Спочатку жінки їх нагодували. Вони принесли у глиняних горщиках смачну юшку, приправлену травами.
У юшці плавали шматки м’яса, тому Раті з Рексом вона теж сподобалася. Замість хліба жінки принесли коржі, теж з якимись приправами.
Жінки весь час просили Рату або Рекса щось сказати. А коли ті говорили — жінки хапалися за животи і реготали до нестями.
Хроня мовчки наминав свою порцію.
Зате Рата впивався славою. Він кидав десь почуті англійські словечка, розповідав про свої уявні подвиги і про подорожі до тридев’ятого царства, тридесятого государства.
Коли Хроня поїв, одна з жінок сказала:
— Ходи, ми покажемо тебе Ягмі.
— Якій Ягмі?
— Вона наша Пра — найстарша роду.
Жінки підвели Хроню до невеликої хатинки у центрі села.
Всередині на невисокому підвищенні, зробленому з глини, сиділа стара сива жінка. Вона була дуже слабка, з боків її підтримували дві молоді дівчини.
Стара підвела очі на схвильованого хлопця і несподівано сильним голосом сказала:
— Підійди ближче, сине, і простягни руки.
Хроня зробив, як просила стара.
Вона довго й уважно роздивлялася його долоні, а тоді сказала:
— Він наш, нашого роду.
Жінки вивели Хроню з хатини й одразу покинули, знову оточивши Рату з Рексом.
Хроня зайшов до найближчої хатини. Вона виявилася поділена на три кімнати. У двох із них були печі, якими, напевно, обігрівали житло взимку. Біля них стояв різний глиняний посуд, прикрашений чорним орнаментом. В одній із кімнат виднілося таке саме глиняне підвищення, на якому сиділа Ягма. На ньому лежали купою накидані шкури. Там, напевно, спали.
Хроня присів скраю і раптом почув тиху музику рекламного ролика.
— Пеку, ви тут? — тихо покликав хлопець.
— Тут, тут.
— Пеку, хто була ця стара?
— Ти ще не зрозумів? — Пеків голос полагіднішав. — Це була твоя пра-пра-пра — і ще багато пра — бабка! Це твій рід жив тут давним-давно: п’ять тисяч років тому.
— А Яр?
— Яр — твій пра-пра-пра — і ще багато пра — дід!
— Значить, я не безродний покидьок, як мене називали у дитбудинку?
— Я для того тебе сюди й привів, щоб ти знав, звідки твій рід.
— Дякую тобі, Пеку! — у Хроні в носі защипало. Ще ніколи Хроня не почував себе таким щасливим. Оці жінки, оці діти, чоловіки, котрі, як він уже дізнався, зараз на полюванні, — це все була ЙОГО РІДНЯ, ЙОГО КРЕВНІ, РІДНІ ЛЮДИ!
О, як Хроня любив їх усіх!
Хлопець відкинувся на купу козячих шкур і за мить уже спав, широко розкидавши руки й усміхаючись уві сні.
Коли сонце своїм краєчком торкнулося лісу, з полювання повернулися чоловіки.
Хроня прокинувся, почувши їхні голоси та голосний гавкіт собак.
Полювання було вдалим — декілька бобрів і велетенський лось. Його, прив’язаного за ноги до довгої жердини, несли аж восьмеро чоловіків.
Жінки одразу почали поратися коло здобичі, а чоловіки, згадуючи полювання, сідали біля вогнища вечеряти. Вони перебивали один одного і сміялися, задоволені вдалим полюванням і життям взагалі.
І лише коли чоловіки вгамували перший голод, жінки розповіли про незнайомця, який прийшов невідомо звідки, хоч і каже, що живе за лісом. Але всім відомо, що за лісом не живе ніхто, бо там починаються непролазні болота.
— А що сказала Ягма? — спитали чоловіки.
— Ягма сказала — він наш.
— То хай сідає з нами до вечері, — сказали чоловіки.
Жінки прийшли за Хронею. Він чув усю розмову і нерішуче пішов за жінками. Але тут усе, що говорили жінки, виконувалося беззаперечно.
— Повний матріархат! — ще встиг сказати Рата, виходячи з будинку за Хронею.
Коли Хроня разом з Рексом і Ратою наблизилися до вогнища, чоловіки вражено замовкли.
Вони дивилися на Рату, перешіптуючись між собою.
Один із них сказав Хроні:
— Ти прийшов, мабуть, здалеку. Жінки кажуть, що живеш за лісом. Але там не живе ніхто. З тобою прийшли кіт-баюн і вовк та ворон, що вміють говорити. Такого ми ще ніколи не бачили. Мабуть, ти могутній знахар. Але Пра сказала, що ти нашого роду. Тому будь з нами, як свій. А що не хочеш казати, хто ти — то твоє право. Наш рід поважає бажання кожного мовчати чи говорити. Сідай з нами, якщо ти прийшов з добром.
— Я прийшов з добром, — сказав Хроня. — Я е-е-е… мандрую. Тому пробуду тут недовго, якщо ви дозволите.
— Будь, скільки хочеш, — сказав чоловік і, поклавши руку на груди, вклонився. — Я — Стир. А це — Явор, Обл, Мур, — показував Стир на чоловіків.
Дівчина, яку звали Мома, подала Хроні чашу з напоєм. Хроня сьорбнув — напій нагадував густе пиво. Хроня випив його з задоволенням. І краєм ока побачив, що Рата теж добряче приклався до глиняної посудини.
Згадавши «караоке на майдані», Хроня зробив котові «страшні очі» і нишком показав кулака.
Але кіт удав, що нічого не помітив.
Тоді крук злетів з дерева і, походжаючи навколо Рати, приказував:
— Вино — то насмішник, напій п’янкий — галасун, і кожен, хто блудить у ньому, немудрий!
— Киш! — сказав Рата. — Задовбали твої моралі!
Тоді крук знов злетів на гілку і звідти продовжував виховувати кота:
— Слухай ради і картання приймай, щоб мудрим ти став при своєму кінці!
Невідомо, чи сприйняв Рата крукові настанови, а чоловіки слухали, повідкривавши роти, кожне Гаєве слово.
— Вельми мудрий птах твій! — похитавши головою, сказав Стир. Після цього кіт, видно, таки зрозумів усю важливість своєї місії — представляти цілий котячий рід. Бо говорив поважно і намагався не лаятись.
Рекс сидів коло Хроні мовчки. Собаки роду скидалися на лайок і сягали Рексові ледве вище коліна, тому трималися осторонь.
Горіло багаття, гомоніли чоловіки, недалеко шумів від легенького вітерця ліс. Хроні було так добре, як ніколи. Десь там, далеко-далеко, залишилися бандити і вовкулаки.
Хроня ліг на шкури, які принесла дівчина Юніца, заклав руки за голову і дивився у небо, всіяне мерехтливими зорями. Зорі були такі ж, як і там, п’ять тисяч років уперед, де Хроня не раз засинав, маючи зоряне небо за стелю. Нікуди не хотілося йти, нічого не хотілося робити. Втомлений хлопець щасливо зітхнув і заплющив очі.