додому!»

— Авжеж, додому, куди ж іще! — вирушив за ним Пек.

Вони зайшли у сосновий ліс. Пахло глицею, яку вже пригріло весняне сонце. У лісі було сухо і тихо. Всі йшли мовчки, лише тихенько услід за рекламою у вусі підмугикував Цур. Та ще зачудовано крутив головою Рата, бурмочучи сам до себе: «Ні, ти глянь, що діди витворяють! Раз — і забацав чувакові плеєр у вухо!»

Нарешті вони дійшли до потрібного місця, бо Пек зупинився, пильно роздивляючись довкола.

Три височенні сосни стояли рівним трикутником, а посередині цього трикутника лежав гігантський камінь-валун, оброслий мохом.

Виглядало на те, що якийсь велетень навмисне приніс і поклав його тут.

— Не слабо! — присвиснув Рата і обійшов камінь довкола. — А що дальше? Де тут, тіпа, наліво, де направо, а де прямо?

— Що-що? — очікуючи якогось підступу, спитав Рекс.

— Ги-ги! — зареготав Рата. — Ну як же, чувак: направо підеш — тіпа, коня патіряєш, наліво підеш — голову патіряєш, а прямо — вааще не вернешся!

— Ти ще й казки знаєш? — зневажливо сказав Рекс. — А я думав, ти, тіпа, тільки газети зі смітників читаєш!

— Нє, чувак, я фольклор даже дуже уважаю! — заперечив Рата.

Пек повернувся до Хроні:

— Вуглинку не загубив?

— Ні, — Хроня витяг вуглинку і подав Пекові.

— Я тобі вчора обіцяв дещо показати, — почав Пек, — зараз ми з тобою…

— А зі мною? — перебив його Рата.

— І з тобою, де тебе подінеш, — з досадою сказав Пек. І знову повернувся до Хроні:

— Нічого не бійся, слухайся мене. Коли стався вибух, тут утворився часовий розлом…

— Це, тіпа, щілина? — знову не втримався Рата.

— …Ми з Цуром його знайшли, і тільки ми знаємо, як ним проходити. І ми хочемо, щоб ти пішов з нами…

— А я? — стурбовано запитав Рата.

— Ти вгамуєшся? — загарчав Рекс. — Тобі вже сказали!

— Та мені всі завжди кажуть, а потім кидають, як останнього лоха! — набурмосився кіт.

— Я кину вуглинку — запалає полум’я, — продовжив далі Пек, — ти дивися, куди я йтиму — іди за мною. І ви всі теж, — кивнув Пек решті.

— Куди йти? Прямо у вогонь?! Ні фіга собі! — обурився дат Рата. — У мене й так мало шерсті після лишаю зосталося!

— Ну то й залишайся! Хто тебе сюди тягнув! — не витримав Хроня.

— Ні, ні, чуваки, я з вами! — перелякано затупцював Рата.

— Ну, тоді рушаймо! — сказав Пек.

Він кинув через ліве плече вуглинку — і на місці, де вона впала, запалало полум’я. Воно горіло рівно й беззвучно, наче газ у конфорці.

Пек, за ним Рата, — підвиваючи і затуливши лапами очі, — Цур, Хроня і Рекс ступили у вогонь і… зникли з галявини. Останнім у синьому полум’ї розчинився крук Гай.

Ніхто з них не озирався, тому ніхто й не побачив, як з-за стовбура однієї із сосен викотилася товстопуза кривонога потвора.

Коли полум’я згасло, Чмак, — бо це був він, — навкарячки почав нишпорити по землі. Нарешті він радісно кувікнув і схопився на ноги.

В руках він тримав маленьку чорну вуглинку.

Коли Хроня ступив у синє полум’я, його огорнуло приємне тепло. Він ступив ще раз — і полум’я залишилось позаду.

Спочатку хлопець подумав, що просто переступив вогнище і лишився на тій самій галявині.

Поруч стояли Рекс і Рата, на плече йому сів крук Гай. Ось тільки дідів не було ніде видно.

Хроня повернувся до лісу і покликав:

— Пеку!

«Цур із тим телевізором у вусі все одно нічого не почує,» — подумав хлопець, тому й не став його гукати.

— Пе-еку-у! — знову покликав Хроня. Спиною у нього покотився холодок — а що, як діди десь загубилися? Бо тепер Хроня бачив — це була НЕ ТА ГАЛЯВИНА.

Замість трьох сосен тут росло три дуби. Та й ліс був суціль дубовий. І до того ж, дерева були вкриті листям. Отже, ТУТ уже літо.

— Ну, що я казав? — мовив кіт Рата. — Ці братики-дегенератики нас таки кинули, як лохів!

Лясь!

Гнучка лозина, що невідь-звідки взялася, ляснула кота по носі.

Рата засичав і відскочив убік. Очі його злісно виблискували.

— Не оббріхуй нікого за спиною! — сказав Пеків голос.

— Людина лукавого серця не знайде добра, хто ж лукавить своїм язиком, упаде в зло! — вставив крук.

— Пеку! — зрадів Хроня. — Куди ви поділися? Де ви? — Хроня роззирався на всі боки.

— Тут ми, тут, — заспокоїв його Пеків голос. — Тільки тут ми невидимі.

— Ну от, — сказав Рата, — маємо двох дідів-привидів тіпа Каспер!

— Ми не привиди. Ми — духи родинного багаття. Ми його охороняємо.

— Від чого? — спитав Рата.

— Від таких придурків, як ти, — сказав Рекс. — Затули пельку, бо мій терпець урветься!

— Хроню, йди за моїм голосом, — покликав Пек. — Тут недалеко.

Ліс скоро закінчився. Вони вийшли на берег великого озера і йшли ним, доки натрапили на протоптану стежку. Нею вийшли на пригірок, і перед ними відкрилася незвичайна картина. У невеличкому видолинку стояли довгасті невисокі хати, розташовані колом. Усередині цього кола стояли ще якісь будівлі. Навколо них бігали діти. По всьому було видно — вони грали у квача.

Біля однієї хатинки жінки доїли кіз. Ще дві поралися біля розкладеного вогнища. Чоловіків видно не було.

І жінки, і діти були вдягнені у довгі, з грубого полотна, сорочки, підв’язані поясами, кінці яких звисали майже до землі по боках. Жіночі сорочки вишиті чорно-червоними візерунками. Чорне волосся, заплетене у коси, гарно викладене на головах у жінок.

— Чуваки, — пошепки спитав Рата, — ми шо, тіпа, у кіно попали? Це як мільйон років до нашої ери! Тут, мабуть, іще й докторської ковбаси нема!

— Не мільйон, а всього п’ять тисяч років тому! — сказав Пек. — А замість ковбаси тут є дещо краще!

— Що? — здивувався Рата, який не визнавав нічого кращого від ковбаси.

— Жирні свійські миші!

— Які це свійські?

— Оті, що ще не бачили жодного кота! Ти тут — перший!

— Хе, чувак, ти за кого мене тримаєш?! Щоб я — та за мишами ганявся!

Крук, який сидів на гілці над ними, сказав:

— Сюди хтось іде!

На стежці з’явився хлопчина, схожий на Хроню, з такими ж синіми очима і чорним скуйовдженим волоссям. На правій щоці у хлопця чорною фарбою було намальовано дві смужки. Вони перекреслювали щоку зверху донизу.

Хроня взявся за свого заплічника, що став важкеньким після того, як хлопець запхав туди свою зимову одіж, і приготувався до зустрічі.

Чомусь він так захвилювався, аж у нього швидко-швидко застукотіло серце.

Хлопець нарешті побачив Хроню. У його очах майнуло здивування, але він не злякався, а почав з цікавістю розглядати Хроню.

Хроня проковтнув клубка, що заважав йому дихати, і першим сказав:

— Привіт!

— Здоров! — відповів йому хлопець. — Ти звідки?

Хоч говорив хлопець дивно — якось плавно та заокруглено, Хроня все розумів.

— Здалеку, — відповів він.

— А якого ти роду? Боїлова чи Турова?

Сам не знаючи чому, Хроня сказав:

— Бузова!

— Бузова? — здивовано повторив хлопець. — Значить, нашого. А я тебе не знаю!

— Та ми відокремилися — ген за лісом живемо, — сам собі дивуючись, казав Хроня.

— А звати тебе як?

— Хроня. А тебе?

— Яр. Ти куди йдеш?

— Туди, — кивнув Хроня на хати.

— Ну то пішли, — Яр повернувся і пішов стежкою попереду Хроні.

Його розбирала цікавість, він час від часу зиркав на Рату, потім на Рекса, потім знову на Рату.

Нарешті Яр не витримав:

— А що це за звір із тобою? Я ще такого в наших лісах не бачив!

— Я не звір, а кіт, — сказав Рата. — А кличуть мене Ратою.

Від несподіванки Яр вирячив очі. Він виставив руку долонею уперед і голосно сказав:

— Цур мене, Пек мене! Він говорить!

— Не лякайся, — схопив його за руку Хроня. — Це такий учений кіт… — Хроня показав за спиною Раті кулака. — Це учений кіт, що вміє говорити, як людина.

І, щоб уже все з’ясувати до кінця, Хроня продовжив:

— І цей… пес теж уміє говорити. І ще крук Гай.

Наче демонструючи Хронині слова, крук сів йому на плече, схилив голову набік, примружив око і сказав:

— Слова уст людини — глибока вода, джерело премудрости — бризкотливий потік.

Ярові очі засвітилися. Він аж підстрибнув на місці від радості і сказав:

— Ну, хлопці не повірять! Гайда швидше!

І він щодуху гайнув стежкою. Уже перед найближчою хатою Рата засумнівався:

— Гей, чуваки, а як вони, тіпа, з нас опудал нароблять? Пацан же сказав, що я для них — екзотична тварина!

— Не переживай, чувак, — весело сказав Хроня, — через п’ять тисяч років археологи викопають твоє опудало і ламатимуть собі голови: яким же це богом ти був!

— Нє, чуваки, я не згоден опудалом! — заперечував Рата.

А назустріч уже бігли жінки й діти, попереджені Яром.